Старицкий М.. Останнi орли

пахощами кипариса зливалася лiсова пречудова свiжiсть. Пiсля жаркого дня й
важко© курно© дороги все це одразу ж навiяло на пана обозного при мний
настрiй.
- Ху, та й гарно ж у вас, преподобнi отцi, - промовив вiн, важко
вiддихуючись i витираючи шовковою хусткою пiт з лисини. - Тиша, мир i
благолiпнiсть.
- Еге ж, - вiдповiв Мельхiседек, - охоронив господь серед бур i
напастей сей захисток i притулок благочесних, а скiльки разiв лютi
гонителi i на монастир сей, i на життя мо посягали. Та господь почув
молитви нашi... Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: вiн
холодний - з льоду.
Мельхiседек подав знак, i служка наповнив важкий срiбний келих, що
стояв коло пана обозного.
Мед був такий холодний, що на срiблi келиха навiть виступили росинки.
Пан обозний надпив кiлька ковткiв i, поставивши келих на стiл, сказав,
проводячи хусткою по вусах:
- Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах такий!.. Ну й
лiси в вас, угiддя... розкiш!.. - провадив вiн далi, вибираючи з тарiлки
жирнi куснi й запиваючи ©х медом. - Хлiб скрiзь уродив... про©жджали,
милувались усiм... земля обiтована, як здавна прозвали ©© ляхи... Тiльки
от села занедбанi...
- Так, - сумно зiтхнув Мельхiседек. - Кругом благодать i достаток
плодiв земних, а несть миру свiтовi; про часи мирнi повсякденно господа
бога просимо.
- I господь почув вашi молитви, - вiдповiв пан генеральний обозний. -
Чи вiдомо вам про ласкаву iнтерцесiю царицi? Цариця видала ординанс
вельможному князевi вчинити у дворi польському як письмову, так i словесну
вимогу в такiй силi, щоб православним нi в якому разi нiяких кривд вiд
римлян i унiатiв не чинилося; також вона прийма всiх одновiрцiв пiд свiй
монарший захист... I король прихилився вухом до премудрих слiв монархинi й
видав уже декрет.
- Сподобились почути й побачити його! - радiсно промовив Мельхiседек. -
Рачитель i брат во Христi архi пископ Георгiй прислав нам одразу ж точнi
списки з Варшави й сповiстив iще, що його мосць королiвський канцлер, за
мо©м клопотанням, писав до унiатського пископа, просячи припинити
насильства й вимагаючи покарання винних... Такi ж листи написанi й до ©х
милостей князiв потентатiв.
- Всюди декрет польський по церквах братiя наша народовi чита , - додав
лпiдифор. - Радiсть велика й надiя всiх обуяли.
- Люди скрiзь ожили, - палко пiдхопив i родиякон Аркадiй, - не хочуть
слухатись нi двору панського, нi зверхностi унiатсько©!
При останнiх словах отця Аркадiя пан обозний одсунув вiд себе тарiлку
й, пiднiсши догори палець, зауважив повчально:
- Се даремно: паче всього старайтеся, преподобнi отцi, щоб народ
слухняним був i бунти проти сво©х властей, а також i кровопролиття не смiв
чинити.
При цих словах обозного чорнi брови Аркадiя нахмурились, а на
смаглявому обличчi Мельхiседека з'явився суворий вираз.
- Хто каже про те, пане обозний, - мовив вiн, зiтхнувши. - Старалися ми
досi i в майбутнi часи домагатимемося свого права судом i терпiнням. Аз,
грiшний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди... Зiгрiва мо ми
весь кревний люд словом надi©; та коли б не стало в нього терпiння i
повстав би на гнобителiв, то паки реку - i цар небесний не осудив би за це
народ свiй великомученицький.
- Воiстину, народ православний укра©нський у такiй тут тiснотi й нуждi
перебува , яка була хiба що в часи апостольськi! - скорботно зауважив
лпiдифор.
- Вiрю i знаю, - погодився обозний. - Але хай не дерза народ
повставати на правителiв сво©х: "Несть-бо влади, аще не вiд бога". Та й у
розпач йому впадати нема чого, коли такi заходи королiвським двором для
захисту вас вiд озлобителiв уживаються. Покладайтеся на протекцiю царицi,
подавайте скарги й протести, спокус i погроз не бiйтеся, а народ терпiння
й благочестя навчайте.
- Трудимось, ясновельможний пане, в мiру сил сво©х. Що не день, то й
повертаються до благочестя стародавнi храми нашi.
I Мельхiседек заговорив iз запалом про змiни, викликанi декретом короля
в усьому кра© Укра©нському.
Аркадiй та лпiдифор жваво пiдтримували розповiдь отця iгумена.
Схвильовано слухала Дарина iгумена й намiсника, не вiдриваючи очей вiд
мужнiх облич во©нiв Христових.
- А чи не зна те ви, превелебний отче, - звернулася вона до
Мельхiседека, коли вiн закiнчив свою розповiдь, - як сто©ть справа в
жiночому Лебединському монастирi? Чи одвiз послушник Найда мого листа?
- Одвiз, ясна панно, i словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча.
Римляни й унiати в багатьох iще страх i сумнiви пробуджують: гомонять, що
сейм не затвердить нiколи королiвського декрету.
- Затвердить, у тому сумнiву не майте, - заперечив обозний. - Не токмо
Росiя, а й iншi королiвськi двори гноблену православну церкву визнають.
- О, безумству ляхiв нема меж! - зiтхнув отець лпiдифор.
- Та якщо вони опиратимуться в сво му безумствi, тим краще буде для
нас, - гаряче озвалася Дарина. - Тодi Росiя пошле сво© вiйська i збройне
примусить ляхiв виконати всi нашi вимоги.
- Те-ге-ге! - розсмiявся обозний. - Гаряча голiвка в тебе, доню...
Збройно© Державам треба обережно поводитись iз збро ю...
Розмова перейшла на iншi, менш цiкавi для Дарини теми, а тому думки ©©
знову повернулися до Найди, i вона з нетерпiнням почала чекати кiнця
трапези.
Але трапезi, здавалося, не буде кiнця. Ченцi вирiшили почастувати на
славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й
усiлякi присмаки з'являлися все в бiльшiй i бiльшiй кiлькостi.
Та все ж таки Дарина дiждалась кiнця.
Обважнiлий i пiдпилий пан обозний пiшов спочити перед вечернею. Дарина
ж вiдмовилася вiдпочивати й, за порадою отця iгумена, вийшла в
монастирський сад. В душi ©© та©лася надiя зустрiтися там з Найдою, але
сподiванка виявилась марною. Найди не було нiде.
Засмучена й трохи ображена, поволi йшла Дарина дорiжкою густого
фруктового саду, що прилягав до монастиря.
В душi ©© почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.
"Вiн повинен був менi розказати хоч би про Лебединський монастир, як
виконав мо доручення i в якому станi знайшов черничок... Це обов'язок
кожного посланця... Адже там, на хуторi, вiн так турбувався про мене, так
просив не ризикувати життям у небезпечнiй дорозi... А тепер наче й дiла
йому нiякого нема нi до монастирiв, нi до вiтчизни!.. Чому?.."
- Ох, цi настирливi думки дiймають, як мухи в спасiвку, i нiчим не
вiдженеш ©х!
Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги,
нiби злякавшись, що хтось мiг пiдслухати ©©; але в саду було тихо й душно,
з жарким струменем повiтря долинали звiдкись пахощi меду й резеди. Дiвчина
повернула на вужчу стежку помiж широколистими яблунями й сiла на дерновiй
лавi: попереду вiдкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока
долина, вся залита золотим, миготливим блиском.
"Чому це мене так цiкавить кожен погляд його, кожне зiтхання i чому
менi прикро вiд його байдужостi? - думала Дарина. - Невже завжди мене
засмучувало й тепер засмучу тiльки те, що молодий лицар надiв чорну рясу?
Невже я тiльки через любов до багатостраждально© вiтчизни прагну заглянути
в душу цього ченця, щоб вивiдати, яка панi чи дiвчина розбила його життя?
Нi, тисячу разiв нi! - сама собi рiшуче мовила Дарина, пiдводячись на ноги
й стискуючи руками голову. У скронях в не© стукало, i в очах миготiли
червонi iскри... - Лицемiрство й брехня. Ох, що ж цеi Вир якийсь... i
берег тiка з-пiд нiг..."
Вiд цi © думки серце Дарини болiсно стислося, невимовне гостре почуття
самотностi й туги охопило ©©. Побоюючись зустрiтися з ким-небудь стороннiм
у саду, вона подалася квапливо до монастирсько© церкви, тим бiльше, що
дзвiн уже кликав до вечернi.
У церквi було багато прочан, коли Дарина ввiйшла туди; незабаром
потяглися в храм довгою чорною низкою й ченцi.
Вони зупинилися бiля протилежного криласа. Дарина глянула в той бiк i
вiдразу ж побачила Найду; очi ©хнi зустрiлися на одну тiльки мить, але
зразу ж Найда потупив погляд i так i не обернувся до Дарини до самого
кiнця служби.
Погано спала тi © ночi панна i вранцi встала сумна й збентежена...
Цiлий день провела вона знову в монастирi, але Найда, видно, уникав
зустрiчi з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.
На третiй день, пiд час раннього снiданку, отець Мельхiседек сказав
сво©м почесним гостям, що вiн допiру одержав листа вiд iгуменi
Лебединського жiночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо
митрополит унiатський ма намiр за всяку цiну вирвати в не© монастир i
повернути його в унiатський. Митрополит спантеличу усiх, кажучи, що вiн,
Мельхiседек, поширю тiльки неправдивi чутки про королiвськi декрети, що
король одхилив усi прохання схизматiв та iнтерцесi© iноземних дворiв, що
схизма всюди буде знищена, а тi, що доброхiть не приймуть зараз же унi©,
будуть жорстоко покаранi, i от деякi з черниць, маловiрнi, починають
вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унiю, то монастир
загинув, бо митрополит оголосив усiм, що коли в монастирi хоч мала частина
братi© захоче перейти в унiю, то такий монастир переходить уже до пархi©
митрополита унiатського, а тому мати iгуменя просить його, отця
Мельхiседе-ка, прислати ©й автентичний список королiвського декрету, а
також когось iз вiрних статечних людей, щоб умовити й утримати маловiрних.
- Я по©ду, таточку, - промовила Дарина, звертаючись до батька. - Ви
обiцяли вiдпустити мене.
- Обiцяв, але вирiшив, що тобi краще буде ви©хати туди з Ки ва; тво
слово мало ©м допоможе, а я попрошу в Ки вi у пана губернатора точне
пiдтвердження королiвсько© вiдповiдi царицi, та й з тобою пошлю козакiв з
десяток-другий, а для охорони тво © ще вiзьму в пана губернатора листи до
знатних польських осiб.
- О, сi не пошкодить, не зважаючи нi на що, - погодився Мельхiседек. -
А я тим часом пошлю ©м сьогоднi автентичний список королiвського декрету,
одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього нiхто не зумi переконати
малодушних. Вiн став тепер мо©м першим помiчником.
Дарина зашарiлась.
"Найду пошлють сьогоднi з монастиря, вони ви©дуть до Ки ва, i, отже,
вона вже не побачиться з ним... можливо, нiколи... Нi! Треба побачитись,
треба поговорити".
I нараз у не© мимохiть загорiлося бажання побачити Найду, повiдати йому
про все й попрощатися, хоч би й навiки...
"А що, коли та, котра розбила його серце нездiйсненною мрi ю, як казав
вiн, чи як ©й здавалося, що вiн казав, виявиться несподiвано..."
Дарина тихо скрикнула.
- Що з тобою, дитя мо ? - сполошився обозний.
- Щось ужалило... Мабуть, оса... - знiяковiло вiдповiла Дарина, хутко
обернувшись до вiкна, i потiм, опанувавши сво хвилювання, додала,
звертаючись до батька: - Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю,
але дозвольте менi в такому разi написати хоч листа до превелебно© матерi
iгуменi й повiдомити ©© про мiй скорий при©зд.
- Добре, доню! - погодився обозний.
- То я пiду в свою келiю i приготую листа, а ви, превелебний панотче,
звелiть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцевi, я передам через
нього листа.
При останньому словi Дарина знову почервонiла, але уклiн сховав ©©
збентеження.
- Усе викона мо, ясна панно, пiклувальнице наша, викона мо все. Ох,
господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, ©й
високу долю, - додав з ласкавою усмiшкою iгумен, благословляючи Дарину,
яка схилилася перед ним.
- Авжеж, - вiдповiв самовдоволено обозний, проводячи рукою по
гаптованих золотом грудях жупана. - Правда, дякую повсякчасно Всевишньому:
не соромно назвати сво ю, i розумом, i красою видалася серед усiх,
задивляються на не© й сiятельнi росiйськi особи, i доля ©й, справдi,
судилася висока! - пан обозний багатозначно всмiхнувся й поправив свiй
короткий вус.
Останнiх батькових слiв Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона
з трапезно© й подалася до призначено© ©й келi©.
Ввiйшовши в келiю, Дарина причинила дверi, поклала на столi аркуш
паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар i присiла до столу.
Минуло хвилин десять, але дiвчина й не доторкнулася до пера.
"Що скаже вона ще Найдi? Навiщо покликала його сюди? Для чого?" -
ро©лися в ©© головi бентежнi думки, а в серцi разом з тим росла страшна
тривога; i жах, i надiя, i передчуття чогось невiдомого, що одним помахом
лама життя, охопили ©© тремтячi груди.
Та ось коло дверей келi© почулися кроки, i знайомий голос промовив:
- Во iм'я отця, i сина, i святого духа!
- Амiнь! - вiдповiла нетвердим голосом Дарина. - Ввiйди!
Дверi вiдчинилися, в келiю зайшов Найда; ступивши кiлька крокiв, вiн
низько, по-чернечому, вклонився дiвчинi й зупинився.
Незважаючи на вдаваний спокiй, видно було, що послушник теж дуже
схвильований.
Дарина пiдвелась, хотiла щось сказати, але, глянувши на Найду,
збентежилась i змовкла.
Запала нiякова мовчанка.
- Ясновельможна панно, - промовив Найда, - отець iгумен посила мене
сьогоднi в Лебединський монастир: ти хотiла дати й вiд себе деякi
ординанси.
- Так... хотiла, ось поки що лист! - заговорила, збиваючись, Дарина,
опустивши очi на чистий аркуш паперу. - А потiм з Ки ва сама при©ду...
привезу ©м автентичнi декрети... - i нараз, урвавши свою мову, вона
промовила схвильованим тоном, звiвши на Найду очi: - Скажи менi... ось уже
третiй день, як я живу у вашому монастирi... Чому ти нi разу не пiдiйшов
до мене?
Це одверте запитання дiвчини збентежило Найду.
- Справи... клопiт... - вiдповiв вiн ухильно. - Весь час прибувають
богомольцi.
- Справи, клопiт! - з гiркотою мовила Дарина. - Справи тво© лишаться з
тобою, а я по©ду, i хто зна , чи побачимося ще коли! Я ж i так ледве
умовила батька при©хати сюди.
- То це ти умовила його? - жваво спитав Найда.
- Я... Незважаючи на мир, вiн побоювався ©хати сюди, Дарина замовкла.
Найда мовчав теж...
- Ти перейшов сюди одразу ж пiсля того, як бачився з владикою в нас на
хуторi? - заговорила знову Дарина.
- Так... А ти звiдки довiдалась про це?
- Питала в Печерах. Ну, як тобi живеться тут?
- Допомагаю в мiру сил сво©х отцевi iгумену... жджу по селах,
монастирях, пiдбадьорюю слабких, умовляю тих, що вiдпали...
- I довго ти гада ш залишатися тут?
- До кiнця днiв мо©х.
- Як? То, виходить, незважаючи нi на що, ти не скинеш ряси? - скрикнула
Дарина.
- Нащо? - мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очi.
- Тепер кругом мир i спокiй i мо© сили не потрiбнi нiкому! - стримано
додав Найда.
- Отже, ти задовольнився, що Росiя заступилася за одновiрцiв у справах
церкви, й на тому заспоко©вся? А приниження пограбованих, убогих, що ©х
мають за худобу, тебе не обходить?
- Авжеж, панно! - глибоко зiтхнув Найда. - Стогони i зойки навколо...
Та хiба мало на свiтi горя, перед котрим треба смиритися. Дарина
спалахнула.
- Чому ти говориш зi мною так холодно, так вороже? - заговорила вона
швидко й гаряче. - Чому ранiше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти
обманю ш мене!.. Ти не дума ш так, як кажеш. Якщо й гризе тво серце якесь
та мне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого,
ласкавого слова для мене?
Найда мовчав.
- Але якщо це правда! - з щирим смутком скрикнула Дарина. - Якщо ти так
змiнився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б менi було
й не зустрiчатися з тобою!
Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до
стiни.
- Панно... панно... - схвильовано промовив Найда, ступивши кiлька
крокiв до не©. - Ти плачеш... Дарино... - додав вiн несмiливо. Останнього
слова Дарина не чула.
- Так, плачу, - заговорила вона уривчасто й рiзко, вiднiмаючи руки вiд
очей i обертаючи до Найди обличчя. На вiях ©© ще блищали сльози, але очi
паленiли гнiвно й збуджено. - Плачу. Але що тобi до того, преподобний
отче? Тобi байдуже i до мене, i до нещасно© вiтчизни! Iди ж бий поклони й
радiй спасiнню сво © душi!
- Панно, що ти говориш?
- Те, що ! - запально казала Дарина. - Не про себе турбуюсь я:
вiтчизни доля рве менi душу, бо не бачу вже нi дино© людини, котра б
могла ще врятувати ©©. Ти докоряв батьковi за те, що вiн продав волю за
млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасно©
Укра©ни за порятунок сво © душi! Невже ти можеш вiрити в цей мир? Чи зна ш
ти справжнi намiри держав? Нi, не зна ш, а я знаю, тому що батько вже не
раз прохоплювався словом про це. Досi я думала, що ти ще любиш свою
батькiвщину, але бачу - помилилася я в тобi, смиренний отче.
Останнi слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.
Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.
- Нi, - перебив вiн Дарину, - ти не помилилась: перед тобою сто©ть не
смиренний чернець, а Найда - гайдамацький отаман.
Найда розправив плечi й гордо пiдвiв голову; вiд цього руху вiн став,
здавалося, ще вищий i могутнiший.
- Ти не помилилася в менi, я зрозумiв усе й давно вже прочитав мiж
рядками королiвських декретiв i милостивих iнтерцесiй те, про що ти кажеш
менi зараз. I знай: як тiльки сейм одхилить нашi вимоги, як тiльки ляхи
простягнуть знову руку на нашу вiру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю
пiд свiй стяг козакiв, гайдамакiв i всiх, кому ще дорогий наш край.
Радiсний крик вирвався в Дарини, обличчя ©© прояснилося; вона ступила
крок уперед i застигла на мiсцi, чекаючи якогось вирiшального слова, що,
здавалось, ось-ось мало зiрватися з уст ченця.
- Вiдчай, ганебна слабкiсть i нещасне кохання привели мене сюди, -
говорив далi Найда, - але я ©х поборов у собi, i вiдчай, i кохання.
- Хiба та, котру ти коха ш, померла? - несмiливо перебила його Дарина.
- Нi, вона жива.
- Не коха тебе?
- Не смi кохати, бо вища за мене сво©м становищем, - при цих словах по
устах Найди майнула ©дка усмiшка. - Безмiрно вища за мене.
- Вища за тебе! - палко мовила Дарина. - Та коли б вона була навiть
королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни!
- Рятiвника вiтчизни! - повторив з гiркою усмiшкою Найда. - Не кожному
пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за не© тисячу разiв сво
життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер
©х жде тiльки шибениця й паля.
- Що таке шана, й булава, й слава! - палко мовила Дарина. - Той, хто
загине за вiтчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного
кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю
пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi муки й саму смерть.
- Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? -
скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини.
- Так, я, вельможна панна, - твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи вiд
Найди сяючих очей, - така ж сама козачка, як i ти. Там,.де йдеться про мо
серце, я не поступлюся нi перед ким...
- I ти б вiддала його... - завмираючим голосом промовив Найда. I, не
закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд.
- Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкоду життя заради батькiвщини,
- твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей.
У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно:
- Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе.
- Зараз буду, - вiдповiв Найда i взяв Дарину за обидвi руки. Якусь
хвилину
вiн дивився на не© сповненим кохання й захвату поглядом i потiм
промовив рочисто, стискуючи ©© руки в сво©х руках. - Пам'ятай же, Дарино,
що ти сказала менi.
- Буду пам'ятати й ждатиму.



XI

Лiвий берег Днiстра, зокрема мiж Могилевом i Ямполем, явля собою
гiрський кряж, який то вiдступа , то наближа ться до рiки. Цi вапняковi, з
гранiтними брилами гори спускаються до Днiстра страшними кручами,
прямовисними скелями, увiнчаними подекуди природними бiйницями, котрi
народ прозвав "чортовими пальцями". Вузька долина, вiд пiднiжжя гiр до
рiки, що подекуди губиться зовсiм, геть уся вкрита виноградниками, i ©©
весела зелень контрасту з похмурими урвищами, що пооранi, нiби зморшками,
блiдо-жовтими трiщинами. Бiля мiстечка Кам'янки лiвобережнi гори досягають
найбiльшо© височини й грiзно насуваються на рiку сво©ми скелями та
бескидами.
Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й
тонув у рожевiй iмлi, що оповила безмежну широчiнь, яка ховалася ще за
крутим пiдйомом кам'яно© дороги. По дорозi, гуркочучи й пiдскакуючи на
камiннi, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами'.
Серед тих бебехiв стирчали, немов загрузли в них, двi людськi постатi:
голова чоловiка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в бруднi
ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посiрiлою вiд пилу ярмулкою, з-пiд
яко© телiпалися мокрi, розкрученi, мов мачула, пейси. Голова жiнки була
запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрi конi, але далека дорога
виснажила ©х зовсiм. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве
йшла ступою, спотикаючись i зупиняючись досить часто. Вiзник не звертав на
коней нiяко© уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрiмав. Та коли конi
дiйшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й
розверза-лося страшне провалля, вони не тiльки зупинилися, але навiть
позадкували i цим рухом так трусонули бричку, що вiд поштовху у вiзника
впала з рудо© голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку.
- Ой, гевулт! - злякано крикнув врей i зашарпав вiжками. Конi, круто
повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись i битися;
бричка перехилилася.
- Ферфал! - закричала стара врейка, скидаючи з голови хустку й
намагаючись зiскочити з брички.
Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в довгому
передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина, але на ©© худому,
блiдому личку з великими чорними очима лежав вiдбиток нелюдських
страждань, немов смертельна недуга до©дала ледве розквiтлий органiзм.
Молода врейка злякано озирнулась i почала теж кричати.
- Тпру! Тпру! Проклятi! Щоб ви здохли! - заспокоював вiзник
переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. - А ви, мешiгене,
мовчiть! - повернувся вiн до жiнок. - Тiльки коней ляка те! Ну, Сара -
дитина ще, ©й i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно.
- Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на бога! - волала Ривка, не
звертаючи уваги на слова господаря.
Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Мало© Лисянки.
Але Гершко не мiг одiйти вiд коней; вiн тiльки лаявся, держав ©х за
вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жiнки безпорадно борсались у
бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара не
могла цього зробити, бо в не© були зв'язанi ноги.
- Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язанi ноги... Я не можу! -
благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися.
- Вiзьми ось ножа! - крикнув Гершко.
Ривка пiдскочила до брички, мерщiй поперерiзувала вiрьовки, що
повпивалися в бiле тiло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарi вилiзти
з брички. Дiвчина була така квола, що стояти не могла i зараз же сiла на
кам'яному виступi.
Довго прововтузився Гершко з кiньми, поки заспоко©в ©х, вивiв на шлях i
перепряг, бо бричка майже була перекинулася.
- Заждiть мене тут, я огляну спуск, - сказав нарештi вiн, додавши
пошепки Ривцi: - Ти гляди, стара, за Сарою, - з ока не спускай!
Та за Сарою нiчого було наглядати; вона, мов тiнь, безсило сидiла на
каменi, i хiба що вiтер мiг пiдхопити ©© i понести в золотисту млу...
Довго не повертався Гершко; вiн блукав десь поблизу, бо чути було лайку
то лiворуч, то праворуч. Та ось нарештi почувся його голос по той бiк
нависло© скелi. Йому вiдгукнувся жiночий.
- Другого спуску пуриц' не знайде; нашi конi до нього звикли й самi
спускаються, iх бiн а©д, - казала, виходячи з-за скелi й розмахуючи
руками, не дуже стара, досить при мна врейка, одягнута в лахмiття. - А ви
загальмуйте колесо й зведiть сво© конi за вуздечку.
- Що ж, нiчого не зробиш, доведеться скакати з цi © кручi, - бурчав
Гершко, чухаючи потилицю.
- Я можу провести жiнок... я знаю слiчну стежку, - запропонувала
жебрачка сво© послуги.
- Хоч ©м допоможи, добра iзра©льтянко, - зiтхнув Гершко й, звiвши до
неба очi, додав: - А гова заплатить тобi за добре дiло сторицею.
- I заплатить гова через вас, шановний мiй пурице. Я жiнка бiдна,
убога, живу тiльки милостинею й щедротами обранцiв божих...
- Добре, гiт, тiльки проведи ©х!
врейка низько вклонилася Ривцi й Сарi на знак того, що вона готова
служити ©м.
Ривка встала, але Сара хоч i пiдвелася насилу, не могла рушити з мiсця.
Ривка
з жебрачкою змушенi були взяти ©© попiд руки й повести, а правдивiше -
майже
понести з гори вниз.
- Чого це вона в вас така хвора? - поцiкавилась жебрачка.
- У дорозi захворiла... Лежала все... ну, ноги й попухли, - ухильно
вiдповiла Ривка.
- Зо? Бува , бува ... Ось у нашому мiстечку моя знайома теж довго
лежала: так у не© ноги, як ось i в панночки, аж посинiли!
У цей час нашi подорожнi вийшли з-за скелi й пiшли понад кра м кручi.
Перед ними вiдкрився чудовий кра вид. Долина Днiстра здавалася глибокою,
прорiзаною ущелиною, на днi яко© вирувала й билася об скелi досить широка,
але вся вкрита каламутною пiною рiка. Протилежний берег був теж високий i
горяний, але контури його лягали м'якими лiнiями й кучерявилися темною
зеленню лiсiв, що задивлялися в воду. З височини, на якiй стояли нашi
подорожнi, було видно, що за смугою лiсiв розляглися смарагдовим оксамитом
ниви, по яких подекуди пробiгав свiтло-срiблястий полиск.
- Ой мамо, як гарно тут i страшно! - скрикнула Ривка.
- Чого страшно? - здивувалася жебрачка. - Тут, хвала боговi, спокiйно й
безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам'яний мур, -
показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лiвого берега, - не
долiта нiякий шум, нiякий гвалт з гори й з iнших бокiв... Ми там у ямi,
як на тому свiтi. Хлопiв у мiстечку мало, ми майже всi сво©... Ну, й тихо!
До нас докочуються чутки, нiбито на горi бунтують хлопи проти панiв, а
пани наче зiбрали конфедератiв i рiжуть хлопiв, палять ©хнi села, а де
запопадуть, то й наших грабують та вiшають... Такi страхiття розказують,
мов тi кари гипетськi, або як за Гамана... борони, боже! - торохтiла
говiрка врейка, обережно ступаючи кра м урвища. - А до нас нiхто й не
загляда ... В нас онде й дороги путящо© нема . Стрибай, як хочеш, iз