Тютюнник Г.. Вир

- Троянiвка, ворушисьi В темрявi загомонiли люди:
- Ти куди торбу тягнеш? Дума ш, як темно, то не бачу?
- Хлопцi, хто взяв онучi, признавайтесь. Один за одним вилазили з
куреня, горбилися вiд холоду, торохтiли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.
- Струнко©.
Темний чотирикутник завмер.
- Кроком руш!
Овечим потоком хлинули в пiтьму, наскакували один на одного, лаялися.
- Припинити розмови!
Петлювали лiсом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали
рахувати людей: один з одного кiнця, другий - з iншого. Коли сходилися на
серединi, виявилося, що не вистача одного ряду, рахували знову.
Вiдсталих не було.
Колону повели далi.
Свiтало. З темряви поволi виступали стовбури дерев, угорi, мiж кронами,
свiтлiшали небеснi озерця.
Знову зупинилися. Сержанти забiгали, рахуючи людей. Якiсь два вiйськовi
ходили слiдом за сержантами. Потiм всi четверо вiдiйшли набiк, щось
поговорили мiж собою, i сержанти пiшли в лiс, а командири стали поперед
колони i повели далi, з лiсу.
- Куди нас ведуть? - шепталися в колонi.
- Приведуть - довiда шся.
- Спати хочеться - очi злипаються.
- Браття, в кого на цигарку?
- Так не дозволять же.
- Яв рукав...
Пiсля перепочинку - походом далi.
За кiлька днiв пройшли Слов'янськ, Костянтинiв-ку, Дружкiвку,
заколесували по Донбасу, шукаючи загадкову i невловиму, як мiраж,
вiйськову частину. Висловлювалися рiзнi припущення. Однi говорили, що ©х
перекидають на Далекий Схiд, iншi - в Середню Азiю, третi - кудись за
кордон, у Персiю, чи що...
- Пропадемо, - бiдкався Марко. - Як будемо жити, коли балакати
по-©хньому не вмi мо?
Найгiрше те, що люди, надiючись, що ©х скоро обмундирують, брали
найветхiший одяг, i тепер вiн розповзався на осiннiх дощах, взуття
рвалося, сухий пайок закiнчився, i люди голодували. Уранцi прибули на
станцiю Яма, яку недавно бомбили нiмецькi лiтаки. Склади горять, у рейках
ще не стих бомбовий гуд, на колi© - ешелон з пораненими. Один вагон
сплющило, як консервну банку, перекосило дверi i вiкна, всерединi стогнуть
пораненi, санiтари метушаться з носилками, але нiяк не можуть дiстатися
досередини. Здоровiшi пораненi в пiжамах, бiлих сорочках, а то й просто
голi, по пояс похрещенi бинтами, сходяться звiдусiль у мазутi i вугiльнiй
пилюцi - ховалися од бомб пiд паровозами, в шлакових ямах, в бункерах для
вугiлля. Вiйськовий лiкар ходить за начальником станцi© i просить
вiдправки: ще налетять раз - кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Раненi.
Залiзничник не обзива ться, вiн заклопотаний. Вiн розшуку аварiйну
бригаду, яку теж розiгнало бомбами.
Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у життi бачив вiн
стiльки покалiчених людей. "Видно, там жорна величенькi, як от стiльки
людей перемололи", - думав вiн, спотикаючись об рейки. X? прихiд на
станцiю помiтили, i начальник станцi© аж задихнувся вiд радощiв: от
стiльки людей привалило, та ще й здоровi-здоровiсiнькi. Ану зараз ©м кайла
В руки, хай розчищають колiю. Хлопцi торби на шпали - i за роботу.
Нальотiв не було. Люди працювали спокiйно. Раненi перемовлялися крiзь
вiдкритi вiкна, шукали землякiв, руками, на яких позасихала фронтова
грязь, подавали махорку i дещо з ©жi. Тимко з Марком працювали напроти
командирського вагона. Один раз iз вiкна висунулася рука з пачкою цигарок.
Марко побiг до вагона, вернувся блiдий, губи його тремтiли:
- Там Федот... Он той, що на середнiй полицi.
Тимко кинув лопату i в два стрибки вже бiля вiкна. Дивиться i нiчого не
бачить, тiльки бiлу сорочку. У дверях вагона - медсестра в бiлому халатi.
Вiн до не©:
- Пустiть мене. Там мiй брат. Лейтенант Вихор. Сестра скидав халат:
- Тiльки швидко, щоб не застав начальник, ешелону.
Тимко плута ться в рукавах, халат не зодяга ться, вiн його на спину.
Проходом iде тихо. Бинти, бинти, бинти. Смердить загно ним гiпсом, духота.
"Де ж вiн тут е? Котрий iз них брат? Чи отой, що сидить, скулившись, i,
притримуючи лiву руку, хита ться, як завiдна лялька, чи отой, що
витягнувся пiд марлею, як мертвяк?"
- Тимку! Брате!
Тимко озира ться i бачить його на середнiй полицi. Вiн лежить горiлиць,
i права рука його в бiлих риштуваннях. Вiн сухий, маленький, вiд нього
несе мiцним димом.
- Брате...
У Федота щось перекочу ться в горлi i роздува
тоненьку шию. По нижнiй частинi обличчя пробiгав судорога.
...Ташань, Ташань, голуба рiка, конопляний дух над оселями, журлива
пiсня надвечiрня, одинока зоря над млинами... Де ви? Куди подiлися?..
Тимко хилить стрижену голову, притамову вiддих у грудях:
- Де ж тебе поранено?
Федот злизу язиком осугу з губiв:
- Пiд мiстечком Радеховим у першому бою.
- Як жестам, на вiйнi?
- Погано, Тимку... Людей убивають... А мене ось... - i Федот показав
очима на бiле риштування, на якому лежала загiпсована рука.
За вигоном хтось бiгав i кричав: "Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?" Федот
боляче i досадливе:
- Уже й так дали кип'ятку... Душа горить...
Раптом Федот схопився з полицi, очi його зробилися такими гострими, що
зрiзали б камiнь. В них задимiло атаками i чужим далеким криком: "А вiн
пре, гад, i жито толочить. А ми трупами слалися... I по тих степах ще й
досi смаленими гiмнастьорками нашими пахне..." Його вдарило щось по горлу,
i голос обiрвався. Вiн кинув голову на подушку, тремтячими повiками
видавив з очей двi свiтлi крапельки... На головi помiж рiдким волоссям
голковими жалами виступив пiт. Сухорляве, уже роз'©дене вiйною обличчя
було жовтавим i якимось страшним на бiлiй-бiлiй подушцi...
"Ох, як же тобi тiло зiм'яло та покалiчило, а душа в тебе, видать,
крiпка, наша, вихорiвська", - перековтуючи жаль, подумав Тимко i прикрив
братовi простирадлом ноги, - i це було першим знаком уваги до нього за все
життя, за все життя. "Що ж мiж нами ходило, чорне та зловiсне, що жили ми
з тобою, як чужi. Мабуть, оте троянiвське, домашн . А тепер прийшло до
народу лихо - i забулося все, i гiрко згадувати його, бо i для нас iз
тобою велике лихо, брате..." Тимко стояв, знявши картуза, i чорна грудка
злостi на брата розтавала у його серцi:
- Може, тобi чого треба, Федоте, то я збiгаю на станцiю, куплю...
Федот звiвся на лiкоть, але те, про що вiн думав i горював, ще не
зiйшло iз його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, i мучило не тiльки
в цю хвилину, а вiддавна, бо, як додивився Тимко, залишило сво© слiди:
Федот постарiв, посуворiшав i тепер був дуже схожим на Йоньку: щось
дразливе i вередливе поселилось на його обличчi.
- Нiчого менi не треба, - вiдповiв вiн якось сердито, але згодом
подумав, полiз пiд подушку i, вийнявши з-пiд не© гаманець, дав грошi. - У
нас оце якраз яблука падають... Вийдеш на свiтанку, а вони - бух, бух.
Вiзьмеш iз роси, а вони свiжi, холоднi. Теплом лiтньо© ночi вiддають. -
Далеке, троянiвське пропливло мимо обох братiв. -Ота яблуня, що до Павла
Гречаного гiллям. Пам'ята ш, Тимку, як вiн наших яблук об'©вся, а тодi
голим животом по споришi лазив? Мати кажуть: "Павле, то ж так лiкуються,
як меду об'©дяться", а вiн голову пiдняв та й каже: "Вiд яблук також. Вони
теж солодкi".
Обидва брати засмiялися: Тимiко весело, простодушно, а в Федота й
усмiшка не вийшла, якась болюча, невесела.
- Ну, як там дома?
- Кидав усiх живими. Правда, - Тимко засмiявся, - телятко втопилося.
Пiшло на Ташань, посковзнулося - i в воду стовбул.
- Батько побивався?
- Ото! Найбiльше його Латочка пiд'юджував: То, блат, - каже, - не
просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити". Ну, а
батьковi тiльки скажи, то вже пiшло.
- Ну, а як Юля? - запитав Федот iз тривожною обережнiстю в голосi.
- За не© нiчого не знаю. Коли мене забирали в армiю, ©© не було.
- А я ж ©© в тил вiдправив.
- То, може, ваку©рувалась?
- Може. А взагалi - вона погань. Менi писали, як вона з Денисом...
- А ти про не© не думай.
- Хотiв би, та не можу. Ну, а ти як?
- Одправляють у якусь частину невiдому.
Федот замислився:
- Ось що, брате, я тобi скажу: бережи себе. Там такi залiзнi жорна, що
тисячами перемелюють... - Федот глянув на Тимка добрими жалiсними очима. -
А як треба, то вмирай з вiрою, що не буе тут нiмця на нашiй землi... З
вiрою легше вмирати.
- Добре, брате, - тихо сказав Тимко i глянув Федотовi у очi. - Тiльки
страшно менi людей убивати...
- Там навчишся. Ти не вб' ш - тебе вб'ють. В тебе ще захована лютiсть,
а як вискочить вона з тво©х грудей - убиватимеш.
Довго мовчали. Федот обiзвався першим:
- Дуже менi яблук хочеться. Може б, ти збiгав, купив де-небудь?..
Тимко глянув на затиснутi в мокрiй доловi грошi:
- Я зараз, брате. Одну хвилечку, - i швидко вийшов iз вагона.
Коли повернувся назад, санiтарного ешелону вже не було. Марко,
зазираючи Тимковi в обличчя, розказував :
- Тiльки ти пiшов - зараз же й по©хали. Непошкодженi вагони причепили
до паровоза i по©хали. А з тих он вигружають ранених на машини.
Тимко побiг до машин. Федота там не було. Тимко вiддав яблука якомусь
пораненому, сiв на гарячi рейки.
"Це ж вiн мене ждав, виглядав, а я не вернувся... Мабуть, воно так на
вiйнi - усiх ждуть, та не всi вертаються. Звiдкiля ж моя ниточка
почнеться? I чи дiйде вона до клубочка, чи, може, десь переруба ©©
осколком i землею закида ? Щасти тобi, Федоте, на шляху. Хоч ти менi i
крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати..."
Надвечiр колона, в якiй був Тимко, пiдiйшла до села нiмецьких
колонiстiв - Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикуванi пiд
шнур, критi черепицею, "фiнською стружкою", у вiкнах палахкотить червона
заграва заходу, ворота, дверi - повiдкриванi; по дворах блукають кури,
поросята, вiдгодованi свинi.
Хралов злiз з коня, розiм'яв ноги:
- Розiйтись. Готових страв не чiпати, вони можуть бути отру нi.
Тимко, Марко, галичанин Прокопчук i татарин Ахметка зайшли у найближчий
двiр. Назустрiч вибiг пiвень i, пiдiгнувши ногу, затрусив червоним
гребенем.
- А, здоров, куме! - зняв перед ним шапку Марко. - Можна до хати? Чи в
клунi спати покладете?
Пiвень сердито закокотав i побiг у садок.
- От бiсiв нiмчуряка, чу , що не сво©.
Марко перший ступив на порiг, обережно зазирнув досередини.
- Iди, чого застряг?
- Еге, iди! А як мiну пiдклали?
Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, в хати вискочило порося,
тягнучи задню ногу. Морда його була в борошнi. За ним вискочив розлючений
Ахметка, плювався на всi боки, витирав руки об шинелю.
- Чушка ночевал - Касимов не будет ночевал.
- Або тебе шляк трафить, коли переспиш iз па-цем? - витрiщив лупатi очi
Прокопчук, але Ахметка махнув рукою i навiть не озирнувся.
В хатi все поперекидано, видно, вивозили наспiх. В будинку - п'ять
кiмнат, тяжкi дубовi стiльцi, шафи, етажерки з книжками, на стiнах -
пейзажi з кiрхами- i високими готичними замками. Кухня. Дитяча кiмната.
Тут два маленьких залiзних лiжка, на стiнi годинник iз зозулею, яка
визирнула з теремка i застигла з пiдслiпуватим дурнуватим поглядом; далi
спальня - з широким дерев'яним лiжком.
- Ось де фрiц iз жирною нiмкенею качався! - вигукнув Марко, впав на
лiжко в одежi, загойдався на пружинах.
- Мiна! - вигукнув Тимко. Марко закляк з роззявленим ротом:
- Як же я тепер устану?
- Отак i лежи. Як поворухнешся, ноги - в один бiк, голова - в другий.
- А вiн молодий, на полу переночу , - безцеремонне стяг Марка Прокопчук
i кинув на лiжко свою порвану мiлiцейську шапку, даючи знати, що мiсце
зайнято.
Прокопчук носив мiлiцейську шинелю з синього сукна, шапку-кубанку,
штани-галiфе i присягався, що служив у мiлiцi©. Йому нiхто не вiрив, бо в
мiлiцiю приймають людей серйозних, а не отаких шалифiрiв. Вiн вiчно
теревенив, розповiдаючи веселi "вiци" - анекдоти, спiвав коломийки, хоч
живiт аж судомило вiд голоду. Про нього говорили, що вiн ма верблюжий
шлунок i на©да ться на цiлий тиждень.
- Ая, то правда. Я маю середину фест. А зна те чому? Бо менi ©© чинбар
вичинив.
Одне лише дивувало в його поведiнцi: усiх заставляв смiятися, а сам не
смiявся.
- Чого роти пороззявляли, хоч фiрою за©жджай? - заговорив вiн, коли всi
в хатi розташувалися на вiдпочинок. - Бачили пац ? То ходiть допоможете
його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську.
Марко зауважив, що, перш нiж забивати порося, треба розшукати сiль, бо
не будеш носити за спиною не посолене сало. Краще курей нарiзати, ©х
швидше по©сти можна.
- А то що, хiба ми вре©, що будемо прiсну курятину ©сти. Заб' мо пац ,
то дiло иайвiрнiше.
Доки смеркло, в кухнi гоготiло, як у горнилi. Тимко з Прокопчуком
кондошили на столi порося. В хатi було так жарко, що кухарi працювали в
одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворцi.
Марко принiс повний лантух курей, розсiвся бiля дривiтнi i влаштував
бойню. Вийме курку з лантуха, наступе на крила ногами, цюк ножем по ши© -
i готово.
Хлопцi морочились бiля поросяти i не дуже додивлялись, що робить Марко,
а вiн уже кiнчав роботу i сидiв у пiр'©, як сатана, патрав курей i
кип'ятив. Отак чаклував доти, доки не сталося нещастя. Якось вiн недобре
прикрив лантух, кури повилазили i давай лiтати по хатi, битись у вiкна,
кудкудакати. Збили таку пилюку, що свiта не видно. Марко, розчепiривши
руки, стугонiв по хатi, примовляючи: "Сiла, сiла, рябенька, сiла". А куди
ж ©й сiдати, коли в хатi курячою смертю пахне?
Було б того гармидеру на цiлу нiч, та здогадався Прокопчук вiдкрити
дверi, i повискакували кури надвiр.
- Аби тебе дiдько сколов, - лаявся вiн, вибираючи з голови пiр'я.
Тимко смiявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в пуху,
як той курощуп у чужому курнику.
На цей переполох нагодився Касимов.
- Каждий хата - чушка, каждий хата - месо. Ахметка своя друг прийшоiв.
Вiн вiдкликав у другу хату Тимка i та мниче сказав:
- Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада.
Тимко спочатку не повiрив, але Ахметка так гаряче переконував, що
говорить правду, що Тимко зодяг-ся й вийшов надвiр. Темно. Болото. По
дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить смалятиною. Iнодi мелькне
чиясь тiнь, глухо задзеленчить вiдро. I знову все тихо.
Кутаючись у теплий на вовнi кожушок, насуваючи на голову поглибше
смушеву шапку, Тимко пiшов розшукувати квартиру командирiв. Вiн не знав,
де вона, i навмання зайшов в одну хату, щоб запитати. Вiдкрив дверi. В
обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тiл. Обгорнуло парою. В
тiй парi, як у туманi, люди. Галас, смiх, хлюпання. Баняться.
- Хлопцi, в якiй хатi командири зупинилися?
- Пiд дахом, пiд дахом, - насмiшкувато кинули з туману.
- Я серйозно запитую.
- Тут, по-сусiдськи.
Тимко вийшов i зупинився, вражений. Стало свiтлiше. На чорну i довгу
нiмецьку клуню падали вiдсвiти далеко© заграви, ©© ледь-ледь було помiтно
крiзь густу попону ночi. Там, де вона розгорялася, глухо погримувала
канонада.
Темна нiч, принишклий степ, чорне чуже село, в якому ще смердить
нiмецьким духом, викликали в Тимка тривогу.
"Чого це я серед ночi ©м знадобився?" - думав вiн, входячи в будинок,
де зупинилися командири.
В маленькiй кiмнатi, куди вiн зайшов, тепло i затишно. На столi
"кадильниця" - черепок, наповнений якимось жиром. Храпов сидiв у широкому
вольтерiвському крiслi, i трудно було розiбрати, спить вiн чи так сидить,
задумавшись: освiтленi були тiльки його довгi ноги в чоботях i руки, що
лежали на бильцях. Груди i обличчя прихованi кiмнатним мороком.
Костюченко, умитий, причесаний, в бiлiй сорочцi, а яку хрестом врiзалися
пiдтяжки, перелистував книжку в цупкiй оправi.
- А, Вихор? Ну, як влаштувалися?
- Добре, товаришу комiсар.
- Не голоднi?
- Нi, товаришу комiсар.
Костюченко поклав книжку на стiл, якусь мить затримав погляд на
Тимковi, пройшовся по хатi.
- В клунi сто©ть мiй кiнь. Засiдлайте i про©дьте кiлометрiв десять у
степ, у той бiк, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, - скачiть сюди.
- сть, - козирнув Тимiко.
- Iще ось, на всякий випадок.
Комiсар вийняв з кишенi пiстолет, подав Тимковi. Той здивовано i
розгублено глянув на комiсара, нiби питаючи, що це ма означати i чи той
не жарту . Але комiсар дивився на нього серйозним, заохочуючим поглядом.
Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках засiдлав коня, ви©хав з
двору.
Чорною штольнею простяглася вулиця.
За селом зупинив коня i деяку хвилину прислухався. Заграва, зводячи
рижу морду, розгорялася.
Тимко повернув коня i по©хав на не©, одною рукою тримаючи поводи,
другою стискаючи в кишенi пiстолет. Заграва розгоря ться, пiднiмаючись
вище i вище в небо. Тимковi добре видно голову коня i стерновище, по якому
вiн ©де. Червонi вiдсвiти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиня коня
i довго дивиться на заграву; i чим довше вiн дивиться, тим яснiше бачить,
що там метушаться якiсь тiнi i долинають голоси. I мариться йому, що то
горить його село. Люди бiгають з вiдрами i кричать: "Гаси, гаси!" Враз
налiта ^iзрна орда нiмцiв, арканить людей, б' , волоче. Ось вони схопили
Орисю, простоволосу, в однiй сорочцi, розп'яли на хрестi. На бiлiй сорочцi
червоними тiнями танцю полум'я, бiлi ноги в червонiй грязюцi. Орися
вирива ться, кричить: "Тимку, рятуй мене, Тим-ку!" - i на мить з тi ©
заграви вихоплю ться блiде, крейдяне лице, з палаючими очима, коси
розпущенi. На них осiда попiл. А обiч шкiряться мордатi каски.
- Нi, гади, не буде по-вашому, - крикнув Тимко. На його крик вiд землi
вiддiлилася людська постать i майнула в темряву.
- Стiй, - крикнув Тимко i погнався.
Кiнь схарапудився, рвонув убiк i став, як заплiшений у землю. Тимко
схилився з сiдла i побачив людину, що лежала на землi i щось бурмотiла.
Серце Тимка обхопив холодок.
- Хто такий? - запитав вiн, не злазячи з сiдла. Людина мовчала.
- Вставай, стрiлятиму.
Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сiдлi i гримнуло
в степ.
- Ану, вставай.
Людина пiднялася i тихо засмiялася хрипким бабським смiхом. Це була
стара жiнка у подертому пальтi.
- Хто така, що тут робиш?
Жiнка забурмотiла щось невиразне, простягаючи до Тимка довгi кощавi
руки, кудись зовучи його.
"От iсторiя. Що ж менi з нею робити? - подумав Тимко. - А що, коли це
шпигун, переодягнутий у жiночу одежу i прикинувся божевiльним. Треба
вiдвести в село".
- Ану, марш вперед, марш!
Вона покiрно пiшла, щось бурмочучи i тремтячи вiд холоду.
Через пiвгодини вони були в селi.
Тимко постукав у дверi, за якими спали командири.
- Хто там?
- Це я. Вихор.
У бiлiй сорочцi появився комiсар.
- Що трапилося?
- Шпигуна спiймав.
Костюченко до цi © звiстки поставився спокiйно.
- Заходь.
Тимко пiдштовхнув бабу наперед. На столi так само горiла
кадильниця-жировичок. В крiслi, не мiняючи пози, спав Храпов. Почувши чужi
голоси, прокинувся.
- Хто це? - запитав, показуючи на обiрвану жiнку.
- От, знайшов у степу. Белькоче - нiчого не розбереш. А хто така - не
знаю. Може, шпигун якийсь?
- А, це та, що нам про не© говорили, - усмiхнувся комiсар, дивлячись на
Храпова. - Обшукайте ©©.
Тимко обмацав у не© кишенi. Баба весь час усмiхалася, водила носом,
нiби до чогось принюхувалась.
- Нiчого нема .
- Добре. Як у степу?
- Спокiйно, товаришу комiсар.
- Гаразд. Стару заведи у якийсь порожнiй будинок, хай вона там
обiгрi ться. Це божевiльна нiмкеня а колонiстiв.
- А може, тiльки прикида ться?
- Нi, - усмiхнувся Костюченко. - Вона справдi божевiльна. Нам про не©
говорили в районi. Як бачите, нiмцi ©© не захотiли брати з собою.
В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася до дверей, пiднявши
вгору висохлу, в жилах руку.
- Що вона белькоче? - запитав Храпов у Костюченка, який знав нiмецьку
мову.
- Сини, каже, мо© йдуть. Пiду зустрiчати сво©х синiв.
- От сволота, веди ©© швидше к чорту, - насупився Храпов.
Тимко вивiв стару надвiр, штовхнув межи плечi:
"Ще буду квартиру ©й шукати. Хай iде, куди хоче" - i пiшов до сво ©
хати.
Назустрiч вибiг Марко i, нi слова не говорячи, прожогом кинувся в
садок. Його довго не було. Потiм прийшов, лiг поряд з Ахметкою.
- Почему не спиш, сюда-туда ходиш? - обурився Ахметка. - Чушка об' лся?
А?
- Тобi б , таке, - щиро побажав Марко, постогнуючи. - Де ти бродив цiлу
нiч? - звернувся вiн до Тимка. - I повечеряли без тебе.
- Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, - усмiхнувся в темрявi
Тимко.
- Тобi смiх, а менi... Ох ти ж горенько... - i Марко знову вискочив iз
хати, як на пожежу.
З нiмецько© колонi© виступили на свiтанку. Туман розвiявся, на сходi
зарожевiло небо. Пiсля вiдпочинку люди побадьорiшали, дружно мiсили ногами
багнюку. У кожного за спиною телiпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук
- шапка на потилицi, шинель розстебнута, лупатi очi так i виграють, так i
химерять, щоб що-небудь збрехати, - цiлу дорогу теревенить, одне кiнча ,
друге почина .
- Ото, пане-товаришу комiсар, як хочете, то повiм, як було, - почина
вiн, пхаючись наперед.
- Товаришу, без "пане", - поправля його Ко-стюченко i посмiха ться.
- А, так, так. Коли ж запхався менi той пан у голову, щоб його чорна
хвороба вдарила, що й викинути не можу.
Сонце пробилося крiзь туман, грiло землю, i вона парувала стиха,
тужавiла; дороги просихали, ставало легше iти. На горбах маячiли людськi
постатi, i коли мобiлiзованi пiдiйшли ближче, то побачили, що то бiйцi
копають окопи. Жовта глина лежала на стернi свiжими купками. Обабiч горiло
маленьке вогнище. На лопатi, що лежала на пустих кулеметних коробках,
висiв котелок. Лiтнiй, зарослий щетиною бо ць щдкладав сухi сосновi щепи,
кашоварив.
- Братцi, не буде в кого махорочки на самокрутку? - запитав вiн,
витираючи червонi руки об штани.
- Заднiх питай, там народ багатший, - порадили з гурту.
- Що за частина? - запитав, пiд'©хавши, Храпов.
- Ось, ри мо, - показав на окопи бо ць i незадоволено насупився. - Отак
кожного разу. Вигепа ш окоп по шию, цiлу нiч сорочка не просиха , а вранцi
команда: "Вiдступати". Змотуй, значить, вудочки. Так що, знайдеться у кого
закурити чи нi?
Прокопчук виступив наперед, розшморгнув кисет iз свинячого мiхура.
- Де такого доп'яв? - засмiявся бо ць, любуючись кисетом.
- Це менi один равин подарував.
- Що? - не второпав бо ць.
- Бери, коли дають. Чого розпиту ш. Люди познiмали з плечей торби,
розташувалися на короткий вiдпочинок. Раптом хтось крикнув: "Повiтря!"
Деякi попадали на землю, деякi застрибали в окопи. Тривога виявилася
даремною. Два нiмецьких месери прошумiли стороною, залишаючи за собою
металевий дзвiн.
- Чекай, чекай, - посварився йому вслiд Прокопчук. - Злапають тебе
колись за хвоста, годi буде вирватися.
Всi засмiялися. Прокопчук зняв iз себе торбу, розсупонив й, вийняв
сало, примовляючи, як на весiллi:
- жте, людоньки, ©жте. З доброго кунця сало. Iз жирного. Може, хто
курятини бажа , то й таке у нас . Ану, Марку, гости людей на добре
здоров'я.
Бiйцi повилазили з окопiв, дружно накинулися на гостинцi, смоктали
курячi кiсточки. Марко з тривогою позирав на торбу, що все худiшала.
"Сво сало в торбi трима , а мо©х курей ©дять, аж ва вухами лящить.
Щедрий на чуже, а свого, не бiйтесь, не розда . Плакали мо© запаси".
Перепочивши, рушили далi. Всю дорогу Марко мацав порожню торбу, лаяв
Прокопчука:
- Мо© запаси пороздавав, а сво©, бач, нi. Який хитрий.
- Або ми з тобою в голодний край, а не помiж людей йдемо? - не втрачав
надi© Прокопчук.
- Говорiть. Гаразд, що язика ма те доброго. Увечерi проходили
Старобiльськ. Вулицями мiстечка рухалися вiйська, обози, евакуйованi,
команди, що наздоганяли сво© частини, у провулках бродили корови, конi;
запах кiзякiв i сечi не мiг розвiяти навiть вiтер. Вранцi мiстечко
бомбардували. Пiд ногами трiщало скло, вiкна зяяли чорними ротами, а на
дорозi, по ви©здi з мiстечка, стояв загрузлий по самий радiатор трактор.
Бiля нього два трактористи у ватяних штанях i фуфайках, обличчя в грязюцi.
Вони просять про©жджих i перехожих:
- Допоможiть ви©хати. Що ж, отак хай i пропада технiка?
- Щоб витягти - бикiв треба. А де ж ©х вiзьмеш, - вiдповiдають ©м гнанi
сво©ми клопотами. Дорога пнеться вгору. Хтось iз хлопцiв каже:
- Оце за отими хатами уже Росiя почина ться. Тимко глянув на тi хати, i
чимось рiдним повiяло вiд них. Бiля порога на кiлку - глечик, металевий
блискучий цiдильник, з димаря солом'яний дим, i мариться Тимковi далека
Троянiвка. Це мати вже подо©ли корову, вiдлучили теля, на столi пару
череп'яна миска з галушками. Два мордатi нiмцi заходять у хату, зривають
фотографiю Федота, що висить мiж рушниками, розбивають прикладом череп'яну
миску, виводять iз сарая корову i тягнуть ©© за оривок з двору... Вiд цих
думок вогнем займа ться Тимкова душа, вiн озира ться ще раз i ще раз, але
мати вiддаляються, меркнуть, вечiрня темрява кри ©х.
Ще три доби колесували по Воронезькiй областi. Нарештi зупинилися у
величезному селi, поблизу вiд Богучара. Тимко з товаришами
розквартирувався в хатi не старо© ще молодицi, яка жила з двома дiтьми i
батьком, на диво словоохочим дiдком. Дiдок завжди сидiв у сво му кутку за
пiччю, розiклавши бiля себе сво немудре майно: ножицi, циганську голку,
нитки i рiзне шкураття, - майстрував онукам теплу одежину.
Хлопцi бачили, як тяжко живеться молодицi, i одностайно вирiшили
допомогти по господарству. Взяли iз колгоспу коней, спиляли старого
осокора, привезли у двiр, i Тимко з Прокопчуком розпилювали його, а Марко
та Ахметка рубали. Молодиця не знала, як вiддячити, бiгала то в хату, то в
льох, готувала для рубачiв вечерю. Марко доповiв, що на обiд варена
картопля в "мундирах" i квашена капуста з олi ю. Прокопчук пророчив, що й
пляшка самогону.
"А що ж, я ще не такий старий", - пiдкручував вiн вуса, коли господиня
появлялася на подвiр'©.
Та не так сталося, як бажалося. Надвечiр заторохкотiли по груддю
пiдводи, зашниряли по дворах якiсь люди. Прибiг захеканий Марко, шапка на
потилицi, рижий чуб прилип до лоба.
- Арештованих нагнали! Повне село. Мiж ними чи турки, хто зна , що
воно. У кудлатих шапках.
- Якi турки? Що ти мелеш? - допитувався Тимко, знаючи Маркову вдачу
перебiльшувати.
- А он глянь, сюди йдуть.
У двiр зайшло кiлька чоловiк. На головах кудлатi шапки, на спинах овечi
шкури вовною догори, на ногах - постоли iз сиро© шкiри, змерзлi,
торохтять, як дерев'янi. Лиця людей сухощавi, горбоносi, з чорними,
дикуватими очима. Вони, мабуть, хотiли зайняти квартиру, але Ахметка вибiг
наперед, замахав руками i швидко заговорив до них по-татарськи. Вони
вiдразу повернули i пiшли з двору.
- Хто це такi? - запитав Тимко.