Тютюнник Г.. Вир

жовтими пальцями, якими вiн протирав очi, текла кров. Вiн розмазував ©© i
шукав ворога. I вiн побачив Джмелика, пiзнав його. Джмелик стояв над ним i
дивився, як Оксен тихо осiда на снiг.
- Аж ось де схрестились нашi дорiжки. Тiльки ти не вмирай. Дай менi
помучити тебе...
Оксен мовчки покрутив головою i плюнув кров'ю на блискучий Джмеликiв
чобiт, лiг животом на снiг. Тiло його було нерухомим, права рука з
пiстолетом витягнулася вперед.
Джмелик стояв, опустивши голову. В бiлих кучерях гнiздилося холодне
зимове сонце, жилава рука опустила карабiн.
- От я i помстився, мiй вороже! А краснюки вернуться, менi наведуть
решку. А хто ж правду розсудить?
Бачачи, що вже опору нема, що на землi замiсть грiзного партизана Iскри
лежить понiвечений кулями труп, з кущiв почали вилазити нiмцi i полiца©.
Вони мовчки обступили Оксена i дивилися на нього. Офiцер в супроводi
лiкаря-нiмця також пiдiйшов.
- Який фанатизм! - обiзвався вiн до лiкаря. - Гляньте, - показав вiн
палицею на мертвого Санька, що дивився на них голубими очима, - цей бандит
зовсiм дитина.
- Одначе вiк не завадив йому бути хоробрим... - вiдповiв лiкар,
поправляючи на плечi кручений погон.
- Скажiть, - знову заговорив офiцер, - чим ви поясните таку... м-м-м...
- офiцер не мiг пiдiбрати слова, вiн хотiв сказати "хоробрiсть", але потiм
йому здалося, що це забагато для "бандiтен", - таку....м-м-м, - покрутив
лайковими пальцями бiля скронi, - такий... м-м-м, фанатизм? На мою думку,
низьким рiвнем розвитку культури? Для них смерть - щаслива необхiднiсть.
Неспа? Чи не так? - козирнув вiн знанням французько© мови. - Ось
подивiться, - показав на Джмелика, - варяг з обличчя, азiат по кровi, вiд
добровiльно вбив свого брата по нацi©. Нiмець нiколи б такого не зробив...
Усмiшка у офiцера була презирлива, i Джмелик зрозумiв, що говорять про
нього i говорять недобре. Вiн усмiхнувся i глянув офiцеровi пiд брови. Очi
офiцера здивовано розширилися, дивуючись нахабству росiянина. Але очi
росiянина залишились такими ж: в них так i бурлила вiдчайдушнiс'вь, бiлi
зуби смiялись, а жилава рука гралась парабелумом. "Хочеш, я i тобi вжену з
десяток", - смiялися бiлi зуби i обiцяли очi.
Старенький лiкар розчовпав Джмеликiв погляд.
- Ми багато чого не можемо зрозумiти в цiй дивнiй Росi©, - хмурячись,
сказав вiн i наблизився до мертвого Оксена.
Оксен лежав щокою на снiгу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося
снiгу. Раптом всi ахнули i стали вiдходити: у Оксена вiдкрилося око:
чорне, велике, налите кров'ю, i тут же шарахнув пострiл. Куля тьохнула в
кущi, збила снiжок, i вiн тихо осiдав, виграючи на сонцi.
- Вiн стрiля навiть мертвий, - тихо прошепотiв офiцер, блiднучи.
- Це була конвульсiя, - спокiйно вiдповiв лiкар i знову нахилився i
взяв руку Оксена. - Вiн мертвий.
- Всiх партiзанен - на машину. Везти в село i виставити напоказ, -
крикнув офiцер, потiм пiдiйшов до Джмелика, що сидiв на пеньку, вийняв
пачку сигарет, загорнуту в блискучий папiр, i плитку шоколаду. - Маленький
нагорода, - засмiявся вiн, фамiльярно поплескуючи Джмелика по плечу.
Облава рушила з лiсу. Джмелик сидiв на пеньку, його бiлi брови лiзли то
вгору, то вниз. Вiн понюхав сигарети, шоколад, усмiхнувся - закинув у
кущi. Заклавши два пальцi в рот, дико свиснув. Почувся трiск, тихе
гоготiння, i до нього вискочив кiнь. Пiдiйшов близько, понюхав кубанку,
кожушок, тихо заiржав. Верхи на конях з'явилися Гошка, Андрiй, Тадик. Були
п'янi. В кожного бiля сiдла телiпалося по зайцю. Гошка вийняв iз широко©
кожушини двi нiмецькi фляги:
- Ром. На, випий, Северине! Любов до гроба! Ех i награда тобi буде за
побитих!
- Шворка на шию, - засмiявся Северин. Вершники ви©хали на дорогу. Снiги
виблискували на сонцi, слiпили очi, далекi байраки огорталися терновою
синявою. Тадик мерзлякувато повiв плечима, i хльобнув iз фляги рому,
сказав, прицмокуючи:
- Треба накрити Оксенiв виводок. Завтра й перевiша мо. Прилюдно. -
Нiздрi роздулися. - Настьобуйте коней, хлопцi, треба, щоб Гамалi©ха не
встигла нiде втекти iз сво©ми пуцьверiнками.
- Нi, не так. - Джмелик повернув свого коня впоперек. - Ви ©дьте на
хутiр i спокiйно смажте зайцiв, а я злiтаю в Троянiвку. Я почав, я й
докiнчу, - i огрiв коня канчуком.
- Клопотатиму перед нiмецьким командуванням, щоб його нагородили
хрестом, - святобожно прорiк Тадик Шамрай, дивлячись Джмеликовi вслiд.
Джмелик гнав коня бугром, а коли спустився в Да-,". нелевську долину,
зупинив. Нiмецька колона з полiцi ю ще не вибралася на полтавський шлях:
машини буксували в снiгу.
"З годину проваландаються", - подумав Джмелик i повернув до лугiв.
Кiнь швидко водив паруючими боками, рiзав снiговою корицею пузо.
Нарештi вибейкалися на протопти.
Проти Оксенового городу Джмелик прив'язав коня до верби, подряпався
нагору затерплими вiд ©зди i холоду ногами. У сiнях обтупав чоботи, зайшов
у хату. Олена пряла. Боса нога ганяла колесо прядки. Купоросовi очi,
побачивши Джмелика, зледенiли. Дiвчинка сидiла на печi в однiй льолi i
замотувала в ганчiрку кота, хлопчик годував у клiтцi щигликiв. Вiн, видно,
тiльки-но зайшов знадвору: вуха горiли, як стручки перцю.
Джмелик глянув на нього i в ту ж хвилю вiдвiв погляд: Оксеновi очi
дивилися на нього запитливо, але спокiйно. Джмелик присiв на лаву,
поблукав поглядом по стiнах. З канчука на долiвку капала вода. Щиглики
попискували в клiтцi, хизувалися червоними штанцями. Джмелик не дивився на
Олену, але вiдчував, що його лице пече вiд купоросу.
Олена побачила на Севериновiй кубанцi дiрочку, з яко© визирала вата,
красивi вологi губи ©© лизнули ниточку пряжi.
- Чи куля тебе приголубила, чи на сучок напоровся? - запитала
насмiшкувато.
Северин огрiв канчуком по чоботу, кинув спiдлоба очi:
- Це вiд твого Оксена значок. Я вбив його в Чорному яру.
З лиця Олени збiгла кров. Лопнула нитка на пряжi. Хлопчик не закрив
клiтки, i щиглики розлетiлися по хатi. Дiвчинка сидiла на печi i спiвала
котовi колиско:
Чи ти ходиш, дрiмото,
Коло нашого плоту.
Синя Беева гора...
Сон дитинку забира...
У роменськi рушнички,
У шовковi подушки...
Джмелик засунув канчук за халяву, ступнув до дверей.
- А ти забирай дiтей i тю-тю з Троянiвки... Твiй Оксен, як вивозив нас
на бугри, не передушив нас, малих, i я тво©х не займу... - хряснув
дверима. За ним вилетiли надвiр щиглики.
Чутка про те, що побито iскрiвцiв i що командир "Iскри" не хто iнший,
як колишнiй голова троянiв-сько© артiлi Оксен, облетiла район одним
подихом. На прославленого Iскру, що наганяв страх на нiмцiв цiло© округи,
iшли глянути з далеких сiл i хуторiв.
Уже опiвднi на троянiвському вигонi зiбралося стiльки люду, що полiца©
боялися злазити з коней. На майданi сiрячини, кожухи, тужурки, пошматованi
шинелi, подертi валянки, в яких стирчать солом'янi устiлки, заячi шапки,
вiйськовi кашкети з навушниками з ганчiр'я, суконнi "бурки", обкле нi
гумою, чадний, iз буркуном, тютюн. Бороди, бороди, бороди. Дiтлахи
нудьгують за школою, крадькома курять у рукав. Жiнки загортаються у ветхий
одяг, труть очi, пiзнають. А чи нема тут i мого сина, брата чи чоловiка?
Мертвi оксенiвцi "сидять" пiд школою, поспиравшись спинами об цегляну
стiну. Вони пороззуванi, роздягненi до сорочок. Трупи позмерзались,
поменшали. Якась добра душа позмивала з ©хнiх облич кров, i вони сидять
свiтлi, чистi. В складках сорочок виблиску снiг.
- Кажуть, нiмцi набили аж три машини.
- Повезено на Полтаву. Сам бачив. Лежать щiльно, як дрова.
- А де ж ©хнiй командир. Iскра?
- Он той, чорнобородий, лисуватий...
- Як же його зрешетило...
- Кажуть, як зачув кiнець, то вийшов з окопу i сам пiшов на нiмцiв.
"Брешете, -кричить, -не вб' те Сов цьку владу. Все одно вона вернеться".
- Тихо, полiцай дивиться...
- А що менi полiцай?
- А цитьте, дiду, нiмчура йде...
- А що менi нiмчура? Дума ш, я ©х не бив у iмпе-рiалiстицьку? Ось пожди
трохи, побачиш, як iз них начнуть жовту мазь давити...
- Ходiмо, Пантелеймоне, бо ти, бачу, добалака шся, - тягне баба за
рукав.
-Дай менi на геро©в надивитися, душу пiдкрiпити...
- Диви, Оксенового батька ведуть.
- Гляньте, старого Гамалiю ведуть.
- Жiнка з дiточками втекла...
- Слава богу, хай спасенна буде...
- Дивiться, дивiться, Гамалiю ведуть...
Пiвтисячний натовп завмер, перестали димiти парою роти. Всi повернули
голови в бiк широко© сiльсько© вулицi. Гамалiя iшов, легко ступаючи босими
ногами, обличчя в нього було апостольське. Вiтер зносить набiк бiлу
бороду. У кожусi, без шапки, руки зв'язанi за спиною. Його вели два
полiца© з карабiнами: Гошка i Андрiй Джмелик. У Гошки пiдбите лiве око, у
Андрiя - розсiчена нижня губа. Вона розпухла на морозi i запеклася кров'ю.
Гамалiя чистий i грiзний, як цар. На людей дивиться, як пастор на
стадо. Жiнки не .витримують його погляду i падають у снiг на колiна. Його
ведуть на ганок, до офiцера. Полiца© беруть його за лiктi i пхають на
схiдцi. Вiн струшу ©х коротким ривком i бадьоро збiга на ганок сам.
Офiцер виставля наперед перекладача, щоб задати Гамалiевi кiлька
питань, але дiд не бажа вiдповiдати. Вiн наче поспiша кудись. Погляд
рiзкий, рухи швидкi, нетерплячi. Вiдчува ться, що тут вiн володар, а не
вони.
Перекладач, з трудом пiдбираючи слова, почина говорити. Пенсне його
туманi вiд морозу.
- Що ти мека ш, пруссак? - грiзно кричить Гамалiя. - Тво дiло - в
землю штик i пшик.
- Що трапилось? Вас iст лос? - здивовано вигина брови офiцер.
- А тобi хрестик, хрестик! А йому, - показу за школу, - слава!
- Вiн iст псiхiк! - поясню перекладач, приклавши руку до скронi.
- О, iх ферштее, - кива головою офiцер. Побачивши забитих, Гамалiя
зупиня ться i пильно вгляда ться в кожне обличчя, щось тихо шепочучи сам
до себе. Перед кожним геро м зупиня ться i схиля в жалобi сиву голову:
прийма парад мертвих. Крайнiм сидить Оксен. Брови, чи з болю, чи з гнiву,
звелись докупи; задумався, поник головою, мовчить.
Схилив перед ним сиву голову Гамалiя, проща ться навiки. Ех, Гамалiя,
Гамалiя, гордий та вiльний.
Чого ж тво© плечi згорбились, а голова похилилась? Чого мiж мотуззям
пнуться козацькi жили? Ех, сину, сину, чи ж не я перший посадив тебе на
коня, як тобi ще й п'яти не минуло? Чи не я тебе у росi купав, а бiля
вогню сушив, щоб ти нi вогню, нi води не боявся? Чи не я вчив тебе правду
любить, а кривду ненавидiти? Грубе мо слово було, бо я козак, а правда як
сiль, солона, а все ж таки ти менi син. Спасибi ж тобi, що ти не зганьбив
мене перед чесним людом, i я стою отут перед тобою i тво©ми побратимами i
кажу: "Добрi ви, хлопцi, навiки добрi!" I ще нижче схилив сиву голову
Гамалiя, одвернув очi од живих до мертвих, бо не хотiв, щоб бачили його
сльозу одиноку. А мертвi, хоч i побачать, не скажуть. Так тихо попрощався
вiн i пiшов з двору так же легко, бадьоро i гордо. Посеред двору ще став,
i ще раз озирнувся, i засмiявся сам до себе тихо, i глянув на ворогiв
сво©х, нiмцiв поганих, i пiдморгнув ©м лукаво, i знову посмiхнувся, i
швидко пiшов попереду конвою, щось нашiптуючи собi i посмiхаючись. Раптом
став i дурнувато перекривив офiцера:
- Що, пук-пук?! Га! Пук-пук?!
I тодi i люди, i нiмцi, i полiца© отетерiли. Оксенова права рука була
витягнута вперед так, нiби вона тримала пiстолет. Вказiвний палець був
зiгнутий i так закоцюб, нiби ще й зараз лежав на спусковому гачку. I тодi
всi зрозумiли, що Оксен ще й досi вiдбива ться. Офiцер штовхнув у спину
старого Гамалiю i наказав вести в луги на страту, щоб вiн сво©м
передсмертним оком уже не мiг бiльше побачитися iз сво©м сином.
I повели Гамалiю селом, i весь люд пiшов за ним слiдом. А декотрi, що
були вдома, низько кланялися йому з-за тинiв, а жiнки нишком витирали
сльози, мерли серцем, бо не хотiлося ©м, щоб умирав отакий геройський дiд.
I коли його привели до виру, то на Ве- вiй горi вже червонiли снiги i
заходило сонце, а вода у вирi була бордова.
Гамалi© розв'язали руки. Вiн розправив плечi, поворушив лопатками i
довгим затяжним поглядом глянув на Ташань, аж туди-туди, на Бе ву гору.
Бордовi хмари попелiли, тьмарились. "Пора", - прошепотiв Гамалiя i скинув
кожуха. I раптом з-пiд попелясто© хмари вдарило такими червоними
трояндами, що козацьке тiло старого зробилося як мiдний казан. А люди
чорною гаттю стояли на обох берегах Ташанi.
Гамалiя сам пiшов до виру, а полiца© вiдступили, бо далi був тонкий
лiд. Гамалiя пiшов уперед, i в мертвотнiй тишi було чути, як ляпають по
льоду його босi ноги. Потiм вiн зупинився i крикнув:
- Син пiшов через вогонь, а я через воду! Знайте, за що, люди-и-и! - й
кинувся у вир.
"Лю-у-уди-и-и!" - гомонiло ще понад заснiженими берегами, але червонi
бризки з виру уже склилися на льоду, i вже не було старого Гамалi©.
Через два днi його прибило хвилею пiд верболiз. Вiн лежав горiлиць,
борода його примерзла до льоду, а очi виглядали з неба помсти.