Старицкий М.. Останнi орли

- А хто над тим табором отаман?
- Харко Неживий.
- А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас?
- Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач. Сказавши це,
Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю
полковничого пернача.
Старший козак узяв ©© з рук Петра, роздивився з усiх бокiв i потiм
сказав уже зовсiм спокiйним тоном:
- Зда ться, слова вашi правдивi; в такому разi злазьте з коней i
знiмайте всю вашу зброю.
Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.
- А тепер, хлопцi, - казав далi старший, - зав'яжiть ©м очi та зв'яжiть
за спиною руки.
Хлопцi зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до ©хнiх поясiв iще
по поясу.
- Ну, тепер за мною, - скомандував старший.
Один iз козакiв одвiв убiк коней, а дво iнших узяли в руки пояси,
прив'язанi до очкурiв Петра й Качура, i рушили вперед, один за одним.
Мовчки просувалася дивна процесiя. Iнодi тiльки мовчанку порушували
вигуки старшого: "Обережнiш! Нахились!" - та тихi крики пугача, що лунали
то лiворуч, то праворуч.
Через те, що очi були зав'язанi, Петро не мiг собi скласти й найменшого
уявлення про напрям i мiсцевiсть, по якiй вони йшли.
Але, у всякому разi, вiн виразно вiдчував, що мiсцевiсть ця була дуже
нерiвна:
то йому здавалося, що вони пiдiймаються на кручу, то вiдчував, що
спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об корiння дерев,
попадали у вибо©ни i ями. Один раз йому навiть здалося, що вони йдуть
через якесь болото, бо коли ступив ненароком убiк, нога його так сильно
загрузла, що вiн ледве не впав, i ту ж мить передовий козак гукнув йому:
- Обережно, iди просто вперед.
Iшли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лiсову тiнь,
ставало вже душно, а важка й нерiвна дорога так стомила Петра, що йому
робилось млосно. Тим часом нiщо не вiщувало скорого кiнця цих мандрiв.
"Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнутi
гайдамаками?" - починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який
iшов попереду, скомандував:
- Стiй!
Усi зупинилися.
- Стiйте ж тут i не рухайтесь, чу те - жодного кроку нi праворуч, нi
лiворуч, - сказав вiн суворо. - Ти, Чоботарю, пантруй ©х, а коли що... сам
зна ш...
I Петро почув, як старший кудись пiшов.
За хвилину його крокiв уже не було чути.
Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити нi з Качуром, нi з
козаком, який ©х стерiг. Йому хотiлося визначити якось, де вони
знаходяться. Пересунувши разiв зо два ногами, вiн вiдчув пiд чоботями
невеличкi гiлки, сучечки, сухе листя: не було сумнiву в тому, що вони ще в
лiсi, але де, в якiй його частинi, - цього вже Петро нiяк не мiг збагнути.
Сонце пекло йому спину, а тому вiн зрозумiв, що час уже наближа ться до
вечора, отже, якщо ©х не водили на одному мiсцi, вони зайшли в саму
гущавину лiсу; однак Лебедине ький лiс розкинувся на широчезному т ре нi,
тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому
нiяк не вдасться навiть приблизно визначити мiсце, в яке ©х завiв старший
козак, Петро вирiшив терпляче чекати його повернення. Проте козак,
очевидьки, не думав поспiшати. Минуло не менше пiвгодини, а його все ще не
було. Думки про обман i пастку почали знову ворушитися в Петровiй головi.
Та ось нарештi пролунали поблизу кроки, i Петро почув знайомий уже голос:
- За мною! Усi рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову
старший гукнув:
- Нахились!
Петро виконав наказ i раптом вiдчув, як на нього одразу вiйнуло якоюсь
незвичайною прохолодною вогкiстю, кроки ж ©хнi разом з тим звучали лунко й
дзвiнко.
"Що це? - подумав сам собi Петро. - Куди ж ми зайшли тепер?" Вiн кiлька
разiв човгнув ногою й не вiдчув нi листя, нi сухих гiлок, що вкривали
землю в густому лiсi, - пiд ногами в нього була гладенька й тверда, мов
камiнь, земля. Петро одхи-лився вбiк i вiдчув, що плече його вдарилося
також об щось тверде, холодне й вогке. Вiн спробував вiдхилитися в другий
бiк - вийшло те ж саме. Не залишалося нiякого сумнiву, - вони йшли якимсь
пiдземним ходом, i, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався:
коридор поволi кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так;
нарештi Петро вiдчув, що знову вiйнуло на нього сухим, нагрiтим повiтрям,
напо ним лiсовими пахощами. З цього вiн зробив висновок, що вони вийшли з
пiдземного ходу. Тепер провiдник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще
кружляли нiби по якомусь лабiринту, звертаючи то праворуч, то лiворуч, то
назад. Нарештi козак зупинився. Хтось пiдiйшов до Петра й Качура,
розв'язав ©м руки й познiмав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув
головою i оглянувся навколо. Перед його очима постало несподiване
видовище. Вони опинилися на днi глибокого яру, чи швидше ущелини. З усiх
бокiв його стискували порослi лiсом i дикими кущами крутi урвища, що
спускалися майже сторч. Напiвповислi сосни з вивернутим корiнням, яке
нагадувало якихось гiгантських змiй, майже переплiталися над урвищем.
У долинi лежала вже глибока тiнь, i тiльки по верхiв'ях дерев, якi
росли на кручi, видно було, що сонце ще стояло над обрi м. Трохи
заспоко©вшись пiсля тривало© й небезпечно© дороги, Петро почав уважно
розглядати дивне мiсце, в яке вони потрапили.
Уздовж долини, праворуч i лiворуч, горiло кiлька вогнищ, над якими
висiли великi казани. Навколо цих вогнищ лежали й сидiли групи озбро них
людей;
збоку стояли нав'юченi конi i зовсiм розсiдланi, тут же спокiйно жували
сiно кiлька ситих волiв, прив'язаних за роги до дерев. У центрi ущелини
височiла цiла купа всiляких речей, певно, недавно складена. Тут був
позолочений i срiбний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси,
всiляка зброя й торбинки, мабуть, наповненi червiнцями, i навiть прикраси
з католицького костьолу.
Збоку од усiх, на розстеленому килимi, сидiв лiтнiй козак з довгим
сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими
вусами, що спускалися на груди. Вiн похмуро курив люльку. Судячи з усього
його вигляду, з багатого одягу й збро©, це був отаман загону. Глянувши на
страшеннi кручi, якi стискали ущелину, Петро зрозумiв, що добутися сюди
можна тiльки пiдземним ходом. Та хоч як озирався вiн кругом, нiде не було
й найменшого натяку на якусь печеру або вихiд з пiдземного коридора.



VIII

Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов до
отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що
стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки, не мiняючи похмурого виразу
свого обличчя.
- Пiдведи ©х! - промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший подав
знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же
сказав ©м iти за ним.
Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши до отамана, низько йому
вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро
мимоволi вiдчув, як холодний дрож пробiг по його тiлу пiд поглядом
мертвих, олов'яних очей отамана.
- А чого, хлопцi, ви прийшли? - промовив отаман тим самим суворим,
холодним тоном.
- Просити допомоги, пане отамане, - вiдповiв Качур.
- Допомоги? Ех ви, гречкосi©, а самi ж що, оборонятися не вмi те?
- Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя.
- На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставля мо сво©
голови ляхам, а що ви для нас, для нашо© оборони, робите?
- Пане отамане, - гаряче мовив Качур, - та невже ж ми?..Та хiба ми вам
не допомага мо всiм, чим можемо... та коли б у нас...
- Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосi©, тiльки про
свою пельку й дума те... Сi те! Сiйте ж, сiйте!..
- Ой пане отамане! - промовив з гiркотою Качур. - Горем сi мо, а
слiзьми полива мо, гiркими слiзьми!
- А пожнете пекучою кров'ю! -грiзно вигукнув отаман. -Тiльки тодi
пока тесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви
й мовчали, i байдуже вам було до того, що дi ться на всiй Укра©нi! От
тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то просили б
бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи зна те ви, що коли так i
далi житимете, то не виб' теся нiколи з лядсько© неволi! Що ж буде з того,
що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, - на©дуть до вас новi
комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й
один за всiх - тiльки тодi буде дiло, а поки ви гречку сiятимете, а ми
шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи!
- Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмi мо ми шаблею орудувати!
- До нас iдiть, навчимо! Бо©теся жiнок i дiтей покинути - однаково ©х
ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури сво©
труситесь? То й ©х не вдержите!
- Не за шкури сво© бо©мося ми, пане отамане, - вiдповiв iз стриманим
гнiвом Петро, - а не повста мо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не
вдi мо, от якщо всi...
- Ха-ха, он що вигадав, хлопче, - вигукнув iз лихим смiхом отаман. - Та
якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна
вiтчизна кращо© долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким,
як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають сво життя!
- Не ухиля мось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не
знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, - гаряче вiдповiв Петро i весь
почервонiв од хвилювання. - Тiльки-но з'явиться голова...
- Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта.
- Руки, пане отамане, пiд головою ростуть... I виростуть, аби тiльки
гукнув хто...
- Глухi й архангельсько© труби не почують! - сердито пробурчав отаман.
- То яка в тебе справа до нас? - перебив вiн сам себе.
Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi
насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про
Залiзнякову пораду...
Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана.
- Ненависнi мучителi, стривайте, дочека теся ж ви розплати! - промовив
вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: - Гаразд,
скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiта до них iз сво©ми
хлопцями в гостi. Ти ось, - показав вiн на Качура, - зостанешся з нами й
завтра ж проведеш частину нашо© ватаги в який-небудь найближчий до вашого
села лiсок, а ти, - обернувся вiн до Петра, - по©деш додому з кимось iз
наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiда там у замку все,
що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер iдiть до
коша, вечеряйте.
Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв ©х до одного
з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв.
- Га, гречкосi© вечеряти прийшли! - зустрiли ©х гучним смiхом
гайдамаки, однак посунулися й дали ©м мiсце бiля казана.
- Ложки ? - коротко спитав один iз гайдамакiв.
- , - вiдповiв Петро.
- Ну, то ©жте.
Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно взялися до смачно©
вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землi
навколо вогнища, яке вже догоряло.
- Лягайте, мосць панове, де сидите, - звернувся до Петра його сусiд iз
лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. - Перин i подушок у
нашому господарствi нема .
Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав
мiцним сном, Петро ж, прилiгши поруч нього, почав прислухатися й
придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамакiв точилася
жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подi© - розправа з ляхами; однi
гайдамаки говорили про них, зловтiшне смiючись, iншi ж - iз злобними
прокляттями.
Петро слухав розмови вiльних козакiв, i моторошно, i хороше ставало
йому вiд них. Душа його й здригалася, коли чув про тi тортури, котрих
завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i сповнювалась
якоюсь злою радiстю, коли думав про те, що ненависнi переслiдувачi ©х
свято© вiри зазнали нарештi заслужено© кари за всi тi муки, яких вони
завдавали беззахисним селянам i смиренним служителям Христа. Петрове
обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душi. Чого, справдi,
чекати? Жаль батькiвсько© хати, тихого сiльського життя? Та яке ж то
життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть смерть!
Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi з ними
батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити широко крила,
загинути, але помститися так ворогам, щоб i онуки ©хнi пам'ятали цю
страшну помсту до кiнця сво©х днiв.
Та не всi гайдамаки брали участь у цiй жвавiй розмовi: однi з них
лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi тихо розмовляли помiж собою,
перериваючи розмову придушеними зiтханнями. Петрову увагу привернув до
себе особливо один гайдамака. То був чоловiк дуже високого зросту,
одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з
густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечi. Обличчя
його вiн не мiг роздивитися, бо той дивний чоловiк сидiв оддалiк,
затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його було стiльки
тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею.
- А дозволь тебе, пане-брате, спитати, - звернувся вiн тихо до свого
сусiда, - хто то сидить там збоку?
- А то дяк наш, - вiдповiв молодий гайдамака.
- Чого ж то вiн так зажурився?
- Горя свого не може забути.
- Горя? А що ж з ним трапилося?
- Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке
горе загнало сюди, - не вистачило б часу й до завтрашнього дня... В кого
батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи.
Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.
Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне
враження:
вiн пригадав сво горе, смерть замученого священика, горе односельцiв,
горе, розлите по всiй Укра©нi, i думки його оповилися чорною запоною.
Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе
хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в
глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев,
мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з
тихою ласкою на дно цi © глибоко© ущелини, на цих змучених злобою й горем
нещасних людей.
Усе спало... або вдавало, що спить...
Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не сво
горе мучило його - нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про
тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих
людей, що примусили ©х покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов
диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах...
Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то повзе страшне
горе, яке розлилося по всiй Укра©нi й зiгнало сюди цих неборак...
Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з'©вши по
окрайцю хлiба з салом, що ©м запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов
дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до
парубка, низьким басом:
- Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою ©хати. I
вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра.
- Та менi й збиратися нiчого, - вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. -
Увесь тут! Тiльки ось кiнь...
- Коня тобi дадуть на сво му мiсцi, - добродушно усмiхнувся дяк. Петро
попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився сво му
вчорашньому сусiдовi.
- Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я
тобi стану в пригодi, то ти те ... Ось тiльки не знаю, як тебе звуть.
- Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, - вiдповiв гайдамака.
- Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде... живемо ми в Малiй
Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий...
- Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.
- Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, - сказав дяк. - Ну, давай же,
парубче, я зав'яжу тобi очi.
Вiн зав'язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою.
Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони
закiнчилися швидше.
Години через пiвтори дяк спинився й промовив:
- Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очi!"
Петро розв'язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi
тi © само© стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв... За деревом ©х
чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав
свого чалого, а другий - чудовий вороний кiнь призначався, певно, його
супутниковi.
Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою.
Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у
лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими
живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк ©хали мовчки, кожен поринувши в
сво© думки.
- А що, хлопче, - звернувся нарештi до Петра дяк, - на якi села до
вашо© Лисянки треба правитись?
- Та менi б хотiлося насамперед у Турову за©хати... справа негайна...
пекуча, та й про дорогу там би розпитали.
- Велелiпно! - радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. - Менi теж треба
конче за©хати в Турову.
- Теж справи?
- Еге ж, справи, братiю свою треба побачити.
- Братiю? А що ж вони там роблять?
- Сiють, хлопче!
- Як - сiють? - здивувався Петро.
- Отак, сiють, - усмiхнувся дяк. - Тiльки не жито й не овес, а таке
зерно, для котрого нема нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, -а сiють,
як у притчi, святе слово...
- Ох, важко тепер його сiяти, - зiтхнув Петро.
- Так, важко, та тiльки нема нiчого неможливого для того, хто вiру !
Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння.
Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi.
- То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? - знову спитав Петро.
- Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках,
що по той бiк Вiнницi.
- А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй?
- По духу братiя, по духу, парубче, а по сану нема вже в мене братi©;
настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам
зостався без парафi©, тепер моя парафiя - вся Укра©на, а причт - низове
товариство!
- А де ж сiм'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?..
- Сiм'я... дружина... дiти, - повторив глухим голосом диякон i понурив
скуйовджену голову. - Про це не питай... не питай!.. Прийняв усiх
господь... звiльнив мене вiд усiх i вся! - Диякон одвернувся набiк i
замовк; мовчав i Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе
свого супутника, яке знов постало перед ним.
Майже годину отак ©хали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра:
- Ми вже багато про©хали, скоро кiнець лiсу, а година ще рання...
Полудень нашому братовi - час непридатний... Вiд лiсу до Турово© ще
верстов п'ять пере©зду битим шляхом; пани нашi, унiати й офiцiали,
нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що - бачились
уже... То ми те , звернемо вже вбiк... спочинемо, потрапезу мо, а як
схилиться сонце до заходу, тодi й ви©демо!
Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона, та дiяти
було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж ними зав'язалася
щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого вiн, власне, хоче за©хати в
Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою.
Доля нещасливо© врейки глибоко зворушила добре серце диякона, i через
годину-другу Петро й диякон були вже найщирiшими друзями. Час пролетiв
непомiтно.
Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав,
що пора ©хати... Новi приятелi посiдали на коней i рушили далi. Лiс
незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони ви©хали вже на його
узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Про©хавши з пiвверсти цi ю
дорогою, диякон звернув убiк i ви©хав з Петром на битий шлях.
- Ну, тепер, парубче, - промовив вiн пiвголосом, пильно озираючись
кругом, - давай швидше, тут до села недалеко, - пролетiти б тiльки цей
перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до коней; диякон тихо
свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд
копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока...
За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в
садках i левадах.
- Ну, слава богу, пролетiли! - мовив диякон, придержуючи коня, зняв
шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав: -
Запахуще повiтря!
- Це i Турова? - спитав Петро.
- Вона сама, хлопче.
- Де ж ми розпита мо про все?
- А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарi, - вiдповiв
диякон. - Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до
церкви.
Петро й диякон звернули в одну з бiчних вулиць, залишили коней у
привiтно© дружини дияконового приятеля й попростували до церкви.
Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й
стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд - маленька,
дерев'яна, майже вросла в землю;
стiни ©© зовсiм посiрiли од часу й нiби вкрилися якоюсь сивою
плiснявою, дерев'яна покрiвля поросла мохом i жовтими лишаями, а такий
самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсiм похилився, й тiльки
де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi плями. Зелений
цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих
розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж яко© де-не-де схиляли
до землi сво© зеленi вiти верби, торкаючись забутих могилок. Щось
надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi.
Петро й диякон поскидали шапки й ввiйшли в церковну ограду; обо
церковних дверей були одчиненi навстiж; i крiзь них було видно, що
всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного диму стелилися
над головами парафiян; де-не-де мерехтiли, розпливаючись, вогники, як
маленькi зiрочки, й зрiдка чувся тихий спiв. Не всi люди могли
протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi.
Гурт молодих селян оточив слiпого бандуриста, що сидiв на землi,
недалечке вiд схiдцiв. На другому кiнцi юрмились бiля когось дядьки,
молодицi й хлопцi.
- Кiнча ться служба, - тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради.
Петро теж спинився бiля нього, обидва замовкли, прислухаючись до
неголосних звукiв, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло
й надзвичайно сумно... Гiлля похилих верб немов застигло в нерухомому
повiтрi. Крiзь молочний серпанок, що затяг небо, загорiлися на заходi
червонi смужки й полиски i розлилися тихим сяйвом по верхiвках верб, по
стiнах церкви, по бiлих сорочках селян.
Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву.
Нарештi диякон сказав Петровi:
- Ану, парубче, ходiмо лишень туди послуха мо, про що люди гомонять.
Може, воно й нам згодиться.
Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному
кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон
побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на
дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi
бороди ©хнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й
гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi ©хнi тiла, не можла було не
дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з
милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з
цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований
вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них.
- Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, - говорив кривий старець,
- ©хнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт!
Цариця за нас заступиться.
- Цариця, чу ш, цариця допомогу да ! - рознеслося в гуртi.
- Дай боже ©й долю! Пошли ©й вiку довгого! - чути було то тут, то там.
- Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? - почулося з
iншого боку.
- Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, - провадив далi
кривий старець. - Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся
з Росi©, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала...
- Тепер би й виступити проти ляхiв... Тiльки як? Голими руками жару з
печi не вигребеш!
- Ще б пак! - заговорив знову старець на дерев'янцi. - Тiльки дурень
голими руками за жар хапа ться, а розумний чоловiк припаса на той випадок
кочергу.
- Правда, але де ж ©© взяти?
- Була б охота... знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не
зiгне, - промовив загадково старець на дерев'янцi й значуще пiдморгнув
бровою.
- Гм!.. Знову ж таки й голови нема , ми аки череда без пастиря, - подав
хтось голос з протилежного боку.
- голова, такий козак, запорожцi його на те поставили, - вiдповiв
калiка.
- Хто такий?
- Максим Залiзняк! - промовили разом жебраки.
- Максим Залiзняк! - залунало в гуртi.
- Максим Залiзняк? - скрикнув з ©iодивом i Петро.
- А ти його хiба зна ш? - спитав диякон.
- Аякже, батьковi мо му вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його
всi знають.
- Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, - голосно сказав
диякон. - А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих
козакiв, як горiхи з торби!
Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно
кивнули йому головами.
Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi
бу в церквi; кожен з них поспiшав при днатися до гурту, що оточував калiк.
Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi.
- О, Максим Залiзняк - щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на
турка страшно! - говорив голосно диякон, звертаючись до селян.
- Правда, правда! Ми всi за нього! - погоджувалися його слухачi. У цей
час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi
козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне й виразисте обличчя з
рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе
Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши
схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що
гомонiли збудженi звiсткою людi
- Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, -
провади далi жебрак на дерев'янцi. - Не лише батько Максим ста за нас. Як
тiльки повста не Укра©на, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун,
прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на
ворога!
- Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i
кiстки йоге потлiли! - почулося кругом.
- Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi.