Старицкий М.. Останнi орли

замiшання полякiв, i вiдiрвався трохи вiд них, але тепер становище
переслiдувачiв було набагато вигiднiше, нiж учора: частина загону
Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга
погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра... Козацькi конi летiли мов
вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого ворогом трикутника
вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньо© вiдчайдушно©
сутички...
Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували
останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили ©х праворуч i
лiворуч... Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано
при дналися диякон з Петром - вони наче з-пiд землi вигулькнули...
- Лiворуч забирай, лiворуч! - кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи
руками. - Праворуч за тi ю грушею упоперек довгий яр... Скачiть межею... в
хлiбах схова мося!
Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч,
навперейми... Ех, коли б проскочити через яр!..
Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний
супротивний вiтер заважав ©м бiгти.
Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi
серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в
лiсi густих i високих стебел...
Добру годину ©хали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними
почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур'яном та
реп'яхами; ©хати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й
поготiв.
Козаки зупинилися. Отаман ви©хав на горбок, де стояла фiгура, i
озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi
багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською
командою, чи стояв зовсiм порожнiй - втiкачi не знали; але одне те, що
хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.
Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, ©хав риссю низами, а правого
флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об'©хавши яр, тепер наближався до
гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви
й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.
- Кепськi справи!.. - сказав отець диякон.
Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.
- А як конi? - спитав вiн.
- Далi не пiдуть, геть з нiг падають, - похнюпившись, вiдповiв диякон.
- Звелися нi на що пiсля вчорашнього...
- Виходить, кiнець... Але дешево ми не продамо сво життя, розважимо
наостанку козацьку душу... щоб ляхи знали ©© цiну!
- Що ж, поборемось, коли настав час, - почухав потилицю диякон. -
Тiльки чи не спробувати...
- Ось що, кохана панно, - звернувся Найда до Дарини, й голос його
затремтiв i погас, немов звук обiрвано© струни. - На все воля господня...
що без не© нашi уповання? I радiсть, i щастя - все тлiн! Ми викона мо свiй
обов'язок... покладемо голови за вiтчизну... Але ти, панно, така молода i
життя тво ще знадобиться батькiвщинi... Скажи, що ти дочка росiйського
вельможi, й iм'ям царицi вимагай захисту...
- Мiй орле! - гордо вiдповiла Дарина. - Ти мене обража ш. Щоб я у ляхiв
випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя... i
в яку хвилину? Коли мо© друзi жертвують ним за сво©х братiв, за вiру? О
нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi
прямо у вiчi... Та й навiщо менi без вас... без лицарiв, без отамана...
життя?
- Пробач! - тихо мовив Найда. - Я знав твою велику душу, але не мiг
подолати сердечного болю... Однак стривай! Не чекати ж нам кирпато©,
склавши руки...
- Авжеж! - ожив диякон. - Залишити коней i кинутись у кукурудзу!
- Нi! - похитав головою отаман. - Ховатися, мов зайцi - то не козацький
звичай! Тiкати - тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з' днатися з
братами, з головними силами, бо ми ©м потрiбнi, а ховатися од смертi - це
ганьба!
- То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше...
- Можливо... А що, коли й коней там знайдемо?
- I справдi, пане отамане! ©й-богу, дiло!
У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав ©© на
кукурудзяну ниву.
Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне
збудження.
- Врятованi! - радiсно вигукнув вiн. - Якщо бог не вiдступиться,
врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу! Вогонь зупинить ©х, а ми
махнемо на хутiр.
- Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з
цього краю! Мерщiй! Пали!! - шаленiв од захвату диякон.
За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись у всi кiнцi
пiдпалювати посохлi високi стебла кукурудзи. Сильний вiтер одразу
роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало i,
злившись в один суцiльний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти
хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготiнням
охопило майже пiвобрiю... Козаки стояли, не одриваючи погляду вiд
розлючено© стихi©, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв.
- На коней, гайда на хутiр! - скомандував отаман i поскакав вперед.
Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за сво©м батьком; у
декого по дорозi на хутiр попадали конi, й вершники побiгли за
товаришами пiшки. Найда перший прискакав до ворiт; вони були замкненi
зсередини, отже, в садибi були люди.
- Гей, вiдчиняй ворота! - гукнув отаман. - Чу те, глушмани! Ще хвилина,
i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо!
- Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! - почувся у подвiр'© гомiн, i
ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж.
- Стривайте! Хто ви? Грецько© вiри? - кинувся Найда до переляканих
хуторян, що збилися купою серед двору.
- Православнi, сво©, ясновельможний пане...
- А ляхи тут ?
- Небагато... Та вони всi поховалися.
- А конi ?
- Цiлий табун сто©ть у стайнi...
- Господня ласка! - отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришiв:
- Гей, друзi! Берiть сiдла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопцi, -
звернувся Найда до хуторян, - хто хоче постояти за свою вiру, за рiдну
землю i помститися ляхам, теж берiть коней - i за мною до гайдамацьких
загонiв!
Не минуло й чвертi години, як загiн Найди, збiльшившись на двадцять
чоловiк, на добрячих конях ви©хав iз ворiт.
- А чи далеко звiдси Довгий лiс? - спитав у нових товаришiв диякон.
- Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде... Он на ту могилу й пр
iвтеся!
- Пречудове! - зрадiв диякон. - Тепер можемо ©хати спокiйно: через те
вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне
вискочити з кукурудзи бодай частина команди, - либонь, смажаться зараз
ляшки-панки, як на сковорiдцi! - добродушно засмiявся вiн.
- А чого ми, панове, залиша мо цiлим оте добро? - показав отаман на
хутiр. - Пустимо з чотирьох бокiв червоного пiвня! I нам у дорозi
посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрi .
Кiлька гайдамакiв кинулося до будiвель, i трохи перегодя в рiзних
мiсцях знялися важкi клуби чорного диму.
Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився i
праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого.
Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:
- Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi побожно
перехрестилися i вирушили в путь...



XXIV

В Уманi, в час описуваних нами подiй, панував уже страшенний переполох.
На додаток до жахливих чуток, якi йшли з Поднiпров'я, Младанович iще
одержав листа вiд Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повiдомляв,
що Залiзняк, зiбравши незлiченнi юрби хлопiв та запорожцiв, сплюндрував
уже всю Чигирин-шину й Смiлянщину, а тепер зосереджу сили, щоб узяти
Лисянку й вирушати на Умань. А втiм, Кшемуський обiцяв затримати Залiзняка
бiля мiцних мурiв свого замку на цiлий мiсяць, якщо Младанович пришле йому
на допомогу кiлька кiнних загонiв, котрi б тривожили обложникiв з тилу. А
до того часу, - додавав вiн, - повернеться з кварцяним вiйськом
Стемпковський i розмета гайдамакiв, наче солому.
Хоча звiстка про вiд'©зд Стемпковського до кварцяного вiйська i втiшила
уманського губернатора, бо вiн знав, що полковника призначено польним
гетьманом
для втихомирення бунту, - а як полководець вiн дiяв навальне й
жорстоко, - однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а
заходився ще ретельнiше укрiплювати Умань i стягати на захист ©© всi сили.
Укрiплення мiста почалося з само© весни, проте Младанович вирiшив
викопати ще один рiв, з новим частоколом, - так що утворилося два вали -
верхнiй i нижнiй, з-за яких можна було обстрiлювати околицю. Коли ж
хлопськi заворушення почастiшали, то Младанович, за порадою Шафранського,
надбудував стiни та вежi свого замку, таким чином у самому мiстi
утворилася ще й третя, над усiм пануюча фортеця, - Тi гармати могли
стрiляти поверх двох перших лiнiй. Отож, щоб захопити Умань, треба було
взяти три лiнi© укрiплень, штурмуючи ©х пiд потрiйним вогнем потужних, як
на той час, батарей. Козаки взагалi не полюбляли брати фортецi приступом,
а для недисциплiнованих, узятих од плуга вiйськ, що майже не мали
артилерi©, здобуття тако© мiцно© твердинi, як Умань, було й поготiв
неможливе.
Це розумiв i Шафранський, котрий не раз, милуючись сво©м творiнням,
чванливо казав:
- Скiльки б не зiбралося то© поганi, а на мо©й Уманi поламають зуби...
Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московськi, справжнi вiйська, хоч
п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я смiло протримаюсь пiвроку!
Слова Шафранського пiдбадьорювали губернатора, але вiн усе ж не мiг
заспоко©тись i з кожним днем виявляв у сво©х заходах дедалi бiльше метушнi
й розгубленостi.
Було у фортецi два вразливих пункти, усунути якi, при всiх сво©х
знаннях i винахiдливостi, Шафранський не мiг: це - вiдсутнiсть у мiстi
води й ненадiйнiсть козацького гарнiзону.
У викопаному на майданi проти магiстрату колодязi, незважаючи на його
страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду
був штучний, без джерел i надто малий. На околицi, пiд Грековим лiсом,
тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко вiд
мiських стiн, i пiд час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога.
Щоб усунути цю небезпеку,, Шафранський вирiшив улаштувати мiж стiнами
мiста й озером укрiплений табiр для вре©в та шляхти, що прибували до
Уманi з усiх усюд, i окопати його справа й злiва шанцями - одно слово,
створити живий мiст до води... Та на це потрiбний був час, а подi© не
чекали...
Що ж до гарнiзону, то весь вiн складався з православних козакiв, з
сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно важливiшу роль,
нiж полковник Обух.
I шляхта, i вре© боялися схизматiв i доносили на них Младановичу; але
в нього не було ким замiнити цих вiйськ, та й Гонта завоював довiр'я
губернатора й завжди умiв розвiяти всякi пiдозри, - тож Младановичу
зоставалося тiльки одне:
козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту - купити, надавши
йому шляхетство й подарувавши два села...
Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть i вiдданiсть
Польщi... та й на дiлi доводив свою вiдданiсть i сiм'© Младановича, i
державним iнтересам...
Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i тодi, коли до
головно© брами мiста пiд'©хала буда з якимись циганами.
Молода циганка з цiкавiстю позирала на високий з дубових колод,
скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови, котрi
оперезували
Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт,
для радощiв i щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?
Старий циган, очевидячки, глава цi © сiм'©, яка складалася з двох
лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав, та, побалакавши
про щось iз воротарем, повернувся дуже стривожений назад i сповненим
розпачу голосом промовив:
- Ферфал! Не впускають!
- Як не впускають? Що ти, Гершку? - скрикнула одна з циганок.
- Не впускають... Кажуть - не велено! Нiкого! - за©каючись од
хвилювання, вiдповiв наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся
на цигана. - Кажуть, нiби набилось у фортецю стiльки люду, що нi харчiв,
нi води не вистачить... то не пускають до мiста, а велять ©хати пiд Грекiв
лiс... на поле... прямо пiд гайдамацькi ножi...
- Вус? - вигукнула Рухля. - I ти повезеш нас туди на загибель? Хiба ти,
ребе, не зна ш, що дукат сильнiший, нiж залiзо, i вiдмика всi на свiтi
замки?
- Знаю i говорив, але бiля воротаря ника шляхтич-дозорця... А
шляхетська пелька, сама вiда ш, ненаситна...
- Ой вей! Що ти дума ш? Хiба твоя голова нiчого не варта? Iди й
торгуйся! - владно звелiла Рухля.
Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.
- Хто там? - озвався сердитий голос.
- Та я ж, я... При©хав до його ясно© мосцi губернатора... маю щось
важливе переказати... Ой, яке важливе!
- Та хто "я"? - уже крикнув з вежi в маленьке вiконечко воротар.
- Ребе Гершко... орендар ©хньо© милостi... потрiбний чоловiк... це я
тiльки що розмовляв iз паном.
- Чого ж ти, собако, лiзеш знову? Повертай, кажуть тобi, до лiсу... до
рябого дiдька в болото... Там у таборi осавул - через нього й перекажеш
сво© брехнi...
- Пане добродз ю!.. Я вiддячу... я заплачу... хоч мене й пограбували
гайдамаки... менi тiльки... побачитись хоч з дозорцею...
- Скiльки за це даси?
- Дукат...
- Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мiзерiю не стану й тривожити
вельможного пана... Геть од брами!
- Стривай, пане! Ой, лихо! Скiльки ж пан хоче?
- Десять дукатiв, i нi шеляга менше! - I. воротар почав щiльнiше
причиняти сво вiконечко.
- На бога! - заблагав Гершко. - Вiзьми, пане, останн , тiльки впусти!
Голова у вiконцi зникла, а за хвилину забряжчали ключi й заскрипiла
хвiртка;
перед Гершком з'явилася дебела постать жовнiра в драгунськiй формi;
жовнiр простят руку, порахував на долонi покладенi Гершком дукати й,
осмiхнувшись, мовив:
- Ну, якщо це останнi дукати, то повертай дишель... без грошей пан
дозорця й говорити з тобою не буде...
- Вей мiр! - заволав Гершко. - Впустiть! Для пана ротмiстра у мене ще
знайдуться...
- Ха-ха-ха! - зареготав воротар i впустив Гершка, звелiвши йому йти за
собою. По крутих колiнчатих схiдцях вони пiднялися на самий верх башти, i
воротар, штовхнувши ногою невисокi дверi, ввiв Гершка до свiтлицi, де за
столом сидiв вiдгодований, з чималим черевцем шляхтич i сьорбав,
вiдсапуючи, якусь темну рiдину з келиха.
- Ну?! - буркнув вiн голосно, наче бульдог вискаливши зуби. - Клади за
право розмови.
Гершко мовчки поклав десять дукатiв.
- Чого ж ти хочеш? - спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик
блискучих кружалець.
- Хочу, щоб мене впустили до мiста.
- Не можна, - сухо вiдрубав дозорця. - Вас тут i так напхалося через
край...
- Як буде на одного бiльше, то хiба ж це така бiда? - вкрадливо
заговорив Гершко. - Адже ж вельможному пановi згодиться, примiром, ще один
кiнь, або кунтуш... або теляги - не з мiдi, не iз сталi, а з чистого
срiбла... щоб горiли, як сонце... щоб усi панянки мружили очi, дивлячись
на пана... щоб кожен жовнiр вважав пана за гетьмана... Ой, iх бiн а©д, -
якщо пан так прибереться...
- Не мели язиком, шельмо, - обiрвав його шляхтич, - час дорогий.
Скiльки даси?
Гершко навiть пiдскочив од радостi, що можна було купити у шляхтича
життя, йшлося тiльки про цiну... Але ту ж мить радiсний вираз зник з
обличчя врея, i вiн, скривившись, почав низько кланятися i зiтхати:
- Ох-ох! Скiльки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки...
Нас тiльки тро ... я, сестра й дочка... Наймичку можна вiдправити в
табiр... Ми люди вбогi... нещаснi...
- Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова... нема часу, -
пiдвищив голос шляхтич.
- Скiльки ж, ясновельможний? - тремтячим голосом бурмотiв Гершко.
- Ти сам зна ш, що гайдамаки йдуть сюди i що тiльки в Уманi можна
сховатися... То ось тобi останн слово... за кожен рот по десять таких
купок... а всього, крiм цi ©, поклади тридцять...
- Ой! - скрикнув Гершко, нiби у нього в грудях щось обiрвалося. -
Тридцять дукатiв? - перепитав вiн.
- Тридцять купок, - гаркнув шляхтич, - по десять дукатiв у кожнiй!
Викладай зараз або повiшу, як маму кохам!
Бачачи, що шляхтич не жарту , переляканий Гершко квапливо вiдвернувся
i, дiставши з череса потрiбну суму, тремтячими руками поклав ©© перед
дозорцею на стiл; той, перелiчивши грошi, ляснув у долонi...
На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима.
- Впустити цього жида з балабустою i дочкою... тiльки трьох, дивись...
- А ©х на возi тро , та вiн четвертий, - мовив воротар.
- Тiльки трьох, кажуть тобi! - гаркнув шляхтич i владним жестом вказав
на дверi.
Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершковi:
- Дай десять дукатiв i бери четверту!
- На дiдька вона менi? Хiба я тут не знанду служницi? - люто вiдповiв
Гершко.
- Так-то воно так, - спроквола сказав воротар, - тiльки ось ще трохи
зачекай пiд брамою... а я пiду до губернатора... адже йому теж доповiсти
треба...
- Бери вже! Грабуй до нитки! - вереснув Гершко, тикаючи грошi
воротаревi. - Тiльки вiдчиняй швидше браму...
Коли нашi подорожнi в'©хали через два пiдйомнi мости до мiста, Рухля
стала питатися брата, скiльки вiн заплатив, але Гершко, кидаючи довкола
лютi погляди, уперто й понуро мовчав. Тiльки коли вже буда в'©хала на
майдан перед губернаторським замком, вiн буркнув, не глянувши нi на
сестру, нi на дочку:
- Поганяйте он до тi © крамницi пiд ратушею, де над дверима лисяче
хутро висить, спитайте мого приятеля Iцька, рабина... довготелесого
такого... що в нас був... i до нього завертайте... а я зайду до
ясновельможного цадика: вiн мешка за цi ю пишною синагогою.
Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Лiворуч височiла
незграбна двоповерхова будiвля ратушi, на нижньому поверсi яко© мiстилися
крамницi, а на горiшньому - магiстрат. Праворуч простятся ряд капуцинських
склепiв та погребiв. Трохи збоку вирiзнялась химерними кольорами досить
висока дерев'яна синагога, а за нею далi ховалася в закутку обдерта й
занедбана церква з камiнними статуями бiля входу, з готичним дахом i
великими вiкнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вiнцi зубчастих
бiйниць грiзно стояв неприступний губернаторський замок.
Йдучи до цадика, Гершко постерiг, що на майданi й на вузьких вулицях
юрмилися блiдi, стривоженi люди; вони перешiптувалися, розповiдаючи одне
одному щось лихе, мабуть... Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрiчей i
розпитувань;
вiн поминув школу, прослизнув повз церкву i, завернувши у перший
провулок, пiдiйшов до нарiжного будиночка, на порозi якого в левiтськiй
шапцi стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразистi риси його
обличчя зберiгали типову вроду схiдно© раси, а темнi очi свiтилися розумом
i якоюсь особливою лагiднiстю. Гершко щiльнiше насунув на сво© пейси
ярмулку i, схиливши голову, мовчки простяг обидвi руки, шанобливо прохаючи
благословення в цадика.
- Мир тобi, сину Iзра©лiв! - лагiдно мовив цадик, поклавши руки на
схилену Гершкову голову. - Нехай благословить тебе бог Авраама i хай
обдару тебе благостинею свого милосердя!
Гершко пiймав цадика за полу довго© одежi й поцiлував ©©.
- Прости, святий рабi, - нiяковiючи, заговорив Гершко, - що дочка моя
Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмiлилась образити
твого родича... Як тiльки я не карав ©©... замалим не вбив власною
рукою... вивiз од проклятих го©в... щоб разом iз сестрою врятувати ©©
душу... Але вона, пiдла, в день весiлля випила отрути, щоб уникнути шлюбу
й не скоритися батькiвськiй волi... Що менi з нею робити? Вона зрадлива,
хоча й мовчить, удаючи, нiби скорилася.... та я ©© бачу наскрiзь... ©©
можна зламати, але не зiгнути...
- Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати ©© серце? Шлюб союз
любовi й дружби, а не породження насильства. О, як далеко вашi серця од
велiнь великого гови! Дух злоби й користолюбства почорнив вашi душi, i
вони вже неспроможнi вiдгукнутися навiть на муки рiдно© дитини!
- Але, святий рабi, - збентежений словами цадика, мовив Гершко, - коли
б серце мо © дочки було непокiрне лиш у виборi чоловiка!.. Хоча цей вибiр
завжди належав батьковi або пiсля нього матерi, а не дитинi... так велося
i за дiдiв наших, i за прадiдiв... Адже Iаков сiм рокiв служив у дядька
свого Лiвана за Рахiль, а Лiван увiв до нього Лiю... виходить, i тут -
всупереч навiть договоровi, нiхто не мiг опиратися батькiвськiй волi...
- А як господь поставився до того ошуканства? Вiд Лiвана вiн одвернув
лик свiй, а Iакова обдарував ласкою... Що таке шлюб не з любовi, а з
наказу батька?.. Це насильство... А яка кара спiткала Сiхона, Емморового
сина, за те, що вiн силомiць увiйшов до Дiни, дочки Iакова? Не тiльки
Сiхон, але й усi жителi того мiста були знищенi! Не невольте чужих сердець
i не закривайте свого нi перед плодами чресел ваших, нi перед рабами й
рабинями...
- Але хiба до го©в i акимiв можна мати почуття дружби, хiба не велить
слово боже ненавидiти й зневажати ©х?
- Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерiгатися спокуси й
берегти його закон... Господь суддя над усiма й меча свого в руки
смертних не дав!..
- Кожне слово тво , святий рабi, окуте золотом мудростi! - глибоко
зiтхнув Гершко. - Я тому заговорив про го©в, що маю пiдозру... навiть язик
нiмi ... маю пiдозру, що дочка моя проклята... одвернула обличчя сво вiд
iстинно© вiри наших батькiв... i спокусилася... вiрою... схизматського
бидла... я хотiв убити ©©... i вб'ю, якщо...
- А ти зна ш заповiдь божу - "не убий"? Як же ти насмiлю шся повстати
проти велiння гови? Та чи не ти ж винен, що не зумiв привернути серця
сво © дитини до себе й до рiдного закону? I в який iще час ти замислив це
насильство? У день нашо© смертi... за годину до суду грiзного!.. Скорися i
зм'якши серце сво © дочки... дай волю ©й... I подумай про свою душу...
Ходiм! Я поспiшаю в синагогу... Там зiбрались i на молитву, i на раду
гнанi сини Iзра©лю... осудженi на кару за грiхи батькiв сво©х...
Хоча Гершко по дорозi до Уманi й бачив слiди страшно© розплати, але,
в'©хавши до мiста, вiд вiдчув себе в безпецi й одразу дав волю сво©й
злобi. Та слова цадика знов нажахали Гершка, i той жах заглушив усi iншi
почуття... Мов приречений на смерть, майже непритомний, iшов вiн за
цадиком, iшов, нiчого не бачачи довкола, механiчно пересуваючи ноги.
У синагозi було повнiсiнько люду; усi вре© сидiли в талесах i,
похитуючись з боку на бiк, били себе кулаками в груди та жалiбно голосили.
Жiнки на хорах просто ридма ридали... Кантор раз у раз заводив журливу
мелодiю з трагiчними музикальними фразами, слiдом за якими лунав загальний
зойк... Коли цадик увiйшов, всi, як один, пiдвелися i, шанобливо
розступившись, дали йому дорогу... Гершко непомiтно сiв у кутку, бо в
нього не було з собою талеса...
- Благословен бог в Iзра©лi, бог батькiв наших Авраама, Iсаака та
Iакова, бог, що врятував нас од гипетських мук, берiг нас у пустелi,
захищав нас у багатьох гонiннях... Нехай же й тепер не вiдверне вiн ока
свого вiд його народу, а пошле нам розум, бадьорiсть i силу! - зворушено
промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над сво©ми
одновiрцями.
- Боже, порятуй нас! - пролунав зойк у вiдповiдь на цадикову молитву.
- Не плачте й не стогнiть, дiти мо©! - ласкавим голосом заговорив рабi.
- Не ридати нам треба, а спокiйно обмiркувати наше становище i знайти
можливий спосiб врятуватися од загибелi.
- Говори, говори, наш напутнику! - почулися голоси. - Тво© слова для
нас наче манна в пустелi.
- Що нового трапилось i чого нам треба чекати? - спитав цадик, обводячи
лагiдними очима всiх присутнiх.
З лави пiдвiвся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогоднi
послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:
- Вен мiр! Погибель над нами! Уже наближаються до стiн наших, до
порогiв наших вороги, а наших братiв не пускають до мiста й женуть просто
в огонь... Хiба тво вухо, великий учителю, не чу плачу, що долiта сюди
з боку Грекового лiсу? Але мало того: ще хочуть злi мучителi вигнати
половину нас iз наших рiдних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили
й збагатили Умань? Чи не на нашi ж кровнi грошi обнесено ©© частоколом та
бiйницями? А тепер нас - геть! Хто розворушив хлопiв? Вони, цi грабiжники,
- ляхи! Хiба не вони обдирали нас i силомiць змушували вiдшкодовувати
збитки за рахунок хлопiв, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а
самi ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабi, володаря
небес, щоб вiн потряс громами сво©ми серця гонителiв наших!
Сара з тiткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого
ра-бина, тiтка розпрягла з Ривкою коней, звелiла ©й стерегти майно, а сама
подалася з небогою в синагогу, куди збiглися, як вона дiзналась, усi
вре©. Дiвчина спробувала було покликатися на втому, але тiтка суворо
вiдповiла, що не залишить ©© з Ривкою, що потомленим та кволим найлiпший
притулок - божий дiм. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути
там найсвiжiшi новини про гайдамакiв. Увiйшовши до синагоги, вона вiдразу
була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спiльним горем,
дiвчина забилася в куток...
Цадик мовчав, похнюпивши голову.
- Iще ось про що тебе, святий рабi, ми блага мо, - провадив далi рудий.
- дине вiйсько, котре може захистити нас, - це губернаторська кiннота:
але вона з хлопiв, а хлопи всi невiрнi й ненавидять ляхiв... Це бидло
тиня ться по шинках i сп'яну дещо вибовку ... "Як, - кажуть, - ми пiдемо
бити сво©х братiв? Хiба вони не однi © кровi, не однi © з нами вiри? Хiба
пани-ляхи не вороги усiм нам? Мало чого, - кажуть, - що губернатор нас
тепер шану , - тому й шану , що бiда загрожу , а мине бiда, то й панська
ласка мине... Усiм же вiдомо, що панська ласка до порога!" Ось що вони
балакають сп'яну... I як же такому вiйську давати весь уряд, усе отамання
iз тих же хлопiв. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тодi
було б надiйнiше: у шорах кiнь iде туди, куди тягне залiзо, а без шор i
вуздечки - куди очi ведуть... Але, мало того, губернатор знову залиша
довудцою цього вiйська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом,
пекельним виплодком, iз Залiзняком!..
Почувши iм'я Залiзняка, Сара здригнулася i насторожилась: вона його
колись чула... Але де? За яких обставин? Сара почала напружено
пригадувати... i нараз ледь не скрикнула: "Так, так! Це той самий високий