Страница:
всiх, а з бiноклем i приближа. Як наведе на чоловiка, то вже, вважай,
кришка. Я тих "зозуль", може, штук iз дванадцять iзняв.
- I не боявся.
- А чого боятися? Раз народився, раз i помирати. - Охрiм пихнув
цигаркою, кинув ©© на землю i затоптав чоботом. - Раз виклика мене
командир корпусу i каже: "Даю тобi секретне завдання - познiмати по
фiнському фронту всiх "зозуль", бо вiд них нема життя. Розроби собi план
i вечором принеси на затвердження". Цiлий день лежав я в землянцi, складав
план, i до мене нiкого не пускали, бо, самi зна те, во нний план скласти
нелегко. Вечором приходжу я на квартиру до комкора, вiн побачив мене,
налив менi чаю i каже: "Ну, викладайте, що ви там таке придумали?" Я
показав план i говорю, що требуеться менi форма фiнського офiцера. "Навiщо
ж вона тобi потрiбна?" - диву ться командир. А я й вiдповiдаю, що поки що
це секрет. "Ну що ж, - каже командир корпусу, - зараз форма буде". Зняв
трубку, подзвонив у телефон - не пройшло й п'яти хвилин, як приносять менi
форму. Да-а-а... Переодягся я, поголився, набризкався всякими дорогими
духами i пiшов у лiс. Iду - а мороз такий, що туман сто©ть i губи
злипаються. Я флягу вiдчеплю, спирту смик i потихеньку просуваюся далi.
Коли це чую - шелеснуло щось на соснi, i снiг на голову посипався. Зирк -
а на гiлцi фiнн сидить, трима в обох руках гвинтiвку з бiноклем i
долонями вух'а розтира . Я зупинився, мовчки махаю йому рукою, щоб з
дерева злазив. Вiн злiз, став передi мною навитяжку, щось белькоче i на
нашу сторону рукою показу . Я йому гвинтiвку до пуза i - кроком руш до нас
в окопи. Вiн руки вгору пiдняв, труситься, аж дивитися на нього огидно...
В цей час за тином щось шелеснуло, i хтось iз чоловiкiв крикнув не
сво©м голосом:
- Нiмцi !!
Охрiма як вiтром здуло. Бiс його зна , де й подiвся.
- А-ха-ха-ха-ха!
- Гик-гик-гик!
- Бгу-бгу-бгу! - смiявся навiть Павло, викидаючи з грудей важкий, як
вальки глини, смiх.
- Охрiме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, - кликали його дядьки, але
вiн не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву i аж сичав, чухаючись, так
йому свербiли ноги.
Не кожному в руки щастя йде - вiд багатьох воно тiка . Почали сво
сiмейне життя Тимко та Орися в чужiй хатi, в чужих людей. Пустила ©х на
пожиток далека Орисина родичка - тiтка Параска. Чи то жаль ©й стало сво©х
даремно змарнованих лiт, що промайнули в самотинi та вдовуваннi (чоловiк
помер дуже рано), чи, може, ©© добре серце само потяглося до мо-лодяток,
бо важко i сумно ©й жилося однiй; але коли вони прийшли до не© проситися в
пожильцi, то прийняла ©х, як найдорожчих гостей: за стiл посадовила,
вийняла iз скринi розшитий калиною рушник, послала молодятам на колiна,
припрошуючи покуштувати пирогiв iз картоплею та сметаною. Беручи нових
пожильцiв, господиня надiялася на те, що прийде полегшення на ©© руки, i.
вона не помилилася. Тимко вiдпросився на два днi в бригадира i
захазяйнував, як порядний господар: поправив тин, що вже зовсiм був
розлiгся та позаростав бур'яном; нарубав у сазi верболозу i пригородив
кабанцевi загорожу, щоб вiн гуляв там, а не бiгав та рився по двору; решту
хворосту теж використав на добре дiло - вiднiс до бочкаря на обручi з тим,
щоб той понабивав дiжки, якi вже зовсiм порозсихалися в погребi.
Покiнчивши з загоро-- жами, молодий господар взявся до роботи: -перекрив
iз дiдом Iнокентi м хлiв (стара крiвля зовсiм перетлiла), заново вшив
погрiбничок, хотiв ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь
треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч нi, а
води добро© не 'покушту ш. Отже, вирiшено було спочатку заготувати зруб i
тодi вже братися до колодязя.
Орися бiльше поралася в хатi: примазувала, чепурила, чистила,
полоскала, понамальовувала на грубцi пiвникiв, з яких Тимко пiдсмiювався,
говорячи, що тi пiвнi схожi на ворон. Орися махала на нього мокрою
ганчiркою та покрикувала за те, що вiн швендя сюди-туди та зрива
примазану долiвку. Пiсля порання Орисi все в хатi покращало, понiжнiшало i
набрало зовсiм iншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою
свiтличкою, вимитi вiкна заблищали шибками i пустили в хату цiлi снопи
сонячного свiтла, i вся хата розправилася, попросторнiшала, i голос у нiй
звучав лунко, весело, бадьоро. Перед вечором Орися нажала бiля Ташанi
осоки, потрусила в сiнях i в свiтлицi - всюди запахло гiркуватим
болотняним душком.
Незважаючи на те, що обо - i Тимко, i Орися - були зайнятi
господарськими справами, якесь дивне почуття володiло ними: тривога, сум
одне за одним. Особливо гостро вiддавалася цьому почуттю Орися, ©й все
здавалося, що вони з Тимком живуть ввi снi, що сон цей незабаром
розвi ться. Тимко покине ©© тут, у чужих людей, одну на ганьбу та
посмiховище, а сам утече за тридев'ять земель. Таке почуття охоплювало ©©
раптово, пiдкравшись бозна-звiдки, руки в не© опускалися, серце бралося
тривогою, вона кидала роботу i йшла шукати Тимка. Якщо вiн був у дворi,
вона, побачивши його, заспокоювалася i знову поверталася до сво © роботи,
але постiйно наглядала за ним i часто виходила з хати, нiби за дiлом, i,
постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так свiтила йому в
душу i причаровувала його до себе, що вiн вiдчував на собi ©© погляд.
- Чого ти на мене так дивишся? - питав вiн, усмiхаючись.
- Хто, я? Я нiчого. Я просто так... - паленiла вона обличчям, ховаючи
пiд довгi вi© тугу сво©х очей. - Прийшла ось глини надовбати, щоб припiчок
пiдмазати...
Тимко знову брався до роботи, а вона непомiтно русалкувала над ним,
пестила люблячим поглядом, слала на його обличчi голубiнь сво©х очей,
вимацувала ними кожну цятиночку на милому, дорогому обличчi коханого.
Особливо подобалося ©й, як при роботi чорним розкучерявленим заслоном
пада Тимковi наперед його чуб i при кожному руховi тремтить смолистими
кiльцями, нiби хтось невидимий пiдкида на руцi смушок з молодого баранця.
I Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботi, закида його назад рвучким
рухом голови, i цей рух вона особливо любила i милувалася ним, бо в такi
хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не да на себе
накинути вуздечки. Орися знала непокiрний i дещо грубуватий характер свого
милого, але саме це i вабило ©© до нього, ота чоловiча незборима сила,
якою вiн дихав кожним м'язом, кожним рухом. Надивившись, вона знову
поверталася до свого дiла, але ненадовго.
Якось, коли вiн городив тин аж бiля Ташанi, на левадi, вона прибiгла до
нього заплакана i, заставивши припинити роботу, обвилась йому за шию, як
хмелина на явiр.
- Тимку, он коноплi... Ходiм посидимо трiшечки...
- Що це тобi в голову збрело?
- Скучила за тобою... Нiби вiк не бачила. Вони йшли i сiдали пiд
коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина.
- Хороше менi з тобою... А тобi?
Тимко випускав iз рота блискавку зубiв, гарячими долонями гладив ©©
набухлi молодiстю перса, що пружинили крiзь кофточку.
- Всi ви, баби, кошачо© породи: хто погладить, до того i йдете.
Проте, хоч Тимко i смiявся з Орисиних химер, вiн, сам того не
помiчаючи, теж хибував на них.
- Жiнко, - часто звертався вiн до Орисi. - Пiди принеси менi тютюну.
Вiн лежить на карнизi.
Тютюну в нього було пiвкисета i вистачило б на два днi, але вiн
заставляв Орисю принести тiльки для того, що йому було дуже при мно
сказати "жiнко" i вiдчути, що бiля нього е людина, яка робить йому дуже
люб'язно дрiбнi послуги.
Деколи напосiдали на нього страшнi i нiчим не виправданi пiдозри i
ревнощi, особливо пiсля того, як вiн якось зовсiм випадково зустрiв Орисю
та Сергiя. Пiсля цi © зустрiчi Тимко ходив похмурий, скупився на ласку i
по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик тютюном,
не раз зупиняв на Орисi полютiлi черкеськi очi. Орися догадалася, що
причиною гут Сергiй, оббiгала його десятою дорогою, а раз, зустрiвшись з
ним, на запитання, як вона живе з молодим чоловiком, сказала навмисне
грубо i голосно, щоб мiг чути Тимко:
- Сядь вечором в кропивi пiд нашим тином та й послуха ш!
Тимко тодi всмiхнувся на ©© слова i, видимо, був задоволений
вiдповiддю.
Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, i любилися вони
та кохалися, як голубiв пара, та вiйна спекла ©м серця, як чорною
блискавкою, i почорнiли вони за один день, обвуглились у невимовнiй
людськiй скорботi.
Молода, весела, спiвуча Орися за цi кiлька днiв зробилася мовчазною,
похмурою i нещасною, у всiх ©© рухах появилося щось черниче. Коли вона
запиналася бiлою хусткою, то лице ©© видовжувалось, синi тiнi пiд очима
густiшали, сухi очi блищали, а пухкi, пожадливi, соковитi губи морщилися в
старечiй скорботi. Тимко ще бiльше почорнiв, дивився на всiх спiдлоба,
часто курив i цiлими вечорами мовчки просиджував пiд хатою. Iнодi до нього
прямо пiсля роботи чи то з косою, чи то з граблями забiгав Марко.
- Менi смертi не страшно, - гомонiв вiн, скручуючи й собi цигарку. -
Руку, ногу вiдiб' - кат його бери. А от як голову знесе - вважай, калiка
на все життя. Хто ж тодi за такого замiж вийде?
Його жарти нiкого не смiшили, i Орися, слухаючи ©х, з гiркотою в голосi
говорила:
- Тобi добре. Ти - один. Знявся та й пiшов, а он Тимковi...
- А що Тимковi? - дивувався Марко. - За тобою жалiти, чи що? Та вiн не
встигне ще за село вийти, як ти собi бронiрованого пiдшука ш. Вам же,
бабам, що? Аби штани.
- Щоб тобi язик вiдсохi Зовсiм з глузду з'©хав, - лаялася Орися.
- Iди вже отам спати... - проганяв ©© Тимко.
- А ти?
- Я ще трохи з Марком погомоню.
- Недовго ж.
Не встигали товаришi сказати й по одному слову, як вона знову
вискакувала в однiй сорочцi, прямо з постелi, розпиналася в дверях з
розпущеними косами, як ташанська русалка.
- Iди вже, - майже крiзь сльози говорила вона. - Чу ш, десь лiтаки
гудуть?
- Ну й хай гудуть, а ти спи.
- Страшно однiй.
- Ач, яка нетерпляча, - вичитував Марко. - Хоч би мене посоромилася.
Так "теличкою" i прибiгла. Чи так закортiло?
- От сам оженишся, тодi й побачиш...
- Еге, на сирiй землi. Як у тiй пiснi спiва ться, що "взяв собi
паняночку - в чистiм полi земляночку", - приказував Марко на прощання i
поволi виходив собi iз ©хнього двору.
Тимко та Орися вкладалися спати, часто навiть не вечеряючи.
В хатi була спекота, i вони спали в сiнях на долiвцi, встеленiй луговою
травою i полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав бiля притихло©
Орисi, вона зараз же пригорталася до нього всiм гарячим тiлом, вмощувала
свою голову в нього пiд рукою, розстилаючи по подушках м'якi хвилi
розпущених кiс. В такi хвилини рона мовчала, але вiн вiдчував, що в ©©
грудях стогне щось, часто переверта ться i от-от виб' - з горла гарячу
грудку. Часто вiн чув на сво©х грудях i руках опiки вiд ©© мовчазних слiз,
i вони розходилися йому по душi гарячим щемом. Орися пожадливо, як на
святу iкону, дивилася на невиразний у темрявi красивий профiль Тимка,
нишком схлипувала:
- Тимоньку, милий... Як же я буду жити без тебе!
- А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в свiтi закрутилося...
- Як ж-жи-ить? - билася вона головою об Тимковi груди, кусаючи губи.
- Як люди житимуть, так i ти...
- Добре тобi говорити... Ти знявся та й пiшов, а я одна в чужiй хатi...
- Менi там теж не мед питиметься... Може, й голова влетить к чорту...
- Не дай божеi Що ти говориш? - жахалася Орися, пригортаючи до себе
його кучмату голову та покриваючи ©© поцiлунками.
I було в тих поцiлунках стiльки жiночо© скорботи, стiльки нiмого крику,
що Тимковi робилося не по собi, вiн шукав кисет i виходив надвiр курити.
В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сiнях, як звичайно, а в
хатi. Вiконницi були вiдкритi, i мiсячне сяйво вигравало на бiлiм ряднi. В
хатi пахло засохлими васильками i гiркуватим душком полину; пiд пiччю
сюрчав цвiркун, за хатою стигла червнева тиша, i нiчого не тривожило ©©,
хiба далекий, ледве вловимий гул лiтакiв, що тяжко погуркували в
пiднебессi. Враз у шибку щось тихо зашкрябало, i чиясь тiнь заступила
вiкно. Тимко встав, плутаючись ногами у зiв'ялiй травi, якою було заслано
хату, пiшов вiдкривати.
- Не вiдкривай, Тимку. Мало якi тепер люди бродять ночами, - зашепотiла
йому вслiд Орися, наполохано прислухаючись до того, що ко©ться надворi.
Тимко зашелестiв ногами в сiнях, взявся за засув:
- Хто там?
- Сво©. Вiдкривай, - почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий
голос.
Тимко смiливо вiдкрив дверi. У мiсячнiм сяйвi крокiв за два вiд порога
стояв якийсь чоловiк.
- Пiзна ш? - запитав вiн, як тiльки Тимко вiдкрив дверi. Тимко,
приглядаючись, ступив до незнайомого.
- Джмелик?! Звiдки ти?
- Закрий дверi, щоб домашнi не чули. Тил. ко прихилив дверi. Джмелик
взяв його за руку, повiв за хату, в тiнь. Стали пiд берестом у високому
бур'янищi.
- Два слова тобi сказати хочу, - зашепотiв Джмелик. - Менi б у тебе
перебути кiлька днiв. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай.
Вiн засмiявся лукавим, приглушеним смiшком, i смiшок цей не сподобався
Тимковi.
- Утiк?
- Розбомбило нас по дорозi. Ну, ми - хто куди. Який же дурень
добровiльно пiде з мiлiцi ю христосатися? Властi хоч i пронюхають про
мене, але в тебе шукати не стануть...
- Тебе хтось бачив у селi?
- Тiльки мати. Це ж вона менi й сказала, що ти тепер на жонатому
положеннi в Параски Драчихи квартирантом живеш...
"Що ж. Хай перебуде кiлька днiв. Вiн мене вiд смертi врятував, то не
можу я його з двору вигнати. Та ще невiдомо, винен вiн чи нi? Може, й
справдi даремно хлопця тягають?" - роздумував Тимко, ведучи Джмелика в
хлiвець.
- Постiй тут. Я пiду щось жiнцi збрешу, щоб вона спокiйно заснула.
Тимко зайшов у хату. Орися схопилася з постелi, спитала тривожним
голосом:
. - Хто там такий?
- Марко прийшов...
Тимко намацав на лавi кисет.
- Хiба йому дня мало, що вiн ще й уночi преться?
- Ладно. Спи. Я скоро прийду.
Тимко закрив за собою сiнешнi дверi, став, прислухаючись, чи не
крадеться за ним Орися. "Краще вiд бабських очей подалi. Надiйнiше". Ще
трохи постоявши посеред двору, пiшов до хлiвця.
- Давай зробимо тобi закапелок, - зашепотiв вiн до Джмелика, вилазячи
на прикладок сiна.
Джмелик засунув руки в пахуче сiно, сказав замрiяно i схвильовано:
- Приташанське. По запаху чую.
- Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося.
За кiлька хвилин сховище було готовим.
- За харчi не турбуйся. У мене поки що сво©х вистачить, - заявив
Джмелик, показуючи торбу, що бiлiла в руках. - А от щодо курива - погано.
Тимко висипав йому в долоню весь тютюн iз кисета.
- Гляди тiльки, пожару не нароби.
- Не бiйся. Першим дiлом я одiсплюся. На перекур вилазитиму тiльки
вночi. Дивися ж, Тимку, я в тво©х руках.
- Залiзай i спи спокiйно. Не бiйся нiчого.
- Дякую на словi.
Джмелик залiз у пахучу яму, Тимко накрив його сiном, ще навiть i
потоптався злегенька.
- Ну, як там?
- Добре, - глухо, як з погреба, вiдiзвався Джмелик.
Тимко злiз з прикладка, при мiсячному свiтлi позгрiбав обсунуте ногами
сiно, кинув його нагору, обережно закрив за собою скрипучi дверi. Вiд
Ташанi вiйнуло холодним духом конопель i нагрiто© за день води. Вiн довго
дивився на левади, залитi мiсячним сяйвом i обставленi копицями сiна, якi,
здавалося, несла на собi мiсячна повiнь. Чумацький Шлях на небi був схожий
на росистий слiд на землi. Великий Вiз уткнувся дишлом у Бе ву гору.
"Скоро свiтанок", - подумав Тимко i, вiдкривши сiнешнi вдерi, прокрався до
хати. Орися спала, розметавшись вiд спекоти, зiбгане рядно лежало пiд
ногами, в розхристаному вирiзi сорочки смуглiла шия, цiлилися крiзь
сорочку соски... Тимко потихеньку лiг бiля не© i довго дивився на ©©
спокiйне, щасливе у снi, гарненьке личко. Вiд ©© волосся пахло засушеною
луговою ромашкою, вiд тiла - лiсовою березою. Вiн взяв ©© за голову i
притулив собi до щоки. Орися спросоння зацмокала губами, як дитина, що
шука соски, i за звичкою пхнула йому голову пiд пахву.
На другий день уранцi Тимко клепав косу, збираючись на жнива. Орися
пiшла в хлiвець до©ти корову. Прибiгла звiдти, заляпана молоком, з пустою
дiйницею:
- У нас хтось у хлiвi . Нiмецький парашутист. Треба збiгати i заявити
в сiльраду.
- Вигадала чортзна-що з переляку...
- Не вигадала. Я чула, як вiн хропе. Тимко зрозумiв, що приховувати
тепер нiчого, сказав, одвiвши очi:
- Северин Джмелик у нас хова ться. З-пiд конвою втiк.
Орися широко розкрила очi, обтерла фартушком дiйницю, поставила ©© на
призьбу.
- Без тижня день живемо, а вiн уже iз бродячим каторжанином зв'язався.
Нiчого собi...
- А ти мовчи. Не тво дiло.
- А як тебе разом iз ним пiд кiнськими мордами в тюрму поженуть, то як
менi на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя!
Це була ©хня перша серйозна сутичка. До вечора вони не розмовляли мiж
собою, хоч i бачилися в польовому таборi пiд час обiдньо© перерви.
Троянiвський учитель читав женцям газети, бесiдував, розповiдаючи, як
нiмцi висаджують парашутистiв до нас у тил i що треба виявляти ©х i
боротися з ними, що навiть мiж нашими людьми можуть бути такi, що ждуть
фашистiв, ©х треба виявляти i сповiщать про них владi. "Насуваються грiзнi
днi. Ми повиннi бути пильними i рiшучими. Хай не захова ться вiд нашого
ока нi явний, нi прита ний ворог".
Орися сидiла, як на голках, а ввечерi рiшуче поставила перед Тимком
вимогу, щоб вiн спровадив iз двору свого дружка, iнакше вона сама його
витурить. Тимко довго вiдпирався, але потiм побачив, що нiчого не вдi ш, i
пiшов у хлiвець до Джмелика.
- От що, Северин... Пересидiв ти в мене два днi - мандруй далi.
- Дiзнався хтось? - тривожно спитав Джмелик.
- Орися. Хропiв ти ввi снi, а вона якраз прийшла корову до©ти. За
себе-то я ручаюся, а ©й рота долонею не затулиш. Так що посидь до вечора,
а як стемнi , я тебе випущу.
В обiд Тимко при©хав у село за нагостреними косами для косарки.
Забравши ©х, повiз у степ. В селi було пусто, як звичайно в жнива, тiльки
дiтвора кубилася в пiску бiля Ташанi та дiд Iнокентiй разом iз Кузем пасли
колгоспну худобу на тирлищi. В бiлих сорочках, довгоши©, вони нагадували
двох гусакiв, що пасуться на зеленiй травi. Бiля мосту Тимка наздогнав
Гаврило, що також iшов з обiду на жнива. Побачивши брата, вiн розгубився,
нiяковiючи, зашкутильгав назустрiч. Шд широким брилем в тiнi ховалося таке
добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Пiсля того, як Тимко покинув
рiдний двiр, брати не бачилися i, зустрiвшись тепер, не знали, про що
говорити.
- Чого ж це не заходиш? - запитав нарештi Гаврило. - Як-не-як - рiднi
ж.
- Робота... - опустив очi Тимко.
- Хоч би матiр провiдав. Плаче вона за тобою. Не сьогоднi-завтра тебе
на вiйну прихоплять, а ти замiсть того, щоб бiля рiдно© матерi жити,
пристебнув до штанiв гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиня шся. -
В голосi Гаврила вiдчувалася родинна образа.
- Кожен живе по-сво му...
- Авжеж. Собака i та свiй двiр зна , а...
- Ти менi тут не собачi - люто повернув Тимко пiдсиненими бiлками очей.
- Вас таких до чортового батька було, щоб менi на шию сiсти, та не для вас
вона плетена.
Вiн цьвохнув коня батогом i погнав курною дорогою, лиш чорнi кучерi
зривало з голови вiтром та надувалася на спинi мiхуром червона, вилиняла
на сонцi, сорочка. "Баришник. Iстинний баришник, - сумно дивився братовi
вслiд Гаврило. - Вiдiрвався вiд роду, як той камiнь у воду. Що з нього
буде далi - бог його зна ". Гаврило скинув косу на плече i поволеньки
пiшов понад Ташанню аж на тi горби, де в плинному маревi бовванiли
свiжоскладенi рядки кiп.
Тимко дав спочити коневi аж за Троянiвкою. "Що ©м вiд мене треба? -
збентежено питав вiн себе, витягаючи вишитий кисетик. - Iз самого
малолiтства за псинка мене мали, ще й тепер спокою не дають. Нi! Досить!
Увiрвалося! Тепер у мене своя дорога..." Вiн припалив цигарку i раптом
почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик. Озирнувся. Вiд села
степовим шляхом хтось гнав верхи. Сiрi султани пилюки, звихрено© конем,
осiдали на скошенiй стернi. Якийсь хлопчик у бiлiй сорочцi, припавши до
гриви коня, летiв навздогiн пiдводi. Тимко в тривожному передчуттi зупинив
пiдводу бiля соняшникового густого, як лiс, лану, встав iз воза.
Завалюючись на спину коневi i натягаючи з усiх сил повiддя, хлопчик
зупинив коня.
- Казав Марко, щоб ви зараз бiгли додому. Повен двiр мiлiцi© пона©хало.
Шпiона якогось шукають, - задихаючись, пробелькотiв хлопчик.
Тямко злодiйкувато глянув на соняшники, майнув поглядом по нескошених
житах. "А може, пiдводу покинути, а самому в соняхи? Га? Знайдуть Северина
- обох за грати посадять. Нi! Удвох шкодили - удвох i вiдповiдати будемо".
Вiн завернув назад пiдводу i, ставши на воза, чвалом погнав ©© назад до
села. Коняка трусила задом, трахкала ногами в дощаний передок. Сiделка
з'©хала набiк, дуга перехнябилася, в лице Тимковi кидало гарячим вiтром,
мiцним, як сiль, кiнським потом. Проскочив околицю села, мiст, в очi
стьобнула голуба блискавка Ташанi, завернув у свiй провулок. Швидко
розмотувались перед очима повiшенi на тинах на просушку шматки полотна.
Бiля двору Тимко зiскочив iз воза. Вiдлягло вiд серця. Мiлiцi© нема. Пiд
берестом у холодочку сидить Гнат, по бур'янах iз палицями-щупами лазять
Сергiй i Денис. Гнатовi жарко. Вiн сидить розхристаний, бiля нього на
травi мокрим клейонча-тим пiтничком угору лежить картуз. При боцi у Гната
кобура iз справжнiм, стареньким, правда, револьвером.
- Нема там нiяко© ями? - питав вiн, щулячи очi.
- Що вiн - дурень по бур'янах ховатися? Молодий господар його десь
пильнiше заховав, - говорить Сергiй, промацуючи очима Тимка. "Ну, поки що
ви його не знайшли, так що нiчого i трiщитися", - вiдповiдав йому поглядом
Тимко i, вийнявши кисета, згорта цигарку. В цей час iз бур'янiв, весь
сивий вiд полинового пилку, вилазить Денис iз повною пазухою курячих я ць
i виклада ©х Гнатовi в картуз.
- Здати в фонд оборони, - наказу Гнат сво©м пойнятим i пряму до
хлiвця.
"Знайдуть", - охоплю вiдчай Тимка, а Сергiй зну-щально усмiха ться:
- Ну, в якому вiн кутку?
- А ти пошукай, - скалить i собi зуби Тимко. Сергiй, випередивши Тимка,
шепче Гнатовi на вухо:
"Тут вiн. Щоб я з цього мiсця не зiйшов. Тут!" Коло дверей хлiвця Гнат
затриму ться i з заклопотаним виглядом шука в нагрудних кишенях олiвця.
"Засвербiло в п'ятах! Кожен мнеться i заходити бо©ться. Ну що ж. Тепер
викруту нема. Буду сидiти i ждати жданого", - дума Тимко i присiда на
порiжку. Коли вiдкрили дверi до хлiвця, Гнат вийняв iз кобури револьвер i
голосно сказав:
- Говорить голова сiльради Гнат Рева, при пойнятих Сергi вi
Золотаренковi i Денисовi Кошарi: Джмелик Северин - здавайся!
Тихо. Тiльки шелестять на городi соняшники та десь у берегах сонно
кричить iволга.
- Вилазь, бо як знайдемо - гiрше буде! Знову тиша. Затамований подих
трьох людей, що стоять, прислухаючись.
- Починайте обшук.
Денис i Сергiй деруться на прикладок сiна, ширяють палицями по кутках.
Денис бере вила, штрикав попiд стiнами.
- Як попаду, - сам обiзветься, - смi ться вiн. В цей час з ворiт
чу ться крик, у хлiв врива ться Орися: хустка на плечах, очi горять,
граблi так i ходять ходором в руках.
- Геть! Геть! - кричить на не© Тимко i тягне за плечi, але вона
вирива ться з його рук, цупить граблями Дениса по широкiй спинi.
- Ти його складав, це сiно, що розрива ш?! Складав, гицелю
троянiвський, бубнарю хуторянський?!
Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне ©© за ногу.
- Громадянко! Ми при виконаннi службових обов'язкiв.
Вона дрига ногою, б' Гната в груди, мов кiшка, видира ться на
прикладок i турля звiдти отетерiлого Дениса.
- А ти що тут робиш? - витрiща ться вона на Сергiя i пiдступа до нього
а граблями. Сергiй ковтав язик i опам'ятову ться вже на землi. Останнiм iз
двору виходить Денис iз пазухою курячих я ць.
Пiзно вночi Тимко випустив свого постояльця.
- Ну, спасибi, нiколи не забуду, - пошепки говорить Джмелик розчуленим
голосом.
- Ти йди куди-небудь подалi вiд наших мiсць, де тебе не знають.
- Не винен я, Тимку, даром страждаю...
- Винен чи не винен, а я тобi раджу прийти до Радянсько© влади i
заявити про себе, бо як спiймають - гiрше буде.
Тимко потихеньку вiдкрив дверi, пройшовся помiж соняшниками до левад,
вернувся назад.
- Iди смiливо. Нема нiкого.
Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечi, пiшов. Спочатку чувся
за ним тихий шелест соняшникiв, потiм долинув короткий, ледве чутний скрип
кладки через потiк. "Через кладку пiшов. Значить, на ох-тирськi лiси
помандру ".
Тимко постояв ще хвилину i тихою ходою пiшов до хати, напетляв за собою
темну мережу слiдiв по росистому споришi. За Ташанню в тихiй замрi©
лiтньо© ночi, .десь далеко-далеко, може, над Миргородом, щось глухо
застугонiло, нiби покотили з гори пусту бочку, i цей далекий гул боляче
нагадав Тимковi, що там, за отi ю мiсячною млою, гримить вiйна. Йому не
хотiлося йти в хату, i вiн присiв на призьбi i, замрiявшись, ставг
дивитися в тиху лiтню нiч, що горнулася до нього по-дiвочому ласкаво,
холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотiла до нього
прита-шанськими комишами, навiваючи далекi, здавалось, уже зовсiм забутi
спогади, схожi на уривки дитячих снiв. Бачив вiн себе на зелених луках
верхи на калиновiй паличцi, босого, з полотняною торбинкою через плече або
разом з Марком та iншими пастушками бiля вогнища, де печеться смачна
картопля. А то розгорталися перед його очима бiлi, як молоко, гречки, а
понад тими гречками небо син . Маркова корова пiшла в шкоду, вiн бiжить
гречками i кричить: "А куди яс ти ото, ряба, пiшла, щоб тобi повилазило!"
Iз-за Бе во© гори виповза чорна, як нiч, хмара, суне понад жовтими
стернями, i все навколо темнi , робиться страшним та непривiтним. Пастушки
з криком бiжать пiд копи, i першi важкi краплi дощу ляскають по ©хнiх
бриликах. Тимко, забившись пiд копу, залива ться вiд смiху, дивлячись, як
Марко осатанiло вистрибу на однiй нозi i розмаху брилем, як п'яний
кучер:
"Дощику, дощику, припусти, припусти
На бабинi капусти, на дiдовi грошi,
Щоб були хорошi©"
Холошки в Марка збрижилися, скочили аж по колiнця, сорочечка руде
волосся аж горить, а вiн усе як сюсюркало, пiд-порвана та мокра, скаче, а
воно гримить, наближа ться, гонить туманом по гречках, диха в лице
медовим вiдпаром.
кришка. Я тих "зозуль", може, штук iз дванадцять iзняв.
- I не боявся.
- А чого боятися? Раз народився, раз i помирати. - Охрiм пихнув
цигаркою, кинув ©© на землю i затоптав чоботом. - Раз виклика мене
командир корпусу i каже: "Даю тобi секретне завдання - познiмати по
фiнському фронту всiх "зозуль", бо вiд них нема життя. Розроби собi план
i вечором принеси на затвердження". Цiлий день лежав я в землянцi, складав
план, i до мене нiкого не пускали, бо, самi зна те, во нний план скласти
нелегко. Вечором приходжу я на квартиру до комкора, вiн побачив мене,
налив менi чаю i каже: "Ну, викладайте, що ви там таке придумали?" Я
показав план i говорю, що требуеться менi форма фiнського офiцера. "Навiщо
ж вона тобi потрiбна?" - диву ться командир. А я й вiдповiдаю, що поки що
це секрет. "Ну що ж, - каже командир корпусу, - зараз форма буде". Зняв
трубку, подзвонив у телефон - не пройшло й п'яти хвилин, як приносять менi
форму. Да-а-а... Переодягся я, поголився, набризкався всякими дорогими
духами i пiшов у лiс. Iду - а мороз такий, що туман сто©ть i губи
злипаються. Я флягу вiдчеплю, спирту смик i потихеньку просуваюся далi.
Коли це чую - шелеснуло щось на соснi, i снiг на голову посипався. Зирк -
а на гiлцi фiнн сидить, трима в обох руках гвинтiвку з бiноклем i
долонями вух'а розтира . Я зупинився, мовчки махаю йому рукою, щоб з
дерева злазив. Вiн злiз, став передi мною навитяжку, щось белькоче i на
нашу сторону рукою показу . Я йому гвинтiвку до пуза i - кроком руш до нас
в окопи. Вiн руки вгору пiдняв, труситься, аж дивитися на нього огидно...
В цей час за тином щось шелеснуло, i хтось iз чоловiкiв крикнув не
сво©м голосом:
- Нiмцi !!
Охрiма як вiтром здуло. Бiс його зна , де й подiвся.
- А-ха-ха-ха-ха!
- Гик-гик-гик!
- Бгу-бгу-бгу! - смiявся навiть Павло, викидаючи з грудей важкий, як
вальки глини, смiх.
- Охрiме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, - кликали його дядьки, але
вiн не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву i аж сичав, чухаючись, так
йому свербiли ноги.
Не кожному в руки щастя йде - вiд багатьох воно тiка . Почали сво
сiмейне життя Тимко та Орися в чужiй хатi, в чужих людей. Пустила ©х на
пожиток далека Орисина родичка - тiтка Параска. Чи то жаль ©й стало сво©х
даремно змарнованих лiт, що промайнули в самотинi та вдовуваннi (чоловiк
помер дуже рано), чи, може, ©© добре серце само потяглося до мо-лодяток,
бо важко i сумно ©й жилося однiй; але коли вони прийшли до не© проситися в
пожильцi, то прийняла ©х, як найдорожчих гостей: за стiл посадовила,
вийняла iз скринi розшитий калиною рушник, послала молодятам на колiна,
припрошуючи покуштувати пирогiв iз картоплею та сметаною. Беручи нових
пожильцiв, господиня надiялася на те, що прийде полегшення на ©© руки, i.
вона не помилилася. Тимко вiдпросився на два днi в бригадира i
захазяйнував, як порядний господар: поправив тин, що вже зовсiм був
розлiгся та позаростав бур'яном; нарубав у сазi верболозу i пригородив
кабанцевi загорожу, щоб вiн гуляв там, а не бiгав та рився по двору; решту
хворосту теж використав на добре дiло - вiднiс до бочкаря на обручi з тим,
щоб той понабивав дiжки, якi вже зовсiм порозсихалися в погребi.
Покiнчивши з загоро-- жами, молодий господар взявся до роботи: -перекрив
iз дiдом Iнокентi м хлiв (стара крiвля зовсiм перетлiла), заново вшив
погрiбничок, хотiв ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь
треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч нi, а
води добро© не 'покушту ш. Отже, вирiшено було спочатку заготувати зруб i
тодi вже братися до колодязя.
Орися бiльше поралася в хатi: примазувала, чепурила, чистила,
полоскала, понамальовувала на грубцi пiвникiв, з яких Тимко пiдсмiювався,
говорячи, що тi пiвнi схожi на ворон. Орися махала на нього мокрою
ганчiркою та покрикувала за те, що вiн швендя сюди-туди та зрива
примазану долiвку. Пiсля порання Орисi все в хатi покращало, понiжнiшало i
набрало зовсiм iншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою
свiтличкою, вимитi вiкна заблищали шибками i пустили в хату цiлi снопи
сонячного свiтла, i вся хата розправилася, попросторнiшала, i голос у нiй
звучав лунко, весело, бадьоро. Перед вечором Орися нажала бiля Ташанi
осоки, потрусила в сiнях i в свiтлицi - всюди запахло гiркуватим
болотняним душком.
Незважаючи на те, що обо - i Тимко, i Орися - були зайнятi
господарськими справами, якесь дивне почуття володiло ними: тривога, сум
одне за одним. Особливо гостро вiддавалася цьому почуттю Орися, ©й все
здавалося, що вони з Тимком живуть ввi снi, що сон цей незабаром
розвi ться. Тимко покине ©© тут, у чужих людей, одну на ганьбу та
посмiховище, а сам утече за тридев'ять земель. Таке почуття охоплювало ©©
раптово, пiдкравшись бозна-звiдки, руки в не© опускалися, серце бралося
тривогою, вона кидала роботу i йшла шукати Тимка. Якщо вiн був у дворi,
вона, побачивши його, заспокоювалася i знову поверталася до сво © роботи,
але постiйно наглядала за ним i часто виходила з хати, нiби за дiлом, i,
постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так свiтила йому в
душу i причаровувала його до себе, що вiн вiдчував на собi ©© погляд.
- Чого ти на мене так дивишся? - питав вiн, усмiхаючись.
- Хто, я? Я нiчого. Я просто так... - паленiла вона обличчям, ховаючи
пiд довгi вi© тугу сво©х очей. - Прийшла ось глини надовбати, щоб припiчок
пiдмазати...
Тимко знову брався до роботи, а вона непомiтно русалкувала над ним,
пестила люблячим поглядом, слала на його обличчi голубiнь сво©х очей,
вимацувала ними кожну цятиночку на милому, дорогому обличчi коханого.
Особливо подобалося ©й, як при роботi чорним розкучерявленим заслоном
пада Тимковi наперед його чуб i при кожному руховi тремтить смолистими
кiльцями, нiби хтось невидимий пiдкида на руцi смушок з молодого баранця.
I Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботi, закида його назад рвучким
рухом голови, i цей рух вона особливо любила i милувалася ним, бо в такi
хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не да на себе
накинути вуздечки. Орися знала непокiрний i дещо грубуватий характер свого
милого, але саме це i вабило ©© до нього, ота чоловiча незборима сила,
якою вiн дихав кожним м'язом, кожним рухом. Надивившись, вона знову
поверталася до свого дiла, але ненадовго.
Якось, коли вiн городив тин аж бiля Ташанi, на левадi, вона прибiгла до
нього заплакана i, заставивши припинити роботу, обвилась йому за шию, як
хмелина на явiр.
- Тимку, он коноплi... Ходiм посидимо трiшечки...
- Що це тобi в голову збрело?
- Скучила за тобою... Нiби вiк не бачила. Вони йшли i сiдали пiд
коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина.
- Хороше менi з тобою... А тобi?
Тимко випускав iз рота блискавку зубiв, гарячими долонями гладив ©©
набухлi молодiстю перса, що пружинили крiзь кофточку.
- Всi ви, баби, кошачо© породи: хто погладить, до того i йдете.
Проте, хоч Тимко i смiявся з Орисиних химер, вiн, сам того не
помiчаючи, теж хибував на них.
- Жiнко, - часто звертався вiн до Орисi. - Пiди принеси менi тютюну.
Вiн лежить на карнизi.
Тютюну в нього було пiвкисета i вистачило б на два днi, але вiн
заставляв Орисю принести тiльки для того, що йому було дуже при мно
сказати "жiнко" i вiдчути, що бiля нього е людина, яка робить йому дуже
люб'язно дрiбнi послуги.
Деколи напосiдали на нього страшнi i нiчим не виправданi пiдозри i
ревнощi, особливо пiсля того, як вiн якось зовсiм випадково зустрiв Орисю
та Сергiя. Пiсля цi © зустрiчi Тимко ходив похмурий, скупився на ласку i
по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик тютюном,
не раз зупиняв на Орисi полютiлi черкеськi очi. Орися догадалася, що
причиною гут Сергiй, оббiгала його десятою дорогою, а раз, зустрiвшись з
ним, на запитання, як вона живе з молодим чоловiком, сказала навмисне
грубо i голосно, щоб мiг чути Тимко:
- Сядь вечором в кропивi пiд нашим тином та й послуха ш!
Тимко тодi всмiхнувся на ©© слова i, видимо, був задоволений
вiдповiддю.
Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, i любилися вони
та кохалися, як голубiв пара, та вiйна спекла ©м серця, як чорною
блискавкою, i почорнiли вони за один день, обвуглились у невимовнiй
людськiй скорботi.
Молода, весела, спiвуча Орися за цi кiлька днiв зробилася мовчазною,
похмурою i нещасною, у всiх ©© рухах появилося щось черниче. Коли вона
запиналася бiлою хусткою, то лице ©© видовжувалось, синi тiнi пiд очима
густiшали, сухi очi блищали, а пухкi, пожадливi, соковитi губи морщилися в
старечiй скорботi. Тимко ще бiльше почорнiв, дивився на всiх спiдлоба,
часто курив i цiлими вечорами мовчки просиджував пiд хатою. Iнодi до нього
прямо пiсля роботи чи то з косою, чи то з граблями забiгав Марко.
- Менi смертi не страшно, - гомонiв вiн, скручуючи й собi цигарку. -
Руку, ногу вiдiб' - кат його бери. А от як голову знесе - вважай, калiка
на все життя. Хто ж тодi за такого замiж вийде?
Його жарти нiкого не смiшили, i Орися, слухаючи ©х, з гiркотою в голосi
говорила:
- Тобi добре. Ти - один. Знявся та й пiшов, а он Тимковi...
- А що Тимковi? - дивувався Марко. - За тобою жалiти, чи що? Та вiн не
встигне ще за село вийти, як ти собi бронiрованого пiдшука ш. Вам же,
бабам, що? Аби штани.
- Щоб тобi язик вiдсохi Зовсiм з глузду з'©хав, - лаялася Орися.
- Iди вже отам спати... - проганяв ©© Тимко.
- А ти?
- Я ще трохи з Марком погомоню.
- Недовго ж.
Не встигали товаришi сказати й по одному слову, як вона знову
вискакувала в однiй сорочцi, прямо з постелi, розпиналася в дверях з
розпущеними косами, як ташанська русалка.
- Iди вже, - майже крiзь сльози говорила вона. - Чу ш, десь лiтаки
гудуть?
- Ну й хай гудуть, а ти спи.
- Страшно однiй.
- Ач, яка нетерпляча, - вичитував Марко. - Хоч би мене посоромилася.
Так "теличкою" i прибiгла. Чи так закортiло?
- От сам оженишся, тодi й побачиш...
- Еге, на сирiй землi. Як у тiй пiснi спiва ться, що "взяв собi
паняночку - в чистiм полi земляночку", - приказував Марко на прощання i
поволi виходив собi iз ©хнього двору.
Тимко та Орися вкладалися спати, часто навiть не вечеряючи.
В хатi була спекота, i вони спали в сiнях на долiвцi, встеленiй луговою
травою i полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав бiля притихло©
Орисi, вона зараз же пригорталася до нього всiм гарячим тiлом, вмощувала
свою голову в нього пiд рукою, розстилаючи по подушках м'якi хвилi
розпущених кiс. В такi хвилини рона мовчала, але вiн вiдчував, що в ©©
грудях стогне щось, часто переверта ться i от-от виб' - з горла гарячу
грудку. Часто вiн чув на сво©х грудях i руках опiки вiд ©© мовчазних слiз,
i вони розходилися йому по душi гарячим щемом. Орися пожадливо, як на
святу iкону, дивилася на невиразний у темрявi красивий профiль Тимка,
нишком схлипувала:
- Тимоньку, милий... Як же я буду жити без тебе!
- А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в свiтi закрутилося...
- Як ж-жи-ить? - билася вона головою об Тимковi груди, кусаючи губи.
- Як люди житимуть, так i ти...
- Добре тобi говорити... Ти знявся та й пiшов, а я одна в чужiй хатi...
- Менi там теж не мед питиметься... Може, й голова влетить к чорту...
- Не дай божеi Що ти говориш? - жахалася Орися, пригортаючи до себе
його кучмату голову та покриваючи ©© поцiлунками.
I було в тих поцiлунках стiльки жiночо© скорботи, стiльки нiмого крику,
що Тимковi робилося не по собi, вiн шукав кисет i виходив надвiр курити.
В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сiнях, як звичайно, а в
хатi. Вiконницi були вiдкритi, i мiсячне сяйво вигравало на бiлiм ряднi. В
хатi пахло засохлими васильками i гiркуватим душком полину; пiд пiччю
сюрчав цвiркун, за хатою стигла червнева тиша, i нiчого не тривожило ©©,
хiба далекий, ледве вловимий гул лiтакiв, що тяжко погуркували в
пiднебессi. Враз у шибку щось тихо зашкрябало, i чиясь тiнь заступила
вiкно. Тимко встав, плутаючись ногами у зiв'ялiй травi, якою було заслано
хату, пiшов вiдкривати.
- Не вiдкривай, Тимку. Мало якi тепер люди бродять ночами, - зашепотiла
йому вслiд Орися, наполохано прислухаючись до того, що ко©ться надворi.
Тимко зашелестiв ногами в сiнях, взявся за засув:
- Хто там?
- Сво©. Вiдкривай, - почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий
голос.
Тимко смiливо вiдкрив дверi. У мiсячнiм сяйвi крокiв за два вiд порога
стояв якийсь чоловiк.
- Пiзна ш? - запитав вiн, як тiльки Тимко вiдкрив дверi. Тимко,
приглядаючись, ступив до незнайомого.
- Джмелик?! Звiдки ти?
- Закрий дверi, щоб домашнi не чули. Тил. ко прихилив дверi. Джмелик
взяв його за руку, повiв за хату, в тiнь. Стали пiд берестом у високому
бур'янищi.
- Два слова тобi сказати хочу, - зашепотiв Джмелик. - Менi б у тебе
перебути кiлька днiв. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай.
Вiн засмiявся лукавим, приглушеним смiшком, i смiшок цей не сподобався
Тимковi.
- Утiк?
- Розбомбило нас по дорозi. Ну, ми - хто куди. Який же дурень
добровiльно пiде з мiлiцi ю христосатися? Властi хоч i пронюхають про
мене, але в тебе шукати не стануть...
- Тебе хтось бачив у селi?
- Тiльки мати. Це ж вона менi й сказала, що ти тепер на жонатому
положеннi в Параски Драчихи квартирантом живеш...
"Що ж. Хай перебуде кiлька днiв. Вiн мене вiд смертi врятував, то не
можу я його з двору вигнати. Та ще невiдомо, винен вiн чи нi? Може, й
справдi даремно хлопця тягають?" - роздумував Тимко, ведучи Джмелика в
хлiвець.
- Постiй тут. Я пiду щось жiнцi збрешу, щоб вона спокiйно заснула.
Тимко зайшов у хату. Орися схопилася з постелi, спитала тривожним
голосом:
. - Хто там такий?
- Марко прийшов...
Тимко намацав на лавi кисет.
- Хiба йому дня мало, що вiн ще й уночi преться?
- Ладно. Спи. Я скоро прийду.
Тимко закрив за собою сiнешнi дверi, став, прислухаючись, чи не
крадеться за ним Орися. "Краще вiд бабських очей подалi. Надiйнiше". Ще
трохи постоявши посеред двору, пiшов до хлiвця.
- Давай зробимо тобi закапелок, - зашепотiв вiн до Джмелика, вилазячи
на прикладок сiна.
Джмелик засунув руки в пахуче сiно, сказав замрiяно i схвильовано:
- Приташанське. По запаху чую.
- Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося.
За кiлька хвилин сховище було готовим.
- За харчi не турбуйся. У мене поки що сво©х вистачить, - заявив
Джмелик, показуючи торбу, що бiлiла в руках. - А от щодо курива - погано.
Тимко висипав йому в долоню весь тютюн iз кисета.
- Гляди тiльки, пожару не нароби.
- Не бiйся. Першим дiлом я одiсплюся. На перекур вилазитиму тiльки
вночi. Дивися ж, Тимку, я в тво©х руках.
- Залiзай i спи спокiйно. Не бiйся нiчого.
- Дякую на словi.
Джмелик залiз у пахучу яму, Тимко накрив його сiном, ще навiть i
потоптався злегенька.
- Ну, як там?
- Добре, - глухо, як з погреба, вiдiзвався Джмелик.
Тимко злiз з прикладка, при мiсячному свiтлi позгрiбав обсунуте ногами
сiно, кинув його нагору, обережно закрив за собою скрипучi дверi. Вiд
Ташанi вiйнуло холодним духом конопель i нагрiто© за день води. Вiн довго
дивився на левади, залитi мiсячним сяйвом i обставленi копицями сiна, якi,
здавалося, несла на собi мiсячна повiнь. Чумацький Шлях на небi був схожий
на росистий слiд на землi. Великий Вiз уткнувся дишлом у Бе ву гору.
"Скоро свiтанок", - подумав Тимко i, вiдкривши сiнешнi вдерi, прокрався до
хати. Орися спала, розметавшись вiд спекоти, зiбгане рядно лежало пiд
ногами, в розхристаному вирiзi сорочки смуглiла шия, цiлилися крiзь
сорочку соски... Тимко потихеньку лiг бiля не© i довго дивився на ©©
спокiйне, щасливе у снi, гарненьке личко. Вiд ©© волосся пахло засушеною
луговою ромашкою, вiд тiла - лiсовою березою. Вiн взяв ©© за голову i
притулив собi до щоки. Орися спросоння зацмокала губами, як дитина, що
шука соски, i за звичкою пхнула йому голову пiд пахву.
На другий день уранцi Тимко клепав косу, збираючись на жнива. Орися
пiшла в хлiвець до©ти корову. Прибiгла звiдти, заляпана молоком, з пустою
дiйницею:
- У нас хтось у хлiвi . Нiмецький парашутист. Треба збiгати i заявити
в сiльраду.
- Вигадала чортзна-що з переляку...
- Не вигадала. Я чула, як вiн хропе. Тимко зрозумiв, що приховувати
тепер нiчого, сказав, одвiвши очi:
- Северин Джмелик у нас хова ться. З-пiд конвою втiк.
Орися широко розкрила очi, обтерла фартушком дiйницю, поставила ©© на
призьбу.
- Без тижня день живемо, а вiн уже iз бродячим каторжанином зв'язався.
Нiчого собi...
- А ти мовчи. Не тво дiло.
- А як тебе разом iз ним пiд кiнськими мордами в тюрму поженуть, то як
менi на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя!
Це була ©хня перша серйозна сутичка. До вечора вони не розмовляли мiж
собою, хоч i бачилися в польовому таборi пiд час обiдньо© перерви.
Троянiвський учитель читав женцям газети, бесiдував, розповiдаючи, як
нiмцi висаджують парашутистiв до нас у тил i що треба виявляти ©х i
боротися з ними, що навiть мiж нашими людьми можуть бути такi, що ждуть
фашистiв, ©х треба виявляти i сповiщать про них владi. "Насуваються грiзнi
днi. Ми повиннi бути пильними i рiшучими. Хай не захова ться вiд нашого
ока нi явний, нi прита ний ворог".
Орися сидiла, як на голках, а ввечерi рiшуче поставила перед Тимком
вимогу, щоб вiн спровадив iз двору свого дружка, iнакше вона сама його
витурить. Тимко довго вiдпирався, але потiм побачив, що нiчого не вдi ш, i
пiшов у хлiвець до Джмелика.
- От що, Северин... Пересидiв ти в мене два днi - мандруй далi.
- Дiзнався хтось? - тривожно спитав Джмелик.
- Орися. Хропiв ти ввi снi, а вона якраз прийшла корову до©ти. За
себе-то я ручаюся, а ©й рота долонею не затулиш. Так що посидь до вечора,
а як стемнi , я тебе випущу.
В обiд Тимко при©хав у село за нагостреними косами для косарки.
Забравши ©х, повiз у степ. В селi було пусто, як звичайно в жнива, тiльки
дiтвора кубилася в пiску бiля Ташанi та дiд Iнокентiй разом iз Кузем пасли
колгоспну худобу на тирлищi. В бiлих сорочках, довгоши©, вони нагадували
двох гусакiв, що пасуться на зеленiй травi. Бiля мосту Тимка наздогнав
Гаврило, що також iшов з обiду на жнива. Побачивши брата, вiн розгубився,
нiяковiючи, зашкутильгав назустрiч. Шд широким брилем в тiнi ховалося таке
добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Пiсля того, як Тимко покинув
рiдний двiр, брати не бачилися i, зустрiвшись тепер, не знали, про що
говорити.
- Чого ж це не заходиш? - запитав нарештi Гаврило. - Як-не-як - рiднi
ж.
- Робота... - опустив очi Тимко.
- Хоч би матiр провiдав. Плаче вона за тобою. Не сьогоднi-завтра тебе
на вiйну прихоплять, а ти замiсть того, щоб бiля рiдно© матерi жити,
пристебнув до штанiв гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиня шся. -
В голосi Гаврила вiдчувалася родинна образа.
- Кожен живе по-сво му...
- Авжеж. Собака i та свiй двiр зна , а...
- Ти менi тут не собачi - люто повернув Тимко пiдсиненими бiлками очей.
- Вас таких до чортового батька було, щоб менi на шию сiсти, та не для вас
вона плетена.
Вiн цьвохнув коня батогом i погнав курною дорогою, лиш чорнi кучерi
зривало з голови вiтром та надувалася на спинi мiхуром червона, вилиняла
на сонцi, сорочка. "Баришник. Iстинний баришник, - сумно дивився братовi
вслiд Гаврило. - Вiдiрвався вiд роду, як той камiнь у воду. Що з нього
буде далi - бог його зна ". Гаврило скинув косу на плече i поволеньки
пiшов понад Ташанню аж на тi горби, де в плинному маревi бовванiли
свiжоскладенi рядки кiп.
Тимко дав спочити коневi аж за Троянiвкою. "Що ©м вiд мене треба? -
збентежено питав вiн себе, витягаючи вишитий кисетик. - Iз самого
малолiтства за псинка мене мали, ще й тепер спокою не дають. Нi! Досить!
Увiрвалося! Тепер у мене своя дорога..." Вiн припалив цигарку i раптом
почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик. Озирнувся. Вiд села
степовим шляхом хтось гнав верхи. Сiрi султани пилюки, звихрено© конем,
осiдали на скошенiй стернi. Якийсь хлопчик у бiлiй сорочцi, припавши до
гриви коня, летiв навздогiн пiдводi. Тимко в тривожному передчуттi зупинив
пiдводу бiля соняшникового густого, як лiс, лану, встав iз воза.
Завалюючись на спину коневi i натягаючи з усiх сил повiддя, хлопчик
зупинив коня.
- Казав Марко, щоб ви зараз бiгли додому. Повен двiр мiлiцi© пона©хало.
Шпiона якогось шукають, - задихаючись, пробелькотiв хлопчик.
Тямко злодiйкувато глянув на соняшники, майнув поглядом по нескошених
житах. "А може, пiдводу покинути, а самому в соняхи? Га? Знайдуть Северина
- обох за грати посадять. Нi! Удвох шкодили - удвох i вiдповiдати будемо".
Вiн завернув назад пiдводу i, ставши на воза, чвалом погнав ©© назад до
села. Коняка трусила задом, трахкала ногами в дощаний передок. Сiделка
з'©хала набiк, дуга перехнябилася, в лице Тимковi кидало гарячим вiтром,
мiцним, як сiль, кiнським потом. Проскочив околицю села, мiст, в очi
стьобнула голуба блискавка Ташанi, завернув у свiй провулок. Швидко
розмотувались перед очима повiшенi на тинах на просушку шматки полотна.
Бiля двору Тимко зiскочив iз воза. Вiдлягло вiд серця. Мiлiцi© нема. Пiд
берестом у холодочку сидить Гнат, по бур'янах iз палицями-щупами лазять
Сергiй i Денис. Гнатовi жарко. Вiн сидить розхристаний, бiля нього на
травi мокрим клейонча-тим пiтничком угору лежить картуз. При боцi у Гната
кобура iз справжнiм, стареньким, правда, револьвером.
- Нема там нiяко© ями? - питав вiн, щулячи очi.
- Що вiн - дурень по бур'янах ховатися? Молодий господар його десь
пильнiше заховав, - говорить Сергiй, промацуючи очима Тимка. "Ну, поки що
ви його не знайшли, так що нiчого i трiщитися", - вiдповiдав йому поглядом
Тимко i, вийнявши кисета, згорта цигарку. В цей час iз бур'янiв, весь
сивий вiд полинового пилку, вилазить Денис iз повною пазухою курячих я ць
i виклада ©х Гнатовi в картуз.
- Здати в фонд оборони, - наказу Гнат сво©м пойнятим i пряму до
хлiвця.
"Знайдуть", - охоплю вiдчай Тимка, а Сергiй зну-щально усмiха ться:
- Ну, в якому вiн кутку?
- А ти пошукай, - скалить i собi зуби Тимко. Сергiй, випередивши Тимка,
шепче Гнатовi на вухо:
"Тут вiн. Щоб я з цього мiсця не зiйшов. Тут!" Коло дверей хлiвця Гнат
затриму ться i з заклопотаним виглядом шука в нагрудних кишенях олiвця.
"Засвербiло в п'ятах! Кожен мнеться i заходити бо©ться. Ну що ж. Тепер
викруту нема. Буду сидiти i ждати жданого", - дума Тимко i присiда на
порiжку. Коли вiдкрили дверi до хлiвця, Гнат вийняв iз кобури револьвер i
голосно сказав:
- Говорить голова сiльради Гнат Рева, при пойнятих Сергi вi
Золотаренковi i Денисовi Кошарi: Джмелик Северин - здавайся!
Тихо. Тiльки шелестять на городi соняшники та десь у берегах сонно
кричить iволга.
- Вилазь, бо як знайдемо - гiрше буде! Знову тиша. Затамований подих
трьох людей, що стоять, прислухаючись.
- Починайте обшук.
Денис i Сергiй деруться на прикладок сiна, ширяють палицями по кутках.
Денис бере вила, штрикав попiд стiнами.
- Як попаду, - сам обiзветься, - смi ться вiн. В цей час з ворiт
чу ться крик, у хлiв врива ться Орися: хустка на плечах, очi горять,
граблi так i ходять ходором в руках.
- Геть! Геть! - кричить на не© Тимко i тягне за плечi, але вона
вирива ться з його рук, цупить граблями Дениса по широкiй спинi.
- Ти його складав, це сiно, що розрива ш?! Складав, гицелю
троянiвський, бубнарю хуторянський?!
Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне ©© за ногу.
- Громадянко! Ми при виконаннi службових обов'язкiв.
Вона дрига ногою, б' Гната в груди, мов кiшка, видира ться на
прикладок i турля звiдти отетерiлого Дениса.
- А ти що тут робиш? - витрiща ться вона на Сергiя i пiдступа до нього
а граблями. Сергiй ковтав язик i опам'ятову ться вже на землi. Останнiм iз
двору виходить Денис iз пазухою курячих я ць.
Пiзно вночi Тимко випустив свого постояльця.
- Ну, спасибi, нiколи не забуду, - пошепки говорить Джмелик розчуленим
голосом.
- Ти йди куди-небудь подалi вiд наших мiсць, де тебе не знають.
- Не винен я, Тимку, даром страждаю...
- Винен чи не винен, а я тобi раджу прийти до Радянсько© влади i
заявити про себе, бо як спiймають - гiрше буде.
Тимко потихеньку вiдкрив дверi, пройшовся помiж соняшниками до левад,
вернувся назад.
- Iди смiливо. Нема нiкого.
Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечi, пiшов. Спочатку чувся
за ним тихий шелест соняшникiв, потiм долинув короткий, ледве чутний скрип
кладки через потiк. "Через кладку пiшов. Значить, на ох-тирськi лiси
помандру ".
Тимко постояв ще хвилину i тихою ходою пiшов до хати, напетляв за собою
темну мережу слiдiв по росистому споришi. За Ташанню в тихiй замрi©
лiтньо© ночi, .десь далеко-далеко, може, над Миргородом, щось глухо
застугонiло, нiби покотили з гори пусту бочку, i цей далекий гул боляче
нагадав Тимковi, що там, за отi ю мiсячною млою, гримить вiйна. Йому не
хотiлося йти в хату, i вiн присiв на призьбi i, замрiявшись, ставг
дивитися в тиху лiтню нiч, що горнулася до нього по-дiвочому ласкаво,
холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотiла до нього
прита-шанськими комишами, навiваючи далекi, здавалось, уже зовсiм забутi
спогади, схожi на уривки дитячих снiв. Бачив вiн себе на зелених луках
верхи на калиновiй паличцi, босого, з полотняною торбинкою через плече або
разом з Марком та iншими пастушками бiля вогнища, де печеться смачна
картопля. А то розгорталися перед його очима бiлi, як молоко, гречки, а
понад тими гречками небо син . Маркова корова пiшла в шкоду, вiн бiжить
гречками i кричить: "А куди яс ти ото, ряба, пiшла, щоб тобi повилазило!"
Iз-за Бе во© гори виповза чорна, як нiч, хмара, суне понад жовтими
стернями, i все навколо темнi , робиться страшним та непривiтним. Пастушки
з криком бiжать пiд копи, i першi важкi краплi дощу ляскають по ©хнiх
бриликах. Тимко, забившись пiд копу, залива ться вiд смiху, дивлячись, як
Марко осатанiло вистрибу на однiй нозi i розмаху брилем, як п'яний
кучер:
"Дощику, дощику, припусти, припусти
На бабинi капусти, на дiдовi грошi,
Щоб були хорошi©"
Холошки в Марка збрижилися, скочили аж по колiнця, сорочечка руде
волосся аж горить, а вiн усе як сюсюркало, пiд-порвана та мокра, скаче, а
воно гримить, наближа ться, гонить туманом по гречках, диха в лице
медовим вiдпаром.