Старицкий М.. Останнi орли

помер...
- Вiн родич тобi? - тихо спитала Дарина.
- Нi, родичiв у мене, кажу тобi, нема нiяких, тут я весь зi сво©м
родом. Найда - i край! Бачиш, який значний 'козак!
Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронi ю.
- Нема в мене нi родичiв, нi близьких.
- Нiкого близького? - перепитала Дарина й допитливо глянула в очi
ченцевi.
- Нiкого, панно, нi дино© душi! А тому нема кому й журитися за мною.
- Нi, кому! - нараз голосно промовила Дарина.
- Так, запорожцi, братчики, я про них забув - тi журяться, тi сумують i
зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому.
- кому, - палко перебила його Дарина. Вiн швидко пiдвiв голову й
кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки ©© спалахнули густим рум'янцем,
але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не вiдриваючи од
ченця очей:
- Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, - вона простягла руку,
мов бажаючи зупинити його заперечення. - Я не повiрю цьому, не повiрю
нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.
Дарина затнулась, але переборола свою нiяковiсть i провадила далi
обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi:
- Можливо... це... даруй менi... я не повинна, не смiю тривожити чуже
серце... Та коли це... сердечне горе... то його заго©ть час... ти ще такий
молодий... може... адже все у волi божiй... ти ще можеш знайти сво
щастя...
По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою
й заговорив гаряче й сильно:
- Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я, нема
тепер щастя на нашiй землi, одне зоста ться: або чернеча ряса, або паля.
Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасно©
батькiвщини, продали волю за хутори та чини... Та я не ©хньо© породи! -
гордо промовив чернець, i обличчя його раптом змiнилось: очi гнiвно
блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi, в кожному поруховi
вiдчулося щось владне, непохитна. - Атож, - говорив вiн пiднесено, - я не
з ©хнього числа: мо © душi не куплять нi хуторами, нi млинами, нi навiть
гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але ми не
можемо йти слiдом за iншими, душi сво © не можемо наситити хуторами й
шанобою, а тому й нема нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Сво© ж козаки
значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй, вельможна панно,
але й батько твiй до них належить. От i залиша ться нам або покинути свiт
i йти в монастир, а якщо кров i образа закипають у серцi, якщо зойки
кревного люду долiтають до нас у келiю й через монастирськi мури - кидати
все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша пiдняти справжню
вiйну, то йдемо ми в гайдамацькi ватажки й кiнча мо на шибеницi або на
палi! - Найда перевiв дух, провiв рукою по чолi й додав з у©дливою
посмiшкою: - От яка моя доля, вельможна панно! Мiж знедоленими й
володарями щастя лежить безодня, яко© не переступити. Щасливою, як бачиш,
не можна мо © долi назвати. Помiркуй сама, чи хтось би згодився подiлити
©©?
З невимовним хвилюванням слухала Дарина цi слова: так палко, так сильно
й правдиво ще не говорив з нею нiхто; при останнiх же словах Найди
хвилювання ©© досягло найвищо© мiри. I сором за батька, i надзвичайний
жаль до цього лицаря-ченця охопили ©© серце, гаряча хвиля кинулася ©й до
лиця, кутики рота затремтiли, на очах виступили сльози... Щоб приховати
сво збентеження, вона потупила очi й схилила голову на руку.
У кiмнатi запала мовчанка.
Кiлька хвилин Найда пильно дивився на Дарину.
Вона мовчала, не пiдводячи голови.
Здалеку, вiд монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.
- Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати вiд тебе йог милостi,
отцевi iгуменовi й наставниковi нашому? - холодно спитав нарештi Найда.
Дарина здригнулась вiд цього холодного тону й швидко пiдвела голову;
перед нею вже сидiв не гордий, непохитний лицар з залiзною волею й
непiдкупним серцем, а замкнутий у собi чернець, з холодним, незворушним
обличчям.
- Скажи йому, що батька нема дома й не вiдаю, коли повернеться, -
вiдповiла вона. - Мо ж слово нiчого-не важить для ляхiв, а тому я краще
по©ду сама в монастир.
- Ти дума ш туди ©хати? - поквапне перебив ©© Найда.
- Так, по©ду, може, менi пощастить збудити вiдвагу в сестер.
- Нi, ти цього не зробиш, - заговорив чернець з невластивим для нього
пожвавленням. - Тепер небезпечно в лядському кра©: ляхи гайдамачать по
лiсах, по дорогах... Самi стiни монастиря не можуть бути захистком. Боронь
боже тобi туди ©хати!
- Нi, пане, - стримано, але твердо промовила Дарина. - Я по©ду, i нiякi
небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе
охопило весь мiй край.
- Нi, нi, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твiй...
- В такому дiлi я не зважатиму на батька: Христос ближчий i за батька,
i за матiр, i за дiтей. I якщо я...
В цей час заскрипiли дверi. Дарина урвала мову. До свiтлицi ввiйшла
панi господиня.
- Даруй, отче, - заговорила вона, звертаючись до Найди, не помiчаючи
схвильованостi на обличчях обох спiврозмовникiв. - Ти, мабуть, утомився,
спочити хочеш, а я забарилася. Отцевi iгуменовi карасикiв сухих зiбрала, -
усмiхнулася вона вельми задоволене. - Вiн любить нашi озернi. Ну, а тепер
прошу, будь ласка, iти за мною. Час пiзнiй.
Найда пiдвiвся, мовчки вклонився Даринi й пiшов слiдом за господинею.
Чути було, як вони пройшли через сiни й ступили з ганку в двiр.
Кiлька хвилин Дарина сидiла за столом, схиливши голову на руки, потiм
поволi встала й пiшла в свою свiтлицю. У невеликiй ©© кiмнатi було темно,
але вiдблиск ясно© мiсячно© ночi давав можливiсть бачити навколишнi речi.
Дарина не засвiтила свiчки й, причинивши за собою дверi, просто пiдiйшла
до одчиненого вiкна й сiла на ослiн, що стояв коло нього.
Над землею пливла вже повна нiч; тепла, душна, вона далеко вiдганяла
сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лiсу
розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими
iскристими зорями;
тепле повiтря дихало нiжною свiжiстю лiсу й пахощами квiтучих лип.
Дарина схилила голову на руку й задумалась.
Якийсь тихий смуток охопив ©© душу. Прекрасний i суворий образ
лицаря-ченця не йшов ©й з думки, а його правдивi, вогненнi слова,
здавалося, ще дзвенiли в ©© вухах. I такий козак мав загинути для свiту в
суворих стiнах монастиря!
З душi вирвалося глибоке зiтхання. Так, тiльки страшне горе могло
загнати це смiливе серце в монастир. Тепер вона вже не ма сумнiву, вiн
любить когось... якусь нерiвню, й не сподiва ться на вза мнiсть... Дiвчину
чи замiжню? Нашу чи полячку? Однаково... але яка щаслива повинна бути та
жiнка, котру любить такий лицар-звитяжець!..
З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зiтхання, i нараз ©й
здалося, що протилежне вiкно в однiй з бокових хат, куди одвела господиня
Найду, тихо вiдчинилося.
"Що це? Невже вiн?" - промайнула в не© думка.
Дiвчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але
скрiзь було тихо, сонно й нерухомо.
"Нi, то, мабуть, ворухнулась гiлка берези", - подумала Дарина й сумно
притулилася до пiдвiконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?!
Заворушилися в головi ©© тужливi думки: "Чому в не© нема жодно©
близько© людини, жодно© рiдно© душi? Чому нiхто не коха ©©? Батько, що
батько! Правду казав про нього Найда... Не друг вiн ©й, нi! Чому ж нема
коло не© ось зараз, у цю хвилину, друга вiрного, незрадливого, котрому
вона могла б розповiсти все те, що гнiтить ©© душу цi © тепло©, тихо©
ночi?"
Ласкавий вiтрець поворушив шовковi пасма Дарининих кiс, припав до ©©
палаючого лоба. I з цим поцiлунком вiтерця в серце дiвчинi вп'ялася
гостра, невiдступна туга.
Не спалося паннi Даринi цi © ночi, - чи то душно було в ©© свiтлицi, чи
то дратувало нерви напо не пахощами повiтря, чи не давав поринути в сон
голосний спiв солов'©в, - а не спалося, теплий вiтрець залiтав часом в
одчинене вiкно, навiваючи елегiйний настрiй: нiби вона слухала якусь
чарiвну, неземну мелодiю, i ©й ставало, при солодких i разом з тим сумних
звуках, когось i чогось невимовне жаль... А лiтня нiч коротка: не встигла
й задрiмати Дарина, як свiтлиця ©© сповнилася житт радiсним голубим
промiнням; панна схопилася з лiжка, поспiшила одягтися й вийшла бiчними
дверима в сад; а сад прилягав до лiсу, що простятся по узвишшю над
глибокою долиною.
Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто
на небi й лягав свiжими барвами на гори, на Днiпро. Обрiй в одному мiсцi
червонiв яскравим сяйвом, згра© легких хмар, облямованих знизу золотом,
нагадували собою казкових птахiв, що летiли в безмежну височiнь; густий
туман лежав iще хвилями по долинi, i в ньому немов плавали п'ять золотих
хрестiв свято© обителi. На горах, на вершинах лiсу, на далекiй смузi
Днiпра, на самiй блакитi неба лежав рожевий вiдтiнок, а прозорi
яскраво-голубi тiнi, вкупi з ним, надавали картинi якогось чарiвливого
освiтлення.
Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси i вранiшнiх, i
вечiрнiх годин у сво му поетичному куточку, але сьогоднiшнiй свiтанок
справив на не© нове, сильне враження. Вона спинилася пiд липою, над кра м
улоговини, яка збiгала вниз, де клубочився бiластий туман, i не могла
одiрвати очей вiд нiжних пiвтонiв серпанку, що повив далину, серед яко©
вогненною стрiчкою починав палахкотiти Днiпро.
Дарина глибоко вдихала свiже, бадьорливе повiтря, i нiчний примарний
смуток танув у ©© серцi разом з нiчними тiнями, поступаючись мiсцем
свiтлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску
блискотливi променi й розсипалися рубiновими iскрами по верхiв'ях дерев,
то у не© в серцi теж спалахнуло щось радiсним полум'ям...
Дiвчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: нi коня не
звелiла приготувати йому, нi снiданку... Ще, чого доброго, бiдолашний
чернець пiде пiшки в Печери, а до них вiд хутора добра миля. ©й стало
нiяково й прикро за таку негостиннiсть, i вона поспiшила виправити свiй
недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебiгла поглядом по квiтнику:
оббризканi вранiшньою росою, неначе повми-ванi, квiти весело пiдводили
сво© яскравi голiвки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась
нарвати собi пучечок чорнобривцiв, нагiдок, горошку, левкою й гвоздик.
Раптом почулися кроки. Дiвчина пiдвела голову: до не© наближався, глибоко
задумавшись, ©© вчорашнiй гiсть, чернець Найда; вiн, мабуть, не бачив ©© i
повiльно йшов повз грядку, де вона рвала квiти.
Зустрiч з ченцем обрадувала, але разом з тим i збентежила панну.
- Я рада, що велебний пан iще не по©хав, - весело заговорила Дарина,
пiдводячись назустрiч сторопiлому й нiби заскоченому зненацька ченцевi. А
втiм, i сама вона, незважаючи на бажання надати сво му голосу
безтурботного, грайливого вiдтiнку, вiдчула одразу збентеження в серцi,
яке залило гарячою хвилею ©© щоки. - Я забула вчора сказати челядi, щоб
приготували тобi снiданок i коня: це менi цiлу нiч не давало спокою.
- Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, -
вiдповiв Найда.
Дарина пiшла поруч з ченцем покрученою дорiжкою серед густолистих кущiв
бузку й дикого ясмину; дорiжка вела до ганку будинку, що дивився просто на
монастир.
- Вельможна панно, - боязко заговорив пiсля довгого мовчання чернець. -
Мене страшенно турбу думка... я й залишився, власне, через це... Невже ти
зважишся-таки по©хати до Лебединського монастиря?
- Турбу ? - спитала Дарина з радiсним подивом i спинила свiй ясний зiр
на ченцевi; в очах ©© променилося стiльки тепла, що вiд нього почало
поволi червонiти ченцеве обличчя i вiн змушений був нiяково опустити сво©
очi.
- Атож, турбу , - пiдтвердив вiн, - навiть бiльше... млi од жаху
серце... i не диво: панна дорога всiм... вона - янгол-охоронець нещасних,
щира вболiвальниця за долю пошматовано© шулiками Укра©ни... то як же
допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость?
- Спасибi за щирiсть, тiльки тво© похвали запалили менi все обличчя
вогнем: я ©х не варта... Але невже в Лебединi так небезпечно?
- Авжеж... Скрiзь нишпорять згра© розбiйницько© шляхти... i панну...
особливо саму, без охорони... може спiткати таке лихо... О, не доведи
господи - страх подумати.
- Мене не насмiляться зачепити: мiй батько - росiйський пiдданець, i за
мене б гвалтiвники вiдповiли перед нашою владою.
- Коли б вони хоч щось поважали в свiтi; але ж для шляхтича нiчого не
iсну , крiм сваволi та гвалту... Та коли ти так береш до серця долю
жiночо© обителi, то напиши листи - я сам одвезу ©х, пiдтримаю там дух i
надi©...
- Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони для
тебе, - палко заперечила панна. - Схизматського ченця кожен шляхтич вважа
за свiй священний обов'язок замучити. Нi, нiзащо я не погоджуся наразити
тво життя на небезпеку.
- Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге?
- Менi першiй, - швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що кинула зайве
слово, тут же додала, переводячи подих: - I кожному, хто любить народ
свiй... Тiльки ти закрився рясою од друзiв i та©ш у сво му серцi холод до
них.
При цих словах Дарини Найда поблiд i замовк, неспроможний погамувати
шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись вогнем.
Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з його
побiлiлих уст.
Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього
збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, ©й здавалося - iще
одна хвилина, i вона почу од ченця щось фатальне i та мниче, те, що вiн
берiг у сво му серцi пiд складками цi © холодно© ряси... I вiд цього
чекання серце ©© завмерло й спинилося в грудях.
Коли нараз ©м заступила дорогу дивна постать.
Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока
стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова ©© була
закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi
очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому
дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й
геркулесiвсько© будови.
- Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! - заговорила
стара грубим рипучим голосом. - Дозволь менi свою ручку бiлу, скажу тобi
всю правду, - що було з тобою, що жде тебе i що в мислях ма той, на кого
дума ш.
Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у не© в думках i
пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке ©© мучило.
- Не бiйся, тако© циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого ока нiщо
не схова ться, - провадила стара, - всяку глибину воно осягне, землю й
камiнь проб' , а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке
зiлля з того може вирости... - I вона блиснула очима на Найду. - Дозволь
ручку.
Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але, поборовши себе, вiдповiла,
нарештi, спокiйно:
- Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але
всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми
знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя.
- Добрий розум дав тобi господь - i пановi обозному личив би, а серце в
тебе дине на всю Укра©ну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблука ш по
нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiска ться, як пiд добрим
молотом пiдкова.
- Ходiм, стара, - рушила до ганку Дарина, - я звелю, щоб тебе
нагодували, й дам що-небудь на дорогу.
- Постривай хвилинку: милосердя тво вiдоме по всiх лiсах i яругах...
сестрою тебе лiсовики вважають... А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато
вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не
тiлом тiльки, а й духом... усi тебе благословляють... та ось тiльки горе,
що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси то© й загартованi серця
м'якнуть.
- Бог з тобою, стара, - усмiхнулася Дарина, - яка з мене красуня.
Тiльки й того, що не страшно дивитися.
- Ой, не лукав! Сама зна ш цiну цi © диявольсько© сили, краси... - А от
хочеш, я тобi поворожу! - нараз звернулася циганка до ченця, що стояв
збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старо©, ©© несподiване
звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним
жахом.
- Одiйди вiд мене, - немов заблагав чернець, i в голосi його почувся
трепет. - Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати тво©х слiв, бо
знанням тво©м, якщо воно не просто обманом, керують не свiтлi, а темнi
сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й
подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором
божим провидiнням.
- Не хочеш дати руки - не треба; я й без не© бачу тво серце наскрiзь
пiд цi ю чорною рясою. По очах тво©х читаю твою долю, - люто засичала
циганка. - А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцно©
руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так,
то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував
тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од
батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть
злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те
вiн щитом сво©м прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньо©
ночi...
- Хто ти? - з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками
вiд цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим
костуром. - Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе
посила сюди чи пекло?
- Як хочеш! Але я тво© думки бачу наскрiзь, i ти це зна ш, а тому й
тремтиш... Мужн серце тво не вiдало страху на полi бою серед бурi,
стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у тво©х
грудях, як спiймана пташка, i зна ш чому? Тому що вiдчува ш провину й
неправду...
- А-а! - простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн
одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний.
Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому
обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд
переляку очi не вiдривалися од страшно© циганки, що видивилась, мов очкова
змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, -
©й здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати
щось жахливе.
- Так! Провина й грiх, страшний грiх лежить на тобi! - говорила
циганка. - Вищi сили призначили тво серце на порятунок вiтчизни, а ти що
надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки... Пам'ята ш нiч на Трубежi?
- Спинись! Нi слова! - скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на
циганку, вхопив ©© за плечi. - Або присягаюсь богом, що ця ряса не вряту
тебе!..
- Оце-то так, - захихотiла зловтiшно стара, - спалахнув лицарський дух,
а сила, бачу, не пропала... Гляди ж, - провадила вона далi вiщим голосом,
одступаючи на крок вiд Найди, - незабаром ударить закличний дзвiн, i коли
твоя патериця перетвориться на спис, а чотки - в свинцевi кулi, тодi ти
повстанеш i твоя чорна ряса повi ться чорною хмарою i вкри всю Укра©ну!
Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, - лиховiсне закричала стара,
наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, - ганьба впаде на твою
голову, печать Ка©нова ляже на виду тво му, одмахнуться вiд тебе люди,
навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують тебе
вiд страшно© кари. Сам бог одверне вiд тебе обличчя сво , тисяча
прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!
Мов прибитi громом, стояли непорушне Дарина i Найда, охопленi
нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом, циганки вже
не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.
Дарину вивела з зацiпенiння служниця.
- Панно, ясновельможна панно! - гукала вона, пiдбiгаючи. - До нас
при©хав якийсь значний панотець iз Ки ва, в рясi двабнiй i в клобуцi,
може, чесний владика.
- Де, де? - стрепенулася Дарина.
- Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина
прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й,
причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя.
Назустрiч ©й пiдвiвся високий на зрiст, мiцно©, козацько© статури
чернець. При мне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою
пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й надi ю. На могутнiх грудях
архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест.
- Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець
Мельхiседек! - скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення
владики.
- Хай буде над тобою десниця Всевишнього! - промовив настоятель i тричi
перехрестив нахилену голову дiвчини.
Пiсля побiжних розпитувань про мандрiвку, про те, чи добре велося
отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з ©© батьком, панна
Дарина запросила гостя до трапезно©, де вже парував на столi раннiй
снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i прянощами, до
грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай та кава, на
столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в сметанi,
якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй.
Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла
до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася
вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку.
- Ох, запопадниця наша, - усмiхнувся отець Мельхiседек. - Ченцевi це ж
спокуса, черевоугодництво... гаразд iще, що сьогоднi четвер.
- У пречесного отця стiльки трудiв i подвигiв для духу, що й тiло
пiдтримати не грiх скромною трапезою, - вiдповiла, вклоняючись, Дарина й
додала з вишуканою гостиннiстю: - Удостойте, найпревелебнiший дорогий
гостю.
Владика благословив запропоноване брашно й питво.
Пiсля снiданку, за ковшем старого меду, отець Мельхiседек став ще
говiркiший.
- Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику, найсвiтлiшу
царицю, продовж ©й ласка господня царственого вiку!.. Град ©© велiй, краси
невимовно©, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв наших
та запашного повiтря - дасть бiг: берiзка та осичина!.. Зате палацiв i
двiрцiв там сила-силенна;
возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський
чертог. А царедворцiв бiля велико© владарки така хмара, що й доступитися
через них до сонця вельми трудно.
Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж
пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшо© царицi: всi ю душею вона
сто©ть за руський православний люд, iмену нас братами по кровi й по вiрi,
пошле посланцiв до польського короля й зажада , щоб вiн утихомирив
ксьондзiв i шляхту, дав би православним спокiй i всi права, як i
католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може, бо се порушило б
мирнi трактати, а того не стерплять i iншi коронованi сусiди, нi
австрiяки, нi прусси... Довелося б, отже, Росiйськiй державi вступати в
вiйну з трьома крулiвствами... та до того ж iще й вiйна з Туреччиною.
- Авжеж, це правда, - погодилась Дарина й роздумливо похитала головою.
- Тiльки от бiда: король, звичайно, послуха велику царицю, та пани й
ксьондзи без вiйни не дадуть королевому наказу нiяко© цiни.
- Воiстину так, - ласкаво усмiхнувся отець iгумен i погладив рукою свою
бороду. - Тебе, дитино люба, умудрив господь свiтлим розумом.
- А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?
- Удосто©вся, моя дитино, сподобився... Ох, яка велич! Не поко©, а
роззолоченi й прикрашенi чудодiйно храми-чертоги... Царедворцi виблискують
сво©ми шатами, а сама найяснiша видом сво©м подiбна до сонця, а очi ©©, як
зорi на небi... Мудрiстю високою сяють... i така привiтна, ласкава,
усмiшкою царською зiгрiва людськi серця. Довго, довго розпитувала вона
про горе простого народу... Дивувалася довготерпiнню, а на мо© слова про
гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, - каже, - проявля ться воно то
поодинцi, то окремими ватагами, - то не повстання, а розбiйництво... Так i
польський уряд перед iншими державами його атесту , а сво© утиски поясню
переслiдуванням ватаг... I оскiльки жодна кра©на розбою терпiти в себе не
захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщi ловити в себе
розбiйникiв i карати ©х... У всякому разi, - каже, - я послала в Варшаву
наказ, i Р пнiн менi повiдомив, що на мо слово там зважать. Передайте, -
каже, - чесний владико, всiм вашим, що моя душа скорботою сповнена за них,
день i нiч я про них думаю, i вони менi близькi, як усi мо© пiдданцi..."
- Господи! Продовж вiку нашiй царицi на радiсть усiм i на щастя
знедолених братiв, - у поривi екстазу промовила Дарина. - Вони ж так давно
не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, нiби його й нема
нiде на всьому бiлому свiтi!
- Хай почу всемогутнiй молитву твою, порив юно© i чисто© душi! -
промовив отець Мельхiседек i, взявши в руки оздоблену самоцвiтами панагiю,
додав: - На прощання ©© найяснiша милость, пресвiтла цариця наша,
подарувала менi сю панагiю, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвiтле
iм'я ©© згадував у сво©х грiшних молитвах, обiцяла навiть, з царсько©
ласки, послати менi листа про те, що з ©© наказу учинено буде.
- Тако© удачi не можна було й сподiватися, - все дужче й дужче
хвилювалася Дарина. - О, тепер, коли цариця прикрила нас сво©м крилом, ми
зумi мо поквитатися з ляхами, - збуджено промовила вона й рвучко
пiдвелася.
- Ото, горличка може перетворитися на орлицю! - усмiхнувся отець
Мельхiседек.
- Ох, святий отче! Молiте господа за них, нещасних... i заступiться:
нема в них захисника, нема в них молiльника! - сказала Дарина.
Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхiседек пiдвiвся i,
поклавши руку на голову панночки, по-батькiвському поцiлував в чоло й
промовив тремтячим голосом:
- На тобi хай буде благословення господн , дух божий живе в серцi
тво му, бережи ж цю святиню!
В цей час дверi тихо одчинилися, i в трапезну ввiйшов чернець Найда.
Мельхiседек його одразу впiзнав i пiсля благословення сказав, що вiн питав
про нього в Печерах, але йому вiдповiли, що чернець на послуху, а тепер
вiн дуже радий, що його зустрiв.
Дарина, побачивши Найду, мимохiть зашарiлася: вона за метушнею,