Тютюнник Г.. Вир

- Ото бачиш? Отак i живу.
- Та й у мене - не кращий, - зiтхнула Явдоха.
...Через тиждень Орися встала, i в ©© очах навiки поселилося нове
сяйво, яке спалахувало щораз, як тiльки вона дивилася на дитину.
Одного разу Уляна застала ©© в сльозах. Схилившись над дитиною. Орися
плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска.
- Чого ж ти плачеш, дурненька? - питала Уляна, пригортаючи невiстку до
грудей.
- Воно менi дуже груди лоскоче, як ссе, - свiтилася Орися.
Уляна i Орися усмiхалися, дивлячись, як воно сучить нiжками i хапа
ручками повiтря, дякувати свiтовi i долi, що послала у такий час розраду i
тиху радiсть у ©хню хату.
Йонька i той перемiнився: зняв iз горища вервечану колиску та й
примудрував ©© на гаку посеред свiтлицi. Домашнi довго не могли зрозумiти,
чого це вiн такий добрий, доки сам не проговорився:
- Хлопчик - то прибуток на хазяйствi. А дiвчина - катзна-що. Пiде - i
пiвхати з собою потягне.
Хлопчика охрестили в ступськiй церквi i назвали Матвiйком. Хрещеним
батьком був Гаврило, матiр'ю - подруга Орисi - Ганнуся. Хлопчик уродився
смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всiма ознаками - викапаний
батько, тiльки й рiзницi, що в Тимка чорна родимка пiд оком, а в сина
сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець рiс крикливий i запальний. Як
приходив час годування - кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав, i не
чути було його цiлими годинами. А щось не по його - знову пхенькав i всiм
тiлом вив'ю-нювався iз бабиних пут, якими було його закручено поверх
пелюшок - бабиною крайкою.
- Iч, характер свiй показу , - буркотiв Йонька. - Усе вiд того
баришника. Хоч би що-небудь переставив. Уляна вiдганяла Йоньку вiд
колиски:
- Iди надвiр поратися, нiчого бiля дитини стовбичити. Ще холоду в
колиску напустиш.
Йонька йшов, бо що зробиш - ще одно народилося. Тепер його старiсть
забезпечена: удвох iз батьком швайкою на пiч пiдсаджуватимуть.
"Он як воно поверта ться. Думав, вiд Федота внука дочекаюсь, а вийшло -
вiд баришника", - i Йонька бив кулаком кобилу пiд пузо, нiби вона була у
чомусь винна.

XV

Стояв над яром могутнiй дуб, а пiд ним топтався в снiгу чоловiк.
Смушева шапка, куций кожушок, при боцi шабля. З рубчатого темляка скапу
мiсяць. Раптом чоловiк насторожу ться: з бiло© мли почулося' коняче
хропiння. "Куцу-куцу, куцу-куцу", - клацало об дугу залiзне кiльце.
Снiгами слалися конячi тiнi.
Чоловiк вийшов на дорогу, глухо спитав:
- Стой! Хто йде?
- Ступська полiцiя.
- Паняй ближче.
Iз саней сплигнув високий чолов'яга i, плутаючись у шинелi, пiдiйшов
ближче.
- Це ти, Саливоне? - запитав, приглядаючись.
Чоловiк у смушевiй шапцi вихопив шаблю i рубонув полiцая по ши©.
Полiцай видихнув "гех" i впав у снiг. З розiрвано© артерi© свиснула кров.
Другий полiцай, вiком майже хлопчисько, закляк у санях i просився, щоб
його не вбивали.
Iз яру вискочили озбро нi люди i обступили сани. Порубаний полiцай
харчав горлом i розгрiбав руками червону кашу.
Оксен допитував:
- Куди ви ©хали?
- У лiс ловити партизан.
- У тебе пропуск з комендатури?
- Там. У того, - клямцав зубами полiцай. Оксен пiдiйшов до конаючого,
перевернув ногою на спину i, вийнявши документи, поклав у свою бокову
кишеню.
- Гони на Ступки, - наказав вiн, сiдаючи в сани. Мозолим полiцай не мiг
розiбрати вiжок, - з-пiд льоги тягло смородом.
- Ану, пiди витруси сво добро.
Полiцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою i вдарив по
конях.
Десь у лункiй млi загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадiбно
ошкiрившись, пробiг вовк; свiжа кров чманила його. В морозному повiтрi -
теплий конячий дух, шипiння полозкiв по снiгу.
Бiла пустеля мовчить. Мiсяць на ясенових санчатах спуска ться з горбiв.
Понад яругами костричаться дикi терни.
Хiба ж не був вiн тут, на ступських землях, у днi сво © юностi, коли
мiсячна дорiжка вела його по росах на хутори до ласкаво© Олени? Хiба не
днався iз тихими вечорами, голубими тiнями, житнiм колосом, далекою
парубоцькою пiснею. А потiм, як уже люди поставили головою артiлi, хiба не
вiн орав отут ниву, косив сiно i пiдставляв змозоленi жменi важкому зерну,
що лилося з потокiв? Хiба не тут ловив обличчям холоднi тiнi вiд хмар у
страшнi липневi спеки, коли весь степ пах зерном i солом'яною трухою? Тут
його дощi студили, грози колисали, i паркий дух землi нiжив його
хлiборобське серце. Тут. Усе тут. Вiн пiзна тi мiсця навiть пiд ногами.
Он там ступчани сiяли пшеницю, а там були ©хнi пари, бурячище, а там -
конюшина, царство квiтiв i бджiл. А де воно все? Де? Замело, завихрило,
чорною бурею покрило.
Оксен курить у рукав, горбиться, а серце щемить, i робиться жарко пiд
кожушком. Потiм вiн кида цигарку в снiг i дивиться на сво© руки. Вони
чорнi i безжальнi.
"Усiх буду вбивати. Всiх, з кого причита ться iм'ям Радянсько© влади".
Оксен знову хотiв закурити, але втримався: пiд'©жджали до Ступок.
Бiля крайнiх хат ©х зупинив полiцейський пiкет, перевiрив перепустку i
хрипким голосом попросив самогону.
- Дамо, як назад ©хатимемо, - весело пообiцяли iз саней.
- Не забудьте ж, бо загибаю вiд холоду. Конi рвонули з мiсця, кинули
з-пiд копит кiм'яхи снiгу. Запахло мерзлими стрiхами - назустрiч кинулись
хати. Хропуть конi, а в Оксенових товаришiв - руки на автоматах.
Сiльрада. Тепер - комендатура.
Оксен iде в примiщення. Смушева шапка набакир, кожух розстебнутий.
Вартовий вiдбира перепустку i виклика перекладача. Оксен сто©ть у
тiсному коридорчику, свiчки-плошки вихитують язичками, темляк пiтнi вiд
тепла. На стiну ляга свiтлий квадрат з чорною людською тiнню, - то
вiдкрилися дверi, i гладко причесаний нiмець у мундирi i валянках пiдiйшов
до Оксена, з прижмуром оглядаючи його. Нiмець кида погляд на бiлу
пов'язку на рукавi Оксена, на вичищенi снiгом чоботи, на смушеву шапку,
морщиться вiд кислого смороду кожушка.
- Що ви хочете? - пита вiн Оксена.
- Менi треба бачити коменданта. Я намацав розташування партизанського
загону "Iскра".
- Хто ви такий?
- Я шеф полiцi© сусiднього району Мороз.
- Аусвайс.
Бiлi пальчики потяглися до Оксена. Оксен ступив крок вперед i хляснув
нiмця в дихало. Нiмець упав i, падаючи, звалив плошку.
Оксен загримiв чобiтьми по темному коридору, намацав дверi. "Де тут
комендант? Де?" Рвонув дверi i побачив його. Вiн стояв за столом iз чашкою
кави в руках i здивовано i разом з тим сердито дивився на Оксена.
"Як ви смiли сюди вриватися? Хто вас впустив?" - говорив увесь його
вигляд.
Раптом вiн зрозумiв, рвонувся до кобури. У Оксена заплигав у руках
автомат. Комендант упав грудьми на стiл.
Вiн не був убитий, а тiльки поранений. Коли в кiмнату ускочив засапаний
Василь Кир, комендант сидiв на пiдлозi, затиснувши рукою лiве плече.
Хрести на мундирi i плетений погон були зальопанi кров'ю.
- Тягни його надвiр, - наказав Оксен. Василь Кир згрiб коменданта,
телефонним кабелем скрутив руки, потяг на ганок. Бiй клекотiв на околицях,
нашi вибивали залишки гарнiзону iз села. Горiла комендатура. Полум'я
рожевiло на снiгах, освiтлюючи майдан, чорнi мечi тополь, низенькi,
заметенi снiгом хати. Постатi партизан метушилися у рожевiй млi.
Промчалися конi з пустими саньми. Якийсь чоловiк бiгав попiд хатами i
кричав:
- Виходьте, люди! Партизани. Сво©. Виходьте! Божевiльних коней спiймали
мiж тополями, очистили сани вiд снiгу i поклали на них поранених. Гарячi,
спiтнiлi, поверталися партизани з бою, везли поранених, несли забитих.
Оксен сидiв на сво©х санях. Йому пiдвели тремтячого вiд холоду i пострiлiв
трофейного коня. Оксен потьопав його по ши© рукою i, торкнувшись ногою до
стремена, злетiв у сiдло. На тлi ясно© пожежi гаптувався танцюючий кiнь з
вершником. Пiдбiг командир третього взводу (Оксеновi видно з коня, як на
заснiжену кубанку осiда сажа вiд пожежi), доповiв, що гарнiзон розсiяно,
частини нiмцiв i полiца© прорвалися на Зiнькiв. Будуть там не ранiше, як
через двi години. Серед наших пораненi i забитi. Оксен наказав:
- Поранених i забитих на сани - i негайно вiдходити. Ваш взвод - на
охорону. Вiдхiд робiть якнайшвидше.
Комвзводу побiг у темряву, i за кiлька хвилин п'ятеро саней вискочило
iз села в степ.
Iз хат виходили люди, тислися бiля Оксенового коня. Стояли в кожухах,
свитках, фуфайках, димiли парою. Партизани привели одного нiмця i полiцая,
поставили перед конем Оксена. Нiмець в однiй .бiлизнi, босий, на ши©
жетон-смертник, полiцай у бекешi, обличчя похмуро, очi вибалушенi ляком.
- Знiмiть iз нього бекешу, хлопцi, бо йому жарко. Низенький партизан iз
забинтованою рукою пiдбiг до полiцая.
- Ану, витрушуйся з тепла. Полiцай мовчки скинув бекешу.
- Звiдкiля вiн, люди? - спитав Оксен.
- Хутiрський. Iз Яблуневого хутора. Оксон оглянув плечисту постать i
дужi руки полiцая.
- Орав би ти землю, жито сiяв. А тепер вiдведiть його до коменданта.
Полiцая i нiмця вiдтягли до коменданта, що стояв пiд, тополею.
- Що будемо з ними робити, люди?
- Судить! Хай кладуть сво життя за наше горе©
- Повбивать ©х!
- Жили з нас викручували. Смерть ©м!
Розлюченi дiди пiдiйшли до тополi, очi ©х вiд пожежi червонi i
лиховiснi.
- Ну що, доплигалися на нашiй землицi? ^ - Стрiляй ©х, командире. Ми
хочемо глянути, як вони по снiгу качатися будуть.
Оксен прикликав двох партизанiв iз автоматами:
- Вiдведiть ©х у снiги.
х зв'язали вiжками, повели в очерети. Люди стояли тихо, без шепоту. В
очеретах затрiщали автоматнi черги - i все стихла. I раптом дзеленькнули у
вiкнах шибки i нашорошилися стрiхи - сильний далекий вибух вирвав iз
пожежi цiлий стовп iскор. Юрба здригнулася. Оксен випростався:
- Спокiйно, люди! То нашi партизани-пiдривники зiрвали у Матусевому
мiнний склад. Людиi Я знаю - тяжко вам. Ворог нещадний, але його вже
гонять i б'ють. Нашi вiйська розгромили фашистiв пiд Москвою i пруть ©х
далi. Вся земля горить пiд ©х ногами.
До Оксена пiдскочив вершник i, перегнувшись iз сiдла, щось тихо сказав.
Оксен затривожився i, при-вуздивши коня, стояв наслухаючи.
- Iз району у ваше село ©дуть карателi, - сказав вiн тихо, але всi
почули його слова, i юрба сколихнулася. - Ми зустрiнемо ©х. А ви стiйте
один за всiх i всi за одного. Краще було б, якби ви втекли в степи, в
лiси, в хутори...
Вiн здiйняв папаху, поклонився на всi чотири боки мовчазним дiдам i,
пригарячивши коня, повiв загiн за село.
Кiлометрiв за чотири вiд села зустрiв нiмецький ар' ргард - посилений
загiн полiцi©. Билися з годину. У снiгах хропли конаючi полiца© i
матюкалися, конi бiгали без вершникiв, iржанням тривожили нiч. Нiмецькi
мiномети чохкали iз-за бугрiв, кулi просiвали снiги, i Оксен вирiшив
вiдходити в яри.
Вiн добрався до лугiв i зустрiв ще п'ятьох партизанiв. Один поранений в
руку, другий - у плече.
- Якiсь кiннi за нами гналися. Мабуть, полiца©, - сказав один з них. -
Ми ©х з коней позбивали, вони й вiдстали, - закiнчив вiн насмiшкувато.
Оксен вислухав не дуже захоплено, вiн зрозумiв, що якщо ©х намацали
тут, у комишах, то треба негайно ьiд:-одити далi, бо за цими гашiз©ься
хтось такий, що добре зна мiсцевiсть.
На приташаннi було свiтло, як удень. То горiли комишi.
"Ага, хотять нас викурити. Отже, якщо вони запалили з того боку, то,
виходить, хочуть притиснути нас до болота".
- Пiшли, - тихо наказав Оксен.
Ступський луг проскочили за годину i зупинилися, ошелешенi: попереду
ясно вимальовувалися чорнi фiгури вершникiв, що гарцювали на горбах. Оксен
розвернувся i повiв сво©х людей на пiвнiч, до манилiв-ських ситнягiв. Але
i там вони наткнулись на засаду. Хтось перекрив кожну стежку. Тодi Оксен
пiшов на риск - вiн вирiшив iти на степову смугу, щоб виярком та балками
пробратися до охтирських лiсiв.
Тихцем перебралися через гнилi рiвчаки, непомiченими вийшли з лугу i
тiльки хотiли йти степом, як помiтили п'ятьох вершникiв, що наближалися до
них легким алюром. Вершники зупинилися, видимо, про щось удячись. Один з
них поскакав до лугiв, а четверо стали обережно обходити оксенiвцiв, не
роблячи жодного пострiлу. Один з оксенiвцiв став на колiно i пустив по них
довгу чергу. У снiгах застогнав кiнь, вершник спiшився; тро продовжували
переслiдування.
Вдалинi чулося кiнське iржання, вiтром доносило слова команди i гнiвну
нiмецьку лайку. Щохвилини злiтали ракети, снiги зеленiли, наче парчевi
ризи.
Оксен зрозумiв, що степом продертися не вдасться, i завiв сво©х людей у
порослу хащами глибоку яругу. Оксенiвцi сидiли, прислухаючись. Угорi ясно
чулися людськi голоси, бiганина.
Оксен вийняв iз пiхви шаблю i став розчищати снiг. Всi зрозумiли i теж
заходилися розгрiбати снiг. Земля була мерзла i тверда, i вони рубали ©©
ножами вiд гвинтiвок. Працювали швидко, обкладали окоп твердим корiнням i
корчомаками, знайденими у -яру. Угорi злiтали ракети, людям стало виднiше,
i вони знаходили дещо для захисту: камiнь-валун, занесений сюди паводком,
шмат дубового стовбура. Надибали наметену снiгом криницю, розiбрали зруб i
перенесли до окопу. На горi чули ©хн вештання, але не стрiляли - хотiли
взяти живцем.
О четвертiй попiвночi оксенiвцi закiнчили свою роботу, пiдрахували
патрони, зарядили зброю, i кожен зайняв сво мiсце.
Оксен сiв бiля дуба, корiння якого переплiталося в окопi, i,
загорнувшись в кожушок, закрив нарiзанi вiтром очi. Чув, як стиха
перемовляються його люди, шелестять шинелями об снiг, хтось напомацки
заряджа диск i дзвенить патронами, i цей дзвiн дуже гучно вiдда ться в
його грудях, хтось стука металом об метал, i вiд того стуку трудить в
зубах, потiм хтось лама сухе дерево, i воно трiщить, як автоматна черга.
Оксен дихав у кожушок, i теплий дух зiгрiвав його. Вiн задрiмав i побачив
перед собою холодну снiгову пустелю, i йому зробилося страшно вiд ©© тишi
i фосфоричного сяйва. До самого обрiю, скiльки сяга око, на застиглих
конях сидiли вершники. Оксен чу , що йому теж таке пороблено, що анi
ворухнутися, анi розкрити вуст. Вiн може тiльки' дивитись вперед i
завмирати вiд жаху перед холодною пустелею, в якiй його заморозили живцем.
Раптом iз-за обрiю налiта смерч, i несе чорного вершника разом iз конем,
i легко опуска на снiг. Оксен дивиться на нього з подивом. Це ж командир
ескадрону, разом з яким вони ганялися за басмачами в пiсках Середньо©
Азi©...
- Ви ж були зарубанi у Гормацькому кишлаку? - кричить до нього Оксен i
вiд того крику прокида ться. I вже не снiги, а безмежнi слiпучi пiски
бачить вiн. Застигли хвилi дюн. Вершники в бiлих гiмнастьорках, бiлих
будьонiвках, при кожному шабля i спис, а командир носить на оголенiй шаблi
сонце i каже:
- Всi ви мертвi, порубанi i пострiлянi, я ж воскресив вас, щоб повести
в останню атаку.
"Я ж не мертвий, а живий, - дума Оксен. - Я нiколи не був убитий".
Але зiмкнутий стрiй набира розгону i летить за дюни. Раптом все щеза ,
i Оксен сто©ть на троянiв-ськiй горi сам, без шаблi, без коня. Перед ним
жита, жита, вигорiлi, аж колосся скрипить.
"Чому ж не косять? - пита Оксен. - Я зараз пiду i зберу людей".
Вiн iде в село, а хати пустi, нiкого нема . Вiн iде далi i бачить - по
ташанському мосту йде мати у бiлiй сорочцi, чорнiй керсетцi, боса i з
цiпком. Вiн хоче запитати, де його сiм'я, що з дiтьми, а вона, забачивши
його, поверта ться i тiка назад, до Пiсочкового. Оксен за нею. Добiга до
потоку, а матерi нема . Тiльки з каламутно© води вигляда ©© обличчя.
- Чого ж ви тiкали вiд мене, мамо? Хiба ж ви не пiзнали свого сина?
- Мого сина давно вбито, я тебе не знаю. Iдуть по водi кола, ховають
дороге обличчя. В Оксена обрива ться серпе.
"Чого ж вона i заговорити зi мною не захотiла? За що розгнiвалась?" -
тяжко мучиться Оксен i стогне увi снi.
- Вже почина ться, - штовха його в плече хтось, i вiн прокида ться.
Надворi ще темно, але свiтанок наближа ться. Не тремтять зорi, снiжною
купкою в далекi яруги осипа ться Чумацький Шлях. Угорi блищало багаття,
iскри вiд нього несло на яр. Хтось награвав на губну гармошку, хтось
смiявся. Раз понад самим урвищем тихо про©хало два вершники. Один з них
сказав:
- Ану, швиргони ракету, я ©х поколошкаю трохи...
- Не влучиш.
- А хто твою шапку на льоту розпанахав?
Чути було, як вершник вiдтяг затвор на автоматi. Спалахнула ракета,
дерева шарахнулись врозтiч, i тут же трiснуло, весело рiзонула автоматна
черга. На Оксенових людей посипався снiг, вiдсiченi кулями гiлки.
Нетерплячий Зозуля приклав до плеча автомат. Оксен вдарив по стволу:
- Не треба, бережи патрони. Зачулася нiмецька лайка, хтось пробiг i
злякано крикнув:
- Що ж ви, хлопцi, робите? Фельдфебель нас по-роздира...
- А що, влучив? - загигикав бас, i вершники зникли.
- Почина ться, - зашепотiв Зозуля.
- Згорни менi цигарку, - попросив Оксен i, пiдвiвшись, почав хукати в
долонi. Трiшки зiгрiвшись, одхукав пробку i випив добрих п'ять ковткiв
спирту. Тодi вийняв з кишенi окра ць замерзлого хлiба, в якому блищав
снiг, шматочок ковбаси, закусив i узяв у Зозулi скручену цигарку.
- Дай хлопцям по п'ять ковткiв спирту i закусить. Треба, щоб вони
зiгрiлись.
Зозуля почепив на шию автомат i плигнув у окоп. На спинi у нього
водурюзався нiмецький рюкзак. Люди в окопчику заворушились.
- А я було на рiздво пресованим кендюхом закусював.
- Гм-м!
- Ну, як,розбира?
- Так гарячим по животу i пiшло. Налий iще.
- Наказу не було.
- Який теперечки наказ?
- Хлопцi, Зозуля скандижить. Кому вiн оставля? До Оксена пiдiйшов Кир,
хутряна шкiрянка полопалась на швах i ще й досi пахне вугiльним димом.
- Ну, давай вип' мо.
Губна гармошка грала щось чуже i веселе. Солдати пiвголосом пiдтягали,
до ладу i дружно.
- Ну, й я ж ©хнього брата нарешетував порядоч-но, - кивнув Кир на
вогнище.
Оксен не вiдповiдав, замрiяно посмоктував цигарку:
"Цiкаво, про що вони спiвають? Гмi У них навiть пiснi? - Оксен
усмiхнувся у темрявi. Махорковий дим лоскотав нiздрi. - Ну, i що ж тут
дивного? Навiть звiровi дано сво : ведмiдь реве, вовк ви , лев рика". Вiн
загасив цигарку, прислухався. Здалеку чувся гуркiт машин. Вiн весь час
наближався. Свiтло вiд фар полоснуло по ярузi i згасло. Чути було, як
виплигують солдати, стукаючи об борти машини збро ю. Загавкали собаки,
забiгали люди. Офiцер подавав команду, i голос його був тонкий i сердитий.
Видно було, що вiн змерз i йому хочеться в казино.
Хтось важко протупотiв по самому краю урвища, горланячи:
- Аз якого ж кiнця менi заходити, Радивоне?
Собаки не переставали гавкати.
"Аж ось коли почина ться".
Оксен перевiрив свiй автомат i поставив коло дуба. Оксенiвцi
заворушилися, стали поправляти на собi одяг, обтрушувати вiд снiгу. Уже
настiльки розвиднiлось, що видно було постатi людей, що бiгали вгорi. В
яру ж iще було сiро, i лиця людей розпливалися.
- Всiм комунiстам здати партiйнi квитки, - сказав Оксен.
Зозуля, Воскобойник мовчки витягли з бокових кишень документи, подали
Оксену. Кир перегорнув васкорузлими пальцями партквиток, потяг руку назад:
- Я свого не дам.
Оксен звалив на нього важкi очi. Кир опустив голову, жовтi обкуренi
махрою пiдусники трiпнулися:
- Мене ж тiльки недавно прийняли...
Оксен мовчав. Буре вiд холоду обличчя нерухоме, ' як маска. Вiн вийняв
запальничку, засвiтив ©© i, тримаючи за кiнчик книжечки, розпушив листки.
Вони загорiлися, стали згортатися в чорну стружку. Маленький вогник
мерехтiв на днi окопу. Його помiтили згори, i хтось пустив густу автоматну
чергу. Кулi затрiщали в галуззi, збиваючи снiгову пилюку. Оксен не звернув
на це уваги i продовжував сво дiло.
- Ей, там, здавайтесь! Нiмецьке командування вас помилу !
Оксен повiльно пiдвiв голову: над урвищем стояв ^ солдат i, приклавши
долонi до рота, кричав униз iз сильним нiмецьким акцентом:
- Нiкс пук-пук. Абер алле хенде гох! Зробилося тихо, i в цiй тишi -
одинокий пострiл. Солдат махнув руками i зашкопертав до урвища. До
партизанiв вiн докотився теплий, але вже мертвий.
- А що: пук-пук?! - трясонув його Кир за петельки.
Голова нiмця закивала сюди-туди, нiби заперечувала щось. Це був молодий
нiмець, жирний i важкий. Вiд нього пахло запашними сигаретами i ромом.
Куля поцiлила в горло i вийшла в потилицю. Шинеля на грудях парувала
кров'ю.
Партизани зняли з нього автомат, ремiнь з пiстолетом i поклали бiля
окопу.
З обох кiнцiв яру почувся тихий трiск i людськi голоси.
Оксен зрозумiв, що облава почалася. Вiн поклав руку на автомат i став
чекати. Глянув на сво©х товаришiв: Кир поправляв на собi шапку, чорнi очi
його вiддавали антрацитом. За нiч густа щетина виросла на його обличчi, i
воно здавалося обсипане попелом. Зозуля вовтузився з речовим мiшком i
торохтiв котелками. Худеньке лице з солом'яними вусиками заклопотане i
трiшечки розгублене, як у доброго служаки при наближеннi важливо© комiсi©.
Зозуля готувався " до зустрiчi комiсi© якнайретельнiше: обiклався
патронами, гранатами, розчистив коло себе снiжок, щоб усе по-хазяйському;
Грицько Притика - хутiрський чоловiк - зарився у снiг, i його вже не
бачили не то що чужi, але й сво©. Тiльки пара пiдiймалася на тому мiсцi,
де вiн сидiв, та коли-не-коли показувалася вершечком чорна смушева шапка.
Санько - наймолодший вiд усiх - шмигляв, як мишка. Заяча шапочка на
потилицi, очi голубi, усмiхаються. "Весело нам буде? - нiби говорять. -
Правда, товаришу Оксене?" Санько чув, що колись у громадянську вiйну
партизани оперiзувалися патронами, i теж оперезався так i виблискував
латунним жолуддям. Вiн не може всидiти на мiсцi, його бере нетерплячка,
вiн спина ться на ноги, визира i час вiд часу усмiха ться очима. Не
розумi того, що вже почалося.
Крайнiм в окопi суму Данило Драч. Вiн видовбав таку дiрку, що i на
двох вистачило б, а нiяк голови не схова , бо дуже високий.
Облава йшла на зближення, пострiлiв не було, i вiд нетерплячки Санько
вистрелив з гвинтiвки. Застрекотiло з обох бокiв, заляскало. Потривожений
снiг iскрився на сонцi. Звiдкiлясь виплигнув за ць, заметався в
смертельному кiльцi. Кулi слались вздовж яру, i вiн подряпався на урвище.
- Санько, он твоя шапка побiгла, - крикнув Зозуля.
"А все ж таки молодець, утiк", - подумав Оксен, i це була остання ясна
думка. Далi вiн уже не мiг пам'ятати, що ко©лося навколо нього. Стрiлянина
не стихала i обхоплювала все тiснiше. Санько стрiляв добре i плигав вiд
захоплення:
- Дав одному! I другому! Ага! - кричав вiн. Усмiшка не сходила з його
вуст.
Раптом вiн вискочив з окопу, вихопив гранату i пошпурив кудись за кущi.
Куля поцiлила його, вiн схопився за живiт, посунувся в окоп. Нiхто не
пiдбiг йому на допомогу - всi вели бiй.
Другим упав Шередега, його вдарило в шию. Вiн мовчки сiв у окоп,
заплювався кров'ю.
Зозуля забрав вiд поранених патрони, зброю i перенiс тим, що вели бiй.
За Грицька Притику нiхто нiчого не знав: його не видно iз снiгу, але дуло
на тому мiсцi викидалося. Скоро воно перестало викидатись, i Зозуля побiг
до Притики. Партизан лежав тихо, вiдкинувши назад голову. Його вбило
вiдразу.
Вгорi зараз же вiдчули, що з окопу стрiлянина зменшилась, i кинулись по
снiгу з криком i гвалтом, але ©х хльоснули ще раз i завернули назад.
Кир пiдiйшов до Оксена, мовчки розвiв поли кожанки: вони були в дiрках
вiд куль, груди облитi кров'ю. Кир ворушив стеариновими губами, мутнiв
очима.
- Все, Оксашо! - прошепотiв вiн i важкими руками обняв Оксена. -
Вiдвоювався. Тепер вiзьми партбiлет.
Вiн тримав полу пiджака одгорнутою, але дiстати з не© бiлет не було
сили.
Оксен вийняв документ, спалив. Кир кивнув головою, одiйшов кiлька
крокiв i вистрелив собi в голову. Зозуля вiдвернувся, i Оксен помiтив, що
вiн хреститься, потiм зiбрав вiд забитих патрони i зброю, i вони роздiлили
©© мiж собою. Оксен поглянув на годинник. Було три години дня.
В глибинi яру в безпечному мiсцi сидiв старший офiцер i поволi
покурював сигарету, дивився, як денщик смажить йому на сковородi свiжу
свинячу ковбасу.
- х залишилось дво , - доповiв йому задиханий фельдфебель.
Офiцер сказав:
- Пошлiть пластунiв, хай вiзьмуть живцем.
- сть, - козирнув вестфалець i хотiв бiгти, та дорогу йому перегородив
Джмелик. Сива кубанка з чорним хрестом на потилицi, на кучерях - паморозь,
кожушок розстебнутий. Ззаду хека приручений кiнь-красень, штовха
Джмелика мордою в спину.
- Пане офiцер! х там залишилося тiльки дво . Накажiть облавi не
стрiляти. Я ©х вiзьму сам.
Денщик покинув смажити ковбасу i швидко переклав офiцеровi те, що
сказав Джмелик. Офiцер суворо глянув у очi Джмелику. Офiцер зрозумiв: такi
очi стають ще веселiшими, коли перед ними кров'ю сходить жертва.
- Облавi не стрiляти.
Джмелик свиснув, ударив канчуком коня по крупу, кiнь плигнув убiк i
побiг униз.
"Дивна кра©на, - думав офiцер, -' люди з обличчям варягiв".
Джмелик, пригинаючись, побiг помiж деревами, заходячи партизанам у тил.
Коли до партизанського окопчика залишилось сто метрiв, вiн зупинився,
сто-рожно роззираючись, пiдбiг до чорного дуба i, ковзаючи хромовими
чобiтками по стовбуру, спритно, мов кiшка, видрався вгору. Тепер йому було
добре видно, що там робиться. Убитi лежали в рiзних позах, в снiгу
виблискували стрiлянi гiльзи. Живих було дво . Джмелик приклав карабiн i,
примруживши око, вистрелив. Низенький партизан у шинельчинi осiв на мiсцi,
клюнув головою у снiг. Другий, у чорному кожуховi, озирався,
придивляючись. Брюзкле обличчя його було чорне вiд кровi i землi. Вiн
повертався важко, незграбно, мабуть, теж був поранений.
"Тепер його найкраще брати", - подумав Джмелик i сплигнув на землю.
Перебiгаючи вiд куща до куща, наближався до окопу. Чорний кожушок
вистрелив, i куля збила з вершника кубанку. Джмелик упав, вичiкуючи. Над
окопом звелося заросле чорною щетиною обличчя.
Оксен був поранений. Двi кулi потрапили йому в живiт. Вiн сiв на дно
окопу i вiдчув, що слабне. Тодi вiн зiрвав з ши© шарф, розправив його i
туго пiдперезався. Млiючи вiд болю, глянув на товаришiв. Вони лежали
мертвi.
"А тепер i я пiду вмирати", - подумав вiн i, обриваючи об корiння
нiгтi, видряпався з окопу. Хитаючись, пiшов на Джмелика. Вiн iшов тихо,
без усяко© перестороги, очi його дивились кудись уперед, поверх ворога, i
вiн уже був десь там, куди дивився, в iншому свiтi.
Джмелик чув його тяжке дихання i запах його кровi; той чоловiк був уже
напiвмертвий, i його можна було брати, але Джмелик вистрелив ще раз. Оксен
упав, але у ту ж хвилину схопився. Шапки на головi не було, i помiж