Страница:
почув оклик господаря:
- Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися
тво© пахолки, всi хитаються...
У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на сво©х гайдамакiв i
надто на Мельхiседека, який майже повис на ши© в коня.
Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно
вiдповiв:
- Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями...
- Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! -
переконував губернатор. - Хоч у нас ще й тихо, а все-таки... Я дам пановi
й провiдника до Радомишля.
- Я роздумав ©хати в Радомишль, - вiдповiв Найда. - За наказом, збiрний
пункт призначено в Бiлiй Церквi... То, мабуть, кварцянi вiйська вже
вирушили туди...
- Щось не чував... Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк... важка дорога,
а панська команда ледве на конях держиться...
- I московита ще загубиш, пане! - смiючись, додав один з офiцерiв.
- ©й-богу, загубиш! - весело пiдхопила решта.
Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:
- Не загубимо! Ми його впаку мо в солому!
Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:
- Ай справдi! - вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв. - Упакувати
московита! Соломи, вiрьовок сюди!
Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор
зацiкавився дотепною вигадкою.
В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.
Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й
похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками
гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.
Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина
повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од
надмiрного хвилювання голосом:
- На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити
хазя©на!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким
грiх не трапля ться?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазя©на вся
Москва зна , сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля
такого посмiховища - як йому людям в очi дивитися?
Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на
колiна, заговорила ще палкiше:
- Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама
цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги ©© вiрного!
- Стривайте, панове! - закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися
були до московита. - Облиште ви того ведмедя, цур йому! - I, обернувшись
до Дарини, додав: - Iди, нiхто твого хазя©на не зачепить, а ти пильнуй
його, щоб не впав!
Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову при дналася до
загону.
Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над
головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак
рушати.
Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду ©хав посланець,
який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були
лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на
зворотному шляху, вони знову при дналися до загону. Пiсля двох годин
швидко© ©зди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу.
Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву.
Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким
хрестом, пiд'©хав до Мельхiседека.
- Отче святий! Як же ви себе почува те? - запитав вiн iз спiвчуттям
блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.
- Кепсько, сину мiй, - ледь чутно прошепотiв страдник. I
- Владика так не до©де, - зауважила й Дарина.
- То ми ось що зробимо, - сказав, хвилину подумавши, отаман. - Зв'яжемо
двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилашту мо кирею i
на не© покладемо владику: так йому буде зручнiше - лежачи, а не сидячи...
Певна рiч, з обох бокiв ©хатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й
пильнувати святого отця.
Вiд'©хавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу
Церкву, нi в Радомишль вони не по©дуть: адже ж завтра вранцi туди за ними
напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити
ворогiв з пантелику.
- Розпитай у провiдника, - додав отаман, - як звiдси трапити до Днiпра
найближчим i найбезпечнiшим шляхом.
Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i
коли ©хати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно,
прибути вже десь пiд раннiй обiд.
- Ну й гараздi - вирiшив отаман. - Не будемо гаяти часу. Тiльки, на
бога, бережiть владику.
- Я не вiдступлю й на крок вiд нього, - озвалась Дарина.
- Моя радосте! - тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: -
Гайда! З богом!
Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть
зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували
далi.
Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами.
Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодно© душi.
На свiтаннi загiн в'©хав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,'
мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину.
- Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! - самовдоволено сказав
провiдник. - Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й
напитися... онде бiля того струмка.
- А скiльки ще до Глiбiвки? - спитав Найда.
- Миль зо двi, не бiльше... Тiльки далi пiдуть гори... i лiс до само©
переправи на Днiпрi, - вiдповiв провiдник.
- А лядських посiпак нема на переправi?
- Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньо© нема , а в
рибалок великi човни й дуби...
"Господь наш притулок!" - подумав отаман i звелiв трохи перепочити й
напувати коней.
Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши
верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж
яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi
чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв ©х провiдник
у пастку. Але синява велично© багатоводно© рiки, що заблищала крiзь
просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри.
Проте Найда не ви©хав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з
дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для пере©зду на лiвий берег
Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти
його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно
краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили сво ... Та й Дарина вже
встигла перев'язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала
страшенний бiль.
- Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мо© дiти, за вашу
великодушнiсть... за вашу самопожертву ради мене, грiшного, - зворушено
прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього
голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий
iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив ©© i
Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв Укра©ни; але для дiвчини й
лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця
забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали
устами до висохло© руки архiпастиря.
Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма
добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й
поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися
з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.
- Зна ш, панотче, що менi зараз спало на думку?
- А що, пане отамане? - зацiкавився диякон.
- Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив
мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль,
Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди пряму i кварцяне вiйсько. Зустрiч з
ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку
зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам
довелося б крутитись мiж двох огнiв...
- Iстинно так! - вирiк диякон. - Але камо убо грясти?
- А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку... конi плавом... i
махнути лiвим берегом... до само© Чигирин-Дiброви... Тут i дорога вiдома,
i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими
стежками... .В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий
берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону - i гайда;
невеликий перегiн, рукою подати:
Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i
Жаботин.
- Амiнь! - захоплено виголосив диякон. - Господь глаголе тво©ми устами.
Саме лiвим берегом... поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то
нашого й слiду не буде, а потiм ми ©х уже гуртом зустрiнемо й
розмета мо...
- Отак i буде, - упевнено потвердив Найда. - А тепер сiдайте! Подив i
радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко
зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув:
"Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течi©, рушив до того берега;
звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.
Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж
заснув мiцним житт дайним сном, - його сонного i на байдак перенесли...
Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над
посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi
байдака i пильно вдивлявся, чи нема де на березi пiдозрiло© метушнi, чи
не виткнуться з-за прибережно© шелюги ворожi човни. Його обличчя було
холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн
дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма
шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий
одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi,
тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки... Але нiде нiчого пiдозрiлого
не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд
ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течi©, поволi
наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля
була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався
прозоро-сизою iмлою.
- Ху! Пронiс господь! - радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши,
сiв на лавочку.
- Избранному во водi побiдительна! - заспiвав був диякон, але в ту ж
мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон,
мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний
настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i
владика;
мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.
- Де я? - тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано
поглядаючи довкола.
- Серед безмежно вiдданих друзiв, - вiдповiв Найда, - i на руськiй
землi, далеко вiд наших ворогiв.
- Помiчник i заступник послав менi рятунок! - тихо мовив владика i з
сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у
безмовну молитву.
Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра
в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного
отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його
аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що
був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило
нестерпний бiль.
Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й
Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику,
який, з огляду на тяжкий стан, мусив ©хати дуже поволi. Провiвши
Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним,
заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужа .
Зворушливим було ©хн прощання...
Iгумен розчулився до слiз:
- Хай господь воздасть вам, дiти мо©, за ваше добре дiло. Не за себе я
дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Укра©ну. Що менi життя?
Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях
небесних... коли б удосто©в мене, грiшного, милосердний господь, - там
заспоко ння вiд усiх турбот, там свiтло вiчно© любовi й туди повинен
прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину... послав менi
рятунок... Певно, життя мо ще потрiбне на землi, потрiбне Укра©нi. Воно
завжди належало й належатиме ©й. Благословляю ж тебе, любий сину,
озбро ний мечем для захисту братiв i ©хнiх святинь. Перст божий над
тобою... Прямуй же туди, куди вказу вiн... i поклади душу свою за вiру i
за друзi сво©... Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами
свiту цього! Амiнь!..
При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на
одного й вiдчули, як ©хнi серця стис крижаний холод... Блiдi, схвильованi,
вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому
летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило ©х...
Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його
джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда
нарештi заговорив до Дарини:
- Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця...
чи, може, навiть похитнули?
- Нi, - твердо вiдповiла дiвчина, - нiхто й нiщо не може похитнути мого
серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло
збентежити вже тому, що ми' насамперед викона мо свiй обов'язок!
- Ангел небесний! - в поривi почуття вигукнув отаман. - Ти - мiй
свiточ, ти - моя зiрка провiдна!
Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей ©хали вниз понад
Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло само© Чигирин-Дiброви росiйська
прибережна сторожа мало не схопила ©х як польських шпигунiв; але
запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло
скiнчитися великою непри мнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з'ясувалося,
що в Чигирин-Дiбровi сто©ть якась московська рота й стежить за другим
берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду
негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому:
вона страшенно боялася, щоб ©© не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним
самим побоювалася зустрiчi.
Найняли кiлька човнiв, i темно© ночi маленька флотилiя рушила до
польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо
висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами
Воронiвкою й Бужином.
Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до
Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки,
протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях:
конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi
встигли вiд'©хати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на
рiвне поле.
Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на
степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було
вiдновити сили.
- Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у
бога за пазухою, - сказав диякон пiсля легкого снiданку.
- А там же, що буде за цим степом? - спитала Дарина.
- Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата - i
хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк... авжеж, Кругляк найближче
звiдси, - ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв
цiлий клубок диму. - А за Кругляком пiде одразу ж... нi, не одразу, там
миль зо три перегону теж полями... а там пiде Довгий лiс, а за Довгим
майже суспiль потягнуться непролазнi пущi - Мотронинська, Гончарна,
Лебединська...
- А до Кругляка далеко звiдси? - перебив балакучого диякона Найда.
- Та миль iз п'ять або шiсть... На добрих конях пiвдня ©хати без
перепочинку...
- Нашi конi не з гiрших, - зауважив отаман. - Хай тiльки вiдпочинуть та
попасуться...
- Що й казати, - позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi,
додав: - Ми теж якусь часинку поспимо... вартовi на сво©х мiсцях... а
рушимо в обiдню пору... якраз... до вечора в Кругляку... там i
спочинемо... - Богатирське хропiння перервало його мову.
Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву;
вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень,
як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист...
Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн...
- Що трапилось? Де ворог? До збро©! - залунали тривожнi голоси, i за
хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана. У цей
час пiдскакав до загону вартовий.
- А що там, Голобле? - спитав його Найда.
- Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане, показався спершу, наче
цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром з'явилось уже дво i
знову щезли.
- Теж, певно, сторожа... дозорцi... А не помiтив - нашi чи поляки?
- Не розбереш... важко розпiзнати на такiй вiдстанi... От наче чорнi
цятки.
- Треба вирушати! - скомандував отаман. - I швидше, щоб нам не перетяли
шляху... Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi кра© вiдомi!
- Аки п'ятериця перстiв, - озвався басом диякон. - То за мною ж, не
гайте часу!..
- Гайда! - гукнув отаман, i вся команда навскач вилетiла з гайка й
помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося.
На обрi© позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливi цятки, але
незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону Стемпковського,
котрий простував у напрямi Бiло© Церкви, щоб з' днатися з головними силами
кварцяного вiйська; до цього загону, по ви©здi з Лисянського замку, почали
дорогою приставати й iншi шляхтичi з сво ю челяддю, так що ©х зiбралося
тепер понад сiмсот чоловiк.
Години двi без зупинки ©хали нашi подорожнi, не помiчаючи навкруги
нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на
рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки праворуч
i лiворуч позаду з'являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, - це могли бути
й дрохви, що вiльно розгулювали в степу.
Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити.
- Далеко ще до Кругляка? - спитав вiн диякона.
- Ген вiд тих могил буде милi три з гаком, - невпевнено вiдповiв
диякон.
- Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, - сказав отаман. - А я
думаю, що то не дрохви, - показав вiн назад.
Диякон почухав потилицю i, свиснувши, помчав уперед, а за ним i всi
гайдамаки.
Та тiльки-но загiн порiвнявся з могилами, що височiли за пiвмилi, як
iз-за них справа й злiва кинулися на гайдамакiв сотнi вершникiв...
- Ляхи! - крикнув Петро.
- Вперед! - скомандував отаман i з присвистом гукнув на коня. Розумнi
тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не вiдстав од свого
отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навiть уперед, щоб
показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкiй польськiй кiннотi не
угнатися за легкими козацькими кiньми; вiдстань мiж переслiдувачами й
жменькою втiкачiв поступово збiльшувалась, i замiсть того, щоб перетяти
шлях гайдамакам по дiагоналi, поляки зiмкнули сво© лави вже позаду й тепер
гналися за втiкачами всi разом.
Якби поблизу був лiс, то Найда тiльки посмiявся б з ворожого загону;
та, на лихо, лiсу не було видно, а поляки невiдступне переслiдували
козакiв...
- Стiй! - скомандував отаман. - Ми попереду на пiвмилi, поки ляхи
наблизяться - конi перепочинуть... iнакше позаганя мо ©х...
Усi зупинили коней i навiть позлазили на землю, щоб дати ©м змогу
вiдсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два пострiли,
гайдамаки знову скочили на коней i вихром помчали вперед. Кiлька разiв
вони вдавалися до цього способу.
Пiсля кожно© тако© зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi бiгли
дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi конi вже напружували останнi
сили. Пiсля першо© зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись
на галоп, пiсля друго© побiгли iноходдю, пiсля третьо© пiшли ступою.
Нарештi, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червонiй смузi обрiю
показалась темна стяга лiсу; але козацькi конi так заморилися, що
пiдiгнати ©х було неможливо.
Вже на очах у ворога гайдамаки в'©хали в Кругляк, а поляки, не
пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й заполювати
красного звiра.
Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi зiбрали
раду. Становище було безвихiдне: якби вони мали свiжих коней, то пiд
покровом ночi могли б смiливо ©хати далi й, поки розвидниться, добралися б
до майже неприступних лiсiв. Та, на лихо, козацькi конi були такi
виморенi, що не схотiли навiть ©сти, а попадали на землю, важко, зi
свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну
перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть ©х у цьому невеличкому
лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi...
На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i
витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi - диякон, наприклад, -
волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити ©х десяток-другий i на ©хнiх
конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш змученi й
менш надiйнi, а тому лiпше негайно вирушати пiшки, поки ще поляки не
встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi... Бiльшiсть
козакiв пристала на цю думку, та диякон висунув проти не© серйознi
заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого лiсу простяглася
гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без байракiв, а
тому ворожа розвiдка виявила б ©х негайно.
- Слухайте, панове! - рiшуче промовив отаман. - Перебити ворогiв,
скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в
руки не дамося, але ж нам треба знайти спосiб дiстатися до Жаботина...
Наказ батька Залiзняка - передусiм!
- Атожi - озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном.
- Тут казали, - провадив Найда, - що ляхи до ранку не рушать з мiсця й
не оточать лiс, а менi зда ться - вони вже всi попереду й перетяли нам
дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових - не бiльше. То, на мою
думку, пiдгодувавши коней, нам треба податися в той бiк, де нас не
чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли настане
глупа нiч i ми всi будемо готовi, котрийсь iз п'яти пострiлом подасть
гасло. Тодi всi п'ятеро повиннi зчинити страшенний гвалт, палити з
пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми
тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi...
- Велелiпно! - у захватi вигукнув диякон. - Тiльки треба тiкати
лiворуч... а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я i дам гасло. Бо
коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись... доганяти вас.
- Лiпше й не вигада ш, дорогий панотче! - зрадiв отаман. - Я був i сам
хотiв тебе просити... Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну...
- Та я вже не просплю! Воiстину! - урочисто проголосив диякон, i на
тому погодилася вся рада.
Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна було знов
рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши коней за
поводи, розiйшлися в рiзнi боки.
Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пiшов назад; поставивши
товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався посерединi. Прив'язавши
коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар' ргарду.
Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з правого боку долинав ледве
чутний гомiн: "Ще з пiвгодини зачекати - i гасло!" - подумав диякон i знов
поповзом вернувся до свого коня.
- Ех, добряче б зараз закурити люльку! - промовив вiн тихо й дiстав
з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисетi,
кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було. Диякон знов перетрусив
кисет i всi кишенi - кремiнь зник. Розлючений такою невдачею, вiн
заходився лаяти на всi заставки i кремiнь, i кисет, i кишенi, а,
налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал, у
курку, кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв
гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись у густий кущ i прикривши
люльку листям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав
люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб знову вставити в нього
кремiнь i подати гасло. Але - о жах! Кременя не було... Похоловши од цi ©
несподiванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всiх
кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж корiнням, обдираючи об
нього руки, але все марно - кремiнь як у воду впав!
Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав ©© немилосердно рвати. А
час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим.
Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки, що
ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не пода гасла й змушу ©х гаяти
найсприятливiший час.
- Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився... -
бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. - Чи, бува, не схопили наших
поляки?
- Швидше до дяка! - нарештi шепнув вiн одному з козакiв. - Дiзнайся, що
там?
- Я миттю! - вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись,
що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдча© скочив на коня
й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили:
- Стрiляйте! Тiкайте!
Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то
галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi
заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона
несподiвано вистрелила. Поляки сполохались... Знявся страшенний
гармидер... А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця
пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали... небезпека
зростала...
Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки...
- За мною, вперед! - крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина
загрожу смертю, i помчав iз сво©м загоном лiворуч.
На сходi вже почало розвиднятися.
Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть ©х назад, але
частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший
пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено - блiдий
свiтанок виказав напрямок ©хньо© втечi. Хоча загiн, скориставшись iз
- Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися
тво© пахолки, всi хитаються...
У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на сво©х гайдамакiв i
надто на Мельхiседека, який майже повис на ши© в коня.
Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно
вiдповiв:
- Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями...
- Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! -
переконував губернатор. - Хоч у нас ще й тихо, а все-таки... Я дам пановi
й провiдника до Радомишля.
- Я роздумав ©хати в Радомишль, - вiдповiв Найда. - За наказом, збiрний
пункт призначено в Бiлiй Церквi... То, мабуть, кварцянi вiйська вже
вирушили туди...
- Щось не чував... Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк... важка дорога,
а панська команда ледве на конях держиться...
- I московита ще загубиш, пане! - смiючись, додав один з офiцерiв.
- ©й-богу, загубиш! - весело пiдхопила решта.
Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:
- Не загубимо! Ми його впаку мо в солому!
Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:
- Ай справдi! - вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв. - Упакувати
московита! Соломи, вiрьовок сюди!
Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор
зацiкавився дотепною вигадкою.
В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.
Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й
похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками
гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.
Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина
повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од
надмiрного хвилювання голосом:
- На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити
хазя©на!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким
грiх не трапля ться?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазя©на вся
Москва зна , сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля
такого посмiховища - як йому людям в очi дивитися?
Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на
колiна, заговорила ще палкiше:
- Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама
цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги ©© вiрного!
- Стривайте, панове! - закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися
були до московита. - Облиште ви того ведмедя, цур йому! - I, обернувшись
до Дарини, додав: - Iди, нiхто твого хазя©на не зачепить, а ти пильнуй
його, щоб не впав!
Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову при дналася до
загону.
Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над
головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак
рушати.
Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду ©хав посланець,
який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були
лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на
зворотному шляху, вони знову при дналися до загону. Пiсля двох годин
швидко© ©зди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу.
Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву.
Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким
хрестом, пiд'©хав до Мельхiседека.
- Отче святий! Як же ви себе почува те? - запитав вiн iз спiвчуттям
блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.
- Кепсько, сину мiй, - ледь чутно прошепотiв страдник. I
- Владика так не до©де, - зауважила й Дарина.
- То ми ось що зробимо, - сказав, хвилину подумавши, отаман. - Зв'яжемо
двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилашту мо кирею i
на не© покладемо владику: так йому буде зручнiше - лежачи, а не сидячи...
Певна рiч, з обох бокiв ©хатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й
пильнувати святого отця.
Вiд'©хавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу
Церкву, нi в Радомишль вони не по©дуть: адже ж завтра вранцi туди за ними
напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити
ворогiв з пантелику.
- Розпитай у провiдника, - додав отаман, - як звiдси трапити до Днiпра
найближчим i найбезпечнiшим шляхом.
Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i
коли ©хати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно,
прибути вже десь пiд раннiй обiд.
- Ну й гараздi - вирiшив отаман. - Не будемо гаяти часу. Тiльки, на
бога, бережiть владику.
- Я не вiдступлю й на крок вiд нього, - озвалась Дарина.
- Моя радосте! - тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: -
Гайда! З богом!
Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть
зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували
далi.
Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами.
Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодно© душi.
На свiтаннi загiн в'©хав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,'
мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину.
- Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! - самовдоволено сказав
провiдник. - Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й
напитися... онде бiля того струмка.
- А скiльки ще до Глiбiвки? - спитав Найда.
- Миль зо двi, не бiльше... Тiльки далi пiдуть гори... i лiс до само©
переправи на Днiпрi, - вiдповiв провiдник.
- А лядських посiпак нема на переправi?
- Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньо© нема , а в
рибалок великi човни й дуби...
"Господь наш притулок!" - подумав отаман i звелiв трохи перепочити й
напувати коней.
Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши
верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж
яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi
чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв ©х провiдник
у пастку. Але синява велично© багатоводно© рiки, що заблищала крiзь
просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри.
Проте Найда не ви©хав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з
дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для пере©зду на лiвий берег
Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти
його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно
краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили сво ... Та й Дарина вже
встигла перев'язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала
страшенний бiль.
- Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мо© дiти, за вашу
великодушнiсть... за вашу самопожертву ради мене, грiшного, - зворушено
прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього
голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий
iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив ©© i
Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв Укра©ни; але для дiвчини й
лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця
забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали
устами до висохло© руки архiпастиря.
Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма
добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й
поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися
з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.
- Зна ш, панотче, що менi зараз спало на думку?
- А що, пане отамане? - зацiкавився диякон.
- Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив
мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль,
Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди пряму i кварцяне вiйсько. Зустрiч з
ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку
зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам
довелося б крутитись мiж двох огнiв...
- Iстинно так! - вирiк диякон. - Але камо убо грясти?
- А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку... конi плавом... i
махнути лiвим берегом... до само© Чигирин-Дiброви... Тут i дорога вiдома,
i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими
стежками... .В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий
берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону - i гайда;
невеликий перегiн, рукою подати:
Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i
Жаботин.
- Амiнь! - захоплено виголосив диякон. - Господь глаголе тво©ми устами.
Саме лiвим берегом... поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то
нашого й слiду не буде, а потiм ми ©х уже гуртом зустрiнемо й
розмета мо...
- Отак i буде, - упевнено потвердив Найда. - А тепер сiдайте! Подив i
радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко
зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув:
"Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течi©, рушив до того берега;
звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.
Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж
заснув мiцним житт дайним сном, - його сонного i на байдак перенесли...
Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над
посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi
байдака i пильно вдивлявся, чи нема де на березi пiдозрiло© метушнi, чи
не виткнуться з-за прибережно© шелюги ворожi човни. Його обличчя було
холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн
дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма
шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий
одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi,
тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки... Але нiде нiчого пiдозрiлого
не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд
ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течi©, поволi
наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля
була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався
прозоро-сизою iмлою.
- Ху! Пронiс господь! - радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши,
сiв на лавочку.
- Избранному во водi побiдительна! - заспiвав був диякон, але в ту ж
мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон,
мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний
настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i
владика;
мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.
- Де я? - тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано
поглядаючи довкола.
- Серед безмежно вiдданих друзiв, - вiдповiв Найда, - i на руськiй
землi, далеко вiд наших ворогiв.
- Помiчник i заступник послав менi рятунок! - тихо мовив владика i з
сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у
безмовну молитву.
Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра
в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного
отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його
аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що
був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило
нестерпний бiль.
Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й
Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику,
який, з огляду на тяжкий стан, мусив ©хати дуже поволi. Провiвши
Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним,
заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужа .
Зворушливим було ©хн прощання...
Iгумен розчулився до слiз:
- Хай господь воздасть вам, дiти мо©, за ваше добре дiло. Не за себе я
дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Укра©ну. Що менi життя?
Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях
небесних... коли б удосто©в мене, грiшного, милосердний господь, - там
заспоко ння вiд усiх турбот, там свiтло вiчно© любовi й туди повинен
прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину... послав менi
рятунок... Певно, життя мо ще потрiбне на землi, потрiбне Укра©нi. Воно
завжди належало й належатиме ©й. Благословляю ж тебе, любий сину,
озбро ний мечем для захисту братiв i ©хнiх святинь. Перст божий над
тобою... Прямуй же туди, куди вказу вiн... i поклади душу свою за вiру i
за друзi сво©... Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами
свiту цього! Амiнь!..
При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на
одного й вiдчули, як ©хнi серця стис крижаний холод... Блiдi, схвильованi,
вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому
летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило ©х...
Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його
джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда
нарештi заговорив до Дарини:
- Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця...
чи, може, навiть похитнули?
- Нi, - твердо вiдповiла дiвчина, - нiхто й нiщо не може похитнути мого
серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло
збентежити вже тому, що ми' насамперед викона мо свiй обов'язок!
- Ангел небесний! - в поривi почуття вигукнув отаман. - Ти - мiй
свiточ, ти - моя зiрка провiдна!
Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей ©хали вниз понад
Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло само© Чигирин-Дiброви росiйська
прибережна сторожа мало не схопила ©х як польських шпигунiв; але
запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло
скiнчитися великою непри мнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з'ясувалося,
що в Чигирин-Дiбровi сто©ть якась московська рота й стежить за другим
берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду
негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому:
вона страшенно боялася, щоб ©© не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним
самим побоювалася зустрiчi.
Найняли кiлька човнiв, i темно© ночi маленька флотилiя рушила до
польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо
висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами
Воронiвкою й Бужином.
Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до
Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки,
протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях:
конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi
встигли вiд'©хати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на
рiвне поле.
Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на
степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було
вiдновити сили.
- Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у
бога за пазухою, - сказав диякон пiсля легкого снiданку.
- А там же, що буде за цим степом? - спитала Дарина.
- Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата - i
хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк... авжеж, Кругляк найближче
звiдси, - ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв
цiлий клубок диму. - А за Кругляком пiде одразу ж... нi, не одразу, там
миль зо три перегону теж полями... а там пiде Довгий лiс, а за Довгим
майже суспiль потягнуться непролазнi пущi - Мотронинська, Гончарна,
Лебединська...
- А до Кругляка далеко звiдси? - перебив балакучого диякона Найда.
- Та миль iз п'ять або шiсть... На добрих конях пiвдня ©хати без
перепочинку...
- Нашi конi не з гiрших, - зауважив отаман. - Хай тiльки вiдпочинуть та
попасуться...
- Що й казати, - позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi,
додав: - Ми теж якусь часинку поспимо... вартовi на сво©х мiсцях... а
рушимо в обiдню пору... якраз... до вечора в Кругляку... там i
спочинемо... - Богатирське хропiння перервало його мову.
Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву;
вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень,
як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист...
Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн...
- Що трапилось? Де ворог? До збро©! - залунали тривожнi голоси, i за
хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана. У цей
час пiдскакав до загону вартовий.
- А що там, Голобле? - спитав його Найда.
- Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане, показався спершу, наче
цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром з'явилось уже дво i
знову щезли.
- Теж, певно, сторожа... дозорцi... А не помiтив - нашi чи поляки?
- Не розбереш... важко розпiзнати на такiй вiдстанi... От наче чорнi
цятки.
- Треба вирушати! - скомандував отаман. - I швидше, щоб нам не перетяли
шляху... Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi кра© вiдомi!
- Аки п'ятериця перстiв, - озвався басом диякон. - То за мною ж, не
гайте часу!..
- Гайда! - гукнув отаман, i вся команда навскач вилетiла з гайка й
помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося.
На обрi© позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливi цятки, але
незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону Стемпковського,
котрий простував у напрямi Бiло© Церкви, щоб з' днатися з головними силами
кварцяного вiйська; до цього загону, по ви©здi з Лисянського замку, почали
дорогою приставати й iншi шляхтичi з сво ю челяддю, так що ©х зiбралося
тепер понад сiмсот чоловiк.
Години двi без зупинки ©хали нашi подорожнi, не помiчаючи навкруги
нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на
рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки праворуч
i лiворуч позаду з'являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, - це могли бути
й дрохви, що вiльно розгулювали в степу.
Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити.
- Далеко ще до Кругляка? - спитав вiн диякона.
- Ген вiд тих могил буде милi три з гаком, - невпевнено вiдповiв
диякон.
- Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, - сказав отаман. - А я
думаю, що то не дрохви, - показав вiн назад.
Диякон почухав потилицю i, свиснувши, помчав уперед, а за ним i всi
гайдамаки.
Та тiльки-но загiн порiвнявся з могилами, що височiли за пiвмилi, як
iз-за них справа й злiва кинулися на гайдамакiв сотнi вершникiв...
- Ляхи! - крикнув Петро.
- Вперед! - скомандував отаман i з присвистом гукнув на коня. Розумнi
тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не вiдстав од свого
отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навiть уперед, щоб
показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкiй польськiй кiннотi не
угнатися за легкими козацькими кiньми; вiдстань мiж переслiдувачами й
жменькою втiкачiв поступово збiльшувалась, i замiсть того, щоб перетяти
шлях гайдамакам по дiагоналi, поляки зiмкнули сво© лави вже позаду й тепер
гналися за втiкачами всi разом.
Якби поблизу був лiс, то Найда тiльки посмiявся б з ворожого загону;
та, на лихо, лiсу не було видно, а поляки невiдступне переслiдували
козакiв...
- Стiй! - скомандував отаман. - Ми попереду на пiвмилi, поки ляхи
наблизяться - конi перепочинуть... iнакше позаганя мо ©х...
Усi зупинили коней i навiть позлазили на землю, щоб дати ©м змогу
вiдсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два пострiли,
гайдамаки знову скочили на коней i вихром помчали вперед. Кiлька разiв
вони вдавалися до цього способу.
Пiсля кожно© тако© зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi бiгли
дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi конi вже напружували останнi
сили. Пiсля першо© зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись
на галоп, пiсля друго© побiгли iноходдю, пiсля третьо© пiшли ступою.
Нарештi, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червонiй смузi обрiю
показалась темна стяга лiсу; але козацькi конi так заморилися, що
пiдiгнати ©х було неможливо.
Вже на очах у ворога гайдамаки в'©хали в Кругляк, а поляки, не
пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й заполювати
красного звiра.
Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi зiбрали
раду. Становище було безвихiдне: якби вони мали свiжих коней, то пiд
покровом ночi могли б смiливо ©хати далi й, поки розвидниться, добралися б
до майже неприступних лiсiв. Та, на лихо, козацькi конi були такi
виморенi, що не схотiли навiть ©сти, а попадали на землю, важко, зi
свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну
перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть ©х у цьому невеличкому
лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi...
На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i
витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi - диякон, наприклад, -
волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити ©х десяток-другий i на ©хнiх
конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш змученi й
менш надiйнi, а тому лiпше негайно вирушати пiшки, поки ще поляки не
встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi... Бiльшiсть
козакiв пристала на цю думку, та диякон висунув проти не© серйознi
заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого лiсу простяглася
гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без байракiв, а
тому ворожа розвiдка виявила б ©х негайно.
- Слухайте, панове! - рiшуче промовив отаман. - Перебити ворогiв,
скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в
руки не дамося, але ж нам треба знайти спосiб дiстатися до Жаботина...
Наказ батька Залiзняка - передусiм!
- Атожi - озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном.
- Тут казали, - провадив Найда, - що ляхи до ранку не рушать з мiсця й
не оточать лiс, а менi зда ться - вони вже всi попереду й перетяли нам
дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових - не бiльше. То, на мою
думку, пiдгодувавши коней, нам треба податися в той бiк, де нас не
чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли настане
глупа нiч i ми всi будемо готовi, котрийсь iз п'яти пострiлом подасть
гасло. Тодi всi п'ятеро повиннi зчинити страшенний гвалт, палити з
пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми
тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi...
- Велелiпно! - у захватi вигукнув диякон. - Тiльки треба тiкати
лiворуч... а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я i дам гасло. Бо
коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись... доганяти вас.
- Лiпше й не вигада ш, дорогий панотче! - зрадiв отаман. - Я був i сам
хотiв тебе просити... Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну...
- Та я вже не просплю! Воiстину! - урочисто проголосив диякон, i на
тому погодилася вся рада.
Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна було знов
рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши коней за
поводи, розiйшлися в рiзнi боки.
Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пiшов назад; поставивши
товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався посерединi. Прив'язавши
коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар' ргарду.
Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з правого боку долинав ледве
чутний гомiн: "Ще з пiвгодини зачекати - i гасло!" - подумав диякон i знов
поповзом вернувся до свого коня.
- Ех, добряче б зараз закурити люльку! - промовив вiн тихо й дiстав
з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисетi,
кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було. Диякон знов перетрусив
кисет i всi кишенi - кремiнь зник. Розлючений такою невдачею, вiн
заходився лаяти на всi заставки i кремiнь, i кисет, i кишенi, а,
налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал, у
курку, кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв
гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись у густий кущ i прикривши
люльку листям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав
люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб знову вставити в нього
кремiнь i подати гасло. Але - о жах! Кременя не було... Похоловши од цi ©
несподiванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всiх
кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж корiнням, обдираючи об
нього руки, але все марно - кремiнь як у воду впав!
Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав ©© немилосердно рвати. А
час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим.
Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки, що
ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не пода гасла й змушу ©х гаяти
найсприятливiший час.
- Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився... -
бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. - Чи, бува, не схопили наших
поляки?
- Швидше до дяка! - нарештi шепнув вiн одному з козакiв. - Дiзнайся, що
там?
- Я миттю! - вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись,
що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдча© скочив на коня
й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили:
- Стрiляйте! Тiкайте!
Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то
галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi
заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона
несподiвано вистрелила. Поляки сполохались... Знявся страшенний
гармидер... А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця
пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали... небезпека
зростала...
Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки...
- За мною, вперед! - крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина
загрожу смертю, i помчав iз сво©м загоном лiворуч.
На сходi вже почало розвиднятися.
Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть ©х назад, але
частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший
пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено - блiдий
свiтанок виказав напрямок ©хньо© втечi. Хоча загiн, скориставшись iз