Страница:
------------------------------------------------------------------------
Григiр (Григорiй) Тютюнник
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Гомiн, гомiн по дiбровi, туман поле покрива ,
туман поле покрива , мати сина призива :
- Вернись, синку, додомоньку,
змию тобi головоньку...
- Менi, мамо, змиють дощi,
а розчешуть густi терни, а висушать буйнi вiтри...
Укра©нська народна пiсня
Село Троянiвка гнiздиться в долинi. На пiвнiч вiд нього Бе ва гора,
покрита лiсом, на пiвдень - заткана маревом рiвнина, по якiй в' ться
полтавський шлях. Обабiч шляху то тут, то там мрiють у степу хутори,
маячать на далеких обрiях, як зеленi острови по синьому морю. В центрi
села тече рiчка з дивною, мабуть татарською, назвою - Ташань. Весною вона
скреса , i тодi селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого мiсточка;
лiтом пересиха так, що в деяких мiсцях ©© перебродять кури на сусiднiй
хутiр Залужжя i навiть там несуться, що досi основною причиною сварок
мiж троянiвськими i залужанськими молодицями. Батьку-ватись жiнкам дуже
зручно; вийдуть одна насупроти друго©, стануть на рiзних берегах i,
гарненько поскладавши на грудях руки, починають: "Чого це ти, Мотре, мою
курку на Залужжi припина ш? Хiба вона твоя, чи що?" - "Хай тебе колючками
до землi припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетiла на сю
сторону, так оце я вже й винна?" - "А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо
кривошия! Що ж ти ще i вiдкараску шся, що ти мо © курки не припинала, як
моя зозулястенька приволокла на лапцi шманделок тво © спiдничано пiлки?"
- i пiшло, i пiшло, що й до вечора не переслуха ш. Над рiчкою було дуже
лунко, через те всi чули, i про кожну таку чвару знали на обох берегах.
У селi вигiн, на якому пасуться телята, свинi, гуси, вiвцi, кози, i
коли голова сiльради Гнат Рева ©де куди-небудь лiнiйкою по службових
справах, то наказу кучеровi, одноокому Кузьмi, розганяти ©х байба-рою,
щоб не задавити котрогось. магазин, у якому прода ться вакса, хомути,
горiлка, сiль, вила, пiдситки, вухналi, сковороди i крам на кофточки.
На захiднiй околицi села, бiля самого байраку, живе Йосип Вихор,
по-вуличному - Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася бiля яру,
поруч з нею хлiв, ще далi, в садку, клуня - житло для горобцiв та голубiв,
що воркують пiд бантиною у солом'яних кошелях. Вiд клунi стежка круто
пада в яр з холодною джерельною водою.
Сiм'я в Йоньки така: старший син Гаврило - широкоплечий, бiловусий
здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком - бугай ногу
потовк). Iде вулицею помiж тинами - голова то визирне, то захова ться;
собаки брешуть, аж з очей iскри сиплються, думають, що то вiн ©х дратуе|
Середульший Федот - дрiбноростий, чорненький, схожий на батька. Цей
служить в Червонiй Армi©, добився двох кубикiв, i його портрет висить на
покутi помiж рушниками. I найменший - Тимко. Цей вдався не в матiр, не в
отця, а в про©жджого молодця. Високий, тонкий, з-пiд картуза чорнi кучерi
пруть, очi гарячi, черкеськi, дивляться спiдлоба. Як iде селом, зустрiчнi
дiвчата полум'ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль
серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.
В 1920 роцi, пiсля криваво© сiчi червоних iз махновцями, пiшла молода
красива Уляна у яр по воду. Бачить - звiвся з бур'яну чоловiк, хотiв щось
сказати та й знову повалився в траву. Пiдбiгла до нього Уляна, аж то
червоний бо ць: лице в кровi - очей не видно, лiва нога шаблею порубана,
видно, лежачого сiкли. Простяг до не© руки, блага : "Вiзьми мене,
молодице, звiдси, загину я тут". Обняла його Уляна за спину помiцнiше та й
повела геть вiд смертi...
Вiдлежувався бо ць на горищi. А щоб дiти про нього не довiдалися та не
розтеленькали по селу, спровадила ©х Уляна до сво © матерi.
Через пiвтора року повернувся додому Йосип, якого червонi брали в обоз,
гульк - а в колисцi тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойда ться, нiжками
на Йоньку свариться.
Мiсяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночi пробирався до хатинки, де
жила Уляна з байстрям, щипав ©© за груди так, що капало молоко на сорочку,
допитував, хто сплюндрував дiм, але вона мовчала. Тодi вiн закривав
подушкою рот i люто бив кулаками пiд серце. Вiд тих побо©в поволi
тьмарилася ©© здорова сiльська краса,, тверде тiло обм'якало i в очах
згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на не© злобу,
по-звiрячому ненавидiв Тимка. Люди де бачили, i якось найближчий сусiд
Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: "Ти, Йонько, хлопчиська не
карай i сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше". Йонька нiби
погодився, але ганьби забути не мiг, вона вiчно смоктала його за серце, як
чорна п'явка, часто вiн вибухав таким гнiвом, що всi домашнi ходили як по
струнцi, чекаючи, доки перейде буря. Одному Гавриловi велися дещо
спокiйнiше, бо вiн уже був чоловiком сiмейним i жив на вiддiлi
по-сусiдськи з батьком.
- Тимко, вставай! Свiта вже, - розштовхувала Уляна сплячого сина,
стягаючи з нього рядно.
Тимко схопився i, намацавши на жердцi одежу, став хапливо зодягатися. З
хатини крiзь вiдчиненi дверi тоненькою смужкою пробивалося свiтло,
спалахувало на мiдних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у
великiй хатi, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених
чоботях, вiйськових галiфе (подарунок вiд Федота), чистiй полотнянiй
сорочцi, вишитiй хрестиком.
- Чого ви мене так пiзно збудили? - запитав вiн хрипким зi сну голосом,
стурбовано глянув на малесенькi вiкна, за якими чорнiла свiтанкова пiтьма.
- Тебе добудишсяi Менше б по вулицi тинявся. Ось ми пропишемо Федотовi,
як ти тут розпарубкував-ся та розволочився.
Увiйшов Йонька в облiзлiй заячiй шапцi, теплiй сар-дачинi, з яко©
висiло ватяне рам'я, i чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров бiля печi.
- Куди вас сьогоднi? - запитав вiн i засмердiв люлькою так, нiби в хату
ввалився цiлий табiр циган. Сухеньке личко, заросле сивою борiдкою, робило
його схожим на продавця iкон.
- демо орати до Вишневого хутора.
- Iстнка з дому не бери. В хазяйствi знадобиться.
- А я його коли брав?
- Брав чи не брав, а слухай, що тобi кажуть. I гулi менi припини, моду
яку взяв, чортова погань! Станеш?
- Чекай. Я його iнакше.
Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спинi так батогом, що кожух аж
свиснув.
- Хочеш, щоб у пику дав? - обiзвався з-пiд кожуха Денис.
- Вставай! Чого хропеш посеред поля?
Денис звiвся на ноги, почепив на плече дробовика.
- Зайцiв не бачили? - запитав вiн, обзираючи поле сонними очима.
- Бачили. Набурили тобi на кожух i побiгли далi, - зареготав Марко.
Денис на те кепкування не звертав уваги. Для того, щоб його розгнiвати,
треба ширяти розпеченим дроттям у живiт.
До Вишневого хутора прибули, як зiйшло сонце. Марко кинувся запрягати
до плуга бикiв, заохкав, як бублешниця на ярмарку:
- Торбу з харчами загубилиi А бий тебе сила божа© Що менi мати скажуть?
Новiсiнька торба з материного рукава вiд сорочки, ще й калиною вишита. Що
його робити?
- Задери пiджак та постьобай себе батогом, - смiючись, радив Тимко. -
Ну, гони бикiв, чого рота роззявив? До пiвдня з тобою тут монятися буду,
чи що?
Орали двома парами бикiв. Першою - Тимко з Марком, а другою - Охрiм
Горобець iз Денисом. Тимко iз сво©м погоничем першу борозну пройшов
спокiйно. Охрiм iз Денисом нiяк не могли спрацюватися. Бички були молодi,
нетямущi. Денис ©х тяг "соб", а вони вернули "цабе". До того ж Денис
поганяв ©х у вивернутому наверх вовною кожусi (бризкав якраз невеличкий
дощик) i з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тiльки бикам, а й
людинi страшно. За плугом дрiботiв маленький, хирлявий Охрiм з обмотаною
рушником ши ю, хрипiв, повиснувши на чепiгах:
- Скинь оте руззо, ради бога. Хiба з ти не бацис, со бицки тебе
бояться, як зарiзяки?
- А куди я його подiну?
- Давай узе я носитиму, хай ти сказишся! Охрiм чiпля гакiвницю за
спину, i вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням.
Зранку захмарило i довго сiяло на землю холодну, дрiбну мжу, потiм повiяв
з Акерманщини вiтер, розчистив небо, i на поля бризнуло сонце. Запарувала
рiлля, тьмяно заблищали на сонцi одвернутi лемешами скиби землi. З дощово©
мряки виринув Вишневий хутiр - з два десятки мазанок iз зеленими вiд моху
стрiхами. Сонце пригрiвало сильнiше, земля дихала вiльготнiше, iз голубого
неба долiтав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнiв, то
завмирав, танучи в голубiй безвiстi. Тимко, налягаючи руками на чепiги,
часто задирав голову, проводжав даленiючi косинцi журавлiв, i тихий смуток
облягав його серце. Вiн часто курив i майже не розмовляв з Марком, який,
проте, не зважав на замрiю свого товариша, а витриндикував та винашувався
бiля бичкiв, як на весiллi або якому грищi. Тимко, журливо посмiхаючись, з
любов'ю дивився на свого веселого товариша, пiдганяв його незлостиво :
- Давай, давай, а то прийде дядько Прокiп, вiн нам за таку оранку
налама хвоста.
- А чого нам його боятися? Вiн трохи зрiднi, - не падав духом Марко,
натякаючи на те, що Прокiп - майбутнiй Тимкiв тесть.
Так пережартовуючись, пройшли ще декiлька гiн. На останньому заходi
перед обiдом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу i
так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.
- Глянь! Дiвчат цiла кагала.
На шляху стояла машина, i з не© з гамором та смiхом виплигували
дiвчата, що при©хали розкидати гнiй на бурячищi.
- По-сусiдськи з такими цесарками небагато напрацю ш, - горював Марко.
- Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний пiвень на хатi.
Тимко нiчого не вiдповiв. Швидко пробiг очима по строкатiй юрбi дiвчат,
когось шукаючи; раптом густi брови його, над якими блищали крапельки поту,
майнули вгору i так застигли на деяку мить, потiм вiн опустив ©х,
одвернувся i став дивитися собi пiд ноги, iдучи за плугом. Дiвчата
наближалися, i все яснiше та голоснiше чулися ©хнi голоси та смiх, шелест
сухого бадилля. Вони пiдiйшли вже зовсiм близько, i Тимко не мiг дивитися
тiльки собi пiд ноги, а пiдвiв очi i зараз же побачив запнуту в теплу шаль
дiвчину, котра пройшла мимо сво ю швидкою i широкою ступою, не сказавши
навiть "здрастуйте".
В ©© пружинистих рухах вiдчувалося щось нервове i пристрасне. Лице було
сумним i зосередженим. Пiд припухлими вiями блищали синi, як мiдний
купорос, очi. Пройшовши мимо Тимка, дiвчина зупинилася i стала розмовляти
iз сво ю подругою i, мабуть, сказала ©й щось дошкульне й смiшне, i це
сказане, безсумнiвно, вiдносилося до Тимка, бо та глянула на парубка i
зареготала на все горло, вiд чого кругловиде обличчя ©© зробилося червоним
i тугим, мов редька. Потiм вона схопила грудку i шпурнула на орачiв.
- Свого батька по лисинi! - порадив Марко, ховаючись за воли.
- Знай сво дiло. Чого зв'язу шся? - похмуро буркнув вiд плуга Тимко.
- Не можу я, брате, коли отакi товстонiжечкя поряд.
- Подрочись по степу, може, втихомиришся.
- Хай йому грецьi Ще iржати стану.
Опiвднi зробилося зовсiм тепло. Дiвчата палили торiшн бур'яниння, i
пахучий димок слався степом. Вiд борозни повiвало гiркими корiнцями i
розпареним душком землi. Тимко роздягся i ходив за плугом у однiй сорочцi
та босий, на козирку його вiйськового кашкета виблискувало сонце, iнодi
вiн пiдводив од борозни очi i дивився на Орисю, що розкидала вилами гнiй,
i серце його неспокiйно стискувалося. Чого це вона надулася? Позавчора
сидiли пiд вербами, все було добре, а сьогоднi полум'ям диха . Може,
справдi iз Сергi м знюхалася? При цiй думцi кров ударила йому в голову, i
вiн, не знаючи, куди подiти зло, що поволi залива його, напався на Марка,
що той буцiмто погано ганя волiв. Коли ж Тимко побачив, що Орися i Ганна,
взявши вiдро, пiшли до степового озеречка по воду, то зупинився i наказав
Марковi випрягати бикiв, хоч до обiду ще можна було разiв зо два обiйти
гони.
- Чого так рано? - здивувався Марко. - Охрiм з Денисом ще орють.
- Не тво дiло.
Марко зняв з волiв ярмо, хитрувато посмiхнувся:
- Може, i мене iз собою вiзьмеш? Ганнуся ж iз нею пiшла.
- Двох котiв у мiшок саджати не можна - покусаються.
Тимко взяв у руки батiг i, топкаючись по рiллi босими сильними ногами,
що бiля щиколоток були перев'язанi поворозками вiд галiфе, погнав волiв до
водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрiв дiвчат, що несли вiдро води,
збив на потилицю картуз; смолистi кучерi вивалилися на високий лоб.
- Може, пiдсобити? Г.а?
- Самi справимось.
Дiвчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздяганi, i товста,
туго заплетена коса Орисi непо-рушно лежала в спинному рiвчаку, червону
ситцеву блузку ворушив вiтерець, вузенька боса ступня залишала на рiллi
глибокi слiди.
- Орисю! Пожди трохи.
Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусi, i та, взявши вiдро,
пiшла далi, не озираючись. Орися обернулася до Тимка i стала чекати його,
опустивши в землю очi. Нижня губа ©©, налита соком вишнi, неспокiйно
ковзала по верхнiй, i було таке враження, нiби вона смокче соску. Це
надавало ©© обличчю вигляду дитячо© вередливостi.
- Чого ти мене десятою дорогою обходиш? - запитав Тимко, обпалюючи
Орисю сво©ми чорними черкеськими очима i намагаючись обняти дiвчину. Вона
вирвалась i суворо глянула на Тимка.
- Мене лестощами не вiзьмеш. Я тобi не Харитя!
- Ха-ха! Уже якусь Харитину прибрехала, - засмiявся Тимко.
Тодi вона уважно глянула на нього, i в тому поглядi було стiльки
духовно© твердостi i холодного презирства, що Тимко пригас i заблимав
очима.
- Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як ти стояв
iз Харитею пiд вербами.
- Ну й стояв... Бо ти мучиш мене. Чудна ти якась. Нi обняти, нi
поцiлувати тебе не можна. З Харитею простiше...
- Ну, й iди до не©.
Орися крутнулась i побiгла по рiллi. Тимко зiтхнув, крикнув услiд, чи
не вийде вона вечором до озерця, але вона побiгла мовчки, швидко мелькаючи
тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго i замрiяно дивився ©й
услiд, потiм закурив i пiшов заганяти волiв, що вiльно бродили бiля озера,
понюхуючи свiжу траву.
Вона чари зна , скарби шука , великих грiшниць на смерть убива ". I
стала тi ю лапкою по хатi водити. Як тiльки циганка сотворила те
ворожбитство, в баби лице почорнiло, з рота виступила пiна i стало ©© так
трясти, що мiсця собi не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня
розкрита i не тiльки дукачi, а й керсетки,. i вишитi сорочки, i полотно -
все к лихiй мамi позабирано. Вискочила вона надвiр, бачить: лежить дiд
посеред обiйстя на купi соломи, чумацьких пiсень виспiву . Баба давай його
штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а вiн сво робить,
спiва та на волiв гейка так, наче на ярмарок ©де. Догадалась тодi баба,
що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, i дiд
вiдiйшов.
При цих словах Денис пiдвiв голову i вже в який раз запитав, чи не
зварилося.
- Бачиш, що нi! - сердито вiдповiв Охрiм, мiшаючи ложкою в казанi.
Денис хвилю сидiв, задумавшись, потiм почепив рушницю на плече i, не
сказавши нiкому й слова, кудись пiшов; у вiдсвiтах вогнища деякий час
видно було його постать, що вiддалялася, а згодом i зовсiм зникла в
темрявi. Пiсля його вiдходу деякий час панувала мовчанка. Марко пiдсунувся
до вогню, який уже горiв не так буйно, як ранiше, вигрiб паличкою кiлька
картоплин, обчистив ©х ножем вiд попелу i став сти, смачно похрумкуючи
пiдпеченою шкiркою. Всi сидiли задумавшись. Нi Тимко, нi Марко, нi,
мабуть, сам Охрiм не вiрили в нечисту силу, але в цю весняну теплу нiч,
огорненi темрявою широкого степу, вони радi були послухати страшнi
бувальщини, що чудово вимальовувалися в уявi людей бiля загасаючого
вогнища, пiд тихе полускування сухого бур'яну i рiвномiрне шуль-потiння
кулешу в казанку.
- Так що зарiкатися нiчого, - порушив мовчанку Охрiм i помiшав ложкою
кулiш. - Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зi мною раз
було...
Вiн облизав ложку, поклав ©© на рушник, на якому лежав порiзаний хлiб,
витер жирнi вiд сала пальцi об полу свитки i, дивлячись на вогонь
маленькими, як смородина, очима повiдав далi:
- Як жили ми iндивiдуально, то був у нас вiтряк. Стояв вiн на Бе вiй
горi, отам, де тепер наш артiльний млин сто©ть. Млин вутлий, старий, подме
вiтер - скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався i для
хозяйства хоч i невеликий, а все ж таки давав дохiд. Мiрошникував покiйний
батько, земля йому хай буде пухом. Як пiде, бувало, з дому на свiтанку,
так i просидить аж до пiзньо© ночi, а як дуже завiзно, то й ночувати там
зостанеться. От раз менi мати й каже: "Збирайся, Охрiмчику, дорога моя
дитино, та понесеш батьковi вечеряти до млина". Я швиденько зiбрався,
кошик у руки - i гайда. Вийшов за село, глянув - у млинi свiтиться. Я на
те свiтло й прямую. Iшов собi так, iшов, тiльки став на гору бейка-тися,
глядь: а свiтло кудись униз сунеться, сунеться i зовсiм щезло, наче його
хто собi в кишеню заховав. Темно зробилося, як пiд кобеняком, за два кроки
поперед себе нiчого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з мiсця
не зрушу. Ну, думаю, уже обтан-цювала мене мара з мiтлою, уже я тепер не
вийду з цього мiсця. Постояв я трохи, постояв, а потiм подрався далi, а
куди, й сам не знаю, тiльки втямки менi, що передi мною вже не гора, а
стiна. Дряпаюся на не©, дряпаюся - не бере. Навколо якiсь кущi, хащi i
холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник -
блись. Я до нього. А вiн вiд мене. I давай мене водити, i давай водити.
Ходив я, ходив, а тодi сiв на якесь чортовиння i думаю, що треба менi отут
чекати свiтанку, доки ота вся нечисть на мiтлах не розкомандиру ться по
сво©х квартирах, бо, видно, натрапив я на ©хнiй шабаш, то вже доки вони
мною не награються, не випустять звiдси. Закутався я в свитку, сиджу,
зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на головi
пiдiйма ться. То залл ться солов' м, то совою зави , то пiвнем закукурiка
або пiдкрадеться потихеньку та й смика за свитку. Або оце зiб' з мене
шапку, а тодi ходить i ходить побiля мене, як кiт або собака. Ходило,
ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранцi прокинувся - i що
б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, вiд млина палицею
кинути. Менi улiво трiшки взять - i якраз дорiжкою до млина дiйти, а я
вправо поперся. Отут i кажи, що не напущено на чоловiка. Напущено, то вже
й дурному зрозумiло.
- Нiякого напуску. Ти з дороги збився, - заперечив Тимко.
- Збився? А розтолкуй менi, як ти такий розумака, чого ходив по цiй
дорозi тисячу раз i нiколи не збивався, а в цю нiч збився?
- А ще бува , що людина по церквах лазить, - iз страхом сказав Марко.
- Хвора, то й лазить.
- Бабськi брехнi...
- Я не знаю, чи брехнi, чи нi, а зi мною раз було таке, що не мiг iз
печi злiзти.
- То моча тобi в голову вдарила, - засмiявся Тимко.
- Хто зна , що воно таке було, а не знайду виходу з печi - й квит.
Спереду мацну - стiна, ззаду - стiна, по боках теж стiни. А ще за дня ми з
братом жирували й розбили макiтру з тiстом. Ну, думаю, замурували мене
дорогi родителi за таке злодiйство заживо на голоднi муки й погибель. А
тут до вiтру пiдпира, аж сорочечка на менi коробиться. Як закричу я:
"Мамо!" - i не витримав. На другий день цiлий ранок вишкрiбав я черiнь та
допитувався у матерi, що то воно зi мною поробилося. А мати
слухала-слухала та й каже: "То вiд варено© квасолi. Ото не треба ©© на нiч
©сти..." То, може, й ви, дядьку, квасолi на©лись? - звернувся Марко до
Охрiма.
Охрiм хотiв щось сказати i вже розкрив рота, але в цей час iз темряви
появився Денис, кинув Охрiмовi до нiг двi курки з повiдкручуваними
головами i сiв бiля вогню.
- Де ти взяв? - вiдсахнувся вiд них Охрiм. - А як прибiжать iз
Вишневого жiнки та трус зроблять? Та ти зна ш, що тут буде? Без штанiв на
Троянiвку побiжимо.
- А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуди, Марко, i в окрiп,--
порадив Тимко.
Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко пiдкинув бур'яну у вогонь i
сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розiсланому кожусi обличчям
до вогню.
Пiсля вечерi хлопцi натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу
половину, через сiни, займали жiнки) i постелили собi добру постiль. В
кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. "Принесло його на мою
голову. Орися тепер побо©ться вийти до озера", - роздумував Тимко,
вкладаючись, i скоро захрiп, удаючи iз себе сплячого. Вiн все ще надiявся.
що всi скоро заснуть i запану те сонне царство, яке дасть йому можливiсть
вийти з хати на побачення. Але спокiй у хатi нiяк не мiг встановитися.
Охрiм кiлька раз виходив надвiр пiдкладати бикам сiна, потiм став питати у
Марка, чи той не бачив його iстика. Марко вiдповiв, що не бачив, i Охрiм
товкся по хатi, шукаючи його так настирливо, нiби вiн йому був у цю
хвилину конче потрiбним. Потiм Марко пригадав, що в попелi печеться
картопля, пiшов надвiр i принiс повну пелену, i вони заходилися
солонцювати ©© з Денисом. Будили й Тимка, але вiн не вiдкликався. Марко
набрехав Денисовi, що коли виходив надвiр за картоплею, то бачив бiля
багаття лисицю, яка хрумала курячi кiсточки. Денис сказав, що то вона
"курячу кров почула", схопив ружжо i вибiг з хати. Його довго не було, а
тодi надворi прогримiв пострiл, на жiночiй половинi заверещали дiвчата i
зняли гвалт, i чути було, як вони вибiгали надвiр, щоб дiзнатися, що
сталося. У сiнцях знявся цiлий галас, зайшов Денис i на запитання Марка,
чи бачив вiн лисицю, сказав, що вiн ©© не бачив, а вистрiлив для страху,
щоб поколошкати дiвчат. Потiм вони повкладалися спати, i в Тимка зазорiла
надiя, що скоро все затихне; але тiльки вiн про це подумав, як Охрiм, що,
здавалося, вже спав, заворушився i знову став розповiдати страшнi
бувальщини.
- От ми йдемо, дивимося - щось бiлi , - чувся його притишений голос.
"I вродиться ж така шарманка", - злився Тимко, слухаючи безконечне
базiкання.
- ...Ми до нього - воно вiд нас. Ми вiд нього - воно за нами. Я тодi й
кажу: ану ж, давай поприсiда мо. Присiли. I що б ти думав? I воно присiло.
Я тодi й кажу...
- Тебе зацiпить сьогоднi чи нi? - озвiрiв Тимко. Охрiм замовк i довго
не обзивався; навiть Денис перестав хропiти. Потiм у сiнях почулося
шарудiння, i сердитий дiвочий голос сказав: "Вони будуть качатися, а менi
солому носи! Знайшли дурку". Зашелестiла солома, долинув глухий гомiн
голосiв (мабуть, вiдкрили дверi на жiночу половину), хтось пробiг по
сiнцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима.
Голоси затихли..
- Так отож я й кажу, - знову подав свiй голос Охрiм. - Ану ж,
пiдiйдiмо, хлопцi, ближче та подивимось, що воно таке...
Тимко звiвся i, накинувши на себе пiджак, став пробиратися до дверей,
переступаючи через ноги лежачих.
- Поглянь там на бикiв! - крикнув йому вслiд Охрiм.
Тимко вийшов у сiни i деякий час прислухався, чи не розмовляють на
жiночiй половинi. Але там, крiм дихання сонних людей, бiльше нiчого не
було чути. Тодi вiн вiдкрив дверi i зашепотiв так тихо, що ледве сам чув
свiй голос:
- Орисю... Орисю...
В пiтьмi звелася чиясь голова, теж пошепки запитала :
- Чого тобi?
- Вийди на хвилю...
Тимко мнеться бiля дверей, зата©вши дихання, курить в рукав i раптом
чу , як хтось хапа його за комiр iззаду. Вiн швидко озира ться i бачить
перед собою в темрявi Прокопа.
- Ану, ходiмо надвiр, я з тобою побалакаю, - каже Прокiп, не випускаючи
з рук Тимка. Бiля сiней Тимко вирива ться i, вихопивши з ярма занозу,
вiдскаку вбiк, чека , коли Прокiп зробить до нього перший крок. Але той,
мабуть, розумiв, що в повiтрi пахне смаленим, сто©ть, не рухаючись, тяжко
сапа . В цей час у дверях появля ться закутана по самi очi Орися i,
побачивши батька, з тихим окриком "ой" бiжить назад.
- Я тобi позаглядаю, - свариться кулаком ©й услiд Прокiп. - А ти,
значить, ще й не зять, а вже занозу хапа ш?
- Рукам волi не давайте. Я в вас нiчого не вкрав, - глухо вiдповiда
Тимко.
- Норовиш украсти.
- Це дiло мо .
- А я тобi кажу: не чiпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.
- А може, й для мене?
- Зроду цього не буде© Чу ш?
- Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя,
що я хочу, те з нею I зроблю.
- Вiдступись! - похмурнi ще бiльш Прокiп, i в голосi його чу ться
неприхована готовнiсть вчепитися Тимковi в горлянку. - А не вiдступишся,
роздеру, як кошеня. А ©©, сучку, день -i нiч батуритиму, щоб слухала
батькiвського слова.
- Торкнiть хоч пальцем!
- Тебе не спитаю! - I Прокiп, гупаючи чобiтьми, бiжить у хату. За хвилю
виносить звiдти на плечах сiдло, i, засiдлавши свою роз'©зну-коняку, мчить
у Троянiвку, щоб не спати в однiй хатi з таким босяком, як Тимко.
Родина Гамалi©в з дiда-прадiда перебойцi. Образи не пробачають, з двох
слiв у бiйку лiзуть, е щось дике i свавiльне у ©х характерi, тигряча кров
тече по ©хнiх жилах. Ще й досi топче землю Iнокентiй Гамалiя, на старiсть
бороду викохав, як просяний вiник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де
тiльки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бiйкою, -
безпремiнно й Iнокентiй там треться, уже водить за собою ватагу шибайголiв
у сивих шапках, вигра очима, як вввк бiля кошари. Чи молодi, чи старi
чоловiки затiвають бiйку, йому байдуже: врива ться з гиркою-фунтович-ком у
кулацi - i пiшов скородити направо й налiво.
Недарма кажуть: яка хата - такий тин, який батько - такий син. Оксен
Гамалiя нi дать нi взять у свого батька вдався. Тiльки й рiзницi, що
батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв i Оксен за свого парубоцтва.
Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, мiллю побиту, чоботи юхтовi -
пришви, незавидна одежа, бiдна, а йде вiн у нiй, бiсiв парубок, як
намальований, м'язи так i грають, як на молодому барсовi, очi так i
киплять парубочою вiдчайдушнiстю. Ото як побачать його односельчани, то
вже так i знають, що потяг або на хутори на вечорницi, або десь "на чужу",
на грища. I вже так i знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або
досвiтки розполоха , або голову комусь провалить. Так i товчеться всю нiч,
як молоденький чорт, iз пекла випущений. Де не повернеться - всюди за ним
Григiр (Григорiй) Тютюнник
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Гомiн, гомiн по дiбровi, туман поле покрива ,
туман поле покрива , мати сина призива :
- Вернись, синку, додомоньку,
змию тобi головоньку...
- Менi, мамо, змиють дощi,
а розчешуть густi терни, а висушать буйнi вiтри...
Укра©нська народна пiсня
Село Троянiвка гнiздиться в долинi. На пiвнiч вiд нього Бе ва гора,
покрита лiсом, на пiвдень - заткана маревом рiвнина, по якiй в' ться
полтавський шлях. Обабiч шляху то тут, то там мрiють у степу хутори,
маячать на далеких обрiях, як зеленi острови по синьому морю. В центрi
села тече рiчка з дивною, мабуть татарською, назвою - Ташань. Весною вона
скреса , i тодi селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого мiсточка;
лiтом пересиха так, що в деяких мiсцях ©© перебродять кури на сусiднiй
хутiр Залужжя i навiть там несуться, що досi основною причиною сварок
мiж троянiвськими i залужанськими молодицями. Батьку-ватись жiнкам дуже
зручно; вийдуть одна насупроти друго©, стануть на рiзних берегах i,
гарненько поскладавши на грудях руки, починають: "Чого це ти, Мотре, мою
курку на Залужжi припина ш? Хiба вона твоя, чи що?" - "Хай тебе колючками
до землi припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетiла на сю
сторону, так оце я вже й винна?" - "А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо
кривошия! Що ж ти ще i вiдкараску шся, що ти мо © курки не припинала, як
моя зозулястенька приволокла на лапцi шманделок тво © спiдничано пiлки?"
- i пiшло, i пiшло, що й до вечора не переслуха ш. Над рiчкою було дуже
лунко, через те всi чули, i про кожну таку чвару знали на обох берегах.
У селi вигiн, на якому пасуться телята, свинi, гуси, вiвцi, кози, i
коли голова сiльради Гнат Рева ©де куди-небудь лiнiйкою по службових
справах, то наказу кучеровi, одноокому Кузьмi, розганяти ©х байба-рою,
щоб не задавити котрогось. магазин, у якому прода ться вакса, хомути,
горiлка, сiль, вила, пiдситки, вухналi, сковороди i крам на кофточки.
На захiднiй околицi села, бiля самого байраку, живе Йосип Вихор,
по-вуличному - Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася бiля яру,
поруч з нею хлiв, ще далi, в садку, клуня - житло для горобцiв та голубiв,
що воркують пiд бантиною у солом'яних кошелях. Вiд клунi стежка круто
пада в яр з холодною джерельною водою.
Сiм'я в Йоньки така: старший син Гаврило - широкоплечий, бiловусий
здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком - бугай ногу
потовк). Iде вулицею помiж тинами - голова то визирне, то захова ться;
собаки брешуть, аж з очей iскри сиплються, думають, що то вiн ©х дратуе|
Середульший Федот - дрiбноростий, чорненький, схожий на батька. Цей
служить в Червонiй Армi©, добився двох кубикiв, i його портрет висить на
покутi помiж рушниками. I найменший - Тимко. Цей вдався не в матiр, не в
отця, а в про©жджого молодця. Високий, тонкий, з-пiд картуза чорнi кучерi
пруть, очi гарячi, черкеськi, дивляться спiдлоба. Як iде селом, зустрiчнi
дiвчата полум'ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль
серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.
В 1920 роцi, пiсля криваво© сiчi червоних iз махновцями, пiшла молода
красива Уляна у яр по воду. Бачить - звiвся з бур'яну чоловiк, хотiв щось
сказати та й знову повалився в траву. Пiдбiгла до нього Уляна, аж то
червоний бо ць: лице в кровi - очей не видно, лiва нога шаблею порубана,
видно, лежачого сiкли. Простяг до не© руки, блага : "Вiзьми мене,
молодице, звiдси, загину я тут". Обняла його Уляна за спину помiцнiше та й
повела геть вiд смертi...
Вiдлежувався бо ць на горищi. А щоб дiти про нього не довiдалися та не
розтеленькали по селу, спровадила ©х Уляна до сво © матерi.
Через пiвтора року повернувся додому Йосип, якого червонi брали в обоз,
гульк - а в колисцi тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойда ться, нiжками
на Йоньку свариться.
Мiсяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночi пробирався до хатинки, де
жила Уляна з байстрям, щипав ©© за груди так, що капало молоко на сорочку,
допитував, хто сплюндрував дiм, але вона мовчала. Тодi вiн закривав
подушкою рот i люто бив кулаками пiд серце. Вiд тих побо©в поволi
тьмарилася ©© здорова сiльська краса,, тверде тiло обм'якало i в очах
згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на не© злобу,
по-звiрячому ненавидiв Тимка. Люди де бачили, i якось найближчий сусiд
Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: "Ти, Йонько, хлопчиська не
карай i сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше". Йонька нiби
погодився, але ганьби забути не мiг, вона вiчно смоктала його за серце, як
чорна п'явка, часто вiн вибухав таким гнiвом, що всi домашнi ходили як по
струнцi, чекаючи, доки перейде буря. Одному Гавриловi велися дещо
спокiйнiше, бо вiн уже був чоловiком сiмейним i жив на вiддiлi
по-сусiдськи з батьком.
- Тимко, вставай! Свiта вже, - розштовхувала Уляна сплячого сина,
стягаючи з нього рядно.
Тимко схопився i, намацавши на жердцi одежу, став хапливо зодягатися. З
хатини крiзь вiдчиненi дверi тоненькою смужкою пробивалося свiтло,
спалахувало на мiдних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у
великiй хатi, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених
чоботях, вiйськових галiфе (подарунок вiд Федота), чистiй полотнянiй
сорочцi, вишитiй хрестиком.
- Чого ви мене так пiзно збудили? - запитав вiн хрипким зi сну голосом,
стурбовано глянув на малесенькi вiкна, за якими чорнiла свiтанкова пiтьма.
- Тебе добудишсяi Менше б по вулицi тинявся. Ось ми пропишемо Федотовi,
як ти тут розпарубкував-ся та розволочився.
Увiйшов Йонька в облiзлiй заячiй шапцi, теплiй сар-дачинi, з яко©
висiло ватяне рам'я, i чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров бiля печi.
- Куди вас сьогоднi? - запитав вiн i засмердiв люлькою так, нiби в хату
ввалився цiлий табiр циган. Сухеньке личко, заросле сивою борiдкою, робило
його схожим на продавця iкон.
- демо орати до Вишневого хутора.
- Iстнка з дому не бери. В хазяйствi знадобиться.
- А я його коли брав?
- Брав чи не брав, а слухай, що тобi кажуть. I гулi менi припини, моду
яку взяв, чортова погань! Станеш?
- Чекай. Я його iнакше.
Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спинi так батогом, що кожух аж
свиснув.
- Хочеш, щоб у пику дав? - обiзвався з-пiд кожуха Денис.
- Вставай! Чого хропеш посеред поля?
Денис звiвся на ноги, почепив на плече дробовика.
- Зайцiв не бачили? - запитав вiн, обзираючи поле сонними очима.
- Бачили. Набурили тобi на кожух i побiгли далi, - зареготав Марко.
Денис на те кепкування не звертав уваги. Для того, щоб його розгнiвати,
треба ширяти розпеченим дроттям у живiт.
До Вишневого хутора прибули, як зiйшло сонце. Марко кинувся запрягати
до плуга бикiв, заохкав, як бублешниця на ярмарку:
- Торбу з харчами загубилиi А бий тебе сила божа© Що менi мати скажуть?
Новiсiнька торба з материного рукава вiд сорочки, ще й калиною вишита. Що
його робити?
- Задери пiджак та постьобай себе батогом, - смiючись, радив Тимко. -
Ну, гони бикiв, чого рота роззявив? До пiвдня з тобою тут монятися буду,
чи що?
Орали двома парами бикiв. Першою - Тимко з Марком, а другою - Охрiм
Горобець iз Денисом. Тимко iз сво©м погоничем першу борозну пройшов
спокiйно. Охрiм iз Денисом нiяк не могли спрацюватися. Бички були молодi,
нетямущi. Денис ©х тяг "соб", а вони вернули "цабе". До того ж Денис
поганяв ©х у вивернутому наверх вовною кожусi (бризкав якраз невеличкий
дощик) i з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тiльки бикам, а й
людинi страшно. За плугом дрiботiв маленький, хирлявий Охрiм з обмотаною
рушником ши ю, хрипiв, повиснувши на чепiгах:
- Скинь оте руззо, ради бога. Хiба з ти не бацис, со бицки тебе
бояться, як зарiзяки?
- А куди я його подiну?
- Давай узе я носитиму, хай ти сказишся! Охрiм чiпля гакiвницю за
спину, i вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням.
Зранку захмарило i довго сiяло на землю холодну, дрiбну мжу, потiм повiяв
з Акерманщини вiтер, розчистив небо, i на поля бризнуло сонце. Запарувала
рiлля, тьмяно заблищали на сонцi одвернутi лемешами скиби землi. З дощово©
мряки виринув Вишневий хутiр - з два десятки мазанок iз зеленими вiд моху
стрiхами. Сонце пригрiвало сильнiше, земля дихала вiльготнiше, iз голубого
неба долiтав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнiв, то
завмирав, танучи в голубiй безвiстi. Тимко, налягаючи руками на чепiги,
часто задирав голову, проводжав даленiючi косинцi журавлiв, i тихий смуток
облягав його серце. Вiн часто курив i майже не розмовляв з Марком, який,
проте, не зважав на замрiю свого товариша, а витриндикував та винашувався
бiля бичкiв, як на весiллi або якому грищi. Тимко, журливо посмiхаючись, з
любов'ю дивився на свого веселого товариша, пiдганяв його незлостиво :
- Давай, давай, а то прийде дядько Прокiп, вiн нам за таку оранку
налама хвоста.
- А чого нам його боятися? Вiн трохи зрiднi, - не падав духом Марко,
натякаючи на те, що Прокiп - майбутнiй Тимкiв тесть.
Так пережартовуючись, пройшли ще декiлька гiн. На останньому заходi
перед обiдом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу i
так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.
- Глянь! Дiвчат цiла кагала.
На шляху стояла машина, i з не© з гамором та смiхом виплигували
дiвчата, що при©хали розкидати гнiй на бурячищi.
- По-сусiдськи з такими цесарками небагато напрацю ш, - горював Марко.
- Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний пiвень на хатi.
Тимко нiчого не вiдповiв. Швидко пробiг очима по строкатiй юрбi дiвчат,
когось шукаючи; раптом густi брови його, над якими блищали крапельки поту,
майнули вгору i так застигли на деяку мить, потiм вiн опустив ©х,
одвернувся i став дивитися собi пiд ноги, iдучи за плугом. Дiвчата
наближалися, i все яснiше та голоснiше чулися ©хнi голоси та смiх, шелест
сухого бадилля. Вони пiдiйшли вже зовсiм близько, i Тимко не мiг дивитися
тiльки собi пiд ноги, а пiдвiв очi i зараз же побачив запнуту в теплу шаль
дiвчину, котра пройшла мимо сво ю швидкою i широкою ступою, не сказавши
навiть "здрастуйте".
В ©© пружинистих рухах вiдчувалося щось нервове i пристрасне. Лице було
сумним i зосередженим. Пiд припухлими вiями блищали синi, як мiдний
купорос, очi. Пройшовши мимо Тимка, дiвчина зупинилася i стала розмовляти
iз сво ю подругою i, мабуть, сказала ©й щось дошкульне й смiшне, i це
сказане, безсумнiвно, вiдносилося до Тимка, бо та глянула на парубка i
зареготала на все горло, вiд чого кругловиде обличчя ©© зробилося червоним
i тугим, мов редька. Потiм вона схопила грудку i шпурнула на орачiв.
- Свого батька по лисинi! - порадив Марко, ховаючись за воли.
- Знай сво дiло. Чого зв'язу шся? - похмуро буркнув вiд плуга Тимко.
- Не можу я, брате, коли отакi товстонiжечкя поряд.
- Подрочись по степу, може, втихомиришся.
- Хай йому грецьi Ще iржати стану.
Опiвднi зробилося зовсiм тепло. Дiвчата палили торiшн бур'яниння, i
пахучий димок слався степом. Вiд борозни повiвало гiркими корiнцями i
розпареним душком землi. Тимко роздягся i ходив за плугом у однiй сорочцi
та босий, на козирку його вiйськового кашкета виблискувало сонце, iнодi
вiн пiдводив од борозни очi i дивився на Орисю, що розкидала вилами гнiй,
i серце його неспокiйно стискувалося. Чого це вона надулася? Позавчора
сидiли пiд вербами, все було добре, а сьогоднi полум'ям диха . Може,
справдi iз Сергi м знюхалася? При цiй думцi кров ударила йому в голову, i
вiн, не знаючи, куди подiти зло, що поволi залива його, напався на Марка,
що той буцiмто погано ганя волiв. Коли ж Тимко побачив, що Орися i Ганна,
взявши вiдро, пiшли до степового озеречка по воду, то зупинився i наказав
Марковi випрягати бикiв, хоч до обiду ще можна було разiв зо два обiйти
гони.
- Чого так рано? - здивувався Марко. - Охрiм з Денисом ще орють.
- Не тво дiло.
Марко зняв з волiв ярмо, хитрувато посмiхнувся:
- Може, i мене iз собою вiзьмеш? Ганнуся ж iз нею пiшла.
- Двох котiв у мiшок саджати не можна - покусаються.
Тимко взяв у руки батiг i, топкаючись по рiллi босими сильними ногами,
що бiля щиколоток були перев'язанi поворозками вiд галiфе, погнав волiв до
водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрiв дiвчат, що несли вiдро води,
збив на потилицю картуз; смолистi кучерi вивалилися на високий лоб.
- Може, пiдсобити? Г.а?
- Самi справимось.
Дiвчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздяганi, i товста,
туго заплетена коса Орисi непо-рушно лежала в спинному рiвчаку, червону
ситцеву блузку ворушив вiтерець, вузенька боса ступня залишала на рiллi
глибокi слiди.
- Орисю! Пожди трохи.
Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусi, i та, взявши вiдро,
пiшла далi, не озираючись. Орися обернулася до Тимка i стала чекати його,
опустивши в землю очi. Нижня губа ©©, налита соком вишнi, неспокiйно
ковзала по верхнiй, i було таке враження, нiби вона смокче соску. Це
надавало ©© обличчю вигляду дитячо© вередливостi.
- Чого ти мене десятою дорогою обходиш? - запитав Тимко, обпалюючи
Орисю сво©ми чорними черкеськими очима i намагаючись обняти дiвчину. Вона
вирвалась i суворо глянула на Тимка.
- Мене лестощами не вiзьмеш. Я тобi не Харитя!
- Ха-ха! Уже якусь Харитину прибрехала, - засмiявся Тимко.
Тодi вона уважно глянула на нього, i в тому поглядi було стiльки
духовно© твердостi i холодного презирства, що Тимко пригас i заблимав
очима.
- Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як ти стояв
iз Харитею пiд вербами.
- Ну й стояв... Бо ти мучиш мене. Чудна ти якась. Нi обняти, нi
поцiлувати тебе не можна. З Харитею простiше...
- Ну, й iди до не©.
Орися крутнулась i побiгла по рiллi. Тимко зiтхнув, крикнув услiд, чи
не вийде вона вечором до озерця, але вона побiгла мовчки, швидко мелькаючи
тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго i замрiяно дивився ©й
услiд, потiм закурив i пiшов заганяти волiв, що вiльно бродили бiля озера,
понюхуючи свiжу траву.
Вона чари зна , скарби шука , великих грiшниць на смерть убива ". I
стала тi ю лапкою по хатi водити. Як тiльки циганка сотворила те
ворожбитство, в баби лице почорнiло, з рота виступила пiна i стало ©© так
трясти, що мiсця собi не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня
розкрита i не тiльки дукачi, а й керсетки,. i вишитi сорочки, i полотно -
все к лихiй мамi позабирано. Вискочила вона надвiр, бачить: лежить дiд
посеред обiйстя на купi соломи, чумацьких пiсень виспiву . Баба давай його
штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а вiн сво робить,
спiва та на волiв гейка так, наче на ярмарок ©де. Догадалась тодi баба,
що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, i дiд
вiдiйшов.
При цих словах Денис пiдвiв голову i вже в який раз запитав, чи не
зварилося.
- Бачиш, що нi! - сердито вiдповiв Охрiм, мiшаючи ложкою в казанi.
Денис хвилю сидiв, задумавшись, потiм почепив рушницю на плече i, не
сказавши нiкому й слова, кудись пiшов; у вiдсвiтах вогнища деякий час
видно було його постать, що вiддалялася, а згодом i зовсiм зникла в
темрявi. Пiсля його вiдходу деякий час панувала мовчанка. Марко пiдсунувся
до вогню, який уже горiв не так буйно, як ранiше, вигрiб паличкою кiлька
картоплин, обчистив ©х ножем вiд попелу i став сти, смачно похрумкуючи
пiдпеченою шкiркою. Всi сидiли задумавшись. Нi Тимко, нi Марко, нi,
мабуть, сам Охрiм не вiрили в нечисту силу, але в цю весняну теплу нiч,
огорненi темрявою широкого степу, вони радi були послухати страшнi
бувальщини, що чудово вимальовувалися в уявi людей бiля загасаючого
вогнища, пiд тихе полускування сухого бур'яну i рiвномiрне шуль-потiння
кулешу в казанку.
- Так що зарiкатися нiчого, - порушив мовчанку Охрiм i помiшав ложкою
кулiш. - Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зi мною раз
було...
Вiн облизав ложку, поклав ©© на рушник, на якому лежав порiзаний хлiб,
витер жирнi вiд сала пальцi об полу свитки i, дивлячись на вогонь
маленькими, як смородина, очима повiдав далi:
- Як жили ми iндивiдуально, то був у нас вiтряк. Стояв вiн на Бе вiй
горi, отам, де тепер наш артiльний млин сто©ть. Млин вутлий, старий, подме
вiтер - скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався i для
хозяйства хоч i невеликий, а все ж таки давав дохiд. Мiрошникував покiйний
батько, земля йому хай буде пухом. Як пiде, бувало, з дому на свiтанку,
так i просидить аж до пiзньо© ночi, а як дуже завiзно, то й ночувати там
зостанеться. От раз менi мати й каже: "Збирайся, Охрiмчику, дорога моя
дитино, та понесеш батьковi вечеряти до млина". Я швиденько зiбрався,
кошик у руки - i гайда. Вийшов за село, глянув - у млинi свiтиться. Я на
те свiтло й прямую. Iшов собi так, iшов, тiльки став на гору бейка-тися,
глядь: а свiтло кудись униз сунеться, сунеться i зовсiм щезло, наче його
хто собi в кишеню заховав. Темно зробилося, як пiд кобеняком, за два кроки
поперед себе нiчого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з мiсця
не зрушу. Ну, думаю, уже обтан-цювала мене мара з мiтлою, уже я тепер не
вийду з цього мiсця. Постояв я трохи, постояв, а потiм подрався далi, а
куди, й сам не знаю, тiльки втямки менi, що передi мною вже не гора, а
стiна. Дряпаюся на не©, дряпаюся - не бере. Навколо якiсь кущi, хащi i
холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник -
блись. Я до нього. А вiн вiд мене. I давай мене водити, i давай водити.
Ходив я, ходив, а тодi сiв на якесь чортовиння i думаю, що треба менi отут
чекати свiтанку, доки ота вся нечисть на мiтлах не розкомандиру ться по
сво©х квартирах, бо, видно, натрапив я на ©хнiй шабаш, то вже доки вони
мною не награються, не випустять звiдси. Закутався я в свитку, сиджу,
зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на головi
пiдiйма ться. То залл ться солов' м, то совою зави , то пiвнем закукурiка
або пiдкрадеться потихеньку та й смика за свитку. Або оце зiб' з мене
шапку, а тодi ходить i ходить побiля мене, як кiт або собака. Ходило,
ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранцi прокинувся - i що
б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, вiд млина палицею
кинути. Менi улiво трiшки взять - i якраз дорiжкою до млина дiйти, а я
вправо поперся. Отут i кажи, що не напущено на чоловiка. Напущено, то вже
й дурному зрозумiло.
- Нiякого напуску. Ти з дороги збився, - заперечив Тимко.
- Збився? А розтолкуй менi, як ти такий розумака, чого ходив по цiй
дорозi тисячу раз i нiколи не збивався, а в цю нiч збився?
- А ще бува , що людина по церквах лазить, - iз страхом сказав Марко.
- Хвора, то й лазить.
- Бабськi брехнi...
- Я не знаю, чи брехнi, чи нi, а зi мною раз було таке, що не мiг iз
печi злiзти.
- То моча тобi в голову вдарила, - засмiявся Тимко.
- Хто зна , що воно таке було, а не знайду виходу з печi - й квит.
Спереду мацну - стiна, ззаду - стiна, по боках теж стiни. А ще за дня ми з
братом жирували й розбили макiтру з тiстом. Ну, думаю, замурували мене
дорогi родителi за таке злодiйство заживо на голоднi муки й погибель. А
тут до вiтру пiдпира, аж сорочечка на менi коробиться. Як закричу я:
"Мамо!" - i не витримав. На другий день цiлий ранок вишкрiбав я черiнь та
допитувався у матерi, що то воно зi мною поробилося. А мати
слухала-слухала та й каже: "То вiд варено© квасолi. Ото не треба ©© на нiч
©сти..." То, може, й ви, дядьку, квасолi на©лись? - звернувся Марко до
Охрiма.
Охрiм хотiв щось сказати i вже розкрив рота, але в цей час iз темряви
появився Денис, кинув Охрiмовi до нiг двi курки з повiдкручуваними
головами i сiв бiля вогню.
- Де ти взяв? - вiдсахнувся вiд них Охрiм. - А як прибiжать iз
Вишневого жiнки та трус зроблять? Та ти зна ш, що тут буде? Без штанiв на
Троянiвку побiжимо.
- А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуди, Марко, i в окрiп,--
порадив Тимко.
Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко пiдкинув бур'яну у вогонь i
сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розiсланому кожусi обличчям
до вогню.
Пiсля вечерi хлопцi натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу
половину, через сiни, займали жiнки) i постелили собi добру постiль. В
кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. "Принесло його на мою
голову. Орися тепер побо©ться вийти до озера", - роздумував Тимко,
вкладаючись, i скоро захрiп, удаючи iз себе сплячого. Вiн все ще надiявся.
що всi скоро заснуть i запану те сонне царство, яке дасть йому можливiсть
вийти з хати на побачення. Але спокiй у хатi нiяк не мiг встановитися.
Охрiм кiлька раз виходив надвiр пiдкладати бикам сiна, потiм став питати у
Марка, чи той не бачив його iстика. Марко вiдповiв, що не бачив, i Охрiм
товкся по хатi, шукаючи його так настирливо, нiби вiн йому був у цю
хвилину конче потрiбним. Потiм Марко пригадав, що в попелi печеться
картопля, пiшов надвiр i принiс повну пелену, i вони заходилися
солонцювати ©© з Денисом. Будили й Тимка, але вiн не вiдкликався. Марко
набрехав Денисовi, що коли виходив надвiр за картоплею, то бачив бiля
багаття лисицю, яка хрумала курячi кiсточки. Денис сказав, що то вона
"курячу кров почула", схопив ружжо i вибiг з хати. Його довго не було, а
тодi надворi прогримiв пострiл, на жiночiй половинi заверещали дiвчата i
зняли гвалт, i чути було, як вони вибiгали надвiр, щоб дiзнатися, що
сталося. У сiнцях знявся цiлий галас, зайшов Денис i на запитання Марка,
чи бачив вiн лисицю, сказав, що вiн ©© не бачив, а вистрiлив для страху,
щоб поколошкати дiвчат. Потiм вони повкладалися спати, i в Тимка зазорiла
надiя, що скоро все затихне; але тiльки вiн про це подумав, як Охрiм, що,
здавалося, вже спав, заворушився i знову став розповiдати страшнi
бувальщини.
- От ми йдемо, дивимося - щось бiлi , - чувся його притишений голос.
"I вродиться ж така шарманка", - злився Тимко, слухаючи безконечне
базiкання.
- ...Ми до нього - воно вiд нас. Ми вiд нього - воно за нами. Я тодi й
кажу: ану ж, давай поприсiда мо. Присiли. I що б ти думав? I воно присiло.
Я тодi й кажу...
- Тебе зацiпить сьогоднi чи нi? - озвiрiв Тимко. Охрiм замовк i довго
не обзивався; навiть Денис перестав хропiти. Потiм у сiнях почулося
шарудiння, i сердитий дiвочий голос сказав: "Вони будуть качатися, а менi
солому носи! Знайшли дурку". Зашелестiла солома, долинув глухий гомiн
голосiв (мабуть, вiдкрили дверi на жiночу половину), хтось пробiг по
сiнцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима.
Голоси затихли..
- Так отож я й кажу, - знову подав свiй голос Охрiм. - Ану ж,
пiдiйдiмо, хлопцi, ближче та подивимось, що воно таке...
Тимко звiвся i, накинувши на себе пiджак, став пробиратися до дверей,
переступаючи через ноги лежачих.
- Поглянь там на бикiв! - крикнув йому вслiд Охрiм.
Тимко вийшов у сiни i деякий час прислухався, чи не розмовляють на
жiночiй половинi. Але там, крiм дихання сонних людей, бiльше нiчого не
було чути. Тодi вiн вiдкрив дверi i зашепотiв так тихо, що ледве сам чув
свiй голос:
- Орисю... Орисю...
В пiтьмi звелася чиясь голова, теж пошепки запитала :
- Чого тобi?
- Вийди на хвилю...
Тимко мнеться бiля дверей, зата©вши дихання, курить в рукав i раптом
чу , як хтось хапа його за комiр iззаду. Вiн швидко озира ться i бачить
перед собою в темрявi Прокопа.
- Ану, ходiмо надвiр, я з тобою побалакаю, - каже Прокiп, не випускаючи
з рук Тимка. Бiля сiней Тимко вирива ться i, вихопивши з ярма занозу,
вiдскаку вбiк, чека , коли Прокiп зробить до нього перший крок. Але той,
мабуть, розумiв, що в повiтрi пахне смаленим, сто©ть, не рухаючись, тяжко
сапа . В цей час у дверях появля ться закутана по самi очi Орися i,
побачивши батька, з тихим окриком "ой" бiжить назад.
- Я тобi позаглядаю, - свариться кулаком ©й услiд Прокiп. - А ти,
значить, ще й не зять, а вже занозу хапа ш?
- Рукам волi не давайте. Я в вас нiчого не вкрав, - глухо вiдповiда
Тимко.
- Норовиш украсти.
- Це дiло мо .
- А я тобi кажу: не чiпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.
- А може, й для мене?
- Зроду цього не буде© Чу ш?
- Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя,
що я хочу, те з нею I зроблю.
- Вiдступись! - похмурнi ще бiльш Прокiп, i в голосi його чу ться
неприхована готовнiсть вчепитися Тимковi в горлянку. - А не вiдступишся,
роздеру, як кошеня. А ©©, сучку, день -i нiч батуритиму, щоб слухала
батькiвського слова.
- Торкнiть хоч пальцем!
- Тебе не спитаю! - I Прокiп, гупаючи чобiтьми, бiжить у хату. За хвилю
виносить звiдти на плечах сiдло, i, засiдлавши свою роз'©зну-коняку, мчить
у Троянiвку, щоб не спати в однiй хатi з таким босяком, як Тимко.
Родина Гамалi©в з дiда-прадiда перебойцi. Образи не пробачають, з двох
слiв у бiйку лiзуть, е щось дике i свавiльне у ©х характерi, тигряча кров
тече по ©хнiх жилах. Ще й досi топче землю Iнокентiй Гамалiя, на старiсть
бороду викохав, як просяний вiник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де
тiльки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бiйкою, -
безпремiнно й Iнокентiй там треться, уже водить за собою ватагу шибайголiв
у сивих шапках, вигра очима, як вввк бiля кошари. Чи молодi, чи старi
чоловiки затiвають бiйку, йому байдуже: врива ться з гиркою-фунтович-ком у
кулацi - i пiшов скородити направо й налiво.
Недарма кажуть: яка хата - такий тин, який батько - такий син. Оксен
Гамалiя нi дать нi взять у свого батька вдався. Тiльки й рiзницi, що
батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв i Оксен за свого парубоцтва.
Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, мiллю побиту, чоботи юхтовi -
пришви, незавидна одежа, бiдна, а йде вiн у нiй, бiсiв парубок, як
намальований, м'язи так i грають, як на молодому барсовi, очi так i
киплять парубочою вiдчайдушнiстю. Ото як побачать його односельчани, то
вже так i знають, що потяг або на хутори на вечорницi, або десь "на чужу",
на грища. I вже так i знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або
досвiтки розполоха , або голову комусь провалить. Так i товчеться всю нiч,
як молоденький чорт, iз пекла випущений. Де не повернеться - всюди за ним