Старицкий М.. Останнi орли

i ставний козак, що несподiвано прискакав уночi в двiр панотця й застав ©©
з Петром! - думкою перелетiла дiвчина в недалеке минуле. - Ще тодi вiн
говорив з людьми про ©хн страшне горе й про диний спосiб порятунку -
повстати всiм на катiв... Так, так - це, мабуть, той самий, i потiм вiн ще
поцiлував Прiсю..." Сара пригадала, скiльки страху вона набралася тодi,
боячись, щоб не виявили ©© присутностi, а втекти не можна було... Миттю
перед дiвчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним
вiдчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освiдчився
в коханнi... Всi цi спогади наринули на не© гарячою, нестримною хвилею й
вiдразу затопили все iнше...
- Дiти мо© любi, - тихим голосом заговорив нарештi цадик, - злощаснi
нащадки Iзра©лю! Не будемо нарiкати на когось, а лiпше загляньмо всередину
себе, у сво© серця, у сво© пота мнi думки. Чому ви дума те, що вас повиннi
захищати iншi, а не ви самi себе? Огляньтеся довкола: пограбованi,
приниженi, затурканi хлопи вважають цю землю сво ю й за не© несуть сво©
голови... Поляки вважають це мiсто за сво й ладнi захищати його до
останньо© краплини кровi... А що ж ми? Шука мо в ньому лиш свого
порятунку! Хiба поляки можуть розраховувати на нашу допомогу? Природно, що
ми для них лише тягар, зайвi роти! А кожному своя шкура дорога!
З тисячi грудей вирвалося тяжке зiтхання й погасло у мертвiй мовчанцi.
- От ви кажете, що на команду з хлопiв не можна покладатися, - провадив
цадик, збуджуючись дедалi бiльше, - i просите мого клопотання... Але що ви
можете запропонувати губернаторовi замiсть цього ненадiйного вiйська?
Нiчого! А тому й ваше прохання, i мо слово не матимуть ваги... Коли б ви
ось що сказали:
вiзьми замiсть козацького гарнiзону нас! Ми вмi мо володiти збро ю, i
ми ладнi за вас та за сво©х вiддати життя... а нас, здатних до оборони,
набереться не двi тисячi, а десять... О, тодi б не сказав нi губернатор,
нi шляхта, що ми зайвi роти, що ми - тягар... Тодi б нiхто не посмiв
докоряти нам шматком хлiба... Ви жадали, дiти мо©, од мене поради - i ось
моя дина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужi спини, станьте в
лави захисникiв, пiдпережiться мечами... тодi й вас вважатимуть за друзiв,
тодi поруч з вами у бою стане i шляхтич! Облиште сльози й стогiн, - ними
нашi предки не врятували русалим! Просiть у гови бадьоростi духу та
вiдваги... Ви менi, певна рiч, вiдповiсте, що не вмi те орудувати збро ю,
але це наука не мудра... а iзра©льтяни обдарованi розумом... Усе покиньте
й учiться... поки час... У вашiй стiйкостi та збро© - диний ваш
порятунок! - пiдвищив голос цадик. - Згадайте братiв Маккаве©в i, не
впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озбро©тесь, то за цими мiцними
мурами вам нiякi гайдамаки не будуть страшнi!..
Натхненна мова цадика магiчно подiяла на юрбу: обличчя у всiх
прояснились, голови пiдвелися, очi заiскрилися, - навiть жiнки перестали
хлипати i з деякою гордiстю почали поглядати на сво©х чоловiкiв, братiв,
синiв...
- Усi станемо, усi - i старi, й молодi! - закричали вре©. - Веди нас,
як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усiм зброю i призначить жовнiрiв,
щоб навчали нас!
У синагозi знявся неймовiрний гамiр.
Цадик жестом руки втихомирив зiбрання й скiнчив схвильованим голосом:
- Благаю для вас, дiти мо©, благословення бога Iзра©лю! Хай захистить
вiн вашi груди щитами небесних сил i нехай кине з ваших рук громи на наших
ворогiв! Берiться ж за дiло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся i
чекайте мене на майданi перед замком.
Iз синагоги юрба посунула на майдан. © хвилi у сво му поривi пiдхопили
й Сару з тiткою; у дверях зчинився такий тиск, що дiвчину одiрвали вiд
Рухлi й замалим зовсiм не задушили. Вона отямилась тiльки надворi, коли
юрба майже на плечах винесла ©© на майдан. Але й тут панувала така сама
метушня i тиснява, як ранiше в синагозi. Юрба посувалася до
губернаторського замку, де, пiшла чутка, готувалось щось незвичайне, i
тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсiм змiцнiлу пiсля
хвороби, ©© кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дiвчину
вiдштовхнули до якогось ганку, й вона мало не впала на схiдцi, та чиясь
благодiйна рука пiдхопила ©© i витягла на рундучок, де було вже цiлком
безпечно. Подякувавши сво©м рятiвникам, що, як виявилось, були теж
вре©-купцi, родичi рудого рабина, Сара зiтхнула вiльнiше й озирнулась
навколо.
На майданi хвилювалося цiле море голiв; паралельно до стiн замку, вiд
костьолу бернардинiв до православно© церкви, зiмкнутою лавою стояли
надвiрнi козаки; на вороних конях, у синiх жупанах i жовтих кунтушах,
облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами,
прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах - кiннота мала ошатний i
навiть пишний вигляд. Мiж кiннотою i замковою стiною, якраз напроти брами
в нiй, лишався вiльний простiр, де височiв аналой, укритий червоним
сукном.
- Що це буде? - спитала Сара сво©х випадкових знайомих.
- Зараз присягатиме Гонта, - люб'язно вiдповiв молодий врей, купецький
син, зрадiвши, що нагода заговорити до тако© красунi. - Головний
начальник он тi © команди... сотник Гонта, якого призначив губернатор за
регiментаря... Дiдич, наш князь, дуже любить його i шану , хоча вiн з
хлопiв... Виклопотав йому шляхетство й подарував два села... Сотник уже
двiчi присягав, а тепер ще й втрет буде...
- Чому ж це?
- Губернатор не зовсiм довiря Гонтi, хоч iншого, кращого не може
знайти... То вiн хоче скрiпити його вiрнiсть присягою, зв'язати його
урочистою клятвою...
- Ага! - зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Нi, то, певно, в
корчмi був iнший... Той не став би кривити душею i присягатися
фальшиво..."
У цей час по всiй Уманi задзвонили у дзвони, й тi звуки злилися в
безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинiв" на
чолi з плебаном, рушила процесiя - з корогвами, хрестами, лiхтарями; з
iнших костьолiв i з православно© церкви теж iшли процесi©, прямуючи до
брами губернаторського замку.
Нарештi брама розчинилася, i з не© вийшов Младанович у супроводi
розкiшного почту.
Усi зупинилися бiля аналоя. Обабiч вишикувалося католицьке духiвництво,
з хрестами й запаленими свiчками в руках, у пишних свiтлих ризах; а
православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед
анало м з кипарисовим хрестом у руцi.
Iз почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними
пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; вiн був
одягнений у вбрання таких же кольорiв, як i надвiрнi козаки, тiльки воно
було з двабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а
зброя виблискувала самоцвiтами.
- Ото сам Гонта! - загомонiли навколо.
- Молодець! Орел, не козак! - чулися то тут, то там схвальнi вiдгуки.
Сара перехилилася через поручнi, щоб краще чути й бачити, що
вiдбуватиметься коло брами.
- Товаришi-козаки! - звернувся Гонта до сво © команди. - Ми не раз
присягалися служити вiрою i правдою нашому ясновельможному князевi, нашому
дiдичевi й добродiю. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися
його благодiяннями i цим завдячу мо нашому губернаторовi. Нинi цi
благодiяння ще примноженi. У кого ж iз нас може зародитися пекельна думка,
щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Нi в кого, бо ми ма мо
бога в серцi сво му й не поклоня мось Iудi Iскарiотовi... Настають тепер
важкi часи... Запорожцi баламутять... Народ повста , а в помстi сво©й вiн
нестримний - платить тi ю ж монетою. То доведемо ж, друзi, що ми за
князiвське добро, за його пiдданцiв ладнi життя вiддати i що нiякi принади
свiту цього не вiдвернуть нас од нашого обов'язку, що ми завжди будемо
дiяти по совiстi, чесно, i хай буде проклятий кожен iз нас, хто порушить
цю присягу!
Козаки захвилювалися - скинули шапки й гаркнули щось невиразне.
Священик пiдняв хреста й неголосно промовив:
- Во iм'я господа сил i свято© тройцi, приступи, раб божий Iоанн, до
святого цього вангелiя i перед небом святим i перед лицем усього народу
прийми присягу!
З перших же слiв Гонти Сара пiзнала той самий голос, який вона чула в
корчмi, заховавшись у пiдпiччi; дiвчина до краю напружила слух, жадiбно
ловлячи кожне слово: тепер у не© не було вже сумнiву, що це той самий
козак, який присягався Залiзняковi, що разом з ним ударить на Умань... I
слова тi самi вiн промовив, що й у корчмi: "Ми ладнi життя вiддати, й
нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас...", - щоправда, кiнчив свою
мову тепер iнакше: не про братiв згадав, як у корчмi, а про обов'язок.
Почувши вдруге цi Гонтинi слова, вражена Сара не стрималась i голосно
скрикнула:
- Це вiн!
- Хто вiн? - здивовано спитав дiвчину молодий врей.. - Панна хiба зна
Гонту?..
Сара знiяковiла, зашарiлась i, затинаючись, вiдповiла:
- Я не про Гонту... а про шляхтича... пригадала, що вiн був у нашому
селi.
врей вiдiйшов, а Сара знову почала прислухатися до слiв присяги, яку
гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на вангелi , а другу,
з вiдставленими двома пальцями, звiвши догори. Козаки слiдом за ним теж
пiдняли правi руки з однаково складеними пальцями.
Сара з трепетом слухала присягу Гонти, яка накликала на голову
вiроломця та його нащадкiв усi страхiття i земних, i загробних мук.
"Нi, тако© присяги зламати не можна! - зринали в ©© головi бентежнi
думки. - Ой, ой! Земля загорiлася б пiд ногами такого клятвопорушника,
небо розкололося б i впало на його голову... Виходить, цей Гонта
Залiзняковi ворог, виходить, вiн був туди пiдiсланий, щоб заманити
славного гетьмана в пастку?.. Який же вiн мерзотник! А Залiзняк йому
вiрить... Як вiн обiймав цього ка©на... як говорив, що поклада ться на
нього, наче на кам'яну гору!.. Що ж робити? Як повiдомити гайдамакiв, щоб
не вiрили дво душцевi? Як врятувати Залiзняка вiд очевидно© зради? Тiкати
звiдси? Куди? I хто мене випустить?.. Жодно© близько©, знайомо© людини...
А може, шепнути якому-небудь козаковi - адже видно, що вони неохоче
присягають... I в синагозi говорили, що напiдпитку козаки повсякчас
нахваляються помститися... якщо вони дiзнаються, що Гонта йде ловити
Залiзняка, то вони проти нього повстануть... або втечуть i попередять
гайдамакiв, щоб ©хнiй ватажок не довiряв дво душцевi...
Зупинившись на цiй думцi, Сара трохи заспоко©лась, але водночас дуже
сумнiвалася, що ©й пощастить здiйснити бажаний замiр: хто ж ©й дозволить
самiй тинятися по мiсту? Як пробратися др корчми й шукати там козакiв, якi
спiвчувають Залiзняковi? Нарештi, хто повiрить словам врейки?
Тим часом урочиста присяга закiнчилася. Духiвництво з корогвами пiшло
назад до сво©х монастирiв, костьолiв, церков, i передзвiн затих. Тодi
Гонта звернувся до губернатора:
- Яко© ще присяги зажада вiд мене ваша ясновельможнiсть? Ще раз кажу,
що нi заради дружби, нi заради вигоди я не зречуся свого священного
обов'язку перед вiтчизною, а вiддам за не© життя, до останньо© краплини
кровi... В iм'я цього найсвятiшого обов'язку я навiть не побоюся душу свою
в пекло послати. Невже й досi його ясна мосць ма сумнiв?
- Нi, я тобi вiрю, мiй любий сотнику, - розчулено вiдповiв губернатор i
гаряче обняв Гонту. - Вiрю, як собi... i, певно, незабаром поздоровлю пана
з чином полковника!
- Спасибi! - знiяковiв, почувши таку обiцянку, Гонта.
- Та й вас усiх чека по втихомиреннi краю щедра нагорода! - гукнув до
козакiв Младанович.
- Спасибi! - загаласувала команда й лавами рушила до мiста. Губернатор
з Гонтою i почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по
домiвках. Новi знайомi провели Сару до ©© тiтки й заспоко©ли стару.
Пiсля Гонтино© присяги й звiстки про те, що гайдамаки зiбралися пiд
Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманцi трохи заспоко©лись
i гарячкове заходилися укрiплювати шлях од мурiв мiста до озера, а також
влаштовувати там збройний табiр. Козаки копали рови, а вре© i навiть
врейки кошиками та вiдрами носили на вали землю й утоптували ©© ногами.
Опрiч того, усi чоловiки, спроможнi носити зброю, почали вчитися стрiляти,
битися на шаблях i виконувати iншi вiйськовi вправи. Шляхтичi, що
з'©халися до Уманi, взялися вчити вре©в. яких на во ннi екзерцицi©
з'явилося понад три тисячi...
Вiд раннього ранку до пiзньо© ночi пiд Уманню стояв войовничий гамiр;
в одному мiсцi, на рiвнинi, без упину гримiли пострiли - то окремi, то
суцiльними сальвами; на майданах лунав брязкiт сталi, над новим табором
здiймався безугавний гомiн... Здавалося, що мiсто з усiх бокiв облягли
ворожi сили й штурмують його без перерви, без вiдпочинку!
На другий же день по при©здi Сара помiтила, що нагляд за нею
послабився:
страх перед майбутнiм остудив пристрастi, зосередивши всi помисли
тiльки на одному его©стичному прагненнi врятувати сво життя. Сара могла
вiльно виходити на вулицю й блукати мiстом, прислухаючись i придивляючись
до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на мiський вал i,
припавши оком до щiлини мiж палями, дивилася в далечiнь. Дiвчину тривожили
думки про майбутн ...
Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першiй появi
гайдамакiв дати знати про себе Петровi, - адже коли вони ввiрвуться до
мiста, то i ©й, либонь, не уникнути смертi... Чи, може, одягнутись у
просте мiщанське вбрання, - купити його, звiсно, неважко, - або дiстати в
кого-небудь хреста й повiсити його на шию? Але якщо вре© дiзнаються про
хрест, то вб'ють ©© ранiше вiд гайдамакiв. Сара сушила собi голову й
нiчого не могла придумати... Утекти з Уманi?! Якось непомiтно змiшатися з
юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звiдти, як смеркне,
податися полем до першого села або хутора й сповiстити Залiзняка про
небезпеку?! Ця думка здавалася дiвчинi здiйсненною, i вона врештi на нiй
зупинилася.
Передусiм Сара вирiшила обiйти кругом мiськi вали й згори роздивитися,
чи нема поблизу села або хутора. Цiлу нiч вона не спала, думаючи про
Петра, Прiсю та батюшку... Любi образи друзiв нiколи не меркли в Саринiй
пам'ятi, а як заходила нiч, вони уявлялися ©й ще виразнiше й стояли перед
очима, немов живi, особливо коханий Петро... вiн так любо, так пильно
дивився в очi дiвчини, що серце ©© тремтiло й завмирало вiд болю... Чи
живий вiн, чи, може, вже й загинув? Тодi навiщо i ©й жити, терплячи
нескiнченнi муки! Ох, якби знати, де вони всi, що з ними? I Сара стискала
руками палаючу голову й непорушно сидiла цiлими годинами... Цi © ночi
дiвчина зважилася вирватись iз сво © клiтки: взявши трохи харчiв,
приготованих ще ранiше, й переступивши через сонну тiтку, вона опинилася
на вулицi. й в обличчя вiйнула свiжа передсвiтанкова прохолода;
Сара бадьоро попростувала кривими вуличками мiста, вибралася на вал i
покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколi.
Ще тiльки починало свiтати, над полями слався туман, голубуватим
серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи i слух, i зiр.
Мiсто ще спало, й нiщо не порушувало глибоко© тишi... Зненацька за
нарiжною вежею почулася тиха розмова. Дiвчина вловила одну фразу: "Не
пiдемо проти сво©х братiв нiзащо!" Сара навшпиньках пiдкралася до
найближчого виступу вежi i, прича©вшись за ним, почала пiдслухувати.
Розмовляло три голоси: один - м'якого баритонального тембру, другий -
верескливий, наче пiвнячий, а третiй - хрипкий бас... Говорили про наказ,
одержаний вiд сотника, очевидячки, вночi, - на ранок пiдготуватися в
похiд.
- Щоб Гонта зрадив Укра©ну i продав вiру за ма ток - не повiрю! -
пiвнем викрикував фальцет.
- А присяга? - хрипiв бас.
- Що "присяга"? - гаряче озвався третiй голос, баритон. - Яка цiна ©й,
коли вона да ться не з добро© волi... i перед ким? Перед ксьондзами, перед
латинянами, що ненавидять нас!
- Ну, одначе вiн цiлував i свiй хрест... - заперечив хрипун.
- Цiлував... а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий?
Присягнути, що при дна ться до повстанцiв, що пiде проти панiв?
- Ха-ха! - засмiявся фальцет. - Добре було б! От би повитягалися голенi
пики ксьондзiв i плебанiв... та й Младанович присiв би!
- Авжеж, - весело пiдхопив баритон. - Та ви, братця, згадайте, що казав
Гонта? Вiн присягав, а за ним i ми, що залишимося вiрнi сво му
обов'язку... А обов'язок до вiтчизни сотник вважа за найсвятiший i за
нього ладен душу чортовi закласти... А щодо дiдича, князя, то Гонта
заприсягнув, що вiддасть життя за його пiдданцiв... Тепер розмiркуйте,
панове, що вiтчизною i для нас, i для нашого ватажка-сотника?.. Невже
чужа, ворожа, ненависна Польща з ©© озвiрiлим панством та гадючим
латинством? Нi, звичайно, нi! Вiтчизною нам була, й буде Укра©на... I
ось цi © замордовано© панами вiтчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися!
Та ще присягалися захищати княжих пiдданцiв... А хто ж княжi пiдданцi? Та
ми ж, колишнi козаки, вiльнi люди, яких ляхи обернули на рабiв, на
бидло... То за це бидло ми й понесемо сво© голови, на тому й хреста
цiлували.
- От так пан осавул! Оце добре... Чорт його батька зна , як добре! -
по-пiвнячому крикнув фальцет. - Якщо i в пана сотника такий розум...
- То я йому в ноги чолом... - крекнув вдоволений бас.
- Та ось ви розмiркуйте i про цей похiд, який нас чека ... тут штука!
- Штука?! - знову вереснув фальцет.
- А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощi, якi '
полякам кiсткою в горлi стануть... Пiшли чутки, що Залiзняк з усiма силами
залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слiд би, на здоровий глузд, зараз
же стягти у фортецю все вiйсько й засiсти в нiй... а тут - оголошують у
такий час похiд, щоб лишити фортецю без захисту...
- А хто ж це придумав? - спитав бас.
- Звiсно, Гонта... Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.
- Ой, то це недарма! - зарепетував фальцет. Тут i Сара мимохiть
скрикнула: розмова Залiзняка й Гонти у корчмi постала перед нею в новому
свiтлi, вона тепер зрозумiла, що Умань приречена на загибель.
- Тю на твою голову! - прохрипiв бас. - Ще хтось пiдслуха ...
- Та, мабуть, уже й пiдслухав, - з тривогою мовив баритон. - Я наче
якийсь крик чув. Он з того боку.
- То давайте обшука мо все навколо! - пiдхопили обидва спiврозмовники й
швидко пiшли до протилежно© стiни вежi. Нi жива, нi мертва прича©лась Сара
за палями, якi стояли в кутку.
- Зда ться, нема нiкого... - промовив, озираючись навколо, стрункий
козак, що розмовляв баритоном.
- Анi бiса! - пiдтримав його фальцет, власником -якого виявився
огрядний, приземкуватий лицар.
- Пошукаймо ще, - прохрипiв бас.
- Атож, такого язика залишати на сво© голови небезпечно! - погодився й
баритон. - Ану лишень розкида мо цi палi, чи не там заховався сатана?
Сара вся похолола. "Прощай, Петре! Кiнець!" - майнула в ©© головi
остання думка й згасла... Але фальцет зненацька вигукнув:
- Стривайте, братця! Он де пiдслухач, шпигун! - i показав на якусь
невиразну тiнь, що майнула поблизу. - Переймай його!
Не роздумуючи, усi тро кинулися на влови. Спершу Сара не могла навiть
змiркувати, чому ©© не тягнуть на розправу, й сидiла, зацiпенiвши вiд
жаху; та коли голоси переслiдувачiв затихли, дiвчина зрозумiла, що вона
врятована. Виглянувши з-за паль i пересвiдчившись, що поблизу нема
нiкого, Сара прожогом вискочила iз засiдки, метнулася в протилежний бiк i
збiгла косогором на вулицю. Але вона тiльки тодi вiдчула себе в безпецi,
коли опинилася на майданi, де вже метушилися люди.
Вiд пережитого страху в дiвчини пiдламувались ноги, й вона сiла пiд
синагогою перепочити. Довго так просидiла сердешна без думки, без волi,
без бажань, поки нарештi отямилась.
Тим часом у мiстi зчинилася страшенна тривога: обивателi перебiгали з
будинку в будинок, з вулицi на вулицю, збиралися на майданi, де вже стояв
гомiн тисяч голосiв, чулися стогiн i плач... Спочатку Сара не звертала
уваги нi на метушню, нi на гамiр, та потiм, коли трохи опам'яталась i
згадала розмову бiля вежi, вiдразу змiркувала, що звiстка про похiд
Залiзняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому мiсту.
- Чого це на майданi такий тиск? - спитала Сара у яко©сь врейки.
- Чого? - перепитала та. - Ой мамеле! Хiба не зна ш? Гайдамаки йдуть,
розбiйники йдуть... Сто тисяч! Там у губернатора раду радять... Але що та
рада поможе?
- Невже нема рятунку? - прошепотiла дiвчина. - Невже мене знову
чекають такi страхiття? Нi, тiкати, тiкати! - схопилася вона руками за
голову. - Туди, через головну браму до табору... а звiдти... куди? Ох, не
знаю!.. Та однаково... на волi лiпше, нiж у цiй в'язницi!..
А на майдан уже ви©жджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання i
повне похiдне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який
викликав у переляканих уманцiв надiю, що такi орли захистять ©х з жiнками
й дiтьми вiд гайдамакiв. Нарештi iз замково© брами ви©хав на сiрому
жеребцi губернатор, позаду - Гонта з Шафранським, а за ними - кавалькада
виряджено© й озбро но© до зубiв шляхти.
- Шановнi мiщани, городяни й пiдданцi князя, а також пишна шляхта, що
з'©халася пiд захист нашо© неприступно© фортецi! - урочисто звернувся до
натовпу губернатор. - Бог послав нам випробування, але разом з тим
милосердний творець дав нам у руки й надiйний щит од стрiл i мечiв
ворожих. Крiм нашо© випробувано© в боях i вiддано© надвiрно© дружини пiд
проводом хороброго й славного сотника Гонти, в нас пiд корогвами до
шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодо© мiлiцi© -
нових Маккаве©в, якi за кiлька днiв досягли дивовижних успiхiв у вояцькiй
справi, - набереться до трьох тисяч, та й при потребi ми всi до одного
пiдемо на ворога... То невже ж ми, за цими мiцними мурами й глибокими
ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озбро них лише косами та дрючками?
Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гостi - пiд картеч наших гармат, пiд ро©
куль, пiд посвист ядер i бомб... Запасу в нас вистачить на пiвроку, а не
далi як через два тижнi прибуде на допомогу мiсту й могутн вiйсько
велико© iмператрицi росiйсько©, з котрою, за певними вiстями, Рiч
Посполита вже уклала союз... З' днавшись, орли - двоголовий i одноголовий
- вмить розметають цих поганцiв, так що й слiду не залишиться не тiльки
вiд них, але й вiд ©хнiх жiнок та дiтей!..
Над юрбою, мов порив бурi, знявся гомiн, - не то радiсний, не то
загрозливий, - i одразу ж ущух.
- Ми отримали вiстi, нiбито згра© бидла пiд проводом розбiйника,
скаженого пса Залiзняка й запорозько© наволочi, не взявши Лисянського
замку, рушили на Умань. Хоча й важко повiрити в можливiсть тако© нечувано©
дуростi й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили вiдповiдних
заходiв. Комендантом фортецi, а отже, i начальником усiх сил ©©, як
мiлiцi©, так i шановного лицарства, - я призначаю випробуваного у боях,
вiдомого стратега й фортифiкатора, його мосць пана Шафранського!
У вiдповiдь залунали схвальнi вигуки i вгору злетiли шапки.
- Шановному ж довудцовi надвiрно© дружини, нашому сотниковi Гонтi, я
доручаю нагляд за околицями Уманi; вiн стане на дорозi, що йде з Лисянки,
i розжене гайдамацькi банди, в разi вони зважаться наступати, а якщо
стрiнеться з переважаючими силами ворога, тодi, давши ©м вiдсiч,
вiдступить до Уманi й при дна ться до ©© оборонцiв!
Мертвою мовчанкою зустрiла юрба цi слова. Кожному було ясно, що
вiдправка диного регулярного вiйська кудись у степ, та ще в таку критичну
хвилину, нiчим не виправданий риск, який може мати фатальнi наслiдки:
шлях на Умань iде степами, його видно з усiх бокiв, i ворог, помiтивши
вiд'©зд з фортецi вiйська, може вдарити з протилежного боку й вiдрiзати
Гонту зовсiм; крiм того, вiдправка двох тисяч козакiв проти п'ятдесяти, -
а дехто вважав - проти сотнi тисяч гайдамакiв, - здавалась усiм
божевiльною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зiм'яти; та й,
зрештою, зустрiвшись вiч-на-вiч зi сво©ми кревними братами, одновiрцями,
чи встоять козаки перед спокусою днання?
Усе це iнстинктивно зрозумiла або вiдчула серцем юрба, а тому пiсля
кiлькох секунд важко© мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися
окремi вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зi зв'язаними
руками вiддають на погибель гайдамакам?" - що незабаром переросли в
загальний крик... Младанович зблiд, пишне панство збентежилося... Але
Гонта, ви©хавши наперед, звернувся до схвильованого люду iз палкою
промовою:
- Високошановнi городяни! Вашi нарiкання свiдчать про вашу надiю на
вiрне вiйсько й про страх з приводу його вiд'©зду з фортецi... За таку
втiшну для нас думку я сердечно дякую вам i вiд себе, i вiд хороброго
козацтва! Та дозвольте менi заспоко©ти вашу тривогу: я не полишаю, не
кидаю мiста, а тiльки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину
зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовнi - тодi
ворог мiг би вночi, потай, пiдповзти i вдарити на сонних. Я виступаю з
Уманi, щоб оберiгати ваш сон, щоб при першiй появi розбiйникiв затримати
©х, дати вiдсiч i поспiшити на захист рiдного й любого нам мiста... Може,
ви зата©ли сумнiв щодо мо © вiрностi? Але ж я присягався перед господом
богом... Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шука , де глибше,
а людина - де лiпше; та де ж менi може бути лiпше, нiж у князя? Хто менi
може дати бiльше добра, як князь? То який же дiдько спокусить мене?
Втiкач-гайдамака з Сiчi чи що? Коли вам i цього мало, то знайте: як i
ясному пановi губернаторовi, менi вiдомо, що росiйськi вiйська стоять на
кордонi, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбiйничати з гайдамаками
менi довелося б з тиждень, не бiльше... i за цю коротку втiху к погодився
б утратити всi мо© ма тностi, знедолити сiм'ю i потрапити на палю? Та
невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечнiше
тримати ненадiйну людину за мурами, нiж усерединi: там, на полi, ми тiльки
спроможнi збiльшити на двi тисячi душ п'ятдесятитисячне гайдамацьке
вiйсько, а тут, схотiвши зради, зможемо вiдчинити браму, перекинути мости
й впустити ворога в самiсiньку Умань...
Натовп спершу понуро мовчав, та чим далi говорив Гонта, тим яснiшi
ставали обличчя слухачiв, а при останнiх його словах уже почувся схвальний
гомiн i вигуки:
- Правда, правда! Ми тобi вiримо!