Страница:
торгiвлi, з третього - суворий цеховий лад, монополiзувавши працю, убив
внутрiшн змагання, допускаючи конкуренцiю вре©в, якi захопили врештi усе
в сво© руки.
Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення Речi Посполито©,
сам розклада ться, втрача благороднi прагнення славних часiв
Августа-Сигiзмунда, замiнюючи ©х вузькими, брудними его©стичними цiлями,
шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового. зу©ти, прибравши
до сво©х рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високi
традицi© свободи совiстi, любовi до батькiвщини й розвинули тiльки одне
прагнення - навернути всiх iновiрцiв у лоно католицько© церкви або стерти
©х з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни,
а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм'я величi папи.
Кiлька магнатських родин, роздiливши мiж собою територiю Речi
Посполито©, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi не лише центральнiй
владi, але й одна однiй. При такiй сваволi, при ототожненнi загальних
державних iнтересiв з особистими iнтересами шляхти, або, краще мовити,
окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього стану, при вiдсутностi
виконавчо© влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому
тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло, що польський становий i
релiгiйний фанатизм мусив зрештою дiйти на Правобережнiй Укра©нi до
несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi володарi й не
заглядали в сво© ма тностi, а марнотратили життя то в Варшавi, то в
Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння ма тками губернаторам,
уповноважуючи ©х необмеженою владою для визиску бiльших прибуткiв, то
можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд'яремний православний
народ, а особливо духiвництво. Православ'я й руське плем'я не занепали
остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росi©
й цiлковитому розкладовi шляхетського стану.
Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення Правобережно©
Укра©ни в епоху подiй, якi тут описуються.
Мiстечко Лисянка, що й нинi в Звенигородському повiтi Ки©всько©
губернi©, в той час було оточене густими лiсами. Заснували його ще за
Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв у мало
заселеному кра©; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i
центрами заселення безлюдного краю. Пiд крилом таких замкiв селилися
мiщани; кожний мiщанин зобов'язувався мати добру рушницю, не менше двох
фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з
свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для
©хнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi
фортецi, якi повиростали в непрохiднiй глушинi, незабаром облiплювались
хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку, на пiдзамчому; цi пiдзамковi
висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими валами
й ставали iнодi значними торговельними центрами.
Лисянка спершу належала родинi Чермiнських, а потiм, у 1622 роцi,
ввiйшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвiв
замок стiнами, озбро©в його, а також завiв у пiдзамчому ярмарок. У цьому
мiстечку за часiв Даниловича народився й вирiс Хмельницький, - за одними
переказами - батько Богданiв, Михайло, а за iншими - сам Богдан. У 1762
роцi на Лисянку, занесену в королiвськi добра, дiстав привiлей Ян
Яблоновський.
Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожовi вежi, розвiв розкiшнi
сади, загатив рiчки Тiкич i Лисянку, побудував великi млини, розширив
мiстечко й збiльшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатiла й стала
центром торгiвлi; навкруги не© почали виростати хутори, села; дрiмучi нiмi
лiси, колишнi притулки хижого звiра, сповнились гомоном i пiснею народу.
Хоча з часiв Дорошенка Лисянка й була двiчi розгромлена й гетьманом, i
татарами, але в половинi XVIII столiття, коли останнi спалахи козацько©
боротьби згасли, замок Лисянка звiвся з ру©н у новiй пишностi, а мiстечко
почало процвiтати ще бiльше. На той час уже дiдичi Яблоновськi не жили в
родових укра©нських ма тках, а ©х замiнили уповноваженi вiд них
губернатори; вони були й представниками влади сво©х патронiв, i
господарями ©хнiх ма тностей. В часи, якi тут описуються, губернатором
мiстечка Лисянки i всiх ма ткiв Олександра Яблоновського на Ки©вщинi був
вельможний пан Андрiй Кшемуський.
В часи губернаторства Кшемуського мiстечко Лисянка розрослося до
городка, дiстало магдебурзьке право й почало обирати сво©х бурмистрiв i
войтiв. З'явилися в мiстечку й православнi церкви, й костьоли, й крамницi,
i за©жджi двори, i шинки... Тiльки мiщанськi подвiр'я та хати почали з
року в рiк занепадати, i страшнi злиднi пiдкралися останнiм часом пiд ©хнi
стрiхи: всiлякi побори й видеркаси од двору, за курiння горiлки й пива, за
продаж напо©в, збори од мiрки хлiба, за в'©зд у мiстечко, за городи, за
торгiвлю й iнше - геть розоряли мiщан, нищили ©хнi промисли, а коли додати
до цих поборiв ще й натуральнi повинностi, котрi вони несли на замок, та
фанатичне переслiдування вiд губернаторiв, бурграбiв, економiв, ксьондзiв
за православну вiру, то буде зрозумiло, чому мiщан одразу задушили
упривiлейованi конкуренти - вре©; цi конкуренти тепер почали оселятися в
центрi мiстечка, тобто на торговому майданi, витiсняючи мiщан далi на
околицi.
Замок, мов вовкулака, висмоктував з усi © йому пiдвладно© людностi i
пiт, i кров, жирiючи й збагачуючись за рахунок сво©х покiрних пiдданцiв;
зате вiн красувався тепер i розкiшшю, i суворою величчю. На вершинi
положисто© невелико© гори, вкрито© синiми хвилями лiсiв, що бiгли вдалину,
на широкiй просiцi височiли зiгнутi колiнами зубчастi високi мури замку з
прорiзаними в них бiйницями i двома круглими вежами по краях; iз-за цих
стiн пiдiймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрiвля самого замку
й дивилася слуховими вiкнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло
пiднiжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретiв; до цього
ставу збiгав од замку по горi розкiшний тiнистий сад, примхливо
помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами,
статуями, квiтниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений
гарною високою кам'яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань,
бiля яко© завжди стояли баркаси й розмальованi дуби для панських
прогулянок.
Теперiшнiй замок з усiма мурами й прибудовами стояв на новому замчищi,
та й з кладки свiтлих, ще не закурених стiн i з яскравостi дахiв i
верхiвок башт зразу було видно, що вiн побудований недавно. Праворуч вiд
нього чорнiли стiни зруйнованого замку, на мiсцi якого стояла тепер
грандiозна й похмура споруда кляштора базилiан, що його побудував для
ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось мiстечко,
тонучи на околицях у зеленi садiв i рудiючи гостроверхими дахами в центрi.
Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим i вабило
до себе привiллям. Лiворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно
було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи
прегарними переливами свiтлотiней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й
губилась у сивiй зеленi верб синя стрiчка Тiкича, а далеко на широкiй
хвилястiй рiвнинi, серед яскраво© зеленi пишних лук i темних плям гайкiв
та пасiк, ряхтiли золотом i бронзою клаптики нив, нiби розкиданi то там,
то там аж до обрiю розкiшнi, дорогi плахти... Авжеж, втiшно було дивитися
з баштово© вишки на веселий, привiльний, вбраний у пишнi шати край
навкруги замку, та ще втiшнiше було жити в тому замку; з ранку до вечора
лунали там веселi вигуки й пiснi, шумувала хмiльна радiсть, не стихав
нестримний смiх. Старий губернатор замку Андрiй Кшемуський, що проживав
там уже третiй десяток рокiв, збирав величезнi прибутки з княжих ма ткiв,
одсилав сво му патроновi мiзерну частку ©х, а решту витрачав на бенкети
для навколишньо© шляхти, на безумнi забаганки й нечуванi витiвки; правда,
невичерпнi багатства дозволяли йому всiлякi надмiрностi, а збирати ©х i
приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дiтей i на схилi
вiку взяло собi на виховання убогу племiнницю, панну Теклю... Та приймачка
- не рiдна дитина, i пiклування про не© не могло погамувати в старого
Кшемуського его©зму i яко©сь хворобливо© жадоби бучних розваг. Дивувало
те, що вельможний магнат, який славився широкою гостиннiстю, завжди був
похмурий, не лише на самотi, але й на сво©х гамiрливих бенкетах, -
подейкували, що колись давно його спiткало якесь горе, котре примусило i
його самого, i дружину його Ядвiгу, з роду Дембжицьких, передчасно
посивiти; казали, що час лише осiв iржею на серце пана Андрiя, зробив його
жорстоким, але не заго©в страшно© рани i що вiд нестерпного болю вiн i
шукав забуття в бенкетах безумних... А втiм, можливо, поговiр цей i не мав
пiдстав, але губернатор справдi був завжди понурий i нестриманий як у
гнiвi, так i в сво©х диких витiвках, i цей шалений настрiй проявлявся в
нього раптовими пароксизмами. Панi Ядвiга користувалася такими нападами
шаленства свого чоловiка й щоразу пiдбивала його на всiлякi жорстокостi,
немов прагнучи комусь мстити.
В останнi роки, внаслiдок грiзних втручань Росi© у справи Речi
Посполито© i заворушень придушеного й покрiпаченого народу, навколишня
шляхта почала частiше навiдуватись до лисянського губернатора, радитися з
ним про сво© справи й гуляти в його неприступному замку на бучних
бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстiж розчиняв для гостей
свою браму i майже не вiдпускав ©х од себе, маючи на увазi, на випадок
раптово© небезпеки, укомплектувати ними i сво надвiрне вiйсько, i
гарнiзон фортецi. Просторi поко© замку ледве вмiщали шляхетних гостей, що
прибували сюди з сво ю челяддю i навiть псами, менш значна шляхта
знаходила притулок у стiнах базилiанського монастиря, а дрiбна
розквартировувалася в мiстечку.
У залах замку й на дворищi його завжди було гамiрно й людно, але
сьогоднi там стояв незвичайний тиск, а жвавий i гучний гамiр зростав з
кожною хвилиною. Сьогоднi святкував вельможний пан Кшемуський заручини
сво © небоги Теклi з Фелiксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам
губернатор Уманi пан Младанович. Ця подiя зiбрала в стiни замку не тiльки
навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподiваним i
найпочеснiшим був староста канiвський, вiдомий магнат Микола Потоцький, -
при©зд його й викликав у Лисянцi особливу метушню та хвилювання.
У великому замковому залi, прикрашеному портретами всього роду
Яблоновських, княжими гербами й рiзноманiтною збро ю, наближався до кiнця
парадний обiд; серед радiсного гамору й смiху вихоплювались вигуки:
"Вiват!", "Н х жи !" - в супроводi гарматних салютiв... Хазя©н нарештi
вийшов з-за столу i тим дав гостям сво©м цiлковиту свободу; але бiльшiсть
©х, незважаючи на довгий обiд та надмiрну кiлькiсть випитого вина, й на
думцi ще не мала вiдриватись од келихiв i залишати трапезний покiй...
На широкiй мармуровiй терасi, з котро© вели напiвкруглi сходи в сад,
з'явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його,
навислi й зрослi на перенiссi сивi брови, налитi кров'ю очi, що
поблискували недобрим вогнем, високий, порiзаний зморшками лоб i низько
опущенi вуса - все це разом вiдбивало таку пиховитiсть i неприступну
жалощам волю, що сам погляд цього пана навiвав на кожного холод i
примушував стрiчного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав
плебан базилiанiв ксьондз Ба вський. Його довга, кощава постать у чорнiй
сутанi, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цiлковитим контрастом
до огрядностi господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит,
парчу, адамашок...
- То пан плебан одержав з Рима листа? - промовив низьким хрипким
голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову.
- Так, ясновельможний пане, - вiдповiв фальцетом ксьондз, притримуючи
правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, - од ясновелебного
нунцiя.
- I що ж вiн пише?
- Про монастир, про деякi новини в Римi, про те, нарештi, що
найсвятiший, непогрiшний отець наш, довiдавшись про благодiяння, якими
осипа панська милость наших базилiан, та вiдданiсть його мосцi динiй,
iстиннiй католицькiй вiрi, возносить молитви про вiдпущення
ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi
ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд усяко© скверни, - хай
увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них бiлою
голубицею до престолу Всевишнього.
- О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона ле м помастила
рани душi мо ©, поточено© пристрастями й пекельними болями... Та чи гiдний
я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров'ю, чи
гiдний я молитов найсвятiшого папи? - промовив схвильованим i навiть
розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його
зворушили.
- Приниження паче гордостi, - похитав головою плебан, - найсвятiший
бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На
ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв,
а така кров не погубля душу, а очища ©©, як очища й гарту залiзо
вогонь горнила. В насильствi iнодi виявля ться велика любов: ми кара мо
дiтей сво©х, люблячи ©х i бажаючи ©м добра, а хто не виправля й не кара
- ненавидить ©х... Та й нема моцарства, котре не переслiдувало б
осквернителiв закону... Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати
осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його,
як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги.
Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в
затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову
плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли
красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi
д'горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка
була непри мна для плебана.
- Святий кардинал обiця ощасливити нас незабаром сво©ми одвiдинами,
-виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. - Вiн привезе
тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.
- Ох! - зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у
груди. - Недостойний!.. Все це так, i кожне тво слово, святий отче, пече
вогнем мо серце... врiзу ться в нього з болем, виклика новi бурi, але не
да менi бажаного спокою, життя мина , сили виснажуються, вже чути дух
могили сиро©, а спокою менi нема , нема й забуття! Нi в запалi гнiву, нi
в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi нема цього
забуття давнього болю, нема ! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i
могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я
вбачаю караючу десницю...
- Боже! - скрикнув, пiднiсши руки, плебан. - Невже пан почува себе
нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою,
панею Ядвiгою?
- Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворя , а роз'ятрю .
- Розумiю, вельможний жадав дiтей...
- Не говори, отче, про дiтей...
- Тобi, коханий мiй пане, боляче... Але в господа сил усе можливе:
згадай Авраама i Сару... А може, провидiння, заради твого ж добробуту,
вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи,
може, давно колись йому завдано удару незабутнього... Повiдай, вельможний,
духовному отцевi сво горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами
проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.
- Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не
вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя... Та облишмо про
це... Чи нема ще чогось нового?
- Як же! Про головне я ще й не говорив... Рим пропону й вимага , щоб
Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй
сво©й територi© католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi
кра©ни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву... О, яка
велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма
народами Польщi i яка уготована ©й пречудова, невимовно блаженна доля там!
- урочисто показав плебан пальцем д'горi. - Рим зверта ться до Речi
Посполито©, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й
становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне
володiти збро ю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно
вже вiдреклося вiд хлопсько© вiри й припало до лона нашо© церкви,
мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, - викорiненi, ретична i рархiя
i попи знищенi... i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що
тиня ться степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися
до хитрощiв, напiвзаходiв, - просто принизливо! Пора смiливо завдати
рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю!
- Авжеж, либонь, пора! - збуджено промовив Кшемуський, багатозначно
стиснувши кулак.
- Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, - усе жвавiшав плебан, -
схизматка Росiя почина втручатися в нашi справи i навiть насмiлю ться
пiдносити голос до наказiв i погроз!
- О зус-Марiя! - з жахом мовив Кшемуський.
- Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до
справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя ма диний привiд для
втручання - це турбота про сво©х одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим
державам зда ться законним. Та коли б не було тут ©© одновiрцiв - i
приводу б не iснувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскорiше
i найрiшучiше позбавитися цих одновiрцiв. Усi попереднi заходи - хитрощi
Шумлянських i Жабокрицьких - тепер уже не потрiбнi, - та, правду кажучи,
вiд них i тодi була невелика користь: вiддали всi церковнi ма тностi i всю
владу в руки унiатсько© i рархi©, та самi унiати небажанi теж: це якийсь
недозрiлий, шкiдливий плiд - перехiдний, кривий щабель, з якого легко й
зiрватися... Вони ранiше, може, й були кориснi, щоб одвести очi вiд
iстинно© нашо© мети, але далi ©х Рим не потерпить... Та зараз не про них
мова: поки що йдеться про схизматiв, тепер здебiльшого темних, диких. Ми й
далi будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всi заходи, до яких вда ться
благородне лицарство, щоб навернути ©х до iстинно© вiри, виявляються
безсилими: цi тварюки впертi й черствi серцем, мов звiрi... А от через них
iмператриця докуча й вимага в короля всiляких декретiв i пiльг для цих
недовiркiв. То пiднесiться ж духом, волелюбнi, гордi сини сво © славно©
вiтчизни, вiрнi дiти костьолу! Повстаньте i проти короля, i проти
iноземних впливiв та iменем найсвятiшого папи оголосiть, що в Речi
Посполитiй може бути тiльки одна вiра - католицька!
- Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для кого
з шляхти ©хнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда: вигнати бидло
легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук?
- Пустий страх! По-перше, якщо пiд загрозою смертi наказати всiм
перейти в католицтво або хоч в унiю i негайно взятися виконувати цю
погрозу... принаймнi поки що нiхто не стане на завадi - то повiр, сину,
хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а залiзо й вогонь - переконливi...
Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п'яниць, таких, що й на палю
сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам.
- Але ж минуле да iншi приклади. Ми бачили, що нiчим не можна було
спокусити прокляте бидло.
- Минуле - не закон: тодi бидло мало пiдтримку в козацтвi i в
Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не вживали належних... А
римська курiя радить скористатися слушним моментом i одразу знищити
схизму.
Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадно© злоби й жорстокостi,
а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот:
- Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян
повибивати, не пускаючи нiкого за креси... Людей дасть i Волощина... там
голодних - не злiчити... Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а
все iнше само прийде... Господь тодi воздвигне об' днану духом Польщу й
возвеличить ©© понад усi держави, а поборникiв об' днання церкви вознесе в
оселi горнi©!..
- Так, це велика думка, навiяна небом, - запалився й Кшемуський, -
треба, щоб вона заполонила всiх.
- Amen! - розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом
виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi
вiд непосильних трудiв гостi.
Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував
молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни
Теклi. Младанович ще був не старий, хоч i дуже пом'ятий надмiрностями
життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани,
черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi
вже нiчого не було старопольського, а скорiше помiчалося намагання
здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi
тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими
виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна: товстий,
кирпатий, з широкими нiздрями нiс у темно-червоних полисках, банькатi,
олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздво на верхня губа, з-за
яко© виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.
Цiлковитою протилежнiстю свого родича був молодий хорунжий: ставний,
гарний, у пишному польському вбраннi - рожевому атласному жупанi й
срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем; стан його
був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.
Младанович ледве волiк ноги й тер рукою спiтнiлий, розгарячiлий лоб,
похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд хмелю головою. Доплентавшись до
першо© гранiтно© лави, що стояла бiля грота, вiн важко на не© опустився.
- Ху, важко, Фелiксе, - вiддихувався й пихкав, поводячи бровами,
Младанович. - Вже не прийма стiльки утроба, як колись... C'est la
viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину - без
кiнця-краю... i як з гуски вода! А тепер от... задихаюся!
Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:
- А добре году колега... добре, донесхочу... Але, але, mon cher2,
кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й тонша... А втiм, в
усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в
кожнiй сюрприз на пам'ять... Такий тесть, та foi3, згодиться, i ти менi
повинен дякувати.
- Спасибi, дядечку, - Голембицький поцiлував у плече Младановича. -
Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не раду : адже всi оцi ма тностi не
його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше було б
величезнi прибутки вiд них складати до сховку, а не розтринькувати так
нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць, то завтра пiсля нього
зостанеться дуля!
- Ха-ха! Ось що тебе турбу ! Але ти щодо цього можеш заспоко©тися: пан
Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя в
спадщину це ж саме губернаторство.
- Вiн i менi про це натякав.
- Отже, нема чого тобi й турбуватися... А тут гарно, кра вид чарiвний,
i ця в'юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря запахуще, - чу ш дух
сiна? А добру збудував вiн фортецю - не гiрша за мою уманську: дивись,
який глибокий рiв за мурами, а далi землянi окопи й на них дубовий
подвiйний частокiл... Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.
- Зайвi витрати, - знизав плечима Голембицький, - Умань i без того
неприступна...
- Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi... Нехай план спише
мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було...
- Та, мабуть, запросили в офiцiни... де замкова команда...
- Однак це прикро: вiн у мене - права рука... Я привiз його... Нарештi,
вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького...
- А все ж таки схизмат... iз хлопiв...
- Гонта - не слуга, не простий хлоп, - загарячкував Младанович, - вiн
тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований... це голова!..
- Вельможний до нього занадто прихильний... щоб не пошкодував потiм...
- Ну, облишмо, - обiрвав Младанович i, помiтивши в гротi мармурову
статую, почав до не© придивлятися. - Ось дивися, який мармур у гротi...
Зда ться, втiкаюча дрiада, - заговорив вiн грайливо. - Тьху ти! Яка
краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на
п' десталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?
- Але, коханий дядечку...
- Ревну ш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви... замiсть холодного мармуру -
рожеве, ароматне тiло... A, sacrebleux! Грiм i блискавка! Але я тобi
раджу, mon cher, бути в подружньому життi лiберальним i вiльнолюбним...
Шлюб нам потрiбен тiльки для зв'язкiв, для збiльшення ма тностей, а для
радощiв життя - вiн отрута: це хробак, який пiдточу всi нашi втiхи... а
життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тiльки зовнiшнiх
конвенансiв i поза пристойним родинним вогнищем треба завести свiй
вiльний, широкий парадиз, якого й вимага справжня шляхетська порода: наш
лицарський дух жде вiльного простору й величi...
- Я, власне, не старовiр, - посмiхнувся Голембицький, - i визнаю, що
шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання - заради iнтересiв серця
i що ©х сполучати нелегко... Але я здивувався, що високошановний пан,
маючи...
- Дiтей, - перебив Младанович, - i додам ще: прекрасних дiтей...
особливо дочку... i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай поб' мене
перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах... саме в
насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумi рiзноманiтити ©х, витончувати:
все для цього i все в цьому.
- Вiддаватися насолодам можна тiльки тодi, коли людина перебува в
цiлковитiй безпецi i коли над ©© головою не висить бiда...
- А що ж висить над мо ю головою?
- Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити гроза.
По-перше, щось затiвають бестi© хлопи: мовчать, але дивляться вовками...
По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки...
- Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги,
внутрiшн змагання, допускаючи конкуренцiю вре©в, якi захопили врештi усе
в сво© руки.
Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення Речi Посполито©,
сам розклада ться, втрача благороднi прагнення славних часiв
Августа-Сигiзмунда, замiнюючи ©х вузькими, брудними его©стичними цiлями,
шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового. зу©ти, прибравши
до сво©х рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високi
традицi© свободи совiстi, любовi до батькiвщини й розвинули тiльки одне
прагнення - навернути всiх iновiрцiв у лоно католицько© церкви або стерти
©х з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни,
а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм'я величi папи.
Кiлька магнатських родин, роздiливши мiж собою територiю Речi
Посполито©, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi не лише центральнiй
владi, але й одна однiй. При такiй сваволi, при ототожненнi загальних
державних iнтересiв з особистими iнтересами шляхти, або, краще мовити,
окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього стану, при вiдсутностi
виконавчо© влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому
тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло, що польський становий i
релiгiйний фанатизм мусив зрештою дiйти на Правобережнiй Укра©нi до
несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi володарi й не
заглядали в сво© ма тностi, а марнотратили життя то в Варшавi, то в
Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння ма тками губернаторам,
уповноважуючи ©х необмеженою владою для визиску бiльших прибуткiв, то
можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд'яремний православний
народ, а особливо духiвництво. Православ'я й руське плем'я не занепали
остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росi©
й цiлковитому розкладовi шляхетського стану.
Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення Правобережно©
Укра©ни в епоху подiй, якi тут описуються.
Мiстечко Лисянка, що й нинi в Звенигородському повiтi Ки©всько©
губернi©, в той час було оточене густими лiсами. Заснували його ще за
Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв у мало
заселеному кра©; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i
центрами заселення безлюдного краю. Пiд крилом таких замкiв селилися
мiщани; кожний мiщанин зобов'язувався мати добру рушницю, не менше двох
фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з
свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для
©хнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi
фортецi, якi повиростали в непрохiднiй глушинi, незабаром облiплювались
хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку, на пiдзамчому; цi пiдзамковi
висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими валами
й ставали iнодi значними торговельними центрами.
Лисянка спершу належала родинi Чермiнських, а потiм, у 1622 роцi,
ввiйшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвiв
замок стiнами, озбро©в його, а також завiв у пiдзамчому ярмарок. У цьому
мiстечку за часiв Даниловича народився й вирiс Хмельницький, - за одними
переказами - батько Богданiв, Михайло, а за iншими - сам Богдан. У 1762
роцi на Лисянку, занесену в королiвськi добра, дiстав привiлей Ян
Яблоновський.
Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожовi вежi, розвiв розкiшнi
сади, загатив рiчки Тiкич i Лисянку, побудував великi млини, розширив
мiстечко й збiльшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатiла й стала
центром торгiвлi; навкруги не© почали виростати хутори, села; дрiмучi нiмi
лiси, колишнi притулки хижого звiра, сповнились гомоном i пiснею народу.
Хоча з часiв Дорошенка Лисянка й була двiчi розгромлена й гетьманом, i
татарами, але в половинi XVIII столiття, коли останнi спалахи козацько©
боротьби згасли, замок Лисянка звiвся з ру©н у новiй пишностi, а мiстечко
почало процвiтати ще бiльше. На той час уже дiдичi Яблоновськi не жили в
родових укра©нських ма тках, а ©х замiнили уповноваженi вiд них
губернатори; вони були й представниками влади сво©х патронiв, i
господарями ©хнiх ма тностей. В часи, якi тут описуються, губернатором
мiстечка Лисянки i всiх ма ткiв Олександра Яблоновського на Ки©вщинi був
вельможний пан Андрiй Кшемуський.
В часи губернаторства Кшемуського мiстечко Лисянка розрослося до
городка, дiстало магдебурзьке право й почало обирати сво©х бурмистрiв i
войтiв. З'явилися в мiстечку й православнi церкви, й костьоли, й крамницi,
i за©жджi двори, i шинки... Тiльки мiщанськi подвiр'я та хати почали з
року в рiк занепадати, i страшнi злиднi пiдкралися останнiм часом пiд ©хнi
стрiхи: всiлякi побори й видеркаси од двору, за курiння горiлки й пива, за
продаж напо©в, збори од мiрки хлiба, за в'©зд у мiстечко, за городи, за
торгiвлю й iнше - геть розоряли мiщан, нищили ©хнi промисли, а коли додати
до цих поборiв ще й натуральнi повинностi, котрi вони несли на замок, та
фанатичне переслiдування вiд губернаторiв, бурграбiв, економiв, ксьондзiв
за православну вiру, то буде зрозумiло, чому мiщан одразу задушили
упривiлейованi конкуренти - вре©; цi конкуренти тепер почали оселятися в
центрi мiстечка, тобто на торговому майданi, витiсняючи мiщан далi на
околицi.
Замок, мов вовкулака, висмоктував з усi © йому пiдвладно© людностi i
пiт, i кров, жирiючи й збагачуючись за рахунок сво©х покiрних пiдданцiв;
зате вiн красувався тепер i розкiшшю, i суворою величчю. На вершинi
положисто© невелико© гори, вкрито© синiми хвилями лiсiв, що бiгли вдалину,
на широкiй просiцi височiли зiгнутi колiнами зубчастi високi мури замку з
прорiзаними в них бiйницями i двома круглими вежами по краях; iз-за цих
стiн пiдiймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрiвля самого замку
й дивилася слуховими вiкнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло
пiднiжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретiв; до цього
ставу збiгав од замку по горi розкiшний тiнистий сад, примхливо
помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами,
статуями, квiтниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений
гарною високою кам'яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань,
бiля яко© завжди стояли баркаси й розмальованi дуби для панських
прогулянок.
Теперiшнiй замок з усiма мурами й прибудовами стояв на новому замчищi,
та й з кладки свiтлих, ще не закурених стiн i з яскравостi дахiв i
верхiвок башт зразу було видно, що вiн побудований недавно. Праворуч вiд
нього чорнiли стiни зруйнованого замку, на мiсцi якого стояла тепер
грандiозна й похмура споруда кляштора базилiан, що його побудував для
ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось мiстечко,
тонучи на околицях у зеленi садiв i рудiючи гостроверхими дахами в центрi.
Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим i вабило
до себе привiллям. Лiворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно
було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи
прегарними переливами свiтлотiней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й
губилась у сивiй зеленi верб синя стрiчка Тiкича, а далеко на широкiй
хвилястiй рiвнинi, серед яскраво© зеленi пишних лук i темних плям гайкiв
та пасiк, ряхтiли золотом i бронзою клаптики нив, нiби розкиданi то там,
то там аж до обрiю розкiшнi, дорогi плахти... Авжеж, втiшно було дивитися
з баштово© вишки на веселий, привiльний, вбраний у пишнi шати край
навкруги замку, та ще втiшнiше було жити в тому замку; з ранку до вечора
лунали там веселi вигуки й пiснi, шумувала хмiльна радiсть, не стихав
нестримний смiх. Старий губернатор замку Андрiй Кшемуський, що проживав
там уже третiй десяток рокiв, збирав величезнi прибутки з княжих ма ткiв,
одсилав сво му патроновi мiзерну частку ©х, а решту витрачав на бенкети
для навколишньо© шляхти, на безумнi забаганки й нечуванi витiвки; правда,
невичерпнi багатства дозволяли йому всiлякi надмiрностi, а збирати ©х i
приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дiтей i на схилi
вiку взяло собi на виховання убогу племiнницю, панну Теклю... Та приймачка
- не рiдна дитина, i пiклування про не© не могло погамувати в старого
Кшемуського его©зму i яко©сь хворобливо© жадоби бучних розваг. Дивувало
те, що вельможний магнат, який славився широкою гостиннiстю, завжди був
похмурий, не лише на самотi, але й на сво©х гамiрливих бенкетах, -
подейкували, що колись давно його спiткало якесь горе, котре примусило i
його самого, i дружину його Ядвiгу, з роду Дембжицьких, передчасно
посивiти; казали, що час лише осiв iржею на серце пана Андрiя, зробив його
жорстоким, але не заго©в страшно© рани i що вiд нестерпного болю вiн i
шукав забуття в бенкетах безумних... А втiм, можливо, поговiр цей i не мав
пiдстав, але губернатор справдi був завжди понурий i нестриманий як у
гнiвi, так i в сво©х диких витiвках, i цей шалений настрiй проявлявся в
нього раптовими пароксизмами. Панi Ядвiга користувалася такими нападами
шаленства свого чоловiка й щоразу пiдбивала його на всiлякi жорстокостi,
немов прагнучи комусь мстити.
В останнi роки, внаслiдок грiзних втручань Росi© у справи Речi
Посполито© i заворушень придушеного й покрiпаченого народу, навколишня
шляхта почала частiше навiдуватись до лисянського губернатора, радитися з
ним про сво© справи й гуляти в його неприступному замку на бучних
бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстiж розчиняв для гостей
свою браму i майже не вiдпускав ©х од себе, маючи на увазi, на випадок
раптово© небезпеки, укомплектувати ними i сво надвiрне вiйсько, i
гарнiзон фортецi. Просторi поко© замку ледве вмiщали шляхетних гостей, що
прибували сюди з сво ю челяддю i навiть псами, менш значна шляхта
знаходила притулок у стiнах базилiанського монастиря, а дрiбна
розквартировувалася в мiстечку.
У залах замку й на дворищi його завжди було гамiрно й людно, але
сьогоднi там стояв незвичайний тиск, а жвавий i гучний гамiр зростав з
кожною хвилиною. Сьогоднi святкував вельможний пан Кшемуський заручини
сво © небоги Теклi з Фелiксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам
губернатор Уманi пан Младанович. Ця подiя зiбрала в стiни замку не тiльки
навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподiваним i
найпочеснiшим був староста канiвський, вiдомий магнат Микола Потоцький, -
при©зд його й викликав у Лисянцi особливу метушню та хвилювання.
У великому замковому залi, прикрашеному портретами всього роду
Яблоновських, княжими гербами й рiзноманiтною збро ю, наближався до кiнця
парадний обiд; серед радiсного гамору й смiху вихоплювались вигуки:
"Вiват!", "Н х жи !" - в супроводi гарматних салютiв... Хазя©н нарештi
вийшов з-за столу i тим дав гостям сво©м цiлковиту свободу; але бiльшiсть
©х, незважаючи на довгий обiд та надмiрну кiлькiсть випитого вина, й на
думцi ще не мала вiдриватись од келихiв i залишати трапезний покiй...
На широкiй мармуровiй терасi, з котро© вели напiвкруглi сходи в сад,
з'явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його,
навислi й зрослi на перенiссi сивi брови, налитi кров'ю очi, що
поблискували недобрим вогнем, високий, порiзаний зморшками лоб i низько
опущенi вуса - все це разом вiдбивало таку пиховитiсть i неприступну
жалощам волю, що сам погляд цього пана навiвав на кожного холод i
примушував стрiчного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав
плебан базилiанiв ксьондз Ба вський. Його довга, кощава постать у чорнiй
сутанi, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цiлковитим контрастом
до огрядностi господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит,
парчу, адамашок...
- То пан плебан одержав з Рима листа? - промовив низьким хрипким
голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову.
- Так, ясновельможний пане, - вiдповiв фальцетом ксьондз, притримуючи
правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, - од ясновелебного
нунцiя.
- I що ж вiн пише?
- Про монастир, про деякi новини в Римi, про те, нарештi, що
найсвятiший, непогрiшний отець наш, довiдавшись про благодiяння, якими
осипа панська милость наших базилiан, та вiдданiсть його мосцi динiй,
iстиннiй католицькiй вiрi, возносить молитви про вiдпущення
ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi
ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд усяко© скверни, - хай
увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них бiлою
голубицею до престолу Всевишнього.
- О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона ле м помастила
рани душi мо ©, поточено© пристрастями й пекельними болями... Та чи гiдний
я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров'ю, чи
гiдний я молитов найсвятiшого папи? - промовив схвильованим i навiть
розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його
зворушили.
- Приниження паче гордостi, - похитав головою плебан, - найсвятiший
бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На
ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв,
а така кров не погубля душу, а очища ©©, як очища й гарту залiзо
вогонь горнила. В насильствi iнодi виявля ться велика любов: ми кара мо
дiтей сво©х, люблячи ©х i бажаючи ©м добра, а хто не виправля й не кара
- ненавидить ©х... Та й нема моцарства, котре не переслiдувало б
осквернителiв закону... Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати
осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його,
як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги.
Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в
затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову
плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли
красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi
д'горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка
була непри мна для плебана.
- Святий кардинал обiця ощасливити нас незабаром сво©ми одвiдинами,
-виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. - Вiн привезе
тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.
- Ох! - зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у
груди. - Недостойний!.. Все це так, i кожне тво слово, святий отче, пече
вогнем мо серце... врiзу ться в нього з болем, виклика новi бурi, але не
да менi бажаного спокою, життя мина , сили виснажуються, вже чути дух
могили сиро©, а спокою менi нема , нема й забуття! Нi в запалi гнiву, нi
в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi нема цього
забуття давнього болю, нема ! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i
могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я
вбачаю караючу десницю...
- Боже! - скрикнув, пiднiсши руки, плебан. - Невже пан почува себе
нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою,
панею Ядвiгою?
- Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворя , а роз'ятрю .
- Розумiю, вельможний жадав дiтей...
- Не говори, отче, про дiтей...
- Тобi, коханий мiй пане, боляче... Але в господа сил усе можливе:
згадай Авраама i Сару... А може, провидiння, заради твого ж добробуту,
вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи,
може, давно колись йому завдано удару незабутнього... Повiдай, вельможний,
духовному отцевi сво горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами
проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.
- Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не
вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя... Та облишмо про
це... Чи нема ще чогось нового?
- Як же! Про головне я ще й не говорив... Рим пропону й вимага , щоб
Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй
сво©й територi© католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi
кра©ни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву... О, яка
велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма
народами Польщi i яка уготована ©й пречудова, невимовно блаженна доля там!
- урочисто показав плебан пальцем д'горi. - Рим зверта ться до Речi
Посполито©, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й
становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне
володiти збро ю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно
вже вiдреклося вiд хлопсько© вiри й припало до лона нашо© церкви,
мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, - викорiненi, ретична i рархiя
i попи знищенi... i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що
тиня ться степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися
до хитрощiв, напiвзаходiв, - просто принизливо! Пора смiливо завдати
рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю!
- Авжеж, либонь, пора! - збуджено промовив Кшемуський, багатозначно
стиснувши кулак.
- Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, - усе жвавiшав плебан, -
схизматка Росiя почина втручатися в нашi справи i навiть насмiлю ться
пiдносити голос до наказiв i погроз!
- О зус-Марiя! - з жахом мовив Кшемуський.
- Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до
справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя ма диний привiд для
втручання - це турбота про сво©х одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим
державам зда ться законним. Та коли б не було тут ©© одновiрцiв - i
приводу б не iснувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскорiше
i найрiшучiше позбавитися цих одновiрцiв. Усi попереднi заходи - хитрощi
Шумлянських i Жабокрицьких - тепер уже не потрiбнi, - та, правду кажучи,
вiд них i тодi була невелика користь: вiддали всi церковнi ма тностi i всю
владу в руки унiатсько© i рархi©, та самi унiати небажанi теж: це якийсь
недозрiлий, шкiдливий плiд - перехiдний, кривий щабель, з якого легко й
зiрватися... Вони ранiше, може, й були кориснi, щоб одвести очi вiд
iстинно© нашо© мети, але далi ©х Рим не потерпить... Та зараз не про них
мова: поки що йдеться про схизматiв, тепер здебiльшого темних, диких. Ми й
далi будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всi заходи, до яких вда ться
благородне лицарство, щоб навернути ©х до iстинно© вiри, виявляються
безсилими: цi тварюки впертi й черствi серцем, мов звiрi... А от через них
iмператриця докуча й вимага в короля всiляких декретiв i пiльг для цих
недовiркiв. То пiднесiться ж духом, волелюбнi, гордi сини сво © славно©
вiтчизни, вiрнi дiти костьолу! Повстаньте i проти короля, i проти
iноземних впливiв та iменем найсвятiшого папи оголосiть, що в Речi
Посполитiй може бути тiльки одна вiра - католицька!
- Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для кого
з шляхти ©хнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда: вигнати бидло
легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук?
- Пустий страх! По-перше, якщо пiд загрозою смертi наказати всiм
перейти в католицтво або хоч в унiю i негайно взятися виконувати цю
погрозу... принаймнi поки що нiхто не стане на завадi - то повiр, сину,
хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а залiзо й вогонь - переконливi...
Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п'яниць, таких, що й на палю
сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам.
- Але ж минуле да iншi приклади. Ми бачили, що нiчим не можна було
спокусити прокляте бидло.
- Минуле - не закон: тодi бидло мало пiдтримку в козацтвi i в
Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не вживали належних... А
римська курiя радить скористатися слушним моментом i одразу знищити
схизму.
Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадно© злоби й жорстокостi,
а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот:
- Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян
повибивати, не пускаючи нiкого за креси... Людей дасть i Волощина... там
голодних - не злiчити... Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а
все iнше само прийде... Господь тодi воздвигне об' днану духом Польщу й
возвеличить ©© понад усi держави, а поборникiв об' днання церкви вознесе в
оселi горнi©!..
- Так, це велика думка, навiяна небом, - запалився й Кшемуський, -
треба, щоб вона заполонила всiх.
- Amen! - розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом
виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi
вiд непосильних трудiв гостi.
Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував
молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни
Теклi. Младанович ще був не старий, хоч i дуже пом'ятий надмiрностями
життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани,
черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi
вже нiчого не було старопольського, а скорiше помiчалося намагання
здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi
тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими
виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна: товстий,
кирпатий, з широкими нiздрями нiс у темно-червоних полисках, банькатi,
олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздво на верхня губа, з-за
яко© виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.
Цiлковитою протилежнiстю свого родича був молодий хорунжий: ставний,
гарний, у пишному польському вбраннi - рожевому атласному жупанi й
срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем; стан його
був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.
Младанович ледве волiк ноги й тер рукою спiтнiлий, розгарячiлий лоб,
похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд хмелю головою. Доплентавшись до
першо© гранiтно© лави, що стояла бiля грота, вiн важко на не© опустився.
- Ху, важко, Фелiксе, - вiддихувався й пихкав, поводячи бровами,
Младанович. - Вже не прийма стiльки утроба, як колись... C'est la
viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину - без
кiнця-краю... i як з гуски вода! А тепер от... задихаюся!
Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:
- А добре году колега... добре, донесхочу... Але, але, mon cher2,
кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й тонша... А втiм, в
усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в
кожнiй сюрприз на пам'ять... Такий тесть, та foi3, згодиться, i ти менi
повинен дякувати.
- Спасибi, дядечку, - Голембицький поцiлував у плече Младановича. -
Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не раду : адже всi оцi ма тностi не
його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше було б
величезнi прибутки вiд них складати до сховку, а не розтринькувати так
нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць, то завтра пiсля нього
зостанеться дуля!
- Ха-ха! Ось що тебе турбу ! Але ти щодо цього можеш заспоко©тися: пан
Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя в
спадщину це ж саме губернаторство.
- Вiн i менi про це натякав.
- Отже, нема чого тобi й турбуватися... А тут гарно, кра вид чарiвний,
i ця в'юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря запахуще, - чу ш дух
сiна? А добру збудував вiн фортецю - не гiрша за мою уманську: дивись,
який глибокий рiв за мурами, а далi землянi окопи й на них дубовий
подвiйний частокiл... Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.
- Зайвi витрати, - знизав плечима Голембицький, - Умань i без того
неприступна...
- Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi... Нехай план спише
мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було...
- Та, мабуть, запросили в офiцiни... де замкова команда...
- Однак це прикро: вiн у мене - права рука... Я привiз його... Нарештi,
вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького...
- А все ж таки схизмат... iз хлопiв...
- Гонта - не слуга, не простий хлоп, - загарячкував Младанович, - вiн
тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований... це голова!..
- Вельможний до нього занадто прихильний... щоб не пошкодував потiм...
- Ну, облишмо, - обiрвав Младанович i, помiтивши в гротi мармурову
статую, почав до не© придивлятися. - Ось дивися, який мармур у гротi...
Зда ться, втiкаюча дрiада, - заговорив вiн грайливо. - Тьху ти! Яка
краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на
п' десталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?
- Але, коханий дядечку...
- Ревну ш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви... замiсть холодного мармуру -
рожеве, ароматне тiло... A, sacrebleux! Грiм i блискавка! Але я тобi
раджу, mon cher, бути в подружньому життi лiберальним i вiльнолюбним...
Шлюб нам потрiбен тiльки для зв'язкiв, для збiльшення ма тностей, а для
радощiв життя - вiн отрута: це хробак, який пiдточу всi нашi втiхи... а
життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тiльки зовнiшнiх
конвенансiв i поза пристойним родинним вогнищем треба завести свiй
вiльний, широкий парадиз, якого й вимага справжня шляхетська порода: наш
лицарський дух жде вiльного простору й величi...
- Я, власне, не старовiр, - посмiхнувся Голембицький, - i визнаю, що
шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання - заради iнтересiв серця
i що ©х сполучати нелегко... Але я здивувався, що високошановний пан,
маючи...
- Дiтей, - перебив Младанович, - i додам ще: прекрасних дiтей...
особливо дочку... i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай поб' мене
перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах... саме в
насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумi рiзноманiтити ©х, витончувати:
все для цього i все в цьому.
- Вiддаватися насолодам можна тiльки тодi, коли людина перебува в
цiлковитiй безпецi i коли над ©© головою не висить бiда...
- А що ж висить над мо ю головою?
- Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити гроза.
По-перше, щось затiвають бестi© хлопи: мовчать, але дивляться вовками...
По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки...
- Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги,