Старицкий М.. Останнi орли

рухом.
- Нехай панна сидить... на всякий випадок... так безпечнiше... Я б i
сама кинулась цiлувати сво©й благодiйницi руки, та боюся... Ну, так
слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа... Хто
вiзьметься в таке пекло ©хати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому
шкода. Та ще й про таке подумай, мо райське яблучко, - треба вибрати
вiрну людину, щоб я ©©, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i
за добрi грошi, то вже по©хала... Так, на галай-балай, усякий охоче
погодиться, аби вхопити грошi... Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за
околицю не ви©де, а схова грошi за пазуху, i бувай здоровий, - щоб я мала
стiльки добра, коли брешу.
- То нема , виходить, вiрного посланця? - засмучено спитала Сара.
- Чому нема ? - мовила врейка. - Якщо людина щось хоче знайти, то вона
цiлi днi шука , поки не знайде. в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця... Ото
я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Бо©ться, каже, що це на той
свiт треба ©хати.
- Вей мiр! - сплеснула Сара в одча© руками. - То що, вiн не погодився?
Ой цуре, цуре!!
- Не побивайся, кралечко, - махнула рукою жебрачка, - я будь-кого
умовлю... ой-ой, та ще як! I його умовила - дорого хоче, але якщо ти
погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.
- Скiльки вiн хоче? - швидко спитала Сара.
- Ой багато! Ой гевулт, як багато!
- Скiльки ж?
- Цiлi двi сотнi злотих!
- У мене грошей нема ... Але за скiльки можна продати оцi перли? - i
Сара квапливо зняла з ши© чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i
дала ©х жебрачцi.
- Ой-ой! - тихо скрикнула врейка. - Цiле щастя, а не перли! Тiльки от
бiда: важко на такий товар покупця знайти... Особливо менi, убогiй: кожен
подума , що вкрала... Щоб я так на свiтi жила, якщо не подума ... менi i в
руки страшно таке брати... Ой вей, а якщо довiдаються? - i вона, боязко
озираючись навколо, вiддала перли Сарi.
- Нiхто, нiхто не довiда ться! Присягаюсь, як перед богом! -
захвилювалася Сара.
- Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли
бiльше не дадуть... коли нагально... як двадцять дукатiв, шкода!..
- Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити!
- Гiт, гiт! Будь спокiйна!
У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за
пазуху, шепнувши Сарi:
- Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й
жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi
писати листи - одного вигаданому Абрумовi, а другого - Петровi, але тут
виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-укра©нському, нi по-польському
вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро.
Вона вирiшила написати йому по- врейському. Звичайно, вiн, одержавши
такого листа, понесе його до врея, i той прочита йому й пояснить. Отже,
треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг
уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi
вирiшила написати якнайкоротше: головне - повiдомити Петра, де вона
перебува ... а про все iнше - то вже буде його клопiт...
Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: "Сара,
Гершкова дочка, перебува в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд
Ямполя. Поспiшай, а то загину".
Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його
жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки
вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця
протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього
привiз назад. А головне - хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ
того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, - це найголовнiше.
Наступного дня рано-вранцi врейка зайшла знову до Рухлi сказати, що
продавець погодився й жде ©© на базарi. Сара випросилась теж прогулятися
разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з
продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як
вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не
впала: на щастя, в крамницi, бiля яко© вони стояли, була холодна вода, i
вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм
дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i
нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття
©© було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все
довiда ться, через два може бути тут... а в мене обiцяного строку, мабуть,
бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!"
Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть
обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши,
що вона спить, не схотiла ©© будити.
Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр.
Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почува , i коли Сара почала
запевняти, що в не© нiчого не болить, стара змiряла ©© недовiрливим
поглядом i спинила сво© допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як
мак.
- Ой-ой! Якщо ти здорова, - сказала вона, - то повинна бути голодна, ти
ж не обiдала...
- Я довго спала, мамо, - опустила очi Сарi, - може, зо сну менi й не
хочеться ©сти, але я ©стиму.
I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й
з сумнiвом похитувала головою.
- Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в
кiмнатi, - зауважила вона наприкiнцi Сарi, - а як скида ш, то давай краще
менi на схов.
- Гiт! - ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з ©©
обличчя кров i прилила до серця.
Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажада принести ©й
перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила.
Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула
зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: ©© думки то
линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то
поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi ©© огортав страх.
Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно
поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, ©© стурбував
хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв.
День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку яко©сь
настоянки i пiсля не© справдi заспоко©лась i мiцно заснула. А тiтка тим
часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала
Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та ©ла
побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила
©© бажанню.
Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспоко©лась, i почуття радостi, що
спершу, мов буря, охопило ©© серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i
колихало ©© на райдужних хвилях неосяжного щастя.
Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я,
поринувши в мрi©, тiтка гукнула ©© якимсь особливим, неласкавим голосом:
- Саро! Батько твiй при©хав i кличе тебе негайно до себе. Сара
здригнулась i спершу не зрозумiла, хто ©© кличе й куди; та коли панi Рухля
вдруге й голоснiше гукнула ©©, вона затремтiла, мов осиковий лист,
охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на
тiтчин поклик, заточуючись, наче в не© пiдгиналися ноги. А тiтка ©© ще й
напутила:
- Гляди ж, не супереч батьковi!
Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав ©й на голову руки й, прошепотiвши
беззвучно молитву, мовив до не© холодним тоном, який не припускав
заперечень:
- Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась
себе золотом, перлами та смарагдами...
- Навiщо, тату? - спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним
блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити
зашморг, що затягся круг ©© ши©...
- На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, при©хав сюди
й жде свою наречену коло школи.
З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги;
- Гевулт! Змилуйся! Не вбивай сво © дино© дочки! - заволала,
припадаючи до батькових нiг, Сара. - Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк
матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi ©©! Ой... вей, хоч на пiвроку!
Гершко насупив сво© навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули
на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi.
- Я сказав, поки не змусять мене обставини, - засичав Гершко. - А ось
тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини... кругом здiйма ться буря...
кожен намага ться втекти в безпечне мiсце... i твiй жених, звiнчавшись,
повезе тебе до Львова... Втратити такого жениха я не хочу, а тому й
наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу.
- Тiтонько! Мамо! Заступiться! - в розпачi впала Сара в ноги Рухлi.
- Встань i скорися сво му батьковi, а мо му братовi, - похмуро
заговорила Рухля. - Вiн тебе вряту вiд страшного злочинства, од пекельно©
зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого
батька, зрадити сво©х кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзра©лiв,
i вiн вiддав зрадникiв у руки сво©х вiрних синiв! Чи зна ш ти, яка тебе
чека кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити
камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку...
Голос старо© перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над
Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити ©© на
мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару.
- Але, - додала стара спокiйнiше, - батько твiй милосердний i хоче
врятувати тебе вiд цi © страшно© кари! Встань же й одягайся.
Сара встала з колiн; на обличчi ©©, спотвореному стражданням, виступили
червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i
тiльки очi блищали гордою вiдвагою.
- Я не пiду за вашого Ха©ма замiж, - мовила вона твердо, пiдвiвши
голову й окинувши катiв сво©х презирливим поглядом.
- Що-о? - заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. - Уб'ю, як
паршиву собаку!
- Я смертi не боюсь, - спокiйно вiдповiла Сара.
- Не бо©шся? - закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами,
осатанiлий фанатик. - Не бо©шся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що
ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли
побачила хлопа! .Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й
сатанi в пеклi... я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi
оголю твою голову... я повипiкаю тобi тво© безсоромнi очi... розiрву рота
до вух... Згною тво падло... - скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний
кинутись на свою жертву.
Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi
один промiнь ©© погляду не виказував страху.
- Спинися, брате! - голосно мовила Рухля. - Не оскверняй руки сво ©, бо
©© обвива талес i вона торка ться до десяти заповiдей... та й самi
катування нi до чого не приведуть! Ой вей! © серце лукаве й жорстоке в
слiпотi сво©й, а головне - мета не буде досягнута, - породичатися з такою
високою сiм' ю, як сiм'я святого цадика, i врятувати ©© душу, запродану
самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона,
змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати ©© й повiнчати... хоч i в
мо му дворику: тут, у мiстечку, хлопiв нема ... попiв нема ... всi сво©
люди й рабин - своя людина... Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко,
хоч на ферфал кричить, а повiнча мо... вiддамо малжонковi на руки, й вона
сьогоднi стане в мо му домi його дружиною, - я ручуся, - а завтра
приставити до не© Ривку й вирядити молодих до Львова.
- Розумне тво слово, сестро, - вiдповiв, заспоко©вшись, Гершко. - За
всяку цiну треба повiнчати ©© й вирядити... а тодi хай хоч i здохне - туди
©й i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi!
Навмисне по©ду до пана Кшемуського...
Сара дивилася широко розплющеними очима на сво©х катiв i не помiчала
жодно© iскри жалю на ©хнiх обличчях.
- Востанн кажу тобi, - промовив лиховiсним голосом Гершко, - якщо ти
по сво©й волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть... Гей, Ривко!
- Не клич ©©! - сказала Рухля. - Я сама впораюсь... Ой-ой, i не писне!
- На всякий випадок обшукай ©©...
Сара здригнулась i поблiдла. Якщо ©© обшукають, то загине останнiй
порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим,
ледве чутним голосом:
- Якщо мо© благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля
непохитна... то я скоряюся ©й... i краще доброхiть пiду... Не чини надi
мною насильства... Я бачу, що того хоче бог... i йду!
- Так, хоче бог, - з подивом мовив Гершко.
- Атож., моя дитино, атож, - провела по головi Сари твердою рукою
тiтка, - одягайся... та ось i сво© перли надiнь, котрi ти дала менi на
схов.
Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках ©© перли, тi самi, що
вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла ©х Сарi й зловтiшне,
диявольськи посмiхалася.
Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був
кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його.
- Обiйдеться. Вона мiцна тепер... Дай ©й холодно© води! - звелiла вона
Ривцi.
- Атож, води, - прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за
дверi, пiшла в свою кiмнату.
Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу,
привести краще сюди, до не©, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати
молодих якнайшвидше в дворику.
Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi
виходу сво © дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки
сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки
двiчi попросила води.
Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi
стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена,
постать дiвчини;
вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала ©©
попiд руки.
Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до сво ©
дочки;
гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи... Крiзь бiлу, прозору намiтку
видно було мертвотно-блiде, безкровне личко...
Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила
якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на
долiвку.
Рухля кинулась до не©, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала,
простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала ©© тiло, побiлiлi губи
були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою
червона кров...
- Ай, гевулт! - закричала, придивившись, стара. - Вона випила мiдянки:
отрута... Все загинуло!
- Отру©лась! Прокляття! - люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до
пояса шовковий лапсердак.



XII

Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств - це
тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки
про королiвський декрет.
Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки
не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед
унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на
виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйсько© царицi,
шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися
до зу©тського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб
шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб
нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi ©хнi
справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й
насильствами навернути майже всю Укра©ну в унiю, то вони на основi цього
вирiшили, що декрет ©хньо© пастви не стосу ться, й оголосили, що кожен,
хто захоче знову при днатися до православ'я, буде трактований як бунтар,
гайдамака й розбiйник, а оскiльки православнi, довiдавшись про
королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене православ'я i
радiсний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся
Укра©на, з архiмандритом Мельхi-седеком на чолi, була оголошена
митрополитом унiатським i мiсцевою шляхтою бунтiвною i ухвалено було
вчинити над нею особливий суд i розправу.
Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував
усiх, на кого падала пiдозра в пiдтримцi православ'я, привозити до
Радомишля, у в'язницю; церкви, котрi не хотiли прилучатися до унi©,
закривати, священикiв зв'язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на
суд свiтсько© влади - комiсарiв i губернаторiв. Крiм того, митрополит
унiатський надiслав сво© листи на польськi прикордоннi форпости, по березi
Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у
Переяслав i взагалi на лiвий берег Днiпра. Таким чином, на довершення
лиха, яким погрожував декрет, перерванi були тепер цiлком зносини
православних укра©нцiв з ©хнiм верховним пастирем.
Пiсля сеймика й урочисто© присяги, дано© в Уманi при уповноваженому
найсвя-тiшого папи, митрополит унiатський, вкупi з мiсцевою шляхтою,
звернувся до вищо© влади з проханням прислати сильне вiйсько для
заспоко ння бунтiв на Укра©нi.
Не чекаючи наслiдкiв сво©х розпоряджень i декретiв, Мокрицький узявся
за власноручну розправу: вiн вдався по озбро ну допомогу до мiсцево©
шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацi©, i вимога його була одразу ж
виконана з нелюдською жорстокiстю.
То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи самостiйно, озбро нi шляхетськi
команди розсипались по всiй Укра©нi, приводячи до послуху нiбито охоплений
бунтами народ.
По всiй Укра©нi почали чинитися небаченi страхiття.
Селян, котрi не хотiли прилучатися до унi©, били, вiшали, садовили на
палi, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священикiв,
якi лишалися вiрними православ'ю, нещадно били, виривали ©м бороди,
стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди, що ©х
ледве можна було обхопити руками, i так посилали нещасних у Корсунь,
резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого
закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв: ©м давали по триста
канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом.
Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi,
а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували й
про житт вi вигоди.
Для збирання коштiв на спорудження будинку духовно© мiсi© було вирiшено
обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унi©.
Користуючись з цi © постанови, шляхтичi взялися грабувати селян,
вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi, спалюючи в
слiпiй жадобi навiть двори пограбованих...
Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем, а
одним з фактiв насильств, котрi почалися далеко вiд мiсць, якi тут
згадуються, але швидко поширились по всiй Укра©нi.
Радiсний настрiй, яким перейнявся весь народ пiсля повернення
Мельхiседека й при звiстцi про королiвський декрет, що, мов блискавка,
пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний страх,
збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта нетерпляче чекали вiйська, яке
мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого про це.
Наступного дня, пiсля вiд'©зду Найди, по©хали з монастиря й генеральний
обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани
прибували юрбами; майже щодня з'являлися представники вiд сiльських
громад, просячи прилучити ©х до православ'я й прислати благочестивих
священикiв; при©жджали посланцi вiд настоятелiв православних церков з
проханням прислати ©м списки королiвського декрету, щоб прочитати
народовi, i вся монастирська братiя, разом з Мельхiседеком, проводила цiлi
днi в посилених трудах i клопотах, то переписуючи копi© королiвських
декретiв i грамот, то приймаючи нових прочан, то ©здячи в сусiднi села на
церковнi треби.
Непомiтно пролетiв тиждень.
Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привiз тривожнi вiстi про
дi© унiатiв. Достеменно вiн нiчого не взнав, але чув, що в кiлькох селах
пани й унiати чинили страшнi свавiльства, грабунки й страти.
Звiстки, якi привiз Найда, пiдтверджувалися i втiкачами з пограбованих
сiл, але Мельхiседек ще не надавав особливого значення цим фактам i
заспокоював усiх, проповiдуючи терпiння й надiю.
Якось увечерi, коли в монастирi були вже позамиканi всi ворота й
Мельхiседек вiддавав у сво©й келi© останнi накази Найдi, почувся дуже
сильний стук у монастирську браму.
Найда й Мельхiседек здригнулись i тривожно перезирнулися. За кiлька
хвилин у келiю ввiйшов послушник i сказав, що до монастирських ворiт
пiд'©хав полковник Залiзняк з козаками, привiз когось хворого й просить,
щоб пустили в монастирський двiр.
- Впустiть, усiх впустiть! - швидко мовив Мельхiседек. - Залiзняк наш
перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козакiв, а пана
полковника проси сюди та передай отцю економовi, щоб прислав найкращого
меду, хай гiсть пiдкрiпиться з дороги.
Послушник уклонився й вийшов.
За кiлька хвилин почувся брязкiт засувiв, i двiр одразу сповнився
гамором, тупотом коней i покриками козакiв.
Почувши про при©зд Залiзняка, Найда страшенно збентежився.
"Знову Залiзняк? Видно, сам бог посила цю людину назустрiч йому. Чим
же закiнчиться теперiшн ©хн побачення? Чи дiйде ж вiн, Найда, якогось
рiшення?"
Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Вiн почував усiм сво©м
серцем, що ця зустрiч iз Залiзняком матиме для нього вирiшальне
значення...
Дверi вiдчинилися - i в келiю ввiйшов Залiзняк, а за ним отець
лпiдифор, отець Аркадiй i брат Антонiй Молдован. Отець лпiдифор сiв на
широкiй лавi, спершись руками на патерицю, а Аркадiй та Антонiй зупинилися
коло дверей.
Широкими кроками пiдiйшов Залiзняк пiд благословення Мельхiседека й
шанобливо поцiлував його в руку.
- Ну що, як живеш, пане полковнику? - звернувся до нього Мельхiседек.
- Та поки що бог милу i земля, на досаду ляхам, носить, - вiдповiв
Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i нараз побачив Найду, що
стояв збоку.
- Що це, брате Iване, й ти тут? - вигукнув вiн, засяявши вiд радостi,
й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в сво© широкi обiйми. - А як ти
потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав менi тебе
назустрiч, - казаз вiн, перериваючи сво© слова козацькими поцiлунками. -
Рук багато, голiв мало... гадаю, тепер уже ти не будеш вiдмовлятись i
покликатися на спасiння душi. Настав час!..-
I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто урвав мову й, обернувшись до
Мельхiседека, сказав, нахиливши голову:
- Прости, превелебний отче, спалах радостi, - побачив старого бойового
товариша, й серце затремтiло. А я до тво © милостi не сам завiтав, а з
гостем.
- Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його сюди? - здивувався
Мельхiседек.
- Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiдда ... ледве довезли!
- Хто ж то?
- Священик села Турово©.
- Його вже оглянув брат наш Антонiй, - сказав отець Аркадiй, - каже, що
коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його життя. Антонiй
на знак згоди нахилив голову й додав:
- Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашо© настоянки... лiпше
стало... заснув...
- Та що ж з ним? - стурбовано спитав Мельхiседек.
- Хвороба звичайна, - з ©дкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, - тепер вона
скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили димом у ямi
гнойовiй.
- Де? Коли?! - скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i лпiдифор.
- Та в селi Туровiй... пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унi©!
I Залiзняк розповiв присутнiм про звiрства, якi чинив Мокрицький у
Туровiй.
Ця жахлива розповiдь приголомшила всiх. Залiзняк закiнчив, а
Мельхiседек
усе ще сидiв мовчки в сво му крiслi, скорботно похиливши голову на
схрещенi на
патерицi руки...
Якусь хвилину всi мовчали.
- От, чесний отче, - першим перервав мовчанку Аркадiй сво©м густим
басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. - А ти ще вмовляв нас
бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити, щоб ми повiрили в силу
королiвських декретiв... Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали
Мокрицького й шляхту?
- Вони ще не знають про декрет, - вiдповiв Мельхiседек, пiднiмаючи
голову i обводячи всiх скорботним поглядом.
- Нi, знають! - упевнено мовив на це Залiзняк. - Знають i вирiшили -
шляхта й слуги папежа - знищити королiвський декрет!
- Звiдки ти зна ш це? - спитали разом усi присутнi.
- Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього
вiвторка вся мiсцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, -
заговорив схвильовано Залiзняк. - Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати,
як боротися з гайдамаками i як вирвати з коренем схизму, котра знову
пiдвела голову, завдяки трудам тво©м, чесний отче! На зiбрання се прибув
архi пископ гн знинський i прочитав. усiм присутнiм милостивий папiр од
папи Климента XIII. Папа зверта ться до всiх вiрних католикiв - шляхтичiв
польських, заклина ©х лишатися вiрними лицарями римського костьолу й
вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на ©хнiй землi, а для
цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до диного за-присяглися
виконати заповiт папи!
Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека.
- О господи! - прошепотiв вiн. - Святi слова тво© обернули на отруйнi
жала, а заповiт тво © любовi - на криваву ворожнечу й гординю.
- Так, - провадив далi Залiзняк, - i архi пископ узяв з усiх шляхтичiв
страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що
опиратимуться перед унi ю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв.
- О господи! - сплеснув руками старець лпiдифор.
- Спалять православнi храми й монастирi, - говорив далi Залiзняк, -
порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи
до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра.
- Смерть ©м, гонителям Христа! - вигукнули разом Аркадiй i Найда. - Не
вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!
При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому
радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi
запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом
запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови
надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували