Старицкий М.. Останнi орли

- Так от, на тому тижнi ми ви©жджа мо в Умань, там буде й весiлля, - це
раз, а друге, найважливiше: сьогоднi ввечерi в мене збереться багато
вре©в - i сусiдiв, i рабинiв, при©де й сам великий цадик! Щоб почастунок
був приготований якнайлiпше i щоб усе це лишилося та мницею для чужого
вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з гоями. Я зараз ©ду дещо
купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати... Смерть! - просичав вiн i
вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита.
"Проти го©в замишля ться щось лихе", - раз у раз зринала в не© думка.
Але вона мусила давати господарськi розпорядження Ривцi. Треба було ще
найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всяко© всячини для
гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати на село старiй вiдьмi - то за
помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника, - а Сара зосталася сама й
придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають цi ненависники
проти ©© друзiв.
Свiтлиця, де мав зiбратися кагал, була поруч з ©© спальнею i
сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але тепер
були забитi. Пiсля неабияких зусиль Сарi пощастило-таки вiдбити ©х i
одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й
широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого
одягу. Сара задумалась. Нарештi ©й спало на думку виламати задню стiнку
шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку дверима; тодi
можна буде влiзти в шафу й вiльно пiдслухувати крiзь ©© дверцi. Сара
заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко: стiнки
шафи були скле нi з мiцних дощок, i виламати ©х з допомогою самого тiльки
кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали
перешкоду: до пiвдня двi дошки було виламано, одяг винесено, а слiди
вилому старанно приховано.
У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала ©й на кухнi, прибирала
свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела будь-яку
пiдозру.
Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений запопадливiстю сво ©
дочки; все це вiн сприйняв як знак ©© слухняностi й добровiльно©,
спокiйно© покори батькiвськiй волi. Гершко обдивився все й в поривi
радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку.
Незабаром почали з'©жджатися й очiкуванi гостi. Останнiм при©хав у
критiй колимазi уманський цадик, якого вре© вважали за пророка. Всi
кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд руки
старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи
худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди; очi
трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть; одяг цадика нагадував
убрання стародавнiх левiтiв, навiть на головi його красувалася рогата
шапочка.
Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв молитви.
Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту покривалом.
Старий довго держав на головi ©© руки й вiдпустив з ласкавим словом: "Будь
щаслива й вiльна душею!" Це побажання глибоко запало ©й у душу.
Коли господар провiв почесних гостей до свiтлицi, Сара пiдiйшла до
нього й попросила дозволу пiти до сво © кiмнати й лягти, бо вiд кухонного
чаду в не© страшенно розболiлася голова. Гершко не заперечував. Тим
бiльше, що на кухнi лишалася Ривка, а дочку при потребi можна було
збудити.
У великiй свiтлицi вiкна були зачиненi вiконницями й позавiшуванi
коцами, а всерединi вона була застелена килимами й ясно освiтлена
свiчками, що горiли в канделябрах. Для цадика приготували на пiдвищеннi
особливо почесне мiсце, перед яким горiло два свiтильники.
Цадик пiдвiвся зi свого мiсця й, пiднiсши руки догори, прочитав
урочисту молитву перед вiдкриттям iмпровiзованого авiфе. Лагiдним,
тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав вiн
благословення божого давньо врейською мовою.
Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарештi перервав його й
звернувся до всiх з тихим запитанням:
- До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомiн
житейсько© хвилi; та останнiм часом гуркiт наростаючо© бурi досяг i мого
слуху. Повiдайте, що вiдбува ться навкруги i звiдки пiдiймаються грiзнi
хмари?
Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борiдкою й туго
скрученими пейсами.
- Ой рабi премудрий, - почав вiн високим фальцетом, - хмари вже не
пiдiймаються, а насунулись i закрили око гови... Вельможнi пани та п'яне
лицарство зовсiм ошаленiли, вони ранiше тiльки одне знали: брати грошi й
грабувати кого попало - хлопа, врея, а то й свого брата, - i одразу ж
пропивали й розтринькували награбоване на такi забаганки, про якi... фе! -
i говорити вре вi не можна, бо те слово осквернить його уста. Ранiше ©й,
цiй розбiйницькiй шляхтi, байдужiсiнько було до вiтчизни, вони цим словом
тiльки хизувалися, - нехай би й шматували ©хню Рiч Посполиту, то ©м було
однаково, аби тiльки ©хнього добра не чiпали. А тепер зненацька зчинили
гвалт, що не хочуть цього короля! В Барi тепер справжн пекло! Ой, гевулт,
що дi ться! З'©жджаються пани з командою, з челяддю, з собаками - i все це
збiговисько треба годувати й по©ти... Ну, вони й нишпорять по мiстечках,
по селах, усiх грабують, палять... i передусiм нашого брата... Ох, плаче
Iзра©ль, як на рiках вавiлонських!
- Боже! Коли ж вичерпа ться фiал гнiву твого? - зойкнув цадик i похилив
голову.
- Цурес! Цурес! - обiзвався кагал тихим стогоном на зойк цадика.
- Що вони ще надумали! - заговорив опасистий, незграбний врей,
вогненно-рудий, у ластовиннi, iз скуйовдженими пейсами i бородою. - Знову
за старе взялися й нашими руками собi жар загрiбають: оддають - та де там
оддають! - канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв, мостiв, димiв;
з нас деруть зразу чистi дукати - ой вей - золото, а нам велять обдирати
голого хлопа. Добрий гешефт! Пановi не дай грошей - вiн зараз до шаблi й
до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа!
- Тож-то й бiда, - обiзвався Гершко, - що пани запродують нам хлопа, а
привести ту гадюку до послушенства не можуть i гайдамакiв нiяк не
перевiшають...
Ой-ой, якби можна було спокiйно збирати грошi з цих го©в, який би то
був золотий гешефт!
- Ох, ох, коли б не страх, заробiтки з оренди церков, як то нам
пропонують пани, були б добрячi! - пiдтвердили декотрi, почухавши голови
пiд ярмулками.
- Не оскверняйте язик ваш, нещаснi, не накликайте такими грiховними
думками i вчинками нового гнiву гови на сво© голови! - пiднiс голос
цадик, сплеснувши руками. - Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороня
вре вi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть ховатись
у затiнку ©хнього храму в спеку!
- О, висока твоя мудрiсть! - вигукнув чорний кощавий врей. - Не нам
вимiряти глибину ©©!
Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих.
Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам.
Запала глибока мовчанка, навiть чути було, як стукотiли в грудях
схвильованi серця.
Нараз серед цi © напружено© тишi почувся в кiмнатi трiск, нiби стеля
розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика.
Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли.
З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася на пiдлогу,
спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сидiла вона,
закам'янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi, не
могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у не© всi сили.
Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi
й смуга яскравого свiтла пада звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й
освiтлю проламану стiнку шафи, вона бачила навiть страшенне безладдя в
сво©й комiрчинi - розкиданий на пiдлозi й на лiжку одяг, безладдя, яке
викривало ©© злочин, - i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди... А час
збiгав, тривожний гомiн i метушня в сусiднiй свiтлицi не тiльки не
вгамувалися, а навiть зростали... Сара бачила весь жах свого становища,
однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима:
- Оглянути весь дiм!
Iнший голос, зда ться, батькiв, пiдтримав цю пропозицiю:
- Знадвору i всерединi!
Вiд останнього вигуку Сара нарештi опам'яталася: вона схопилась на ноги
i з несамовитою квапливiстю заходилася жбурляти в шафу дорогi сукна,
халати, лапсердаки й шуби... На щастя, спершу всi кинулися надвiр, i за
гупанням нiг i стуком дверей не чути було Сарино© метушнi, а то передусiм
заглянули б до ©© свiтлицi. Тим часом дiвчина встигла повкидати в шафу
весь одяг, а сумiжнi дверi причинити, загнувши над ними гвiздки, i навiть
завiсити ©х сво ю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постiль,
не забувши пiдсунути пiд лiжко й поламану дошку.
Коли нарештi Гершко, разом з деким iз гостей, зайшов до кiмнати сво ©
дочки й освiтив ©© лiхтарем, то перед ©хнiми очима постала така картина:
на забитих наглухо дверях висiв оксамитний, гаптований золотом спенсер i
адамашкова спiдниця, а на лiжку, розкидавши по подушцi пишнi коси, в
недбалiй позi спала красуня Сара. У вузенькiй, маленькiй кiмнатi не
виявилось нiчого пiдозрiлого: вiкно було щiльно зачинене, з меблiв, крiм
лiжка, стояв тiльки один ослiнчик.
- Ой мамо! - не втерпiв високий кощавий врей середнього вiку,
показуючи очима на Сару, i вхопився за пейси. - Ой мамо! Яка гарна!
Вiрсавiя не могла б з нею зрiвнятися!
Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й вiдповiв:
- Вона, ребе', спить i не чу , що ми говоримо, а то похвала дорогого
гостя примусила б ©© сховати сво обличчя.
- Вей-вей! - зацмокав молодий врей, що теж зайшов до кiмнати. - Спить,
як ангел небесний!
А довготелесий врей, нахиляючись i присiдаючи, з усiх бокiв розглядав
лiжко.
- Гевулт! - скрикнув вiн нараз. - Онде причина! - i показав пальцем пiд
лiжко.
Усi нахилились. Сара завмерла вiд страху i, щоб приховати сво
збентеження, одвернулася до стiни.
Пiд лiжком була поламана дощечка.
- Ха-ха! От i причина, - мовив довготелесий врей, задоволено
усмiхаючись.-- Пiд панною Сарою поламалася дощечка i всiх нас так
налякала.
- Вiн правду каже, - мовив рудий.
- Тiльки як же це, шановний господарю, - провадив довготелесий, - ви
да те для сво © красунi дочки такi поганi лiжка? Вей-вей!
- Даруйте, дорогi гостi, - низько вклонявся Гершко. - Таке вже
трапилось!
- Тьху ти, а налякала як! - розсмiявся й молодий врей.
I, заспоко нi, всi вийшли у якнайвеселiшому настро© з Сарино© кiмнати,
а Гершко замкнув за собою на ключ дверi.
Коли непроханi гостi вийшли з кiмнати, Сара сiла на лiжку й довго не
могла вiддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холоднi як лiд, i
вся вона тремтiла мов у лихоманцi, - одно слово, якби нерви ©© були
слабшi, в не© почалася б iстерика, але дiвчина перемогла себе й навiть не
постукала в сiни, щоб ©й дали води. Коли ©© хвилювання вгамувалося й нерви
заспоко©лись, вона насамперед узяла вихiднi дверi на гак iзсередини. "Це
принаймнi не дасть ©м можливостi вдертися зненацька, - вирiшила вона, - i,
крiм того, буде цiлком природним виправданням ©© вчинку: не хоче пускати
стороннiх людей у свою спальню".
Забезпечивши себе вiд несподiваного вторгнення, Сара стала
обмiрковувати сво становище: з одного боку, вона вiдчувала живу радiсть,
що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре могло занапастити ©©
остаточно; але, з другого, вона ще не довiдалася, що ж вирiшив кагал i якi
небезпеки ждуть ©© друзiв, та ще й не всi слiди ©© пiдслухування були
прихованi.
Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темрявi одчиняти сумiжнi
дверi, за якими стояла шафа з виламаною стiнкою: треба було поодтинати
гвiздки, вiдсунути засувку i все це зробити без найменшого шуму й шереху,
щоб не викликати пiдозри. Коли нарештi, пiсля тривало©, напружено© роботи,
дверi пiддалися, на Сару полетiв увесь напханий до шафи одяг. Звiльнившись
од нього й переконавшись, що у свiтлицi на ©© метушню нiхто не звернув
уваги, бо в цей час про щось голосно й швидко говорив довготелесий рабин,
- Сара впiзнала його голос, - вона склала одяг i почала його розвiшувати,
одну рiч за другою, в шафi, а потiм прилягла на порозi й, простягтись до
самих дверець шафи, стала знову прислухатися до розмови, що точилася в
кагалi.
Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик.
- Розсудiть же, братове мо©, холодним розумом сво дiло. I хлоп, i пан
однаковi то© для нас: але з ким iз них нам вигiднiше, певнiше мати гешефт?
Щоправда, пан багатий, вiн загарбав усе до сво©х рук i хлопа задушив; крiм
того, пан не турбу ться сво©м багатством, йому аби пити та гуляти, а з
багатим та недбалим добре вести сво© справи!
- Ой-ой! Як добре! - вiдповiли схвальнi голоси.
- Отож-то, братове! Та от лихо: пан не ма совiстi, а на пана нема
закону! - зiтхнув цадик. - I крiм того, кожний пан вважа , що врей гiрший
за пса...
- Ляхи клятi! - почувся лютий вигук рудого.
- Замовкнiть i слухайте! - пiднiс голос цадик. - Найкраще вам жилося в
козакiв, коли тут був гетьман: козак у мирний час нiколи не зачiпав врея,
ну, пiд час повстання iнша справа.
- Ой вей, вей! - почулися жалiснi стогони кругом.
- Козак i гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, i коли б
тепер тут були козаки, то я б радив держати ©хню руку; але козаки
загинули, а хлопство - злиденне, то, виходить, i вигоди вiд нього нiяко©.
Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерацiя, а в других
гайдамаччина. I вiд того, й вiд того нам загибель. Але хто з них вiзьме
гору? Не тi, що б'ються, а третiй, котрий уже держить одного з них за
чуба. А хто ж той третiй?.. Москва... Не бiйтеся: це для Iзра©лю благо й
порятунок. Там, де закон, - туди нам i хилитися, бо всякий закон можна
обiйти, на те потрiбен тiльки мудрий розум...
- О, хай справдиться слово тво , мудрий! - заволав рабин.
- Так от моя порада, - провадив далi цадик. - Панам служити тiльки з
необхiдностi, але потай пiдточувати ©х; хлопiв не дратувати; з них тепер
мало користi, але все може змiнитися. I якщо прийдуть сюди московськi
вiйська, то одразу стати проти панiв i за Москву. Вам же вiдомо, як добре
живеться нашим братам у московськiй Гетьманщинi!.. Та ще радив би я села
кидати й поспiшати всiм у мiстечка й мiста.
- Я й сам про це думав i негайно зроблю все за тво ю мудрою порадою, -
заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом до щiлини, що була в
дверцях шафи. - Я тут i корчму, i всi гешефти передав у другi руки i взяв
бариш; за три днi я з дочкою покину навiки цей край i переселюся в Умань;
там незабаром i весiлля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з
родичем тво © милостi.
- Знаю, - ласкаво промовив цадик, - i хай вона буде щаслива, як
Ревекка, i плодюча, як Лiя!
- А тiльки-но ви©ду, - додав Гершко, - вiдразу дам знати в Лисянський
замок самому губернаторовi, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло!
Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!..
Од страху та обурення в Сари потемнiло в очу: спершу в не© спалахнуло
нездоланне бажання крикнути й послати ©м усiм прокляття, але вона
стрималась. Обережно вилiзши з шафи, дiвчина знову замкнула дверi,
позагинала гвiздки, подряпавши при цьому палець, але навiть не помiтила
того, поглинута однi ю думкою.
"Хто зна , - думала з тугою Сара, - може, з завтрашнього дня замкнуть
мене на замок або вирядять до старого дядька, в мiстечко... Боже
розп'ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам мо©м, не можу! Я на
батька рiдного ладна звести руку:
адже вiн занапастить усiх, хто менi дорогий, вiн мене силомiць хоче
видати замiж. Що менi робити? Коли я зараз, ось тут, у цiй кiмнатi,
повiшуся, то цi ю смертю не врятую ©х... О, не врятую! Батько зробить те,
що сказав, вiн викаже ©х, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же
остерегти ©х, як? Завтра зв'яжуть... Але сьогоднi... зараз... не зв'язана
ж я? А вони, мо© любi, ждуть мене там, за рогом... А може, вони й ближче?"
- Сама пiду до них, - що буде, те й буде! - промовила вона голосно
останню фразу й квапливо почала одягатись.
Зважившись, вона вже бiльше нi про що не думала, нiчого не боялась, i
тiльки пiдiйшовши до дверей, згадала, що батько ©х замкнув. "Що ж робити?
А вiкно?!" - майнула думка в Сари. Вона пiдбiгла до вiкна й почала його
потихеньку смикати, але воно не пiддавалося: може, було забите або
набрякло й засмiтилося вiд часу... Вчора вона розмовляла через кватирку,
кватирка вiдчинялася й тепер, але пролiзти в не© було неможливо. Саме
вiкно було високо, i, стрибаючи з нього, можна було зламати собi ногу, та
це не турбувало Сару. "А що, коли вони поставили пiсля переполоху
вартового i я потраплю ©м просто в руки? - майнула в не© друга тривожна
думка. - А, однаково!" - вирiшила вона й почала смiливiше шарпати вiкно.
В нестямi Сара й не помiтила, якого шуму наробила: вiкно пiд ©© руками
стукало й дзвенiло, навiть уламок скла вiдлетiв i, дзеленькнувши, розбився
об стiну, але дiвчина нiчого не помiчала, а ще в бiльшому розпачi
розхитувала раму, що нiяк не пiддавалася.
На щастя, саме в цей час у свiтлицi знялася суперечка, й рiзкий iз
завиванням гвалт кагалу заглушив усi сторони звуки, а стара Ривка поралася
на кухнi, готуючи вечерю.
Нараз Сара почула пiд вiкном голос, вона вiдсахнулась, зацiпенiла. Але
той голос не волав, не кликав на допомогу, i тут вона розiбрала, що хтось
називав ©© iм'я.
- Саро, Сарочко, це ти? - допитувався хтось у темрявi, пiд самим
вiкном. Сара впiзнала той голос i висунула голову в розбиту кватирку.
- Я, я, Прiсю... менi хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить
бiда... та ось вiкна не вiдчиню... Петро тут?
- Тут, тут, за тином...
- А високо од вiкна до землi?
- Не дуже.
- Подивись, чи нема кого коло корчми?
- Добре, тiльки ти пiдожди: я гукну брата.
Довiдавшись, що дорога ©й людина тут, близько, Сара загорiлася бажанням
побачити Петра й розповiсти йому про все, про все, про сво© сердечнi муки,
про сво серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського
бога, до ©хньо© сiм'© й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю
кров свою вiддала б, краплину по краплинi! О, тепер ©й байдуже! Нехай
вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на не© батько, вона готова
вмерти за Петра й за ©х усiх, й нiхто ©© не вдержить тут бiльше.
Сара вилiзла на пiдвiконня i всi ю вагою свого тiла почала натискати на
раму. Вiкно затрiщало, рама нараз пiддалася й з дзенькотом розчинилася...
Сара, втративши рiвновагу, вилетiла за вiкно й, певно, переломила б собi
руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Вiн пiдхопив дiвчину на
руки й обережно поставив ©© на землю.
- Серденько, - прошепотiв Петро, - як я тужив за тобою!..
Сара стиснула його руку й насторожилась.
Хтось одчинив вхiднi дверi корчми, виглянув, обдивився й, не помiтивши
в темрявi нiчого пiдозрiлого, зайшов назад, добре причинивши дверi й
брязнувши важким залiзним засувом.
- Не помiтили, - шепнула Сара, - ходiм звiдсiля скорiше, щоб не
догнали.
Вони всi тро поквапне рушили вiд корчми, зайшли за рiг, потiм
повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися бiгцем до левади,
вiд яко© було вже недалеко до титарево© садиби, що стояла край села; сама
ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворiв,
осокорiв i верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися
заростi густо© й високо© лози, - одно слово, левада стала б добрим сховком
од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм вiдкрите й
могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та обставина, що далеко на
обрi© вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця в кривавому ореолi,
наче за ним росла й пiдiймалася заграва велико© пожежi, а тому втiкачi,
переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж
вони сховалися в тiнi високих верб, то Сара заговорила збуджено й
квапливо:
- Вам усiм треба тiкати й рятуватися... Батько мiй хоче донести
губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе
посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекату .
- Ах вiн юда! - вигукнув обурений Петро. - Шкода, що Залiзняк не
задушив його, та вiн цього не мине!
- Треба зараз сповiстити наших i ще декого, -перервала його стурбована
Прiся.
- Ой, ой, як треба! - пiдхопила Сара. - Я того й видерлась iз вiкна,
щоб попередити...
- Зна ш що, Прiсю, - заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, -
поки ми з Сарою дiйдемо до нашо© хати, збiгай на село й поклич на раду
Ляща, Качура й Довгоноса... Зна ш, де вони?
- Знаю, знаю! Я миттю... а ви теж поспiшайте, - усмiхнулася вона
ласкаво й полетiла стрiлою по левадi.
Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони
мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями.
- Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук ляхам? - спитав нарештi
Петро глухим голосом, в якому звучала зата на злiсть.
- Через три днi, - вiдповiла Cap ..
- Отже, в нас ще три днi. За цей час усе село не зможе втекти. Крiм
того - не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих... один тiльки
засiб...
- Який?
- Не дати Гершковi змоги побачити губернатора.
- Ой вей! Не вдержить його нiхто: раз вiн сказав, то свого слова
дотрима ; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять!
- А я спиню! - похмуро сказав Петро.
- Як? - здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку.
- А ось як! - нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою
в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо.
- Нiж! - скрикнула Сара й закрила руками очi.
- Так, нiж, i це диний спосiб уникнути переслiдування! Сама ж кажеш,
що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що навiть i страх
смертi не задушить у Гершка його пекельно© лютi. Залiзняк уже був потяг
його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого милосердного панотця
випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо нi, то обiцяв
знайти його й на днi моря... I що ж? Тiльки-но вiн знайшов мiсце, куди
втекти... а куди, до речi, вiн хоче ви©хати?
- В Умань, - прошепотiла Сара тремтячим голосом.
- Ха-ха-ха! Далекий свiт! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залiзняка
схованку! I от варто було його дурнiй довбешцi тiльки подумати, що вiн пiд
захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для тако©
гадини й для нашого порятунку диний порадник нiж!
- Але вiн мiй батько! - вирвався в Сари зойк.
- А! - застогнав Петро. - Я й забув, що ти дочка цього гаспида... Для
мене й для всiх нас вiн - перший лиходiй, вiн - кат! В руках у нього
мотузка, якою вiн зашморгнув нам усiм ши©. Вiд то© петлi, сама бачиш,
нема можливостi втекти не те що всiм, а навiть i батюшцi... Панотець
заприсягся, що страху ради сво © церкви не покине, та, крiм того, в нього
на руках тепер умира замучений губернатором отець ©ларiон...
- Ой, горе! - забiдкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. - Що ж
менi робити, що робити? Серце мо розрива ться! - заломила вона в розпачi
руки.
- Слухай, Саро! - заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. - Я
думав, що ти, жалiючи нас, втекла вiд того виродка, втекла, щоб урятувати
нас вiд загибелi... Я думав... серце мо шептало, що ти й до вiри нашо©
прихильна душею. Я думав... Ех, пропадай моя голова! Я думав... Що думав?
Цiлими днями мучився, ночi не спав... жив i дихав цi ю думкою, - а от
насправдi виходить, що ти прибiгла тiльки повiдомити нас про день нашо©
смертi, а жаль тобi не нас, а свого батька...
- Нi, нi! Вас... А вiн?.. Вiн мене вбити хотiв... Вiн мене пiд замком
держав... Вiн мене зв'язану хоче в Умань везти й видати замiж за якогось
цадикового родича...
- То як же ти, пiсля всього цього, за нього заступа шся?
- Петре, золото мо ! - склала вона благальне руки. - Це ж вийде, що я,
дочка, вiддаю його в руки месникiв, це ж вийде, що я сама сво©ми руками
занапастила рiдного батька... А пiдняти на батька руку - страшний грiх.
Адже й ваш бог такого грiха не простить. Ваш бог вимага прощати
ворогiв... Вiн сам молився за них... Ой Петре, Петре! Вiн не простить менi
тако© жорстокостi, вiн вiдштовхне мене, i я зостануся сама серед пустелi,
далеко вiд усiх, проклята всiми... Невже ти хочеш нещаснiй Сарi тако©
жахливо© долi? - i Сара, обливаючись слiзьми, впала йому на груди й
забилася на них, мов пiдстрелена пташка.
- Не плач, Саро, не плач! - збентежився ще дужче Петро. - Тво© сльози,
мов розтоплена мiдь, падають менi на груди й пропiкають ©х наскрiзь. Ти
кажеш, що занапаща ш рiдного батька... Який же вiн тобi батько? Вiн
ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до тво©х мук! Нi, вiн тобi
не батько: батьком можна вважати тiльки того, хто любить свою рiдну
дитину.
Сара мовчала, тiльки з поривчастих зiтхань i судорожного здригання тiла
можна було зрозумiти, якi нелюдськi муки розривали ©© бiдолашне серце.
- I хiба ти могла б пота©ти вiд друзiв смертний вирок ©хнiй? -
розпалювався бiльше й бiльше Петро. - Хто ж вiдштовхне тебе за добре дiло?
Адже бог бачить тво серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надума мо
захистити себе вiд загибелi. От я й вiддам за братiв сво нiкчемне
життя...
- На бога!.. Менi дороге тво життя!
- Не потрiбне воно менi, - говорив далi, не слухаючи Сару, Петро. -
Там, у корчмi, зiбрався кагал наших мучителiв, вони раду радять, як
висмоктати з нас останню кров, перед ними присяга ться корчмар потiшитися
нашими муками... О, не дiждете! - потряс вiн кулаком. - Побiгти туди,
пiдперти всi дверi й вiконницi... та запалити з чотирьох бокiв ту
корчму...
- Петре! Ти не зробиш цього! - заволала Сара й, упавши навколiшки,
обхопила його ноги руками. - Або ж убий i мене!.. Менi з таким жахом жити
не можна... Убий мене, убий цим ножем: менi буде легше... Одного благаю:
це так швидко i так легко! Вдар, у тебе рука мiцна, - билась вона коло
його нiг, рвучи на собi коси.
- Ти збожеволiла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарештi, - наша чи ©хня?
- намагався Петро пiдвести Сару з землi.
- Твоя... ваша... навiки! Не ©х менi жаль, - гарячково говорила Сара,
задихаючись од хвилювання. - Менi тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильнiше
за всiх!
- I це правда? Говори, говори!
- Тебе! Тебе менi жаль... Ой вей мiр! Як шкода! Слухай, якщо вони
згорять, то налетить сюди з мiстечка команда... Ти ж казав, що й за три
днi не можна всiм утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони