Старицкий М.. Останнi орли

Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив вiру
людей, ©хню повагу до мене i щоб загинула наша свята справа?
Обличчя Дарини смертельно зблiдло, але вона випросталась i скрикнула:
- Нi, не хочу я того... твоя правда!.. Тiльки... тiльки... я помру, я
зiв'яну в розлуцi з тобою! - додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.
- Нi! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумi ш знести
розлуку й дочекатися тi © хвилини, коли я вiддам тобi все мо життя!
Дарина мовчала, тiльки ©© зблiдле обличчя виказувало, яку душевну муку
вона переживала.
- Та й час той пролетить швидко, непомiтно, я передаватиму вiстi про
себе... - Переконував Найда дiвчину, голублячи ©© руки. - Не сумуй же, мо
серце. Розкажи менi краще, як ти опинилася в Лебединському монастирi, як
ти вирвалася звiдти?
- Коли ти прислав на хутiр гiнця з чотками, я зрозумiла, що ждеш
мене!..
- Що я жду тебе сюди, у це пекло? - здивовано перепитав отаман. - Я
тiльки просив тебе чимось допомогти монастиревi, а чотки послав, щоб на
всякий випадок - адже пiд час вiйни все бува - вони охороняли тебе... Але
щоб сюди!.. Хай бог боронить...
- А я зрозумiла, що ти ждеш мене тут, - палко вiдказала Дарина, - бо
мiй лицар не мiг би кохати полохливо© голубки, котра хова ться в
батькiвському гнiздi, тодi як орел з вiдкритими грудьми летить назустрiч
ворогам!
Найда нiжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповiдати про всi
страхiття, що пережила в Лебединському монастирi.
Спочатку дiвчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про
щось iнше, та з кожним словом ©© дедалi бiльше хвилювали воскреслi в
пам'ятi подi©. Кiлька разiв Дарина мимоволi здригалася, пригадуючи
пережитий жах.
Отаман мовчки слухав розповiдь панни, стискаючи ©© руку, i тiльки очi
його, що похмуро блищали, свiдчили про гнiв, який кипiв у козацькiй душi;
коли ж Дарина розповiла про те, як вона вбила ненависного ляха, - в очах
Найди спалахнуло захоплення.
- Королево моя! Орлице моя! - прошепотiв вiн жагуче. - Корона мусить
прикрашати твою голову, i, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля
- ти матимеш ©©!
Дарина щасливо усмiхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке
сяяло натхненням, та нараз спохмурнiла:
- Так, ти ма ш рацiю! - промовила вона уривчастим голосом. - Менi не
можна тут залишатися... Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш,
тiльки не в Ки©в, не до батька...
- Чому не до батька?
- Там на мене чека ще гiрша небезпека! Батько хоче мене силомiць
вiддати за росiйського полковника... вiдвезуть у Москву!
- Тебе... силомiць? - обличчя Найди потемнiло. - О нi, в такому разi я
не вiдпущу тебе! Я тепер не вiддам тебе нiкому! Але ж куди, куди?..
- У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрi боротьби й не
сидiтиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немiчних, там уже
нiхто нiчого не подума - i все ж я буду ближче до тебе!
- Чудово! Тобi там нiщо не загрожуватиме, монастир добре укрiплений,
залишено вiйсько... я присилатиму туди вiстi, а коли дозволить час - сам
прилiтатиму до кохано©. Отець Мельхiседек дуже любить тебе i вся братiя
теж!
Захопленi сво ю розмовою, Дарина й Найда не помiтили, як пiдiйшов
Петро.
- Батьку отамане! - промовив той голосно. - Пiймали двох лядських
шпигунiв, що накажеш робити з ними?
Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його вiдразу стало суворим:
- Вчинили ©м допит?
- Хотiли були, та вони просять, благають, щоб привели ©х до отамана.
Навiть плачуть. Дивне щось... а втiм, розмовляють по-нашому.
- Ведiть! - коротко звелiв отаман.
За кiлька хвилин до того мiсця, де сидiли Найда й Дарина, пiдiйшли
диякон i Неживий, а за ними, оточенi козаками, серед котрих був i Петро,
якiсь два невiдомi в мундирах польських жовнiрiв.
Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг.
- На бога, пане отамане, зглянься! - зарепетували вони, простягаючи до
Найди руки.
- А, сво©, запроданцi лядськi! - з презирством кинув отаман. - Якому
патовi продали душу?
- Служимо в коменданта Грудського замку.
- Куди прямували?
- У Ки©в, з паперами вiд коменданта..
- Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви,
негiдники, запроданцi пiдлi! - гнiвно вигукнув отаман. - Як тiльки земля
вас держить на лонi сво му?
- Спалити ©хнi папери й самих на шибеницю! - порадив Неживий.
- Смерть ©м! - гукнули козаки.
- На бога! - закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. - Хоч
вислухай... одну хвилину... Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа,
хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням сво © душi
доставити ©© туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною?
У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть
зацiкавився його словами.
- Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? - уже м'якше спитав вiн.
- Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека.
- Од превелебного владики? - скрикнули всi, враженi цими словами.
- Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? - У головi Найди нараз
ворухнулася пiдозра. - Ану стривай, давай лишень ©© сюди! - звелiв вiн
жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг
звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi.
Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс
головешку.
Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi.
На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше
надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери,
Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека.
- "Владико святий! - прочитав вiн уголос. - Тяжко страждаю; смертельно
хворий, у кайданах жорстоких... вiддаю боговi дух свiй!.." Крик жаху,
обурення й розпачу прокотився у натовпi.
- Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? - вигукнули разом
Найда i Дарина, а за ними й решта.
- О господи праведний, як сталося, - те я сам бачив... Вони, слуги
проклятого Мокрицького й митрополита унiатського, привезли його до нас
такого, що не можна було дивитися без слiз! На простому возi, на соломi,
без шапки, босонiж; двi куцi ксьондзiвськi одежини покривали його тiло, а
на ногах i на руках залiзнi кайдани, такi тiснi й важкi, що руки й ноги
сердешного владики посинiли, розпухли i вкрилися ранами, груди його теж
були всi в ранах, вiд отрути повипадали зуби.
- Вiд отрути?! - вжахнулися Найда , й Дарина. - Хто ж йому дав ©©? Де
схопили його? Розповiдай!
- Отр ту ляхи давали - i не раз, та господь усе ще берiг владику, а
тепер уже не знаю, що буде з ним!
- Та де ж вiн, хто схопив його? - перепитав отаман.
- Тепер вiн у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та
митрополита унiатського. Схопили на днiпровськiй переправi, пограбували до
останньо© нитки, .одягли в ксьондзiвську одежу, закували в кайдани й
повезли в Корсунь.
Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами,
змушуючи пристати на унiю, не давали ©сти й пити, двiчi пiдносили отруту,
та господь врятував владику... Тодi вони перевезли його в Радомишль, а
звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть...
Перестали давати йому ©сти й пити... Був у владики слуга вiрний, кудись
подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi ©сти й пити, та оце
мене послали в Ки©в, i вiн зостався тепер сам... А губернатор та iншi
ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити
владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся
в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в
Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я ви©жджав з Грудок,
почали замуровувати дверi темницi!
Полонений голосно заридав. Усi стояли мовчки, занiмiвши вiд жаху та
обурення...
- Скiльки верстов до Грудок? - перервав моторошну тишу Найда. Обличчя
його було смертельно блiде, очi горiли, як двi розпеченi жарини, голос
дрижав од лютi.
- За два днi доскачемо! - вiдповiв жовнiр.
- Ти проведеш нас?
- Хоч на край свiту!
- Замок укрiплений?
- Неприступний!
- А скiльки жовнiрiв?
- Душ iз триста.
- Нас вiсiмдесят, виходить, майже по чотири жовнiри на хозака. Замок
неприступний... Гм... Отже, силою не вiзьмемо... - Найда нервово прикусив
вус...
Усi стояли мовчки, не одриваючи вiд отамана очей. А вiн напружено щось
обмiрковував...
До гурту, що зiбрався коло Найди, пiдходили й пiдходили гайдамаки;
товаришi пошепки розказували ©м про страшне нещастя, яке спiткало владику.
Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.
- Пане отамане, а вiйсько наше? Адже ти велiв закладати кiш у Круглому
лiсi... Як же ми вiдiб' мося так далеко однi? - почувся з натовпу чийсь
несмiливий голос.
Вiд цього запитання Найда здригнувся, наче вiд удару.
- Однi? - гнiвно перепитав вiн, обертаючись до натовпу. - А як же вiн
один ©здив скрiзь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхiв?
Сором, ганьба тому, хто промовив цi слова! Коли життя владики, диного
заступника нашого, в небезпецi - тодi не можна думати нi про що iнше, тодi
всi повиннi жертвувати сво©м життям i не зважати на небезпеку!
- Усi, усi! - одностайно закричали гайдамаки. - Веди нас, батьку, життя
не пошкоду мо, а визволимо!..
- Вiрю, дiти! - натхненно вiдповiв отаман. - I якщо господь захоче й ви
докладете всiх зусиль, ми визволимо владику!
- Та шкiри здирай з нас, коли на те потреба! - вигукнув диякон, мало
не плачучи й потрясаючи могутнiми кулаками.
- Оце дiло! - Найда мимоволi усмiхнувся й потому заговорив енергiйним,
дiловим тоном: - Панове, хто з вас умi розмовляти по-лядськи, та тiльки
не "проще пана", а добре, як природжений поляк?
Обличчя отамана палало, очi iскрилися натхненням.
Усi вiдчули, що вiн захопився якоюсь смiливою думкою, i його натхнення
вiдразу передалося всiм.
- Я, я... i я... - залунали голоси, i з натовпу вийшло наперед кiлька
бравих козакiв.
- П'ять! - вiдрахував Найда. - Цiлком досить! Одягнiть же найкраще
польське вбрання i лати, - бач, i згодяться лядськi цяцьки, та вiдберiть
кращих коней, i причепурiть ©х пишно, по-панськи. А ви, - звернувся вiн до
решти гайдамакiв, - одягнiться теж у польськi жупани, - та тiльки в
простiшi, в такi, як носить ©хня челядь.
- Розумi мо, розумi мо! - загомонiли козаки.
- А тепер мова до тебе, пане дияконе! - сказав отаман.
- Тут я! - гаркнув панотець i вийшов наперед. Найда окинув уважним
поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив нiби сам до себе:
- Гм... Добре... Зiйде! - i вже голосно звернувся до гайдамаки:
- А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний
колiр?
- Хоч у дьоготь, коли треба! - палко вигукнув диякон.
- Чудово, друже, iди ж та приготуйся, а ви, хлопцi, пошукайте швидше,
чи не знайдеться в нас росiйсько© купецько© одежини? Ну там зiпунiв, чи як
вони звуться в них?
Кiлька козакiв кинулося до нав ючених коней.
- Нi, батьку, - промовив Неживий, - такого краму, либонь, в тороках не
знайдеться... усе лядськi кунтушi, оксамит
- Козаки незабаром повернулися й пiдтвердили слова Неживого.
- От халепа! - у розпачi скрикнув отаман. - Що ж тепер робити? Без
цього i вся наша справа не вигорить...
- Хiба пошити? - порадив хтось.
- Хто ж його зумi пошити? Та й часу обмаль! - з досадою вiдказав
Найда. Усi збентежено замовкли.
- Стривай, батьку! - нараз порушив загальну мовчанку радiсний вигук
Петра. - Через пiвгодини я тобi добуду i косовороток, i зiпунiв скiльки
завгодно, - ген пiд тим гайком живуть пилипони - миттю злiтаю!
Найда несказанно зрадiв.
- Лети ж хутчiй! - звелiв вiн. - Добудь двi пари одежi - тiльки не
грабунком, а за грошi... Одну розмiром приблизно на панну, а другу - як на
отця диякона... Адже ти не вiдмовишся допомогти нам, ясновельможна панно?
- звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.
- Як може пан питати! - вiдповiла дiвчина.
- Лечу, батьку! Гей, хлопцi, хто зi мною? - вигукнув Петро, кидаючись
до осiдланих коней.
Через кiлька хвилин гайдамаки почули кiнський тупiт, який швидко
вiддалявся. Усi гарячкове взялися за приготування.
Поки iмпровiзованi ляхи переодягались i вбирали у розкiшнiшу збрую
коней, Найда встиг вiдрядити двох козакiв у Круглий лiс до коша: вони мали
повiдомити наказного отамана, щоб вiн чекав ©хнiй загiн не ранiше як за
чотири днi.
Не встигли ще всi попереодягатися, як здалеку долинув частий кiнський
тупiт i за кiлька хвилин на галяву вилетiв Петро в супроводi двох козакiв.
Поперек його сiдла лежав чималий клунок.
- Добули, батьку, купили! - закричав парубок, ще здалеку переможно
вимахуючи клунком.
За чверть години весь загiн уже був на конях.
Невеликий почет, у розкiшному польському вбраннi, оточив Найду; а трохи
позаду вишикувався загiн панських челядникiв, серед котрих був i диякон,
одягнений у росiйську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване
тепер у чорний колiр i густо нашмароване ло м, вибивалося пасмами з-пiд
шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсiм схожим на росiйського
купця. Поруч з ним гарцювала на конi й Дарина, одягнена в червону
косоворотку, синю пiддьовку й такi самi шаровари.
Найда окинув поглядом свiй загiн i, видно, лишився вдоволений.
- Ну, панове, - промовив вiн, пiдiймаючи шапку над головою, - з богом!
I не жалiти коней! Гайда!



XXII

Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруцi i
тремтiв, як осиковий лист; вiн раз у раз озирався назад, шепотiв молитву й
покрикував фурмановi: "Швидше!" Обидва ксьондзи сидiли мовчки, лиш один з
них раз по раз стогнав, пiдтримуючи правою рукою поранену лiву. Коли
каруца, гуркочучи, влетiла в мiстечко Лисянку, губернатор, страхаючись
нападу хлопiв, забився в куток i, скулившись, закрив очi руками; раптом
Мокрицький несамовито зарепетував: "Погоня!" Справдi, коли екiпаж ви©хав
на греблю, позад нього почувся тупiт копит... Охоплений жахом, Кшемуський
заволав: "На бога! Щодуху! До брами!". Заляскав батiг по спинах коней, i
каруца, високо пiдскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загiн вершникiв
все ж наздогнав ©© коло самих ворiт - виявилось, на загальну радiсть, що
то були не гайдамаки, а рештки губернаторсько© команди на чолi з
полковником Стемпковським.
Тiльки в замку, оточений шляхтою, пiсля доброго келиха меду, губернатор
нарештi отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який
не побажав брати участi в полюваннi на беззбройних людей, з iронiчною
усмiшкою вислуховував тепер ламентацi© ' Кшемуського про невдалий похiд та
несподiваний напад цiлих полчищ гайдамакiв i запорожцiв, що лише завдяки
сво©й кiлькiснiй перевазi, мовляв, змогли перемогти ©хнiй невеликий загiн.
Стемпковський скреготiв зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж
вiддав наказ негайно пiдготувати замок до оборони. Марно Стемпковський
доводив губернаторовi, що замок i без додаткових оборонних заходiв
неприступний, що без артилерi© його взяти неможливо i що лiпше, нiж
затрачати на це зайву працю, сили й час - сю ж хвилину вiдрядити з ним,
Стемпковським, загiн жовнiрiв i вiн розiб' бунтiвникiв та гайдамакiв у
Малiй Лисянцi й на самому початку погасить пожежу, навiвши жах на околицi.
Але Кшемуський не слухав його й тiльки вимагав укрiплення замку та
зосередження в ньому усiх сил. Крiм того, i самi жовнiри скептично
ставилися до закликiв полковника, вважаючи за краще лишатися за мiцними
мурами замку.
Минуло кiлька днiв. До замку раз у раз в'©жджали вози, навантаженi
провiантом i бойовим спорядженням, яке зберiгалося ще й в пiдвалах
сусiднього базилiанського монастиря. На замкових стiнах i вежах з ранку до
вечора метушилися сотнi людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в
амбразурi бiйниць, настрiй у Кшемуського пiдвищувався i боягузтво знову
поступалося мiсцем пихатiй чванливостi. Пулавський щодня поривався
залишити замок та при днатися до кварцяного вiйська, що стояло на пiвночi
Ки©вщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з'ясу ться
ситуацiя, i не давав йому для охорони навiть десятка людей.
В часи, про якi тут iдеться, усього коронного вiйська в Польщi було
близько вiсiмнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин - литовсько© та
польсько©;
польсько© було тiльки дванадцять тисяч, i вона, в свою чергу,
подiлялася на чотири вiддiли: великопольський, малопольський,
сандомирський та укра©нський, кожен пiд орудою окремого регiментаря -
отже, на цiлу велику й багатолюдну Укра©ну вiйська було лише тисяч зо три;
з цим вiйськом i хотiв полковник Пулавський несподiваним ударом придушити
селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти тако©
поганi солiднi сили.
Тим часом чутка про бунт у Лисянцi й розгром команди Кшемуського
поширювалась з блискавичною швидкiстю. Уярмлений люд, що терпiв до
останнього, пiдвiв тепер голову, й од села до села покотилося: "Настав
вирiшальний час!" Посесори, економи, шляхта i вре©, зачувши це, притьмом
кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче
приймав усiх гостей, крiм вре©в, i зобов'язував кожного новоприбулого
ставати пiд його корогву на захист замку, - таким чином, гарнiзон фортецi
з кожним днем збiльшувався i хоробрiсть губернатора зростала. вре© ж
селилися в наметах пiд замковими стiнами i щодня на базарi вiд навколишнiх
жителiв та втiкачiв вивiдували останнi новини, якi й передавали негайно в
замок. В такий спосiб губернатор дiзнався, що в мiстечку теж двiчi
збиралася громада, але що недавно й мiстечко, й села спустiли. Ця звiстка
почасти врадувала Кшемуського й заспоко©ла мешканцiв замку: очевидячки,
бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тiкати од
панщини, а не збиратись у ватаги для нападiв: отже, до зими шляхта встигне
укрiпити сво© замки, стягне сюди короннi вiйська, а морози й голод
виженуть хлопiв iз лiсiв та байракiв, i вони самi приповзуть до панських
нiг...
Пiсля ситого й п'яного обiду веселi гостi лисянського губернатора
зiбралися у просторiй вiтальнi, опорядженiй у стилi рококо; щоб пiдтримати
хороший настрiй товариства, тут же, на мармуровому столi, гостинний
господар i його приймачка запалили пунш; його синiй вогник, грайливо
коливаючись над масивною срiбною вазою, i самiй вiтальнi, i тим, хто
оточував той жертовник, надавав яко©сь фантастично© картинностi.
Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося:
шляхтичi примирились iз збитками цього року, сподiваючись надолужити ©х у
майбутньому, а во©нiв заспоко©ло тимчасове затишшя, й вони потiшали себе
думкою, що взимку розправлятимуться з "псячою кров'ю".
Точилася голосна, жвава розмова. Молодшi лицарi упадали бiля дам,
товариство яких тепер набагато збiльшилося - разом з шляхтичами, котрi
втекли пiд захист замку, були i ©хнi жiнки та дочки. Дехто з юнакiв
вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматiв, що уже
й тепер цi пси з переляку порозбiгалися, тому, мовляв, можна дати спокiй
суворому Марсовi, а самим вдатися до Кiпрiди, тобто втiшатися насолодами
життя; iншi нашiптували вельможним панiям про чарiвнiсть пустотливих
жартiв Ерота, а деякi розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що ©©
наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатiв i кинути
до ©© прегарних нiжок цiлi купи скарбiв, або ж пропонували яснiй паннi
сво серце й сво життя. Солiднi, лiтнi чоловiки гомонiли, звiсно, про
полiтику.
- Як хочете, панове, - запальне говорив Стемпковський, - а моя рада -
дiяти щодо цих клятих схизматiв радикально, тобто, коли вони вилiзуть iз
сво©х кри©вок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всiх собак до
ноги, та й годi!
- Ого! - ущипливе засмiявся Пулавський.
- Гм! А хто ж буде на нас працювати? - несмiливо запротестували
господарi.
- Я так i знав! - перебив ©х Стемпковський. - Я так i знав, що
особистiй вигодi ви завжди вiддасте перевагу над розсудливiстю. Адже це
бидло неможливо привести до iстинно© вiри... Сотнi лiт минули, i ви могли
переконатися, панове, що пiдлi хлопи охочiше здихали на тортурах, нiж
приймали унiю.
Мокрицький глибоко зiтхнув i схилив голову.
- I це бидло таке ж уперте i в баранячiй мовi сво©й, i в диких звичаях
i в гадючiй пiдступностi. Коли залишити хоч малу частину цих негiдникiв,
вони знову пошлодяться й створять гадючi кубла. А я не знаю. хто захоче
жити серед гадюк i щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто
працюватиме?! Та населiть цi благодатнi землi мазурами, литвинами,
нiмцями, сербами, молдаванами!..
- Легко сказати, - зауважив лiтнiй шляхтич з посесорiв. - А де тих
переселенцiв одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогi, але сво©
на-сидженi, рiднi мiсця, а ще бiльший страх - переселитися в невiдому
Палестину. От i пан, хоч як тривожно жити в нинiшнi поганi часи, а все ж
не побажа зараз переселитися на небо, бодай i в самiсiнький рай, пiд
захистом папсько© булли...
Кшемуський, почувши таке порiвняння, зареготав, а за ним i всi iншi, не
виключаючи навiть самого Мокрицького.
- То зовсiм iнше, - спохмурнiв Стемпковський, - туди небесне панство не
допуска переселенцiв для попереднього огляду, а тут - приходь i дивися,
вибирай до смаку i землi, i пiльги...
- Пшепрашам пана полковника, - знову заговорив посесор, - i тут не дуже
вiльно й не вельми до смаку: мазури - то хлопи вельможного панства, а
воно сво©х пiдданих не одпустить... Виходить, у всьому крулевствi може
тiльки знайтися або мiське населення, призвича не до ремесел i торгiвлi, а
не до тяжко© працi хлiбороба, або зубожiла шляхта, якiй гонор не дозволить
анi за плугом ходити, анi за ремесло або торгiвлю взятися... А яка ж чужа
держава вiдпустить сво©х пiдданцiв для змiцнення сусiда собi на погибель?
- Iстинна правда, - сказав Пулавський, кивнувши головою посесоровi. -
Пан ма цiлковиту рацiю... Думка про заселення укра©нських степiв
чужоземцями дуже давня. За сто рокiв тих переселенцiв набралося, як кiт
наплакав... та й що ©х може сюди привабити? Пiльги, якi обiцяють пани? Але
ж вони тимчасовi - на дванадцять, п'ятнадцять, щонайбiльше на двадцять
рокiв, а пiсля цього строку переселенцi повиннi стати вiчними рабами! Але
й цi пiльговi роки, опрiч сумно© перспективи, нiким не були гарантованi й
цiлком залежали од сваволi власника...
- Даруйте, пане полковнику! - скипiв Стемпковський. - Цi пiльговi умови
занесено в земськi книги й гарантуються законом!
- Ха-ха-ха! - розсмiявся Пулавський. - Закони в Польщi? Обов'язковiсть
законiв у Коронi для шляхтича! Пан, звичайно, жарту ?
- Я не жартую! - пiдвищив голос Стемпковський i кинув на полковника
визивний погляд.
- Вельми радий, - спокiйно усмiхнувся Пулавський, - i я жадаю, з свого
боку, серйозно подiлитися з шановним паном, який посiда високе становище
у вiйську, i з шляхетними лицарями мо©ми думками; вважаю, що ми - в
родинному колi й можемо розмовляти вiдверто, не дратуючись i не
ображаючись, коли я висловлю думки, хоч i непопулярнi серед шляхти, ба
навiть протилежнi ©© традицiям, але знайденi мною на сторiнках нашо©
бурхливо©, сповнено© блиску й сумних помилок, iсторi©... Скрiзь однi й тi
ж самi симптоми нашо© тяжко© хвороби, що до того ж швидко прогресу : це
крайнiй его©зм i брак усякого громадянського почуття й активно© любовi до
вiтчизни...
- Але ж це образа... Його мосць занадто вже! - почулося серед слухачiв
стримане ремство.
Стемпковський слухав мовчки, зцiпивши зуби; Мокрицький зiтхав, а
жiноцтво, яке базiкало з сво©ми кавалерами, сумно притихло й почало
прихильно дослухатися до слiв молодого полковника. Його вiдкрите обличчя
було збуджене, темнi очi палали благородним вогнем, а гучний голос
проникав у серце кожного.
- Нiкого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з
друзями, як нам з такою правдою жити далi? - упевнено провадив Пулавський.
- Якщо я помиляюсь, переконайте мене в iншому, тiльки справжнiми фактами,
дiлом, а не пустопорожнiми вигуками. Адже ми дорослi люди, i кожен iз нас,
на пiдставi шляхетсько© вольностi, ма право думати вiльно, як йому велить
розум, а не якийсь королiвський чи навiть папський декрет.
- Так, такi Шляхтич вiльний, як птах! - пiдхопили слухачi, яким, видно,
припав до серця останнiй аргумент Пулавського.
Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазiю, гречно
подаючи ©х гостям.
- Так, так! Audiatur et altera pars! - промовив губернатор i,
пiдiйшовши до сво © дружини, тихо спитав: - Чого ти така сумна? Адже,
хвалити бога, ми в цiлковитiй безпецi, а пани полковники лише
фiлософствують.
- Нi, не слова полковника засмутили мене, - зiтхнула панi
губернаторова, - вiн дуже щира людина, а гнiтить мою душу журба... надто
сьогоднi. Сон бачила, - стишила вона голос. - Менi приснився наш загиблий
Стась... Дорослий зовсiм, ставний, пишний лицар...
- Ох! - закрив очi рукою Кшемуський. - Йому було б нинi рокiв iз
двадцять... Нi, що це я, бiльше, двадцять три...
- Двадцять чотири, - крадькома витерла очi панi. - Вiн стояв передi
мною i з таким докором дивився менi в вiчi, а потiм прошепотiв голосом,
вiд якого душа моя здригнулася: "Поглянь, - каже, - мамо, що зi мною
зробив рiдний батько!", розгорнув жупан i показав сво© груди - вони були
пробитi нижче вiд родимки-зiрочки, а крiзь рану було видно, як трiпотiло
його розшматоване серце... я скрикнула вiд жаху i прокинулась... Матко
найсв нтша! Вiн i тепер мов живий, сто©ть передi мною iз страшною раною в
грудях, блiдий, скривавлений! - i панi Кшемуська глухо заридала, закривши
хусткою зрошене слiзьми обличчя.
Гостi неодмiнно звернули б увагу на цю сцену, та всi вони юрмилися коло
мармурового стола, приймаючи з рук молодо© вакханки келихи й гучно
вихваляючи ©© за мистецьке приготування "напою богiв".
- Заспокойся, заспокойся, моя кохана, - шепотiв схвильований
губернатор. - Навiщо сво горе показувати чужим людям? Ми його майже
двадцять рокiв хова мо в грудях, час уже й звикнути... Адже мертвого не
воскресиш!.. А нашого бiдолашного хлопчика уже й костi зотлiли. Викрали
недолюдки, вбили й труп забрали. I тiльки одна помста лишилася на втiху!
- Але ця помста й там, у чистилищi, завда нещасному лише зайвих мук!