Страница:
цього не вийде... Кiнець!
Страшне прокляття зiрвалося з уст Найди, i вiн з диким зойком у розпачi
впав на землю. Першим отямився Аркадiй.
- Стривай, ще надiя, - глухо сказав вiн, торкаючись Найдиного плеча.
- Ми вiдраховували кроки на схiд, а може, треба було навпаки - на захiд?
- Шукай уже ти, я бiльше не хочу, - не пiдводячись, похмуро вiдповiв
Найда.
- Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут.
Аркадiй швидко зник за деревами.
За кiлька хвилин вiн вилiз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився
бiля каменя, вiд якого треба було рахувати кроки.
Сонце вже хилилося на захiд.
Установивши вихiдну точку й встромивши тут списа, Аркадiй почав
спускатися з горба в захiдному напрямку, голосно вiдраховуючи кроки.
З цього боку спуск був дуже крутий. Диякон сходив обережно,
притримуючись руками за кущi, але, вiдлiчивши крокiв тридцять, раптом
спiткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав бiля його пiднiжжя.
Найда довго чекав Аркадiя, але той не повертався. Козак почав
непоко©тись i вже вирiшив був iти на розшуки товариша, як зненацька до
нього долинув радiсний крик Аркадiя:
- , !
- Та що ? Де ти подiвся? Iди сюди! - гукнув Найда.
- Iду, iду! - вiдгукнувся диякон. - прикмета! Почулося голосне
шарудiння, затрiщало гiлля. Найда кинувся назустрiч Арка-дi вi.
- Що ? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? - засипав вiн питаннями
товариша.
- Важлива прикмета! - ледве переводячи дух, заговорив Аркадiй. - Коло
горба тече струмок, а витiка вiн з печери, яка йде пiд цим горбом...
- Печера? - вражено вигукнув Найда. - А за скiльки крокiв вiд каменя?
- Точно не скажу, щось близько сiмдесяти трьох... Повiдомлення Аркадiя
востанн пробудило енергiю Найди й розвiяло його вiдчай. Печера, джерело,
горб... Усе це були пiдхожi й надiйнi прикмети, якi давали тверду
впевненiсть друзям, що вони нарештi знайшли вiрну дорогу. Справдi,
найчастiше скарби закопують у печерах i льохах.
- Ну, ходiмо швидше, - сказав Найда, - поки ще сонце не зайшло... Щоб
добратися до печери, приятелi мусили знову зiйти на горб i спуститися з
нього крутим захiдним схилом. Це ©м пощастило зробити без будь-яких нових
пригод. Крокiв за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонiв у
замулених берегах; пiшовши проти його течi©, вони дiстались хвилин за двi
до печери, про яку говорив Аркадiй.
Товаришi, зiгнувшись, ввiйшли пiд ©© склепiння й вiльно випростались:
печера була тут досить висока й широка.
- Ну, що скажеш? - спитав Найду Аркадiй, пильно вдивляючись у його
заклопотане обличчя.
- Шукати, шукати! Тiльки хiба що в стiнах, а тут. - Найда показав собi
пiд ноги, - i дурень не закопав би скарбу!
Приятелi обiйшли всю печеру, постукуючи в стiни, сподiваючись по звуку
знайти в них порожнисте мiсце, але нiчого не виявили.
Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися на
сво© заступи.
- Ну, де ж тепер шукати? - пiсля довго© мовчанки запитав Аркадiй.
- Де хочеш, тiльки не тут! - вiдповiв Найда.
- Все-таки треба продовжувати пошуки, а не ©хати звiдси дурнями! -
сказав Аркадiй.
- Шукай, коли ма ш охоту, а я пiду, зберу нашi речi.
- Ну, йди! Баба! - в запалi вигукнув диякон. - А я копатиму тут доти,
доки не згину!
Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов до злощасного
каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала
козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки фатальному пориву
вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн не може вiдшукати заповiданого
йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику
нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об камiнь, але його
стримувала думка про необхiднiсть виконати взятий ним на себе великий
обов'язок.
Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсило© лютi, як нараз його увагу
привернуло шарудiння листя над головою.
Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок на самому вершку
велетенсько© липи, пiд якою вiн сидiв, вигляда червона вивiрка, освiтлена
останнiми вогненними променями сонця; ©© гостренька мордочка дивилася на
Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд
цього вдоволеного, пустотливого звiрятка одразу пiдняв усю лють, що
клекотiла в грудях Найди.
- Смi шся! - скочивши на ноги, вигукнув вiн i вихопив з-за пояса
пiстоль. - Ну, почекай, посмi шся ти в мене!
Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у вивiрку. Пострiл був
влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на землю,
шукаючи очима 'вивiрку, але ©© не було.
- Зачепилася за вiття чи що? - пробурмотiв вiн.
Але й на деревi вивiрки не було видно.
"Що за чортовиння? - з досадою подумав козак. - Невже ж я розучився
стрiляти?.. Чого доброго..."
Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. "Нi, не може бути,
треба перевiрити, - вирiшив вiн. - I, до речi, з верхiв'я востанн огляну
всю мiсцевiсть".
Козак полiз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже
товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на
ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево й добрався
до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк.
"Чи не зачепилася вона там?" - подумав Найда й вирiшив лiзти вище.
Козак уперся ногами в стовбур i тiльки хотiв вхопитися за одну з
гiлляк, як зненацька пiд ним щось затрiщало й вiн, втративши опору,
полетiв у якусь безодню... Мимовiльний крик вирвався з грудей Найди, вiн
судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову
йому посипалися трiски, пилюка, смiття...
Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав Найдин пострiл. Кинувши
заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його крик... "Напад?
Вбивство?" - майнуло в головi диякона, але на сво здивування пiд липою
вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль.
Сповнений найжахливiших передчуттiв, Аркадiй кинувся оглядати все
довкола, але нiде не видно було анi звiра, анi людини. Дивуючись i
гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив
там тiльки пiстоль.
"Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись понiс? Але ведмедi
тут не водяться... Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв голос
i саме з цього мiсця... Отже, Найда був тодi десь поблизу, - куди ж вiн
мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?" Диякон iз
забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?!
Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi думки, Аркадiй стрiпнув
головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-пiд
землi.
Диякон увесь затремтiв.
- Ти, Найдо? - щосили гукнув вiн.
Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, пiдземний, що Аркадiя
охопив непереборний жах. Перша його думка була тiкати з цього заклятого
мiсця, та за мить вiн опанував себе, прикликав на допомогу боже iм'я й
почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звiдки доносилось те
моторошне волання. Зда ться, з боку старо© липи, десь наче з-пiд землi.
Не розумiючи, в чому справа, Аркадiй безпорадно озирався довкола, як
нараз помiтив зарубки, що ©х зробив Найда на стовбурi дерева.
Радiсний крик вирвався з грудей диякона, й вiн, гукнувши: "Я тут, тут,
Iване!" - полiз на липу.
Чим вище пiдiймався Аркадiй, тим виразнiше чув голос Найди; вiн мiг уже
розiбрати й його слова:
- Я тут, тут, у дуплi!
Видершись нарештi на верх стовбура, диякон побачив, що вiн всерединi
порожнiй. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка
нещодавно провалилася пiд вагою Найди.
Над дуплом на корi дерева був вирiзаний великий чотирикутний хрест, а
пiд ним рiк, зазначений у та мничiй записцi.
А втiм, охоплений страхом за долю товариша, Аркадiй не помiтив цих
деталей;
вiн засунув голову в дупло й крикнув що було сили:
- Iване, ти тут?
- Тут! - почув у вiдповiдь.
- Цiлий? Здоровий?
- Пом'яло трохи! Та кiстки, зда ться, цiлi.
- Ех, i понесло ж тебе сюди! - з досадою мовив Аркадiй. - Цур ©м, тим
скарбам! Нiчого шукати ©х! ©дьмо на Запорожжя - й край.
- Та скарб, друже, тут! - крикнув з глибини Найда.
- Тут? - вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло.
- Тут, пiдi мною, - вiдповiв Найда. - Кинь-но менi кремiнь i кресало,
та й свiчку... Зараз оглянемо все!
Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз в'юкiв речi, якi попросив
товариш, знову видерся на дерево й спустив ©х на вiрьовцi в дупло.
У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й нарештi
спалахнула свiчка. Найда пiднiс ©© високо над головою i лише тепер
роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення.
Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його
вкривав густий шар зiв'ялого листя й моху.
Найда швидко розгрiб цей покрив, i... радiсний крик вирвався в нього з
грудей:
вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два з них були
досить великi, а третiй трохи менший.
- Що трапилось? Чого ти репету ш? - крикнув згори Аркадiй, нахиляючись
над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу.
- Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i важкi ж, як ми ©х витягнемо
звiдси?
- Обв'язуй вiрьовкою, я потягну.
- Де там! Я не можу зрушити ©х з мiсця. Тягни мене нагору, проруба мо
дерево знизу, так буде швидше.
Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадi м одразу взялися до роботи,
й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр,
крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани.
Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був
повен червiнцiв.
Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить обидва стояли мовчки
перед цими незлiченними багатствами...
- Ну, брате! - вигукнув Найда, зводячи очi до неба. - Подякуймо ж
господевi милосердному: тепер усе закипить навколо...
XVII
Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив'язанi
до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки врiзалися
в ©хн тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров... З виразу облич i з
тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не
кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав
свiдомiсть, але ©х обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила,
блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з сво©ми панами в
лайцi й неподобствах...
Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному
старому ротмiстровi спала на думку нова забава - стрiляти з пiстолiв у
черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.
- У лiву руку он тi ©, панове! В долоню! - крикнув ротмiстр i,
вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був
занадто п'яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту
рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасно©. Дехто, спотикаючись i падаючи,
кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.
- Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! - почувся смiх. - Еге, уже постарiв
пан... рука схибила.
Це зачепило за живе старого рубаку, вiн вихопив другий пiстоль i,
крикнувши:
"Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!" - вистрiлив.
Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди
черницi й пронизала серце... Нi крику, нi стогону не вирвалося з уст
мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло, й
голова повiльно схилилася... Iз рани поволi потекла темно-червона цiвка
кровi, закривавились посинiлi уста.
- Вiват! Досконале! Пiдрiзав, наче курiпку! - закричали найближчi
свiдки пострiлу.
- За здоров'я пана ротмiстра! - пiдхопили тi, що сидiли за столом.
- Влучно! - пiдтримала гучну радiсть i челядь.
Але навiть на п'яний, жорстокий i дикий натовп смерть безневинно©
страдницi справила враження; молоде тiло, ще мить тому сповнене сил,
висiло тепер перед напасниками живим докором ©хнього звiрства...
Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому храмi на якийсь час
запала тяжка, гнiтюча тиша... Чути було навiть шепотiння тих, що молилися
за вбиту черницю.
- Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою фросинiю, яка прийняла
мученицький вiнець, i вiзьми ©© в селища горнi, де нема нi злоби, нi
слiз, нi страждань, - голосно молилася Дарина.
- Вiчна пам'ять тобi, наша сестро, - тремтячими голосами обiзвалися
подруги.
Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен вiдчув
у душi якусь мерзоту. Порив шалених веселощiв ущух, конфедерати
спохмурнiли.
Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку
Дарину, квапливо повiв ©© до келi© iгуменi. Хоч який вiн був п'яний, врода
панни справила на нього величезне враження.
Не раз спотикався й падав пан Фелiкс, поки доплентався до келi©...
Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з усiх закапелкiв
монастиря долинали п'янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити до
лап iншого звiра. До того ж з монастиря не було iншого виходу, крiм
головно© брами. Тому залишалося одне - вирватися з лабет ката й накласти
на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати сво життя...
Ввiйшовши до келi©, шляхетний лицар дiстав вино, налив келихи собi й
Даринi i наказав ©й випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але нараз в ©©
головi блиснула смiлива думка.
- Спершу випий ти, пане, за мо здоров'я! Чи вже не здужа ш? - лукаво
спитала Дарина.
- Я не здужаю? - образився пан Голембицький. - Ого! Я ще вип'ю скiльки
завгодно... Я всiх переп'ю... Пан Фелiкс... сильнiший за Геркулеса...
десять левiв задушу... Хай мене вб' перун, коли не задушу... А
гайдамакам... пся крев... та я сам... сотням зiтну голови... махну... i
нема десяти шельм... махну... бррр...
Дарина, користуючись з кожно© паузи в п'яному базiканнi пана Фелiкса,
примусила його спорожнити келих до дна.
- Ну, тепер сюди, до мене на груди! - гукнув пан Фелiкс i, ледве
тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на
лаву.
- Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила за тво здоров'я, - i
дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до
славного лицаря з найкращими побажаннями.
Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались, то
зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький
був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрiшньо
здригатися, але вона з усiх сил намагалася приховати це й гарячково
думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту.
Дiвчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелiкс
уже не змiг i, не допивши, упав на лаву... Кiлька разiв вiн iще силкувався
розплющити повiки, але так i не змiг.
П'яний сон звалив його...
- Тут врятована... а там?.. Е, вiд сво © долi не втечеш! - прошепотiла
Дарина й з гарячковою швидкiстю почала переодягатись у вбрання хорунжого,
яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий i невисокий на
зрiст, так що жупан та кунтуш ©й пiдiйшли, тiльки чоботи були надто
великi, й панна залишила на ногах сво© сап'яновi чобiтки iз срiбними
пiдкiвками. Пiдперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару
набитих пiстолiв i до боку почепила шаблю. Розшукавши ножицi, Дарина
вiдрiзала свою косу, надiла конфедератку й перетворилася на красеня-юнака,
здатного полонити навiть королiвну. Тiльки незвичайна нiжнiсть обличчя й
квiтуча молодiсть могли виказати панну в ©© новiй ролi.
Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього
того, що було для не© святе, i в ©© серцi закипiла боротьба... Почуття
справедливостi волало, що залишати живим цього недолюдка на горе
знедоленим було б злочином, але на вбивство у дiвчини не пiднiмалася
рука... Опиралась ©© природа... Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вмiла
нею орудувати. Непевний удар тiльки розбудить його... Вистрелити в лоб iз
пiстоля - але, звук пострiлу викличе переполох, i ©© спiймають на мiсцi
злочину... Ех, коли б у не© був кинджал... Та його, як на зло, вiдняли. Що
робити?..
"А ножицi?" - майнуло в головi Дарини, й вона судорожно вхопила ©х
знову.
Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство iгуменi,
наругу над святинею й мордування сестер... I в ©© серце впилося жало
криваво©, невгасимо© образи...
У бурхливому поривi цього почуття дiвчина кинулась до Голембицького,
який голосно хропiв, вiдкинувши назад голову, i всадила ножицi йому в
горло. Довудца судорожно сiпнувся й захарчав... I з рота струменем вдарила
кров.
Не тямлячи себе вiд жаху, Дарина вискочила з келi© й вибiгла на
монастирський двiр. Вiн був зовсiм безлюдний; усi, певно, вже спали
мертвим сном. Пiд захмареним небом страхiтливо чорнiла безмiсячна нiч;
коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним
оком, i тодi на мить виступали з пiтьми силуети дзвiниць, тополь i дахiв
найближчих будiвель. Прохолода ночi трохи пiдбадьорила Дарину; вона знову
загорiлася бажанням втекти вiд катiв i врятувати сво життя... Але як i
куди тiкати? Монастир був оточений високою стiною, диний вихiд - браму,
певна рiч, охороняли жовнiри. "Хiба сховатися? - промайнула думка. - Але
де? На який час? Нема сумнiву, що Мокрицький настановить тут католицьку
адмiнiстрацiю. Так чи iнакше ©© врештi спiймають i вiддадуть на нелюдськi
тортури... А втiм, вiд тортур нинi чим урятуватися! - I дiвчина помацала
рукою пiстолi. - Та все-таки треба використати всi засоби, всi шляхи...
Лiтня нiч коротка..."
Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту i вдивляючись розширеними
очима в слiпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стiни. Раз у
раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи вiд думки, що ось-ось ©©
наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в горлi, довудца. Минали
хвилини, якi здавалися дiвчинi вiчнiстю... Раптом десь поблизу, мало не
бiля не©, почувся глухий звук вiд падiння чогось важкого й м'якого. Дарина
здригнулась i хотiла була кинутися в глиб двору, та в не© пiдломилися
ноги... Вхопившись за стiну руками, втiкачка зата©ла дух. Минула
хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарештi озирнулася, ©й
здавалося, що позаду промайнула якась тiнь... Майже iнстинктивно дiвчина
подалася вперед, та не встигла вона зробити й кiлька крокiв, як за
прочиненими дверима однi © з келiй, що тяглися вздовж стiни, почулося
борюкання й збудженi, захеканi голоси.
- Нi, шельмо, не втечеш, - хрипiв грубий голос.
- Пусти! - кричала якась жiнка. - Пусти!.. Геть!.. Я влалiя... Я
католичка... Я привела вас сюди...
- А дiдько з тобою, влалiя ти чи Мотря!.. Ти менi сподобалась - i
край!
- Ой рятуйте! - заверещала влалiя, борсаючись у темрявi. - Я пiду до
пана довудци... Ти вiдповiси за насильство!
влалiя вискочила з сiнешнiх дверей, - жовнiр за нею.
В цю мить спалахнула блискавка й освiтила блiдим холодним сяйвом i
влалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни...
- Он пан довудца! - простягаючи руки до Дарини, крикнула влалiя.
Жовнiр скам'янiв вiд несподiванки, у нього в головi блискавкою майнула
думка, що коли випустити влалiю живою, то вона викри його в злочинi, за
який доведеться поплатитись головою.
- То ти доносити, гадюко? - прошипiв вiн i встромив ©й у спину кинджал.
влалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез у
нiчнiй пiтьмi.
Недовго стогнала влалiя, - швидко слабнучи, вона ще зiтхнула
раз-другий i затихла... Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все
ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла:
- Божий суд! - Нарештi вона озирнулась i помiтила, що на сходi небо
почало потроху яснiшати... Принаймнi, добре вдивившись, тепер уже можна
було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п'яти бань храму... Треба
було взяти себе в руки й негайно дiяти...
Дiвчина обережно, але швидко рушила до брами. Пiдкравшись, вона
побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п'яних як нiч, спали, простягшись
долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена.
Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до не© i, не помiтивши в
чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що теж спокiйнiсiнько спав,
наступила йому на руку. На щастя, вiн не прокинувся, тiльки промимрив
якусь лайку й вiдсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона
заскрипiла, але не пiддалася... Нараз паннi причулись якiсь пiдозрiлi
звуки, схожi на тихий стукiт... Холодний пiт виступив у не© на чолi,
вiдчай подво©в сили, й вона нарештi розчинила браму настiльки, щоб
прослизнути в щiлину...
Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в
густих вербах, за якими починався лiс. Переходити мiст i греблю, коли
ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi могли ходити
вартовi... Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпецi.
Зупинившись на мить пiд дашком брами, вона озирнулася довкола,
перехрестилась i кинулася бiгти... Та ледве дiвчина вскочила у вологу
пiтьму пiд вербами, як ©© схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на
голову важку кирею...
XVIII
Грiзнi вiстi, що ©х привiз Петро, страшенно стривожили селян Мало©
Лисянки. Вони ще ранiше були наляканi погрозами Гершка й пiсля його
несподiвано© втечi ждали розправи, але тепер вона, неминуча й
невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись серце вiд
жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже
давно посiяли, а жнива ще не починались. Правда, пiдходив час орати
толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину, та про
це майбутн нiхто не думав. Уже з само© ранньо© весни серед селян
вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб ©х з зими почали бiльше
гнобити, - гнiт i поневолення народу були явищем не новим i за останн
десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, - та докотилася звiдкись чутка,
що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати i себе, i
православну вiру вiд погибелi.
А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували в пригнобленого
селянина надiю, проте ненадовго. Невеликий загiн захоплених волелюбною
мрi ю селян пiд керiвництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало,
веремiю, але, зруйнувавши й спаливши кiлька панських ма ткiв та
перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав поразки вiд сильнiшо©
польсько© команди. Пiсля кожного такого гайдамацького заворушення й
страхiтливо© за нього розплати народ втрачав надiю на визволення й пiд
непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як
i ранiше, прагнув помсти.
За останнi п'ять рокiв припинилися навiть гайдамацькi виступи, тому
пани, посесори й економи були переконанi, що хлопське бидло остаточно
приборкане, й ставились до селян, наче до пiд'яремно© худоби, нiчого не
боячись. Та з весни помiтили, що "бидло" немовби ожило, пiдняло голову й
хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна
сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та
паль; польськi урядовцi вважали, що цi настро© селян наслiдком
московського вiтру - хоч насправдi цього й не було, - i до появи
конфедерацiй уникали рiшучих заходiв.
Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебiльшого ж
збиралися гуртками й гомонiли помiж себе про новi чутки, занесенi з
ярмаркiв, з цвинтарiв, з корчем убогими, прочанами й про©жджими; в цих
чутках, поряд з вигадками, були й правдивi вiдомостi про те, що скрiзь
селяни готуються до останньо© боротьби й до них, щоб покiнчити з панами й
назавжди визволити православну церкву вiд католикiв та унiатiв, пристануть
i запорожцi... Саме цi чутки й днали людей, i пiдносили ©х дух.
Так було i в Малiй Лисянцi, що правила за центр багатьох розкиданих
довкола хуторiв. Пiсля вiд'©зду Петра по допомогу до гайдамакiв у садибi
титаря щоночi потай збиралися впливовi люди з села й хуторiв; вони
приходили дiзнатися, чи не одержано вiд Петра якихось звiсток, i
подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд парубка не було нi
слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i
корчем надходили тiльки звiстки, що пани з'©жджаються й готуються рiзати
всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з'являлися, а, навпаки,
навiть вiд'©жджали з сво©х замкiв на конфедератськi з'©зди, то тривога
почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм безлюднi
- жiнки й дiти ховалися в найближчих лiсах та байраках, тiльки вночi
виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися до сво©х хат i взяти дещо з
харчiв. Останнiм часом, коли тривога трохи вщухла, втiкачi вже смiливiше
навiдувались до сво©х покинутих осель, жвавiше метушилися в щоденному
клопотi.
Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка
й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення. Це повiдомлення мов
громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав
багато зусиль, щоб заспоко©ти приголомшених селян; вiн присягався, що
гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе ©х; та коли пiсля кiлькох
днiв очiкування гайдамаки не з'явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти,
тодi й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамакiв, на ©хню
негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н, переконуючи .селян,
що ©м перш за все самим треба озбро©тись i бути готовими до вiдсiчi.
- Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь i вода не тече! -
проповiдував диякон на нiчних радах у титаря, пiдбадьорюючи розгублених
селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що й батьки, й дiди
нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють!
Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умiв, де треба,
докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну приказку,
пiддавали духу похмурим слухачам, i вони, пiдбадьоренi його словом i
ласкою титаря, iшли по домiвках припасовувати до гострих ножiв довгi
ратища, а до кiс короткi держаки.
Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм
чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд
страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашн майно
й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в
Страшне прокляття зiрвалося з уст Найди, i вiн з диким зойком у розпачi
впав на землю. Першим отямився Аркадiй.
- Стривай, ще надiя, - глухо сказав вiн, торкаючись Найдиного плеча.
- Ми вiдраховували кроки на схiд, а може, треба було навпаки - на захiд?
- Шукай уже ти, я бiльше не хочу, - не пiдводячись, похмуро вiдповiв
Найда.
- Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут.
Аркадiй швидко зник за деревами.
За кiлька хвилин вiн вилiз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився
бiля каменя, вiд якого треба було рахувати кроки.
Сонце вже хилилося на захiд.
Установивши вихiдну точку й встромивши тут списа, Аркадiй почав
спускатися з горба в захiдному напрямку, голосно вiдраховуючи кроки.
З цього боку спуск був дуже крутий. Диякон сходив обережно,
притримуючись руками за кущi, але, вiдлiчивши крокiв тридцять, раптом
спiткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав бiля його пiднiжжя.
Найда довго чекав Аркадiя, але той не повертався. Козак почав
непоко©тись i вже вирiшив був iти на розшуки товариша, як зненацька до
нього долинув радiсний крик Аркадiя:
- , !
- Та що ? Де ти подiвся? Iди сюди! - гукнув Найда.
- Iду, iду! - вiдгукнувся диякон. - прикмета! Почулося голосне
шарудiння, затрiщало гiлля. Найда кинувся назустрiч Арка-дi вi.
- Що ? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? - засипав вiн питаннями
товариша.
- Важлива прикмета! - ледве переводячи дух, заговорив Аркадiй. - Коло
горба тече струмок, а витiка вiн з печери, яка йде пiд цим горбом...
- Печера? - вражено вигукнув Найда. - А за скiльки крокiв вiд каменя?
- Точно не скажу, щось близько сiмдесяти трьох... Повiдомлення Аркадiя
востанн пробудило енергiю Найди й розвiяло його вiдчай. Печера, джерело,
горб... Усе це були пiдхожi й надiйнi прикмети, якi давали тверду
впевненiсть друзям, що вони нарештi знайшли вiрну дорогу. Справдi,
найчастiше скарби закопують у печерах i льохах.
- Ну, ходiмо швидше, - сказав Найда, - поки ще сонце не зайшло... Щоб
добратися до печери, приятелi мусили знову зiйти на горб i спуститися з
нього крутим захiдним схилом. Це ©м пощастило зробити без будь-яких нових
пригод. Крокiв за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонiв у
замулених берегах; пiшовши проти його течi©, вони дiстались хвилин за двi
до печери, про яку говорив Аркадiй.
Товаришi, зiгнувшись, ввiйшли пiд ©© склепiння й вiльно випростались:
печера була тут досить висока й широка.
- Ну, що скажеш? - спитав Найду Аркадiй, пильно вдивляючись у його
заклопотане обличчя.
- Шукати, шукати! Тiльки хiба що в стiнах, а тут. - Найда показав собi
пiд ноги, - i дурень не закопав би скарбу!
Приятелi обiйшли всю печеру, постукуючи в стiни, сподiваючись по звуку
знайти в них порожнисте мiсце, але нiчого не виявили.
Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися на
сво© заступи.
- Ну, де ж тепер шукати? - пiсля довго© мовчанки запитав Аркадiй.
- Де хочеш, тiльки не тут! - вiдповiв Найда.
- Все-таки треба продовжувати пошуки, а не ©хати звiдси дурнями! -
сказав Аркадiй.
- Шукай, коли ма ш охоту, а я пiду, зберу нашi речi.
- Ну, йди! Баба! - в запалi вигукнув диякон. - А я копатиму тут доти,
доки не згину!
Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов до злощасного
каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала
козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки фатальному пориву
вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн не може вiдшукати заповiданого
йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику
нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об камiнь, але його
стримувала думка про необхiднiсть виконати взятий ним на себе великий
обов'язок.
Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсило© лютi, як нараз його увагу
привернуло шарудiння листя над головою.
Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок на самому вершку
велетенсько© липи, пiд якою вiн сидiв, вигляда червона вивiрка, освiтлена
останнiми вогненними променями сонця; ©© гостренька мордочка дивилася на
Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд
цього вдоволеного, пустотливого звiрятка одразу пiдняв усю лють, що
клекотiла в грудях Найди.
- Смi шся! - скочивши на ноги, вигукнув вiн i вихопив з-за пояса
пiстоль. - Ну, почекай, посмi шся ти в мене!
Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у вивiрку. Пострiл був
влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на землю,
шукаючи очима 'вивiрку, але ©© не було.
- Зачепилася за вiття чи що? - пробурмотiв вiн.
Але й на деревi вивiрки не було видно.
"Що за чортовиння? - з досадою подумав козак. - Невже ж я розучився
стрiляти?.. Чого доброго..."
Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. "Нi, не може бути,
треба перевiрити, - вирiшив вiн. - I, до речi, з верхiв'я востанн огляну
всю мiсцевiсть".
Козак полiз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже
товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на
ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево й добрався
до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк.
"Чи не зачепилася вона там?" - подумав Найда й вирiшив лiзти вище.
Козак уперся ногами в стовбур i тiльки хотiв вхопитися за одну з
гiлляк, як зненацька пiд ним щось затрiщало й вiн, втративши опору,
полетiв у якусь безодню... Мимовiльний крик вирвався з грудей Найди, вiн
судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову
йому посипалися трiски, пилюка, смiття...
Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав Найдин пострiл. Кинувши
заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його крик... "Напад?
Вбивство?" - майнуло в головi диякона, але на сво здивування пiд липою
вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль.
Сповнений найжахливiших передчуттiв, Аркадiй кинувся оглядати все
довкола, але нiде не видно було анi звiра, анi людини. Дивуючись i
гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив
там тiльки пiстоль.
"Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись понiс? Але ведмедi
тут не водяться... Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв голос
i саме з цього мiсця... Отже, Найда був тодi десь поблизу, - куди ж вiн
мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?" Диякон iз
забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?!
Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi думки, Аркадiй стрiпнув
головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-пiд
землi.
Диякон увесь затремтiв.
- Ти, Найдо? - щосили гукнув вiн.
Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, пiдземний, що Аркадiя
охопив непереборний жах. Перша його думка була тiкати з цього заклятого
мiсця, та за мить вiн опанував себе, прикликав на допомогу боже iм'я й
почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звiдки доносилось те
моторошне волання. Зда ться, з боку старо© липи, десь наче з-пiд землi.
Не розумiючи, в чому справа, Аркадiй безпорадно озирався довкола, як
нараз помiтив зарубки, що ©х зробив Найда на стовбурi дерева.
Радiсний крик вирвався з грудей диякона, й вiн, гукнувши: "Я тут, тут,
Iване!" - полiз на липу.
Чим вище пiдiймався Аркадiй, тим виразнiше чув голос Найди; вiн мiг уже
розiбрати й його слова:
- Я тут, тут, у дуплi!
Видершись нарештi на верх стовбура, диякон побачив, що вiн всерединi
порожнiй. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка
нещодавно провалилася пiд вагою Найди.
Над дуплом на корi дерева був вирiзаний великий чотирикутний хрест, а
пiд ним рiк, зазначений у та мничiй записцi.
А втiм, охоплений страхом за долю товариша, Аркадiй не помiтив цих
деталей;
вiн засунув голову в дупло й крикнув що було сили:
- Iване, ти тут?
- Тут! - почув у вiдповiдь.
- Цiлий? Здоровий?
- Пом'яло трохи! Та кiстки, зда ться, цiлi.
- Ех, i понесло ж тебе сюди! - з досадою мовив Аркадiй. - Цур ©м, тим
скарбам! Нiчого шукати ©х! ©дьмо на Запорожжя - й край.
- Та скарб, друже, тут! - крикнув з глибини Найда.
- Тут? - вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло.
- Тут, пiдi мною, - вiдповiв Найда. - Кинь-но менi кремiнь i кресало,
та й свiчку... Зараз оглянемо все!
Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз в'юкiв речi, якi попросив
товариш, знову видерся на дерево й спустив ©х на вiрьовцi в дупло.
У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й нарештi
спалахнула свiчка. Найда пiднiс ©© високо над головою i лише тепер
роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення.
Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його
вкривав густий шар зiв'ялого листя й моху.
Найда швидко розгрiб цей покрив, i... радiсний крик вирвався в нього з
грудей:
вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два з них були
досить великi, а третiй трохи менший.
- Що трапилось? Чого ти репету ш? - крикнув згори Аркадiй, нахиляючись
над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу.
- Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i важкi ж, як ми ©х витягнемо
звiдси?
- Обв'язуй вiрьовкою, я потягну.
- Де там! Я не можу зрушити ©х з мiсця. Тягни мене нагору, проруба мо
дерево знизу, так буде швидше.
Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадi м одразу взялися до роботи,
й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр,
крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани.
Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був
повен червiнцiв.
Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить обидва стояли мовчки
перед цими незлiченними багатствами...
- Ну, брате! - вигукнув Найда, зводячи очi до неба. - Подякуймо ж
господевi милосердному: тепер усе закипить навколо...
XVII
Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив'язанi
до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки врiзалися
в ©хн тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров... З виразу облич i з
тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не
кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав
свiдомiсть, але ©х обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила,
блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з сво©ми панами в
лайцi й неподобствах...
Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному
старому ротмiстровi спала на думку нова забава - стрiляти з пiстолiв у
черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.
- У лiву руку он тi ©, панове! В долоню! - крикнув ротмiстр i,
вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був
занадто п'яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту
рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасно©. Дехто, спотикаючись i падаючи,
кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.
- Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! - почувся смiх. - Еге, уже постарiв
пан... рука схибила.
Це зачепило за живе старого рубаку, вiн вихопив другий пiстоль i,
крикнувши:
"Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!" - вистрiлив.
Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди
черницi й пронизала серце... Нi крику, нi стогону не вирвалося з уст
мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло, й
голова повiльно схилилася... Iз рани поволi потекла темно-червона цiвка
кровi, закривавились посинiлi уста.
- Вiват! Досконале! Пiдрiзав, наче курiпку! - закричали найближчi
свiдки пострiлу.
- За здоров'я пана ротмiстра! - пiдхопили тi, що сидiли за столом.
- Влучно! - пiдтримала гучну радiсть i челядь.
Але навiть на п'яний, жорстокий i дикий натовп смерть безневинно©
страдницi справила враження; молоде тiло, ще мить тому сповнене сил,
висiло тепер перед напасниками живим докором ©хнього звiрства...
Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому храмi на якийсь час
запала тяжка, гнiтюча тиша... Чути було навiть шепотiння тих, що молилися
за вбиту черницю.
- Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою фросинiю, яка прийняла
мученицький вiнець, i вiзьми ©© в селища горнi, де нема нi злоби, нi
слiз, нi страждань, - голосно молилася Дарина.
- Вiчна пам'ять тобi, наша сестро, - тремтячими голосами обiзвалися
подруги.
Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен вiдчув
у душi якусь мерзоту. Порив шалених веселощiв ущух, конфедерати
спохмурнiли.
Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку
Дарину, квапливо повiв ©© до келi© iгуменi. Хоч який вiн був п'яний, врода
панни справила на нього величезне враження.
Не раз спотикався й падав пан Фелiкс, поки доплентався до келi©...
Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з усiх закапелкiв
монастиря долинали п'янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити до
лап iншого звiра. До того ж з монастиря не було iншого виходу, крiм
головно© брами. Тому залишалося одне - вирватися з лабет ката й накласти
на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати сво життя...
Ввiйшовши до келi©, шляхетний лицар дiстав вино, налив келихи собi й
Даринi i наказав ©й випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але нараз в ©©
головi блиснула смiлива думка.
- Спершу випий ти, пане, за мо здоров'я! Чи вже не здужа ш? - лукаво
спитала Дарина.
- Я не здужаю? - образився пан Голембицький. - Ого! Я ще вип'ю скiльки
завгодно... Я всiх переп'ю... Пан Фелiкс... сильнiший за Геркулеса...
десять левiв задушу... Хай мене вб' перун, коли не задушу... А
гайдамакам... пся крев... та я сам... сотням зiтну голови... махну... i
нема десяти шельм... махну... бррр...
Дарина, користуючись з кожно© паузи в п'яному базiканнi пана Фелiкса,
примусила його спорожнити келих до дна.
- Ну, тепер сюди, до мене на груди! - гукнув пан Фелiкс i, ледве
тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на
лаву.
- Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила за тво здоров'я, - i
дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до
славного лицаря з найкращими побажаннями.
Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались, то
зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький
був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрiшньо
здригатися, але вона з усiх сил намагалася приховати це й гарячково
думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту.
Дiвчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелiкс
уже не змiг i, не допивши, упав на лаву... Кiлька разiв вiн iще силкувався
розплющити повiки, але так i не змiг.
П'яний сон звалив його...
- Тут врятована... а там?.. Е, вiд сво © долi не втечеш! - прошепотiла
Дарина й з гарячковою швидкiстю почала переодягатись у вбрання хорунжого,
яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий i невисокий на
зрiст, так що жупан та кунтуш ©й пiдiйшли, тiльки чоботи були надто
великi, й панна залишила на ногах сво© сап'яновi чобiтки iз срiбними
пiдкiвками. Пiдперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару
набитих пiстолiв i до боку почепила шаблю. Розшукавши ножицi, Дарина
вiдрiзала свою косу, надiла конфедератку й перетворилася на красеня-юнака,
здатного полонити навiть королiвну. Тiльки незвичайна нiжнiсть обличчя й
квiтуча молодiсть могли виказати панну в ©© новiй ролi.
Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього
того, що було для не© святе, i в ©© серцi закипiла боротьба... Почуття
справедливостi волало, що залишати живим цього недолюдка на горе
знедоленим було б злочином, але на вбивство у дiвчини не пiднiмалася
рука... Опиралась ©© природа... Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вмiла
нею орудувати. Непевний удар тiльки розбудить його... Вистрелити в лоб iз
пiстоля - але, звук пострiлу викличе переполох, i ©© спiймають на мiсцi
злочину... Ех, коли б у не© був кинджал... Та його, як на зло, вiдняли. Що
робити?..
"А ножицi?" - майнуло в головi Дарини, й вона судорожно вхопила ©х
знову.
Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство iгуменi,
наругу над святинею й мордування сестер... I в ©© серце впилося жало
криваво©, невгасимо© образи...
У бурхливому поривi цього почуття дiвчина кинулась до Голембицького,
який голосно хропiв, вiдкинувши назад голову, i всадила ножицi йому в
горло. Довудца судорожно сiпнувся й захарчав... I з рота струменем вдарила
кров.
Не тямлячи себе вiд жаху, Дарина вискочила з келi© й вибiгла на
монастирський двiр. Вiн був зовсiм безлюдний; усi, певно, вже спали
мертвим сном. Пiд захмареним небом страхiтливо чорнiла безмiсячна нiч;
коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним
оком, i тодi на мить виступали з пiтьми силуети дзвiниць, тополь i дахiв
найближчих будiвель. Прохолода ночi трохи пiдбадьорила Дарину; вона знову
загорiлася бажанням втекти вiд катiв i врятувати сво життя... Але як i
куди тiкати? Монастир був оточений високою стiною, диний вихiд - браму,
певна рiч, охороняли жовнiри. "Хiба сховатися? - промайнула думка. - Але
де? На який час? Нема сумнiву, що Мокрицький настановить тут католицьку
адмiнiстрацiю. Так чи iнакше ©© врештi спiймають i вiддадуть на нелюдськi
тортури... А втiм, вiд тортур нинi чим урятуватися! - I дiвчина помацала
рукою пiстолi. - Та все-таки треба використати всi засоби, всi шляхи...
Лiтня нiч коротка..."
Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту i вдивляючись розширеними
очима в слiпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стiни. Раз у
раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи вiд думки, що ось-ось ©©
наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в горлi, довудца. Минали
хвилини, якi здавалися дiвчинi вiчнiстю... Раптом десь поблизу, мало не
бiля не©, почувся глухий звук вiд падiння чогось важкого й м'якого. Дарина
здригнулась i хотiла була кинутися в глиб двору, та в не© пiдломилися
ноги... Вхопившись за стiну руками, втiкачка зата©ла дух. Минула
хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарештi озирнулася, ©й
здавалося, що позаду промайнула якась тiнь... Майже iнстинктивно дiвчина
подалася вперед, та не встигла вона зробити й кiлька крокiв, як за
прочиненими дверима однi © з келiй, що тяглися вздовж стiни, почулося
борюкання й збудженi, захеканi голоси.
- Нi, шельмо, не втечеш, - хрипiв грубий голос.
- Пусти! - кричала якась жiнка. - Пусти!.. Геть!.. Я влалiя... Я
католичка... Я привела вас сюди...
- А дiдько з тобою, влалiя ти чи Мотря!.. Ти менi сподобалась - i
край!
- Ой рятуйте! - заверещала влалiя, борсаючись у темрявi. - Я пiду до
пана довудци... Ти вiдповiси за насильство!
влалiя вискочила з сiнешнiх дверей, - жовнiр за нею.
В цю мить спалахнула блискавка й освiтила блiдим холодним сяйвом i
влалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни...
- Он пан довудца! - простягаючи руки до Дарини, крикнула влалiя.
Жовнiр скам'янiв вiд несподiванки, у нього в головi блискавкою майнула
думка, що коли випустити влалiю живою, то вона викри його в злочинi, за
який доведеться поплатитись головою.
- То ти доносити, гадюко? - прошипiв вiн i встромив ©й у спину кинджал.
влалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез у
нiчнiй пiтьмi.
Недовго стогнала влалiя, - швидко слабнучи, вона ще зiтхнула
раз-другий i затихла... Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все
ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла:
- Божий суд! - Нарештi вона озирнулась i помiтила, що на сходi небо
почало потроху яснiшати... Принаймнi, добре вдивившись, тепер уже можна
було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п'яти бань храму... Треба
було взяти себе в руки й негайно дiяти...
Дiвчина обережно, але швидко рушила до брами. Пiдкравшись, вона
побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п'яних як нiч, спали, простягшись
долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена.
Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до не© i, не помiтивши в
чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що теж спокiйнiсiнько спав,
наступила йому на руку. На щастя, вiн не прокинувся, тiльки промимрив
якусь лайку й вiдсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона
заскрипiла, але не пiддалася... Нараз паннi причулись якiсь пiдозрiлi
звуки, схожi на тихий стукiт... Холодний пiт виступив у не© на чолi,
вiдчай подво©в сили, й вона нарештi розчинила браму настiльки, щоб
прослизнути в щiлину...
Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в
густих вербах, за якими починався лiс. Переходити мiст i греблю, коли
ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi могли ходити
вартовi... Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпецi.
Зупинившись на мить пiд дашком брами, вона озирнулася довкола,
перехрестилась i кинулася бiгти... Та ледве дiвчина вскочила у вологу
пiтьму пiд вербами, як ©© схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на
голову важку кирею...
XVIII
Грiзнi вiстi, що ©х привiз Петро, страшенно стривожили селян Мало©
Лисянки. Вони ще ранiше були наляканi погрозами Гершка й пiсля його
несподiвано© втечi ждали розправи, але тепер вона, неминуча й
невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись серце вiд
жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже
давно посiяли, а жнива ще не починались. Правда, пiдходив час орати
толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину, та про
це майбутн нiхто не думав. Уже з само© ранньо© весни серед селян
вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб ©х з зими почали бiльше
гнобити, - гнiт i поневолення народу були явищем не новим i за останн
десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, - та докотилася звiдкись чутка,
що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати i себе, i
православну вiру вiд погибелi.
А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували в пригнобленого
селянина надiю, проте ненадовго. Невеликий загiн захоплених волелюбною
мрi ю селян пiд керiвництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало,
веремiю, але, зруйнувавши й спаливши кiлька панських ма ткiв та
перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав поразки вiд сильнiшо©
польсько© команди. Пiсля кожного такого гайдамацького заворушення й
страхiтливо© за нього розплати народ втрачав надiю на визволення й пiд
непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як
i ранiше, прагнув помсти.
За останнi п'ять рокiв припинилися навiть гайдамацькi виступи, тому
пани, посесори й економи були переконанi, що хлопське бидло остаточно
приборкане, й ставились до селян, наче до пiд'яремно© худоби, нiчого не
боячись. Та з весни помiтили, що "бидло" немовби ожило, пiдняло голову й
хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна
сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та
паль; польськi урядовцi вважали, що цi настро© селян наслiдком
московського вiтру - хоч насправдi цього й не було, - i до появи
конфедерацiй уникали рiшучих заходiв.
Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебiльшого ж
збиралися гуртками й гомонiли помiж себе про новi чутки, занесенi з
ярмаркiв, з цвинтарiв, з корчем убогими, прочанами й про©жджими; в цих
чутках, поряд з вигадками, були й правдивi вiдомостi про те, що скрiзь
селяни готуються до останньо© боротьби й до них, щоб покiнчити з панами й
назавжди визволити православну церкву вiд католикiв та унiатiв, пристануть
i запорожцi... Саме цi чутки й днали людей, i пiдносили ©х дух.
Так було i в Малiй Лисянцi, що правила за центр багатьох розкиданих
довкола хуторiв. Пiсля вiд'©зду Петра по допомогу до гайдамакiв у садибi
титаря щоночi потай збиралися впливовi люди з села й хуторiв; вони
приходили дiзнатися, чи не одержано вiд Петра якихось звiсток, i
подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд парубка не було нi
слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i
корчем надходили тiльки звiстки, що пани з'©жджаються й готуються рiзати
всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з'являлися, а, навпаки,
навiть вiд'©жджали з сво©х замкiв на конфедератськi з'©зди, то тривога
почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм безлюднi
- жiнки й дiти ховалися в найближчих лiсах та байраках, тiльки вночi
виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися до сво©х хат i взяти дещо з
харчiв. Останнiм часом, коли тривога трохи вщухла, втiкачi вже смiливiше
навiдувались до сво©х покинутих осель, жвавiше метушилися в щоденному
клопотi.
Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка
й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення. Це повiдомлення мов
громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав
багато зусиль, щоб заспоко©ти приголомшених селян; вiн присягався, що
гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе ©х; та коли пiсля кiлькох
днiв очiкування гайдамаки не з'явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти,
тодi й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамакiв, на ©хню
негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н, переконуючи .селян,
що ©м перш за все самим треба озбро©тись i бути готовими до вiдсiчi.
- Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь i вода не тече! -
проповiдував диякон на нiчних радах у титаря, пiдбадьорюючи розгублених
селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що й батьки, й дiди
нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють!
Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умiв, де треба,
докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну приказку,
пiддавали духу похмурим слухачам, i вони, пiдбадьоренi його словом i
ласкою титаря, iшли по домiвках припасовувати до гострих ножiв довгi
ратища, а до кiс короткi держаки.
Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм
чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд
страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашн майно
й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в