Страница:
яке волочать по двору i кидають на землю; тремтливий потиск Олени, що йде
поруч i просить, щоб Юля закривала голову руками, коли ©© будуть бити;
мерзотний сморiд чужого тiла бiля себе i простягнутi до не© грубi i
сильнi, як у ката, руки, що тягнуться, ворушаться i жахають насиллям;
потiм вона бачить перед собою звiруватого офiцера; що тика палицею в
живiт i поводиться з нею не як iз жiнкою, а як з твариною, яку виставили
на ярмарку. Щоки ©© горять, нiби вона сидить бiля полум'я, i почуття
страшного приниження пече ©© всю, як на жару.
Вона дуже добре розумi , навiщо ©© привели сюди, i яка доля ©© чека , i
чому не пошматовано ©© спини батогами,. як iншим жiнкам, бо вiдчувала на
собi обережне промацування офiцерських очей, двадцяти пар жадiбних,
здивованих, насторожених. Вона не раз зустрiчалася поглядом iз комендантом
i теж розумiла його без слiв, i тодi ©й хотiлося розiрвати на собi останн
шмаття i закричати: "Бийте мене, як тих, аби тiльки не те, не те!.."
Вона знову вiдчинила вiкно. Надворi дощить, i холодна темрява роз'©да
очi. Юля дивиться в одну точку погаслими очима, без почуттiв, без бажань,
байдужа до всього. На якийсь час з не© нiби вийняли душу i залишили одне
тiло, i воно чапiло величаво-гарне i мармурово-холодне. Непорушне i чорне,
як бронзова печаль надгробного пам'ятника. В холодних, як осiннiй туман,
мареннях, в далеких вiгдiннях пропливало ©© життя, i вся ©© житт ва дорога
була свiтлою, осяяною сонцем. З тих пiр, як ©© батьки - лiкарi одного
районного мiстечка - навчили ©© ходити, вона жила в розкошах i достатках i
була переконана, що вона дiвчинка не звичайна, а красуня, що ©й усе
пробача ться, усе дозволя ться аа один ©© порух очей i вередливу посмiшку.
Знайомi лестили i запобiгали кожному бажанню, батьки молилися, як святiй
мадоннi, i не шкодували грошей на вбрання, так що з чотирнадцяти рокiв
вона навчилася грайливо вицокувати високими каблучками модельних
черевичок, пускало бiсишi на хлопчакiв i одягала бiлi прозорi платтячка.
Клiтку, безсоромно випинаючи груди через купальничок, тинялася на
днiпровських пляжах, i коли дорослi чоловiки iз виразним натяком кидали ©й
услiд соромiцьку фразу i хтиво висвiчували очима, вона не загорялася
полум'ям сорому i не спотикалася на рiвному, а проходила мимо величавою
ходою, вихитуючи тоненькими лiнiями ще дитячого стану. У п'ятнадцять рокiв
бiгала на побачення iз одним хлопчиськом, сином звичайного рибалки,
зустрiчалася з ним на пiщанiй косi за човнами, проявляючи над ним страшну
i жорстоку владу: заставляла на останнi копiйки, якi вiн виторговував за
рибу, купувати морожене, водити в кiно, слiдувати за нею по п'ятах, куди б
вона не йшла. Навiть змушувала красти з вуличних кiоскiв рiзнi
витребеньки: стрiчки, скляне намисто, мiднi псрстеньки, сережки i всяку
всячину. Хлопчик був закохашiй першою любов'ю, молився на не© i втрачав
над собою всю владу, як тiльки ©© жагучi очi дивилися на нього.
Одного разу за ©© наказом вiн перевiз ©© на другий берег Днiпра i, хоч
йому було тяжко для рук, перехопив ©© одним духом, вона ж була
незадоволена, хмурилась i не розмовляла. Вони посiдали на пiску, i вiн
став розповiдати, як йому сьогоднi пощастило: вiн зловив такого сома, що
коли його продати, то вистачить ходити в кiно хтозна й поки. Вона гнiвно
перебила його i спитала таке, що в нього забило дух i полiзли очi на лоба:
- Ти зна ш, чого дорослi ©здять на човнах за Днiпро?
- Гуляти, - висловився недогадливий рибалка.
- Цiлуватися, дурень. Цiлуватисяi Цiлуватися! - i вона, як
збожеволiвши, хлестала його тюбетейкою по обличчi, i очi ©© горiли, як у
молоденького тигреняти, а гострi зуби шкiрилися, щоб укусити.
Вiдхлеставши, як хотiла, вскочила в човен i загребла на той берег. I
скiльки вiн не просив, щоб забрала його з пустельного берега, вона не
тiльки не вернулася, а й не глянула в той бiк, i ще довго на голубiй
днiпровськiй хвилi червонiла, як макiвка, ©© тюбете чка.
З того часу вона перестала зустрiчатися з рибалкою i почала шукати
знайомства з дорослими. Уже у восьмому класi вiддалася моряковi i
завагiтнiла. Батько i мати зробили ©й аборт i ночами сварилися,
звинувачуючи одне одного в поганому вихованнi сво © доньки.
З великою натугою Юля закiнчила десять класiв i на запитання батькiв,
чи хоче вчитися, вiдповiла, що жада на вокзалi торгувати сельтерською
водою, бо "там весело i багато при©жджих". Пiсля тако© заяви батько витяг
iз шафи пiдручник психологi© i прочитав роздiл "Психологiя юнацтва".
Кiлька днiв приглядався до доньки, вишукуючи симптомiв розладу, i, не
знайшовши таких, викликав до себе в кабiнет i сказав уже не як лiкар, а як
батько, що коли вона не пiде вчитися, то вiн, незважаючи на ©© повнолiття,
поб' на нiй ременяку до пряжки. Вигляд у батька був рiшучий, i Юля
вiдiслала документи в медичний iнститут.
Екзаменiв вона не склала, але батько з матiр'ю при©хали в Ки©в i все
влаштували. Юля вчилася нехотя, цiлими днями бродила з подругами по
парках, задив-ляючись на вiйськових, зустрiчалася з багатьма, але не
надовго i без серйозних намiрiв. Потiм вона зустрiла Федота, який
тiльки-но вилущився з вiйськово© школи, i так його затуманила, що за три
вечори вiн вже благав стати його дружиною. Юля заплигала з радощiв i трохи
не кинула його кашкета в Днiпро. Наука настобiсiла, блукання з рiзними
кавалерами також, краще виходити замiж за командира, жити тихо i спокiйно,
не турбуючись нi за вбрання, нi за ©жу. Того ж вечора вона зiбрала сво©
речi в гуртожитку i крикнула:
- Д вочкi, я виходжу замiж, - i, вiдкривши дверi, показала знiченого
Федота, що соромливо посмiхався, порипував чобiтьми.
...В залi знову заграла губна гармошка, але вже не сумну мелодiю, як
ранiше, а маршову солдатську пiсню iз веселим приспiвом, який дружно
пiдхопили офiцери:
Юля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
Го-ля-ля-лягон-ля!
Го-го! Ля-ля-ля! Го-го-го-го!
Цi маршовi пiснi iз диким тевтонським приспiвом розбурхали хижу кров
нацi©, i офiцери спiвали, вигукуючи та притупуючи ногами. Один з них знав
смак джазово© музики i вистукував ложкою по металевiй тарелi, вигукував
через два такти: "Оля-го!" -ще й притупував чоботом.
Загальний бешкет i дика пiсня кидали есесiвця О. кута в кут, очi його
свiтилися, губи бiлiли i смикалися. Раптом вiн зупинився i, збиваючи в
куточках уст бiлу пiну, щось крикнув, тремтячими пальцями став розстiбати
кобуру. Офiцери кинулись до нього, вiдняли зброю i наказали двом денщикам,
щоб вiднесли його в лiжко.
Юля чула, як офiцери iз веселим гамором, збудженi ромом i пiснями,
виходили iз казино. Хтось iз них, напевно пустуючи, вистрiлив кiлька раз
угору.
- О Отто, це салют тво©й молочницi?
- Панове, стрiляти бiльше не треба. Солдати подумають, що алярм.
- Коли я подорожую вулицями Росi©, панове, я вiддаю перевагу панiнкам,
а не пострiлам.
Офiцери пiшли сонним селом, щiльнiше загортаючись у блискучi плащi. В
казино зробилося тихо. Чути тiльки було, як бродить коридором комендант,
шукаючи дверi сво © кiмнати.
"Тiльки не це, тiльки не це", - гидливо труснула плечима Юля, i холоднi
язики лизнули спину.
А кроки наближалися, а Юля дерла плаття на стьожки i, плутаючись
пальцями, в'язала петлю. За дверима п'яне сапання, в замкову щiлину тягне
солодкуватим духом. Линка на гратах, пальцi плутаються у волоссi, нiяк не
натягнуть на шию петлю. Свiтло в очi - i на бiлiй стiнi чорнi гевали:
комендант i денщик. Солдат ножем руба чорний траур на гратах, а комендант
iрже, як жеребець:
- Темперамент, вас? Шльон, абер савтра, савтра. Гойте я пахато трiнкен.
Я, я. Пахато трiнкен.
Юля сто©ть на колiнах в шматтi чорних шовкiв, тiло як алебастр, з очей
на груди скапу злiсть. У свiтлi лiхтаря киплять ©© несльозенi очi,
волосся розпущено по плечах, як у iспанки.
- Цьом, - передав ©й повiтряний поцiлунок комендант i зачиня дверi, а
Юля рiже залiзом долонi, трясе грати. Мiсяць, пробившись крiзь хмари,
гойда ться, як повiшений, i вистелю кiмнату трупним свiтлом. Юля страшна
у тому свiтлi бiля грат. Мiсяць закутався у бурку, а Юля опустилася на
пiдлогу. Вона так ослабла, що мiшала сон iз дiйснiстю. Ввесь час ©й
ввижалися дракони, що лазять по стiнах. То були тiнi вiд дерев, але Юля не
могла того збагнути.
Вранцi вона прокинулась вiд бентежного почуття, що вiдразу облило всю
©© iстоту, жахнуло серце, ©й приснилося, що вона бродить понад прiрвою i
завмира вiд страху, щоб не зiрватися. Вона намага ться вiдiйти вiд
прiрви, а ноги ковзають i наближають до смертi, i от уже один крок - i ©©
нема. В цей час вона прокида ться.
"Це тiльки увi снi нема виходу, - дума Юля, - а в життi е. I я зроблю,
тiльки не те i не тут".
Юля глянула на чорне мотуззя на гратах i здивувалася :
"А, це ге, що вчора? I чого уночi так страшно? Вдень зовсiм не так. Усе
бачиш по-iншому". Вона зiрвала мотуззя i, зiбгавши, викинула за вiкно.
Коли вона вiдчинила вiкно, у кiмнату плеснуло сонце, багато сонця, воно
заграло на пiдлозi, на шафi, на дверях, i все в кiмнатi заблищало, зажило,
зарухалося. Юля здивовано дивилася на все, що ©© оточувало, i вiдчувала,
що вона теж оновлю ться, заспокою ться i що все ста на сво мiсце. Вона
iз подивом i торжеством, яке променiло в ©© очах, дивилася за вiкно, все
ширше i ширше розкриваючи очi, нiби те, що вона бачила там, побачила
вперше i не могла ранiше роздивитися, оцiнити його, i воно вiдкривалося
перед нею новим, кликало до себе, вабило i давало мiсце на цiй землi.
Нiчна буря пройшла, на Ташанi плюскотiла дрiбненька хвиля, i вiтерець,
легенький i лагiдний, ганяв по нiй голубенькi жмурки, i було на нiй
стiльки свiтла i сонця, що все голубе мiшалося iз свiтло-срiбним,
мерехтiло так, що вiд нього вiдскакувалисвiтлi iскри.
Якiсь жiнки полоскали на тiм березi бiлизну, i по ©хнiх ногах, руках i
обличчях метушилися свiтлi блiки. Плавнi, вiдбившись у водi глиняною
стiною, стояли непорушне, як древнiй китайський мур, тiльки верхiв'я ©хн
кивало гнiдим купинням i вiтер здмухував iз нього легкий пух i нiжною
хмаркою гнав понад вбда-ми. Верби жовтiли i слали на блакить води золотi
ризи; кущi верболозу горiли жовтими люстрами, вузенькi листочки хиталися
язичками свiчок. Все ворушилося, шелестiло, мрiяло пiд небом про життя,
про вiчне життя на землi.
Юля вiдiйшла вiд вiкна, глянула у скло рами, як у дзеркало, на сво
розпатлане волосся i стала прибирати, вишукуючи на пiдлозi шпильки. В цей
час у дверях появилася чисто зодягнена жiнка рокiв тридцяти i, глянувши на
Юлю суворими i змученими очима, тихо,як монахиня, сказала:
- Пан комендант наказав, щоб ви йшли приймати ванну, - i подала Юлi
м'якi кiмнатнi пантофлi, шовковий строкатий халат i тонку шовкову сорочку.
Юля взяла акуратно випрасуваний халат i сказала:
"Добре". За чверть години, вимита, чиста, розрум'янена ванною, сидiла в
сво©й кiмнатi i вже закiнчувала туалет, коли зайшов Огто в мундирi i при
хрестах. Вiн запитав, як ©й спалося, але вона не розумiла по-нi-мецьки i
не знала, що йому сказати, тiльки подивилася на нього свiтлими
гипетськими очима i усмiхнулася. Вiн зрозумiв це по-сво му i став
розстiбувати мундир, взяв ©© за тверду пахучу руку i хотiв вести до лiжка,
але вона вирвала руку i, гидливо поморщившись, сказала:
- Не зараз. Я ще не звикла до вас.
Вiн кивнув головою i вийшов.
Юля деякий час сидiла непорушне, дивлячись витрiщеними очима на стiну,
i раптом вiдчула огидно-нудотний солодкуватий сморiд i враз зрозумiла, що
це запах нiмця, що, напевно, всi вони так смердять сво©м вонючим потом, i,
переборюючи приступ нудоти, пiдiйшла до вiкна, довго сидiла, глибоко
вдихаючи запашне повiтря пiзньо© осенi. Потiм покликала служницю i
наказала, щоб вона принесла з квартири всi Юлинi речi.
- Тепер я буду жити тут, - сказала Юля, дивлячись на служницю сухими
злими очима, i раптом обличчя ©© пересмикнулось, i вона тупнула ногою:
Ну, чого ви©рiщилась?! Iди!
Служниця, опустивши очi, тихо вийшла.
Надвечiр'я було теплим. Сонце сiдало за верби у малинову млу. Коноплища
розливали над оселями цибу-лячий дух, на городах мервились кучугури
соняшникових шапок. Вiтерець ртутними краплями ганяв на капустяних листках
росу.
Уляна сидiла на пiддашшi i вилущувала квасолю в череп'яну миску. Йоньки
дома не було, пiшов ставити ятери на Ташань. Тепер вiн провадив риб'ячу
комерцiю i весь улов продавав нiмцям за марки. Йому давали не марки, а
жалюгiднi шилiнги, а вiн i тому був радий: як не , новi грошi, за них усе
купиш. Перший раз торг закiнчився невдало: у нього вiдiбрали рибу i
виштовхнули втришия з казино. Але згодом якийсь офiцер кинув шилiнг.
Ионька розохотився i гибiв на рiчцi за щупаками.
Уляна ненавидiла цю торгiвлю i не торкалася пальцями до чужих грошей.
- Що це за грошi? - хмикнула вона, глянувши на шилiнг, що сиротою лежав
на Йоньчинiй долонi. - З цинково© жерстi кружечок вигризли, орла
намалювали - i вже грошi. Тьфу. Яка вдасть - такi й грошi.
Зате Йонька бiгав по селу i всiм показував шилiнг.
- Кажуть, там за шилiнг можна коня купити, - вихвалявся вiн.
Латочка оглянув монету, i очi в нього гнiвно засвiтилися:
- А ти, блат, дiстань ще одну, то купиш паловоз...
"Усi смiються з нього, як з дурня, а йому байдуже, - з гiркотою думала
Уляна про свого чоловiка. - Боже, боже, як ти не дав розуму змалку, то не
даси i на старiсть".
У хлiвцi загуркотiв кабанчик, кидав рилом пусте корито.
"Хазяйство розвiв, обжива ться, а кому воно потрiбне? Навiщо? Е-хе-хе.
Краще бути бiдним, зате чесним".
Уляна висипала з пелени квасолю i вже хотiла йти до хати, щоб
налаштувати ©жу кабанцевi, та й з мiсця не зрушилась: рипнувши хвiрткою, у
двiр увiйшла Юля. Чорний светр запружинив тiло, спiдничка куценька,
волосся на головi розшматоване, черевички на високих каблучках тiсно
обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарнiла.
Над чорним гофрованим светром крейдяно-бiле обличчя i великi, застиглi в
печалi очi.
- Здрастуйте, мамо.
Шкарубкими пальцями Уляна вилущила двi квасолини i два слова:
- Чого прийшла?
Юля, змiвши сумочкою трав'яний натрусок i вiдгорнувши спiдничку, сiла
на схiдцi. Зачувши ©© голос, iз хати вийшла Орися. Покрите ластовинням
вагiтностi обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з не©
очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисi важко було перегинатися, але вона все
ж таки дiстала кущик квасолi i, вже лущачи, спiдлоба глянула на Юлю, i ще
бiльше погустiшав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на не© око в око.
Чуттям жiнки Орися збагнула, що вона заздрить ©© материнству. "Вона також,
мабуть, нещасна i нiкого не любила в свiтi. Бо якби любила так, як я
Тимка, то не пiшла б на пiдстилку нiмецьким офiцерам", - подумала Орися.
Уляна перерубала ©хню змову поглядiв рiзким кивком очей:
- Питаю тебе, чого прийшла?
Юля затiнилась вiями, поклала сумочку на колiна:
- Поговорити менi треба, мамо... Уляна блиснула на Орисю:
- Iди до хати. Без тебе обiйдеться. Орися iще раз зустрiлася поглядом
iз Юлею, зачинила за собою сiнешнi дверi.
- Хочу вам сказати, що я була поганою невiсткою.
- Знаю. Далi що?
- Що не любила вашого сина. Вiн як черв'як на дорозi. Звива ться, а
любити не вмi . Розтоптала його - не помiтила. А завтра ви©жджаю. Нова
дорога менi стелеться.
- Аби ти зашкопиртала на тiй дорозi та й не звелася. Юля передихнула
тiльки раз, светр стискав пружинами.
- Може, й доведеться. Нiхто не зна сьогоднi, що а йим буде завтра.
Хочу на кiмнатку глянути, де я була вашою невiсткою.
Юля увiйшла до свiтлицi i зупинилася бiля порога. Нiчого'не змiнилося:
при стiнi обкута мiддю скриня, роменськi рушники, портрет Федота, тiльки
не у вiйськовiй формi (той портрет Уляна заховала у скриню), а в пiджаку
та сивiй шапцi, парубком, перед вiдходом до армi©. Юля на секунду
затримала погляд i вiдвернулась: не любила його нi живого, нi портретного.
Стiл вастелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хмiль. В
опiшнянському куманцi - м'ята i гвоздики. Лiжко. Високе, в подушках -
червоних, бiлих, голубих, квiтчастих - трохи не до стелi. Орисинi руки
прибирають, спушують, складають, та спати нiкому - хай... Може ж,
повернеться... Тодi... Зараз Орися спить на лавi. у не© скриня-сундучок,
на сподi кришки - фотографiя Тимка. Ходив iз хлопцями на ярмарок у Зiнькiв
та й "знявся" заради смiху: сидить Тимко в бешметi, схрестивши ноги, на
розцяцькованому поясi - два кинджали, з-пiд кубанки чуб кiльцю ться. Очi
здивованi, напруженi, дивляться просто в об' ктив, а губи сердитi, чужi.
Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися вiдкри скриню,
подивиться та й замкне: "Сиди ж там iз сво©ми ножами, страшнюка", -
поговорить, горюючи, i, поклавши голову на сундучок, довго гладить
берестову кришку. Юля не раз пiдглядала Орисинi обцiлунки i, дивлячись
тепер на сундучок, думала: "Вона замкнула там Тимкiв дух i кожного дня
молиться йому, а що я залишаю в цiй хатi? Що тут для мене дороге? Аж
нiчогiсiнько. Як приблуда-мандрiвниця. Переночувала - та й далi. Проте
була ж я тут невiсткою. Замужньою жiнкою. I щось тут вiд мене залишилось".
Юля сiла на лаву:
- Орисю, ходи сюди.
- Зараз. Тiлечко пшоно водою заллю. I вiд того, що Орися щось там
робить, чимось клопочеться, а вона сидить згорнувши руки, Юля вiдчула себе
зовсiм чужою i непотрiбною в цiй хатi.
Витираючи руки об фартушок. Орися присiла поряд iз Юлею.
- Ще не б' ться? - усмiхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живiт.
Орися опустила вочи.
- Чого ти затуля шся? Чудна! Менi якби такий живiт, я б його всiм
показувала.
- Ви й так показу те, - знущальне зауважила Орися, i нижня губка ©©
насмiшкувато пiдсмикнулася.
Юля зрозумiла натяк i пояснила просто, без далеких об©здiв:
- Нi. Не пускала i не допущу до себе нiмчукiв. Вони смердять псиною.
- А кажуть, що комендант до вас кожну нiч ходить.
- Ну, досить лобом горiхи розбивати. Он мати сердиться, що я ©© сина не
любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращо© долi
не вибалака ш, ©© робити треба.
Юля присiла над чемоданами, перебирала плаття, черевики, блузки,
бiлизну. Орися пiшла в хатинку, а Юля довго сидiла скулившись. Тодi
встала, пройшлась по хатi i зупинилася бiля косинця, де валялися заполоч,
нитки та всяка всячина. Раптом ©й кинулася в око картонна коробочка. Юля
жадiбно схопила ©© i сховала в сумочку. Озирнулась. Орися нiчого не
бачила.
"От i добре. Тепер я знатиму, що робити".
Чемодани? Вони не цiкавили ©©. Ногою позапихала ©х пiд Орисине лiжко.
"Головне - в сумочцi, а решта - дурницi".
- Орисю, все мо барахло - тобi. В цю хату я бiльше не вернуся.
- Що з вами, ятрiвко? Подумайте! Я людина чесна, я не хочу присвоювати
чужого добра.
- А менi його теж нiкуди везти. Ну, прощай, Орисю.
Юля нахилилася i поцiлувала Орисю в голову, щоки i губи.
Нiжнiсть обмила серце Орисi.
"Нещасна. Куди вона ©де?"
Запахи парфумiв дихнули на Ориею, передавили горло жалем. Орися взяла
ятрiвку за руку, потягнула до себе, очi засльозилися благанням:
- Куди ж ви, Юлю?
- Пiду шукати втраченi стежки... Юля вийшла на пiддашшя. Мати,
нагнувшись, лущила квасолю, бiлу хустку ©© зачорнювало вечiр'ян.
- Прощайте, мамо, i простiть... - Юлiя пiдiбгала праву ногу i вигнула
каблукатий черевичок. Уляна пiдвелася рiзко, лице стужавiло:
- Не буде тобi мого прощення, пойдо нiмецька, не буде! Ти всi мо©
жилочки випекла ганьбою. Геть з мого двору, хльондро! Геть!
Юля клац-клац-клац каблучками по трьох дощаних схiдцях, витяга ногу,
як iз смоли. Пiшла двором похилена, чужа, вигнана. За ворiтьми озирнулась,
махнула на прощання рукою i щезла за осокорами.
Орися вскочила в хату, захлипала в подушки.
- За нею ревеш? - гримнула Уляна.
- Бо нещасна вона. Нещасна.
- Нещаснi, дочко, сльозами давляться, а не бiгають, як сучки, за
германськими офiцерами! I щоб я iменi ©© не чула в хатi!
Коли Юля добрела до казино, нiмецький гарнiзон на машинах i фургонах
витягувався iз Троянiвки на схiд. Денщики вантажили речi коменданта, а сам
комендант покурював, сидячи на ганку. Побачивши Юлю, насупився i наказав
сiдати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сiла i усмiхнулась.
Отто, забачивши посмiшку, занепоко©вся, вiдiславши шофера, сiв за руль.
Денщики розумiюче переглянулись i побажали комендантовi успiху.
Отто ©хав за колоною кiлометрiв сорок, аж до ох-тирських лiсiв, потiм
звернув лiворуч i по©хав глухою дорогою понад Ворсклою. Рiчка була чистою,
на ©© днi лежало небо, i вона промивала у бiлих хмарах блакитнi дороги.
Луги вiдзеленилися, i рижi трави були такi високi, що в них сховалася б
людина.
"К чорту вiйну, к чорту комендатуру, - роздумував Отто. - Я маю пiд
боком красуню, i я хочу пересвiдчитися, яких жiнок мають росiйськi
офiцери. Будемо, як Шрам i Тiзба. На природi. В джунглях".
Вiн шугнув машиною у траву i заглушив мотор. Мiсце, куди вони за©хали,
було казковим: дикi луговi верби з дуплами i порохном, що висвiчу ,
луговий острiв, пахучий, безлюдний. Коли вiн глянув на машину, то побачив,
що капот увесь усiяний трав'яним насiнням.
"Символiчно", -засмiявся Отто i, розстебнувши мундир та взявшися в
боки, довго петойдувався на каблуках. "Отут на лугах можна розвести ферму
голландських корiв. Добрий випас". Вiн ще раз засмiявся, i риже волосся
його сяйнуло самоварним блиском. Вiн скинув кашкет, вiдстебнув ремiнь iз
пiстолетом, зняв мундир i попросив Юлю, щоб стягла з нього чоботи.
Юля повiсила сумочку на руку i бiлими довгими чистими пальцями взялася
за покритi пилюкою каблуки. На каблуках чорними смугами вiдбилися ©©
пальцi. Вiн дав ©й мило i наказав, щоб вона пiшла до рiчки. Юля
повернулася назад весела i чиста. Волосся на головi пiдв'язала хустинкою.
Вiн, в одних трусах, лежав на пледi пiд вербою. Забачивши Юлю, схопився.
простяг волохатi ручища. Вона засмiялася, вiдбiгла присiвши в траву,
майнула чорними рукавами плаття. Коли випросталася - вiн завмер.
Надколiннi м'язи затанцювали. Юля скинула косинку, зав'язала очi i,
простягнувши руки, весь час смiючись, намагалася вловити його, i хоч не
бачила, де вiн , зате чула, звiдки несе солодкувато-нудотним духом, вiд
якого в не© крутилася голова.
Вiн смiявся i вивертався вiд не©, але вона все ж таки вхопила його i
жигонула тiлом. Вiн озвiрiв. Юля ледве вирвалася. Вона вiдбiгла, зняла iз
себе косинку i показала, що хоче зав'язати йому очi, щоб вiн спiймав ©©.
Отто закивав головою, що згоден. Юля туго i ретельно зав'язала очi i
весь час дивилася, як на ши© пухне, пульсуючи, жила. Вiдiйшла на п'ять
крокiв, зупинилася. Надколiннi м'язи у нього танцювали ще швидше, i жила
ривками бухала на ши©.
Обережно пiшов на не©, широко розставивши руки, тремтячи нiздрями. Юля
не зводила очей з пульсуючо© жилки. Коли вiн уже вiдчував ©©, а вона його,
Юля вихопила iз сумочки щось блискуче i гостре, i полоснула його по горлу.
Отто пiдскочив, як леопард, затис пальцями рану. Але розрiз був
глибокий i смертельний. Крiзь пальцi свиснуло i запорощало по травi. Вiн
зiрвав пов'язку, але нiчого не бачив: очi каламутились. Йому захотiлося
крикнути по-звiрячому, немависно. Та звуку не вийшло. Тiльки хлюпнуло щось
у горлi. Рештки свiдомостi штовхнули - до машини, там зброя. Не ступнув i
кроку,впав.
Затисши бiлу костяну колодочку в руцi, Юля допалювала очима конаючого
ворога; а сонце ©й трубило хорал, як молодiй орлицi. Пильнувала, доки
затих i на волохатих ногах здибилося волосся. Тодi закинула бритву, взяла
пiстолет, документи, свiй маленький чемоданчик. Озирнулася. На його
шершавих пiдошвах уже кишiла мурашва. Юля гидливо здригнулася i,
пригинаючись, побiгла густими травами до плаття.
"От тобi, гад, щоб ти знав, якi радянськi жiнки", - вже одягнувшись,
погрозила вона мертвому i побiгла далi, думаючи, що, якщо притисне погоня,
вона живою не здасться.
Зима 1941-1942 року на Дону лягла рано. У вереснi лили холоднi, ©дкi,
як отрута, дощi, квасили суглинок так, що бик не мiг витягнути ратицi.
Дороги розбагнило: нi про©хати, нi пройти; евакуйована технiка - трактори,
машини, комбайни, -намотавши на колеса десятки тонн густо©, як смола,
багнюки, забризканi, чорнi, мокрi, чапiли по степу, провонюючи повiтря
бензиновим смородом. В калюжах - вода, змiшана з машинним маслом,- запали
- горiтиме. Обабiч дороги - чорнi кружала випаленого бур'яну, вiхтi
обгорiло© паклi, - то трактористи прогрiвали мотори, палили вогнища,
мiсили чобiтьми грязюку, вичакловували iз гарчливих моторiв десятикратну
силу, а тодi плюнули i розбрелися по найближчих хуторах варити кулiш,
перечiкувати непогодь.
Там,-по теплих хатах, вони милися, голилися, залицялися до самiтних
козачок, гнали з бурякiв самогон, кубрячили, нудилися, благальне зирили у
степову безвiсть, затоплену холодною мжею. Коли ж пройде оцей нежить
господень? Коли припиниться оцей вiдьмацький плач?
"Слинить i слинить, як скажена собака", - лаялися плечистi полтавчани,
гнiвно спльовуючи iз крутих козацьких ганкiв.
- Моква, - похмуро i коротко кидали подоляки. - Вiдай, до другого
пришестя тутка нам гибiти.
- Авось, подует северяга - разведрится, - втiшали станичники.
Але непогодь не проходила. Над степом вовняними начосами висiло небо.
По ярах з клекотом пiнилася вода. Дон жовтiв i каламутився, гнав посiчену
дощем хвилю, придонськi лiси стояли чорнi i холоднi. Дощ ляскотiв iз
металевим дзвоном.
Бовдури по хуторi дмухали кiзяковим димом, що iшов не вгору, а вниз,
синiми оборками зависав на тинах, доки i його не розмивало дощем.
Евакуйована худоба, виснажена, табунилася у дворах, сумно повiсивши
голови, нюхала власнi ратицi, - ©сти не було чого.
Погiнщики, бруднi i сердитi, в мокрих брезентових плащах, що лопотiли,
як жерсть, тинялися вiд хати до хати з погнутими вiдрами i мiняли молоко
на корм худобi. А з неба лило i лило без кiнця, i серед бiлого дня над
землею стояли такi сутiнки, що хуторяни не пiзнавали одне одного.
Так було з тиждень, а тодi задув iз сходу вiтер. I дув два днi, не
перестаючи. Земля почала тужавiти, взялася шкiркою. Вдарила ожеледь.
Знемiчнiла вiд голоду худоба розчахувалась. Кури дзьобали землю, як
консервну банку. Дон зашумiв, забризкав. В лiсах стояв скляний дзвiн - то
на стовбурах лопалася льодяна кориця.
поруч i просить, щоб Юля закривала голову руками, коли ©© будуть бити;
мерзотний сморiд чужого тiла бiля себе i простягнутi до не© грубi i
сильнi, як у ката, руки, що тягнуться, ворушаться i жахають насиллям;
потiм вона бачить перед собою звiруватого офiцера; що тика палицею в
живiт i поводиться з нею не як iз жiнкою, а як з твариною, яку виставили
на ярмарку. Щоки ©© горять, нiби вона сидить бiля полум'я, i почуття
страшного приниження пече ©© всю, як на жару.
Вона дуже добре розумi , навiщо ©© привели сюди, i яка доля ©© чека , i
чому не пошматовано ©© спини батогами,. як iншим жiнкам, бо вiдчувала на
собi обережне промацування офiцерських очей, двадцяти пар жадiбних,
здивованих, насторожених. Вона не раз зустрiчалася поглядом iз комендантом
i теж розумiла його без слiв, i тодi ©й хотiлося розiрвати на собi останн
шмаття i закричати: "Бийте мене, як тих, аби тiльки не те, не те!.."
Вона знову вiдчинила вiкно. Надворi дощить, i холодна темрява роз'©да
очi. Юля дивиться в одну точку погаслими очима, без почуттiв, без бажань,
байдужа до всього. На якийсь час з не© нiби вийняли душу i залишили одне
тiло, i воно чапiло величаво-гарне i мармурово-холодне. Непорушне i чорне,
як бронзова печаль надгробного пам'ятника. В холодних, як осiннiй туман,
мареннях, в далеких вiгдiннях пропливало ©© життя, i вся ©© житт ва дорога
була свiтлою, осяяною сонцем. З тих пiр, як ©© батьки - лiкарi одного
районного мiстечка - навчили ©© ходити, вона жила в розкошах i достатках i
була переконана, що вона дiвчинка не звичайна, а красуня, що ©й усе
пробача ться, усе дозволя ться аа один ©© порух очей i вередливу посмiшку.
Знайомi лестили i запобiгали кожному бажанню, батьки молилися, як святiй
мадоннi, i не шкодували грошей на вбрання, так що з чотирнадцяти рокiв
вона навчилася грайливо вицокувати високими каблучками модельних
черевичок, пускало бiсишi на хлопчакiв i одягала бiлi прозорi платтячка.
Клiтку, безсоромно випинаючи груди через купальничок, тинялася на
днiпровських пляжах, i коли дорослi чоловiки iз виразним натяком кидали ©й
услiд соромiцьку фразу i хтиво висвiчували очима, вона не загорялася
полум'ям сорому i не спотикалася на рiвному, а проходила мимо величавою
ходою, вихитуючи тоненькими лiнiями ще дитячого стану. У п'ятнадцять рокiв
бiгала на побачення iз одним хлопчиськом, сином звичайного рибалки,
зустрiчалася з ним на пiщанiй косi за човнами, проявляючи над ним страшну
i жорстоку владу: заставляла на останнi копiйки, якi вiн виторговував за
рибу, купувати морожене, водити в кiно, слiдувати за нею по п'ятах, куди б
вона не йшла. Навiть змушувала красти з вуличних кiоскiв рiзнi
витребеньки: стрiчки, скляне намисто, мiднi псрстеньки, сережки i всяку
всячину. Хлопчик був закохашiй першою любов'ю, молився на не© i втрачав
над собою всю владу, як тiльки ©© жагучi очi дивилися на нього.
Одного разу за ©© наказом вiн перевiз ©© на другий берег Днiпра i, хоч
йому було тяжко для рук, перехопив ©© одним духом, вона ж була
незадоволена, хмурилась i не розмовляла. Вони посiдали на пiску, i вiн
став розповiдати, як йому сьогоднi пощастило: вiн зловив такого сома, що
коли його продати, то вистачить ходити в кiно хтозна й поки. Вона гнiвно
перебила його i спитала таке, що в нього забило дух i полiзли очi на лоба:
- Ти зна ш, чого дорослi ©здять на човнах за Днiпро?
- Гуляти, - висловився недогадливий рибалка.
- Цiлуватися, дурень. Цiлуватисяi Цiлуватися! - i вона, як
збожеволiвши, хлестала його тюбетейкою по обличчi, i очi ©© горiли, як у
молоденького тигреняти, а гострi зуби шкiрилися, щоб укусити.
Вiдхлеставши, як хотiла, вскочила в човен i загребла на той берег. I
скiльки вiн не просив, щоб забрала його з пустельного берега, вона не
тiльки не вернулася, а й не глянула в той бiк, i ще довго на голубiй
днiпровськiй хвилi червонiла, як макiвка, ©© тюбете чка.
З того часу вона перестала зустрiчатися з рибалкою i почала шукати
знайомства з дорослими. Уже у восьмому класi вiддалася моряковi i
завагiтнiла. Батько i мати зробили ©й аборт i ночами сварилися,
звинувачуючи одне одного в поганому вихованнi сво © доньки.
З великою натугою Юля закiнчила десять класiв i на запитання батькiв,
чи хоче вчитися, вiдповiла, що жада на вокзалi торгувати сельтерською
водою, бо "там весело i багато при©жджих". Пiсля тако© заяви батько витяг
iз шафи пiдручник психологi© i прочитав роздiл "Психологiя юнацтва".
Кiлька днiв приглядався до доньки, вишукуючи симптомiв розладу, i, не
знайшовши таких, викликав до себе в кабiнет i сказав уже не як лiкар, а як
батько, що коли вона не пiде вчитися, то вiн, незважаючи на ©© повнолiття,
поб' на нiй ременяку до пряжки. Вигляд у батька був рiшучий, i Юля
вiдiслала документи в медичний iнститут.
Екзаменiв вона не склала, але батько з матiр'ю при©хали в Ки©в i все
влаштували. Юля вчилася нехотя, цiлими днями бродила з подругами по
парках, задив-ляючись на вiйськових, зустрiчалася з багатьма, але не
надовго i без серйозних намiрiв. Потiм вона зустрiла Федота, який
тiльки-но вилущився з вiйськово© школи, i так його затуманила, що за три
вечори вiн вже благав стати його дружиною. Юля заплигала з радощiв i трохи
не кинула його кашкета в Днiпро. Наука настобiсiла, блукання з рiзними
кавалерами також, краще виходити замiж за командира, жити тихо i спокiйно,
не турбуючись нi за вбрання, нi за ©жу. Того ж вечора вона зiбрала сво©
речi в гуртожитку i крикнула:
- Д вочкi, я виходжу замiж, - i, вiдкривши дверi, показала знiченого
Федота, що соромливо посмiхався, порипував чобiтьми.
...В залi знову заграла губна гармошка, але вже не сумну мелодiю, як
ранiше, а маршову солдатську пiсню iз веселим приспiвом, який дружно
пiдхопили офiцери:
Юля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
Го-ля-ля-лягон-ля!
Го-го! Ля-ля-ля! Го-го-го-го!
Цi маршовi пiснi iз диким тевтонським приспiвом розбурхали хижу кров
нацi©, i офiцери спiвали, вигукуючи та притупуючи ногами. Один з них знав
смак джазово© музики i вистукував ложкою по металевiй тарелi, вигукував
через два такти: "Оля-го!" -ще й притупував чоботом.
Загальний бешкет i дика пiсня кидали есесiвця О. кута в кут, очi його
свiтилися, губи бiлiли i смикалися. Раптом вiн зупинився i, збиваючи в
куточках уст бiлу пiну, щось крикнув, тремтячими пальцями став розстiбати
кобуру. Офiцери кинулись до нього, вiдняли зброю i наказали двом денщикам,
щоб вiднесли його в лiжко.
Юля чула, як офiцери iз веселим гамором, збудженi ромом i пiснями,
виходили iз казино. Хтось iз них, напевно пустуючи, вистрiлив кiлька раз
угору.
- О Отто, це салют тво©й молочницi?
- Панове, стрiляти бiльше не треба. Солдати подумають, що алярм.
- Коли я подорожую вулицями Росi©, панове, я вiддаю перевагу панiнкам,
а не пострiлам.
Офiцери пiшли сонним селом, щiльнiше загортаючись у блискучi плащi. В
казино зробилося тихо. Чути тiльки було, як бродить коридором комендант,
шукаючи дверi сво © кiмнати.
"Тiльки не це, тiльки не це", - гидливо труснула плечима Юля, i холоднi
язики лизнули спину.
А кроки наближалися, а Юля дерла плаття на стьожки i, плутаючись
пальцями, в'язала петлю. За дверима п'яне сапання, в замкову щiлину тягне
солодкуватим духом. Линка на гратах, пальцi плутаються у волоссi, нiяк не
натягнуть на шию петлю. Свiтло в очi - i на бiлiй стiнi чорнi гевали:
комендант i денщик. Солдат ножем руба чорний траур на гратах, а комендант
iрже, як жеребець:
- Темперамент, вас? Шльон, абер савтра, савтра. Гойте я пахато трiнкен.
Я, я. Пахато трiнкен.
Юля сто©ть на колiнах в шматтi чорних шовкiв, тiло як алебастр, з очей
на груди скапу злiсть. У свiтлi лiхтаря киплять ©© несльозенi очi,
волосся розпущено по плечах, як у iспанки.
- Цьом, - передав ©й повiтряний поцiлунок комендант i зачиня дверi, а
Юля рiже залiзом долонi, трясе грати. Мiсяць, пробившись крiзь хмари,
гойда ться, як повiшений, i вистелю кiмнату трупним свiтлом. Юля страшна
у тому свiтлi бiля грат. Мiсяць закутався у бурку, а Юля опустилася на
пiдлогу. Вона так ослабла, що мiшала сон iз дiйснiстю. Ввесь час ©й
ввижалися дракони, що лазять по стiнах. То були тiнi вiд дерев, але Юля не
могла того збагнути.
Вранцi вона прокинулась вiд бентежного почуття, що вiдразу облило всю
©© iстоту, жахнуло серце, ©й приснилося, що вона бродить понад прiрвою i
завмира вiд страху, щоб не зiрватися. Вона намага ться вiдiйти вiд
прiрви, а ноги ковзають i наближають до смертi, i от уже один крок - i ©©
нема. В цей час вона прокида ться.
"Це тiльки увi снi нема виходу, - дума Юля, - а в життi е. I я зроблю,
тiльки не те i не тут".
Юля глянула на чорне мотуззя на гратах i здивувалася :
"А, це ге, що вчора? I чого уночi так страшно? Вдень зовсiм не так. Усе
бачиш по-iншому". Вона зiрвала мотуззя i, зiбгавши, викинула за вiкно.
Коли вона вiдчинила вiкно, у кiмнату плеснуло сонце, багато сонця, воно
заграло на пiдлозi, на шафi, на дверях, i все в кiмнатi заблищало, зажило,
зарухалося. Юля здивовано дивилася на все, що ©© оточувало, i вiдчувала,
що вона теж оновлю ться, заспокою ться i що все ста на сво мiсце. Вона
iз подивом i торжеством, яке променiло в ©© очах, дивилася за вiкно, все
ширше i ширше розкриваючи очi, нiби те, що вона бачила там, побачила
вперше i не могла ранiше роздивитися, оцiнити його, i воно вiдкривалося
перед нею новим, кликало до себе, вабило i давало мiсце на цiй землi.
Нiчна буря пройшла, на Ташанi плюскотiла дрiбненька хвиля, i вiтерець,
легенький i лагiдний, ганяв по нiй голубенькi жмурки, i було на нiй
стiльки свiтла i сонця, що все голубе мiшалося iз свiтло-срiбним,
мерехтiло так, що вiд нього вiдскакувалисвiтлi iскри.
Якiсь жiнки полоскали на тiм березi бiлизну, i по ©хнiх ногах, руках i
обличчях метушилися свiтлi блiки. Плавнi, вiдбившись у водi глиняною
стiною, стояли непорушне, як древнiй китайський мур, тiльки верхiв'я ©хн
кивало гнiдим купинням i вiтер здмухував iз нього легкий пух i нiжною
хмаркою гнав понад вбда-ми. Верби жовтiли i слали на блакить води золотi
ризи; кущi верболозу горiли жовтими люстрами, вузенькi листочки хиталися
язичками свiчок. Все ворушилося, шелестiло, мрiяло пiд небом про життя,
про вiчне життя на землi.
Юля вiдiйшла вiд вiкна, глянула у скло рами, як у дзеркало, на сво
розпатлане волосся i стала прибирати, вишукуючи на пiдлозi шпильки. В цей
час у дверях появилася чисто зодягнена жiнка рокiв тридцяти i, глянувши на
Юлю суворими i змученими очима, тихо,як монахиня, сказала:
- Пан комендант наказав, щоб ви йшли приймати ванну, - i подала Юлi
м'якi кiмнатнi пантофлi, шовковий строкатий халат i тонку шовкову сорочку.
Юля взяла акуратно випрасуваний халат i сказала:
"Добре". За чверть години, вимита, чиста, розрум'янена ванною, сидiла в
сво©й кiмнатi i вже закiнчувала туалет, коли зайшов Огто в мундирi i при
хрестах. Вiн запитав, як ©й спалося, але вона не розумiла по-нi-мецьки i
не знала, що йому сказати, тiльки подивилася на нього свiтлими
гипетськими очима i усмiхнулася. Вiн зрозумiв це по-сво му i став
розстiбувати мундир, взяв ©© за тверду пахучу руку i хотiв вести до лiжка,
але вона вирвала руку i, гидливо поморщившись, сказала:
- Не зараз. Я ще не звикла до вас.
Вiн кивнув головою i вийшов.
Юля деякий час сидiла непорушне, дивлячись витрiщеними очима на стiну,
i раптом вiдчула огидно-нудотний солодкуватий сморiд i враз зрозумiла, що
це запах нiмця, що, напевно, всi вони так смердять сво©м вонючим потом, i,
переборюючи приступ нудоти, пiдiйшла до вiкна, довго сидiла, глибоко
вдихаючи запашне повiтря пiзньо© осенi. Потiм покликала служницю i
наказала, щоб вона принесла з квартири всi Юлинi речi.
- Тепер я буду жити тут, - сказала Юля, дивлячись на служницю сухими
злими очима, i раптом обличчя ©© пересмикнулось, i вона тупнула ногою:
Ну, чого ви©рiщилась?! Iди!
Служниця, опустивши очi, тихо вийшла.
Надвечiр'я було теплим. Сонце сiдало за верби у малинову млу. Коноплища
розливали над оселями цибу-лячий дух, на городах мервились кучугури
соняшникових шапок. Вiтерець ртутними краплями ганяв на капустяних листках
росу.
Уляна сидiла на пiддашшi i вилущувала квасолю в череп'яну миску. Йоньки
дома не було, пiшов ставити ятери на Ташань. Тепер вiн провадив риб'ячу
комерцiю i весь улов продавав нiмцям за марки. Йому давали не марки, а
жалюгiднi шилiнги, а вiн i тому був радий: як не , новi грошi, за них усе
купиш. Перший раз торг закiнчився невдало: у нього вiдiбрали рибу i
виштовхнули втришия з казино. Але згодом якийсь офiцер кинув шилiнг.
Ионька розохотився i гибiв на рiчцi за щупаками.
Уляна ненавидiла цю торгiвлю i не торкалася пальцями до чужих грошей.
- Що це за грошi? - хмикнула вона, глянувши на шилiнг, що сиротою лежав
на Йоньчинiй долонi. - З цинково© жерстi кружечок вигризли, орла
намалювали - i вже грошi. Тьфу. Яка вдасть - такi й грошi.
Зате Йонька бiгав по селу i всiм показував шилiнг.
- Кажуть, там за шилiнг можна коня купити, - вихвалявся вiн.
Латочка оглянув монету, i очi в нього гнiвно засвiтилися:
- А ти, блат, дiстань ще одну, то купиш паловоз...
"Усi смiються з нього, як з дурня, а йому байдуже, - з гiркотою думала
Уляна про свого чоловiка. - Боже, боже, як ти не дав розуму змалку, то не
даси i на старiсть".
У хлiвцi загуркотiв кабанчик, кидав рилом пусте корито.
"Хазяйство розвiв, обжива ться, а кому воно потрiбне? Навiщо? Е-хе-хе.
Краще бути бiдним, зате чесним".
Уляна висипала з пелени квасолю i вже хотiла йти до хати, щоб
налаштувати ©жу кабанцевi, та й з мiсця не зрушилась: рипнувши хвiрткою, у
двiр увiйшла Юля. Чорний светр запружинив тiло, спiдничка куценька,
волосся на головi розшматоване, черевички на високих каблучках тiсно
обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарнiла.
Над чорним гофрованим светром крейдяно-бiле обличчя i великi, застиглi в
печалi очi.
- Здрастуйте, мамо.
Шкарубкими пальцями Уляна вилущила двi квасолини i два слова:
- Чого прийшла?
Юля, змiвши сумочкою трав'яний натрусок i вiдгорнувши спiдничку, сiла
на схiдцi. Зачувши ©© голос, iз хати вийшла Орися. Покрите ластовинням
вагiтностi обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з не©
очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисi важко було перегинатися, але вона все
ж таки дiстала кущик квасолi i, вже лущачи, спiдлоба глянула на Юлю, i ще
бiльше погустiшав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на не© око в око.
Чуттям жiнки Орися збагнула, що вона заздрить ©© материнству. "Вона також,
мабуть, нещасна i нiкого не любила в свiтi. Бо якби любила так, як я
Тимка, то не пiшла б на пiдстилку нiмецьким офiцерам", - подумала Орися.
Уляна перерубала ©хню змову поглядiв рiзким кивком очей:
- Питаю тебе, чого прийшла?
Юля затiнилась вiями, поклала сумочку на колiна:
- Поговорити менi треба, мамо... Уляна блиснула на Орисю:
- Iди до хати. Без тебе обiйдеться. Орися iще раз зустрiлася поглядом
iз Юлею, зачинила за собою сiнешнi дверi.
- Хочу вам сказати, що я була поганою невiсткою.
- Знаю. Далi що?
- Що не любила вашого сина. Вiн як черв'як на дорозi. Звива ться, а
любити не вмi . Розтоптала його - не помiтила. А завтра ви©жджаю. Нова
дорога менi стелеться.
- Аби ти зашкопиртала на тiй дорозi та й не звелася. Юля передихнула
тiльки раз, светр стискав пружинами.
- Може, й доведеться. Нiхто не зна сьогоднi, що а йим буде завтра.
Хочу на кiмнатку глянути, де я була вашою невiсткою.
Юля увiйшла до свiтлицi i зупинилася бiля порога. Нiчого'не змiнилося:
при стiнi обкута мiддю скриня, роменськi рушники, портрет Федота, тiльки
не у вiйськовiй формi (той портрет Уляна заховала у скриню), а в пiджаку
та сивiй шапцi, парубком, перед вiдходом до армi©. Юля на секунду
затримала погляд i вiдвернулась: не любила його нi живого, нi портретного.
Стiл вастелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хмiль. В
опiшнянському куманцi - м'ята i гвоздики. Лiжко. Високе, в подушках -
червоних, бiлих, голубих, квiтчастих - трохи не до стелi. Орисинi руки
прибирають, спушують, складають, та спати нiкому - хай... Може ж,
повернеться... Тодi... Зараз Орися спить на лавi. у не© скриня-сундучок,
на сподi кришки - фотографiя Тимка. Ходив iз хлопцями на ярмарок у Зiнькiв
та й "знявся" заради смiху: сидить Тимко в бешметi, схрестивши ноги, на
розцяцькованому поясi - два кинджали, з-пiд кубанки чуб кiльцю ться. Очi
здивованi, напруженi, дивляться просто в об' ктив, а губи сердитi, чужi.
Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися вiдкри скриню,
подивиться та й замкне: "Сиди ж там iз сво©ми ножами, страшнюка", -
поговорить, горюючи, i, поклавши голову на сундучок, довго гладить
берестову кришку. Юля не раз пiдглядала Орисинi обцiлунки i, дивлячись
тепер на сундучок, думала: "Вона замкнула там Тимкiв дух i кожного дня
молиться йому, а що я залишаю в цiй хатi? Що тут для мене дороге? Аж
нiчогiсiнько. Як приблуда-мандрiвниця. Переночувала - та й далi. Проте
була ж я тут невiсткою. Замужньою жiнкою. I щось тут вiд мене залишилось".
Юля сiла на лаву:
- Орисю, ходи сюди.
- Зараз. Тiлечко пшоно водою заллю. I вiд того, що Орися щось там
робить, чимось клопочеться, а вона сидить згорнувши руки, Юля вiдчула себе
зовсiм чужою i непотрiбною в цiй хатi.
Витираючи руки об фартушок. Орися присiла поряд iз Юлею.
- Ще не б' ться? - усмiхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живiт.
Орися опустила вочи.
- Чого ти затуля шся? Чудна! Менi якби такий живiт, я б його всiм
показувала.
- Ви й так показу те, - знущальне зауважила Орися, i нижня губка ©©
насмiшкувато пiдсмикнулася.
Юля зрозумiла натяк i пояснила просто, без далеких об©здiв:
- Нi. Не пускала i не допущу до себе нiмчукiв. Вони смердять псиною.
- А кажуть, що комендант до вас кожну нiч ходить.
- Ну, досить лобом горiхи розбивати. Он мати сердиться, що я ©© сина не
любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращо© долi
не вибалака ш, ©© робити треба.
Юля присiла над чемоданами, перебирала плаття, черевики, блузки,
бiлизну. Орися пiшла в хатинку, а Юля довго сидiла скулившись. Тодi
встала, пройшлась по хатi i зупинилася бiля косинця, де валялися заполоч,
нитки та всяка всячина. Раптом ©й кинулася в око картонна коробочка. Юля
жадiбно схопила ©© i сховала в сумочку. Озирнулась. Орися нiчого не
бачила.
"От i добре. Тепер я знатиму, що робити".
Чемодани? Вони не цiкавили ©©. Ногою позапихала ©х пiд Орисине лiжко.
"Головне - в сумочцi, а решта - дурницi".
- Орисю, все мо барахло - тобi. В цю хату я бiльше не вернуся.
- Що з вами, ятрiвко? Подумайте! Я людина чесна, я не хочу присвоювати
чужого добра.
- А менi його теж нiкуди везти. Ну, прощай, Орисю.
Юля нахилилася i поцiлувала Орисю в голову, щоки i губи.
Нiжнiсть обмила серце Орисi.
"Нещасна. Куди вона ©де?"
Запахи парфумiв дихнули на Ориею, передавили горло жалем. Орися взяла
ятрiвку за руку, потягнула до себе, очi засльозилися благанням:
- Куди ж ви, Юлю?
- Пiду шукати втраченi стежки... Юля вийшла на пiддашшя. Мати,
нагнувшись, лущила квасолю, бiлу хустку ©© зачорнювало вечiр'ян.
- Прощайте, мамо, i простiть... - Юлiя пiдiбгала праву ногу i вигнула
каблукатий черевичок. Уляна пiдвелася рiзко, лице стужавiло:
- Не буде тобi мого прощення, пойдо нiмецька, не буде! Ти всi мо©
жилочки випекла ганьбою. Геть з мого двору, хльондро! Геть!
Юля клац-клац-клац каблучками по трьох дощаних схiдцях, витяга ногу,
як iз смоли. Пiшла двором похилена, чужа, вигнана. За ворiтьми озирнулась,
махнула на прощання рукою i щезла за осокорами.
Орися вскочила в хату, захлипала в подушки.
- За нею ревеш? - гримнула Уляна.
- Бо нещасна вона. Нещасна.
- Нещаснi, дочко, сльозами давляться, а не бiгають, як сучки, за
германськими офiцерами! I щоб я iменi ©© не чула в хатi!
Коли Юля добрела до казино, нiмецький гарнiзон на машинах i фургонах
витягувався iз Троянiвки на схiд. Денщики вантажили речi коменданта, а сам
комендант покурював, сидячи на ганку. Побачивши Юлю, насупився i наказав
сiдати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сiла i усмiхнулась.
Отто, забачивши посмiшку, занепоко©вся, вiдiславши шофера, сiв за руль.
Денщики розумiюче переглянулись i побажали комендантовi успiху.
Отто ©хав за колоною кiлометрiв сорок, аж до ох-тирських лiсiв, потiм
звернув лiворуч i по©хав глухою дорогою понад Ворсклою. Рiчка була чистою,
на ©© днi лежало небо, i вона промивала у бiлих хмарах блакитнi дороги.
Луги вiдзеленилися, i рижi трави були такi високi, що в них сховалася б
людина.
"К чорту вiйну, к чорту комендатуру, - роздумував Отто. - Я маю пiд
боком красуню, i я хочу пересвiдчитися, яких жiнок мають росiйськi
офiцери. Будемо, як Шрам i Тiзба. На природi. В джунглях".
Вiн шугнув машиною у траву i заглушив мотор. Мiсце, куди вони за©хали,
було казковим: дикi луговi верби з дуплами i порохном, що висвiчу ,
луговий острiв, пахучий, безлюдний. Коли вiн глянув на машину, то побачив,
що капот увесь усiяний трав'яним насiнням.
"Символiчно", -засмiявся Отто i, розстебнувши мундир та взявшися в
боки, довго петойдувався на каблуках. "Отут на лугах можна розвести ферму
голландських корiв. Добрий випас". Вiн ще раз засмiявся, i риже волосся
його сяйнуло самоварним блиском. Вiн скинув кашкет, вiдстебнув ремiнь iз
пiстолетом, зняв мундир i попросив Юлю, щоб стягла з нього чоботи.
Юля повiсила сумочку на руку i бiлими довгими чистими пальцями взялася
за покритi пилюкою каблуки. На каблуках чорними смугами вiдбилися ©©
пальцi. Вiн дав ©й мило i наказав, щоб вона пiшла до рiчки. Юля
повернулася назад весела i чиста. Волосся на головi пiдв'язала хустинкою.
Вiн, в одних трусах, лежав на пледi пiд вербою. Забачивши Юлю, схопився.
простяг волохатi ручища. Вона засмiялася, вiдбiгла присiвши в траву,
майнула чорними рукавами плаття. Коли випросталася - вiн завмер.
Надколiннi м'язи затанцювали. Юля скинула косинку, зав'язала очi i,
простягнувши руки, весь час смiючись, намагалася вловити його, i хоч не
бачила, де вiн , зате чула, звiдки несе солодкувато-нудотним духом, вiд
якого в не© крутилася голова.
Вiн смiявся i вивертався вiд не©, але вона все ж таки вхопила його i
жигонула тiлом. Вiн озвiрiв. Юля ледве вирвалася. Вона вiдбiгла, зняла iз
себе косинку i показала, що хоче зав'язати йому очi, щоб вiн спiймав ©©.
Отто закивав головою, що згоден. Юля туго i ретельно зав'язала очi i
весь час дивилася, як на ши© пухне, пульсуючи, жила. Вiдiйшла на п'ять
крокiв, зупинилася. Надколiннi м'язи у нього танцювали ще швидше, i жила
ривками бухала на ши©.
Обережно пiшов на не©, широко розставивши руки, тремтячи нiздрями. Юля
не зводила очей з пульсуючо© жилки. Коли вiн уже вiдчував ©©, а вона його,
Юля вихопила iз сумочки щось блискуче i гостре, i полоснула його по горлу.
Отто пiдскочив, як леопард, затис пальцями рану. Але розрiз був
глибокий i смертельний. Крiзь пальцi свиснуло i запорощало по травi. Вiн
зiрвав пов'язку, але нiчого не бачив: очi каламутились. Йому захотiлося
крикнути по-звiрячому, немависно. Та звуку не вийшло. Тiльки хлюпнуло щось
у горлi. Рештки свiдомостi штовхнули - до машини, там зброя. Не ступнув i
кроку,впав.
Затисши бiлу костяну колодочку в руцi, Юля допалювала очима конаючого
ворога; а сонце ©й трубило хорал, як молодiй орлицi. Пильнувала, доки
затих i на волохатих ногах здибилося волосся. Тодi закинула бритву, взяла
пiстолет, документи, свiй маленький чемоданчик. Озирнулася. На його
шершавих пiдошвах уже кишiла мурашва. Юля гидливо здригнулася i,
пригинаючись, побiгла густими травами до плаття.
"От тобi, гад, щоб ти знав, якi радянськi жiнки", - вже одягнувшись,
погрозила вона мертвому i побiгла далi, думаючи, що, якщо притисне погоня,
вона живою не здасться.
Зима 1941-1942 року на Дону лягла рано. У вереснi лили холоднi, ©дкi,
як отрута, дощi, квасили суглинок так, що бик не мiг витягнути ратицi.
Дороги розбагнило: нi про©хати, нi пройти; евакуйована технiка - трактори,
машини, комбайни, -намотавши на колеса десятки тонн густо©, як смола,
багнюки, забризканi, чорнi, мокрi, чапiли по степу, провонюючи повiтря
бензиновим смородом. В калюжах - вода, змiшана з машинним маслом,- запали
- горiтиме. Обабiч дороги - чорнi кружала випаленого бур'яну, вiхтi
обгорiло© паклi, - то трактористи прогрiвали мотори, палили вогнища,
мiсили чобiтьми грязюку, вичакловували iз гарчливих моторiв десятикратну
силу, а тодi плюнули i розбрелися по найближчих хуторах варити кулiш,
перечiкувати непогодь.
Там,-по теплих хатах, вони милися, голилися, залицялися до самiтних
козачок, гнали з бурякiв самогон, кубрячили, нудилися, благальне зирили у
степову безвiсть, затоплену холодною мжею. Коли ж пройде оцей нежить
господень? Коли припиниться оцей вiдьмацький плач?
"Слинить i слинить, як скажена собака", - лаялися плечистi полтавчани,
гнiвно спльовуючи iз крутих козацьких ганкiв.
- Моква, - похмуро i коротко кидали подоляки. - Вiдай, до другого
пришестя тутка нам гибiти.
- Авось, подует северяга - разведрится, - втiшали станичники.
Але непогодь не проходила. Над степом вовняними начосами висiло небо.
По ярах з клекотом пiнилася вода. Дон жовтiв i каламутився, гнав посiчену
дощем хвилю, придонськi лiси стояли чорнi i холоднi. Дощ ляскотiв iз
металевим дзвоном.
Бовдури по хуторi дмухали кiзяковим димом, що iшов не вгору, а вниз,
синiми оборками зависав на тинах, доки i його не розмивало дощем.
Евакуйована худоба, виснажена, табунилася у дворах, сумно повiсивши
голови, нюхала власнi ратицi, - ©сти не було чого.
Погiнщики, бруднi i сердитi, в мокрих брезентових плащах, що лопотiли,
як жерсть, тинялися вiд хати до хати з погнутими вiдрами i мiняли молоко
на корм худобi. А з неба лило i лило без кiнця, i серед бiлого дня над
землею стояли такi сутiнки, що хуторяни не пiзнавали одне одного.
Так було з тиждень, а тодi задув iз сходу вiтер. I дув два днi, не
перестаючи. Земля почала тужавiти, взялася шкiркою. Вдарила ожеледь.
Знемiчнiла вiд голоду худоба розчахувалась. Кури дзьобали землю, як
консервну банку. Дон зашумiв, забризкав. В лiсах стояв скляний дзвiн - то
на стовбурах лопалася льодяна кориця.