Страница:
носилок, поскладав ©х у човен i вирушив назад до троянiвського берега.
Веснянi води ще не зiйшли, вони затопили луги, луки, все Приташання аж до
данелевських горбiв. Зелена трава ворушилася у водi, а голубе небо
нерухомо лежало в нiй, i коли довго дивитися на чисте водяне безмежжя, то
зда ться, що голубий свiт перевернувся згори вниз i стелеться пiд тво©м
човном, ще гарнiший, ще чарiвнiший, чим насправдi.
Тимковi можна було перетнути рiчку нижче кручено© ковбанi i випливти на
свiй город, але вода була така манлива, тиха i голуба, береги такi зеленi
i пахучi, повiтря таке прозоре i свiже, що вiн пустив човен за течi ю i
сидiв, замрiявшись, не вiдриваючи очей вiд ши-роководдя, милуючись ним i
вiдчуваючи в серцi тихий сум i розпуку. "Так, - думав Тимко, посмоктуючи
самокрутку i пускаючи мимо плечей густий димок. - Жить на свiтi також не
солодко, все на щастя надi шся, а недоля по серцю б' . Думав я - зiйдемось
iз Орисею, зiв' м сво гнiздо, а виходить як у тiй пiснi: "Ой ти, дiвчино,
мо ти зерня, дорога наша - колюче терня..." Тимко зiтхнув i знову
замрiяно але без особливо© радостi дивився на розкошi весни i вiчну красу
природи, щулив вiд сонця знудьгованi, з гарячим поблиском, чорнi,
дикуватi, обпаленi душевним полум'ям молодечо© жаги до життя, очi.
Там, де Ташань робить круте колiно, напроти садиби, - вир. Рибалки
об'©жджають його, бо вiн перекида човни, троянчани не купаються навiть
поблизу нього i всiляко обходять прокляте мiсце, про яке, вiдколи iсну
Троянiвка, розповiдаються легенди, одна страшнiша за iншу. Говорять, що
колись утопився у тому вирi якийсь п'яничка чоботар, i люди присягаються,
що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у водi, бо вони були пошитi з
краденого товару; от воно утопленика забрало, а чоботи викинуло та й
крутить за грiхи новопреставленого раба божого. Говорили також, що нiби
якийсь парубок iз-за ревнощiв утопив там свою кохану i баби ще й зараз
чують, як в нiч на Iвана Купала, особливо перед свiтанком, вона рве на
собi коси i стогне, присягаючись, що нi в чому не винна; що нiби два
розбiйники, пограбувавши пана Горонецького, iшли зимою через лiд та й
заходилися дiлити награбоване золото. Золото подiлили, а крадено© сиво©
шапки не могли, стали за не© битися i провалилися у той вир. I ото зимою,
якраз на водохреща, коли лунко, як пострiли, трiщить вiд морозу лiд, старi
люди кажуть, що то розбiйники дiлять шапку i стугонять головами об кригу,
через те вона i трiщить.
Багато страшних легенд складено про той вир, i Тимко хоч i не вiрив у
них, проте кожного разу, коли плив Ташанню, обминав страшне мiсце. Але
зараз якось зовсiм забув про нього i опам'ятався лише тодi, коли човен
рвонуло вбiк, вiн перевернувся i холодна вода стьобонула Тимка по самi
нiздрi, закрутила його, всмоктуючи в чорну глибину, що в'юнилася пiд
ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрiбся руками й ногами,
але одежа на ньому намокла i в'язала кожен рух, човен вiднесло течi ю, так
що Тимко вже'не мав нiяко© надi© врятуватися на ньому i, напружуючи всi
сво© сили, з жахом вiдчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався
вплав до берега. Подолати швидку течiю влiтку голому чоловiковi й то
тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, i хто його зна , чим
би все закiнчилось, та нагодився на ту хвилю Джмелик на човнi, що для
забави ганяв остами щук на мiлководдi. Вiн i врятував Тимка, забравши на
сво суденце. Коли Тимко, мокрий, посинiлий, ляскаючи зубами, вилiз на
берег, Джмелик повеселiв очима:
- А ти, видать, хлопець крiпкий. Смерт,ь мовчки приймав. Другий би на
тво му мiсцi горланив так, що й по хуторах чути було б.
Тимко мовчки зняв iз себе сорочку, викрутив ©© i, вже не надягаючи на
себе, хльопаючи холошами, побiг задвiр'ями додому. Мати, побачивши сина,
переполошилася, затопила пiч. Тимко переодягся в сухе, випив настояну на
перцевi пляшку самогону i двi доби вiдлежувався на печi. Пiсля цього ще
кiлька днiв не виходив на роботу в артiль, а бродив по двору з обмотаною
рушником ши ю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-пiд
корови, хотiв ще й льох поправити, та мати не дала, - коли б не
простудився. Всi Тимковi товаришi були на роботi, так що до нього нiхто не
приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сiдав на лавi бiля дверей i
так димiв цигаркою, що не видно було нi вiкон, нi дверей. На третiй день
сво©х вiдвiдин, коли Тимковi зовсiм покращало, Павло порадив, як лiчитися
вiд простуди.
- Пареними кiнськими кiзяками обкладайся. У нас у Забродi всi так
лiчилися.
На п'ятий день заявився Марко. Прибiг, як завжди, веселий i рудий.
Тимко якраз готував коровi мiшанку. В хлiвi пахло житньою соломою,
кiзячками i коров'ячою шерстю.
- Щастить тобi, як утопленику, - засмiявся вiн. - Орися кличе.
Тимко перестав ворушити вилами.
- Де вона?
Але Марко, замiсть того щоб вiдповiсти, став детально розповiдати, як
все це сталося:
- Прибiга , значить, до мене Ганнуся i каже: "Бiжи до Тимка i скажи:
Орися його хоче бачити". Ну, я картуз на голову...
- Де вона? - уже крикнув Тимко.
- В шелюгах.
- Наклади за мене коровi i будь тут, доки я повернуся.
Накинувши на плечi кожушок, Тимко прослизнув через хворостянi ворiтця,
що вели до яру. Крутою стежкою помiж могутнiх осокорiв, що виблискували
вгорi нiжним листом, спустився до потоку, крадькома пiшов низиною яру. Тут
було тихо й безлюдно. Тiльки вдалинi, на гирлищi, де вичовганий сонцем до
сяйва потiк, рябiючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дiтвора
злодiйкувато тягла з пристанi Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу
за шпичаками. На лiвому боцi яруги, на вiдлозi, - слiпучо-бiла товчениця
пiскiв, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацу
очима шелюги.
- Орисю!..
Тиша. Зелене хитиво шелюгiв, вибiлений сонцем пiсок, на ньому свiжi
слiди дiвочих каблучкiв, запетльованi, неспокiйнi, як у нюшкуючо© лисички.
Тимко руша по тому слiду i бачить: сидить задумана, обiпнута чорною
шаллю, лице блiде. На шелест його крокiв рвучко оберта голову, очi сухi,
пекучi.
-Ти давно тут? - пита Тимко, сiдаючи поруч.
- Заждалась уже...
Вiд шалi на блiде лице ляга чорна тiнь, губи кривляться в скорботi,
довгими пальцями неспокiйно перебира китички на платковi.
- Чого кликала?
Орися гнiвними рухами оголю ногу вище колiна: по бiлому тiлу вiд
стегна до литки стiкають синi п'явки батожиних ударiв.
- Тимоньку, милий, що менi робити? У вир кинусь! Жмака в руцi кiнчик
шалi i раптом, закрившись нею по самi очi, тремтить плечима, жалiсно
зiгнувшись, опустивши на груди косату голову.
Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зiтха :
- Потерпи трiшки...
Орися схоплю ться, як чайка вiд пострiлу, страшна блiдiсть кри
обличчя.
- Я не милостинi просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти... Чом
тебе у тому вирi не закрутило навiки, будь ти проклятий!
Голос ©© дивно заглух, i вона, зiрвавши з голови шаль, швидко пiшла в
шелюги. Висохлий на сонцi пiсок зараз же засував ©© слiди.
Тимко не побiг за нею. Вiн сидiв на пiску, широко розставивши ноги i
впершись долонями в колiна i, збоку глядячи, можна було б подумати, що це
сидить бравий парубок, якого ще не ранило дiвоче серце, не звели з розуму
дiвочi коси. Тiльки чому ж так покарьожились його плечi, чого вони так
враз по-старечому погорба-тiшали, чого так зiв'яли його сильнi руки i в
такiй гiркiй задумi поникла його голова? Довго сидiв вiн нерухомо серед
пiщано© пустелi, пiд синiм небом, на теплiй вiд сонця землi, на якiй,
одначе, не так-от легко жити людинi. "Що ж, - думав вiн, дивлячись на
розметанi вiтром бiлi хмари на обрi©, - був би у мене рiдний батько, може,
i благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то
байстрюк я. Куди пiдемо з тобою, коли в нас нi двору, нi тину? От i
виходить: пiдождать треба трiшки. Зiпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий
куточок, тодi й балачка друга буде. Нiчого, потерпи, але за тво© синяки
вiдiлл ться комусь солоненькими сльозами".
Вже аж пiдвечiр, коли яруга крилася сутiнками, покинув Тимко шелюги.
За зиму прання поназбиралося чимало, i Орися з матiр'ю золили його в
жлуктi цiлий ранок. Погода стояла тепла i сонячна, так що шибки на вiкнах
аж миготiли, горобцi кублилися в стрiсi i так цвiрiнчали, що аж виляски
ходили по двору. Орися розпашiла вiд роботи, в щоки пломiнь б' , локони
бiлого волосся поприлипали до вискiв. Мати носить воду, а Орися вiджима ,
коралове намисто з побрязкуванням плига на грудях.
- Кiнчай, дочко, вiджимати та йди полоскати на вир. Погода сьогоднi
сонячна, з вiтерцем, до вечора й висохне.
Орися склала бiлизну на возика i рушила до Таша-нi. "О господи,
господи, - зiтхнула мати, дивлячись ©й услiд. - Зовсiм змарнiла дiвчина за
тим гайдамакою. Одна тiнь залишилася. Е, пiшли тепер дiти, та тiльки не
такi, як ранiше, що батька та матiр слухали, а iншi, розумнi та дрюкованi,
що рiдних i вухом не ведуть, бокаса вiд них ходять. Ранiше, бувало, назна
парубок дiвчину, то зараз же й скаже батьковi та матерi, а тi пiдуть на
розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи роботяща, чи
на здоров'я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очi та: "Оце
мамо, мiй чоловiк". Хоч плач, хоч скач. Усе тобi весiлля. Усi й
розглядини. А хто вiн? Що вiн? Якого батька син? Який по роботi? Який з
нього господар? Що воно для життя за чоловiк буде? Того не питай.
Ох-хо-хо! Нi, таки другий тепер вiк, та й годi. Ми по одних стежках
ходили, а дiти нашi ходять по iнших. Так воно, мабуть, долею призначено.
Тiльки хто ж для сво © дитини лиха бажа ? Хочеться, щоб вона була щаслива,
щоб i чоловiк у не© був при здоров'© i щоб не п'яниця, щоб дочку любив,
умiв хлiб заробляти та, чого вже там критися, щоб i нас, старих, не
зобижав на старiсть".
Так роздумувала Одарка, сидячи на ослiнчику бiля хати, а Орися мiж тим
пхала поперед себе вiзочок до берегiв Ташанi. Стежка вела горбом, пiсками,
а Орисю тягло до яру, i вона повернула туди тiльки того, щоб про©хати мимо
садиби Вихорiв. З горба ©й видно все подвiр'я, як на долонi: хату, хлiв,
пасiку, та Орисi того не потрiбно, вона вперто шаста очима по всiх
закутках, але того, кого волiють ©© очi, кого бажа розтривожене серце,
нема - один Йонька сидить навколiшки перед дривiтнею в облiзлiй шапцi та
латаному пiджаку, сiче хмиз сокирою. Враз серце Орисi зайшлося тупим,
ниючим болем: вона бачить розiп'яту на тину для сушки Тимкову сорочку,
вишиту хрестиком, i пригаду , що то вона ту сорочку вишивала крадькома вiд
матерi, вiд подруг, вiд усiх людей на свiтi, вишивала найкращою заполоччю,
купленою аж у самих Ромнах, i як вона, вишиваючи, милувалася узором,
колола до кровi пучки, та не чула болю. "Ет, що тепер згадувати.
Торiшнього снiгу не вернеш". I вона навмисне усмiхнулася, щоб вiдiгнати
сумнi думки, але усмiшка вийшла змученою, жалюгiдною, i щось стисло ©й
горло, заслало очi, i вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарiвний
свiт з голубим небом весни i неосяжнiстю далеких просторiв, серед яких
волею молодостi Орися повинна була летiти, як голубка до сонця, втратив
для не© звабу i був звичайним, непомiтним, буденним, чорним i осоружним
Для не©. В тихiй замрi©, убита сво©м горем, при©хала до рiчки. В Ташанi
вода як синькою розведена, i синi хмари киплять у нiй, миються гнiвною
хвилею, яку безупинно гонить свiжий вiтер-весняк. Хвиля хита комишi,
вiша на кореневища верболозiв лиштви бiло© пiни. За Ташанню дiброви
стоять у весняних розливах, а вiд чорного дуб'я i тiнь у водi чорна, i
сама вода чорна, i брижi там ходять вiд вiтру дрiбненькi, але воронi,
роздратованi, в несупоко©.
Вiд дубово© кладки, сховано© помiж густими вербами, пружинами
розпускаються водянi кола. "Хтось пере. От розговорюся, i зараз же стане
легше", - дума Орися i ставить вiзочок бiля верболозового куща. Вона вже
вiдкрива вуста, щоб сказати "здрастуйте", i враз бачить на кладцi
Лукерку: спiдниця пiдгергана, хустка з'©хала на потилицю, очi здивованi,
але спокiйнi, широко вiдкритi, в руках шматурина зависла, стiка iз не©
прозора вода на товстi, литкастi, червонi вiд води, босi ноги.
- Ну, як воно переться? - пита Орися i становиться й собi на другий
кiнець кладки.
- Так собi. Вода тiльки холодна. Перуть мовчки. Хвиля пiниться бiля
нiг, злизу з кладки сiру каламуть. Нарештi Орися не витриму :
- Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув? '- А в тебе за ним сохне
серце?
- За таким шаливiром? Ха-ха! У мене тепер Сергiй. Вiн Тимковi не пара.
- Кому що. Одному сокiл, другому - ворон. Синя хвиля знову лiзе на
кладку, ми Орисi чобiтки, а ©й зда ться, що вона ©й серце язиком лиже.
- Що ж, любить вiн тебе чи так... гра ться?
- Не знаю. Я його не питала...
Лукерка переполоскала бiлизну i тепер прала всякий дрiб'язок:
занавiски, лiфчики, рушнички. I серед цього дрiб'язку кинулася Орисi в очi
одна рiч, вiд яко© вона хитнулася, як вiд чорно© блискавки: це була
звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два
кетяги червоно© калини i пiд ними двi лiтери "Т. О." Але не хустинка
привела Орисю в сум'яття, а спогад, зв'язаний iз нею.
На початку зими в хатi-читальнi гуляла молодь. Слiпий Вихтiр грав на
гармонi©. Денис на бубнi. Орися танцювала iз сво ю подружкою Ганнусею,
потiм iз сiльськими хлопцями, потiм з хутiрськими i була особливо
збуджена, смiялася тим раптовим смiхом, яким смiються молодесенькi
дiвчата, коли ©х хто-небудь залоскоче попiд пахвами, зазивно спiдлоба
стрiляла на хлопцiв блискучими очима, щипала дiвчат i взагалi бiсилася, не
маючи сили стримати розпишнiлу, розквiтлу дiвочу енергiю. I враз почула,
як хтось мiцно схопив ©© за руку. Вона обiрвала смiх i, озирнувшись,
побачила Тимка, що жагуче свiтив на не© сво©ми гарячими очима. Вона
усмiхнулась йому присоромленою i якоюсь трохи розгубленою усмiшкою, слабо
труснула рукою, щоб вирватись i раптом, сама не знаючи чому, i почервонiла
так, що в не© аж сльози виступили на очах. I тут з нею сталося те, чого
нiколи не бувало ранiше, коли вона реготала парубкам в обличчя,
насмiхаючись з ©хнiх залицянь, - вперше вона опустила перед парубком сво
обличчя i з при мною млостю в усьому тiлi вiдчула, як з його руки тече по
©© жилах щось гаряче, хвилююче, що заставля завмирати серце i
стискуватися в солодкому болi.
- Ходiмо танцювати, - сказав вiн ©й, дихнувши в лице запахом тютюну,
змiшаного з запахом пiдсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи ©© згоди,
грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече i пустилася
в танець, але вже без тi © смiливостi, яка в не© була ранiше, коли вона
танцювала з iншими хлопцями. Вiн тримав ©© в руках мiцно, безцеремонне,
вона й не противилася тому, але ©й якось робилося жарко, i вона вся палала
тiлом i лицем. Музика гула, вiд шаленого кружляння наморочилася голова,
один раз Орися заточилася, але Тимко пiдтримав ©© рукою, спалив бiлозубою
усмiшкою.
- Що це ти, дiвко, гривеники збира ш? - засмiявся вiн, розгарячуючи ©©
ще бiльше в танцi i ще сильнiше кружляючи навколо себе.
Вiд цих слiв ©© ще бiльше кинуло в жар, вона вийняла iз рукава пальта
хустинку i хотiла витертисоб© чоло, але Тимко вихопив ©© i заховав до
кишенi. Орися кинулася вiднiмати, але не так-то легко було це зробити, бо
вiн мiцно боронився.
Потiм вони поверталися вдвох додому. На Ташанi голубiв лiд, трiщав i
лопався вiд морозу, вiтер злизував на ньому снiжок, порошив очi; iз Бе во©
гори червоною дiжею котився мiсяць, бризкав iскрами на бiлi замети.
Припорошенi бiлим снiгом, стояли хати, мiж тинами через усю вулицю лежала
голуба тiнь. Тимко та Орися зупинилися в затишку бiля чийогось хлiва,
парубок обняв дiвчину, поцiлував ©© - то був перший поцiлунок, який вона
одержала вiд хлопця, i той поцiлунок пройшов морозом по тiлу i гарячою,
захльостуючою хвилею хлюпнув у серце.
Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в руках суперницi, гаряча
кров ударила в обличчя i затуманила голову.
- Дай сюди хустину, - сказала вона тихо, дичавiючи очима.
- А навiщо вона тобi? - вiдсторонилася Лукерка. Тодi Орися плигнула, як
дика кiшка, i вчепилася Лукерцi в коси.
- Тимка тобi захотiлося, сучище? Тимка? - примовляла вона, важко
дихаючи i скажено сiпаючи суперницю за волосся. Як двi вовчицi, водилися
вони на пустельному ташанському березi, готовi з'©сти одна одну. В Лукерки
трiснула кофта, i бiлi гудзики пороснули в траву. Тодi Лукерка простягла
руку, щоб зiрвати iз Орисi намисто, але Орися стусонула ©© так .в груди,
що тяжка i неповоротлива Лукерка зашкопер-тала ногами i бовтнула у воду.
- Р-ря-туй-те-е! - закричала вона, борсаючись у синiй ташанськiй хвилi,
розпускаючи дзвоном по водi рясну спiдницю.
- Топись, топись, одною гадиною менше буде, - припрошувала ©© з берега
Орися. - Так i знай: побачу ще раз iз Тимком - очi кислотою повипiкаю!
Тебе сво© хлопцi рблапали, так ти до наших лiзеш?!
Сварку насилу розiгнала Охрiмова жiнка Федора, що на той час шукала
теляти в берегах.
- I стида вам нема , i сорому! - батькувала вона, розмахуючи прутом. -
Ану-те, розiйдiться, бо зараз на чи©йсь с... дубець поб'ю!
- А ти звiдки така вишморгнулася? - взялася в боки Орися i войовничо
повела плечима. - Сама вже забула, як за свого здохлого Охрiма людям вiкна
вибивала?
- Аби тобi язик поприщило за таку брехню!.. Парубки вiд тебе сахаються,
так ти вже на жонатих кида шся?
- А тебе що? Завидки беруть? - пiдступила ближче Орися, нарочито
випинаючи крiзь кофточку твердi, як динi-дубiвки, груди.
- Замовчи, бо тут по тобi й вода одсвятиться!
- Завидки берiть! - вела сво Орися. - То на попелi посидь, охолонеш
трiшки.
Так Орися пересварювалася, аж доки не за©хала далеко за лози, що вже не
стало ©й чути Федориного голосу.
Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з
гостро блискучими очима обличчя доньки.
- Вовки за тобою гналися, чи що? - допитувалася мати.
- Нi. Вовчицi, - криво усмiхнулася Орися. - Я тiкала вiд них лозами та
й подряпалась.
Бiльше вона нi слова не сказала матерi, а, наклавши на плече гору
прання, пiшла розвiшувати його на тину та на ворячиннi.
Село аж ахнуло, коли дiзналося про те, що Павло Гречаний працю на
фермi. "Та в нього ж зроду коров'ячого хвоста на подвiр'© не було! -
дивувалися люди. - Вiн не зна , як коровi й сiчки нарiзати та мiшанки
замiшати! Кумедiя..."
Дивувався й Оксен постiйним вимогам Дороша вiдпустити Павла для роботи
на фермi.
- Ну що ти в ньому побачив? - потискував плечима Оксен. - Його руки
тiльки для лопати годяться, а не для роботи на фермi.
- Нi, ти менi вiдпусти його. Зроби люб'язнiсть,-- наполягав Дорош.
- Ну, коли тобi так припекло, то бери. Тiльки попереджаю: запаришся з
такими робiтниками. Павло день i нiч спатиме.. Кузь язиком телiпатиме.
Натурально.
- Нiчого. Це вже мiй клопiт. А до тебе прохання - купити ©м халати i
гумовi чоботи. Обносились зовсiм, одне рам'я висить. Ти наш каптенармус i
для солдатiв обмундирування не жалiй.
- Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для тако© розкошi грошей
вiзьму? Iз сво © кишенi викладу?
- Чого зi сво ©? З артiльно©.
- У нас не шахта й не завод, щоб спецiвку купувати.
- Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу вiддаси.
А ми душi не просимо. Дай нам трохи грошенят.
На фермi заводилися новi порядки. На стiнi висiв режим дня, про який
зроду нiхто не чув, доярки ходили в халатах, пiдсмiюючись одна з одно© i з
подивом сприймаючи чудернацькi, на ©х думку, нововведення Дороша, який
говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати лiтератури,
слухати бесiди зоотехнiка, агронома i т. д. Одним словом, дуже багато
працювати над собою, щоб стати справжнiми тваринниками. Спочатку всi
працiвники ферми дивувалися зачинанням Дороша, ставились з недовiрою:
мiський, мовляв, учений, тому й вимага хазяйнування по книгах. Дорош
бачив ту недовiру, але вперто ламав ©©.
Годiвля худоби провадилася за графiком, молодняк випоювався молоком,
чергування на корiвнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згiдно з
новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися
додатковою оплатою. Це повiдомлення подiяло на робiтникiв ферми куди
бiльше, нiж пустi балачки, бо люди зрозумiли, що якщо вони добре
працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо пiд
лежачий камiнь вода не потече.
Особливо це зрозумiв Кузь. Кожного ранку вiн приходив разом iз Павлом у
кабiнет Оксена i говорив, знiмаючи шапку:
- Значця, так. Воно, може, то й невигiдно, так зате нам пiдпира:
продавай к лихiй годинi ялiвок та купуй таких, щоб телилися. Норми по
надою ми не викону мо, а корма йдуть.
- Добре. Ми це питання утрясемо.
- А ти не тряси, а залигуй корiв та веди в район, - гарячився Кузь.
Павло, приходячи на обiд, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.
- Оце купили двi корови, - повагом розказував вiн, сiдаючи за стiл в
сво му сiрому халатi, що робив його схожим на коновала. - Одна ряба, друга
рижа.
- Радiй, радiй, - бубонiла Явдоха, гримаючи чавунами. - Побачимо, що ти
заробиш на тiй фермi.
- А тобi все мало! - обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусiв
аж пара йшла.
- Не мало, а люди зi сво © роботи щось мають, а ти весь вiк сухий хлiб
©си.
- Аби ти менше гавкала, - спокiйно радив Павло. Але одного разу вiн
здивував Явдоху не на жарт. Пообiдавши, полiз мiж горшки, вибрав глечика,
обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й
виважив на руцi, чи мiцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що
вiн збира ться на здобутки до сусiдiв. Не раз уже було таке, що заявлявся
Павло до Вихорiв, чи до Бовдюгiв, або ще до кого-небудь iз кутчан, сiдав
на лаву i, помовчавши, з годину, говорив:
- Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов?
- Скажете...
- Позичте квасу.
I йому позичали, бо Павло був такий чоловiк, що нiколи не жалiв для
людей сво © сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого
- Павло грабарку на плече - i пiшов. У роботi чоловiк надiйний, на плату
невибагливий. Питають його:
- Скiльки ж вам, дядьку, за роботу?
Павло подума , дивлячись у землю i нiби питаючи в не© поради, скiльки ж
кошту його труд на нiй, а тодi перекладе грабарку з одного плеча на друге
та й скаже:
- Та давайте, скiльки дасте.
- То, може, ви не грiшми, а салом вiзьмете?
- Можна й салом...
- Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цiм роцi ще не кололи, то,
як ваша згода, то, може, сметаною вiдберете?
- Та коли так, то можна й сметаною.
Отож i думала Явдоха, що пiде Павло на вiдберень-ки заробленого в
людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечерi i поставив повний
глечик молока на стiл.
- Оце тобi! Мабуть, аж до сестри ходив? - зрадiла Явдоха, що дуже
полюбляла молочну затiрку.
- На фермi дали.
- На якiй фермi? - не второпала Явдоха.
- Уже ж не на якiй, як не на артiльнiй...
- З якого дива?
- Завфермою розпорядився. Бери, каже, по лiтрi в день, це, каже, за
твою роботу.
Явдоха так i засвiтилася на лицi. Розтопила пiч, нагрiла води, дiстала
iз скринi чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала бiля
Павла голубкою.
- Помий же голову та переодягнися, - лагiдно припрошувала вона. - Бо
завтра ж недiля, то, може, й у гостi пiдемо до сестри.
Пораючись бiля печi, вона щось пришiптувала сама собi та посмiхалася,
вся помолодiла, навiть хустку пов'язала по-новому, як молодиця на храму.
Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в не© не з останнiх. Он уже
помiтили його роботу розумнi люди, уже й молоком дарують, бо вiн таки руки
не жалi i не з лiнивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.
Пiсля вечерi посадила Явдоха Павла на покутi, вимитого, чистого i
сонливого.
- Прилiг би та задрiмав трохи, - топилася вона серцем бiля чоловiка. -
Вважай, бiля тих корiв накрутився, що й нiженьки млiють.
- В нiчне дiжурство треба йти.
- А Кузько? - застигла з ополоником в руцi Явдоха. - Чого це вiн нiколи
не чергу вночi? Все ти та й ти! Знайшли дурника.
- Ох, ти розумна та до чортового батька зна ш, - уже пiдвищив голос
Павло.
- Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобi й на шию сядуть.
Павло чув, що жiнка говорить нiкчемне, тому бiльше не обмовився з нею й
словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля i став дробити його
сiкачем у вербовому коритцi, ©дючий тютюновий порох заповнив усю хатину.
- Оце горенько, ще задавиш, - закашлялася Явдоха та й вийшла геть з
хати.
- Сходи до Вихорiв та попроси газети на куриво, - прокричав ©й услiд
Павло.
Iншим разом Явдоха нiколи б не виконала його прохання i витурила б з
коритом тютюну або в сiнцi, або навiть надвiр та ще стусонула б кулаком
межи плечi, але тепер вона примовкла: раз хазя©н наказу , то треба йти.
Вона мовчки нап'яла на себе хустку i пошкрьобала до сусiдiв. Повернулася
звiдти ще веселiша, ще лагiднiша.
- Оце розмовляла з Уляною, - гомонiла вона, розпинаючи хустку, - так
жалi ться, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив'язуй. Так що,
може, скоро й на весiлля покличуть. Вже без мене коровая не опечуть. Я
вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так i ся , як сонце. Як пух, як дух.
Так i проситься на губу. Он i на Залужжi було того року весiлля, то мене ж
кликали пекти.
- Тьху, дурна! - сплюнув Павло. - Ще де те весiлля, а вона вже про
коровай говорить.
Явдоха знову промовчала, i перший раз у життi пiшов Павло на роботу не
висварений та не вилаяний жiнкою.
На фермi Павла неприязно зустрiв Кузько.
- Жди його, як пана, - бурчав вiн, рухаючи вилами та удаючи, що вiн
дуже перепрацювався тут без Павла. - Ходить, позакладавши в кишенi руки,
ще йому й молока в глечик наливають.
Павло мовчки узяв вила i заходився добросовiсно вичищати iз корiвника
гнiй. У комiрчинi, де звичайно стояли бiдони з молоком та висiли бiлi
халати доярок, сидiв Дорош, звiряючи таблицю надо©в. Вiн чув, як
пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий сво©ми
думками: надо© падають, кормiв не вистача , трава надворi вже потроху
зеленiв, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться вiн
у маленьке вiконце, за яким, стiкаючи iз стрiхи, снував пряжу пiслядощовий
капiж. Горобцi розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрiмала в
Веснянi води ще не зiйшли, вони затопили луги, луки, все Приташання аж до
данелевських горбiв. Зелена трава ворушилася у водi, а голубе небо
нерухомо лежало в нiй, i коли довго дивитися на чисте водяне безмежжя, то
зда ться, що голубий свiт перевернувся згори вниз i стелеться пiд тво©м
човном, ще гарнiший, ще чарiвнiший, чим насправдi.
Тимковi можна було перетнути рiчку нижче кручено© ковбанi i випливти на
свiй город, але вода була така манлива, тиха i голуба, береги такi зеленi
i пахучi, повiтря таке прозоре i свiже, що вiн пустив човен за течi ю i
сидiв, замрiявшись, не вiдриваючи очей вiд ши-роководдя, милуючись ним i
вiдчуваючи в серцi тихий сум i розпуку. "Так, - думав Тимко, посмоктуючи
самокрутку i пускаючи мимо плечей густий димок. - Жить на свiтi також не
солодко, все на щастя надi шся, а недоля по серцю б' . Думав я - зiйдемось
iз Орисею, зiв' м сво гнiздо, а виходить як у тiй пiснi: "Ой ти, дiвчино,
мо ти зерня, дорога наша - колюче терня..." Тимко зiтхнув i знову
замрiяно але без особливо© радостi дивився на розкошi весни i вiчну красу
природи, щулив вiд сонця знудьгованi, з гарячим поблиском, чорнi,
дикуватi, обпаленi душевним полум'ям молодечо© жаги до життя, очi.
Там, де Ташань робить круте колiно, напроти садиби, - вир. Рибалки
об'©жджають його, бо вiн перекида човни, троянчани не купаються навiть
поблизу нього i всiляко обходять прокляте мiсце, про яке, вiдколи iсну
Троянiвка, розповiдаються легенди, одна страшнiша за iншу. Говорять, що
колись утопився у тому вирi якийсь п'яничка чоботар, i люди присягаються,
що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у водi, бо вони були пошитi з
краденого товару; от воно утопленика забрало, а чоботи викинуло та й
крутить за грiхи новопреставленого раба божого. Говорили також, що нiби
якийсь парубок iз-за ревнощiв утопив там свою кохану i баби ще й зараз
чують, як в нiч на Iвана Купала, особливо перед свiтанком, вона рве на
собi коси i стогне, присягаючись, що нi в чому не винна; що нiби два
розбiйники, пограбувавши пана Горонецького, iшли зимою через лiд та й
заходилися дiлити награбоване золото. Золото подiлили, а крадено© сиво©
шапки не могли, стали за не© битися i провалилися у той вир. I ото зимою,
якраз на водохреща, коли лунко, як пострiли, трiщить вiд морозу лiд, старi
люди кажуть, що то розбiйники дiлять шапку i стугонять головами об кригу,
через те вона i трiщить.
Багато страшних легенд складено про той вир, i Тимко хоч i не вiрив у
них, проте кожного разу, коли плив Ташанню, обминав страшне мiсце. Але
зараз якось зовсiм забув про нього i опам'ятався лише тодi, коли човен
рвонуло вбiк, вiн перевернувся i холодна вода стьобонула Тимка по самi
нiздрi, закрутила його, всмоктуючи в чорну глибину, що в'юнилася пiд
ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрiбся руками й ногами,
але одежа на ньому намокла i в'язала кожен рух, човен вiднесло течi ю, так
що Тимко вже'не мав нiяко© надi© врятуватися на ньому i, напружуючи всi
сво© сили, з жахом вiдчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався
вплав до берега. Подолати швидку течiю влiтку голому чоловiковi й то
тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, i хто його зна , чим
би все закiнчилось, та нагодився на ту хвилю Джмелик на човнi, що для
забави ганяв остами щук на мiлководдi. Вiн i врятував Тимка, забравши на
сво суденце. Коли Тимко, мокрий, посинiлий, ляскаючи зубами, вилiз на
берег, Джмелик повеселiв очима:
- А ти, видать, хлопець крiпкий. Смерт,ь мовчки приймав. Другий би на
тво му мiсцi горланив так, що й по хуторах чути було б.
Тимко мовчки зняв iз себе сорочку, викрутив ©© i, вже не надягаючи на
себе, хльопаючи холошами, побiг задвiр'ями додому. Мати, побачивши сина,
переполошилася, затопила пiч. Тимко переодягся в сухе, випив настояну на
перцевi пляшку самогону i двi доби вiдлежувався на печi. Пiсля цього ще
кiлька днiв не виходив на роботу в артiль, а бродив по двору з обмотаною
рушником ши ю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-пiд
корови, хотiв ще й льох поправити, та мати не дала, - коли б не
простудився. Всi Тимковi товаришi були на роботi, так що до нього нiхто не
приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сiдав на лавi бiля дверей i
так димiв цигаркою, що не видно було нi вiкон, нi дверей. На третiй день
сво©х вiдвiдин, коли Тимковi зовсiм покращало, Павло порадив, як лiчитися
вiд простуди.
- Пареними кiнськими кiзяками обкладайся. У нас у Забродi всi так
лiчилися.
На п'ятий день заявився Марко. Прибiг, як завжди, веселий i рудий.
Тимко якраз готував коровi мiшанку. В хлiвi пахло житньою соломою,
кiзячками i коров'ячою шерстю.
- Щастить тобi, як утопленику, - засмiявся вiн. - Орися кличе.
Тимко перестав ворушити вилами.
- Де вона?
Але Марко, замiсть того щоб вiдповiсти, став детально розповiдати, як
все це сталося:
- Прибiга , значить, до мене Ганнуся i каже: "Бiжи до Тимка i скажи:
Орися його хоче бачити". Ну, я картуз на голову...
- Де вона? - уже крикнув Тимко.
- В шелюгах.
- Наклади за мене коровi i будь тут, доки я повернуся.
Накинувши на плечi кожушок, Тимко прослизнув через хворостянi ворiтця,
що вели до яру. Крутою стежкою помiж могутнiх осокорiв, що виблискували
вгорi нiжним листом, спустився до потоку, крадькома пiшов низиною яру. Тут
було тихо й безлюдно. Тiльки вдалинi, на гирлищi, де вичовганий сонцем до
сяйва потiк, рябiючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дiтвора
злодiйкувато тягла з пристанi Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу
за шпичаками. На лiвому боцi яруги, на вiдлозi, - слiпучо-бiла товчениця
пiскiв, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацу
очима шелюги.
- Орисю!..
Тиша. Зелене хитиво шелюгiв, вибiлений сонцем пiсок, на ньому свiжi
слiди дiвочих каблучкiв, запетльованi, неспокiйнi, як у нюшкуючо© лисички.
Тимко руша по тому слiду i бачить: сидить задумана, обiпнута чорною
шаллю, лице блiде. На шелест його крокiв рвучко оберта голову, очi сухi,
пекучi.
-Ти давно тут? - пита Тимко, сiдаючи поруч.
- Заждалась уже...
Вiд шалi на блiде лице ляга чорна тiнь, губи кривляться в скорботi,
довгими пальцями неспокiйно перебира китички на платковi.
- Чого кликала?
Орися гнiвними рухами оголю ногу вище колiна: по бiлому тiлу вiд
стегна до литки стiкають синi п'явки батожиних ударiв.
- Тимоньку, милий, що менi робити? У вир кинусь! Жмака в руцi кiнчик
шалi i раптом, закрившись нею по самi очi, тремтить плечима, жалiсно
зiгнувшись, опустивши на груди косату голову.
Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зiтха :
- Потерпи трiшки...
Орися схоплю ться, як чайка вiд пострiлу, страшна блiдiсть кри
обличчя.
- Я не милостинi просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти... Чом
тебе у тому вирi не закрутило навiки, будь ти проклятий!
Голос ©© дивно заглух, i вона, зiрвавши з голови шаль, швидко пiшла в
шелюги. Висохлий на сонцi пiсок зараз же засував ©© слiди.
Тимко не побiг за нею. Вiн сидiв на пiску, широко розставивши ноги i
впершись долонями в колiна i, збоку глядячи, можна було б подумати, що це
сидить бравий парубок, якого ще не ранило дiвоче серце, не звели з розуму
дiвочi коси. Тiльки чому ж так покарьожились його плечi, чого вони так
враз по-старечому погорба-тiшали, чого так зiв'яли його сильнi руки i в
такiй гiркiй задумi поникла його голова? Довго сидiв вiн нерухомо серед
пiщано© пустелi, пiд синiм небом, на теплiй вiд сонця землi, на якiй,
одначе, не так-от легко жити людинi. "Що ж, - думав вiн, дивлячись на
розметанi вiтром бiлi хмари на обрi©, - був би у мене рiдний батько, може,
i благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то
байстрюк я. Куди пiдемо з тобою, коли в нас нi двору, нi тину? От i
виходить: пiдождать треба трiшки. Зiпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий
куточок, тодi й балачка друга буде. Нiчого, потерпи, але за тво© синяки
вiдiлл ться комусь солоненькими сльозами".
Вже аж пiдвечiр, коли яруга крилася сутiнками, покинув Тимко шелюги.
За зиму прання поназбиралося чимало, i Орися з матiр'ю золили його в
жлуктi цiлий ранок. Погода стояла тепла i сонячна, так що шибки на вiкнах
аж миготiли, горобцi кублилися в стрiсi i так цвiрiнчали, що аж виляски
ходили по двору. Орися розпашiла вiд роботи, в щоки пломiнь б' , локони
бiлого волосся поприлипали до вискiв. Мати носить воду, а Орися вiджима ,
коралове намисто з побрязкуванням плига на грудях.
- Кiнчай, дочко, вiджимати та йди полоскати на вир. Погода сьогоднi
сонячна, з вiтерцем, до вечора й висохне.
Орися склала бiлизну на возика i рушила до Таша-нi. "О господи,
господи, - зiтхнула мати, дивлячись ©й услiд. - Зовсiм змарнiла дiвчина за
тим гайдамакою. Одна тiнь залишилася. Е, пiшли тепер дiти, та тiльки не
такi, як ранiше, що батька та матiр слухали, а iншi, розумнi та дрюкованi,
що рiдних i вухом не ведуть, бокаса вiд них ходять. Ранiше, бувало, назна
парубок дiвчину, то зараз же й скаже батьковi та матерi, а тi пiдуть на
розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи роботяща, чи
на здоров'я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очi та: "Оце
мамо, мiй чоловiк". Хоч плач, хоч скач. Усе тобi весiлля. Усi й
розглядини. А хто вiн? Що вiн? Якого батька син? Який по роботi? Який з
нього господар? Що воно для життя за чоловiк буде? Того не питай.
Ох-хо-хо! Нi, таки другий тепер вiк, та й годi. Ми по одних стежках
ходили, а дiти нашi ходять по iнших. Так воно, мабуть, долею призначено.
Тiльки хто ж для сво © дитини лиха бажа ? Хочеться, щоб вона була щаслива,
щоб i чоловiк у не© був при здоров'© i щоб не п'яниця, щоб дочку любив,
умiв хлiб заробляти та, чого вже там критися, щоб i нас, старих, не
зобижав на старiсть".
Так роздумувала Одарка, сидячи на ослiнчику бiля хати, а Орися мiж тим
пхала поперед себе вiзочок до берегiв Ташанi. Стежка вела горбом, пiсками,
а Орисю тягло до яру, i вона повернула туди тiльки того, щоб про©хати мимо
садиби Вихорiв. З горба ©й видно все подвiр'я, як на долонi: хату, хлiв,
пасiку, та Орисi того не потрiбно, вона вперто шаста очима по всiх
закутках, але того, кого волiють ©© очi, кого бажа розтривожене серце,
нема - один Йонька сидить навколiшки перед дривiтнею в облiзлiй шапцi та
латаному пiджаку, сiче хмиз сокирою. Враз серце Орисi зайшлося тупим,
ниючим болем: вона бачить розiп'яту на тину для сушки Тимкову сорочку,
вишиту хрестиком, i пригаду , що то вона ту сорочку вишивала крадькома вiд
матерi, вiд подруг, вiд усiх людей на свiтi, вишивала найкращою заполоччю,
купленою аж у самих Ромнах, i як вона, вишиваючи, милувалася узором,
колола до кровi пучки, та не чула болю. "Ет, що тепер згадувати.
Торiшнього снiгу не вернеш". I вона навмисне усмiхнулася, щоб вiдiгнати
сумнi думки, але усмiшка вийшла змученою, жалюгiдною, i щось стисло ©й
горло, заслало очi, i вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарiвний
свiт з голубим небом весни i неосяжнiстю далеких просторiв, серед яких
волею молодостi Орися повинна була летiти, як голубка до сонця, втратив
для не© звабу i був звичайним, непомiтним, буденним, чорним i осоружним
Для не©. В тихiй замрi©, убита сво©м горем, при©хала до рiчки. В Ташанi
вода як синькою розведена, i синi хмари киплять у нiй, миються гнiвною
хвилею, яку безупинно гонить свiжий вiтер-весняк. Хвиля хита комишi,
вiша на кореневища верболозiв лиштви бiло© пiни. За Ташанню дiброви
стоять у весняних розливах, а вiд чорного дуб'я i тiнь у водi чорна, i
сама вода чорна, i брижi там ходять вiд вiтру дрiбненькi, але воронi,
роздратованi, в несупоко©.
Вiд дубово© кладки, сховано© помiж густими вербами, пружинами
розпускаються водянi кола. "Хтось пере. От розговорюся, i зараз же стане
легше", - дума Орися i ставить вiзочок бiля верболозового куща. Вона вже
вiдкрива вуста, щоб сказати "здрастуйте", i враз бачить на кладцi
Лукерку: спiдниця пiдгергана, хустка з'©хала на потилицю, очi здивованi,
але спокiйнi, широко вiдкритi, в руках шматурина зависла, стiка iз не©
прозора вода на товстi, литкастi, червонi вiд води, босi ноги.
- Ну, як воно переться? - пита Орися i становиться й собi на другий
кiнець кладки.
- Так собi. Вода тiльки холодна. Перуть мовчки. Хвиля пiниться бiля
нiг, злизу з кладки сiру каламуть. Нарештi Орися не витриму :
- Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув? '- А в тебе за ним сохне
серце?
- За таким шаливiром? Ха-ха! У мене тепер Сергiй. Вiн Тимковi не пара.
- Кому що. Одному сокiл, другому - ворон. Синя хвиля знову лiзе на
кладку, ми Орисi чобiтки, а ©й зда ться, що вона ©й серце язиком лиже.
- Що ж, любить вiн тебе чи так... гра ться?
- Не знаю. Я його не питала...
Лукерка переполоскала бiлизну i тепер прала всякий дрiб'язок:
занавiски, лiфчики, рушнички. I серед цього дрiб'язку кинулася Орисi в очi
одна рiч, вiд яко© вона хитнулася, як вiд чорно© блискавки: це була
звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два
кетяги червоно© калини i пiд ними двi лiтери "Т. О." Але не хустинка
привела Орисю в сум'яття, а спогад, зв'язаний iз нею.
На початку зими в хатi-читальнi гуляла молодь. Слiпий Вихтiр грав на
гармонi©. Денис на бубнi. Орися танцювала iз сво ю подружкою Ганнусею,
потiм iз сiльськими хлопцями, потiм з хутiрськими i була особливо
збуджена, смiялася тим раптовим смiхом, яким смiються молодесенькi
дiвчата, коли ©х хто-небудь залоскоче попiд пахвами, зазивно спiдлоба
стрiляла на хлопцiв блискучими очима, щипала дiвчат i взагалi бiсилася, не
маючи сили стримати розпишнiлу, розквiтлу дiвочу енергiю. I враз почула,
як хтось мiцно схопив ©© за руку. Вона обiрвала смiх i, озирнувшись,
побачила Тимка, що жагуче свiтив на не© сво©ми гарячими очима. Вона
усмiхнулась йому присоромленою i якоюсь трохи розгубленою усмiшкою, слабо
труснула рукою, щоб вирватись i раптом, сама не знаючи чому, i почервонiла
так, що в не© аж сльози виступили на очах. I тут з нею сталося те, чого
нiколи не бувало ранiше, коли вона реготала парубкам в обличчя,
насмiхаючись з ©хнiх залицянь, - вперше вона опустила перед парубком сво
обличчя i з при мною млостю в усьому тiлi вiдчула, як з його руки тече по
©© жилах щось гаряче, хвилююче, що заставля завмирати серце i
стискуватися в солодкому болi.
- Ходiмо танцювати, - сказав вiн ©й, дихнувши в лице запахом тютюну,
змiшаного з запахом пiдсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи ©© згоди,
грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече i пустилася
в танець, але вже без тi © смiливостi, яка в не© була ранiше, коли вона
танцювала з iншими хлопцями. Вiн тримав ©© в руках мiцно, безцеремонне,
вона й не противилася тому, але ©й якось робилося жарко, i вона вся палала
тiлом i лицем. Музика гула, вiд шаленого кружляння наморочилася голова,
один раз Орися заточилася, але Тимко пiдтримав ©© рукою, спалив бiлозубою
усмiшкою.
- Що це ти, дiвко, гривеники збира ш? - засмiявся вiн, розгарячуючи ©©
ще бiльше в танцi i ще сильнiше кружляючи навколо себе.
Вiд цих слiв ©© ще бiльше кинуло в жар, вона вийняла iз рукава пальта
хустинку i хотiла витертисоб© чоло, але Тимко вихопив ©© i заховав до
кишенi. Орися кинулася вiднiмати, але не так-то легко було це зробити, бо
вiн мiцно боронився.
Потiм вони поверталися вдвох додому. На Ташанi голубiв лiд, трiщав i
лопався вiд морозу, вiтер злизував на ньому снiжок, порошив очi; iз Бе во©
гори червоною дiжею котився мiсяць, бризкав iскрами на бiлi замети.
Припорошенi бiлим снiгом, стояли хати, мiж тинами через усю вулицю лежала
голуба тiнь. Тимко та Орися зупинилися в затишку бiля чийогось хлiва,
парубок обняв дiвчину, поцiлував ©© - то був перший поцiлунок, який вона
одержала вiд хлопця, i той поцiлунок пройшов морозом по тiлу i гарячою,
захльостуючою хвилею хлюпнув у серце.
Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в руках суперницi, гаряча
кров ударила в обличчя i затуманила голову.
- Дай сюди хустину, - сказала вона тихо, дичавiючи очима.
- А навiщо вона тобi? - вiдсторонилася Лукерка. Тодi Орися плигнула, як
дика кiшка, i вчепилася Лукерцi в коси.
- Тимка тобi захотiлося, сучище? Тимка? - примовляла вона, важко
дихаючи i скажено сiпаючи суперницю за волосся. Як двi вовчицi, водилися
вони на пустельному ташанському березi, готовi з'©сти одна одну. В Лукерки
трiснула кофта, i бiлi гудзики пороснули в траву. Тодi Лукерка простягла
руку, щоб зiрвати iз Орисi намисто, але Орися стусонула ©© так .в груди,
що тяжка i неповоротлива Лукерка зашкопер-тала ногами i бовтнула у воду.
- Р-ря-туй-те-е! - закричала вона, борсаючись у синiй ташанськiй хвилi,
розпускаючи дзвоном по водi рясну спiдницю.
- Топись, топись, одною гадиною менше буде, - припрошувала ©© з берега
Орися. - Так i знай: побачу ще раз iз Тимком - очi кислотою повипiкаю!
Тебе сво© хлопцi рблапали, так ти до наших лiзеш?!
Сварку насилу розiгнала Охрiмова жiнка Федора, що на той час шукала
теляти в берегах.
- I стида вам нема , i сорому! - батькувала вона, розмахуючи прутом. -
Ану-те, розiйдiться, бо зараз на чи©йсь с... дубець поб'ю!
- А ти звiдки така вишморгнулася? - взялася в боки Орися i войовничо
повела плечима. - Сама вже забула, як за свого здохлого Охрiма людям вiкна
вибивала?
- Аби тобi язик поприщило за таку брехню!.. Парубки вiд тебе сахаються,
так ти вже на жонатих кида шся?
- А тебе що? Завидки беруть? - пiдступила ближче Орися, нарочито
випинаючи крiзь кофточку твердi, як динi-дубiвки, груди.
- Замовчи, бо тут по тобi й вода одсвятиться!
- Завидки берiть! - вела сво Орися. - То на попелi посидь, охолонеш
трiшки.
Так Орися пересварювалася, аж доки не за©хала далеко за лози, що вже не
стало ©й чути Федориного голосу.
Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з
гостро блискучими очима обличчя доньки.
- Вовки за тобою гналися, чи що? - допитувалася мати.
- Нi. Вовчицi, - криво усмiхнулася Орися. - Я тiкала вiд них лозами та
й подряпалась.
Бiльше вона нi слова не сказала матерi, а, наклавши на плече гору
прання, пiшла розвiшувати його на тину та на ворячиннi.
Село аж ахнуло, коли дiзналося про те, що Павло Гречаний працю на
фермi. "Та в нього ж зроду коров'ячого хвоста на подвiр'© не було! -
дивувалися люди. - Вiн не зна , як коровi й сiчки нарiзати та мiшанки
замiшати! Кумедiя..."
Дивувався й Оксен постiйним вимогам Дороша вiдпустити Павла для роботи
на фермi.
- Ну що ти в ньому побачив? - потискував плечима Оксен. - Його руки
тiльки для лопати годяться, а не для роботи на фермi.
- Нi, ти менi вiдпусти його. Зроби люб'язнiсть,-- наполягав Дорош.
- Ну, коли тобi так припекло, то бери. Тiльки попереджаю: запаришся з
такими робiтниками. Павло день i нiч спатиме.. Кузь язиком телiпатиме.
Натурально.
- Нiчого. Це вже мiй клопiт. А до тебе прохання - купити ©м халати i
гумовi чоботи. Обносились зовсiм, одне рам'я висить. Ти наш каптенармус i
для солдатiв обмундирування не жалiй.
- Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для тако© розкошi грошей
вiзьму? Iз сво © кишенi викладу?
- Чого зi сво ©? З артiльно©.
- У нас не шахта й не завод, щоб спецiвку купувати.
- Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу вiддаси.
А ми душi не просимо. Дай нам трохи грошенят.
На фермi заводилися новi порядки. На стiнi висiв режим дня, про який
зроду нiхто не чув, доярки ходили в халатах, пiдсмiюючись одна з одно© i з
подивом сприймаючи чудернацькi, на ©х думку, нововведення Дороша, який
говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати лiтератури,
слухати бесiди зоотехнiка, агронома i т. д. Одним словом, дуже багато
працювати над собою, щоб стати справжнiми тваринниками. Спочатку всi
працiвники ферми дивувалися зачинанням Дороша, ставились з недовiрою:
мiський, мовляв, учений, тому й вимага хазяйнування по книгах. Дорош
бачив ту недовiру, але вперто ламав ©©.
Годiвля худоби провадилася за графiком, молодняк випоювався молоком,
чергування на корiвнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згiдно з
новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися
додатковою оплатою. Це повiдомлення подiяло на робiтникiв ферми куди
бiльше, нiж пустi балачки, бо люди зрозумiли, що якщо вони добре
працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо пiд
лежачий камiнь вода не потече.
Особливо це зрозумiв Кузь. Кожного ранку вiн приходив разом iз Павлом у
кабiнет Оксена i говорив, знiмаючи шапку:
- Значця, так. Воно, може, то й невигiдно, так зате нам пiдпира:
продавай к лихiй годинi ялiвок та купуй таких, щоб телилися. Норми по
надою ми не викону мо, а корма йдуть.
- Добре. Ми це питання утрясемо.
- А ти не тряси, а залигуй корiв та веди в район, - гарячився Кузь.
Павло, приходячи на обiд, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.
- Оце купили двi корови, - повагом розказував вiн, сiдаючи за стiл в
сво му сiрому халатi, що робив його схожим на коновала. - Одна ряба, друга
рижа.
- Радiй, радiй, - бубонiла Явдоха, гримаючи чавунами. - Побачимо, що ти
заробиш на тiй фермi.
- А тобi все мало! - обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусiв
аж пара йшла.
- Не мало, а люди зi сво © роботи щось мають, а ти весь вiк сухий хлiб
©си.
- Аби ти менше гавкала, - спокiйно радив Павло. Але одного разу вiн
здивував Явдоху не на жарт. Пообiдавши, полiз мiж горшки, вибрав глечика,
обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й
виважив на руцi, чи мiцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що
вiн збира ться на здобутки до сусiдiв. Не раз уже було таке, що заявлявся
Павло до Вихорiв, чи до Бовдюгiв, або ще до кого-небудь iз кутчан, сiдав
на лаву i, помовчавши, з годину, говорив:
- Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов?
- Скажете...
- Позичте квасу.
I йому позичали, бо Павло був такий чоловiк, що нiколи не жалiв для
людей сво © сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого
- Павло грабарку на плече - i пiшов. У роботi чоловiк надiйний, на плату
невибагливий. Питають його:
- Скiльки ж вам, дядьку, за роботу?
Павло подума , дивлячись у землю i нiби питаючи в не© поради, скiльки ж
кошту його труд на нiй, а тодi перекладе грабарку з одного плеча на друге
та й скаже:
- Та давайте, скiльки дасте.
- То, може, ви не грiшми, а салом вiзьмете?
- Можна й салом...
- Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цiм роцi ще не кололи, то,
як ваша згода, то, може, сметаною вiдберете?
- Та коли так, то можна й сметаною.
Отож i думала Явдоха, що пiде Павло на вiдберень-ки заробленого в
людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечерi i поставив повний
глечик молока на стiл.
- Оце тобi! Мабуть, аж до сестри ходив? - зрадiла Явдоха, що дуже
полюбляла молочну затiрку.
- На фермi дали.
- На якiй фермi? - не второпала Явдоха.
- Уже ж не на якiй, як не на артiльнiй...
- З якого дива?
- Завфермою розпорядився. Бери, каже, по лiтрi в день, це, каже, за
твою роботу.
Явдоха так i засвiтилася на лицi. Розтопила пiч, нагрiла води, дiстала
iз скринi чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала бiля
Павла голубкою.
- Помий же голову та переодягнися, - лагiдно припрошувала вона. - Бо
завтра ж недiля, то, може, й у гостi пiдемо до сестри.
Пораючись бiля печi, вона щось пришiптувала сама собi та посмiхалася,
вся помолодiла, навiть хустку пов'язала по-новому, як молодиця на храму.
Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в не© не з останнiх. Он уже
помiтили його роботу розумнi люди, уже й молоком дарують, бо вiн таки руки
не жалi i не з лiнивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.
Пiсля вечерi посадила Явдоха Павла на покутi, вимитого, чистого i
сонливого.
- Прилiг би та задрiмав трохи, - топилася вона серцем бiля чоловiка. -
Вважай, бiля тих корiв накрутився, що й нiженьки млiють.
- В нiчне дiжурство треба йти.
- А Кузько? - застигла з ополоником в руцi Явдоха. - Чого це вiн нiколи
не чергу вночi? Все ти та й ти! Знайшли дурника.
- Ох, ти розумна та до чортового батька зна ш, - уже пiдвищив голос
Павло.
- Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобi й на шию сядуть.
Павло чув, що жiнка говорить нiкчемне, тому бiльше не обмовився з нею й
словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля i став дробити його
сiкачем у вербовому коритцi, ©дючий тютюновий порох заповнив усю хатину.
- Оце горенько, ще задавиш, - закашлялася Явдоха та й вийшла геть з
хати.
- Сходи до Вихорiв та попроси газети на куриво, - прокричав ©й услiд
Павло.
Iншим разом Явдоха нiколи б не виконала його прохання i витурила б з
коритом тютюну або в сiнцi, або навiть надвiр та ще стусонула б кулаком
межи плечi, але тепер вона примовкла: раз хазя©н наказу , то треба йти.
Вона мовчки нап'яла на себе хустку i пошкрьобала до сусiдiв. Повернулася
звiдти ще веселiша, ще лагiднiша.
- Оце розмовляла з Уляною, - гомонiла вона, розпинаючи хустку, - так
жалi ться, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив'язуй. Так що,
може, скоро й на весiлля покличуть. Вже без мене коровая не опечуть. Я
вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так i ся , як сонце. Як пух, як дух.
Так i проситься на губу. Он i на Залужжi було того року весiлля, то мене ж
кликали пекти.
- Тьху, дурна! - сплюнув Павло. - Ще де те весiлля, а вона вже про
коровай говорить.
Явдоха знову промовчала, i перший раз у життi пiшов Павло на роботу не
висварений та не вилаяний жiнкою.
На фермi Павла неприязно зустрiв Кузько.
- Жди його, як пана, - бурчав вiн, рухаючи вилами та удаючи, що вiн
дуже перепрацювався тут без Павла. - Ходить, позакладавши в кишенi руки,
ще йому й молока в глечик наливають.
Павло мовчки узяв вила i заходився добросовiсно вичищати iз корiвника
гнiй. У комiрчинi, де звичайно стояли бiдони з молоком та висiли бiлi
халати доярок, сидiв Дорош, звiряючи таблицю надо©в. Вiн чув, як
пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий сво©ми
думками: надо© падають, кормiв не вистача , трава надворi вже потроху
зеленiв, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться вiн
у маленьке вiконце, за яким, стiкаючи iз стрiхи, снував пряжу пiслядощовий
капiж. Горобцi розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрiмала в