Страница:
вкладаючи Дороша на траву.
Чохов не помiтив, коли це сталося. Вiн спав i раптом почув, що хтось
сидить на ньому верхи i викручу лiву руку. Сержант скинув лейтенанта на
траву.
"Поганi тво© справи, командире. Жаром вiд тебе пашить, як вiд палаючо©
тайги".
Треба було щось робити. Чохов напхав у вiдiрваний рукав сво © сорочки
холодно© землi, приклав до гарячого лоба лейтенанта, а сам пiшов шукати
воду. Вiн знайшов ©© у тихiй заводi, яку зi всiх бокiв обступали комишi.
Плесо очистилось вiд туману i було свiжим i прозорим. Вiд нього вiяло
жабуринням i тим особливим бочковим запахом, що зберiга ться в густих
комишах всю нiч i розвiю ться аж пiсля полудня, коли добре припече сонце i
повi вiтер. На однiй з водяних лисин вiн побачив гурт диких качок, що
плавали помiж очеретом i шульпотiли плескатими носами в куширях.
Чохов довго милувався ними, пригадуючи сибiрськi мочари та озера i сво
полювання в тайзi. Цей спогад про мирне життя пройшовся по душi тихим
болем. Бо ць вiдiрвав свiй погляд вiд широкого свiтлого плеса i зараз же
пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чисто© холодно© води, пiшов назад.
Дорош лежав на сво му мiсцi i тихо стогнав. Йому, мабуть, трохи
полегшало, бо, зачувши шелест крокiв, вiн повернув голову, щоб подивитися,
хто йде. Очi його гарячкове блищали, як у людини, яку мучить пропасниця.
Забачивши воду i жадiбно слiдкуючи, як вона плеска з черевика на траву i
облива сержантовi пальцi, Дорош затрусився, ворухнув губами. Пив вiн,
зажмуривши очi, великими кiнськими ковтками. Сержант боявся, щоб вода не
пошкодила, i заховав ©© в холодок. Дорош глянув на сержанта докiрливо, але
нiчого не сказав. Чохов розстебнув на ньому гiм-настьорку, налив на груди
води. Вона сохла з швидкiстю спирту.
Надвечiр Дорош пiдвiв голову, язиком, як рашпiлем, черконув по губах:
- Води...
- Не можна, товаришу командир.
Дорош скорився. Лiг на траву. Обличчя його було повне ворожо© лютi до
сержанта. Чохов тяжко зiтхнув i, обiпершись на вiльху, став дрiмати, але
слух його був гострий i чутливий, не вбитий сном, i той слух спiймав
пiдозрiлий шелест. Сержант вiдкрив свинцево тяжкi повiки i побачив, як
Дорош, спираючись на лiктi, волоче по травi побиту ногу, пiдкрада ться до
баклаги, що сто©ть в холодку пiд кущами. Очi лейтенанта горять жадобою, а
губи тремтять, як у ображено© дитини; поросле щетиною обличчя з випертими
вилицями гострiша , робиться нещадним i лютим, як у смертельно пораненого
чеченця, який от-от настигне свого ворога i всадить йому ножа мiж лопатки.
Добравшись, Дорош п' воду жадiбно, довго, вона кавка в горлi i з
глухим стукотом пада в груди.
Сержант вiдходить кiлька крокiв назад i, вийнявши з чохла багнет,
зрiза розкiшну, м'яку, розшиту зеленими узорами подушку моху, пiдклада
пiд голову лейтенанта. Дорош вiдкрива очi, лиховiсне блиска на Чохова.
- До смертi мене готу ш, а сам - до нiмцiв? Я тебе iз того свiту на
трибунал покличу... Принеси менi води.
Чохов iде по воду.
"Ех, лейтенанте, навiщо таке говориш? Хiба ж ти перший день мене зна ш?
- гiрко дума вiн, продираючись крiзь гущавину до тихо© заводi. - Ох,
Сибiр, Сибiр, тайга зелена..."
Щось рiясе Чохову очi, вiн набира повну пригорщу води i промива ©х,
але вiд цього не робиться легше, щось давить його за горло, i з грудей
вирива ться тяжкий з прихрипом стогiн.
Наближалася нiч, i всi збиралися в дорогу. Охрiм надрав дикого хмелю i
виплiв сiтку, щоб на нiй нести Дороша. Коли стемнiло-рушили. Просувались в
нелюдських муках. Пораненого жерло вогнем, здорових - бездорiжжя.
Драглисте багно огидно чвакало пiд ногами, i кожен крок вимагав затрати
страшних фiзичних зусиль. Усiм хотiлося чимшвидше вибратися iз смердючих
мочарiв, i тому пiшли праворуч, бо здавалося, що там сухо. Але скiльки
вони не йшли, трясовина не кiнчалася. Вона була безмежна, як пустеля; вони
озиралися, щоб побачити те мiсце, звiдки вийшли, i вибрати по ньому
напрямок, куди простувати далi, але його вже не було видно за туманом, що
густими бiлими валами котився рiвниною. Всi були голоднi. Сили танули.
Бiйцi вже не йшли так рiвно, як ранiше, а заточувалися, i одного разу
Чу-гай не витримав i впав у болото разом iз лейтенантом. Той глухо
зойкнув, i бiль вирвав його iз свiту марення. Дорош зрозумiв, що вони все
ще грузнуть, все ще мордуються у цьому болотняному царствi, якому нема
кiнця. Туман, волога, свiжiсть лiтньо© ночi студили гарячу голову, i нога
вже не так болiла, як ранiше. Дорош чув, як тяжко, з хрипiнням, сапають
бiйцi, як в страшних, нелюдських зусиллях горбляться мокрi, гарячi спини,
i в нього зануртувалося всерединi, вiн скрипнув зубами i так стис щелепи,
що його боляче шпигонуло в скронi.
"Що ж це я, радянський командир, ©ду верхи на сво му бойовому
товаришевi? Здав висоту, пропустив нiмцiв i тепер подорожую на чужих
спинах! I це назива ться житям i боротьбою?"
- Зупинися, Чохов. Втомився я, - сказав вiн гучним голосом, зуби його
цокотiли, i руки зробилися трiпотливими, неспокiйними, вони нiби шукали
чогось, нiби хотiли виловити туман, що насувався все густiше й густiше.
- Може, далi пройдемо, на сухе?
- Менi все одно, на мокрому навiть краще - в боки не давитиме.
Чохов поклав лейтенанта на м'якi купини i, розпроставши замлiлу спину,
кiлька разiв глибоко, з вiд-сапом, передихнув.
- Туман густiша . Скоро свiтанок, - обiзвався вiн, вдивляючись у бiлу
млу.
- Так, так. Скоро свiтанок. А ви, щоб не гаяти часу, iдiть шукайте
дорогу.
Сержант узяв дрючок, i всi пiшли в туман. Дорош обiперся на руку,
глянув у той бiк, куди пiшли бiйцi. ©х не видно було, бо густий туман
зараз же покрив ©х. Чулося тiльки чавкання води пiд купинами, i тiльки по
тому можна було здогадатися, що десь там, за бiлою млою, хтось ходить.
Деякий час Дорош сидiв, напружено прислухаючись. Над болотом стояла
мертва тиша; з потривожених купин iз сердитим сичанням проступала вода,
здалека долiтав приглушений гарматний гомiн. Дорош потягнувся до нього;
завмерши, слухав той гомiн, i йому здавалося, що вiн чу металевий дзвiн
сво©х батарей. Зiбравши всi сили, вiн встав на повен зрiст, зняв з голови
командирський кашкет i, затисши в руцi, з блiдим лицем i суворо стиснутими
вустами поклонився в пояс далекому гомоновi.
Бiйцi повернулися i доповiли, що дорогу знайдено.
- Тодi несiть мене, несiть на той гомiн. Незабаром вони добралися до
хутора i постукали в першу хату. На порiг вийшов дiд в фуфайцi наопашки i
в калошах на босу ногу.
- Заходьте, - попросив вiн, нi про що не розпитуючи. - А то ж хто
сидить? - приглядався вiн до полiсадника.
- То наш командир. Вiн поранений.
- Заведiть же i його, сердегу.
В хатi дiд командував, як на позицiях:
- Стара, свiти свiтло. Галько, засунь дверi, а ти, Миколо, зодягайся.
I вiд його слiв все прийшло в рух: баба мацала на припiчку сiрники,
дiвчинка побiгла в сiни i грюкнула засувом, пiдлiток Микола шукав сво©
штани.
- Сiдайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвiтиш?
- Десь сiрники заткнула.
Нарештi баба засвiтила свiтло i заметушилася бiля печi:
- I борщ, i каша пшоняна, та все прохололо. Галько i Принеси з комори
молоко.
Дiд мiж iншим вiдкрив скриню та вишвирнув на долiвку чорне шмаття.
Чумаченко поклав на стiл ложку, тихенько взяв дiда за рукав:
- Куди споряджати задумав?
- На вихiд з окруженiя...
- Тодi зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах пiдробля ш?
Дiд наставив бороду вгору, затрусився, аж калошi захляпали:
- Ах ти ж, розсучий сину© Так я дезертирiв скриваю? А ось ходiм, я
дiдiв скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Днiпро покидав? Нашу
славу козацьку поворив? Миколо, бiжи по хутору, дiдiв скликай. - Господар
так розiйшовся, що годi вгамувати.
- Стiй, не кричи, дiду, - просив Дорош, постогнуючи вiд болю. - Як
командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дiд добрий, радянський дiд, тiльки
почекай. Ну, стiй!
Куди там стояти! Дiд вицупив iз-за сволока бату-ру, якою, певно, не раз
повчав свого внука Миколку, загнав Чумаченка мiж кочерги. Чохов схопив
зубами рукав гiмнастьорки, давився вiд смiху, дивлячись, як Чумаченко,
вiдставивши руки, борониться вiд дiда. Погасян крутив ложку, не знав, що
робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далi. Вiн просто не розумiв,
серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дiд до того здияволився, що
вихопив з-пiд подушки гвинтiвку i наставив на бiйцiв:
- Ану, кидайте ложки, сукинi сини! Шагом марш з хати.
- Дiду, опусти сво оружi , - просився Чумаченко. - Що це за життя
таке? Нiмцi наставляють, сво© наставляють. Поiмiй хоч ти до нас жалiсть!
- А будеш мене обзивати?
- Нi, не буду. За що ж такого дiда обзивати? З ним тютюнцю покурити,
побалакати, - пiддобрювався Чумаченко.
Нарештi заспоко©ли дiда; а найбiльше Погасян. Вiн сказав, що у Вiрменi©
такий дiд був би великим начальником у любому мiстi. Виявилося, що дiд -
не промах, був на "iнпiрiлiстической", вмi лаятися по-турецьки, просити
тютюну, зна , як по-©хньому вiвця, кiнь, хлiб, вода.
З Погасяном вони зiйшлися через двi хвилини.
- А як там гора Арарат, сто©ть?
- Сто©ть.
- I турки там ходять?
- Ходять.
- От бач, видно зразу, що чоловiк з понятi м. За столом зараз же
Погасяна вiддiлили. Дiд його рiшуче вважав за турка i наказав жiнцi
свинячого м'яса i сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною
кашею. Поволi дiд охолов.
- Так що тобi треба, командире?
- Нам якби пiдводу, хоч поганеньку. Важко меяi йти, - вiдповiв Дорош,
вiдчуваючи, як в цiй сiльськiй хатi, де пахне сухим хмелем i капустяним
листочком, зника його контузiя i менша жар в головi.
- Пiдвода буде.
I справдi, через пiвгодини запряжений конячкою вiз стояв у дворi. Дiд
натоптував у ящик сiна, щоб краще було лежати пораненому. Пiдводу пригнав
Микола i вже шушукався iз Чумаченком, циганив гранату.
Проводжаючи Дороша, баба плакала i запихала в кишенi пироги з
картоплею...
Дiд помацав у темрявi "упряжку", кiлька разiв обiйшов воза. Пес качався
чорним клубком по травi, але не гавкав. Дiд вiдкинув його чоботом, усiвся
бiля Дороша:
- Миколка вас повезе. Менш подозр нiй. Ви©хали з двору. Бiйцi iшли,
тихо перемовляючись. Зорi ще не гасилися в зеленому небi. На болотах
стогнав бугай.
Дiд скаржився Дорошевi:
- Не дитина, а зарiзяка росте: повнi стрiхи понапихав оружiя. Оце перед
вашими чого каблучився - точно якусь залiзяку вихитрював. Я його i не лаю
- у дворi все знадобиться.
Ви©хали в степ. Темно - навiть кiнського хвоста не видно. Микола
припинив конячину, послухав.
- Не бiйся, нiкого нема . Ланяй смiливо, - пiдбадьорив старий. - Нiмець
тепер на большаках, а сюдя й носа не показу . А полiца© навiдуються за
ку-рами та самогонкою. Та все якiсь не нашi. З чужих сiл. Скажи менi,
командире, звiдкiля воно тако© поганi набралося? За мирного врем'я наче
таких не було, а грянула вiйна - ось i вони. Як чорт з рукава витрусив.
Зараз тобi гвинтiвку на плече, пов'язку на рукав - i вже воно... А щоб
тебе двойною петлею зашморгнуло на радiсть мамцi.
"Веселий дiдок попався", - роздумував Дорош, уминаючи смачнi бабинi
пироги.
- Смачнi пироги, - прихвалив уголос.
- ©ж на здоров'я. Нащот пирогiв - моя баба перша на хуторi. А ви ж,
хлопцi, далеченько розiгналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на мов
мненi , то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож i горенько. Ти
дума ш, у тебе першого питаю? Моя хата вiд болiт крайня, через не© вже,
мо', полк, а мо', й цiла дивiзiя перейшла таких, як ти. Усе з болiт
крадуться. А я смiюся: чи не вiдьми болотянi вас там висиджують за нiч? А
самого так i давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу
варить i двi макiтри пирогiв пече. Щитай - польова кухня.
- З рiдних хто на вiйнi?
- Син. Мо', десь пiд кущиком перезува ться, щоб не мулько тiкати було.
Щтьма намотувалася на колеса, як суво© повстi, по хуторах сурмили першi
пiвнi.
- Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш ©х на Борзенкiв
хутiр до кума Никифора. А вiн уже зна як. Ну, я пiшов. Глядiть же, бiсовi
сини, пiд бабськими спiдницями засядете - прокляну. I мiй хлiб-сiль рогом
вилiзе. Ну, ©дьте вже, ©дьте.
Всi пiдiйшли прощатися з дiдом, а особливо Охрiм Горобець: трясе дiда
за руку, не да нiкому слова сказати, все сам говорить:
- Ти, дiду, як закiнчиться вiйна, при©жджай до нас. Ми тобi таку пасiку
доручим, що бочками мед качатимеш. Ти зна ш, яка в нас бджола? У вiчко не
влазить. Потому - у нас степ, а у вас одно болото. Бджолi квiтку потрiбно.
А у вас де квiтка?
- Ну й чоловiк. Якби в рот зерно засипав - борошно б вискакувало, -
дивувався дiд.
Два хутори про©хали спокiйно. В третьому напо©ли коня, напилися самi.
Почали радитися, чи встигнуть завидна доскочити до Борзенкового. Кiнь
довго нюхав дубову баддю на цямринi, одфиркувався.
- А чого б не встигнути? Що ми - за годину сiм кiлометрiв не про©демо?
Наняй, Миколо.
Охрiм обливав водою голову, "щоб спать не хотiлось", i, проводячи
долонею по стриженому волоссi, стрiляв краплями:
- Щось менi таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.
- Пристебни язика.
- По©хали.
Гострiшав житнiй дух. Забризкана росою дорога м'якла пiд колесами. Вiд
коняки несло потом i ремiнною збру ю. В степу, на пiвдорозi до хутора
Борзенкового, стало яснiти небо. Чорний коваль роздував горно, i небо
рожевiло все бiльше. Будяки понад дорогою цiдили малиновий сiк. Обзивались
перепела. Свiтла тiнь косинцем лягла на степ. Микола пiдганяв конячину.
Дорош спав, зарившись у сiно. Бiйцi iшли настороженi. Чумаченко димiв
цигаркою.
- Тихо, як у вовчiй ямi... Тут кра© глухi... I раптом всi щось вiдчули,
зупинилися. Спочатку Погасян, потiм Чохов, за ним Огоньков. Охрiм витяг
шию, як пiвень на тину перед "ку-ку-рiку": всi ясно почули далеке гудiння
машини. Вона ©хала сюди. Розбудили Дороша. Вiн злiз з воза i сказав
хлопчиковi:
- Жми, - i показав на хутiр. Миколка погнав коняку дорогою, щез у
житах. Дорош махнув рукою бiйцям, i вони залягли понад дорогою.
- Якщо транспорт великий - пропусти, малий - бити. Ясно?
Охрiм шмигля через дорогу раз, удруге. Хтось хапа його за шинелю,
тягне в жито. Чугай мовчки гризе стеблину. Огоньков смi ться з Охрiма
вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк.
Шум ближча .
Погасян сигналiзу , що машина одна, i перший стрiля в шофера, ураганна
стрiлянина - i тихо.
Тихо-тихо. Величезна, плямиста, з буцаючим зубром машина з'©жджа в
кювет i глухне. Солдат лежить на борту, звiсивши вниз руку. З каски тече
кров. Два петляють житами, вiдстрiлюються. Огоньков бiжить за ними,
скрику : "Ой!" - i пада . Чумаченко зводить його, а по житi кров - ссик,
ссик. Стебла багрянiють.
- Ну, що тобi, що? - кричить Чумаченко. - Куди?
Огоньков бiлi , бульбашить з рота рожевим. Пiд гудзик гiмнастьорки
потрапив колосок, вiдрiзався, висить, восковi жовтiють зерна. Чумаченко
тягне Огонькова до машини, зда Чохову на руки, а сам вiдкрива дверцята,
бере за петлi мертвого шофера, волоче в борозну.
Дорош пита , хто поведе машину. Чугай каже:
- Я, - i сiда за руль.
Коли вiн дивиться з кабiни, то десь бозна-де внизу сто©ть його земляк
Охрiм у довгiй шинелi i каже:
- Може, пiдпихнути?
Огонькова прошило кулею навилiт. Його роздяг-ли, перев'язують пакетами,
вiдiбраними у мертвих нiмцiв.
Чугай уже завiв мотор: нiмецька технiка опанована. Дороша пхають у
кузов, Огонькова - в кабiну.
- Жми!
Ревище вста над степом. Сонце гра на побитому склi, а Миколка сто©ть
на возi, щось кричить i маха вслiд бiйцям подертим картузом.
Спочатку Ташань була чистою, тодi зробилася крейдяною, а потiм
заколотилася, завирувала спiдсподу, посивiла. Iз-за Беево© гори вилiзла
хмара, стала у водi темною фортецею, замертво, непорушне, взялась димами,
закурiлась. Хмара була сливовою, з пiдпаленими сонцем краями, щохвилi
густiшала, наливалася вируючою каламуттю, доки не стала внизу чорною,
вгорi жовтогарячою, як глина на призьбi. Чорна тiнь укрила село i рiчку, а
в провулках мiж тинами поночiло, хати присiли. Ластiвки летiли в тучу,
голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипiло. Верби опускали вiти
до землi, кутались i чекали, а тополям що! Синiми стрiлами в небо -
простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змiшало, рвонуло
верби за коси, - i захлипали вiконницi, i таке розходилося, що вихлюпнуло
воду з калюж.
В колгоспному дворi, стирлувавшись бiля корiвника, ревла худоба.
Комори, стайнi, волярня - все повiдкривано, всюди валяються подертi мiшки,
смердить смалятиною. Собаки з гарчанням волочать по садку свинячi
тельбухи. На яблунях висять свiжозiдранi бичачi шкури. Бiля контори -
пiдводи, навантаженi салом, пшоном, сiллю, борошном. Стоять люди, злякано
дивляться на все, що робиться.
Оксен, збивши на потилицю шапку, сидить на ганку, курить. Пальцi
нервово давлять вишневий мундштук. Бiля нього топчеться запнута у чорну
хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камiннi.
Донечка трима ться за спiдницю, син треться бiля батька, мовчить, тiльки
нiздрi трiпотять.
- дь, Олено, евакуюйся. Прийдуть нiмцi - пере-вiшають.
- Хай уже. Що людям, те й менi.
Вiд контори до комор, вiд комор у степ гаса на рудому жеребцi Гнат.
Сiдло рипить, з мундштукiв - шматками пiна. Хека кiнь, хека Гнат. На
Гнатовi нова шинеля, чоботи iз шпорами, картуз - ремiнцем пiд бороду, два
нагани, бомби, ножi. За спиною - гвинтiвка. На золотому зубi пожежа, на
лицi - пожежа.
На руцi - нагай з козячою нiжкою. Його жiнка Настя сто©ть помiж
молодицями, млi :
- Отакий усiх нiмцiв одним конем перечавучить. Боже, одчаюга! Сьогоднi
вдосвiта встала борошно сiяти, за пiдситок, а пiд ним бомби лежать...
Мого, молодицi, першого вб'ють. Такий на голi шашки полiзе.
- Ну, довго будете м'ятися? - кричить Гнат, осадивши огиря. - Я вже всю
сiльраду оббiг. Бачите? - показу нагаем в степ.
А там гогоче, реве, крутить вогнянi вiхтi, стрiля вернем у чорнi
хмари. Кiнь i Гнат здибились на чорну хмару.
- Спа-а-алю все. Нi грама нiмцям не лишу! Хай суху землю гризуть.
- А ми що ©стимемо?
- сть указанi - ваку©руватися. Чого сидите?
- Жеребець воловi не пара.
- Пiшки iдiть, а то хитру те© Ми повернемося. О, тодi, зна ш-понiма ш,
спита мо, хто на чию дудочку грав.
Гнат б' огиря нага м i летить дворищем, розпустивши крила шинелi, туди
за Ташань, палити стоги.
Нарештi на пiдводи все вкладено, i Григiр Тетеря пiдходить до Оксена:
- Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключi:
оце - вiд комор, це - вiд льохiв, а це - вiд контори. Вiзьми.
Оксен хова ключi до кишенi.
- ще двi боднi липового меду, кiш я ць i двадцять лiтрiв рижi во©
олi©. На жнива приготовлено.
- Ходiм у контору, напишеш розписку. В кабiнетi Оксейа, як надворi, -
все порозкидано, шафи порозкриванi, пiд ногами валяються папери. Килимок,
яким так любив хизуватися Оксен перед iншими головами колгоспiв,
зiжмаканий i облитий чорнилом. Зайшовши у кабiнет, Оксен за сво ю
десятилiтньою звичкою зняв шапку, повiсив на цвяшок i, пригладивши рукою
чорне, закучерявлене спереду волосся, сiв за стiл. Зараз же його охопило
дiлове почуття, яке охоплювало його завжди в цьому кабiнетi, за цим
столом, де йому не раз доводилося вирiшувати важливi питання колгоспного
життя. Вiн навiть за тою ж самою звичкою. i керований тим же самим дiловим
почуттям сягнув рукою в шухляду, щоб витягти блокнот-щоденник, але
вiдсмикнув ©© назад i криво посмiхнувся: пригадав, для чого прийшов, i
лице його зробилося суворим.
- От що, дядьку Григоре, сiялки, борони, рала, весь реманент бережiть.
Найкраще - розберiть його на частини i заховайте. Зерно, що в коморах,
роздайте людям.
- Аз посiвфондом як?
- Бережiть десь там у куточку. Iншi продукти: сало, смалець, яйця, мед,
сiль - закопайте у землю, - i кришка. Щоб тiльки ви один знали, де воно.
Зрозумiло? Вiдступатимуть нашi бiйцi, скажiть - просив ролова... - Оксен
на хвильку замовк, одвернувся до вiкна, - щоб ста нь, корiвникiв,
свинарникiв не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тодi вже хай...
Що ж зробиш... Тепер ще. Кидаю я тут свою сiм'ю...
Григiр встав, зняв з лисо© голови заячу шапку:
- Забрав би ти ©© з собою.
- Коли ж вона не хоче. - Оксен опустив очi, мiж бровами лягла зморшка.
-Цiлу нiч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армiю пiдеш, а я
мiж чужими людьми з двома дiтьми що буду робити? Так що залиша ться вона
тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих
рук - хата валиться.
- Об цiм дiлi не клопочись.
- Ну, оце i все. I ключi вiзьмiть собi назад. В дорозi менi i голка
важка буде.
Старим був завгосп i комiрник Григiр Тетеря! Вiдтодi, як заснувався
колгосп, на цiй посадi працював i тому, коли знову взяв ключi до рук i
вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову i
подумав: "А хто його зна , може, й доживу до того, що засiки вiдкрию на
нове зерно" - i поклав ключi у полотняну кишеню.
Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай.
Заскрипiли пiдводи, заревла худоба. Дiвчата, плачучи в рукава, погнали
©© з двору.
- Люди! - закричав Оксен i зняв шапку. Вiтер рвав його чуб, оголюючи
залисини. - Хлiб вам роздадуть, так що голоднi сидiти не будете. Прийде
нiмець - стiйте один за всiх i всi за одного. Може, я кого зо-бидив або не
так сказав, то простiть. - Поклонився на всi боки, надiв шапку, поцiлував
жiнку, дiтей i, прогримiвши чобiтьми по сходах, побiг наздоганяти пiдводи.
Олена догнала його, вчепилася за рукав:
- Як же я буду одна з дiтьми, Оксеночку? Вiн поцiлував ©© у мокре
обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за пiдводами.
Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв
карабiн i вистрелив п'ять разiв у повiтря.
- Ждiть з перемогою! - крикнув вiн i оперiщив жеребця нага м. Той винiс
його на шлях i полетiв, рвучи копитами землю.
- I в кого воно отаке вдалося, баламутне? - гомонiли мiж собою баби.
- У дiда Реви Нескистенко отакий був. Нiхто краще нього не задзвонить
до утренi або "на достойно". А на паску як заведе, як заведе, то аж дух
тобi перехоплю , так же чисто виказують дзвони: "Клим дома, Хоми нема,
Хома дома, Клима нема", - схиливши голову набiк i розмахуючи зморщеним
кулачком, заскандувала бабуся.
- I що-бо ви говорите? - сiпала ©© дочка за рукав..
- А що? Хiба не правда? Отут на всю округу кращого дзвонаря нiде не
було. I ти, боже мiй, яке насунуло, - глянула вона на хмару, що стояла над
горою. - I коли вже воно розiйдеться?
- Ох, видать, не скоро, - зiтхнула сусiдка.
Оксен та Гнат разом з евакуйованими ©хали цiлу нiч без перепочинку.
Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:
- Оце дорога на самий Харкiв. Там худобу здасте, а самi як хочете - або
ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росi©.
Павло Гречаний, у сiрячинi, з торбою через плече, босий (чоботи поклав
на воза), кишенi набехканi тютюном, мовляв, тепер хоч на край свiту,
пiдiйшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: "бо я по городах не
бував, то й не знаю".
Побачивши його за сорок верст вiд Троянiвки, Оксен жахнувся: закрутить
старого вiйна, пропаде чоловiк, бо ж вiн далi Бе вб© гори нiде не був. "I
як же я не помiтив? Зовсiм з виду випустив", - докоряв себе Оксен.
- У дiвчат, дядьку, все записано. Вони знають. - "Отож i знайшли кого
послати. Самi, значить, у кущi, а ти язика не ма ш, то бий ноги, старий
дурню, доки десь на дорозi ноги вiдкинеш". - А втiм, зна те що, дядьку,
вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.
- Та ми ©м ще в селi говорили, - обiзвалися дiвчата. -Так он товариш
Рева напали: "Здоровий, дожене". Ну, а дядько - авiсно ж якi - не
вiдмовляться.
- Ну, то як, дядьку, верта те?
- Та про мене, - згодився Павло, узяв чоботи, цiпок i, скинувши шапку,
довго стояв обабiч дороги, як чабан, що запас свою отару. Оксен з
дiвчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.
- Свиня, - кинув вiн Гнатовi, коли вони вiд'©хали на бокову стежку. -
Отакого старого чоловiка - i то не пожалiв.
- Ге-ге, - блиснув зубом Гнат. - Вiн двожильний, за твого,
зна ш-понiмаеш, коня виходить.
- Дурному гори нема , а все низ, отак i тобi, всiх на одну мiрку
мiря ш.
В снiданок перекусили, напилися з баклаги тепло© води, по©хали далi.
Пiд Оксеном кiнь поганенький, замiсть сiдла - мiшок iз сiном, а замiсть
стремен - посторонки з петлями на обох кiнцях. А в Гната - сiдло на рипах,
кiнь як звiр. ©хали глухою дорогою, але i тут був великий рух. Дорога
захрясла возами, худобою, кiньми i людьми. З меканням торохтять ратицями
вiвцi, смердять розпареною на оонцi вовною, понуривши голови, бреде
скотина, дмуха на шляху, звихрюючи пилюку. У будах ©дуть евакуйованi.
Маленькi дiти сплять на лахмiттi або в материнських пеленах; на сонних,
спiтнiлих личках чорнi лиша© мух; разом iз онучами сохнуть дитячi пелюшки.
Ззаду кожно© пiдводи торохтить вiдро або задимлений казанок. Скриплять
гарби, цьвохкають батоги, сопуть конi, люди з острахом позирають на обрiй:
чи не пiдкрадаються хижаки з чорними хрестами.
Оксен i Гнат потрапили в овечу рiку i довго не могли вибратися з не©.
- Довго ми з ними будемо вожжатися? - розлютувався Гнат i,
перехилившись з сiдла, зашмагав нага м по овечих спинах, аж курява знялася
хмарою. Чиясь сердита рука схопила його за шинелю. Обернувся - чабан.
Здоровенний дядько з гирлигою.
- Ти чого тварину зобижа ш? Ти чого б' ш? Хомо, ходи сюди, осьдечки
вiн, лярвуватий...
Прибiг Хома, в постолах, i, не говорячи нi слова, вперiщив Гната
батурого по спинi i теж збив з шинелi стiльки пилюги, як з вiвцi. Гнат
вiдсахнувся конем з дороги, зiрвав з плеча гвинтiвку, i дiло, може б,
кiнчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, i той,
задравши голову, понiс вершника степом.
- Ви чого кулаками розмахалися? - пiд'©хав до них насуплений Оксен, але
очi його шалено смiялися.
- А коли ж вiн, сякий-такий, тварину без'язику зобижа . I рука
пiднiма ться в сучого сина.
- А ви зна те, що то голова сiльради, а ви руку пiдняли, i вiн вас у
першому ж селi передасть властям.
- В цьому степу ми всi однаковi: голови i ноги. Правду я кажу, Хомо?
- Авжеж, правду.
"Ну, з Гнатом таки весело ©хати. Обов'язково десь у веселу дiрочку
свисне".
За якiсь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.
- Я ©м покажу, хто я такий. Я ©м пропишу, овечим курдюкам!
- Ти, Гнате, ©дь тихо, бо то такi дядьки, що намилять тобi шию, а потiм
Чохов не помiтив, коли це сталося. Вiн спав i раптом почув, що хтось
сидить на ньому верхи i викручу лiву руку. Сержант скинув лейтенанта на
траву.
"Поганi тво© справи, командире. Жаром вiд тебе пашить, як вiд палаючо©
тайги".
Треба було щось робити. Чохов напхав у вiдiрваний рукав сво © сорочки
холодно© землi, приклав до гарячого лоба лейтенанта, а сам пiшов шукати
воду. Вiн знайшов ©© у тихiй заводi, яку зi всiх бокiв обступали комишi.
Плесо очистилось вiд туману i було свiжим i прозорим. Вiд нього вiяло
жабуринням i тим особливим бочковим запахом, що зберiга ться в густих
комишах всю нiч i розвiю ться аж пiсля полудня, коли добре припече сонце i
повi вiтер. На однiй з водяних лисин вiн побачив гурт диких качок, що
плавали помiж очеретом i шульпотiли плескатими носами в куширях.
Чохов довго милувався ними, пригадуючи сибiрськi мочари та озера i сво
полювання в тайзi. Цей спогад про мирне життя пройшовся по душi тихим
болем. Бо ць вiдiрвав свiй погляд вiд широкого свiтлого плеса i зараз же
пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чисто© холодно© води, пiшов назад.
Дорош лежав на сво му мiсцi i тихо стогнав. Йому, мабуть, трохи
полегшало, бо, зачувши шелест крокiв, вiн повернув голову, щоб подивитися,
хто йде. Очi його гарячкове блищали, як у людини, яку мучить пропасниця.
Забачивши воду i жадiбно слiдкуючи, як вона плеска з черевика на траву i
облива сержантовi пальцi, Дорош затрусився, ворухнув губами. Пив вiн,
зажмуривши очi, великими кiнськими ковтками. Сержант боявся, щоб вода не
пошкодила, i заховав ©© в холодок. Дорош глянув на сержанта докiрливо, але
нiчого не сказав. Чохов розстебнув на ньому гiм-настьорку, налив на груди
води. Вона сохла з швидкiстю спирту.
Надвечiр Дорош пiдвiв голову, язиком, як рашпiлем, черконув по губах:
- Води...
- Не можна, товаришу командир.
Дорош скорився. Лiг на траву. Обличчя його було повне ворожо© лютi до
сержанта. Чохов тяжко зiтхнув i, обiпершись на вiльху, став дрiмати, але
слух його був гострий i чутливий, не вбитий сном, i той слух спiймав
пiдозрiлий шелест. Сержант вiдкрив свинцево тяжкi повiки i побачив, як
Дорош, спираючись на лiктi, волоче по травi побиту ногу, пiдкрада ться до
баклаги, що сто©ть в холодку пiд кущами. Очi лейтенанта горять жадобою, а
губи тремтять, як у ображено© дитини; поросле щетиною обличчя з випертими
вилицями гострiша , робиться нещадним i лютим, як у смертельно пораненого
чеченця, який от-от настигне свого ворога i всадить йому ножа мiж лопатки.
Добравшись, Дорош п' воду жадiбно, довго, вона кавка в горлi i з
глухим стукотом пада в груди.
Сержант вiдходить кiлька крокiв назад i, вийнявши з чохла багнет,
зрiза розкiшну, м'яку, розшиту зеленими узорами подушку моху, пiдклада
пiд голову лейтенанта. Дорош вiдкрива очi, лиховiсне блиска на Чохова.
- До смертi мене готу ш, а сам - до нiмцiв? Я тебе iз того свiту на
трибунал покличу... Принеси менi води.
Чохов iде по воду.
"Ех, лейтенанте, навiщо таке говориш? Хiба ж ти перший день мене зна ш?
- гiрко дума вiн, продираючись крiзь гущавину до тихо© заводi. - Ох,
Сибiр, Сибiр, тайга зелена..."
Щось рiясе Чохову очi, вiн набира повну пригорщу води i промива ©х,
але вiд цього не робиться легше, щось давить його за горло, i з грудей
вирива ться тяжкий з прихрипом стогiн.
Наближалася нiч, i всi збиралися в дорогу. Охрiм надрав дикого хмелю i
виплiв сiтку, щоб на нiй нести Дороша. Коли стемнiло-рушили. Просувались в
нелюдських муках. Пораненого жерло вогнем, здорових - бездорiжжя.
Драглисте багно огидно чвакало пiд ногами, i кожен крок вимагав затрати
страшних фiзичних зусиль. Усiм хотiлося чимшвидше вибратися iз смердючих
мочарiв, i тому пiшли праворуч, бо здавалося, що там сухо. Але скiльки
вони не йшли, трясовина не кiнчалася. Вона була безмежна, як пустеля; вони
озиралися, щоб побачити те мiсце, звiдки вийшли, i вибрати по ньому
напрямок, куди простувати далi, але його вже не було видно за туманом, що
густими бiлими валами котився рiвниною. Всi були голоднi. Сили танули.
Бiйцi вже не йшли так рiвно, як ранiше, а заточувалися, i одного разу
Чу-гай не витримав i впав у болото разом iз лейтенантом. Той глухо
зойкнув, i бiль вирвав його iз свiту марення. Дорош зрозумiв, що вони все
ще грузнуть, все ще мордуються у цьому болотняному царствi, якому нема
кiнця. Туман, волога, свiжiсть лiтньо© ночi студили гарячу голову, i нога
вже не так болiла, як ранiше. Дорош чув, як тяжко, з хрипiнням, сапають
бiйцi, як в страшних, нелюдських зусиллях горбляться мокрi, гарячi спини,
i в нього зануртувалося всерединi, вiн скрипнув зубами i так стис щелепи,
що його боляче шпигонуло в скронi.
"Що ж це я, радянський командир, ©ду верхи на сво му бойовому
товаришевi? Здав висоту, пропустив нiмцiв i тепер подорожую на чужих
спинах! I це назива ться житям i боротьбою?"
- Зупинися, Чохов. Втомився я, - сказав вiн гучним голосом, зуби його
цокотiли, i руки зробилися трiпотливими, неспокiйними, вони нiби шукали
чогось, нiби хотiли виловити туман, що насувався все густiше й густiше.
- Може, далi пройдемо, на сухе?
- Менi все одно, на мокрому навiть краще - в боки не давитиме.
Чохов поклав лейтенанта на м'якi купини i, розпроставши замлiлу спину,
кiлька разiв глибоко, з вiд-сапом, передихнув.
- Туман густiша . Скоро свiтанок, - обiзвався вiн, вдивляючись у бiлу
млу.
- Так, так. Скоро свiтанок. А ви, щоб не гаяти часу, iдiть шукайте
дорогу.
Сержант узяв дрючок, i всi пiшли в туман. Дорош обiперся на руку,
глянув у той бiк, куди пiшли бiйцi. ©х не видно було, бо густий туман
зараз же покрив ©х. Чулося тiльки чавкання води пiд купинами, i тiльки по
тому можна було здогадатися, що десь там, за бiлою млою, хтось ходить.
Деякий час Дорош сидiв, напружено прислухаючись. Над болотом стояла
мертва тиша; з потривожених купин iз сердитим сичанням проступала вода,
здалека долiтав приглушений гарматний гомiн. Дорош потягнувся до нього;
завмерши, слухав той гомiн, i йому здавалося, що вiн чу металевий дзвiн
сво©х батарей. Зiбравши всi сили, вiн встав на повен зрiст, зняв з голови
командирський кашкет i, затисши в руцi, з блiдим лицем i суворо стиснутими
вустами поклонився в пояс далекому гомоновi.
Бiйцi повернулися i доповiли, що дорогу знайдено.
- Тодi несiть мене, несiть на той гомiн. Незабаром вони добралися до
хутора i постукали в першу хату. На порiг вийшов дiд в фуфайцi наопашки i
в калошах на босу ногу.
- Заходьте, - попросив вiн, нi про що не розпитуючи. - А то ж хто
сидить? - приглядався вiн до полiсадника.
- То наш командир. Вiн поранений.
- Заведiть же i його, сердегу.
В хатi дiд командував, як на позицiях:
- Стара, свiти свiтло. Галько, засунь дверi, а ти, Миколо, зодягайся.
I вiд його слiв все прийшло в рух: баба мацала на припiчку сiрники,
дiвчинка побiгла в сiни i грюкнула засувом, пiдлiток Микола шукав сво©
штани.
- Сiдайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвiтиш?
- Десь сiрники заткнула.
Нарештi баба засвiтила свiтло i заметушилася бiля печi:
- I борщ, i каша пшоняна, та все прохололо. Галько i Принеси з комори
молоко.
Дiд мiж iншим вiдкрив скриню та вишвирнув на долiвку чорне шмаття.
Чумаченко поклав на стiл ложку, тихенько взяв дiда за рукав:
- Куди споряджати задумав?
- На вихiд з окруженiя...
- Тодi зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах пiдробля ш?
Дiд наставив бороду вгору, затрусився, аж калошi захляпали:
- Ах ти ж, розсучий сину© Так я дезертирiв скриваю? А ось ходiм, я
дiдiв скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Днiпро покидав? Нашу
славу козацьку поворив? Миколо, бiжи по хутору, дiдiв скликай. - Господар
так розiйшовся, що годi вгамувати.
- Стiй, не кричи, дiду, - просив Дорош, постогнуючи вiд болю. - Як
командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дiд добрий, радянський дiд, тiльки
почекай. Ну, стiй!
Куди там стояти! Дiд вицупив iз-за сволока бату-ру, якою, певно, не раз
повчав свого внука Миколку, загнав Чумаченка мiж кочерги. Чохов схопив
зубами рукав гiмнастьорки, давився вiд смiху, дивлячись, як Чумаченко,
вiдставивши руки, борониться вiд дiда. Погасян крутив ложку, не знав, що
робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далi. Вiн просто не розумiв,
серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дiд до того здияволився, що
вихопив з-пiд подушки гвинтiвку i наставив на бiйцiв:
- Ану, кидайте ложки, сукинi сини! Шагом марш з хати.
- Дiду, опусти сво оружi , - просився Чумаченко. - Що це за життя
таке? Нiмцi наставляють, сво© наставляють. Поiмiй хоч ти до нас жалiсть!
- А будеш мене обзивати?
- Нi, не буду. За що ж такого дiда обзивати? З ним тютюнцю покурити,
побалакати, - пiддобрювався Чумаченко.
Нарештi заспоко©ли дiда; а найбiльше Погасян. Вiн сказав, що у Вiрменi©
такий дiд був би великим начальником у любому мiстi. Виявилося, що дiд -
не промах, був на "iнпiрiлiстической", вмi лаятися по-турецьки, просити
тютюну, зна , як по-©хньому вiвця, кiнь, хлiб, вода.
З Погасяном вони зiйшлися через двi хвилини.
- А як там гора Арарат, сто©ть?
- Сто©ть.
- I турки там ходять?
- Ходять.
- От бач, видно зразу, що чоловiк з понятi м. За столом зараз же
Погасяна вiддiлили. Дiд його рiшуче вважав за турка i наказав жiнцi
свинячого м'яса i сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною
кашею. Поволi дiд охолов.
- Так що тобi треба, командире?
- Нам якби пiдводу, хоч поганеньку. Важко меяi йти, - вiдповiв Дорош,
вiдчуваючи, як в цiй сiльськiй хатi, де пахне сухим хмелем i капустяним
листочком, зника його контузiя i менша жар в головi.
- Пiдвода буде.
I справдi, через пiвгодини запряжений конячкою вiз стояв у дворi. Дiд
натоптував у ящик сiна, щоб краще було лежати пораненому. Пiдводу пригнав
Микола i вже шушукався iз Чумаченком, циганив гранату.
Проводжаючи Дороша, баба плакала i запихала в кишенi пироги з
картоплею...
Дiд помацав у темрявi "упряжку", кiлька разiв обiйшов воза. Пес качався
чорним клубком по травi, але не гавкав. Дiд вiдкинув його чоботом, усiвся
бiля Дороша:
- Миколка вас повезе. Менш подозр нiй. Ви©хали з двору. Бiйцi iшли,
тихо перемовляючись. Зорi ще не гасилися в зеленому небi. На болотах
стогнав бугай.
Дiд скаржився Дорошевi:
- Не дитина, а зарiзяка росте: повнi стрiхи понапихав оружiя. Оце перед
вашими чого каблучився - точно якусь залiзяку вихитрював. Я його i не лаю
- у дворi все знадобиться.
Ви©хали в степ. Темно - навiть кiнського хвоста не видно. Микола
припинив конячину, послухав.
- Не бiйся, нiкого нема . Ланяй смiливо, - пiдбадьорив старий. - Нiмець
тепер на большаках, а сюдя й носа не показу . А полiца© навiдуються за
ку-рами та самогонкою. Та все якiсь не нашi. З чужих сiл. Скажи менi,
командире, звiдкiля воно тако© поганi набралося? За мирного врем'я наче
таких не було, а грянула вiйна - ось i вони. Як чорт з рукава витрусив.
Зараз тобi гвинтiвку на плече, пов'язку на рукав - i вже воно... А щоб
тебе двойною петлею зашморгнуло на радiсть мамцi.
"Веселий дiдок попався", - роздумував Дорош, уминаючи смачнi бабинi
пироги.
- Смачнi пироги, - прихвалив уголос.
- ©ж на здоров'я. Нащот пирогiв - моя баба перша на хуторi. А ви ж,
хлопцi, далеченько розiгналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на мов
мненi , то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож i горенько. Ти
дума ш, у тебе першого питаю? Моя хата вiд болiт крайня, через не© вже,
мо', полк, а мо', й цiла дивiзiя перейшла таких, як ти. Усе з болiт
крадуться. А я смiюся: чи не вiдьми болотянi вас там висиджують за нiч? А
самого так i давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу
варить i двi макiтри пирогiв пече. Щитай - польова кухня.
- З рiдних хто на вiйнi?
- Син. Мо', десь пiд кущиком перезува ться, щоб не мулько тiкати було.
Щтьма намотувалася на колеса, як суво© повстi, по хуторах сурмили першi
пiвнi.
- Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш ©х на Борзенкiв
хутiр до кума Никифора. А вiн уже зна як. Ну, я пiшов. Глядiть же, бiсовi
сини, пiд бабськими спiдницями засядете - прокляну. I мiй хлiб-сiль рогом
вилiзе. Ну, ©дьте вже, ©дьте.
Всi пiдiйшли прощатися з дiдом, а особливо Охрiм Горобець: трясе дiда
за руку, не да нiкому слова сказати, все сам говорить:
- Ти, дiду, як закiнчиться вiйна, при©жджай до нас. Ми тобi таку пасiку
доручим, що бочками мед качатимеш. Ти зна ш, яка в нас бджола? У вiчко не
влазить. Потому - у нас степ, а у вас одно болото. Бджолi квiтку потрiбно.
А у вас де квiтка?
- Ну й чоловiк. Якби в рот зерно засипав - борошно б вискакувало, -
дивувався дiд.
Два хутори про©хали спокiйно. В третьому напо©ли коня, напилися самi.
Почали радитися, чи встигнуть завидна доскочити до Борзенкового. Кiнь
довго нюхав дубову баддю на цямринi, одфиркувався.
- А чого б не встигнути? Що ми - за годину сiм кiлометрiв не про©демо?
Наняй, Миколо.
Охрiм обливав водою голову, "щоб спать не хотiлось", i, проводячи
долонею по стриженому волоссi, стрiляв краплями:
- Щось менi таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.
- Пристебни язика.
- По©хали.
Гострiшав житнiй дух. Забризкана росою дорога м'якла пiд колесами. Вiд
коняки несло потом i ремiнною збру ю. В степу, на пiвдорозi до хутора
Борзенкового, стало яснiти небо. Чорний коваль роздував горно, i небо
рожевiло все бiльше. Будяки понад дорогою цiдили малиновий сiк. Обзивались
перепела. Свiтла тiнь косинцем лягла на степ. Микола пiдганяв конячину.
Дорош спав, зарившись у сiно. Бiйцi iшли настороженi. Чумаченко димiв
цигаркою.
- Тихо, як у вовчiй ямi... Тут кра© глухi... I раптом всi щось вiдчули,
зупинилися. Спочатку Погасян, потiм Чохов, за ним Огоньков. Охрiм витяг
шию, як пiвень на тину перед "ку-ку-рiку": всi ясно почули далеке гудiння
машини. Вона ©хала сюди. Розбудили Дороша. Вiн злiз з воза i сказав
хлопчиковi:
- Жми, - i показав на хутiр. Миколка погнав коняку дорогою, щез у
житах. Дорош махнув рукою бiйцям, i вони залягли понад дорогою.
- Якщо транспорт великий - пропусти, малий - бити. Ясно?
Охрiм шмигля через дорогу раз, удруге. Хтось хапа його за шинелю,
тягне в жито. Чугай мовчки гризе стеблину. Огоньков смi ться з Охрiма
вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк.
Шум ближча .
Погасян сигналiзу , що машина одна, i перший стрiля в шофера, ураганна
стрiлянина - i тихо.
Тихо-тихо. Величезна, плямиста, з буцаючим зубром машина з'©жджа в
кювет i глухне. Солдат лежить на борту, звiсивши вниз руку. З каски тече
кров. Два петляють житами, вiдстрiлюються. Огоньков бiжить за ними,
скрику : "Ой!" - i пада . Чумаченко зводить його, а по житi кров - ссик,
ссик. Стебла багрянiють.
- Ну, що тобi, що? - кричить Чумаченко. - Куди?
Огоньков бiлi , бульбашить з рота рожевим. Пiд гудзик гiмнастьорки
потрапив колосок, вiдрiзався, висить, восковi жовтiють зерна. Чумаченко
тягне Огонькова до машини, зда Чохову на руки, а сам вiдкрива дверцята,
бере за петлi мертвого шофера, волоче в борозну.
Дорош пита , хто поведе машину. Чугай каже:
- Я, - i сiда за руль.
Коли вiн дивиться з кабiни, то десь бозна-де внизу сто©ть його земляк
Охрiм у довгiй шинелi i каже:
- Може, пiдпихнути?
Огонькова прошило кулею навилiт. Його роздяг-ли, перев'язують пакетами,
вiдiбраними у мертвих нiмцiв.
Чугай уже завiв мотор: нiмецька технiка опанована. Дороша пхають у
кузов, Огонькова - в кабiну.
- Жми!
Ревище вста над степом. Сонце гра на побитому склi, а Миколка сто©ть
на возi, щось кричить i маха вслiд бiйцям подертим картузом.
Спочатку Ташань була чистою, тодi зробилася крейдяною, а потiм
заколотилася, завирувала спiдсподу, посивiла. Iз-за Беево© гори вилiзла
хмара, стала у водi темною фортецею, замертво, непорушне, взялась димами,
закурiлась. Хмара була сливовою, з пiдпаленими сонцем краями, щохвилi
густiшала, наливалася вируючою каламуттю, доки не стала внизу чорною,
вгорi жовтогарячою, як глина на призьбi. Чорна тiнь укрила село i рiчку, а
в провулках мiж тинами поночiло, хати присiли. Ластiвки летiли в тучу,
голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипiло. Верби опускали вiти
до землi, кутались i чекали, а тополям що! Синiми стрiлами в небо -
простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змiшало, рвонуло
верби за коси, - i захлипали вiконницi, i таке розходилося, що вихлюпнуло
воду з калюж.
В колгоспному дворi, стирлувавшись бiля корiвника, ревла худоба.
Комори, стайнi, волярня - все повiдкривано, всюди валяються подертi мiшки,
смердить смалятиною. Собаки з гарчанням волочать по садку свинячi
тельбухи. На яблунях висять свiжозiдранi бичачi шкури. Бiля контори -
пiдводи, навантаженi салом, пшоном, сiллю, борошном. Стоять люди, злякано
дивляться на все, що робиться.
Оксен, збивши на потилицю шапку, сидить на ганку, курить. Пальцi
нервово давлять вишневий мундштук. Бiля нього топчеться запнута у чорну
хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камiннi.
Донечка трима ться за спiдницю, син треться бiля батька, мовчить, тiльки
нiздрi трiпотять.
- дь, Олено, евакуюйся. Прийдуть нiмцi - пере-вiшають.
- Хай уже. Що людям, те й менi.
Вiд контори до комор, вiд комор у степ гаса на рудому жеребцi Гнат.
Сiдло рипить, з мундштукiв - шматками пiна. Хека кiнь, хека Гнат. На
Гнатовi нова шинеля, чоботи iз шпорами, картуз - ремiнцем пiд бороду, два
нагани, бомби, ножi. За спиною - гвинтiвка. На золотому зубi пожежа, на
лицi - пожежа.
На руцi - нагай з козячою нiжкою. Його жiнка Настя сто©ть помiж
молодицями, млi :
- Отакий усiх нiмцiв одним конем перечавучить. Боже, одчаюга! Сьогоднi
вдосвiта встала борошно сiяти, за пiдситок, а пiд ним бомби лежать...
Мого, молодицi, першого вб'ють. Такий на голi шашки полiзе.
- Ну, довго будете м'ятися? - кричить Гнат, осадивши огиря. - Я вже всю
сiльраду оббiг. Бачите? - показу нагаем в степ.
А там гогоче, реве, крутить вогнянi вiхтi, стрiля вернем у чорнi
хмари. Кiнь i Гнат здибились на чорну хмару.
- Спа-а-алю все. Нi грама нiмцям не лишу! Хай суху землю гризуть.
- А ми що ©стимемо?
- сть указанi - ваку©руватися. Чого сидите?
- Жеребець воловi не пара.
- Пiшки iдiть, а то хитру те© Ми повернемося. О, тодi, зна ш-понiма ш,
спита мо, хто на чию дудочку грав.
Гнат б' огиря нага м i летить дворищем, розпустивши крила шинелi, туди
за Ташань, палити стоги.
Нарештi на пiдводи все вкладено, i Григiр Тетеря пiдходить до Оксена:
- Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключi:
оце - вiд комор, це - вiд льохiв, а це - вiд контори. Вiзьми.
Оксен хова ключi до кишенi.
- ще двi боднi липового меду, кiш я ць i двадцять лiтрiв рижi во©
олi©. На жнива приготовлено.
- Ходiм у контору, напишеш розписку. В кабiнетi Оксейа, як надворi, -
все порозкидано, шафи порозкриванi, пiд ногами валяються папери. Килимок,
яким так любив хизуватися Оксен перед iншими головами колгоспiв,
зiжмаканий i облитий чорнилом. Зайшовши у кабiнет, Оксен за сво ю
десятилiтньою звичкою зняв шапку, повiсив на цвяшок i, пригладивши рукою
чорне, закучерявлене спереду волосся, сiв за стiл. Зараз же його охопило
дiлове почуття, яке охоплювало його завжди в цьому кабiнетi, за цим
столом, де йому не раз доводилося вирiшувати важливi питання колгоспного
життя. Вiн навiть за тою ж самою звичкою. i керований тим же самим дiловим
почуттям сягнув рукою в шухляду, щоб витягти блокнот-щоденник, але
вiдсмикнув ©© назад i криво посмiхнувся: пригадав, для чого прийшов, i
лице його зробилося суворим.
- От що, дядьку Григоре, сiялки, борони, рала, весь реманент бережiть.
Найкраще - розберiть його на частини i заховайте. Зерно, що в коморах,
роздайте людям.
- Аз посiвфондом як?
- Бережiть десь там у куточку. Iншi продукти: сало, смалець, яйця, мед,
сiль - закопайте у землю, - i кришка. Щоб тiльки ви один знали, де воно.
Зрозумiло? Вiдступатимуть нашi бiйцi, скажiть - просив ролова... - Оксен
на хвильку замовк, одвернувся до вiкна, - щоб ста нь, корiвникiв,
свинарникiв не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тодi вже хай...
Що ж зробиш... Тепер ще. Кидаю я тут свою сiм'ю...
Григiр встав, зняв з лисо© голови заячу шапку:
- Забрав би ти ©© з собою.
- Коли ж вона не хоче. - Оксен опустив очi, мiж бровами лягла зморшка.
-Цiлу нiч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армiю пiдеш, а я
мiж чужими людьми з двома дiтьми що буду робити? Так що залиша ться вона
тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих
рук - хата валиться.
- Об цiм дiлi не клопочись.
- Ну, оце i все. I ключi вiзьмiть собi назад. В дорозi менi i голка
важка буде.
Старим був завгосп i комiрник Григiр Тетеря! Вiдтодi, як заснувався
колгосп, на цiй посадi працював i тому, коли знову взяв ключi до рук i
вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову i
подумав: "А хто його зна , може, й доживу до того, що засiки вiдкрию на
нове зерно" - i поклав ключi у полотняну кишеню.
Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай.
Заскрипiли пiдводи, заревла худоба. Дiвчата, плачучи в рукава, погнали
©© з двору.
- Люди! - закричав Оксен i зняв шапку. Вiтер рвав його чуб, оголюючи
залисини. - Хлiб вам роздадуть, так що голоднi сидiти не будете. Прийде
нiмець - стiйте один за всiх i всi за одного. Може, я кого зо-бидив або не
так сказав, то простiть. - Поклонився на всi боки, надiв шапку, поцiлував
жiнку, дiтей i, прогримiвши чобiтьми по сходах, побiг наздоганяти пiдводи.
Олена догнала його, вчепилася за рукав:
- Як же я буду одна з дiтьми, Оксеночку? Вiн поцiлував ©© у мокре
обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за пiдводами.
Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв
карабiн i вистрелив п'ять разiв у повiтря.
- Ждiть з перемогою! - крикнув вiн i оперiщив жеребця нага м. Той винiс
його на шлях i полетiв, рвучи копитами землю.
- I в кого воно отаке вдалося, баламутне? - гомонiли мiж собою баби.
- У дiда Реви Нескистенко отакий був. Нiхто краще нього не задзвонить
до утренi або "на достойно". А на паску як заведе, як заведе, то аж дух
тобi перехоплю , так же чисто виказують дзвони: "Клим дома, Хоми нема,
Хома дома, Клима нема", - схиливши голову набiк i розмахуючи зморщеним
кулачком, заскандувала бабуся.
- I що-бо ви говорите? - сiпала ©© дочка за рукав..
- А що? Хiба не правда? Отут на всю округу кращого дзвонаря нiде не
було. I ти, боже мiй, яке насунуло, - глянула вона на хмару, що стояла над
горою. - I коли вже воно розiйдеться?
- Ох, видать, не скоро, - зiтхнула сусiдка.
Оксен та Гнат разом з евакуйованими ©хали цiлу нiч без перепочинку.
Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:
- Оце дорога на самий Харкiв. Там худобу здасте, а самi як хочете - або
ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росi©.
Павло Гречаний, у сiрячинi, з торбою через плече, босий (чоботи поклав
на воза), кишенi набехканi тютюном, мовляв, тепер хоч на край свiту,
пiдiйшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: "бо я по городах не
бував, то й не знаю".
Побачивши його за сорок верст вiд Троянiвки, Оксен жахнувся: закрутить
старого вiйна, пропаде чоловiк, бо ж вiн далi Бе вб© гори нiде не був. "I
як же я не помiтив? Зовсiм з виду випустив", - докоряв себе Оксен.
- У дiвчат, дядьку, все записано. Вони знають. - "Отож i знайшли кого
послати. Самi, значить, у кущi, а ти язика не ма ш, то бий ноги, старий
дурню, доки десь на дорозi ноги вiдкинеш". - А втiм, зна те що, дядьку,
вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.
- Та ми ©м ще в селi говорили, - обiзвалися дiвчата. -Так он товариш
Рева напали: "Здоровий, дожене". Ну, а дядько - авiсно ж якi - не
вiдмовляться.
- Ну, то як, дядьку, верта те?
- Та про мене, - згодився Павло, узяв чоботи, цiпок i, скинувши шапку,
довго стояв обабiч дороги, як чабан, що запас свою отару. Оксен з
дiвчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.
- Свиня, - кинув вiн Гнатовi, коли вони вiд'©хали на бокову стежку. -
Отакого старого чоловiка - i то не пожалiв.
- Ге-ге, - блиснув зубом Гнат. - Вiн двожильний, за твого,
зна ш-понiмаеш, коня виходить.
- Дурному гори нема , а все низ, отак i тобi, всiх на одну мiрку
мiря ш.
В снiданок перекусили, напилися з баклаги тепло© води, по©хали далi.
Пiд Оксеном кiнь поганенький, замiсть сiдла - мiшок iз сiном, а замiсть
стремен - посторонки з петлями на обох кiнцях. А в Гната - сiдло на рипах,
кiнь як звiр. ©хали глухою дорогою, але i тут був великий рух. Дорога
захрясла возами, худобою, кiньми i людьми. З меканням торохтять ратицями
вiвцi, смердять розпареною на оонцi вовною, понуривши голови, бреде
скотина, дмуха на шляху, звихрюючи пилюку. У будах ©дуть евакуйованi.
Маленькi дiти сплять на лахмiттi або в материнських пеленах; на сонних,
спiтнiлих личках чорнi лиша© мух; разом iз онучами сохнуть дитячi пелюшки.
Ззаду кожно© пiдводи торохтить вiдро або задимлений казанок. Скриплять
гарби, цьвохкають батоги, сопуть конi, люди з острахом позирають на обрiй:
чи не пiдкрадаються хижаки з чорними хрестами.
Оксен i Гнат потрапили в овечу рiку i довго не могли вибратися з не©.
- Довго ми з ними будемо вожжатися? - розлютувався Гнат i,
перехилившись з сiдла, зашмагав нага м по овечих спинах, аж курява знялася
хмарою. Чиясь сердита рука схопила його за шинелю. Обернувся - чабан.
Здоровенний дядько з гирлигою.
- Ти чого тварину зобижа ш? Ти чого б' ш? Хомо, ходи сюди, осьдечки
вiн, лярвуватий...
Прибiг Хома, в постолах, i, не говорячи нi слова, вперiщив Гната
батурого по спинi i теж збив з шинелi стiльки пилюги, як з вiвцi. Гнат
вiдсахнувся конем з дороги, зiрвав з плеча гвинтiвку, i дiло, може б,
кiнчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, i той,
задравши голову, понiс вершника степом.
- Ви чого кулаками розмахалися? - пiд'©хав до них насуплений Оксен, але
очi його шалено смiялися.
- А коли ж вiн, сякий-такий, тварину без'язику зобижа . I рука
пiднiма ться в сучого сина.
- А ви зна те, що то голова сiльради, а ви руку пiдняли, i вiн вас у
першому ж селi передасть властям.
- В цьому степу ми всi однаковi: голови i ноги. Правду я кажу, Хомо?
- Авжеж, правду.
"Ну, з Гнатом таки весело ©хати. Обов'язково десь у веселу дiрочку
свисне".
За якiсь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.
- Я ©м покажу, хто я такий. Я ©м пропишу, овечим курдюкам!
- Ти, Гнате, ©дь тихо, бо то такi дядьки, що намилять тобi шию, а потiм