Старицкий М.. Останнi орли

зата нi iскри. У сво му чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь
страшним, караючим ангелом.
Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей.
- А наступного дня, - розповiдав вiн, - зiбрався в Уманi сеймик i на
ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали
папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити
втручання Росi©.
- Загибель, смерть! - простогнав отець лпiдифор i безсило схилив
голову на груди.
- Не смерть, а боротьба! - вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. -
Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо...
- Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братi ! - промовив Мельхiседек,
простягаючи руки до Найди й Аркадiя. - Пане полковнику, може, це ще не
правдивi чутки?
- Слова мо© такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на
сво© вуха чув усе те, про що говорили вони! - поволi карбував слова
Залiзняк.
Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала
напружена мовчанка.
- Навколо, кажу вам, затiва ться щось лихе, - знову заговорив Залiзняк.
- На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого
чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи
нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки час, треба
рятуватися... Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче,
щоб остерегти: ляхи постановили на сво му сеймi найперше знищити тебе, як
вони iменують: першого бунтаря схизматського.
По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка.
- Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них
пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене,
обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi.
- Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що нинi! - рiшуче
заперечив Залiзняк. - Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари.
Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться
на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до
берега Днiпра.
- Рятуйся! - скрикнули разом Аркадiй i Антонiй.
- Рятуйся! - сказав отець лпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи
до Мельхiседека тремтячi руки. - Заради братi© сво © рятуйся!
Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й рятуватися", обличчя
його спалахнуло.
- Менi рятуватися?! - промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо
випростався на весь свiй могутнiй зрiст. - Щоб я в час бiди залишив свою
паству? Хто мiг порадити менi сi ? Нехай не заволодi мною страх i не
вдасться ляхам похитнути дух мiй! - вигукнув вiн грiзно'i з силою стукнув
патерицею об землю. - Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться
речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!"
Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх.
- Так, правда твоя, отче! - гаряче пiдтримав його Аркадiй. - Не личить
нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати ©м на поталу народ наш! Лишайся з нами i
будь спокiйний... Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми ©м приготу мо
добру зустрiч!
- Поляжемо всi, а вiдплатимо ©м за всi ©хнi звiрства! - пiдхопив Найда.
- Зброя сть, запаслися, - поквапно докинув Антонiй. - Вистачить на всю
братiю...
- У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, - Залiзняк поклав руки
на плечi Найди i Аркадiя, - ми перевернемо всю Польщу.
- I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! - гаряче пiдхопили
ченцi.
- Зупинiться! Що ви глаголите? - заволав Мельхiседек. - Чи ви гада те,
що я пiднiму свою патерицю й оберну ©© на меч?
- Гада мо! - палко вiдповiв Аркадiй. - Первосвященики не раз ставали на
захист храму господнього...
Мельхiседек iз жахом вiдступив.
- У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! -
промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком.
- Не так, не так, братi ! - заговорив знову Мельхiседек. - Не мечем, не
кров'ю, а правом... Ти зна ш ухвалу одного сеймика, але ти не зна ш, що
ухвалили iншi!
- Усi зiйдуться на одному! - перебили Мельхiседека вигуки присутнiх.
- Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росi©; ми напишемо в
Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу...
- На допомогу Росi© ми й сподiва мось, весь народ надi ться на не©! -
вiдповiв Залiзняк. - Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважа шляхта
волю iмператрицi!
- Слово Росi© в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лиша ться надiятись
тiльки на ©© зброю.
- На бога, братi , надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!..
- Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на
нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили
цей край? - палко заговорив Залiзняк.
- Нi, нi, панотче, не хитай нашо© волi!
- Сам бог кара тих, хто вiдда свою святиню на наругу ворогам! - палко
скрикнув Найда.
- Так, брате! I ми не вiдступимось вiд не©, - говорив далi Залiзняк. -
Повiдай, превелебний отче, чи не тобi сказали там, що коли на Вкра©нi
через утиски почнеться бунт, то тодi Росiя може втрутитися збройне й
примусити шляхту ствердити в Польщi право й потоптаний закон?
Мельхiседек схилив голову на знак згоди.
- А чи видали ж тобi на пiдкрiплення сих слiв якусь грамоту чи листа?
- Нi, се говорилося словесно, й важко було зрозумiти, чи ховали цi
слова щось бiльше.
- Ех, горе! - з досадою вигукнув Залiзняк. - Хоч би грамота, хоч лист,
хоч тро написаних слiв...
- Що? Про що говориш ти? - зацiкавились усi присутнi.
- Звiстка про те, що було сказано тобi, превелебний отче, облетiла весь
народ, усi надiються на допомогу царицi, скрiзь ходить чутка, що вона
видала тво©й милостi золоту грамоту до всього укра©нського народу, щоб
повставав вiн, а вона пришле на допомогу сво вiйсько.
Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж отця Антонiя.
Смагляве обличчя його почервонiло.
- Правда, правда! - озвався вiн квапливо, ступивши вiд дверей на
середину келi©. - Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тiльки не
знаю, до чого це?
- Нi, - сумно заперечив Мельхiседек. - Грамоти менi не давали нiяко©, а
на словах обiцяли...
- Що слова! - вигукнув з досадою Залiзняк. - Слово - не папiр! Та коли
б нам така грамота - все Запорожжя, вся Укра©на... та що там - море
повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд натхненного обличчя
Залiзняка.
- Превелебний отче, - вирвалося в нього мимохiть, слiдом за словами
Залiзняка. - А чи не можна попросити таку грамоту?
- Нi! - сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. - Справи державнi вельми
делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати сво© намiри.
- Що там просить! Та якби я тiльки в науцi писарськiй мастак був...
Отець Антонiй зупинив на Залiзняковi нетерплячий, сповнений чекання
погляд, та Залiзняк нараз круто урвав свою мову.
Усi насторожились.
В монастирськi ворота хтось нетерпляче стукав.
Присутнi завмерли, чекаючи чогось лихого.
За кiлька хвилин у келiю Мельхiседека ввiйшов послушник i сказав, даючи
iгуменовi згорнутий аркуш паперу з прикрiпленою до нього печаттю:
- Лист тво©й милостi вiд офiцiала унiатського Мокрицького. Мельхiседек
мерщiй вирвав згорток з рук послушника й, зiрвавши печать, розгорнув
довгий, списаний великими лiтерами аркуш. Та ледве дочитав вiн до половини
послання, як папiр затремтiв у його руцi, а обличчя густо почервонiло.
- Що, що там таке?! - скрикнули разом усi присутнi.
- Ну, братi , - мовив Мельхiседек сповненим обурення голосом, - кличуть
мене до права! Мокрицький виклика мене на суд до себе, вимага , щоб я
пристав на унiю й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А
якщо не буде мо © згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтiвник!
Усi занiмiли вiд обурення...
Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на час
про сво особисте горе; та тiльки-но вони з Залiзняком ви©хали з Турово©,
думки про нещасну Сару знову заволодiли ним цiлком.
Вiн не посмiв сказати про сво горе Залiзняковi, не посмiв i
вiдмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втiм, монастир
лежав якраз по дорозi на Лисянку, а туди линули тепер усi думки Петровi.
У Туровiй вiн довiдався, що через не© йшло тiльки два шляхи: один,
найко-ротший, вiв назад у Лисянку, а другий iшов на пiвдень,
розгалужуючись у свою чергу на багато дорiг.
Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свiй план помсти й ви©хав
iз Сарою кудись на пiвдень, тому вiн i зупинився на тому, що Гершко
повернувся з Турово© назад до Лисянки.
Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за цi кiлька днiв мiцно
здружився, також переконував його в цьому.
Коли ж парубок довiдався, що ляхи намiрились зiбратися в Лисянцi й
кинутися звiдти передусiм на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в
цiлковиту впевненiсть.
Тепер вiн хотiв якнайшвидше дiстатися до Мотронинського монастиря, щоб
звiдти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рiдного села та
залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усi © недовго©
дороги.
Увечерi Залiзняк iз сво©ми супутниками прибув до монастиря, i Петро
вирiшив наступного ж ранку переговорити з полковником про свiй намiр.
Звiстка про зухвалу вимогу Мокрицького, надiслану Мельхiседековi,
розлетiлася з надзвичайною швидкiстю по всьому монастирi. То був дзвiн на
сполох, що примусив захвилюватись, дзвiн на сполох, який сповiщав про
наближення страшного лиха. Петра ж ця звiстка приголомшила ще дужче, нiж
iнших: вiн зрозумiв - це початок, i кожна згаяна хвилина може коштувати
життя близьким, дорогим серцю людям.
Цiлу нiч не склепив вiн очей вiд хвилювання й нетерплячки, а, вставши
вранцi, вибрав слушну хвилину i пiдiйшов до Залiзняка.
- Пане полковнику, - мовив вiн, низько вклоняючись, - чутка пройшла, що
превелебний отець iгумен дiстав позов вiд Мокрицького?
- Так! - вiдповiв Залiзняк.
- Виходить, ляхи вже починають розправу?
- Якщо вже не почали...
- I перша на ©хньому шляху Лисянка.
- Авжеж!
- Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з
Неживим, а то ж там боронитися нiкому: всi хворi, старi, та малi, та
жiнки...
- Твоя правда, парубче! - заклопотано заговорив Залiзняк. - ©дь
негайно, треба заздалегiдь десь переховати жiнок та старих... особливо
жiнок... Умов отця Хому при©хати сюди... та хай вiн бере з собою неодмiнно
й сестру твою Прiсю, на лихо собi вона така гарна, то вже ©© не помилують
ляхи... Я про охорону села потурбуюсь... а козакiв у нас вистачить i на
пiв-Польщi! То вирушай же не зволiкаючи та привези сюди i. Прiсю, i отця
Хому... Пам'ятай, що ©© ждуть найгiршi муки!
Петро попрощався з Залiзняком i зразу ж вирушив разом з дияконом у
дорогу.
Минув тиждень вiдтодi, як при©хав Залiзняк, i що не день надходили новi
й новi пiдтвердження його слiв.
Щодня прибували втiкачi з близьких i далеких сiл укра©нських i
розповiдали про звiрства унiатiв, ляхiв.
Залiзняк раз у раз ви©жджав з монастиря, iнодi сам, iнодi з Найдою, з
котрим вiн часто радився наодинцi в його вiдлюднiй келi©. Iнодi вiн не
повертався й ночувати в монастир.
Уся братiя монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до Залiзняка,
особливо ж отець Аркадiй i отець Антонiй.
Мельхiседек теж не дрiмав.
З гарячковою поквапнiстю поспiшав вiн ужити всiх легальних заходiв, щоб
зупинити дi© ляхiв.
Вiн одiслав Мокрицькому рiзку вiдповiдь, у котрiй переконував його
облишити сво© намiри, бо вони можуть призвести до фатальних наслiдкiв, якi
впадуть на голови порушникiв миру й справедливостi в державi.
Вiн надiслав листи до комендантiв форпостiв на Днiпрi, благаючи ©х не
чинити утискiв православним, що ©дуть у релiгiйних справах до Переяслава,
до свого пископа.
До кожного з цих листiв вiн приклав копiю королiвського декрету; такi ж
копi© вiн розiслав i в найближчi мiстечка та мiста для оголошення
населенню.
Через те що в монастирях не було спецiальних писарiв, то вся братiя,
котра вмiла писати, засiла за цю роботу. Таких мастакiв було небагато, i
тому сам Мельхiседек просиджував днi й ночi з пером у руцi. Та всi його
старання не мали й найменшого успiху. Мокрицький нiчого не вiдповiв на
його листи, а, неначе глузуючи з слiв iгумена, кинувся ще з бiльшою
лютiстю на православних. Начальники форпостiв порадили Мельхiседековi
вдатися до вищо© влади, а в мiстах не дозволили оголосити королiвських
декретiв.
Усi цi невдачi не вбили невтомно© енергi© Мельхiседека; в душi його ще
жеврiла надiя на ухвалу варшавського сейму, й, незважаючи на всi погрози
ляхiв, вiн готувався до ново© подорожi у Варшаву. Але братiя монастирська
втратила надiю на мирне вирiшення справи. Гiркота кривд, утискiв i мук, що
©х зазнавали в Польщi православне духiвництво й весь православний народ,
сповнювали ©хнi душi страшною образою, i образа ця шукала iншого виходу.
По всiх келiях потай вiд отця iгумена точилися та мнi розмови, в
монастирських льохах переховувалися якiсь барила й мiцно зав'язанi паки.
А тривожнi звiстки тим часом усе ширились i ширились.
Був паркий лiтнiй вечiр. Небо, обкладене з усiх бокiв чорними хмарами,
кидало синювату мертву тiнь на землю, що застигла, чекаючи страшно© грози.
Жоден листок не ворушився на деревах, нерухомо застигло повiтря, й,
незважаючи на те, що не вiдчувалося кругом i найменшого вiтерця, важкi
чорнi хмари, прорiзанi бiлими клуботливими звивами, поволi випливали з
захiдного боку неба й застилали весь небосхил.
На землю насувалася чорна тiнь.
Наляканi страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли
навколо сво©х гнiзд, то забивалися пiд покрiвлю дзвiницi, пiд карнизи
церков i будинкiв.
Гудiв монастирський дзвiн, сповiщаючи про кiнець вечернi. Люди юрмилися
в дворi Мотронинського монастиря й, чекаючи виходу отця iгумена, тихо
розмовляли мiж собою, переказуючи жахливi новини.
Та ось останнiй стогiн дзвона завмер у нерухомому повiтрi; з церкви
ринув натовп прочан, а слiдом за ним показалася могутня постать
архiмандрита з хрестом у руках; за iгуменом iшов Залiзняк, а за ним уже
сунула чорною валкою i вся монастирська братiя.
Побачивши отця iгумена, всi, хто був у дворi, дуже захвилювались: однi
почали протовплюватись до Мельхiседека, кваплячись пiдiйти пiд
благословення, iншi ставали на колiна, падали перед ним ниць... Почулися
стогони, плач, iстеричнi зойки.
- Гинемо, отче! Гинемо! - волали люди. - Смертна година наближа ться...
Порятуй... помилуй... i захисти!..
Рука Мельхiседека, що високо тримала хреста, помiтно здригнулася;
скорботний погляд його пробiг по головах убого© пастви, яка простягала до
нього в останнiй надi© руки, i серце його стислося вiд невимовно© муки.
- Братi моя возлюблена! - заговорив вiн, задихаючись од хвилювання. -
Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се диний захист наш,
- високо пiдняв вiн над головою великого хреста з розп'яттям. - Сим
переможемо!
На темному тлi неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу,
що стояв на колiнах. Почулися слова молитви, зiтхання, стогони... Усi
схилилися перед сяючим хрестом.
- Не втрачайте ж надi©, стiйте твердо, спокус i погроз не бiйтеся, -
говорив Мельхiседек. - Господь пошле i захист, i покров тим, хто
поклада ться на його ласку. Ще не вiдома нам ухвала сейму; росiйська
цариця, а з нею й iншi держави клопочуться за нас. Надiйтеся ж на господа
й вiруйте, яко вiн сам гнаним за вiру захисник. Але путi господнi
невiдомi, - з грудей Мельхiседека вирвалося скорботне зiтхання, та голос
його звучав твердо й упевнено, - i якщо хоче вiн, щоб ми постраждали за
святу вiру нашу, на те його свята воля! I ми не вiдступимось вiд не©
заради благ i радостей свiту, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова
господнi: хто перетерпiв до кiнця, той спасенний буде.
У вiдповiдь на слова отця iгумена звiдусiль почувся голосний плач.
Похмурий стояв Залiзняк поруч Мельхiседека, не смiючи перервати його
слова, i тiльки поглядав мовчки з-пiд насуплених брiв на натовп, що ридав,
стоячи на колiнах.
Коли нараз до слуху всiх присутнiх виразно долинув кiнський тупiт, i за
кiлька хвилин у двiр монастирський влетiв укритий курявою вершник.
Осадивши свого змиленого коня, верхiвець зiскочив з сiдла й, пiдiйшовши
до Мельхiседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцевi iгуменовi:
- Од його превелебно© мосцi пископа Георгiя з Варшави, - i подав
Мельхiседековi запечатаний пакет.
Рiзким рухом зiрвав Мельхiседек з пакета товсту воскову печать i,
розгорнувши папiр, почав читати його...
Натовп, що юрмився на подвiр'©, нараз завмер.
Сотнi очей стежили за отцем iгуменом.
А вiн не одривався вiд списаного аркуша паперу.
Запала хвилина напружено© мовчанки, що збiглася з лиховiсним затишшям,
яке охопило природу.
Нараз обличчя отця iгумена вкрилося смертельною блiдiстю, папiр випав у
нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Вiн ухопився руками за
голову, похитнувся i впав би навзнак, якби його не пiдхопив Залiзняк.
Миттю вся братiя оточила отця iгумена.
- Що сталося, отче? На бога! - почулися з усiх бокiв розпачливi голоси.
- Гнiв божий... кара! - насилу вимовив Мельхiседек. - Сейм закiнчився,
прохання нашi всi вiдхилено, й декларацi© милостиво© царицi та iнших
монархiв, за нас чиненi, залишено без уваги!
Зойк жаху вирвався з грудей присутнiх i прокотився над юрбою, i в цей
час долинув здаля глухий, зата ний гуркiт грому... Слiдом за ним ще i
ще...
Жах опанував мешканцiв монастиря. Страшнi пориви вiтру налiтали на
юрбу, що зiбралася в дворi, зриваючи хустки з голiв жiнок, куйовдячи
волосся, рвучи одiж, i з диким свистом мчали далi, нагинаючи дерева,
здiймаючи перед собою стовпи куряви.
Обливаючись слiзьми, падали селяни на колiна, простягаючи до неба руки.
Крики й зойки натовпу змiшались iз стогоном столiтнього лiсу. Удари грому
посилювались, небесне склепiння двигтiло й, здавалось, ось-ось упаде на
землю...
Мигнула блискавка, й небо загорiлося з усiх бокiв.
Хитаючись i спираючись на руку брата Аркадiя, пiднявся Мельхiседек по
схiдцях монастирського ганку; за ним iшли Залiзняк i старша братiя.
Ввiйшовши в келiю, Мельхiседек мовчки опустився у сво крiсло й затулив
обличчя руками; отець лпiдифор сiв на лаву й похилив голову на груди;
Залiзняк, Найда, Аркадiй i Антонiй стояли похнюпившись бiля вiкна. Нiхто
не зважувався порушити тишу цi © страшно© хвилини. Глибокi сутiнки, що
сповнювали келiю, часом прорiзували яскравi спалахи блискавки й на мить
усе осявалось бiлим свiтлом, а потiм густий морок знову повивав нерухомi
постатi.
- Навiщо ти залишив нас, господи! - простогнав нарештi Мельхiседек,
одриваючи руки вiд обличчя й безсило опускаючи ©х на бильця крiсла.
- Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над
його святинями, а самi пильнували, аби тiльки бути покiрними й
довготерпеливими! - промовив глухо Залiзняк.
- Не нам належить кара: "Менi вiдомщення, i аз воздам", - суворо
вiдповiв Мельхiседек.
- Умерти, братi , умерти всiм! - простогнав старець лпiдифор.
- Всiм умерти, але вмерти немарно! - гнiвно вигукнув Залiзняк. -
Правда, чесний владико, господевi належить вiдомщення, але знаряддям сво ©
помсти вiн обрав нас i ми мусимо виконати волю його!
При цих словах молодi ченцi заворушилися.
- Так, правда, владико й отче наш, - палко заговорив Аркадiй,
виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав вiд
глухого обурення. - Чи не сам господь сказав через Саму©ла Сауловi: "Я
згадав про те, що вчинив Амалик Iзра©левi, як вiн став йому на дорозi,
коли вiн iшов з гипту. Тепер iди, й порази Амалика, й знищи все, що в
нього, i не давай пощади йому, але побий смертю вiд чоловiка до жони, вiд
отрока до немовляти!" I згадай, пречесний владико, чи не вiдступив господь
вiд Саула, коли Саул пощадив диного царя амаликитянського. А чи не гiршi
за амаликитян ляхи? Чи не в гипетському полонi ми перебували й
перебува мо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! I не
соромляться переслiдувати християн, чинити наругу над храмами святими, над
чесним священством, мордувати жiнок та дiтей! Нi, чесний владико, воiстину
вони в стократ гiршi за всiх амаликитян, фiлiстимлян i амореян, покараних
господом. Смерть ©м усiм, вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!
- Не проти чоловiка согрiшили вони, а проти духа святого, - палко
пiдхопив Антонiй. - I нема ©м пощади нi на землi, нi в небесах!
- Нема пощади! Ударила година справедливо© помсти! - полум'яне
вигукнув Найда. - Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги
його...
- Безумцi! Зупинiться! Що ви говорите! - скрикнув Мельхiседек,
простягаючи до ченцiв руки. - Хай не баламутяться серця вашi! Вiруйте в
милосердя боже; я завтра ж по©ду до Варшави. Ще надiюся на заступництво
Росi©... ще...
- Заступництво Росi© не привело нi до чого, - перебив його Залiзняк. -
Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тiльки надiятися на зброю Росi©, лишилося
виконати те, про що говорили тобi...
Страшний грiм вдарив над самими головами присутнiх i розкотився грiзним
трiскотом по всьому небосхилу.
- Ось голос, що кличе нас i нагаду про помсту! - урочисто мовив
Залiзняк, здiймаючи до неба руки. - Невже ж ми й тепер ще будемо баритися?
Нi, всi засоби вже випробувано, зостався тiльки один, котрий уже не раз
рятував нас i вiру нашу, - шабля козацька: вона не зрадить i тепер!
Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всiх, всякого
стану й преложенства' людей, - чи то селянина, чи то послушника, ченця чи
схимника, кожного, хто тiльки може держати ножа в руках! Усе вже готове в
нас. Ех, якби нам тiльки грамота! Адже вiд цього паперу залежить усе:
майбутн Укра©ни, порятунок вiри, порятунок усього святого для нас!
Пiвжиття вiддав би за цей папiр - i нема де його взяти!
Останнi слова Залiзняк мовив з особливою палкiстю.
Мельхiседек здригнувся i пiдвiв похилену голову.
- Превелебний отче, ти ж усе життя сво поклав за врятування вiри, -
гаряче говорив Залiзняк. - Ти - пастир наш: ми продовжу мо те, що розпочав
ти, за хрест святий несемо й ми сво життя! Допоможи ж нам: може, ти
знайдеш хоч якого-небудь листа од царицi... хоч...
- Спинися! Що ти говориш? - збуджено скрикнув Мельхiседек, простягаючи
до Залiзняка руку, немов хотiв стримати слово, що ладне було зiрватися з
його уст. - Годi... годi!..
. Залiзняк замовк, мовчав i Мельхiседек, але видно було, що слова
Залiзняковi глибоко його схвилювали.
- Iдiть з миром, братi , - промовив нарештi Мельхiседек уже спокiйнiше.
- Стоятимемо твердо й покладатимемо надiю на бога: без волi його не впаде
й волосина з людсько© голови. Хай же не бентежаться серця вашi, йдiть i
молiться. Довлi кожному дневi злоба його.
Нiхто не посмiв заперечити архiмандритовi: всi мовчки один за одним
пiдiйшли до нього пiд благословення i вийшли з келi©.
Мельхiседек лишився сам. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, потiм
глибоке зiтхання вирвалося з його грудей i голова схилилась на руки.
- Звершилося, - прошепотiв вiн беззвучно й знову застиг нерухомо в
сво му високому крiслi. Тупий, безпросвiтний одчай важким каменем налiг на
його душу й нiби скував усе тiло. Якийсь час сидiв вiн отак нерухомо, без
думи, без почуттiв, немов скам'янiлий, але ось тривожна думка знову
заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всi засоби вичерпано
й мирний шлях не приведе нi до чого?"
Мельхiседек пiдвiв голову i втопив скорботний погляд в куток келi©,
потонулий в мороцi, наче хотiв знайти там вiдповiдь на сво тривожне
запитання. "Так, - почулося з глибини серця, - всi мирнi засоби вже
випробуванi й не привели нi до чого. Слово не досяга серця, заслiпленого
шаленством". Невже ж вони, Залiзняк i його товаришi, суть продовжувачi
почато© ним справи? "Так, - почулося знову з глибини серця, - вони
кiнчають те, що почав ти". Але боже мiй! Я шукав миру мировi, а не
кровопролиття й борнi, захвилювався iгумен. Невже ж мiй шлях привiв ©х до
ножа? Невже ж не лишилося нiчого, крiм ножа? "Iншого шляху не лишилося
тепер", - пролунало в серцi iгумена так виразно, так чiтко, нiби цi слова
промовив хтось над самим його вухом. Мельхiседек здригнувся. "То,
виходить, правда на ©хньому боцi, виходить, вiн злочинець, бо стримував i
зупиняв ©х. Виходить, його проповiдь покори й терпiння тiльки вiддаляла
день миру й наближала день загибелi вбого© пастви його. I цього допустився
вiн, натхненний пастир, поставлений над усi ю Укра©ною!"
- О, горе пастирям, котрi занапащають i розгублюють овець пастви сво ©!
- промовив уголос Мельхiседек i, вставши з крiсла, схвильовано пройшовся
по кiмнатi.
Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю убогу
церкву вiд то© долi, яку призначили ©м ляхи? Просити, клопотатись,
позиватися? Нi, тепер уже це все марне. Давно вже Мельхiседек утратив
надiю на клопотання й заступництво iноземних дворiв перед сеймом
польським, але, як людина, тонучи, хапа ться за соломинку, так хапався вiн
за цю останню надiю. Тепер же вiн не мiг i на мить заспоко©ти себе цi ю
маною. Жах дiйсностi стояв перед його очима, немов живе страховище, й
невблаганно вимагав вiдповiдi. Що робити? Виконати те, на що натякали йому
там, на пiвночi? Зчинити бунт i ждати втручання iнших держав? Так, так!
Нема сили бiльше терпiти! Переповнилась чаша терпiння... Та чи буде
успiх? Там обiцяли йому допомогу, обiцяли на словах... Як передати сi
слова народовi? Один спосiб: вiдтворити ©х на паперi. Залiзняк бачить у
цьому весь успiх дiла... Всi повстануть...
Мельхiседек на хвилину замислився.
- Нi, нi! Одiйди, сатано! - скрикнув вiн. - Навiщо спокуша ш мене?
Кров, пожежi, убивства! Чи менi ©х викликати? Чи менi прийняти на душу сей
страшний грiх? О господи! Ти настановив мене пастирем над кра м сим.
Вiдкрий же менi твою волю, навчи мене, вкажи рабовi тво му незрячому тво©
путi!
Мельхiседек упав на колiна й так, долiлиць, застиг у безмовнiй молитвi
перед розп'яттям, що висiло на стiнi.
Навколо було тихо, тiльки страшнi удари грому стрясали час вiд часу
стiни монастиря. Мельхiседек не пiдводився, не чутно було нi слова, нi
стогону, здавалося, в келi© не було жодно© душi, тiльки блискавка, часом
прорiзуючи густий морок, освiтлювала на мить постать архiмандрита,