Страница:
"Куди ж воно подiлося те дитинство? - роздумував Тимко, вглядаючись у
непрогляднi приташанськi тумани, що нiчною мрякою висiли над лугами. - Оце
вже менi й на вiйну? А що вiйна? А те, що вбивають i кат лiзе на нашу
землю".
"Спать пiдем, спать пiдемi" - кричав десь на степу перепел.
"Еге, тепер заснеш!"
Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потiм з-пiд
рядна почувся стриманий плач:
- Через тебе совiсть продала. Владу одурила, о-ох... Заволодiв ти мною.
Душеньку з тiла вийняв.
- Заспокойся. Адже все пройшло.
- Ой, не пройшло, а ще тiльки насува ться! Заберуть тебе, заберуть. Як
же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?
Вона в нестямi горнула його до себе, шепотiла, як божевiльна, солоними
вiд слiз губами:
- Не вiддам я тебе. Не вiддам... О-ох!.. Тимко лежав мовчки, сердито
покусуючи губи. "Шепнув менi чорт женитися. Оце б устав i пiшов хоч i в
саме пекло, а тепер попробуй", - журився вiн, лагiдно погладжуючи пахнучi
соняшниковим цвiтом коси дружини.
26 червня в Троянiвцi було одержано першi повiстки з вiйськкомату. Пiд
цю чергу потрапили Панас Гичка, Микита Чугай, Охрiм Горобець, а з
молодшого поколiння - Денис Кошара, Сергiй Золотаренко, Тимко Вихор, Улас
Хомутенко i Марко Дудочка. Бiля колгоспного двору - плач, крики, п'янi
голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На пiдводах - торби з харчами, з
яких пахне хлiбом, щойно печеним на капустяному листi, цибулею, салом,
пирогами i самогоном. У тих торбах - бiлизна полотняна, випрана
та-шанською водою, скроплена материнською сльозою, цiлована жiнками та
сестрами, в прощаннi бiля щiк зiгрiта. Губи в не© тремтять
То Микита Чугай, високий, сильний, сто©ть посеред площi i злякано
озира ться на всi боки: молода вродлива жiнка впала йому на груди,
прилипла, мов той дубовий листочок до дубово© кладки, i не в силi
вiдiрвати вiд себе чоловiк дорогих, роботящих, рiдних рук. Ну, що-бо ти
робиш, Христе? Он же люди кругом! - Ой, мiй рiднесенький, мiй господарю
дорогий! На кого ж ти мене покида ш iз малими дiточками?! - голосять, як
по мертвому, Христя.
Панас Гичка переступа з ноги на ногу, наставля свого батька, що
слуха сина, сумно похнюпивши голову.
- Бичка, тату, не продавайте, а краще зарiжте на м'ясо. Хати теж не
перекривайте, бо, може, спалять, розбомблять, то ©й однаково горiти, чи з
новою крiвлею, чи iз старою.
- Добре, сину. А ти ж там бережись...
- Що буде, те й буде...
Петрусь Ча чка сидить на возi п'яний, розхристаний риве за мiхи
гармошку:
I юшечка, i петрушечка,
Поцiлуй ти мене, моя душечка!..
Дотiм поверта обличчя до жiнки, що, тримаючи на пуках дво дiтей,
сумно дивиться на нього, i грубо кричить:
- Чого ревеш, дурепа? Уб'ють - виходь замiж!
А кум до куми судака тащить! -
п'яно вигуку вiн.
Жiнка затамову плач, але i жалiсно кривляться.
- А дiток куди ж я подiну? - несмiливо запиту
- Дiтей не смiй обижать! Чу ш? Не смiй! Гордiй Кошара iз жiнкою сумно,
як над труною, гтоять бiля гарби, на якiй, прикрившись картузом, лежить
Денис
- Iшли б додому. Чого стримите над душею? Менi
вiл цього не полегша , - ла ться вiн.
- Боже мiй, та в людей дiти як дiти, а це арештант якийсь, та й годi, -
схлипу мати. - I попрощатися з ним по-людськи не дасть.
Вона приклада до очей чистеньку ганчiрочку i вiдходить в строкату юрбу
жiнок.
- Рушай уже швидше, - кричить iз гарби Охрiм, до якого крiзь натовп
пробира ться жiнка з чотирма дiтьми.
Нарештi пiдводи рушають - i знову крик, метушня, пiснi, плач, безугавне
заливання гармошки.
Тимко, у новому сiренькому костюмчиковi, штани на випуск поверх чобiт,
картуз на кучерях, сто©ть, понуривши голову, проща ться з рiдними.
Збирала його в далеку дорогу молода дружина, гарячими сльозами личко
мила, серце жалем на попiл спалила, та не затиха в ньому бiль, не глухне,
пiдступа гарячим криком до горла, з'©да душу, як спека росу, i, може б,
закричала дiвчина на всенький свiт, обхопила милого за нiженьки, не
пустила б його вiд себе, та соромно ©й проявляти таку слабiсть, не такий
тепер час, не вiн один iде. Усiм миром iдуть на страшну вiйну, на ворога
лютого, i ще соромиться молода дружина свекрухи сво © та дiвера, що
прийшли проводжати Тимка, i опуска вона перед ними очi, слова не може
сказати.
Сьогоднi вранцi, коли вже Тимко був майже зiбраний, несподiвано прийшла
мати. Вiдкривши дверi, привiталася i на одну тiльки мить, на одну
невловиму мить, постояла в дверях, нiби непрошена чужа гостя; i якось
страдницьки, болюче-материнськи кiлька раз сiпнулося в не© пiдборiддя, i
гiрким осiннiм туманом заступило очi. I хто зна , про що думала ця стара
мужня жiнка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його вiд себе-
коли зiтханням тихим, коли задумою мовчазною, сльозою гарячою, пролитою
вночi на самотi, щоб нiхто не бачив, а коли й пiснею тужною про ту
ча чку-небогу, що вивела ча няток при битiй дорозi. Може, в цю коротку
мить пiк ©© жаль, що проводжа вона рiдного сина з чужо© хати, з чужого
двора, може, стало ©й не по собi за те, що принесла вона загорнуту в
полотнинку стареньку латану пару синово© бiлизни, а може, як стара жiнка,
що бiльше, чим молодi, знала життя, розумiла вона те страшне горе, яке
насувалося на всiх людей, забирало вiд не© сина i руйнувало його таке
коротке, як сон, щастя сiмейних любощiв...
- Тимку, я тебе любитиму, з усiх дорiг виглядатиму, - тихо проговорила
Орися, нiжно беручи його за смуглу, таку дорогу i милу ©й руку, на долонi
яко©, як заклепки на плуговi, виблискували мозолi. - Буду день i нiч долю
просити, щоб ти живим зостався. А не дай бог чого - i мо життя пропаще.
Бiльш у свiтi я вже нiкого не полюблю...
Вiн в знак вдячностi обняв ©© за плечi i поцiлував мiж брови, але дивне
i якесь несподiване почуття оволодiло ним - почуття, якого вiн нiколи в
собi не пiдозрiвав i навiть не мiг припустити, що воно могло народитися в
його душi. Вiн вiдчував, що вiд оцi © хвилi, на оцьому самому мiсцi вона
вже зробилася для нього чужою, що вони зараз розлучаються, i вона буде
жити якимось сво©м, не вiдомим для нього життям, а вiн буде жити сво©м, i
що на вiдстанi навряд чи зможуть вони перемовлятися серцями так, як би при
тiй умовi, коли б вони були разом. I хто зна , чи зрозумiють вони одне
одного, вiддiленi безмежними просторами долi, чи залишиться мiж ними той
пал, що живив ©хнi почуття одне до одного, чи затухне, загасне, замре,
витравиться часом, вiйною, горем i нещастям. Орися була для нього чужою
тому, що залишалася тут, у рiдному селi, а вiн iшов хтозна-куди, де кожну
хвилю його могли вбити, i оце саме поняття "вбити" було для нього ще
неясним, i вiн думав так тiльки тому, що йшов на вiйну, де, як говорять
старi люди, убивають, але як убивають, якi тi мертвi люди, що падають у
бою, для нього було неясним, незрозумiлим, i вiн, дивуючись сво©й
самовпевненостi, нiяк не мiг допустити, щоб його могли вбити також. Не
допускаючи цього, вiн, проте, iнодi помiрковував, що, припустимо, його
вб'ють i тодi Орися вийде замiж за iншого i буде жити з iншим, i ця думка
народжувала в його душi страшний бiль, розпалювала ненависть до тi ©
несправедливостi, яко©, проте, не можна обiйти, бо вона заведена залiзним
законом життя; несправедливостi, яка полягала в тому, що як же може хтось
любити його Орисю, його дружину, його кохану, як може хтось любити i жити
з нею, яке вiн ма на те право, коли Тимковi цього не хочеться, коли вiн
проти, коли вiн, саме вiн, любить Орисю найвiд-данiше, найсильнiше i вона
повинна належати тiльки йому i бiльше нiкому. Це почуття охолодило його
розлуку, i вiн прощався з Орисею теж швидко i коротко. Але тут, уже перед
тим, як вони мали розiйтися. Орися раптом витягла iз пазухи якусь
малесеньку рiч, загорнуту у вишиту по краях хустиночку, i соромливо, iз
знiченою посмiшкою на вустах, сунула йому в руку.
- Що це? - запитав Тимко, промацуючи щось м'якеньке, що пружинило пiд
пальцями.
- То я тобi шматочок коси вiдрiзала... Щоб ти нe забув мене... - Вона
опустила очi, i на ©© вiях затремтiли свiтлi крапельки.
I ця напiвдитяча витiвка так схвилювала Тимка, що вiн довго не мiг
вiдiрвати вiд сво©х грудей Орисю i почуття вiдчуженостi хтозна-де й
подiлося. Вiн все мiцнiше i мiцнiше стискував руками ©© вузенькi плечi i
жадiбно, як очманiлий, принюхувався до соняшникового запаху ©© волосся,
щоб пронести його iз собою всiма тими дорогами, якими йому доведеться
пройти. Потiм вiн вiдiрвав Орисю вiд сво©х грудей i, за сво ю звичкою, не
озираючись, побiг доганяти пiдводу. Але коли вiн уже догнав i хотiв уже
плигнути на не©, то озирнувся i побачив Орисю, яка стояла на тому ж самому
мiсцi, тримаючи в руцi бiлу хустину. На тлi голубого, нiжного, прозорого,
свiтлого неба вона виглядала як молоденька тополя, яку зненацька вдарило
грозою i залишено напризволяще на розпуттi.
Догнавши пiдводу, Тимко скочив на гарбу i лiг на солому, пiдклавши пiд
голову руки.
- Стiйi Яйця подавиш! - злякано вихопив Охрiм свою торбу з харчами.
Розчуленi прощанням з рiдними, односельчани довго ©хали мовчки, але
потiм п'яненький Панас Гичка, що був аж задрiмав пiд тихий, рiвномiрний
скршi гарби, прокинувся, мотнув чубом, приладнав до грудей гармошку.
- Е, це дiло нi к лихiй годинi не годитьсяi Чого це ви носи повiшали?
Ану, заводьте краще пiснюi
Кiлька чоловiк вiдкашлялось, стало пробувати голос, спочатку несмiло,
нiби соромлячись, а потiм все смiливiше i смiливiше, i, нарештi, хтось
чистим, хорошим, високим голосом почав стару, як свiт, сумну, як людська
доля, давню солдатську пiсню:
Ой тиха вода та каламутна та й бережечки зносить...
I тут же до заспiвувача при дналися рокiтливi баси, лягали на степ
сумним мелодiйним гудiнням:
А молоденький та й новобранець
Та й полковничка просить...
I попливла служива пiсня над широким степом, понад припеченими сонцем
хлiбами - то затихала, наче в'янула вiд горя та суму, то знову гучнiла i
набиралася сили, i котилася хвиля за хвилею, гук за гуком, безмежна,
невичерпна, як сила землi, всесильна, невмируща, як саме життя, i слухав
©© степ, принишклий, лагiдно-суворий, слухав i мовчав у невимовнiй зажурi
за сво©ми синами, що ©хали туди, де вже слався дим i щемiли свiжi рани
людей, облитi гарячою кров'ю. В'еться степова дорога безконечна,
покручена, запетльована, як слiд хижого звiра, плазу помiж сивими кущами
полину, гiркого, як материнськi сльози; тихо тюпають конi, поскрипу , як
чумацька мажара, гарба; стоять при дорозi женцi, приклавши до очей долонi,
витирають рукавами пiт, пильно вдивляються в про©жджаючих... "Отак же десь
i мiй пiшов. Чи вернеться, чи, може, впаде посеред поля - i не оплаче його
мати, не поцiлу в холодне чоло жона, вибiлять дощi козацькi костi, а
вiтри розвiють прах, i нi горбика, нi могилки, нi прикмети не знайдеш, де
те тiло смерть спiткала..." Синi небо, пливуть i пливуть по ньому
хмарини, зеленiють на землi га© та дiброви, мрiють у тремтячому маревi
далекi села, наставивши в небо чорнi ратища колодязних журавлiв; пасуться
на стернях отари худоби, пахне дозрiлими хлiбами, i тихо-тихо всюди,
тiльки пiсня тужить та скаржиться та маленькi пастухи, поспиравшись на
кийки, махають картузиками вслiд пiдводi.
Вiдпусти ж мене, та й полковничку,
Та й iз полка додому...
Ой заплакала та й заридала дiвчина за мною...
перекрива сплав голосiв Панас Гичка.
- "Дiвчина за мно-о-о-о-ю-у", - гуде, як у бочку, Микита Чугай,
обiпершись широкою спиною об драбину i примруживши очi.
Охрiм сидить, вчепившись рудами за полудрабки, трясеться на груддi
разом з гарбою, аж голова пада , жили на сухiй ши© понабухали, рот скривив
- немiчного голосу його не чути за басами, але покривленому ротовi видно,
що вiн також спiва i призму так старанно, що аж потом облива ться i час
вiд асу витира його рукавом. Денис ду так, що груди його видзвонюють
мiддю, а лице робиться червоно-фiолетовим. Тимко лежить на спинi,
розкривши очi, мова його кача ться сюди-туди по соломi в такт юрбi, а
перед ним голубi небо, небо i небо, i пливуть "нiм видiння, недавно
баченi, пережитi серцем, болю, хвилюючi, як примари тривожних снiв. То
немов о©ть вiн на Бе вiй горi i, прощаючись, дивиться на до й на братову
виглянцювану держаком вiд вил олоню; то пахне йому рiдною оселею,
застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зiр жадiбно маца в
зеленому шумовиннi верб за горою червоний бовдур рiдно© хати; то бачиться
йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору i шука люльку, яку вiн,
запрацювавшись, засунув у тин i тепер може згадати, куди вiн ©© подiв; то
мати, що ви©ла з хати по воду, стала бiля колодязя i сто©ть, замавшись,
дивиться на Бееву гору, за яку по©хав ©© н; то кущик трави з гарненькою
невiсточкою, яку вiн обережно обкошу ; то уявля ться йому, як вони Марком
iдуть з роботи i ©дять кавуна, вкраденого на баштанi, обом по бородах тече
солодкий холодний iк, вони стрiляють один в одного червоними зернятками i
смiються; то, нарештi, прокинувшись уранцi, вiн чу , як Орися торохтить у
хатинi кочергами, звiдки пахне пiдпаленим свiжовипеченим хлiбом, i,
вiдкривши очi, бачить на лавi торбу, пошиту з новенького рушника, напхану
всяким ©ством на дорогу...
Та й нехай плаче, та нехай плаче,
Та нехай собi тужить, а молоденький
Та й новобранець три годи послужить... -
Плине пiсня, i знову поскрипу гарба, тюпають конi, крешуть копитами
засохлу, потрiскану вiд спеки землю.
Ой служив службу та во нную та й став помирати...
I став же вiн та перед смертю дiвчину бажати...
I ця старовинна пiсня нiби прорвала щось всерединi в Тимка, вiн
уткнувся лицем у солому i тихо, беззвучно заплакав. I це були першi i вже
останнi сльози за всю вiйну.
- Ет, завели яко©сь поминально©, - незадоволено скривився Марко. -
Давайте весело© почнемо!
- У нас нi весела, нi сумна до дiла не вийде, - люто сплюнув через
полудрабок Панас. - Он вiн усю службу псу , - показав вiн на Охрiма, що
саме вiдкашлювався, як дячок на криласi, готовий втрутитися i в веселу
пiсню. - Хiба з ним можна спiвати, коли вiн тягне, як цапа за хвiст.
- Бо трясе-е-е, - виправдовувався Охрiм, не випускаючи з рук драбини та
пiдскакуючи на полудрабку. - Ти сядь на мо мiсце та й побачиш, який воно
тодi звук вийде-е-е...
- Та хiба в звуковi дiло? Бик тобi на вухо ратицею наступив. От що.
- А тобi не наступив? - спалаху Охрiм. - Я он у фiнську вiйну першим
заспiвувачем був на всю дивiзiю. Командир завжди говорив: ану, Охрiме
Сазо-новичу, дайош пiсню! I що ти дума ш, не давав? Раз отак пiшли стро м,
i затяг я пiсню... "Ах, да спомним, братцi, ми кубанцi", а тут, де не
вiзьмись, командир корпусу ©де. Зупинив машину i пита : "Це товариш
Горобець спiва?" - "Так точно©" - вiдповiда йому командир дивiзi©.
"Об'явiть йому персональну подяку од мого iменi за хорошу бойову пiсню. Я,
- каже, - сам за©ду послухати, як спiва товариш Горобець".
- Та й за©жджав?
- Одбою не було. При©дуть iз старшиною, принесуть ящичок розморожених
я ць, щоб я, значить, iз голосу не звихнувся, - i крой, Ванька, бога нет!
Всi хлопцi спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказу .
- Виходить, iншi воювали, а ти тiльки пiсеньки виспiвував? Добра в тебе
була служба.
- Е, на службi як на службi. Було так, що й воювали, а було так, що й
спiвали. Ось побудеш, то сам побачиш...
- Ну, тепер така вiйна заварилася, що для тво©х спiваночок навряд чи
знайдеться час.
- А чого не знайдеться? Добрий спiвака всюди потрiбний.
- Як був я пiд Наричем, а потiм пiд Бараничем"- несподiвано обiзвався
Павло Гречаний, що був за машталiра i вiз новобранцiв на призовний пункт.
- Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я ©м кашу...
Про©хавши з пiвгодини мовчки, додав:
- Повiриш - так i похололо всерединi...
- Дядьку, а врукопашну з нiмцями вам доводилося сходитися чи нi? -
пiдпрягся зараз же Марко. - Я при кiнних батареях був... - вiдповiв Павло,
I нiхто, звичайно, з тако© заяви не мiг зрозумiти, довелося йому сходитися
з нiмцями врукопашну чи нi, хоча дiйсно всi знали, що iмперiалiстичну
вiйну вiн служив ©здовим. Хлоп'яга вiн був здоровий, покладистий, аби
вiрьовка добре зсукана - за пару бичкiв Цпотягне. I досi ходять по селу
давнi легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся вiн ©в
вiйни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. По©хав нею Павло за
снопами на сво поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батiжком, а вона
смик-смик i на мiсцi. Випрiг тодi Павло худобину, зв'язав черезсiдельником
голоблi, поплював у руки, налiг грудьми i потяг гарбу до села. А в цей час
©хав назустрiч йому Бовдюг та й пита : "Ну що, Павле, як воно
хазяйну ться?" - "Та от, - показу Павло на гарбу, - як воно бiдна скотина
й тягне, коли я й то втомився".
Друга не менш поширена в селi легенда була про те, як вiн, повертаючись
iз служби, не мiг знайти Троянiвку. У Полтаву його привiз по©зд, далi
треба було добиратися пiдводою. Знайшов Павло хурщика та й пита : "Куди,
дядьку, ©дете?" Той подивився на солдата, оглянув його з нiг до голови та
й каже:
"В Троянiвку". - "То пiдвезiть i мене". - "Сiдай, коли ти справдi туди
©деш". При©хали вони в Троянiвку, Глянув Павло сюди-туди - щось наче не
те. Пита Павло в прохожого чоловiка:
- Це Троянiвка?
- Троянiвка.
- А де ж тут Настя Гузiйка живе?
- А навiщо вона тобi? - пита , усмiхаючись, дядько та мiрку собi, що
коли солдат свататися при©хав, то можна буде з нього i на могорич узяти.
- А на те вона менi потрiбна, що моя хата якраз бiля ©© хати сто©ть.
-Е, -каже селянин, -нема у нас нiяко© Настi Гузiйки. Губиха,
Здориха, Семигласна, а Гузiйки нема . Це ти хоч i в кого завгодно
поспитай, то любий тобi скаже, що тако© в нашому селi нема .
"От яке дiло, - дума собi Павло, - три годи як з дому ви©хав, а вже
позабували мене люди, i вже не знайду, де моя хата сто©ть".
- Може, тут позицi© були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
- Та нi, - каже селянин, - такого не було. Правда, проходили якось
цигани через село та в Хоми Негуляйвiтренка коня вкрали. Ото i вся
позицiя. А так усе спокiйно.
- Так ви мене таки не пiзна те? - пита Павло та пiдсува на потилицю
шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пiзна . Дядько
пiдiйшов крокiв на два ближче, потiм вiдiйшов крокiв на два дальше,
подивився прямо, поглянув збоку, а тодi й каже:
- Та щось таке менi в головi манжуриться, а от що саме, то нiяк не
доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племiнник?
- Ба! Ба! - зрадiв Павло. - Так отож я недалеко бiля Перекиньворотiв i
живу. Отак як iти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю,
так бiля ярка вуличка, i ото якраз у тiй вуличцi i моя хата.
- Е, це ти щось наплутав, - не погодився дядько, - бо як отак iти до
церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсiм нема , i
зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть...
- Перекиньвороти?
- Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я
в них прошлий рiк жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще менi
старий Панько i капицю справляв, бо геть-чисто побилася.
- Панько?! - аж скрикнув вiд радощiв Павло, бо таки в ©хньому селi
дiйсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радiсть Павлова
пройшла i вiн надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. - Е, нi, це ви
щось не так сказали, - заперечливо закрутив вiн головою. - У нашому селi
Панько, то таки свята правда, але вiн не лимар, а столяр, i якщо ви
поб' те бича, то це вже вам нiхто такого не зробить, як Панько; а коли
порветься капиця, то як би ви не крутилися, а пiдете до Матвiя, бо такого
доброго аккураття, як у його шорнi, ви й весь свiт обiйдiть, не знайдете.
- До якого Матвiя? - уже присiкувався дядько, собi пiдсуваючи порвану
шапурину на потилицю. - а чи ти при сво му умi? Ох ти ж горенько, i
коновелька як на те нещастя закрита, - розгублено ляпав вiн руками по
стегнах. - А то я б повiв тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До
якого Матвiя? Може, до Вирвикишки?
"Що за дивнi прiзвища? Негуляйвiтренко, Забийперекиньворота?
Вирвикишка? Таких у нашому селi зроду не було", - засумнiвався Павло i вже
хотiв навести справку, але дядько перебив його:
- Якщо ти кажеш, що до Матвiя, так вiн зроду не лимарював, а його
робота - ярма та дiжки. Це тобi й мала дитина скаже. Кращого бочкаря, як
Матвiй Вирвикишка, правдiсiнько тобi говорю, хоч п'ять повiтiв обiйди, то
й не знайдеш. - Те-те-те! - жваво втрутився вiзник Лейба, що до цього часу
стояв мовчки, спершись на пужално. - Це вже неправда! Це вже нi! Уже
кращого бочкаря нiж Давид Каневський, що живе у Опiшнi, нема i в самому
Константинополi. До нього з Акермана, з Молдови i з само© Бессарабi© за
бочками при©жджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам треба бочку
на огiрки або шатковку, то кращо© нiде не купите. Такi бочки, такi бочки,
що коти по дорозi вiд Полтави й до Опiшнi, i то не поб' ться.
- Фi-i-i! - презирливо свиснув дядько i аж поморщився вiд такого
Лейбиного вихваляння. - А наш Матвiй такi робить, що коти по дорозi вiд
Полтави через Троянiвку i до нашого Решетилiвського у зду та й то витрима.
- Що ви хвалитесь?! - скипiв i собi Павло. - А наш Панько, дума те,
гiршi робить? Та вiн такi бочки майстру , що сiдайте ви обидва i котiть по
дорозi вiд Полтави через Троянiвку i до самого нашого Зiнь-кiвського
у зду, то нi один обруч не ослабне, нi одна клепка не випаде.
- Вай, вай, вай! - пiдскочив як ужалений Лейба i вхопився за пейси. -
Вай, вай! Що ти за чоловiк, голова твоя для ярмулки!
- А що таке? - здивувався Павло.
- Ти Зiнькiвського у зду?
- Зiнькiвського.
- З Троянiвки?
-. З Троянiвки.
- А це, -постукав Лейба пужалном по землi, - Троянiвка Решетилiвського
у зду.
I довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло нарештi зрозумiв, що вiн
таки потрапив у Троянiвку, тiльки другого у©зду. I оскiльки у Павла вже не
було грошей, щоб найти вiзника, то вiн вирушив шукати сво рiдне село
пiшечки i через чотири днi ходу був уже дома.
...Ось про що думав тепер Марко, дивлячись на дядька Павла i
намагаючись спровокувати, щоб той сам розповiв цю iсторiю; але Павло хоч i
який там був недотепа, а розповiдати не погодився.
Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зiнькова залишилося
кiлометрiв десять, коли ©х застав у степу вечiр, i вони вирiшили ночувати
в полi. Зупинилися пiд балкою бiля степово© могили. Павло розпрiг коней i
пустив пастися, а новобранцi зараз же взялися за сво© торби, щоб трохи
пiдкрiлитися з дороги.
- Давайте складчину зробимо, - повеселiшав Охрiм. - Ваше сало, а мiй
хлiб.
- Хоч дурний, так хитрий.
- Хлопцi, розкладайте манатки, я буду ревiзiю робити, - вихопився
наперед Марко. - Самогон заарештовую i дiлю на всю громаду. Тимку, давай
сюди свою торбу.
- Йому й без горiлки гiрко, - хидно усмiхнувся Сергiй. - Орися тут, а
вiн там. Лицар ©де на конi - наречена за хвоста чiпля ться.
- Заткнись, а то по пицi схватиш, - пообiцяв Тимко, недобре ворухнувши
на нього очима.
- Ану, тпруськи! - розвiв хлопцiв Микита. - Якi шустрi. .
Денис, хекаючи, принiс iз балки оберемок сухого терниння, вицiловував
губами подряпанi колючками пальцi. Розiклали багаття, i синiй димок,
гнаний вечiрньою прохолодою, послався по землi, облизуючи з обох бокiв
чорну могилу.
- Слухай мою команду! - вигукнув Марко, уже тут призвичаюючись до
вiйськового дiла. - Сало - на спички!
Денис вистругав таку, що на не© можна було настромити цiлого бика,
пiшов до гарби, довго рився там, потiм повернувся, поклав перед Охрiмом
непочату хлiбину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк сала,
пiдсiв до вогню. Охрiм здивовано глянув на хлiбину, схопився як ошпарений.
- Хлопцi! Денис у мене сало вкрав. Вiддай сюди! - А тобi що, шкода? -
поцiкавився Денис, не вiдриваючи спички вiд вогню, на який, розтоплюючись,
iз сичанням капало сало.
- До чужого не лiзь. Я тво © торби не займаю.
- Я тобi дав хлiба, ти менi сала. Замiна.
- Так це ж хлiбина також моя!
- А вона в тебе що, мiчена?
- У-у! Гицель...
- Хто тут тебе обижа? - пiдiйшов Микита i, вихопивши з вогню жаринку та
прикуривши вiд не©, сiв бiля Охрiма.
- Он той гайтуряка! Хiба воно людина! Ось пiде в армiю, там iз нього
вичинять линтварi.
Сонце давно вже сiло в рожевий туман, який ще довго стояв на обрi©,
поволi згасаючи i розвiюючись;
червонi паруси неба згорталися i спадали слiдом за сонцем кудись у
чорну прiрву. Обрiй почала огортати все густiша i густiша темрява, i небо
стало схожим на густо розведену у водi синьку; одиноко над старим
вiтряком, що мрiяв на белебнi бiля Власiвського хутора, вогняною
крапелькою все яснiше i яснiше замерехтiла вечiрня зоря; слiдом за нею,
нiби вигорнутий зненацька з гiгантського склепiння печi, сипонув жар, i
кожна жаринка, летючи й спалахуючи, зупинилася i повисла всяка на сво му
мiсцi, весело, яскраво, радiсно поблискуючи. Пройшовши по небу, тепла,
тиха червнева нiч стала оволодiвати i землею; безмежний степ вщухав,
корився, нiжнiшав i м'якшав вiд ©© пестощiв; птахи затихали i, згорнувши
натомленi за день крильця, сiдали на м'якi гнiздечка, грiючи сво© худенькi
вiд роботи тiльця пахучим, ласкавим, по-материнськи нiжним теплом
розiгрiто© за день землi; перепели хававкали то там, то там,
перекликаючись один з одним, як бадьористi, несплячi сторожi; одноманiтно,
безугавно, рипучо кричав десь в улого винi деркач. Все змiнювалося на
землi з приходом ночi i робилося та мничим, загадковим, прихованим,
особливо вiдчутним i особливо сприйнятливим для всього живого: з улоговини
тягло теплим вологим вiдпаром, i холоднi трави зараз же вiдчули його, i
стали покриватися щедрою росою, i рiзкiше запахли, i серед тих запахiв
особливо видiлявся сво©м гiрким, чадним сморiдком полин та волохатий,
червоний, шапкастий, з медвянистим душком придорожнiй будяк; з далекого
степу горнуло густим духом скошеного жита, що пахло свiжовипеченою
паляницею i трiшечки солодом; димок вiд вогнища, навколо якого мовчки
сидiли новобранцi, пiднiмався вгору, танучи у свiжинi тепло© лiтньо© ночi;
запах його був не такий невиразний i нудний, як удень, коли його забивало
сонце, а гострiший, при мний, в ньому навiть не вiдчувалося гiркоти, i вiн
трiшечки вiддавав холодом, як м'ята. Iнодi новобранцi виразно вiдчували
запах дьогтю i кiнського поту - то пахла кiнська ремiнна збруя, що лежала
жужмом бiля гарби. В звуках вiдчувалася неосяжна широчiнь степу, вони
непрогляднi приташанськi тумани, що нiчною мрякою висiли над лугами. - Оце
вже менi й на вiйну? А що вiйна? А те, що вбивають i кат лiзе на нашу
землю".
"Спать пiдем, спать пiдемi" - кричав десь на степу перепел.
"Еге, тепер заснеш!"
Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потiм з-пiд
рядна почувся стриманий плач:
- Через тебе совiсть продала. Владу одурила, о-ох... Заволодiв ти мною.
Душеньку з тiла вийняв.
- Заспокойся. Адже все пройшло.
- Ой, не пройшло, а ще тiльки насува ться! Заберуть тебе, заберуть. Як
же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?
Вона в нестямi горнула його до себе, шепотiла, як божевiльна, солоними
вiд слiз губами:
- Не вiддам я тебе. Не вiддам... О-ох!.. Тимко лежав мовчки, сердито
покусуючи губи. "Шепнув менi чорт женитися. Оце б устав i пiшов хоч i в
саме пекло, а тепер попробуй", - журився вiн, лагiдно погладжуючи пахнучi
соняшниковим цвiтом коси дружини.
26 червня в Троянiвцi було одержано першi повiстки з вiйськкомату. Пiд
цю чергу потрапили Панас Гичка, Микита Чугай, Охрiм Горобець, а з
молодшого поколiння - Денис Кошара, Сергiй Золотаренко, Тимко Вихор, Улас
Хомутенко i Марко Дудочка. Бiля колгоспного двору - плач, крики, п'янi
голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На пiдводах - торби з харчами, з
яких пахне хлiбом, щойно печеним на капустяному листi, цибулею, салом,
пирогами i самогоном. У тих торбах - бiлизна полотняна, випрана
та-шанською водою, скроплена материнською сльозою, цiлована жiнками та
сестрами, в прощаннi бiля щiк зiгрiта. Губи в не© тремтять
То Микита Чугай, високий, сильний, сто©ть посеред площi i злякано
озира ться на всi боки: молода вродлива жiнка впала йому на груди,
прилипла, мов той дубовий листочок до дубово© кладки, i не в силi
вiдiрвати вiд себе чоловiк дорогих, роботящих, рiдних рук. Ну, що-бо ти
робиш, Христе? Он же люди кругом! - Ой, мiй рiднесенький, мiй господарю
дорогий! На кого ж ти мене покида ш iз малими дiточками?! - голосять, як
по мертвому, Христя.
Панас Гичка переступа з ноги на ногу, наставля свого батька, що
слуха сина, сумно похнюпивши голову.
- Бичка, тату, не продавайте, а краще зарiжте на м'ясо. Хати теж не
перекривайте, бо, може, спалять, розбомблять, то ©й однаково горiти, чи з
новою крiвлею, чи iз старою.
- Добре, сину. А ти ж там бережись...
- Що буде, те й буде...
Петрусь Ча чка сидить на возi п'яний, розхристаний риве за мiхи
гармошку:
I юшечка, i петрушечка,
Поцiлуй ти мене, моя душечка!..
Дотiм поверта обличчя до жiнки, що, тримаючи на пуках дво дiтей,
сумно дивиться на нього, i грубо кричить:
- Чого ревеш, дурепа? Уб'ють - виходь замiж!
А кум до куми судака тащить! -
п'яно вигуку вiн.
Жiнка затамову плач, але i жалiсно кривляться.
- А дiток куди ж я подiну? - несмiливо запиту
- Дiтей не смiй обижать! Чу ш? Не смiй! Гордiй Кошара iз жiнкою сумно,
як над труною, гтоять бiля гарби, на якiй, прикрившись картузом, лежить
Денис
- Iшли б додому. Чого стримите над душею? Менi
вiл цього не полегша , - ла ться вiн.
- Боже мiй, та в людей дiти як дiти, а це арештант якийсь, та й годi, -
схлипу мати. - I попрощатися з ним по-людськи не дасть.
Вона приклада до очей чистеньку ганчiрочку i вiдходить в строкату юрбу
жiнок.
- Рушай уже швидше, - кричить iз гарби Охрiм, до якого крiзь натовп
пробира ться жiнка з чотирма дiтьми.
Нарештi пiдводи рушають - i знову крик, метушня, пiснi, плач, безугавне
заливання гармошки.
Тимко, у новому сiренькому костюмчиковi, штани на випуск поверх чобiт,
картуз на кучерях, сто©ть, понуривши голову, проща ться з рiдними.
Збирала його в далеку дорогу молода дружина, гарячими сльозами личко
мила, серце жалем на попiл спалила, та не затиха в ньому бiль, не глухне,
пiдступа гарячим криком до горла, з'©да душу, як спека росу, i, може б,
закричала дiвчина на всенький свiт, обхопила милого за нiженьки, не
пустила б його вiд себе, та соромно ©й проявляти таку слабiсть, не такий
тепер час, не вiн один iде. Усiм миром iдуть на страшну вiйну, на ворога
лютого, i ще соромиться молода дружина свекрухи сво © та дiвера, що
прийшли проводжати Тимка, i опуска вона перед ними очi, слова не може
сказати.
Сьогоднi вранцi, коли вже Тимко був майже зiбраний, несподiвано прийшла
мати. Вiдкривши дверi, привiталася i на одну тiльки мить, на одну
невловиму мить, постояла в дверях, нiби непрошена чужа гостя; i якось
страдницьки, болюче-материнськи кiлька раз сiпнулося в не© пiдборiддя, i
гiрким осiннiм туманом заступило очi. I хто зна , про що думала ця стара
мужня жiнка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його вiд себе-
коли зiтханням тихим, коли задумою мовчазною, сльозою гарячою, пролитою
вночi на самотi, щоб нiхто не бачив, а коли й пiснею тужною про ту
ча чку-небогу, що вивела ча няток при битiй дорозi. Може, в цю коротку
мить пiк ©© жаль, що проводжа вона рiдного сина з чужо© хати, з чужого
двора, може, стало ©й не по собi за те, що принесла вона загорнуту в
полотнинку стареньку латану пару синово© бiлизни, а може, як стара жiнка,
що бiльше, чим молодi, знала життя, розумiла вона те страшне горе, яке
насувалося на всiх людей, забирало вiд не© сина i руйнувало його таке
коротке, як сон, щастя сiмейних любощiв...
- Тимку, я тебе любитиму, з усiх дорiг виглядатиму, - тихо проговорила
Орися, нiжно беручи його за смуглу, таку дорогу i милу ©й руку, на долонi
яко©, як заклепки на плуговi, виблискували мозолi. - Буду день i нiч долю
просити, щоб ти живим зостався. А не дай бог чого - i мо життя пропаще.
Бiльш у свiтi я вже нiкого не полюблю...
Вiн в знак вдячностi обняв ©© за плечi i поцiлував мiж брови, але дивне
i якесь несподiване почуття оволодiло ним - почуття, якого вiн нiколи в
собi не пiдозрiвав i навiть не мiг припустити, що воно могло народитися в
його душi. Вiн вiдчував, що вiд оцi © хвилi, на оцьому самому мiсцi вона
вже зробилася для нього чужою, що вони зараз розлучаються, i вона буде
жити якимось сво©м, не вiдомим для нього життям, а вiн буде жити сво©м, i
що на вiдстанi навряд чи зможуть вони перемовлятися серцями так, як би при
тiй умовi, коли б вони були разом. I хто зна , чи зрозумiють вони одне
одного, вiддiленi безмежними просторами долi, чи залишиться мiж ними той
пал, що живив ©хнi почуття одне до одного, чи затухне, загасне, замре,
витравиться часом, вiйною, горем i нещастям. Орися була для нього чужою
тому, що залишалася тут, у рiдному селi, а вiн iшов хтозна-куди, де кожну
хвилю його могли вбити, i оце саме поняття "вбити" було для нього ще
неясним, i вiн думав так тiльки тому, що йшов на вiйну, де, як говорять
старi люди, убивають, але як убивають, якi тi мертвi люди, що падають у
бою, для нього було неясним, незрозумiлим, i вiн, дивуючись сво©й
самовпевненостi, нiяк не мiг допустити, щоб його могли вбити також. Не
допускаючи цього, вiн, проте, iнодi помiрковував, що, припустимо, його
вб'ють i тодi Орися вийде замiж за iншого i буде жити з iншим, i ця думка
народжувала в його душi страшний бiль, розпалювала ненависть до тi ©
несправедливостi, яко©, проте, не можна обiйти, бо вона заведена залiзним
законом життя; несправедливостi, яка полягала в тому, що як же може хтось
любити його Орисю, його дружину, його кохану, як може хтось любити i жити
з нею, яке вiн ма на те право, коли Тимковi цього не хочеться, коли вiн
проти, коли вiн, саме вiн, любить Орисю найвiд-данiше, найсильнiше i вона
повинна належати тiльки йому i бiльше нiкому. Це почуття охолодило його
розлуку, i вiн прощався з Орисею теж швидко i коротко. Але тут, уже перед
тим, як вони мали розiйтися. Орися раптом витягла iз пазухи якусь
малесеньку рiч, загорнуту у вишиту по краях хустиночку, i соромливо, iз
знiченою посмiшкою на вустах, сунула йому в руку.
- Що це? - запитав Тимко, промацуючи щось м'якеньке, що пружинило пiд
пальцями.
- То я тобi шматочок коси вiдрiзала... Щоб ти нe забув мене... - Вона
опустила очi, i на ©© вiях затремтiли свiтлi крапельки.
I ця напiвдитяча витiвка так схвилювала Тимка, що вiн довго не мiг
вiдiрвати вiд сво©х грудей Орисю i почуття вiдчуженостi хтозна-де й
подiлося. Вiн все мiцнiше i мiцнiше стискував руками ©© вузенькi плечi i
жадiбно, як очманiлий, принюхувався до соняшникового запаху ©© волосся,
щоб пронести його iз собою всiма тими дорогами, якими йому доведеться
пройти. Потiм вiн вiдiрвав Орисю вiд сво©х грудей i, за сво ю звичкою, не
озираючись, побiг доганяти пiдводу. Але коли вiн уже догнав i хотiв уже
плигнути на не©, то озирнувся i побачив Орисю, яка стояла на тому ж самому
мiсцi, тримаючи в руцi бiлу хустину. На тлi голубого, нiжного, прозорого,
свiтлого неба вона виглядала як молоденька тополя, яку зненацька вдарило
грозою i залишено напризволяще на розпуттi.
Догнавши пiдводу, Тимко скочив на гарбу i лiг на солому, пiдклавши пiд
голову руки.
- Стiйi Яйця подавиш! - злякано вихопив Охрiм свою торбу з харчами.
Розчуленi прощанням з рiдними, односельчани довго ©хали мовчки, але
потiм п'яненький Панас Гичка, що був аж задрiмав пiд тихий, рiвномiрний
скршi гарби, прокинувся, мотнув чубом, приладнав до грудей гармошку.
- Е, це дiло нi к лихiй годинi не годитьсяi Чого це ви носи повiшали?
Ану, заводьте краще пiснюi
Кiлька чоловiк вiдкашлялось, стало пробувати голос, спочатку несмiло,
нiби соромлячись, а потiм все смiливiше i смiливiше, i, нарештi, хтось
чистим, хорошим, високим голосом почав стару, як свiт, сумну, як людська
доля, давню солдатську пiсню:
Ой тиха вода та каламутна та й бережечки зносить...
I тут же до заспiвувача при дналися рокiтливi баси, лягали на степ
сумним мелодiйним гудiнням:
А молоденький та й новобранець
Та й полковничка просить...
I попливла служива пiсня над широким степом, понад припеченими сонцем
хлiбами - то затихала, наче в'янула вiд горя та суму, то знову гучнiла i
набиралася сили, i котилася хвиля за хвилею, гук за гуком, безмежна,
невичерпна, як сила землi, всесильна, невмируща, як саме життя, i слухав
©© степ, принишклий, лагiдно-суворий, слухав i мовчав у невимовнiй зажурi
за сво©ми синами, що ©хали туди, де вже слався дим i щемiли свiжi рани
людей, облитi гарячою кров'ю. В'еться степова дорога безконечна,
покручена, запетльована, як слiд хижого звiра, плазу помiж сивими кущами
полину, гiркого, як материнськi сльози; тихо тюпають конi, поскрипу , як
чумацька мажара, гарба; стоять при дорозi женцi, приклавши до очей долонi,
витирають рукавами пiт, пильно вдивляються в про©жджаючих... "Отак же десь
i мiй пiшов. Чи вернеться, чи, може, впаде посеред поля - i не оплаче його
мати, не поцiлу в холодне чоло жона, вибiлять дощi козацькi костi, а
вiтри розвiють прах, i нi горбика, нi могилки, нi прикмети не знайдеш, де
те тiло смерть спiткала..." Синi небо, пливуть i пливуть по ньому
хмарини, зеленiють на землi га© та дiброви, мрiють у тремтячому маревi
далекi села, наставивши в небо чорнi ратища колодязних журавлiв; пасуться
на стернях отари худоби, пахне дозрiлими хлiбами, i тихо-тихо всюди,
тiльки пiсня тужить та скаржиться та маленькi пастухи, поспиравшись на
кийки, махають картузиками вслiд пiдводi.
Вiдпусти ж мене, та й полковничку,
Та й iз полка додому...
Ой заплакала та й заридала дiвчина за мною...
перекрива сплав голосiв Панас Гичка.
- "Дiвчина за мно-о-о-о-ю-у", - гуде, як у бочку, Микита Чугай,
обiпершись широкою спиною об драбину i примруживши очi.
Охрiм сидить, вчепившись рудами за полудрабки, трясеться на груддi
разом з гарбою, аж голова пада , жили на сухiй ши© понабухали, рот скривив
- немiчного голосу його не чути за басами, але покривленому ротовi видно,
що вiн також спiва i призму так старанно, що аж потом облива ться i час
вiд асу витира його рукавом. Денис ду так, що груди його видзвонюють
мiддю, а лице робиться червоно-фiолетовим. Тимко лежить на спинi,
розкривши очi, мова його кача ться сюди-туди по соломi в такт юрбi, а
перед ним голубi небо, небо i небо, i пливуть "нiм видiння, недавно
баченi, пережитi серцем, болю, хвилюючi, як примари тривожних снiв. То
немов о©ть вiн на Бе вiй горi i, прощаючись, дивиться на до й на братову
виглянцювану держаком вiд вил олоню; то пахне йому рiдною оселею,
застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зiр жадiбно маца в
зеленому шумовиннi верб за горою червоний бовдур рiдно© хати; то бачиться
йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору i шука люльку, яку вiн,
запрацювавшись, засунув у тин i тепер може згадати, куди вiн ©© подiв; то
мати, що ви©ла з хати по воду, стала бiля колодязя i сто©ть, замавшись,
дивиться на Бееву гору, за яку по©хав ©© н; то кущик трави з гарненькою
невiсточкою, яку вiн обережно обкошу ; то уявля ться йому, як вони Марком
iдуть з роботи i ©дять кавуна, вкраденого на баштанi, обом по бородах тече
солодкий холодний iк, вони стрiляють один в одного червоними зернятками i
смiються; то, нарештi, прокинувшись уранцi, вiн чу , як Орися торохтить у
хатинi кочергами, звiдки пахне пiдпаленим свiжовипеченим хлiбом, i,
вiдкривши очi, бачить на лавi торбу, пошиту з новенького рушника, напхану
всяким ©ством на дорогу...
Та й нехай плаче, та нехай плаче,
Та нехай собi тужить, а молоденький
Та й новобранець три годи послужить... -
Плине пiсня, i знову поскрипу гарба, тюпають конi, крешуть копитами
засохлу, потрiскану вiд спеки землю.
Ой служив службу та во нную та й став помирати...
I став же вiн та перед смертю дiвчину бажати...
I ця старовинна пiсня нiби прорвала щось всерединi в Тимка, вiн
уткнувся лицем у солому i тихо, беззвучно заплакав. I це були першi i вже
останнi сльози за всю вiйну.
- Ет, завели яко©сь поминально©, - незадоволено скривився Марко. -
Давайте весело© почнемо!
- У нас нi весела, нi сумна до дiла не вийде, - люто сплюнув через
полудрабок Панас. - Он вiн усю службу псу , - показав вiн на Охрiма, що
саме вiдкашлювався, як дячок на криласi, готовий втрутитися i в веселу
пiсню. - Хiба з ним можна спiвати, коли вiн тягне, як цапа за хвiст.
- Бо трясе-е-е, - виправдовувався Охрiм, не випускаючи з рук драбини та
пiдскакуючи на полудрабку. - Ти сядь на мо мiсце та й побачиш, який воно
тодi звук вийде-е-е...
- Та хiба в звуковi дiло? Бик тобi на вухо ратицею наступив. От що.
- А тобi не наступив? - спалаху Охрiм. - Я он у фiнську вiйну першим
заспiвувачем був на всю дивiзiю. Командир завжди говорив: ану, Охрiме
Сазо-новичу, дайош пiсню! I що ти дума ш, не давав? Раз отак пiшли стро м,
i затяг я пiсню... "Ах, да спомним, братцi, ми кубанцi", а тут, де не
вiзьмись, командир корпусу ©де. Зупинив машину i пита : "Це товариш
Горобець спiва?" - "Так точно©" - вiдповiда йому командир дивiзi©.
"Об'явiть йому персональну подяку од мого iменi за хорошу бойову пiсню. Я,
- каже, - сам за©ду послухати, як спiва товариш Горобець".
- Та й за©жджав?
- Одбою не було. При©дуть iз старшиною, принесуть ящичок розморожених
я ць, щоб я, значить, iз голосу не звихнувся, - i крой, Ванька, бога нет!
Всi хлопцi спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказу .
- Виходить, iншi воювали, а ти тiльки пiсеньки виспiвував? Добра в тебе
була служба.
- Е, на службi як на службi. Було так, що й воювали, а було так, що й
спiвали. Ось побудеш, то сам побачиш...
- Ну, тепер така вiйна заварилася, що для тво©х спiваночок навряд чи
знайдеться час.
- А чого не знайдеться? Добрий спiвака всюди потрiбний.
- Як був я пiд Наричем, а потiм пiд Бараничем"- несподiвано обiзвався
Павло Гречаний, що був за машталiра i вiз новобранцiв на призовний пункт.
- Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я ©м кашу...
Про©хавши з пiвгодини мовчки, додав:
- Повiриш - так i похололо всерединi...
- Дядьку, а врукопашну з нiмцями вам доводилося сходитися чи нi? -
пiдпрягся зараз же Марко. - Я при кiнних батареях був... - вiдповiв Павло,
I нiхто, звичайно, з тако© заяви не мiг зрозумiти, довелося йому сходитися
з нiмцями врукопашну чи нi, хоча дiйсно всi знали, що iмперiалiстичну
вiйну вiн служив ©здовим. Хлоп'яга вiн був здоровий, покладистий, аби
вiрьовка добре зсукана - за пару бичкiв Цпотягне. I досi ходять по селу
давнi легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся вiн ©в
вiйни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. По©хав нею Павло за
снопами на сво поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батiжком, а вона
смик-смик i на мiсцi. Випрiг тодi Павло худобину, зв'язав черезсiдельником
голоблi, поплював у руки, налiг грудьми i потяг гарбу до села. А в цей час
©хав назустрiч йому Бовдюг та й пита : "Ну що, Павле, як воно
хазяйну ться?" - "Та от, - показу Павло на гарбу, - як воно бiдна скотина
й тягне, коли я й то втомився".
Друга не менш поширена в селi легенда була про те, як вiн, повертаючись
iз служби, не мiг знайти Троянiвку. У Полтаву його привiз по©зд, далi
треба було добиратися пiдводою. Знайшов Павло хурщика та й пита : "Куди,
дядьку, ©дете?" Той подивився на солдата, оглянув його з нiг до голови та
й каже:
"В Троянiвку". - "То пiдвезiть i мене". - "Сiдай, коли ти справдi туди
©деш". При©хали вони в Троянiвку, Глянув Павло сюди-туди - щось наче не
те. Пита Павло в прохожого чоловiка:
- Це Троянiвка?
- Троянiвка.
- А де ж тут Настя Гузiйка живе?
- А навiщо вона тобi? - пита , усмiхаючись, дядько та мiрку собi, що
коли солдат свататися при©хав, то можна буде з нього i на могорич узяти.
- А на те вона менi потрiбна, що моя хата якраз бiля ©© хати сто©ть.
-Е, -каже селянин, -нема у нас нiяко© Настi Гузiйки. Губиха,
Здориха, Семигласна, а Гузiйки нема . Це ти хоч i в кого завгодно
поспитай, то любий тобi скаже, що тако© в нашому селi нема .
"От яке дiло, - дума собi Павло, - три годи як з дому ви©хав, а вже
позабували мене люди, i вже не знайду, де моя хата сто©ть".
- Може, тут позицi© були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
- Та нi, - каже селянин, - такого не було. Правда, проходили якось
цигани через село та в Хоми Негуляйвiтренка коня вкрали. Ото i вся
позицiя. А так усе спокiйно.
- Так ви мене таки не пiзна те? - пита Павло та пiдсува на потилицю
шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пiзна . Дядько
пiдiйшов крокiв на два ближче, потiм вiдiйшов крокiв на два дальше,
подивився прямо, поглянув збоку, а тодi й каже:
- Та щось таке менi в головi манжуриться, а от що саме, то нiяк не
доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племiнник?
- Ба! Ба! - зрадiв Павло. - Так отож я недалеко бiля Перекиньворотiв i
живу. Отак як iти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю,
так бiля ярка вуличка, i ото якраз у тiй вуличцi i моя хата.
- Е, це ти щось наплутав, - не погодився дядько, - бо як отак iти до
церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсiм нема , i
зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть...
- Перекиньвороти?
- Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я
в них прошлий рiк жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще менi
старий Панько i капицю справляв, бо геть-чисто побилася.
- Панько?! - аж скрикнув вiд радощiв Павло, бо таки в ©хньому селi
дiйсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радiсть Павлова
пройшла i вiн надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. - Е, нi, це ви
щось не так сказали, - заперечливо закрутив вiн головою. - У нашому селi
Панько, то таки свята правда, але вiн не лимар, а столяр, i якщо ви
поб' те бича, то це вже вам нiхто такого не зробить, як Панько; а коли
порветься капиця, то як би ви не крутилися, а пiдете до Матвiя, бо такого
доброго аккураття, як у його шорнi, ви й весь свiт обiйдiть, не знайдете.
- До якого Матвiя? - уже присiкувався дядько, собi пiдсуваючи порвану
шапурину на потилицю. - а чи ти при сво му умi? Ох ти ж горенько, i
коновелька як на те нещастя закрита, - розгублено ляпав вiн руками по
стегнах. - А то я б повiв тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До
якого Матвiя? Може, до Вирвикишки?
"Що за дивнi прiзвища? Негуляйвiтренко, Забийперекиньворота?
Вирвикишка? Таких у нашому селi зроду не було", - засумнiвався Павло i вже
хотiв навести справку, але дядько перебив його:
- Якщо ти кажеш, що до Матвiя, так вiн зроду не лимарював, а його
робота - ярма та дiжки. Це тобi й мала дитина скаже. Кращого бочкаря, як
Матвiй Вирвикишка, правдiсiнько тобi говорю, хоч п'ять повiтiв обiйди, то
й не знайдеш. - Те-те-те! - жваво втрутився вiзник Лейба, що до цього часу
стояв мовчки, спершись на пужално. - Це вже неправда! Це вже нi! Уже
кращого бочкаря нiж Давид Каневський, що живе у Опiшнi, нема i в самому
Константинополi. До нього з Акермана, з Молдови i з само© Бессарабi© за
бочками при©жджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам треба бочку
на огiрки або шатковку, то кращо© нiде не купите. Такi бочки, такi бочки,
що коти по дорозi вiд Полтави й до Опiшнi, i то не поб' ться.
- Фi-i-i! - презирливо свиснув дядько i аж поморщився вiд такого
Лейбиного вихваляння. - А наш Матвiй такi робить, що коти по дорозi вiд
Полтави через Троянiвку i до нашого Решетилiвського у зду та й то витрима.
- Що ви хвалитесь?! - скипiв i собi Павло. - А наш Панько, дума те,
гiршi робить? Та вiн такi бочки майстру , що сiдайте ви обидва i котiть по
дорозi вiд Полтави через Троянiвку i до самого нашого Зiнь-кiвського
у зду, то нi один обруч не ослабне, нi одна клепка не випаде.
- Вай, вай, вай! - пiдскочив як ужалений Лейба i вхопився за пейси. -
Вай, вай! Що ти за чоловiк, голова твоя для ярмулки!
- А що таке? - здивувався Павло.
- Ти Зiнькiвського у зду?
- Зiнькiвського.
- З Троянiвки?
-. З Троянiвки.
- А це, -постукав Лейба пужалном по землi, - Троянiвка Решетилiвського
у зду.
I довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло нарештi зрозумiв, що вiн
таки потрапив у Троянiвку, тiльки другого у©зду. I оскiльки у Павла вже не
було грошей, щоб найти вiзника, то вiн вирушив шукати сво рiдне село
пiшечки i через чотири днi ходу був уже дома.
...Ось про що думав тепер Марко, дивлячись на дядька Павла i
намагаючись спровокувати, щоб той сам розповiв цю iсторiю; але Павло хоч i
який там був недотепа, а розповiдати не погодився.
Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зiнькова залишилося
кiлометрiв десять, коли ©х застав у степу вечiр, i вони вирiшили ночувати
в полi. Зупинилися пiд балкою бiля степово© могили. Павло розпрiг коней i
пустив пастися, а новобранцi зараз же взялися за сво© торби, щоб трохи
пiдкрiлитися з дороги.
- Давайте складчину зробимо, - повеселiшав Охрiм. - Ваше сало, а мiй
хлiб.
- Хоч дурний, так хитрий.
- Хлопцi, розкладайте манатки, я буду ревiзiю робити, - вихопився
наперед Марко. - Самогон заарештовую i дiлю на всю громаду. Тимку, давай
сюди свою торбу.
- Йому й без горiлки гiрко, - хидно усмiхнувся Сергiй. - Орися тут, а
вiн там. Лицар ©де на конi - наречена за хвоста чiпля ться.
- Заткнись, а то по пицi схватиш, - пообiцяв Тимко, недобре ворухнувши
на нього очима.
- Ану, тпруськи! - розвiв хлопцiв Микита. - Якi шустрi. .
Денис, хекаючи, принiс iз балки оберемок сухого терниння, вицiловував
губами подряпанi колючками пальцi. Розiклали багаття, i синiй димок,
гнаний вечiрньою прохолодою, послався по землi, облизуючи з обох бокiв
чорну могилу.
- Слухай мою команду! - вигукнув Марко, уже тут призвичаюючись до
вiйськового дiла. - Сало - на спички!
Денис вистругав таку, що на не© можна було настромити цiлого бика,
пiшов до гарби, довго рився там, потiм повернувся, поклав перед Охрiмом
непочату хлiбину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк сала,
пiдсiв до вогню. Охрiм здивовано глянув на хлiбину, схопився як ошпарений.
- Хлопцi! Денис у мене сало вкрав. Вiддай сюди! - А тобi що, шкода? -
поцiкавився Денис, не вiдриваючи спички вiд вогню, на який, розтоплюючись,
iз сичанням капало сало.
- До чужого не лiзь. Я тво © торби не займаю.
- Я тобi дав хлiба, ти менi сала. Замiна.
- Так це ж хлiбина також моя!
- А вона в тебе що, мiчена?
- У-у! Гицель...
- Хто тут тебе обижа? - пiдiйшов Микита i, вихопивши з вогню жаринку та
прикуривши вiд не©, сiв бiля Охрiма.
- Он той гайтуряка! Хiба воно людина! Ось пiде в армiю, там iз нього
вичинять линтварi.
Сонце давно вже сiло в рожевий туман, який ще довго стояв на обрi©,
поволi згасаючи i розвiюючись;
червонi паруси неба згорталися i спадали слiдом за сонцем кудись у
чорну прiрву. Обрiй почала огортати все густiша i густiша темрява, i небо
стало схожим на густо розведену у водi синьку; одиноко над старим
вiтряком, що мрiяв на белебнi бiля Власiвського хутора, вогняною
крапелькою все яснiше i яснiше замерехтiла вечiрня зоря; слiдом за нею,
нiби вигорнутий зненацька з гiгантського склепiння печi, сипонув жар, i
кожна жаринка, летючи й спалахуючи, зупинилася i повисла всяка на сво му
мiсцi, весело, яскраво, радiсно поблискуючи. Пройшовши по небу, тепла,
тиха червнева нiч стала оволодiвати i землею; безмежний степ вщухав,
корився, нiжнiшав i м'якшав вiд ©© пестощiв; птахи затихали i, згорнувши
натомленi за день крильця, сiдали на м'якi гнiздечка, грiючи сво© худенькi
вiд роботи тiльця пахучим, ласкавим, по-материнськи нiжним теплом
розiгрiто© за день землi; перепели хававкали то там, то там,
перекликаючись один з одним, як бадьористi, несплячi сторожi; одноманiтно,
безугавно, рипучо кричав десь в улого винi деркач. Все змiнювалося на
землi з приходом ночi i робилося та мничим, загадковим, прихованим,
особливо вiдчутним i особливо сприйнятливим для всього живого: з улоговини
тягло теплим вологим вiдпаром, i холоднi трави зараз же вiдчули його, i
стали покриватися щедрою росою, i рiзкiше запахли, i серед тих запахiв
особливо видiлявся сво©м гiрким, чадним сморiдком полин та волохатий,
червоний, шапкастий, з медвянистим душком придорожнiй будяк; з далекого
степу горнуло густим духом скошеного жита, що пахло свiжовипеченою
паляницею i трiшечки солодом; димок вiд вогнища, навколо якого мовчки
сидiли новобранцi, пiднiмався вгору, танучи у свiжинi тепло© лiтньо© ночi;
запах його був не такий невиразний i нудний, як удень, коли його забивало
сонце, а гострiший, при мний, в ньому навiть не вiдчувалося гiркоти, i вiн
трiшечки вiддавав холодом, як м'ята. Iнодi новобранцi виразно вiдчували
запах дьогтю i кiнського поту - то пахла кiнська ремiнна збруя, що лежала
жужмом бiля гарби. В звуках вiдчувалася неосяжна широчiнь степу, вони