Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель при днав разом з iншими
землями й Ки©в до Росiйсько© держави. Не одна буря й напасть прокотилися
над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз ©©
грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей
ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в сво©х
руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi
Правобережною Укра©ною, вiддати до рук мучителям сво©х кревних
диновiрцiв, аби тiльки викупити Ки©в навiки. Тепер уже йому не було чого
потерпати за сво iснування, - захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою
росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i
ру©н знов зводились великi ки©вськi святинi - Лавра, яка згорiла майже
дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з
попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра
I, а особливо завдяки щедротам лизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани,
запорожцi, а також магнати велико© й мало© Росi©, та й увесь православний
люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у
Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвято©
богородицi, велику соборну церкву, що iсну й нинi; ©© заснували ще 1073
року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент
зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння ©©
вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем
i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба,
прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром,
по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й
велика дзвiниця, яка сягнула хрестом сво©м хмар у небi й навiяла сво ю
надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од велико© церкви
уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi
келiй i простяглись густi але© черемхи, лип i безу; весь двiр оточив
високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков - святих
апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита ки©вського,
святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначально© тройцi, святого
Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою.
По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi
покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й
святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й
з вершини гори, з захмарно© височини огляда донинi на пiвсотнi верст
околицi, що лежать бiля ©© пiднiжжя...
Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сi©, яко
на сих горах возсiя благодать божа, i град великий ма бути, i церков
багато ма бути споруджено".
Так, Ки©в уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд
захистом святинi й охороною диновiрно© держави споко м i безпекою; але
поруч з Ки вом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном
знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний
народi В одiрванiй вiд сво©х братiв i славного Запорожжя Правобережнiй
Укра©нi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв
руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на
безталанну, осиротiлу Укра©ну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на
Укра©нi страшна, кривава примара унi© й почалася дика розправа...
Позбавлена пископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних,
безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська
церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими
командами, що налетiли на не©. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й
рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював ©© вiд
кревно© святинi... Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в
блакитному небi золотий хрест лаврсько© дзвiницi. Близький, але
недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й
надiю, - i не вгасала вона багато й багато рокiв!
З'явилися по всiй Укра©нi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали
православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим
дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю
боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала
нерiвна, згубна боротьба, - нарештi переповнилося гнiвом i.одча м серце
народу, i спалахнуло востанн козацьке серце!
Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi
страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну
Укра©ну. Кров'ю ворогiв i сво ю страдницькою кров'ю залили вони землю, але
вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до
ки©вських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не
дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг
терновий вiнок, не залишили й iмен сво©х на скрижалях iсторi©, але, як
говорить пископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням
перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з
мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi
вiки".
Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось i виблискувало
на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом
срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що
збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра... В глибинi
небесно© блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi
повiвало нiжними пахощами молодо© зеленi й меду... З садiв линули спiви
солов'©в, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка... Все було
сповнене нiжними пестощами першо© весни.
На широкому лаврському подвiр'©, викладеному кам'яними плитами,
ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши
шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудово©
дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi але©
квiтучо© черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто,
розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи
сво© сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною
лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр;
тiльки в час благовiсту вставали з сво©х мiсць чисто всi прочани, побожно
хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'©
стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з
вулика...
- Ой, лишенько! - не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з
гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою
голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб
роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю?
Висока, височенна... Такого високого нема нi дуба, нi явора! Оно хрест аж
за хмари хова ться...
- А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, - звичайно, святi! -
промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. - Будували сю дзвiницю
дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за
рiк - а воно i ввiйде в землю, що вибудують - а воно i ввiйде... Так ото
п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не
дуже постився абощо... тiльки не витримав... а одинадцять братiв
заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на
нiй золоте яблуко й хрест... Збудували, ченцi i владика освятили все, а
люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися... I що ж би ви думали? -
звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло не©. - На
свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари...
- Господи, спаси й помилуй! - побожно зашепотiли слухачi.
- I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? -
поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно
пошитiй свитцi.
- Там, тамечки всi до диного, - пояснила стара прочанка. - Одинадцять
братiв присвятилися й лягли рядочком у склепi печерному, а дванадцятий
довго поневiрявся по бiлому свiтi та каявся, а наостанку прийшов-таки
помирати в Ки©в, прийшов i одразу до братiв, що лежали вже нетлiннi, та
так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили... От вiн, дванадцятий, -
до них: "Що ж ви, брати мо© любi, не зоставили менi, дванадцятому,
мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав, так
одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили дванадцятого до
стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася -
мусив зiгнути ©©...
- Ох, прости, господи, нашi грiхи! - зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, -
через те ©х i звали "бiлоголовими".
- Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, - рай ра м! - захоплювалася
молода дiвчина. - Куди не глянь - усе чудо та диво! I очей не одiрвеш, а
серце так i завмира ...
- Ти, дiвонько, ось що скажи, - обiзвався старий козак на дерев'янцi,
спираючись на милицю, - вiльно тут усiм молитися православним по рiдному
нашому благочестю, нiхто грецько© вiри не утиску , нiхто церков не руйну ,
а ще прикраша , i множаться вони щедротами царiв i цариць православних, -
вiд того й благолiпно тут усе.
- Так, такi - обiзвалися на цi слова старiшi прочани. - Тут
благодать... а в нас... Хiба в нашому богом забутому кра© можуть
удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять ©х,
повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви...
- Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники
нашi, що кiнець усiм приходить, - втрутилась у розмову одна молодиця з
виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. - Накинулись на
нас, як скаженi собаки... Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили,
батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували,
скалiчили, майже все мiстечко спалили.
Усi похмуро замовкли.
- Матiр божа! - сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як
полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: - У мене,
Петре, й душi нема за нашого тата: i вони ж титарi..
- Що ти, Прiсю? - здригнув i парубок вiд тривоги. - Таке вигаду ш! Де
Погребище, а де Лисянка?
- I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? - обурився нарештi старий
козак.
- Та з того й пiшло, - пожвавiла молодиця, - начальник лядський ©здив
ото по економiях, ганяв по ревiзi©... обдирав нещасних селян i забирав у
наших попiв землi та оддавав ©х ксьондзам... Ну, так от за©хав вiн, на
лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв на©хала сила. От
прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому
робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне
розiслали ©х по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та
жiнота, та малi дiти... Зiбралися ми, руки лама мо, а вiдсiчi дати проти
гвалту-насильства не можемо... А тут ще панськi отамани ходять по хатах i
загадують - кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць... Ну, всi
були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати... Та от знайшлась
молодиця, - якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, -
знайшлась i одрадила: "Однаково, - каже, - переловлять i закатують... Ми
краще пiдемо та за потiху - потiшимось i 'самi... хоч i закатують потiм -
так недаремно!"
- Ну, ну! - зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче.
- Ну й пiшли... прости наш грiх. Лавро свята, - перехрестилася
молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. - До ранку всi чортовi пани
були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник ©хнiй
утiк... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втiк, - додала молодиця
з погрозливим рухом.
- Козак-молодиця! Любо глянути! - схвально вигукнув хтось у шапцi з
випущеним червоним верхом. - Ну й що ж?
- Та отож, - кинула йому, блиснувши очима, молодиця, - потiм налетiла
команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому.
- Та ви б сюди до нас тiкали, - подав голос якийсь чоловiк середнього
вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як
видно, мiщанин, - у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх
православних заклика до себе... указом.
- Авжеж, на не©, неньку, тiльки й надiя! - обiзвалися жiнки, а чоловiки
зiтхнули.
Майже од само© дзвiницi до головно© папертi стояли рядами старцi й
калiки:
цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без
правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката,
спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi.
Далi, за цi ю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були
поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в
багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi
повiки очей.
Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але
буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.
- Ти чого сюди влiз? - виштовхував милицею якогось нового прибульця
сусiд.
- А що, братцi? - обстоював той сво мiсце. - Се дiм божий, тут усi
рiвнi - коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiле©?
- А такi, - бурчав сусiд, - що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного сво
мiсце, можна сказати, вибите ногами.
- А хiба ти платиш за нього?
- Плачу.
- То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу... Тут усi рiвнi i
перед богом, i перед людьми...
- А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi!
- Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково,
а вам усе-таки хочеться привiле©в.
А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови.
- Ну, що нового принiс Корито? - допитував високий, з перекошеним
обличчям старець свого сусiда. - Звiра в Мотронинському нема ?
- два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, - вiдповiв той
тихо, - та полювати поки що трудно.
- Не прибува Степовий, - зiтхнув третiй, - а тенета розставленi.
- Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть
красного звiра.
- То, виходить, i на влови? - вигукнув косоокий.
- Псюрникiв розвелося...
- Що ж, з них би й почати...
- Ех, сверблять руки, старцювати набридло! - зiтхав високий старець i,
наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно
тягнути:
- Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру
православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за сво©
душеньки, за прощення грiхiв i за здравi .
Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя,
аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за
брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не
допущених на церковне подвiр'я старцiв.
За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних
лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху
розмову з поселенцем Слобiдсько© Укра©ни.
- Кажу вам, добрi люди, - переконував правобережних селян добре
одягнутий слобожанин, - всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги
й придоби... перше, всi однi © вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а
друге - добрi землi й займанщини - скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас
нема.
- А цариця як, - чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не
дасть? - допитували недовiрливо лiвобережця.
- Аякже! Сама заклика , та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть ©©
матiнкою!
- А що ж, брати панове, - звернувся старший до сво©х односельцiв, - хоч
i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж
нам - без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд
охорону православно© царицi, пiд ©© ласкаву руку.
- Не iнакше, як туди, до сво©х: нема друго© нам дороги! - дружно
обiзвалися всi.
- Ви подавайтеся зi мною, - радив слобожанин, - та виберiть, облюбуйте
землю... а потiм i рушайте з богом!
- Правда, що з богом! - зауважив старший.
- Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i
переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак...
В цей час пролунав з високо© дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук
застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву
заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно
почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй...
Благовiстили на "Достойно".
Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами
на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому,
блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку,
при квiтучому здоров'©; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч
раз бачив цi сповненi енергi© й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi,
цей орлиний нiс i розмаянi вуса, - той нiколи не мiг забути ©х. I постать,
i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка
одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що
пронизував до найпота мнiших куточкiв серця й примушував його тривожно
битися...
При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.
- Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. - загомонiли по дворищу, i всi
попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.
- Яким вiтром? - спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак
у шапцi з висячим червоним верхом.
- Низовим, Свириде! - усмiхнувся той ледь помiтно.
- Гай, гай!... Зда ться, у вас той вiтер затих... а верхнiй усе дме...
пiвнiчний...
- Поки не потягне з моря... - моргнув вусом запорожець i пiшов далi.
Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й
парубка, котрого вона звала Петром.
- Та куди ти, дзиго? - опирався той.
- Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про
якого тато багато розказували...
- Ага, ага! - зацiкавився й хлопець.
- Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце ся , i жупан на ньому
який пишний, мов на ясновельможному пановi...
Залiзняк, помiтивши гарненьку дiвчину, що не вiдривала вiд нього
погляду, спинився й, на превеликий страх ©© й збентеження, заговорив до
не©.
- Звiдки ти, дiвчино люба? - спитав ©© ласкаво Залiзняк. - Видно, не
тутешня? Прiся зашарiлася й опустила очi.
- З Лисянки, вельможний пане, - вiдповiв за не© парубок.
- З Лисянки? Що недалеко вiд Мотронинського монастиря? Так, так...
Бував не раз там, а батюшка у вас, зда ться, отець Хома?
- Вони, вони i , я в них тепер служу...
- Це добре. А ти, юначе, родич ©й?.. Чи, може, просто до серця? - кинув
лукавий погляд лицар на дiвчину.
На цей жарт запорожця ближчi з цiкавих, що товпилися навколо,
засмiялися, а парубок, гордо вирiвнявшись, вiдповiв:
- Я, пане, брат ©й рiдний. Залiзняк подивився на нього пильно.
- Мабуть, що й правда... а чи© будете?
- Данила Кушнiра, титаря лисянського...
- Данила Кушнiра?.. Знаю... Тож-то сестра твоя й пригадала менi когось
близького... так живий ще старий Данило?
- Хвалити бога, живi, - насмiлилась врештi докинути сво слово й
дiвчина.
- Радий, радий, моя макiвко... Кланяйтеся йому од Максима, якщо
пам'ята .
- Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, - вiдповiла вже
смiливiше Прiся.
- Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи йому, що обов'язково за©ду в
Лисянку побачитися з ним i з отцем Хомою.
I Залiзняк, кивнувши головою, попрямував повз старцiв i калiк до
цвинтаря. Старцi давно вже чекали сво © жертви, i ледве до них наблизився
Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою звичайну
пiсню, пересипаючи ©© улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що
йшов повз них:
- Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику наш, захистку наш,
батьку наш, славонько наша!
- Не вийте, всiм дам! - гукнув запорожець i, дивлячись на всiх цих
калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: - Ех, ви, сердешнi!
Один до одного: без лiвих нiг i без правих рук... Яке лихо вас так
порiвняло?
- А те саме, - похмуро вiдповiв один з калiк, - котре повернуло весь
наш край на ру©ну...
- Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його?
- Здолали б... та бог одвернувся... Покровителi перев'язали овець та й
кинули ©х на загибель.
- Якщо всi вiвцi - то туди ©м i дорога! - гостро вiдповiв запорожець i
заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки.
Усi притихли, ждучи сво © черги, а тi, що одержали милостиню, дякували
жертводавцевi теплими побажаннями - зичили й здоров'я, i всяких гараздiв,
i втiхи для душi, й царства небесного.
Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним
поглядом iз двозначною усмiшкою.
- А, та тут, зда ться, й старi знайомi , - примружився вiн,
приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.
- А , пане полковнику, батьку Максиме! - вiдповiв старець з
перекошеним обличчям.
- А що тебе покалiчило?
- Недоля та неволя.
- А чого ж ви ©х не сiдла те?
- Бджоли матки ждуть...
- Вiд ченцiв?
- I од ченцiв, коли в степу вивелись...
- Ой чи так? - кинув запорожець оком на ряди старцiв.
- А так!
- Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.
- А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер
важко.
- Шершнi, брате, тiльки про людське око... а коли що... то й гайда!
- Ех, батьку, коли б тво слово, - щедро обдарувавши всiх, Залiзняк
швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.
Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той,
побачивши полковника, зблiд i опустив очi.
"Що це? - подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. - Гра
уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак
Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого
два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi,
нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть... Проте чому ж
чернець так страшенно знiяковiв?"
Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз
же з'ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того
пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але
Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо:
- Отче! Даруй, але обличчя тво так нагаду менi мого покiйного друга,
що не можу я заспоко©тися... Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич
славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд
смертi божим чудом?
Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще
дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що вiдповiсти...
Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули
темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього
погляду.
- Ти впiзнав мене, пане полковнику, - вiдповiв чернець тихим голосом. -
Я i той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою.
Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то
Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.
Бурхлива радiсть сповнила його серце.
- Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! - майже голосно скрикнув
вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати
увагу на цю цiкаву сцену. - Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що
примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?
- Тут не мiсце, не час, пане полковнику... - з зусиллям вiдповiв
молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався.
- Та хоч одне слово... Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?
- Потiм... потiм, - уривчасто промовив чернець, показуючи очима
Залiзняковi на юрбу прочан кругом.
Справдi, ©хня коротка розмова привернула до себе увагу людей.
Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого
ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по
церквi, почувся шум вiд руху багатолюдного натовпу, який ставав
навколiшки... Залiзняк машинально перехрестився, але молитва не
заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого
вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi його думки i сповнила
груди i радiстю, i тривогою, i подивом.
Отже, цей блiдий i суворий чернець i той самий запорожець Найда,
котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього
славного звитяжця сховати сво палке серце пiд холодними складками
чернечо© ряси?
Яка та мниця хова ться в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому
вiдважному, гордому й смiливому?
Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i нiщо в цьому
життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав Найду
майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному з гайдамацьких
походiв, знайшли десь цього хлопчика ще зовсiм маленького й забрали з
собою в Сiч, де вiн став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик рiс,
розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових наук i
письма. Запорожцi вирiшили вiдправити його для вищо© науки до
Ки во-Братсько© академi©. Молодий запорожець звернув i в академi© на себе
увагу ректора сво©м бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його
рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши до фiлософi©,
юний Найда покинув академiю i втiк на Сiч, де всi ю душею захопився
вiйськовими подвигами.
Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i кiнчаючи останнiм кашоваром,
полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку
душу, вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши вже о тiй
порi курiнним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його
бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець незабаром прославився на всю
Укра©ну сво©ми блискучими подвигами - i в сутичках з татарами, i в та мних
гайдамацьких наскоках на Польщу.
I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi надi©, кида
все, вiдмовля ться од свiту й замика ться за монастирською стiною?
Залiзняк глянув у бiк Найди.
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель при днав разом з iншими
землями й Ки©в до Росiйсько© держави. Не одна буря й напасть прокотилися
над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз ©©
грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей
ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в сво©х
руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi
Правобережною Укра©ною, вiддати до рук мучителям сво©х кревних
диновiрцiв, аби тiльки викупити Ки©в навiки. Тепер уже йому не було чого
потерпати за сво iснування, - захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою
росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i
ру©н знов зводились великi ки©вськi святинi - Лавра, яка згорiла майже
дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з
попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра
I, а особливо завдяки щедротам лизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани,
запорожцi, а також магнати велико© й мало© Росi©, та й увесь православний
люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у
Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвято©
богородицi, велику соборну церкву, що iсну й нинi; ©© заснували ще 1073
року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент
зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння ©©
вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем
i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба,
прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром,
по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й
велика дзвiниця, яка сягнула хрестом сво©м хмар у небi й навiяла сво ю
надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од велико© церкви
уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi
келiй i простяглись густi але© черемхи, лип i безу; весь двiр оточив
високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков - святих
апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита ки©вського,
святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначально© тройцi, святого
Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою.
По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi
покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й
святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й
з вершини гори, з захмарно© височини огляда донинi на пiвсотнi верст
околицi, що лежать бiля ©© пiднiжжя...
Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сi©, яко
на сих горах возсiя благодать божа, i град великий ма бути, i церков
багато ма бути споруджено".
Так, Ки©в уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд
захистом святинi й охороною диновiрно© держави споко м i безпекою; але
поруч з Ки вом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном
знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний
народi В одiрванiй вiд сво©х братiв i славного Запорожжя Правобережнiй
Укра©нi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв
руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на
безталанну, осиротiлу Укра©ну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на
Укра©нi страшна, кривава примара унi© й почалася дика розправа...
Позбавлена пископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних,
безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська
церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими
командами, що налетiли на не©. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й
рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював ©© вiд
кревно© святинi... Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в
блакитному небi золотий хрест лаврсько© дзвiницi. Близький, але
недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й
надiю, - i не вгасала вона багато й багато рокiв!
З'явилися по всiй Укра©нi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали
православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим
дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю
боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала
нерiвна, згубна боротьба, - нарештi переповнилося гнiвом i.одча м серце
народу, i спалахнуло востанн козацьке серце!
Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi
страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну
Укра©ну. Кров'ю ворогiв i сво ю страдницькою кров'ю залили вони землю, але
вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до
ки©вських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не
дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг
терновий вiнок, не залишили й iмен сво©х на скрижалях iсторi©, але, як
говорить пископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням
перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з
мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi
вiки".
Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось i виблискувало
на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом
срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що
збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра... В глибинi
небесно© блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi
повiвало нiжними пахощами молодо© зеленi й меду... З садiв линули спiви
солов'©в, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка... Все було
сповнене нiжними пестощами першо© весни.
На широкому лаврському подвiр'©, викладеному кам'яними плитами,
ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши
шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудово©
дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi але©
квiтучо© черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто,
розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи
сво© сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною
лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр;
тiльки в час благовiсту вставали з сво©х мiсць чисто всi прочани, побожно
хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'©
стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з
вулика...
- Ой, лишенько! - не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з
гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою
голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб
роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю?
Висока, височенна... Такого високого нема нi дуба, нi явора! Оно хрест аж
за хмари хова ться...
- А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, - звичайно, святi! -
промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. - Будували сю дзвiницю
дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за
рiк - а воно i ввiйде в землю, що вибудують - а воно i ввiйде... Так ото
п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не
дуже постився абощо... тiльки не витримав... а одинадцять братiв
заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на
нiй золоте яблуко й хрест... Збудували, ченцi i владика освятили все, а
люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися... I що ж би ви думали? -
звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло не©. - На
свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари...
- Господи, спаси й помилуй! - побожно зашепотiли слухачi.
- I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? -
поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно
пошитiй свитцi.
- Там, тамечки всi до диного, - пояснила стара прочанка. - Одинадцять
братiв присвятилися й лягли рядочком у склепi печерному, а дванадцятий
довго поневiрявся по бiлому свiтi та каявся, а наостанку прийшов-таки
помирати в Ки©в, прийшов i одразу до братiв, що лежали вже нетлiннi, та
так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили... От вiн, дванадцятий, -
до них: "Що ж ви, брати мо© любi, не зоставили менi, дванадцятому,
мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав, так
одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили дванадцятого до
стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася -
мусив зiгнути ©©...
- Ох, прости, господи, нашi грiхи! - зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, -
через те ©х i звали "бiлоголовими".
- Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, - рай ра м! - захоплювалася
молода дiвчина. - Куди не глянь - усе чудо та диво! I очей не одiрвеш, а
серце так i завмира ...
- Ти, дiвонько, ось що скажи, - обiзвався старий козак на дерев'янцi,
спираючись на милицю, - вiльно тут усiм молитися православним по рiдному
нашому благочестю, нiхто грецько© вiри не утиску , нiхто церков не руйну ,
а ще прикраша , i множаться вони щедротами царiв i цариць православних, -
вiд того й благолiпно тут усе.
- Так, такi - обiзвалися на цi слова старiшi прочани. - Тут
благодать... а в нас... Хiба в нашому богом забутому кра© можуть
удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять ©х,
повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви...
- Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники
нашi, що кiнець усiм приходить, - втрутилась у розмову одна молодиця з
виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. - Накинулись на
нас, як скаженi собаки... Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили,
батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували,
скалiчили, майже все мiстечко спалили.
Усi похмуро замовкли.
- Матiр божа! - сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як
полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: - У мене,
Петре, й душi нема за нашого тата: i вони ж титарi..
- Що ти, Прiсю? - здригнув i парубок вiд тривоги. - Таке вигаду ш! Де
Погребище, а де Лисянка?
- I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? - обурився нарештi старий
козак.
- Та з того й пiшло, - пожвавiла молодиця, - начальник лядський ©здив
ото по економiях, ганяв по ревiзi©... обдирав нещасних селян i забирав у
наших попiв землi та оддавав ©х ксьондзам... Ну, так от за©хав вiн, на
лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв на©хала сила. От
прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому
робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне
розiслали ©х по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та
жiнота, та малi дiти... Зiбралися ми, руки лама мо, а вiдсiчi дати проти
гвалту-насильства не можемо... А тут ще панськi отамани ходять по хатах i
загадують - кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць... Ну, всi
були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати... Та от знайшлась
молодиця, - якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, -
знайшлась i одрадила: "Однаково, - каже, - переловлять i закатують... Ми
краще пiдемо та за потiху - потiшимось i 'самi... хоч i закатують потiм -
так недаремно!"
- Ну, ну! - зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче.
- Ну й пiшли... прости наш грiх. Лавро свята, - перехрестилася
молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. - До ранку всi чортовi пани
були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник ©хнiй
утiк... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втiк, - додала молодиця
з погрозливим рухом.
- Козак-молодиця! Любо глянути! - схвально вигукнув хтось у шапцi з
випущеним червоним верхом. - Ну й що ж?
- Та отож, - кинула йому, блиснувши очима, молодиця, - потiм налетiла
команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому.
- Та ви б сюди до нас тiкали, - подав голос якийсь чоловiк середнього
вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як
видно, мiщанин, - у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх
православних заклика до себе... указом.
- Авжеж, на не©, неньку, тiльки й надiя! - обiзвалися жiнки, а чоловiки
зiтхнули.
Майже од само© дзвiницi до головно© папертi стояли рядами старцi й
калiки:
цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без
правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката,
спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi.
Далi, за цi ю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були
поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в
багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi
повiки очей.
Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але
буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.
- Ти чого сюди влiз? - виштовхував милицею якогось нового прибульця
сусiд.
- А що, братцi? - обстоював той сво мiсце. - Се дiм божий, тут усi
рiвнi - коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiле©?
- А такi, - бурчав сусiд, - що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного сво
мiсце, можна сказати, вибите ногами.
- А хiба ти платиш за нього?
- Плачу.
- То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу... Тут усi рiвнi i
перед богом, i перед людьми...
- А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi!
- Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково,
а вам усе-таки хочеться привiле©в.
А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови.
- Ну, що нового принiс Корито? - допитував високий, з перекошеним
обличчям старець свого сусiда. - Звiра в Мотронинському нема ?
- два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, - вiдповiв той
тихо, - та полювати поки що трудно.
- Не прибува Степовий, - зiтхнув третiй, - а тенета розставленi.
- Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть
красного звiра.
- То, виходить, i на влови? - вигукнув косоокий.
- Псюрникiв розвелося...
- Що ж, з них би й почати...
- Ех, сверблять руки, старцювати набридло! - зiтхав високий старець i,
наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно
тягнути:
- Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру
православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за сво©
душеньки, за прощення грiхiв i за здравi .
Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя,
аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за
брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не
допущених на церковне подвiр'я старцiв.
За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних
лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху
розмову з поселенцем Слобiдсько© Укра©ни.
- Кажу вам, добрi люди, - переконував правобережних селян добре
одягнутий слобожанин, - всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги
й придоби... перше, всi однi © вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а
друге - добрi землi й займанщини - скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас
нема.
- А цариця як, - чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не
дасть? - допитували недовiрливо лiвобережця.
- Аякже! Сама заклика , та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть ©©
матiнкою!
- А що ж, брати панове, - звернувся старший до сво©х односельцiв, - хоч
i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж
нам - без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд
охорону православно© царицi, пiд ©© ласкаву руку.
- Не iнакше, як туди, до сво©х: нема друго© нам дороги! - дружно
обiзвалися всi.
- Ви подавайтеся зi мною, - радив слобожанин, - та виберiть, облюбуйте
землю... а потiм i рушайте з богом!
- Правда, що з богом! - зауважив старший.
- Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i
переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак...
В цей час пролунав з високо© дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук
застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву
заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно
почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй...
Благовiстили на "Достойно".
Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами
на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому,
блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку,
при квiтучому здоров'©; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч
раз бачив цi сповненi енергi© й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi,
цей орлиний нiс i розмаянi вуса, - той нiколи не мiг забути ©х. I постать,
i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка
одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що
пронизував до найпота мнiших куточкiв серця й примушував його тривожно
битися...
При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.
- Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. - загомонiли по дворищу, i всi
попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.
- Яким вiтром? - спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак
у шапцi з висячим червоним верхом.
- Низовим, Свириде! - усмiхнувся той ледь помiтно.
- Гай, гай!... Зда ться, у вас той вiтер затих... а верхнiй усе дме...
пiвнiчний...
- Поки не потягне з моря... - моргнув вусом запорожець i пiшов далi.
Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й
парубка, котрого вона звала Петром.
- Та куди ти, дзиго? - опирався той.
- Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про
якого тато багато розказували...
- Ага, ага! - зацiкавився й хлопець.
- Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце ся , i жупан на ньому
який пишний, мов на ясновельможному пановi...
Залiзняк, помiтивши гарненьку дiвчину, що не вiдривала вiд нього
погляду, спинився й, на превеликий страх ©© й збентеження, заговорив до
не©.
- Звiдки ти, дiвчино люба? - спитав ©© ласкаво Залiзняк. - Видно, не
тутешня? Прiся зашарiлася й опустила очi.
- З Лисянки, вельможний пане, - вiдповiв за не© парубок.
- З Лисянки? Що недалеко вiд Мотронинського монастиря? Так, так...
Бував не раз там, а батюшка у вас, зда ться, отець Хома?
- Вони, вони i , я в них тепер служу...
- Це добре. А ти, юначе, родич ©й?.. Чи, може, просто до серця? - кинув
лукавий погляд лицар на дiвчину.
На цей жарт запорожця ближчi з цiкавих, що товпилися навколо,
засмiялися, а парубок, гордо вирiвнявшись, вiдповiв:
- Я, пане, брат ©й рiдний. Залiзняк подивився на нього пильно.
- Мабуть, що й правда... а чи© будете?
- Данила Кушнiра, титаря лисянського...
- Данила Кушнiра?.. Знаю... Тож-то сестра твоя й пригадала менi когось
близького... так живий ще старий Данило?
- Хвалити бога, живi, - насмiлилась врештi докинути сво слово й
дiвчина.
- Радий, радий, моя макiвко... Кланяйтеся йому од Максима, якщо
пам'ята .
- Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, - вiдповiла вже
смiливiше Прiся.
- Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи йому, що обов'язково за©ду в
Лисянку побачитися з ним i з отцем Хомою.
I Залiзняк, кивнувши головою, попрямував повз старцiв i калiк до
цвинтаря. Старцi давно вже чекали сво © жертви, i ледве до них наблизився
Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою звичайну
пiсню, пересипаючи ©© улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що
йшов повз них:
- Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику наш, захистку наш,
батьку наш, славонько наша!
- Не вийте, всiм дам! - гукнув запорожець i, дивлячись на всiх цих
калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: - Ех, ви, сердешнi!
Один до одного: без лiвих нiг i без правих рук... Яке лихо вас так
порiвняло?
- А те саме, - похмуро вiдповiв один з калiк, - котре повернуло весь
наш край на ру©ну...
- Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його?
- Здолали б... та бог одвернувся... Покровителi перев'язали овець та й
кинули ©х на загибель.
- Якщо всi вiвцi - то туди ©м i дорога! - гостро вiдповiв запорожець i
заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки.
Усi притихли, ждучи сво © черги, а тi, що одержали милостиню, дякували
жертводавцевi теплими побажаннями - зичили й здоров'я, i всяких гараздiв,
i втiхи для душi, й царства небесного.
Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним
поглядом iз двозначною усмiшкою.
- А, та тут, зда ться, й старi знайомi , - примружився вiн,
приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.
- А , пане полковнику, батьку Максиме! - вiдповiв старець з
перекошеним обличчям.
- А що тебе покалiчило?
- Недоля та неволя.
- А чого ж ви ©х не сiдла те?
- Бджоли матки ждуть...
- Вiд ченцiв?
- I од ченцiв, коли в степу вивелись...
- Ой чи так? - кинув запорожець оком на ряди старцiв.
- А так!
- Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.
- А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер
важко.
- Шершнi, брате, тiльки про людське око... а коли що... то й гайда!
- Ех, батьку, коли б тво слово, - щедро обдарувавши всiх, Залiзняк
швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.
Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той,
побачивши полковника, зблiд i опустив очi.
"Що це? - подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. - Гра
уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак
Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого
два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi,
нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть... Проте чому ж
чернець так страшенно знiяковiв?"
Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз
же з'ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того
пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але
Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо:
- Отче! Даруй, але обличчя тво так нагаду менi мого покiйного друга,
що не можу я заспоко©тися... Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич
славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд
смертi божим чудом?
Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще
дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що вiдповiсти...
Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули
темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього
погляду.
- Ти впiзнав мене, пане полковнику, - вiдповiв чернець тихим голосом. -
Я i той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою.
Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то
Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.
Бурхлива радiсть сповнила його серце.
- Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! - майже голосно скрикнув
вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати
увагу на цю цiкаву сцену. - Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що
примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?
- Тут не мiсце, не час, пане полковнику... - з зусиллям вiдповiв
молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався.
- Та хоч одне слово... Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?
- Потiм... потiм, - уривчасто промовив чернець, показуючи очима
Залiзняковi на юрбу прочан кругом.
Справдi, ©хня коротка розмова привернула до себе увагу людей.
Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого
ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по
церквi, почувся шум вiд руху багатолюдного натовпу, який ставав
навколiшки... Залiзняк машинально перехрестився, але молитва не
заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого
вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi його думки i сповнила
груди i радiстю, i тривогою, i подивом.
Отже, цей блiдий i суворий чернець i той самий запорожець Найда,
котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього
славного звитяжця сховати сво палке серце пiд холодними складками
чернечо© ряси?
Яка та мниця хова ться в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому
вiдважному, гордому й смiливому?
Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i нiщо в цьому
життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав Найду
майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному з гайдамацьких
походiв, знайшли десь цього хлопчика ще зовсiм маленького й забрали з
собою в Сiч, де вiн став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик рiс,
розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових наук i
письма. Запорожцi вирiшили вiдправити його для вищо© науки до
Ки во-Братсько© академi©. Молодий запорожець звернув i в академi© на себе
увагу ректора сво©м бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його
рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши до фiлософi©,
юний Найда покинув академiю i втiк на Сiч, де всi ю душею захопився
вiйськовими подвигами.
Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i кiнчаючи останнiм кашоваром,
полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку
душу, вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши вже о тiй
порi курiнним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його
бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець незабаром прославився на всю
Укра©ну сво©ми блискучими подвигами - i в сутичках з татарами, i в та мних
гайдамацьких наскоках на Польщу.
I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi надi©, кида
все, вiдмовля ться од свiту й замика ться за монастирською стiною?
Залiзняк глянув у бiк Найди.