Страница:
дiти", - подумала про себе Уляна, розпалюючи в печi вогонь.
У свiтлицi дробилися два голоси. Один тоненький, хриплявий, другий
рокiтливий, протодияконський. Крiзь щiлину тхнуло цапиним духом старечо©
неохайностi.
- Хто там у нас, мамусю?
- Дiд Iнокеша. З батьком святе письмо читають. Бiда з ними. Читають,
читають, а тодi як зведуться, так хоч водою розливай. Iнокеша раз
вангелiю порвав, а це принiс другу.
- Про що ж вони сперечаються?
- А господь ©х зна . Чула якось, що не доберуть вони, хто з богiв
головнiший: Христос чи Мойсей?
Орися нарештi спiймала щуку i розпорола живiт. Щука зiвала жабрами i
кидалася в мисцi з водою.
"Боже мiй, - iз страхом подумала молодиця. - Рибинi i то боляче, i то
вона мучиться, а як же там, на фронтi? - i вона пригадала того невiдомого
бiйця, що вмирав у них у хатi вiд ран. - Боже, якщо ти на свiтi, заступи
мого Тимка".
Уляна, розтопивши в печi, взяла вiдра i пiшла по воду. Орися
переполоскала рибу, обкачала в борошно i розiклала на сковородi. Раптом ©й
зробилося погано. Вона добрела до дверей i, тримаючись руками за косяк,
пожадливо хапала гарячим ротом свiже морозне повiтря. Трохи полегшало.
Проте вона все ж таки вiдчувала якийсь шум у головi i млiсть по всьому
тiлу. ©© дужi, сильнi ноги, що так легко носили ©© тiло по землi, тепер
тремтiли i пiдгиналися: в них уже вступало важке материнство. Орися
присiла на стiльчик i вiдчула на руках твердi плити грудей.
У свiтлицi було тихо. Ушнипившись у вангелi , там сидiло тро дiдiв i
шукало спасiння у святiм письмi. Слиняве шваркання Ионьчино© люльки,
протодиякон-ське вiдкашлювання Iнокешi. Крутий бас рокоче притишеним
громом:
- Дiво пречиста, радуй-ся-а-а-а...
- Дай милосердя, пошли нам утiху, - молодим козликом пiдпряга ться
Йонька.
Свята пiсня наганя на Орисю сум. Голоси дiдiв неспарованi. Йонька ста
гопки i тягне богвiда-куди. Iнокеша гоготить, як з дубово© бочки, диха
грозою.
- Прокляв тебе си в зачатi©, - реве вiн, i з його грудей рветься
невгамовна бичача сила. - I твiй поганський рiу аничтожу i костi розвiю
пра-а-а-ахом. I не дiйдеш ти, ковбаснику рижий, до землi свое©-i-i-i.
I чим далi Орися вслухалася, тим яснiше розумiла, що дiди вчать молитву
не з вангелi©, а свою, ними самими складену.
- I рикатимеш ти, яко звiрина люта, здихаючи по ярах та болотах без
води i хлiба. I що забрав - вiддаси сторицею. I не буде тобi пощади
вовiки-вiкiв-i-i-i-iв. О великий Мойсею! Людей iз неволi клич. Красную
Армiю возвелич. Амiнь.
Iнокеша знову вiдкашлявся, мовив пiднесено-урочисто:
- Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова велико© молитви:
"Вдар його, велика сила, щоб його в огнi спалило. Ниспошли тому бандюзi,
кровопивцю Гiтлеровi, смерть страшну йому пошли. Чи вiд кулi, чи вiд рака,
щоб сконав вiн, як собака!"
Йонька висякався, розгублено хлипнув тубами:
- Не буду я повторювати, Iнокеша. За таку молитву нiмцi шворку
надiнуть.
- Богохульству ш?
- Чия власть - того й бог.
- А-а-а. Не кусай мене ззаду - я смачнiший спереду i Ха-ха! Розкольникi
Продав Мойсея?! Тобi все одно, що пикою, що потилицею ходить? Серебряник!
Давай сюди вангелiю! Чортовi лупатому молись! Вiн тобi сво клеймо на
с... випече залiзом, а ти студитимеш за хлiвом i будеш снiг печатати.
Ха-ха!
Орися чула, як Iнокеша залопотiв кожухом i вилетiв на подвiр'я, як
буря. Червоний, iз пекучими очима, затряс сивими пацьорками помiж тинами.
У вiкно було видно, як вiн зупинився бiля двору Павла Гречаного i,
повернувшись до вихорiвського обiйстя, щось кричав i погрожував кулаком.
Борода його свiтилася на сонцi шматтям ризи.
"Так он яка у них релiгiя i якi молитви!" - усмiхнулась Орися i, взявши
чаплiю, посадила в пiч сковороду з рибою.
Уляна поставила вiдра у куток, розiпнула шаль i струсила з не© снiг:
- Морози давлять - аж тини трiщать. Зустрiчала куму бiля колодязя, каже
- нiмцi теплу одежу в людей вiдбирають.
Увiйшов Йонька, заглянув у пiч, кинув косий погляд на Орисго.
- Снiдати пора. Моняетесь тут удвох цiлий ранок, а толку чортма.
Драна кожушина вiдпарилася в теплi, смердить кислятиною, чоботи
обмотанi ганчiр'ям. Пiсля того випадку в лiсi, коли згорiла його шапка,
Йонька полiз на горище i знайшов там стару будьонiвку. Зiрку випоров
ножицями, всередину вшив заяче хутро, i шапка хоч куди. Як пiдв'яжеться -
як вiд татарсько© орди вiдiрвався.
Цiлу осiнь вiн баришникував, мiнявся коровами, доки домiнявся до того,
що привiз не корову, а телицю-ялiвку з пiдпущеним телям. Першу нiч воно
сумно ревло i тикалося мордою телицi в пузо, а вона дригала ногами.
"Суму на новому мiсцi", - журився Йонька, прислухаючись до того
мекання.
- Може, тобi в цеберку вставити дно та зробити з не© дiйницю? - питався
вiн Уляни. - Бо це, кажуть, така корова, що да молока по два вiдра.
Вранцi Уляна потягла Йоньку до хлiва, турнула телицi пiд пузо.
- Посмокчи сам! Що ти купив-вимiняв, щоб тебе на виду змiнило? У не© ж
дi чки як лi чки.
- Значить, вона дiйки вбрала, а бува, що й випуска . Це тако© породи.
Менi той дядько, що продав, усе виклав.
- А щоб тебе в домовину поклало! - заплакала Уляна та й пiшла до хати.
Були б через Йоньчину дурну голову залишилися без молока, та повiв
Гаврило теличку i знайшов на ярмарку ще дурнiшого. Вимiняв другу теличку,
вона отелилася, i тепер було сво молоко.
Коней у Йоньки було дво : рижа лахмата кобила з обвислою губою i
вороненький бiлокопитий жеребчик-однолiток. Як заiрже, як у дуду загра .
Його Йонь- . ка годував окремо i не шкодував вiвса, бо думалося викохати
для парадних ви©здiв - десь у гостi, на базари i таке iнше.
Жеребчик застоявся, заситнiв i якось, граючись, укусив Йоньку за плече.
Йонька, не довго думаючи, штрикнув його вилами межи ребра. Коник
здригнувся вiд болю i затанцював, натягаючи шкiряне повiддя.
- Iч, яку моду взяв, - докоряв йому Йонька, вигрiбаючи вилами паруючi
кiзяки.
Цiлу днину жеребчик iржав i жалiбно постогнував. Уляна не могла чути
того стогону i послала Йоньку глянути, що там таке.
- Може, в повiддя заплутався, а ти й байдуже! Йонька пошкрьобав у хлiв
i, вiдкривши дверi, побачив, що з живота жеребчика стримить кусок
закривавлено© кишки. Йонька став ©© запихати пальцями, а вона знову
видиралася назад. Тодi вiн вийняв з кишенi нiж i одним махом вiдрiзав
кишку. Жеребчик iгогокнув i вiдскочив набiк.
- Який нiжинка, iч, - вилаявся Йонька i вийшов iз хлiва.
-Тепер не вилазитиме", -подумав. Але на душi було неспокiйно. Щоб не
страждати самому, показав жеребчика Павловi. Павло надимiв цигаркою так,
що не стало видно нi жеребчика, нi Павла, i, кинувши недопалок через
порiг, сказав:
- Треба обмазати мокрим попелом i зав'язати. Увечерi жеребчика стала
мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин:
- Ну, як жеребчик?
Уранцi жеребчик сконав, а вночi Павло та Гаврило зiдрали з нього шкуру
i вiдтарабанили .на скотомогильник.
Тяжку втрату в домашньому господарствi Йонька зустрiв нiби спокiйно:
"Як прийшло, так i пiшло", - говорив вiн домашнiм, а вночi схоплювався i
шукав пiд лавою чоботи.
- Куди ти? - питала Уляна.
- Жеребчик iрже. Мабуть, пити хоче.
- Це вже тобi в головi iрже на старiсть, - сердито обзивалася Уляна i
скрушно зiтхала в темнотi.
I лише тодi Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, i мацав на
карнизi люльку.
Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати
прибуток господарству, i вирiшив кравцювати. Розшукав у скриньцi старi
ножицi, якими стриг овець, узяв аршин i потелiпався на хутори. В одному
хуторi зглемезив таку сiрячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до
Троянiвки.
Йонька невдач не визнавав i перемандрував у iнший хутiр. Там узявся за
кожухи. Кро©в, вимугикував, i кожух вийшов хоч i не дуже тямистий, проте
одягти можна. Лишалося тiльки цурки попришивати, бо гудзикiв не було.
Хазя©н вийшов надвiр, а Йонька украв баранячий смушок i прибатував до
свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити. Попрощався iз дядьком,
узяв аршин у руки - i до дверей. Дядько гульк, а в Йоньки на спинi
баранячий смушок. Замiсть того, значить, щоб пришити його спiдсподу,
Йонька захапався i приклинцював його зверху. Дядько смушок вiдiрвав i
випер Йоньку з хати, не заплативши за роботу. Йонька вийшов за хутiр,
побив об вербу i закинув ножицi. На цьому i скiнчилося його кравцювання.
Тепер вiн нудився в хатi без роботи.
Прикуривши люльку вiд жарини, вiн сiв на стiльчику бiля дверей i довго
сидiв, задумавшись, плямкаючи шорсткими губами.
У сiнях затупотiло, зарипiло снiгом. Йонька скочив туди i повернувся з
перекрученою задом наперед шапкою.
- Давай рибу смажену, шукай самогон. Полiца© прийшли.
- Еге ж, оце для них смажила.
- А я тобi кажу давай, бо можуть таку пропозицiю зробити, що з хати
хлiв зробиться. Уляна гримнула сковородою.
- I не гляну. Хай роблять, що хочуть. Довелося Орисi нести сковороду.
Коли вона зайшла до свiтлицi, бiля столу, впираючись гострою смушевою
шапкою в стелю, сидiв Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда сиза, очi в
червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у сво©й незмiннiй кубанцi
i кавалерiйськiи куртцi, з карабiном за плечима, потирав iз холоду руки.
Гроно бiлого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-пiд шапки.
- Гостi в хату - могорич на стiл. Така служба. Ей ти, пан, - крикнув до
нiмця, що з цiкавiстю розглядав вишитi рушники на стiнах. - Шнапс.
Трiнкен? Гут?
- О-о-о! - закивав головою нiмець i жадiбно потягнув нiздрями
смаковитий запах смажено© риби.
Це був уже пiдстаркуватий солдат-тиловик, веселий i неспокiйний. Вiн
увесь час присвистував, прицмокував i тупотiв чобiтьми в солом'яних чунях.
Нiмець поставив карабiн i поперся за стiл, навiть не скинувши шапки.
- Ну, скуча ш за Тимком? - ошкiрився Северин, швидким поглядом скидаючи
Орисю з нiг до голови.
- А тобi яке дiло?
- А те, що нiмцi скручують таким, як вiн, голови, як баранам. А Тимко -
дурень. Хомлига. Був би полiца м, а то пiшов жидам служити. Загребуть, як
падаль. Молотарка день i нiч гуде. Дурний.
Орися зблiдла, а в очах лихоманка:
- Оце таке бажа ш за те, що тебе вiд тюрми спас?
- Добре забува ться, а погане -- платиться.
- Що вiн тобi поганого зробив?
- Тебе вкрав. Бач, надув - живiт до носа. Ха-ха! З хатини вийшла Уляна.
Лице ©© було холодним, як у царицi.
- Марш у хатину, - суворо сказала Орисi.
- Привiт, маманя, - замахав кубанкою Джме-лик. - Цей нiмчура дудлить
самогон, як швець. Iменем Нiмецько© iмперi© - ще пляшку.
Уляна з гордо пiднятою головою пiшла в хатину i закрила за собою дверi.
- Всi на мене злi, а я ще злiший, - засмiявся Джмелик, наливаючи Гошцi
самогону. - Пий, Гошко, бо ти дурний. Ти дрантя i г... Я б тобi влiпив
кулю в потилицю за милу душу.
- Ги-ги! - засмiявся Гошка i тяжко ворухнув щелепами.
- Пан, ти нiмак? А якого ти чорта до нас прийшов?
Нiмець перестав жувати i уважно вставився на Джмелика п'яними очима,
намагаючись зрозумiти, що йому кажуть. Вiн розумiв, що його питають, чи
смачна риба, i швидко закивав головою i зашльопав масними губами,
повторюючи:
- Каррашо. Плю, плю, плю... (Це мало означати: риба). сть каррошо.
- Удавися кiсткою, буде ще краще. Ти нас iз Гошкою повезеш у Нiмеччину?
Повезеш? А я плюю на твою Нiмеччину. Менi й тут добре. Тiльки щоб тебе тут
чортмало i бiльшовикiв. Пойняв? А щоб ми були iз Гошкою. Але Гошка дурний,
вiн такий дурний, як i ти. Вас обох спарувати i на скотомогильник. Дiду
Йонько, правду я кажу чи нi?
- Хто ж його зна , - вiдкрутився Йонька вiд прямо© вiдповiдi.
- Ага, значить, ти не хочеш вiдправляти ©х на скотомогильник? Тодi вони
тебе вiдправлять, - зареготав Джмелик i пiдвiвся з-за столу.
Нiмець посоловiло глянув на Гошку, на Джмелика, взяв карабiн i, раптом
зробившись похмурим, кивнув головою на дверi:
- Форан, - рiзко викрикнув вiн i злегка штовхнув прикладом Йоньку.
Всi стабунилися бiля дверей, i вiд усiх несло перегаром.
- Яка тепла одежа - викладай, - понуро обiзвався Гошка. - Забира мо
для нiмецько© армi©. Йонька жалiсно заблимав вiями.
Його нiхто не слухав, i нiмець з Гошкою взялись до дiла. Гошка вiдбив
прикладом замок вiд комори, розчистив нiмцевi дорогу. Той пiдiйшов до
скринi, поцмокав, посвистiв, оглянув з усiх бокiв i став вишвиргувати з
не© шмаття. Полотно, полотно, полотно. Цiлi суво© вибiленого бiля Ташанi
полотна. Нiмець кива i прицмоку , а Гошка пиря його на пiдводу. Воно
розмоталось, i видно на його слiпучiй бiлизнi печатки нiмецьких шипiв.
Джмелик сто©ть, спершись об одвiрок, димить нiмецькою сигаретою, обдира
карабiном крейду iз стiни. Очi його весело виблискують, йому смiшно
дивитися, як скулиться Йонька.
- Обдирають, як липку? О, ми це вмi мо... - i виходить надвiр.
Нiмець загляда по закутках i виводить iз хлiва теля, на якому пару
вiд морозу шерсть.
- Котлет, харрош котлет, - висвисту вiн у захопленнi i плека злякане
теля по ситих боках.
Гошка прибичову його коло полудрабка так, що воно харчить i крутить
головою.
- Попусти, - просить Йонька, - задавиться. Але Гошка не попуска , i
воно сто©ть, витягши вгору шию.
- Щоб швидше йшло, - гогоче Гошка i руша з двору.
Теля спина ться, харчить, оре нiжками снiг у дворi. В Йоньки трясеться
борода i сльозяться очi. Вiн сто©ть у воротях, згорблений i жалiсний.
Джмелик кричить, вимахуючи кубанкою:
- Готуй, старий, самогон. На другий раз хату палити прийдемо, - i його
зуби мигтять, як нiмецькi шипи на чоботях.
"А шинелiв та чобiт i не знайшли. Чорта пухлого. По них тупцювалися i
не знайшли, - святкував, закриваючи ворота, Йонька. - А з теляти що за
на©док? Для доброго чоловiка - на один борщ".
Але коли Йонька закрив ворота i пройшов дворищем, то бiля хлiва його
охопив iнший настрiй, нiж бiля ворiт.
- Грабителi! - закричав вiн i огрiв вилами корову по кульшах. - А ти не
могла заховати сво © дитини десь в куточок, вiдьма довгохвоста?
Корова жалiбно мукнула, питаючи, очевидно, куди повели телятко. Йонька
ще раз огрiв ©© по здухвинах i вскочив у хату з лютiстю голодного вовка, у
якого з-пiд носа вирвали здобич.
- А, шмандри заташанськi, ви все бiля печi третесь? Ану ж розлiтайтесь
по однiй!
Уляна вхопила з кутка рогача i випхала Йоньку за дверi. Вiн ще довго
гомонiв у сiнях та нахвалявся, а тодi поволiкся до Павла Гречаного
повiдати про свою печаль.
Орисi пiсля такого домашнього заколоту зробилося погано, i вона, щоб
вирватися з нього, назбирала купу рiзного шмаття, визолила його i, склавши
на санчата, повезла полоскати на Ташань.
- Сокиру прихопи, бо, може, ополонка замерзла, - крикнула Уляна з
порога.
Орися знайшла сокиру, кинула на гору шмаття i через хворостянi ворiтнi
ви©хала до потоку, що промерз льодком аж до самого дна. Санчата з легким
хрупанням рiзали полозками бурулькуватий снiг, бiлизна парувала, пахла
кленовим кадобом i мокрим попелом. Яр був занесенний снiгом, i Орисi
зробилося ще сумнiше. Вона пiзнала те мiсце, де лежав одного весняного дня
Тимко пiсля бiйки з братом, а вона обтирала йому кров iз подряпано© щоки.
Ось там вони ходили удвох цiлу нiч, ховаючись iз сво ю любов'ю вiд усiх
-на свiтi, а вiн черпав ©й воду з потоку, а вона жадiбно пила з його
жмень, як iз ковша, i вода була холодна, така холодна, що трудило зуби.
Десь тут вiн лiпив iз волого© глини страшних чортiв, вiдьом, циган i лякав
ними; десь тут вони рвали жовтий медянистий безсмертник i липучi козельцi,
десь тут Тимко пiд великим секретом показував на пташинi гнiзда i
жовторотих за©дастих пташенят, що тоненько пищали i роззявляли роти,
вимагаючи ©жi. "Вони думають, що ти мати", - смiявся Тимко, а Орися ловила
комах i напихала пташенятам в ненажерливi пельки. Тимко сварив ©© за це,
говорячи, що пташина "чу людський дух" i покине гнiздо. "I малят покине?"
- з острахом питала Орися. "Малят, може, й не покине, але птахи не
люблять, коли до них втручаються люди. Адже вони птахи. Вони люблять жити
самi, за сво©ми правилами". I все це було тут. "Приходять, забирають, що
впаде в око, - повернулася вона думками до сьогоднiшнiх подiй. - А там -
нашi. I вони про все знають. Коли б то швидше ви прийшли з того далекого
краю та побачили, як нас тут мордують! "
Потоком Орися добралася до Ташанi, i ©© зараз же рiзонуло в очi
широкими снiгами. По рiчцi - свiжий санний слiд, кiнськi кiзячки. Видно,
хтось недавно про©хав. Тiнi вiд верб синi. Вiтром налущило сухих гiлочок у
снiг, i зда ться, що то походили птахи. Очерети вигиналися лисячими
спинами, i були такi мiсця, де вони попримерзали до льоду, утворивши
затишнi печерки. Може, там коли ночував зайчик-побiгайчик, а може, й
лисиця...
Орися знайшла ополонку, але вона була замерзла, i молодиця потягла
санки до виру, що курився туманом у морозному вранiшньому повiтрi. До
самого виру пiд'©жджати небезпечно - пiдмива лiд, i Орися зупинилася бiля
малесенько© ополоночки, на якiй ледь-ледь зашерх льодок. Вона взяла сокиру
i деякий час стояла в задумi, дивлячись, як пiд льодом ворушиться чорна
вода.
"Що там робиться? Там теж сво та мниче життя". Вона стала на колiна
i, приклавши долонi до скронь, заглянула у воду, яка була чорною i
неспокiйною. Чим довше дивилася Орися, тим дедалi бiльше розкривала рiка
сво© та мницi, i вода вже була не чорною, а зеленою, як начисто вимита
пляшка. Потiм зробилася свiтло-голубою i пiшла перед очима райдужними
колами, i в тих райдугах русалчиними косами ворушились куширi, нiжно
пригладжувались водою. Якiсь червонi жучки спалахували, як рубiни на
дiадемi рiчково© царицi; слалася чиясь зелена борода, всрiб-лена пiщаними
блискiтками; чужа чорна велика жменя показувала Орисi iз темного дна все
новi i новi дива: зеленi, оранжевi, голубi тiнi, забриженi тремтливою
мерехтливiстю, риб'ячi очi, що дивилися на не© спокiйно, по-царськи, iз
тихим вiдсвiтом чогось неземного, потустороннього, i не встигала Орися
намилуватися, нагледiтися, як рiчка вже мiняла видива, там щось
перелаштовувалося, творилося, шукало сво© форми, з-пiд льоду хтось витягав
бiлi алебастровi стовпи i ставив сторч аж на дно - i виходив голубий палац
з рожевими вiкнами.
Зграйка золотих рибинок пропливала тихо, як у казковому царствi, i
хтось невидимий заманював ©х у чорну глибочiнь i не повертав назад. Щось
спалахнуло там голубими iскрами i згасало, щось ворушилося i випиналося,
як гаддя, жахало Орисю холодом i слиззю.
Раптом з чорного днища стало проступати свiтло, i Орися побачила, що
вода вже не голуба, а зовсiм прозора i дно вгнуте, як миска, i вислане
блискучим пiском. Орисi зробилося по-дитячому радiсно, бо вона зрозумiла,
що то сонце просвiтило воду i заграло в нiй свiтлими тонами, i вже не
рибки пливли у водi, а вербовi листочки, яких несло крученою течi ю вiд
берегiв; голубий спалах - це пiднята з дна раковинка, пнуче гаддя -
вербове корiння, i пiдводний свiт уже не жахав, а радував ©©.
Орися усмiхнулася, прорубала ополонку i заходилася виполiскувати
шмаття. Iз обмерзлих чобiт з лускотом обсипався льодок. Пiд кожухом ходить
жар, щоки горять, морозне повiтря злiплю нiздрi, а сонце розводить на
льоду олiйнi плями.
"Човги-човги, човги-човги, - каже Орисин чобi-гок, - литочки червонi,
як шипшиною натертi. Хоч i без панчох, а гарячi, аж пощипу ".
Коса розплелась i полiзла за шию теплим клубком.
- Оце допралась, - посмiха ться Орися. - Ну, й поправляти не буду. Хто
тут мене бачить? А он дуби стоять. Нелинi. Листячко й досi трима ться. А
сорока як вистрибу . Iч, що виробля ?
Орися взяла шматочок льоду i пошпурила на сороку. Пташка знялася i
полетiла. Здалека вона була схожа на веретено.
" А он на тому мiсцi ми з Лукеркою за патли одна одну цупили. Ну й
дурнi! Я б ©й зараз усе пробачила".
На Ташанi, за дзеркальним плесом, хтось бив сокирою лiд. "Юх-юх", -
витьохкувало десь угорi, i здавалося, що хтось лата небо голубою бляхою,
щоб не сипався снiг на землю.
Гнеться очерет i промiта китичками снiжок на льоду. Вiтер дме в
очеретину - на сопiлочку гра . В очах у Орисi голубе тепло.
- Я б i свекровi простила, вiн уже старенький. Орися склада на санки
обмерзле рядниння, руки з кожушка як двi редиски. Раптом закусу губи i
присiда на санки. Але те, що почалося, робить сво дiло, хоч вона i гризе
зубами кислий кожух, щоб не закричати.
Латочка, який iшов на Пiсочкове трусити ятери, знайшов Орисю на стежцi.
Вона вже йти не могла, сидiла, обхопивши вербу руками, i озвiрiлими вiд
болю очима благально дивилася на свого рятiвника.
- Доходилася, чортова дурепа, - вилаявся вiн i потяг на руках до
Вихорового подвiр'я. - Ну й викручу вашого брата, як ряднину пiсля дощу!
Бiля хворостяних ворiтець Орися вхопилася руками за кiлля, лизнула з
тину снiжок.
- Iдiть, я тепер сама.
Уляна, зачувши голоси, вийшла на порiг, ахнула, обережно завела Орисю в
хату i, роздягши ©© до сорочки, поклала на лiжко. Йонька посунувся було за
тютюном, але Уляна виштовхнула його в сiни.
- дь за повитухою, - коротко наказала вона i пiшла розтоплювати пiч,
щоб нагрiти води. Йонька очманiло топтався бiля дверей:
- Корова заболiла, чи що?
Iз хати почувся стогiн. Уляна iз загадковим, урочистим виглядом на
обличчi наливала воду в чавун.
- Догралися, - пробурмотiв Йонька i став збиратися в дорогу.
Але збирався вiн, як за смертю: довго шукав рукавицi, батiг, хурчав
загаслою люлькою, нипаючи по всiх закапелках. Нарештi погрюкав чобiтьми
надвiр, а невдовзi повернувся:
- Черезсiдельник десь пропав. Ти не бачила? Уляна швиргонула з-пiд лави
вiдсирiле шкураття. Йонька пошкрьобав з хати. За хвилину знову повернувся
:
- А за ким же ©хати? Я до того кажу, що як за Вiвдею, то не
виплатиться. Вона за таке дiло мiшок пшеницi потребу .
Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкiй задумi, тодi зашворкував
шапку, заткнув за пояс рукавицi i аж тепер вийшов з хати.
Коли ви©хав з двору, Уляна закрила на засув дверi i повiсила в сiнях
дубову гiллячку з торiшнiм листям i вiночок з хмелю: щоб дитина народилася
здорова, як дуб, i кучерява, як хмiль.
Орися лежала у свiтлицi, принишкла i насторожена.
"Боже, що ж це зi мною буде?" - шепотiла, тривожно прислухаючись. Вона
бачила, що мати одяглася в нову кофтину i нову спiдницю i ходила по хатi
загадкова i шепотiла сама до себе. Навiть усмiхалася. I те, щр сувора
свекруха усмiха ться, бентежило Орисю. "Вона щось таке зна. Щось зна, а
менi не каже", - в розпачi думала Орися.
А день був такий свiтлий, такий чистий. В замороженi вiкна лилося
стiльки сонця, що кришталевi квiтки на шибках миготiли i видзвонювали.
"Боже, як гарно надворi, а менi так боляче..."
Орися вiдвернулася лицем до стiни, але й на стiнi, на червоному
рядняному килимчику, теж гнiздилося сонце, i Орися чула, як воно важкими
злитками бубнявi ©й у грудях i налива тривогою чекання.
Уляна гуркала чавунами, плюскотiла водою.
Орися замотала головою, вiдчуваючи, як iздалеку накочу ться на не©
бiль.
"От почина ться, а вона грюка чавунами. Нiкому я не потрiбна,
нещасна", - i ©й так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах i
заплакала.
Уляна глянула на не©, усмiхнулася.
- Нiчого, потерпи, голубочко! - погладила шкарубкою долонею, що пахла
дубом, хмелем i любистком.
"Добре казати - "потерпи!.."
Орися знову повернулася до вiкна i стала дивитися на кришталевi квiтки.
Раптом вони закрутилися, замиготiли, змiшалися, i все. Навколишн доходило
до Орисi через чорнi блискавки. Вона покликала матiр, торкнула губами
руки. Губи ©© шорсткi, як рашпiль:
- Матусю, помру я... Мучить мене... Всерединi палить...
- Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?.. Потерпи ще трiшки.
Вже скоро...
Уляна пiшла в хатину, внесла ночви з теплою водою.
"Боже, нiхто мене не жалi , i всi хотять, щоб я померла", - кривиться
вiд болю Орися i вiдверта голову до стiни.
Уляна тривожно позирала у вiкно. Йоньки не чути i не видно. Тодi вона
накинула на плечi шаль i побiгла до Гречаних по Явдоху.
"Вона нiчого не тямить у сьому дiлi, та хоч пособ-ляти буде".
Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечi - i з хати.
- Я хоч сама, сусiдко, не родила, та бачила, як iншi родять, то вже
щось пособлю, - гомонiла вона дорогою.
Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кiлька разiв вимили руки
в гарячiй водi i взялися за дiла. Коли все було зроблено i породiлля
заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували ©© i поклали бiля матерi.
Ввiйшли в хатину, радi i схвильованi.
- Хай поспить! й тепер тiльки того й треба, - сказала Явдоха. - Дай я
тебе почоломкаю, сусiдко. Уляна розгубилася:
- За що ж таку стару цiлувати?
- Як же, ти хазяйка, двох онукiв виглядiла, тепер ма ш третього.
Невiстки, вони що? Молодi, дурнi, ©х треба вчити, як на свiтi жить. А хто
ж ту науку дасть? - допитувалася захмелiла Явдоха, бо Уляна по такому
випадку пiднесла ©й чарчину вишнiвочки. - Свекруха. Вона й дитину догляне,
вона й невiсточку розуму навчить.
Так вони сидiли i шепотiли, розчуленi, збентежено-радiснi, i коли Уляна
пiшла у свiтлицю наглянути, що там робиться, то i Явдоха визирала з-за ©©
плеча.
Сусiдки знову присiли до столу i пустилися в спогади: як дiвували,
скiльки кому приданого дали i, мабуть, ще б довго гомонiли, та надворi
занокало, затупотiло, i в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снiгом, а з
ним якийсь чоловiк у башлику. Чоловiк цей був такий високий, що в хатi
вiдразу зробилося тiсно й темно. Не гаючи анi хвилини, вони пороздягалися,
i тодi Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очi бородою, стояв Шкурупiй -
знаменитий на всi хутори бикорiз i холостальщик жеребцiв. Вiд нього так i
перло карболкою i оцтовим смородом кiнського поту.
Уляна злякано витрiщилась на нього. Йонька за-жебонiв ©й на вухо:
- Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловiка хвалять на
хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля
- однаково.
Шкурупiй витяг iз торбини телячi щипцi, поклацав ними i попросив
склянку самогону:
- Всiда перед цим дiлом впотрiбляю... Уляна налила, вiн випив,
розгладив бороду.
- Ну, де ж породiлля? - i полiз у свiтлицю. Уляна завернула його назад,
налила ще склянку.
- Пийте на здоров'я, а новородженого ми самi прийняли.
Шкурупiй випив, засунув щипцi в торбину:
- На сьому до свiдання. А ти, хазя©н, вiдвези мене на Блажнiвку. Там
серйозне осложн нi после отьола.
Йонька вибiг запрягати. Уляна кивнула на дверi i сказала Явдосi:
У свiтлицi дробилися два голоси. Один тоненький, хриплявий, другий
рокiтливий, протодияконський. Крiзь щiлину тхнуло цапиним духом старечо©
неохайностi.
- Хто там у нас, мамусю?
- Дiд Iнокеша. З батьком святе письмо читають. Бiда з ними. Читають,
читають, а тодi як зведуться, так хоч водою розливай. Iнокеша раз
вангелiю порвав, а це принiс другу.
- Про що ж вони сперечаються?
- А господь ©х зна . Чула якось, що не доберуть вони, хто з богiв
головнiший: Христос чи Мойсей?
Орися нарештi спiймала щуку i розпорола живiт. Щука зiвала жабрами i
кидалася в мисцi з водою.
"Боже мiй, - iз страхом подумала молодиця. - Рибинi i то боляче, i то
вона мучиться, а як же там, на фронтi? - i вона пригадала того невiдомого
бiйця, що вмирав у них у хатi вiд ран. - Боже, якщо ти на свiтi, заступи
мого Тимка".
Уляна, розтопивши в печi, взяла вiдра i пiшла по воду. Орися
переполоскала рибу, обкачала в борошно i розiклала на сковородi. Раптом ©й
зробилося погано. Вона добрела до дверей i, тримаючись руками за косяк,
пожадливо хапала гарячим ротом свiже морозне повiтря. Трохи полегшало.
Проте вона все ж таки вiдчувала якийсь шум у головi i млiсть по всьому
тiлу. ©© дужi, сильнi ноги, що так легко носили ©© тiло по землi, тепер
тремтiли i пiдгиналися: в них уже вступало важке материнство. Орися
присiла на стiльчик i вiдчула на руках твердi плити грудей.
У свiтлицi було тихо. Ушнипившись у вангелi , там сидiло тро дiдiв i
шукало спасiння у святiм письмi. Слиняве шваркання Ионьчино© люльки,
протодиякон-ське вiдкашлювання Iнокешi. Крутий бас рокоче притишеним
громом:
- Дiво пречиста, радуй-ся-а-а-а...
- Дай милосердя, пошли нам утiху, - молодим козликом пiдпряга ться
Йонька.
Свята пiсня наганя на Орисю сум. Голоси дiдiв неспарованi. Йонька ста
гопки i тягне богвiда-куди. Iнокеша гоготить, як з дубово© бочки, диха
грозою.
- Прокляв тебе си в зачатi©, - реве вiн, i з його грудей рветься
невгамовна бичача сила. - I твiй поганський рiу аничтожу i костi розвiю
пра-а-а-ахом. I не дiйдеш ти, ковбаснику рижий, до землi свое©-i-i-i.
I чим далi Орися вслухалася, тим яснiше розумiла, що дiди вчать молитву
не з вангелi©, а свою, ними самими складену.
- I рикатимеш ти, яко звiрина люта, здихаючи по ярах та болотах без
води i хлiба. I що забрав - вiддаси сторицею. I не буде тобi пощади
вовiки-вiкiв-i-i-i-iв. О великий Мойсею! Людей iз неволi клич. Красную
Армiю возвелич. Амiнь.
Iнокеша знову вiдкашлявся, мовив пiднесено-урочисто:
- Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова велико© молитви:
"Вдар його, велика сила, щоб його в огнi спалило. Ниспошли тому бандюзi,
кровопивцю Гiтлеровi, смерть страшну йому пошли. Чи вiд кулi, чи вiд рака,
щоб сконав вiн, як собака!"
Йонька висякався, розгублено хлипнув тубами:
- Не буду я повторювати, Iнокеша. За таку молитву нiмцi шворку
надiнуть.
- Богохульству ш?
- Чия власть - того й бог.
- А-а-а. Не кусай мене ззаду - я смачнiший спереду i Ха-ха! Розкольникi
Продав Мойсея?! Тобi все одно, що пикою, що потилицею ходить? Серебряник!
Давай сюди вангелiю! Чортовi лупатому молись! Вiн тобi сво клеймо на
с... випече залiзом, а ти студитимеш за хлiвом i будеш снiг печатати.
Ха-ха!
Орися чула, як Iнокеша залопотiв кожухом i вилетiв на подвiр'я, як
буря. Червоний, iз пекучими очима, затряс сивими пацьорками помiж тинами.
У вiкно було видно, як вiн зупинився бiля двору Павла Гречаного i,
повернувшись до вихорiвського обiйстя, щось кричав i погрожував кулаком.
Борода його свiтилася на сонцi шматтям ризи.
"Так он яка у них релiгiя i якi молитви!" - усмiхнулась Орися i, взявши
чаплiю, посадила в пiч сковороду з рибою.
Уляна поставила вiдра у куток, розiпнула шаль i струсила з не© снiг:
- Морози давлять - аж тини трiщать. Зустрiчала куму бiля колодязя, каже
- нiмцi теплу одежу в людей вiдбирають.
Увiйшов Йонька, заглянув у пiч, кинув косий погляд на Орисго.
- Снiдати пора. Моняетесь тут удвох цiлий ранок, а толку чортма.
Драна кожушина вiдпарилася в теплi, смердить кислятиною, чоботи
обмотанi ганчiр'ям. Пiсля того випадку в лiсi, коли згорiла його шапка,
Йонька полiз на горище i знайшов там стару будьонiвку. Зiрку випоров
ножицями, всередину вшив заяче хутро, i шапка хоч куди. Як пiдв'яжеться -
як вiд татарсько© орди вiдiрвався.
Цiлу осiнь вiн баришникував, мiнявся коровами, доки домiнявся до того,
що привiз не корову, а телицю-ялiвку з пiдпущеним телям. Першу нiч воно
сумно ревло i тикалося мордою телицi в пузо, а вона дригала ногами.
"Суму на новому мiсцi", - журився Йонька, прислухаючись до того
мекання.
- Може, тобi в цеберку вставити дно та зробити з не© дiйницю? - питався
вiн Уляни. - Бо це, кажуть, така корова, що да молока по два вiдра.
Вранцi Уляна потягла Йоньку до хлiва, турнула телицi пiд пузо.
- Посмокчи сам! Що ти купив-вимiняв, щоб тебе на виду змiнило? У не© ж
дi чки як лi чки.
- Значить, вона дiйки вбрала, а бува, що й випуска . Це тако© породи.
Менi той дядько, що продав, усе виклав.
- А щоб тебе в домовину поклало! - заплакала Уляна та й пiшла до хати.
Були б через Йоньчину дурну голову залишилися без молока, та повiв
Гаврило теличку i знайшов на ярмарку ще дурнiшого. Вимiняв другу теличку,
вона отелилася, i тепер було сво молоко.
Коней у Йоньки було дво : рижа лахмата кобила з обвислою губою i
вороненький бiлокопитий жеребчик-однолiток. Як заiрже, як у дуду загра .
Його Йонь- . ка годував окремо i не шкодував вiвса, бо думалося викохати
для парадних ви©здiв - десь у гостi, на базари i таке iнше.
Жеребчик застоявся, заситнiв i якось, граючись, укусив Йоньку за плече.
Йонька, не довго думаючи, штрикнув його вилами межи ребра. Коник
здригнувся вiд болю i затанцював, натягаючи шкiряне повiддя.
- Iч, яку моду взяв, - докоряв йому Йонька, вигрiбаючи вилами паруючi
кiзяки.
Цiлу днину жеребчик iржав i жалiбно постогнував. Уляна не могла чути
того стогону i послала Йоньку глянути, що там таке.
- Може, в повiддя заплутався, а ти й байдуже! Йонька пошкрьобав у хлiв
i, вiдкривши дверi, побачив, що з живота жеребчика стримить кусок
закривавлено© кишки. Йонька став ©© запихати пальцями, а вона знову
видиралася назад. Тодi вiн вийняв з кишенi нiж i одним махом вiдрiзав
кишку. Жеребчик iгогокнув i вiдскочив набiк.
- Який нiжинка, iч, - вилаявся Йонька i вийшов iз хлiва.
-Тепер не вилазитиме", -подумав. Але на душi було неспокiйно. Щоб не
страждати самому, показав жеребчика Павловi. Павло надимiв цигаркою так,
що не стало видно нi жеребчика, нi Павла, i, кинувши недопалок через
порiг, сказав:
- Треба обмазати мокрим попелом i зав'язати. Увечерi жеребчика стала
мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин:
- Ну, як жеребчик?
Уранцi жеребчик сконав, а вночi Павло та Гаврило зiдрали з нього шкуру
i вiдтарабанили .на скотомогильник.
Тяжку втрату в домашньому господарствi Йонька зустрiв нiби спокiйно:
"Як прийшло, так i пiшло", - говорив вiн домашнiм, а вночi схоплювався i
шукав пiд лавою чоботи.
- Куди ти? - питала Уляна.
- Жеребчик iрже. Мабуть, пити хоче.
- Це вже тобi в головi iрже на старiсть, - сердито обзивалася Уляна i
скрушно зiтхала в темнотi.
I лише тодi Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, i мацав на
карнизi люльку.
Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати
прибуток господарству, i вирiшив кравцювати. Розшукав у скриньцi старi
ножицi, якими стриг овець, узяв аршин i потелiпався на хутори. В одному
хуторi зглемезив таку сiрячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до
Троянiвки.
Йонька невдач не визнавав i перемандрував у iнший хутiр. Там узявся за
кожухи. Кро©в, вимугикував, i кожух вийшов хоч i не дуже тямистий, проте
одягти можна. Лишалося тiльки цурки попришивати, бо гудзикiв не було.
Хазя©н вийшов надвiр, а Йонька украв баранячий смушок i прибатував до
свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити. Попрощався iз дядьком,
узяв аршин у руки - i до дверей. Дядько гульк, а в Йоньки на спинi
баранячий смушок. Замiсть того, значить, щоб пришити його спiдсподу,
Йонька захапався i приклинцював його зверху. Дядько смушок вiдiрвав i
випер Йоньку з хати, не заплативши за роботу. Йонька вийшов за хутiр,
побив об вербу i закинув ножицi. На цьому i скiнчилося його кравцювання.
Тепер вiн нудився в хатi без роботи.
Прикуривши люльку вiд жарини, вiн сiв на стiльчику бiля дверей i довго
сидiв, задумавшись, плямкаючи шорсткими губами.
У сiнях затупотiло, зарипiло снiгом. Йонька скочив туди i повернувся з
перекрученою задом наперед шапкою.
- Давай рибу смажену, шукай самогон. Полiца© прийшли.
- Еге ж, оце для них смажила.
- А я тобi кажу давай, бо можуть таку пропозицiю зробити, що з хати
хлiв зробиться. Уляна гримнула сковородою.
- I не гляну. Хай роблять, що хочуть. Довелося Орисi нести сковороду.
Коли вона зайшла до свiтлицi, бiля столу, впираючись гострою смушевою
шапкою в стелю, сидiв Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда сиза, очi в
червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у сво©й незмiннiй кубанцi
i кавалерiйськiи куртцi, з карабiном за плечима, потирав iз холоду руки.
Гроно бiлого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-пiд шапки.
- Гостi в хату - могорич на стiл. Така служба. Ей ти, пан, - крикнув до
нiмця, що з цiкавiстю розглядав вишитi рушники на стiнах. - Шнапс.
Трiнкен? Гут?
- О-о-о! - закивав головою нiмець i жадiбно потягнув нiздрями
смаковитий запах смажено© риби.
Це був уже пiдстаркуватий солдат-тиловик, веселий i неспокiйний. Вiн
увесь час присвистував, прицмокував i тупотiв чобiтьми в солом'яних чунях.
Нiмець поставив карабiн i поперся за стiл, навiть не скинувши шапки.
- Ну, скуча ш за Тимком? - ошкiрився Северин, швидким поглядом скидаючи
Орисю з нiг до голови.
- А тобi яке дiло?
- А те, що нiмцi скручують таким, як вiн, голови, як баранам. А Тимко -
дурень. Хомлига. Був би полiца м, а то пiшов жидам служити. Загребуть, як
падаль. Молотарка день i нiч гуде. Дурний.
Орися зблiдла, а в очах лихоманка:
- Оце таке бажа ш за те, що тебе вiд тюрми спас?
- Добре забува ться, а погане -- платиться.
- Що вiн тобi поганого зробив?
- Тебе вкрав. Бач, надув - живiт до носа. Ха-ха! З хатини вийшла Уляна.
Лице ©© було холодним, як у царицi.
- Марш у хатину, - суворо сказала Орисi.
- Привiт, маманя, - замахав кубанкою Джме-лик. - Цей нiмчура дудлить
самогон, як швець. Iменем Нiмецько© iмперi© - ще пляшку.
Уляна з гордо пiднятою головою пiшла в хатину i закрила за собою дверi.
- Всi на мене злi, а я ще злiший, - засмiявся Джмелик, наливаючи Гошцi
самогону. - Пий, Гошко, бо ти дурний. Ти дрантя i г... Я б тобi влiпив
кулю в потилицю за милу душу.
- Ги-ги! - засмiявся Гошка i тяжко ворухнув щелепами.
- Пан, ти нiмак? А якого ти чорта до нас прийшов?
Нiмець перестав жувати i уважно вставився на Джмелика п'яними очима,
намагаючись зрозумiти, що йому кажуть. Вiн розумiв, що його питають, чи
смачна риба, i швидко закивав головою i зашльопав масними губами,
повторюючи:
- Каррашо. Плю, плю, плю... (Це мало означати: риба). сть каррошо.
- Удавися кiсткою, буде ще краще. Ти нас iз Гошкою повезеш у Нiмеччину?
Повезеш? А я плюю на твою Нiмеччину. Менi й тут добре. Тiльки щоб тебе тут
чортмало i бiльшовикiв. Пойняв? А щоб ми були iз Гошкою. Але Гошка дурний,
вiн такий дурний, як i ти. Вас обох спарувати i на скотомогильник. Дiду
Йонько, правду я кажу чи нi?
- Хто ж його зна , - вiдкрутився Йонька вiд прямо© вiдповiдi.
- Ага, значить, ти не хочеш вiдправляти ©х на скотомогильник? Тодi вони
тебе вiдправлять, - зареготав Джмелик i пiдвiвся з-за столу.
Нiмець посоловiло глянув на Гошку, на Джмелика, взяв карабiн i, раптом
зробившись похмурим, кивнув головою на дверi:
- Форан, - рiзко викрикнув вiн i злегка штовхнув прикладом Йоньку.
Всi стабунилися бiля дверей, i вiд усiх несло перегаром.
- Яка тепла одежа - викладай, - понуро обiзвався Гошка. - Забира мо
для нiмецько© армi©. Йонька жалiсно заблимав вiями.
Його нiхто не слухав, i нiмець з Гошкою взялись до дiла. Гошка вiдбив
прикладом замок вiд комори, розчистив нiмцевi дорогу. Той пiдiйшов до
скринi, поцмокав, посвистiв, оглянув з усiх бокiв i став вишвиргувати з
не© шмаття. Полотно, полотно, полотно. Цiлi суво© вибiленого бiля Ташанi
полотна. Нiмець кива i прицмоку , а Гошка пиря його на пiдводу. Воно
розмоталось, i видно на його слiпучiй бiлизнi печатки нiмецьких шипiв.
Джмелик сто©ть, спершись об одвiрок, димить нiмецькою сигаретою, обдира
карабiном крейду iз стiни. Очi його весело виблискують, йому смiшно
дивитися, як скулиться Йонька.
- Обдирають, як липку? О, ми це вмi мо... - i виходить надвiр.
Нiмець загляда по закутках i виводить iз хлiва теля, на якому пару
вiд морозу шерсть.
- Котлет, харрош котлет, - висвисту вiн у захопленнi i плека злякане
теля по ситих боках.
Гошка прибичову його коло полудрабка так, що воно харчить i крутить
головою.
- Попусти, - просить Йонька, - задавиться. Але Гошка не попуска , i
воно сто©ть, витягши вгору шию.
- Щоб швидше йшло, - гогоче Гошка i руша з двору.
Теля спина ться, харчить, оре нiжками снiг у дворi. В Йоньки трясеться
борода i сльозяться очi. Вiн сто©ть у воротях, згорблений i жалiсний.
Джмелик кричить, вимахуючи кубанкою:
- Готуй, старий, самогон. На другий раз хату палити прийдемо, - i його
зуби мигтять, як нiмецькi шипи на чоботях.
"А шинелiв та чобiт i не знайшли. Чорта пухлого. По них тупцювалися i
не знайшли, - святкував, закриваючи ворота, Йонька. - А з теляти що за
на©док? Для доброго чоловiка - на один борщ".
Але коли Йонька закрив ворота i пройшов дворищем, то бiля хлiва його
охопив iнший настрiй, нiж бiля ворiт.
- Грабителi! - закричав вiн i огрiв вилами корову по кульшах. - А ти не
могла заховати сво © дитини десь в куточок, вiдьма довгохвоста?
Корова жалiбно мукнула, питаючи, очевидно, куди повели телятко. Йонька
ще раз огрiв ©© по здухвинах i вскочив у хату з лютiстю голодного вовка, у
якого з-пiд носа вирвали здобич.
- А, шмандри заташанськi, ви все бiля печi третесь? Ану ж розлiтайтесь
по однiй!
Уляна вхопила з кутка рогача i випхала Йоньку за дверi. Вiн ще довго
гомонiв у сiнях та нахвалявся, а тодi поволiкся до Павла Гречаного
повiдати про свою печаль.
Орисi пiсля такого домашнього заколоту зробилося погано, i вона, щоб
вирватися з нього, назбирала купу рiзного шмаття, визолила його i, склавши
на санчата, повезла полоскати на Ташань.
- Сокиру прихопи, бо, може, ополонка замерзла, - крикнула Уляна з
порога.
Орися знайшла сокиру, кинула на гору шмаття i через хворостянi ворiтнi
ви©хала до потоку, що промерз льодком аж до самого дна. Санчата з легким
хрупанням рiзали полозками бурулькуватий снiг, бiлизна парувала, пахла
кленовим кадобом i мокрим попелом. Яр був занесенний снiгом, i Орисi
зробилося ще сумнiше. Вона пiзнала те мiсце, де лежав одного весняного дня
Тимко пiсля бiйки з братом, а вона обтирала йому кров iз подряпано© щоки.
Ось там вони ходили удвох цiлу нiч, ховаючись iз сво ю любов'ю вiд усiх
-на свiтi, а вiн черпав ©й воду з потоку, а вона жадiбно пила з його
жмень, як iз ковша, i вода була холодна, така холодна, що трудило зуби.
Десь тут вiн лiпив iз волого© глини страшних чортiв, вiдьом, циган i лякав
ними; десь тут вони рвали жовтий медянистий безсмертник i липучi козельцi,
десь тут Тимко пiд великим секретом показував на пташинi гнiзда i
жовторотих за©дастих пташенят, що тоненько пищали i роззявляли роти,
вимагаючи ©жi. "Вони думають, що ти мати", - смiявся Тимко, а Орися ловила
комах i напихала пташенятам в ненажерливi пельки. Тимко сварив ©© за це,
говорячи, що пташина "чу людський дух" i покине гнiздо. "I малят покине?"
- з острахом питала Орися. "Малят, може, й не покине, але птахи не
люблять, коли до них втручаються люди. Адже вони птахи. Вони люблять жити
самi, за сво©ми правилами". I все це було тут. "Приходять, забирають, що
впаде в око, - повернулася вона думками до сьогоднiшнiх подiй. - А там -
нашi. I вони про все знають. Коли б то швидше ви прийшли з того далекого
краю та побачили, як нас тут мордують! "
Потоком Орися добралася до Ташанi, i ©© зараз же рiзонуло в очi
широкими снiгами. По рiчцi - свiжий санний слiд, кiнськi кiзячки. Видно,
хтось недавно про©хав. Тiнi вiд верб синi. Вiтром налущило сухих гiлочок у
снiг, i зда ться, що то походили птахи. Очерети вигиналися лисячими
спинами, i були такi мiсця, де вони попримерзали до льоду, утворивши
затишнi печерки. Може, там коли ночував зайчик-побiгайчик, а може, й
лисиця...
Орися знайшла ополонку, але вона була замерзла, i молодиця потягла
санки до виру, що курився туманом у морозному вранiшньому повiтрi. До
самого виру пiд'©жджати небезпечно - пiдмива лiд, i Орися зупинилася бiля
малесенько© ополоночки, на якiй ледь-ледь зашерх льодок. Вона взяла сокиру
i деякий час стояла в задумi, дивлячись, як пiд льодом ворушиться чорна
вода.
"Що там робиться? Там теж сво та мниче життя". Вона стала на колiна
i, приклавши долонi до скронь, заглянула у воду, яка була чорною i
неспокiйною. Чим довше дивилася Орися, тим дедалi бiльше розкривала рiка
сво© та мницi, i вода вже була не чорною, а зеленою, як начисто вимита
пляшка. Потiм зробилася свiтло-голубою i пiшла перед очима райдужними
колами, i в тих райдугах русалчиними косами ворушились куширi, нiжно
пригладжувались водою. Якiсь червонi жучки спалахували, як рубiни на
дiадемi рiчково© царицi; слалася чиясь зелена борода, всрiб-лена пiщаними
блискiтками; чужа чорна велика жменя показувала Орисi iз темного дна все
новi i новi дива: зеленi, оранжевi, голубi тiнi, забриженi тремтливою
мерехтливiстю, риб'ячi очi, що дивилися на не© спокiйно, по-царськи, iз
тихим вiдсвiтом чогось неземного, потустороннього, i не встигала Орися
намилуватися, нагледiтися, як рiчка вже мiняла видива, там щось
перелаштовувалося, творилося, шукало сво© форми, з-пiд льоду хтось витягав
бiлi алебастровi стовпи i ставив сторч аж на дно - i виходив голубий палац
з рожевими вiкнами.
Зграйка золотих рибинок пропливала тихо, як у казковому царствi, i
хтось невидимий заманював ©х у чорну глибочiнь i не повертав назад. Щось
спалахнуло там голубими iскрами i згасало, щось ворушилося i випиналося,
як гаддя, жахало Орисю холодом i слиззю.
Раптом з чорного днища стало проступати свiтло, i Орися побачила, що
вода вже не голуба, а зовсiм прозора i дно вгнуте, як миска, i вислане
блискучим пiском. Орисi зробилося по-дитячому радiсно, бо вона зрозумiла,
що то сонце просвiтило воду i заграло в нiй свiтлими тонами, i вже не
рибки пливли у водi, а вербовi листочки, яких несло крученою течi ю вiд
берегiв; голубий спалах - це пiднята з дна раковинка, пнуче гаддя -
вербове корiння, i пiдводний свiт уже не жахав, а радував ©©.
Орися усмiхнулася, прорубала ополонку i заходилася виполiскувати
шмаття. Iз обмерзлих чобiт з лускотом обсипався льодок. Пiд кожухом ходить
жар, щоки горять, морозне повiтря злiплю нiздрi, а сонце розводить на
льоду олiйнi плями.
"Човги-човги, човги-човги, - каже Орисин чобi-гок, - литочки червонi,
як шипшиною натертi. Хоч i без панчох, а гарячi, аж пощипу ".
Коса розплелась i полiзла за шию теплим клубком.
- Оце допралась, - посмiха ться Орися. - Ну, й поправляти не буду. Хто
тут мене бачить? А он дуби стоять. Нелинi. Листячко й досi трима ться. А
сорока як вистрибу . Iч, що виробля ?
Орися взяла шматочок льоду i пошпурила на сороку. Пташка знялася i
полетiла. Здалека вона була схожа на веретено.
" А он на тому мiсцi ми з Лукеркою за патли одна одну цупили. Ну й
дурнi! Я б ©й зараз усе пробачила".
На Ташанi, за дзеркальним плесом, хтось бив сокирою лiд. "Юх-юх", -
витьохкувало десь угорi, i здавалося, що хтось лата небо голубою бляхою,
щоб не сипався снiг на землю.
Гнеться очерет i промiта китичками снiжок на льоду. Вiтер дме в
очеретину - на сопiлочку гра . В очах у Орисi голубе тепло.
- Я б i свекровi простила, вiн уже старенький. Орися склада на санки
обмерзле рядниння, руки з кожушка як двi редиски. Раптом закусу губи i
присiда на санки. Але те, що почалося, робить сво дiло, хоч вона i гризе
зубами кислий кожух, щоб не закричати.
Латочка, який iшов на Пiсочкове трусити ятери, знайшов Орисю на стежцi.
Вона вже йти не могла, сидiла, обхопивши вербу руками, i озвiрiлими вiд
болю очима благально дивилася на свого рятiвника.
- Доходилася, чортова дурепа, - вилаявся вiн i потяг на руках до
Вихорового подвiр'я. - Ну й викручу вашого брата, як ряднину пiсля дощу!
Бiля хворостяних ворiтець Орися вхопилася руками за кiлля, лизнула з
тину снiжок.
- Iдiть, я тепер сама.
Уляна, зачувши голоси, вийшла на порiг, ахнула, обережно завела Орисю в
хату i, роздягши ©© до сорочки, поклала на лiжко. Йонька посунувся було за
тютюном, але Уляна виштовхнула його в сiни.
- дь за повитухою, - коротко наказала вона i пiшла розтоплювати пiч,
щоб нагрiти води. Йонька очманiло топтався бiля дверей:
- Корова заболiла, чи що?
Iз хати почувся стогiн. Уляна iз загадковим, урочистим виглядом на
обличчi наливала воду в чавун.
- Догралися, - пробурмотiв Йонька i став збиратися в дорогу.
Але збирався вiн, як за смертю: довго шукав рукавицi, батiг, хурчав
загаслою люлькою, нипаючи по всiх закапелках. Нарештi погрюкав чобiтьми
надвiр, а невдовзi повернувся:
- Черезсiдельник десь пропав. Ти не бачила? Уляна швиргонула з-пiд лави
вiдсирiле шкураття. Йонька пошкрьобав з хати. За хвилину знову повернувся
:
- А за ким же ©хати? Я до того кажу, що як за Вiвдею, то не
виплатиться. Вона за таке дiло мiшок пшеницi потребу .
Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкiй задумi, тодi зашворкував
шапку, заткнув за пояс рукавицi i аж тепер вийшов з хати.
Коли ви©хав з двору, Уляна закрила на засув дверi i повiсила в сiнях
дубову гiллячку з торiшнiм листям i вiночок з хмелю: щоб дитина народилася
здорова, як дуб, i кучерява, як хмiль.
Орися лежала у свiтлицi, принишкла i насторожена.
"Боже, що ж це зi мною буде?" - шепотiла, тривожно прислухаючись. Вона
бачила, що мати одяглася в нову кофтину i нову спiдницю i ходила по хатi
загадкова i шепотiла сама до себе. Навiть усмiхалася. I те, щр сувора
свекруха усмiха ться, бентежило Орисю. "Вона щось таке зна. Щось зна, а
менi не каже", - в розпачi думала Орися.
А день був такий свiтлий, такий чистий. В замороженi вiкна лилося
стiльки сонця, що кришталевi квiтки на шибках миготiли i видзвонювали.
"Боже, як гарно надворi, а менi так боляче..."
Орися вiдвернулася лицем до стiни, але й на стiнi, на червоному
рядняному килимчику, теж гнiздилося сонце, i Орися чула, як воно важкими
злитками бубнявi ©й у грудях i налива тривогою чекання.
Уляна гуркала чавунами, плюскотiла водою.
Орися замотала головою, вiдчуваючи, як iздалеку накочу ться на не©
бiль.
"От почина ться, а вона грюка чавунами. Нiкому я не потрiбна,
нещасна", - i ©й так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах i
заплакала.
Уляна глянула на не©, усмiхнулася.
- Нiчого, потерпи, голубочко! - погладила шкарубкою долонею, що пахла
дубом, хмелем i любистком.
"Добре казати - "потерпи!.."
Орися знову повернулася до вiкна i стала дивитися на кришталевi квiтки.
Раптом вони закрутилися, замиготiли, змiшалися, i все. Навколишн доходило
до Орисi через чорнi блискавки. Вона покликала матiр, торкнула губами
руки. Губи ©© шорсткi, як рашпiль:
- Матусю, помру я... Мучить мене... Всерединi палить...
- Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?.. Потерпи ще трiшки.
Вже скоро...
Уляна пiшла в хатину, внесла ночви з теплою водою.
"Боже, нiхто мене не жалi , i всi хотять, щоб я померла", - кривиться
вiд болю Орися i вiдверта голову до стiни.
Уляна тривожно позирала у вiкно. Йоньки не чути i не видно. Тодi вона
накинула на плечi шаль i побiгла до Гречаних по Явдоху.
"Вона нiчого не тямить у сьому дiлi, та хоч пособ-ляти буде".
Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечi - i з хати.
- Я хоч сама, сусiдко, не родила, та бачила, як iншi родять, то вже
щось пособлю, - гомонiла вона дорогою.
Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кiлька разiв вимили руки
в гарячiй водi i взялися за дiла. Коли все було зроблено i породiлля
заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували ©© i поклали бiля матерi.
Ввiйшли в хатину, радi i схвильованi.
- Хай поспить! й тепер тiльки того й треба, - сказала Явдоха. - Дай я
тебе почоломкаю, сусiдко. Уляна розгубилася:
- За що ж таку стару цiлувати?
- Як же, ти хазяйка, двох онукiв виглядiла, тепер ма ш третього.
Невiстки, вони що? Молодi, дурнi, ©х треба вчити, як на свiтi жить. А хто
ж ту науку дасть? - допитувалася захмелiла Явдоха, бо Уляна по такому
випадку пiднесла ©й чарчину вишнiвочки. - Свекруха. Вона й дитину догляне,
вона й невiсточку розуму навчить.
Так вони сидiли i шепотiли, розчуленi, збентежено-радiснi, i коли Уляна
пiшла у свiтлицю наглянути, що там робиться, то i Явдоха визирала з-за ©©
плеча.
Сусiдки знову присiли до столу i пустилися в спогади: як дiвували,
скiльки кому приданого дали i, мабуть, ще б довго гомонiли, та надворi
занокало, затупотiло, i в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снiгом, а з
ним якийсь чоловiк у башлику. Чоловiк цей був такий високий, що в хатi
вiдразу зробилося тiсно й темно. Не гаючи анi хвилини, вони пороздягалися,
i тодi Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очi бородою, стояв Шкурупiй -
знаменитий на всi хутори бикорiз i холостальщик жеребцiв. Вiд нього так i
перло карболкою i оцтовим смородом кiнського поту.
Уляна злякано витрiщилась на нього. Йонька за-жебонiв ©й на вухо:
- Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловiка хвалять на
хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля
- однаково.
Шкурупiй витяг iз торбини телячi щипцi, поклацав ними i попросив
склянку самогону:
- Всiда перед цим дiлом впотрiбляю... Уляна налила, вiн випив,
розгладив бороду.
- Ну, де ж породiлля? - i полiз у свiтлицю. Уляна завернула його назад,
налила ще склянку.
- Пийте на здоров'я, а новородженого ми самi прийняли.
Шкурупiй випив, засунув щипцi в торбину:
- На сьому до свiдання. А ти, хазя©н, вiдвези мене на Блажнiвку. Там
серйозне осложн нi после отьола.
Йонька вибiг запрягати. Уляна кивнула на дверi i сказала Явдосi: