Старицкий М.. Останнi орли

На пiдборiддi священика виступила кров.
До вхiдних дверей принесли два смолоскипи; ©хн миготливе криваве
свiтло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого - вродливий
пан Фелiкс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з пiднятою
головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було
надзвичайно блiде, але очi палали вогнем.
- Ключi! - несамовито зарепетував пан довудца'.
- Ключi вiд храму мого господа я'вiддам тiльки тому, хто менi вручив
©х, - тихим, але твердим голосом вiдповiв батюшка.
Хорунжий розмахнувся i що було сили вдарив служителя вiвтаря по
обличчю. В нiчнiй тишi дзвiнко пролунав ляпас. Немiчний старий не встояв
на ногах i навзнак упав додолу.
- Досконале! - крикнув хтось.
Вигук був пiдтриманий схвальним реготом конфедератiв.
- Пiдвести його! - скомандував шляхетний лицар. Жовнiри кинулись i
пiдвели старого. На лiвiй щоцi в нього червонiв слiд вiд пансько©
п'ятiрнi, з розбито© губи текла кров.
- За що б' ш? - тихо спитав священик. - Чи за те, що я виконую свiй
обов'язок?
- За що, пся крев? Ключi!!! - довудца крикнув так, що голос йому
урвався i вiн, пополотнiвши вiд лютi й натуги, вибухнув задушливим кашлем.
- Це бидло не варте гнiву вельможного пана, - звернувся до
Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Уманi, той самий, що
виявив на бенкетi у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. - I без
його ключiв увiйдемо: цi дверi замкнено зсередини залiзним засувом, тому
©х важко висадити, але ще хiд з притвору, i там лише висячий замок...
Добрячий удар ломом, i вiн розлетиться в друзки.
- Господи! Не допусти амонитян у храм твiй, захисти святиню вiд наруги!
- звiвши до неба повнi слiз очi, вигукнув скривавлений священик.
- Вибити дверi! - наказав Голембицький. - Правда ваша, що через бидло
не варто псувати кровi, але я все-таки без зайво© турбацi© накажу вирвати
в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очi...
- Спасибi скажу, якщо не даси менi узрiти наруги!
- Нi! Наругу ти побачиш, налюбу шся нею доволi. Ось що, велебний отче,
- звернувся Голембицький до ксьондза, - сьогоднi ти не служи в цьому хлiвi
свято© мшi, сьогоднi ми в ньому досхочу натiшимось... А завтра очистиш
його вiд усяко© скверни й освятиш на кармелiтський кляштор.
- Вельможний пан ма рацiю, - погодився ксьондз, - iз схизматськими
iконами його й освятити неможливо.
Тим часом замок був вiдбитий; жовнiри з лайкою вдерлися через вiвтар до
церкви й, вiдсунувши засув, навстiж розчинили головнi дверi.
Вельможний довудца конфедератiв, разом iз сво©ми товаришами, переможно
ввiйшов до храму i, зупинившись перед вiвтарем, тричi плюнув. Священика
теж ввели.
- Братi ! - тремтячим вiд глухих ридань голосом заговорив старий. - Чи
не диному богу ми молимося, чи не диного вседержителя славимо? Не
оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовха
вас на страшний, незамолимий грiх. Присягаюсь вам сивиною сво ю, що бог
всемогутнiй i що, може, ще нинi гнiв його впаде на вашi голови.
- Зiрвати iкони! Вирвати йому язика! - знову заревiв довудца, не
стримуючи вже свого гнiву.
Жовнiри, якi було завагалися, збентеженi пророчим голосом священика,
кинулися з ломами й сокирами до образiв; у церквi лунко загупали удари...
Затрiщало дерево...
- Боже! Всемогутнiй, всесильний! - вигукнув, знявши вгору руки,
батюшка. - Яви нам ласку твою! Захисти вiд цих лиходi©в i осквернителiв
святинi чесного храму нашого! Не дай менi узрiти...
- Узрiв, одначе... - з пiною на губах просичав Голембицький, коли двi
iкони були вирванi ломами з сво©х гнiзд i впали спершу на решiтку перед
вiвтарем, а потiм на пiдлогу. - Узрiв... А тепер годi!
- Повiсити його! - наказав вiн.
Кiлька жовнiрiв, якi, стоячи на складанiй драбинi, засвiчували зеленi
восковi свiчки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого
ватажка.
Тим часом освiтили всю церкву, наче у велике рокове свято.
Коли до храму ввiйшла мати iгуменя з казначе ю i побачила це жахливе
блюзнiрство й насильство, вона гнiвно закричала:
- Кровопивцi, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей
мерзенний вчинок вола до самого неба... О, кара впаде на вашi голови,
впаде вона й на ваших дiтей... Ви кати, а не лицарi, ви ненависники бога,
виплодки злоби, а не сини католицько© церкви, ви...
Але лютий i на самого себе, i на всiх Голембицький не дав ©й скiнчити.
Знавiснiвши вiд лиховiсних пророцтв, вiн вихопив шаблю i вдарив нею
навiдлiг по обличчю старо©: шабля iз свистом навскiс упала на чоло й разом
з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати
iгуменя до нiг ката-лицаря.
- Прийми, господи, душу раби тво © Серафими й прости ©й грiхи вiльнi й
невiльнi! - зворушливо промовила матiр казначея, молитовне склавши руки.
- Що ж це? Забава, а не дiло! - заговорив один шляхтич, який був
невдо-волений i розправою над священиком. - I пiп, i ця вiдьма потрiбнi
були для допиту, а тепер вiд них яка користь... А про монастирськi скарби
нам же нiчого не вiдомо.
- Згоден, - закусивши губу, вiдказав Голембицький, - що нам скарби
потрiбнi, але, проше пана, скарбами завiду й береже ©х не пiп i не
iгуменя, а ось ця погань, - показав вiн на казначею, - та ще ключниця...
Де вона? Привести! - кинув вiн мимохiдь осавуловi. - Це по-перше, а
по-друге - мiй шляхетний гонор не мiг знести зухвало© мови бидла, по-трет
- я, пане, довудца i маю право вершити суд над цим падлом... Чи пановi
шкода цих собак?
- Про мене, хоч би й усiх ©х перевiшати, нам тiльки б грошi й
схизматськi скарби. - Шляхтич поспiшив одвести вiд себе навiть тiнь
пiдозри у спiвчуттi до хлопiв. - Я давно кажу, що цих гадюк треба
винищувати, та й годi, а не обертати в унiатiв!.. Мене цiкавлять лише
грошi й скарби.
- Щодо цього хай пан заспоко©ться, - поблажливо усмiхнувся
Голембицький. - Я доручаю пановi вчинити про все це допит, використовуючи
для того будь-якi засоби, а тому передаю до панських рук, крiм казначе© та
ключницi, усiх старих вiдьом... Отже, ось мiй наказ: усе, що тiльки
знайдете цiнного в скринях i келiях черниць, тягнiть сюди... Срiбнi
лампади, ставники, посуд, ризи з iкон - усе сюди! Розшук пеньондз' i
всiляких скарбiв доручаю пановi ротмiстру... Помiчницею при допитi може
бути ще черничка влалiя, яка перекинулася до нас, а друга, на жаль,
утекла...
Голембицький наказав, щоб iз льохiв принесли в церкву найкращi вина,
меди й ратафi©, а з комор усе ©стiвне...
Жовнiри кинулися виконувати наказ - хто в льохи, хто в комори, хто
грабувати по келiях для шляхти й красти для себе; у церквi залишилися
тiльки пан Голембицький з двома товаришами та кiлька жовнiрiв, якi почали
здирати з iкон срiбнi ризи, золотi вiнцi, хрести й пiдвiски; усе це кидали
на одну купу, а священнi чашi та iншi коштовнi речi складали окремо.
До церкви ввели нарештi й молодих черниць. Попереду ©х з блiдим
обличчям i палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький
одразу звернув на не© увагу.
- Що це? Черничка в свiтському одязi? - здивовано вигукнув вiн, не
одриваючи очей вiд гарного, сповненого благородства обличчя дiвчини й
стрункого ©© стану. - Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка
вона менi не могла послати.
- Та й гарна ж достобiса! Га! - товаришi пiдтримали пана Фелiкса,
милуючись Дариною.
- Хто ти, красуне? - спитав дiвчину пан Фелiкс, простягаючи до ©©
пiдборiддя свою замазану кров'ю руку.
- Я росiйська пiддана, - вiдсахнулась од нахаби Дарина. - Донька
генерального обозного з Ки ва, i прошу пана, в iм'я лицарсько© доблестi,
поставитися з повагою як до мене, так i до нещасних, нi в чому не винних
сестер мо©х по народностi й по вiрi.
- Ага! Он ти хто! - пiдскочив, наче вжалений, Голембицький, знову
наливаючись люттю. - Росiя ставить нам королiв i хоче разом з ними
загнуздати наше вiльне, благородне лицарство? О, сто перунiв! Не буде
цього повiк! Як бога кохам, ми самi крулi! Конфедерати це доведуть i
зiтруть на порох схизму... Плювати ми хотiли на унiверсали!.. А може, ти
шпиг московський, га?! Ось я тобi покажу, як iз шпигами розправляються!
Канчукiв!
Тро жовнiрiв кинулися до панни. Вона зблiдла й випросталась.
- Зупини, пане, катiв! - пiдвищила Дарина голос. - Ти свавiллям i
розбо м губиш свою вiтчизну... Пiд Ки вом сто©ть п'ятдесят тисяч грiзного
вiйська... Вони чекають тiльки приводу, щоб ринутись на вас... А який же
кращий привiд, як не ця нечувана наруга, - вказала дiвчина рукою на
зруйнований вiвтар, на скинутi iкони й на трупи, - який кращий привiд, як
не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привiд, як не
образливi проти могутньо© монархi© слова?.. Адже коли рушать сюди вiйська,
- а ви ©х бешкетами накличете, - то шляхта на вiки вiчнi попроща ться iз
сво ю волею i долею!
Смiлива мова дочки обозного справила враження.
© слова про вiйська, що стоять на кордонi, примусили всiх боязко
озирнутися, а ксьондза навiть присiсти; та Голембицький, який злякався
бiльше за iнших, не хотiв цього показати...
- Ще смi ш погрожувати? - скажено затупотiв вiн ногами. - Канчукiв!
- Геть! - крикнула панна, вихопивши кинджал. - Живою нiкому не дамся на
наругу! - i вона замахнулася кинджалом, нацiливши вiстря собi в груди.
Жовнiр вiдскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити
©© за руку й зупинити смертоносний удар.
- Бач, гадюка! - мовив уже стриманiше довудца. - Прив'яжiть ©© до тi ©
колони й лишiть - хай охолоне... А ми поки що займемося черничками. Перш
за все скиньте з них цi потворнi ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися
красунь, - грайливо додав шляхетний лицар.
Скуфiйки й клобуки вмить були зiрванi. Незаплетене в коси, пiдстрижене
волосся розсипалося по дiвочих плечах, блiдi личка вiд чорного одягу
здавалися ще блiдiшими.
- Непоганi на вроду! - Голембицький обвiв сво© жертви задоволеним
поглядом.
- Бiленькi, пухкенькi, - захихикав улан.
- Он у тi © якi губки - розкiш! - безцеремонно розглядав черничок
третiй, уже ожирiлий шляхтич. - А ось у цi © оченята, наче в газелi, а
носик, як виточений...
- Роздягти б ©х, обшукати... - запропонував хтось.
- Якщо це не збентежить його велебну мосць, - ощирився в посмiшцi
Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.
- Не соромтеся, панове, - вiдповiв той, опустивши скромно очi, - справа
вiйськова... безпека того вимага ...
- Так, велебний отче, справдi так, - загорлали i шляхта, i челядь, i
жовнiри.
- В такому разi, роздягти ©х! - потираючи руки, наказав довудца.
- На бога! Згляньтеся! - з плачем попадали на колiна приреченi на
ганьбу дiвчата.
- Не застудитесь! - заспокоював ©х опасистий шляхтич. - Нiч тепла.
- I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, - зауважив довудца.
- Краще вбийте! - голосили чернички.
- Роздягти! - сухо скомандував довудца.
Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.



XVI

Вечiрн сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега рiчки
Саксаганки пiд'©хали два вершники. Обидва вони були добре озбро нi й
одягненi в козацькi стро©, обидва були високi на зрiст, мiцно© статури,
тiльки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна
борiдка та з-пiд шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва
тримали на поводi ще по одному нав'юченому коневi. Це свiдчило, що
вершники вирядились у далеку дорогу.
В'©хавши у рiчку й попустивши поводи, щоб розгаряченi конi могли
напитися, вершники озирнулися навколо.
Скiльки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрi© сво©ми
квiтучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Рiчка, серед яко©
стояли вершники, звивалася по степу срiблястою змiйкою i губилася за
обрi м. Крiм цi © срiблясто© стрiчки, нiщо не порушувало одноманiтностi
квiтучого степу...
Тiльки птахи, що з голосними криками шугали в повiтрi, сповнювали
гомоном цей зачарований свiт.
- Ну й простiр! - мимохiть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на
повнi груди розкiшне степове повiтря. - Ще наш, iще не вiдiбрали!
Нiхто не впiзнав би в цих могутнiх козаках i родиякона Мотронинського
монастиря Аркадiя та ченця Найду.
Аркадiй скинув шапку i обмахнув нею сво розпашiле обличчя. Волосся
густою хвилею розсипалося по плечах i виказало його чернечий сан.
- Ще наш, не вiдiбрали! - з саркастичною посмiшкою вiдказав Найда. Вiн
уже мав вигляд справжнього козака: волосся було пiдстрижене за козацьким
звича м, над рiзко окресленими губами чорнiли вуса. - Окра©ни вже
захопили, незабаром доберуться й до самого серця.
- Не доберуться: зуби поламають.
- Правда твоя! Впадати у вiдчай нам iще не слiд.
- Отож-бо й воно! А тепер за дiло, ондечки й вона сама, Саксаганка.
Хвалити бога, до©хали. Де ж, по-тво му, Суха Комiсарiвка?
- А он, дивись! - Найда приклав руку до очей i показав на пiвнiч. -
Бачиш, на самому обрi© бовванi щось?..
- Ну, бачу...
- То це i Савур-могила, а вiд тi © могили вже недалеко й Комiсарiвка:
ще до ночi можна дiстатися туди.
- Овва, чи не помиля шся?
- Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комiсарiвку i
Савур-могилу запорожцi завжди в польську Укра©ну пробираються. Не раз я
мiряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!
- Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих
клятих татар на пiвдень, зiб' мося з дороги, а воно, бач, саме на потрiбне
мiсце й трапили. Отже, ©х нам бог на помiч прислав.
- То з богом i в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих
бусурманiв i так два зайвих днi у степу проблукали. Мало з дороги не
збилися.
- Тепер уже не запiзнимося. До ночi на березi Комiсарiвки будемо, а
вдосвiта вирушимо в дорогу. У записцi сказано, що на те мiсце, де закопано
скарб, прибудеш другого дня, а в нас iще цiлий тиждень у запасi. Нумо ж, з
богом!
Товаришi потягли коней за поводи, конi форкнули i, чалапаючи ногами по
грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли ©х острогами й помчали
вздовж звивистого берега рiчки до могили, що ледь чорнiла вдалинi. Якийсь
час обидва мовчали, зачарованi величчю навколишньо© природи.
Захiд уже починав лелiти золотисто-рожевою млою; повiвало вечiрньою
прохолодою. Серед цi © квiтучо© безлюдно© рiвнини, що потонула в
розтопленому золотi вечiрнього сонця, якось дивно озивався глухий тупiт
кiнських копит. Нарештi Аркадiй порушив мовчанку, звернувшись до Найди:
- Зна ш, брате Iване, от я все думаю, хто б мiг бути цей невiдомий
доброчинець, що повiдомив тебе про скарб? I сяк i так гадаю... А iнодi
западе й така думка: чи не лях це якийсь або зу©т вигадав таке, щоб
хитромудре виманити якнайбiльше наших ченцiв i, скориставшись з ©хньо©
вiдсутностi, напасти на монастир? Вiн i подумати не мiг, що ми вирушимо за
скарбом тiльки вдвох!
- Нi, друже! - вiдказав Найда. - Я твердо вiрю, що все написане в цiй
записцi - щира правда. А я тобi ще ось що скажу: важко повiрити, але мене
вже кiлька рокiв невiдступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я
певен, що вiн зна й про цю записку, i коли б тут був обман, вiн попередив
би мене. Чи вскочу я в якусь халепу - вiн мене вируча , чи нацiлить
татарин у мо© груди списа - вiн закрива мене сво©м щитом, чи охопить мою
душу вiдчай - вiн посила менi втiху... Але хто вiн, навiщо знадобилося
йому мо життя? Навiщо вiн оберiга його? Я цього не знаю.
Аркадiй обернувся до Найди.
- Та як же вiн рятував тебе? Коли?
- Багато разiв, i те, що робив вiн, не могло бути у владi людини... Я
пам'ятаю одну нiч. Страшну нiч на Трубежi... - Найда провiв рукою по чолу
й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: - Тi © ночi душа моя краялася
на шматки, в нiй не було найменшого просвiтку... Нiч смертi, духовно©
смертi застилала ©© непрозiрною пеленою, i довкола мене чорнiла така ж
сама безпробудна нiч. Я сидiв на березi Трубежу, на зеленому горбi...
Кругом було тихо, мертво й безлюдно; менi здавалося, що душа моя вже
вiддiлилась од тiла й полинула в якийсь iнший свiт. Земля i небо злилися
пiд чорним саваном ночi, у мертвiй тишi не чутно було й шелесту трави,
тiльки внизу сумовито хлюпотiв Трубiж. Я сидiв нерухомо, не чуючи и не
бачачи нiчого, погребаючи в цiй темрявi свою змучену душу... Аж раптом
надi мною щось свиснуло в повiтрi й навколо ши© обвився аркан, я хотiв
скинути його, але аркан затягнувся й поволiк мене... Очi мо© налилися
кров'ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свiдомiсть... Та ось аркан
лопнув... I невидима рука зняла з мо © ши© зашморг...
- Ну, ну... Хто ж то був? - жваво мовив Аркадiй.
- Цього я не бачив, бо в очах мо©х усе потемнiло... Коли я нарештi
опам'ятався, уже горiв день, а бiля мене лежав перерубаний аркан i дво
мертвих татар.
- Незбагненне! - розвiв руками Аркадiй. - А куди ж подiвся той, хто
врятував тебе?
- Його вже не було... Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слiд,
але не знайшов... Незабаром я пiшов на Правобережну Укра©ну в Печери, i
нiхто не знав, що трапилося зi мною тi © ночi. Аж раптом нинiшньо© весни
зустрiв я циганку:
потворна, сива... Ще й зараз завмира серце, коли згадаю ©©; вона
розповiла менi про все, що було зi мною, нагадала й ту страшну нiч. Вона
прочитала в мо©й душi най-пота мнiшi мо© думки, навiть тi, якi я сам гнав
вiд себе.
- Ну й що ж циганка напророкувала тобi?
- Вона не пророкувала нiчого, вона наказала менi скинути рясу й пiдняти
меч на захист народу й вiри, не гаючи жодно© хвилини з того дня, як моя
патериця перетвориться на спис, а чотки на кулi.
- Господь не раз сповiщав свою волю через пророчиць! - прошепотiв
здивований Аркадiй. - Ну, й що ж далi?
- Тi © ночi, коли я знайшов у проскурi записку, мо© чотки перетворилися
на кулi, а патериця на спис.
Диякон iз забобонним жахом вiдсахнувся од товариша. Якусь мить обидва
мовчали.
- Се чудо, брате Iване, звершилося над тобою, - виходить, господь
вiдзначив тебе i обрав визволителем нашим, - промовив Аркадiй. - Чого ж ти
не розповiв про все це владицi?
- Навiщо менi було турбувати його бриднею старо© циганки?.. Хiба я
думав, що це чудо воiстину звершиться?
- Однак воно звершилося!
- Владика поспiшно ви©хав того ранку до Варшави.
- Шкода! Вiн би роз'яснив нам се, але й без нього я скажу тобi, брате:
якщо господь послав тобi такого незримого хранителя, значить, вiн обрав
тебе для вищо© мети, - не супереч: не токмо серед пастирiв, а й серед
пастви шука господь сво©х обранцiв...
- О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя
сво вiддав за батькiвщину, тiльки б урятувати ©©.
- I ти вряту ш ©©! Тiльки молись i слухайся волi божо©. Твiй незримий
хранитель не хто iнший, як слуга господнiй, - iз запалом провадив далi
Аркадiй. - Це вiд наших пралiсiв i обителi чернечо© возсiя слава церкви
Христово© i спасiння вiтчизни. Хай же буде благословенне iм'я господа,
який сказав: "Пiднесу слабосилих, поражу сильних, i нерозумнi хай поразять
розумних!"
- Амiнь! - схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно
перехрестившись. - Досi, брате Аркадiю, я не думав зрiкатися
послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирiшив скоритися тiй
волi, яка спрямову мене на цю путь.
- I благо сотворив. То була воля господня. Я бачу ©© i вiрю тепер у
наше спасiння... Але скажи, чи давно ти почав помiчати бiля себе такi
та мничi знамення?
- Уже кiлька рокiв...
- Незбагненне, незбагненно© - пошепки сказав Аркадiй. - Знову ж i
записка про скарб, це так дивно, так чудодiйно! Тим-то я й вiрю ©й - усе
вiщу нам удачу.
- Так, так... Тiльки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь
поможе, все щасливо скiнчиться, - з грiшми справа пiде швидше. А згодом
Залiзняк об' дна всю Укра©ну, грамота державно© царицi в нього.
- Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору
ви©хав владика... От i я вiдлучився, залишився тiльки отець лпiдифор...
Коли б не наскочили ляхи та унiати й...
- А брат Антонiй? Коли що ско©ться, вiн одразу ж сповiстить Залiзняка
або когось iз його пiдручних, а лiс наш увесь кишить гайдамаками. Нi,
брате Аркадiю, треба надiятись на бога. Вiн не захоче падiння свято©
обителi нашо©!
У такiй жвавiй розмовi подорожнi непомiтно до©хали до могили i,
залишивши коней унизу, зiйшли на ©© вершину. Сонце вже стояло над самим
обрi м, торкаючись сво©м розпеченим червоним диском землi. Увесь степ
курився золотисто-рожевою iмлою, рiчка подекуди виблискувала, немовби була
вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим дзеркалом, у якому
нiжно розпливалися обриси рожевих хмарок...
- Ну, а де ж Комiсарiвка? - спитав Аркадiй у Найди, котрий мимохiть
зами-лувався чудовим кра видом.
- А он дивися туди, на пiвнiч!
Аркадiй, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому напрямi, куди
показував товариш; крiзь нiжну iмлу, що застилала степ, вдалинi блиснула
тонка срiбна нитка.
- ! -радiсно промовив вiн. - Ну, то з богом i в дорогу!
- Куди? Проти ночi? Нi, це вже ми вiдкладемо на завтра, треба дати
вiдпочинок i коням!
Аркадiй погодився з Найдою. Вони зiйшли з могили, розсiдлали коней i
пустили ©х пастися, а самi нашвидку повечеряли, помолилися на схiд сонця i
полягали бiля пiднiжжя могили на шовковистiй травi.
Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг.
Аркадiй одразу ж поринув у мiцний сон, а Найда ще довго не мiг заснути,
линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегiв батька Днiпра...
Рано-вранцi, як тiльки благословилося на свiт, приятелi повставали,
осiдлали коней i рушили в дорогу.
За годину- не бiльше - вони досягли того мiсця, де в Саксаганку впадала
невелика рiчка, що протiкала в низьких, болотистих берегах.
- Ну, оце ж i вона! - трiумфуючим голосом промовив Найда й показав на
рiчку.
Приятелi розташувалися на березi Саксаганки, поснiдали, вiдпочили й
по©хали далi.
День минув без будь-яких пригод. Пiсля коротко© ночiвлi, ледве тiльки
розвиднiлося, вони знову осiдлали коней i подалися лiвим берегом рiчки.
Чим ближче пiдходив час, коли, за словами записки, подорожнi повиннi були
побачити кручу й на нiй дивний камiнь, тим бiльше охоплювало ©х
нетерпiння; Аркадiй раз у раз пiдводився на стременах i, прикриваючи очi
рукою, вдивлявся в синю далину; та нiяко© кручi не знаходив, хоча ©© можна
було б помiтити здалеку, бо рiчка лелiла в низьких рiвних берегах.
Тим часом сонце перейшло вже на захiд, а скiльки око сягало - нiякого
пiдвищення вздовж рiчки не було видно. Приятелi мовчки скакали з блiдими й
напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечiнь.
Уже скiснi променi сонця простяглися через увесь степ, а кручi все ще
не було.
Нарештi Аркадiй осадив змиленого коня, що важко дихав, i, звертаючись
до Найди, розпачливо вигукнув:
- Нема!
- Постривай, може, ще зарано: нашi конi стомилися з дороги, а в записцi
сказано "добрим конем".
- Де там! - перебив Аркадiй. - Конi в нас добрi, й ©демо, майже не
зупиняючись! Збилися з дороги, та й годi!
- Не збилися, даю голову на вiдсiч, що ця рiчечка - Суха Комiсарiвка, а
ранiше вона звалася Малим Гнилим Тiкичем...
- Ех, друже! Хiба в степу мало таких могил i таких рiчечок! Нема чого
втiшати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло!
- Та чого ж загинуло? Адже це рiчка Саксаганка, а це Комiсарiвка - тут
i сперечатися нема чого. Ну, про©демо вгору чи вниз, не сьогоднi-завтра, а
кручу все-таки знайдемо!
- А скiльки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине
не тiльки Петра й Павла, але й Маковiя! - з досадою вигукнув Аркадiй. - Що
ми на тому каменi побачимо? Та й на Запорожжя, i всюди запiзнимось!
- Зажди, не впадай у розпач! - вiдказав Найда. - Може, ще й завтра
знайдемо: кiнь на коня не схожий, та й днi не завжди однаковi.
- Тепер саме найдовшi днi, - iз гiркою посмiшкою перебив його Аркадiй.
- Нi, брате, треба облишити цю справу! Нiчого не вийде, бо ми зовсiм не
зна мо, куди ©хати!
- Як це "не зна мо"?
- А так, що, може, нам на Саксаганку i зовсiм не треба було ©хати! Хiба
мало рiчок у степу, назва яких почина ться на букву "С"? I Синюха, i
Синявка, та я сам можу нарахувати тобi з пiвдюжини! От i роз'©жджай по
©хнiх берегах!..
Вiд розсудливо© мови Аркадiя Найду пойняло смертельним холодом.
"А що, як вiн i справдi помилився, i скарб треба шукати зовсiм не на
берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку вiн тодi так легко
вiдновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справдi, вiн вписав назву рiчки
Саксаганки тiльки тому, що в записцi вцiлiла буква "С"; знову ж таки й
притока, - чому вiн назвав ©© Сухою Комiсарiвкою? Хiба мало iнших рiчок,
якi носять подвiйну назву, та от хоча б Жовтi Води, Сорочий Брiд i
сила-силенна iнших; але вiн зупинився на Сухiй Комiсарiвцi, бо пiдбирав
рiчку з притокiв Саксаганки i, вирiшивши, що це вона, зробив висновок, що
й дорогу треба починати вiд Незаймалiвського гарду. Так легковажно, так
необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард вiн назвав, зважаючи на
близькiсть Сухо© Комiсарiвки, Суху Комiсарiвку вибрав тому, що вона
притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що вiд назви рiки,
берегом яко© треба було ©хати, вцiлiла в записцi буква "С", - ще раз сам
собi повторив Найда хiд сво©х мiркувань.
Чи ж можна було по таких догадках робити рiшучi висновки i, спираючись
на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилковi, а що, коли ма рацiю
Аркадiй i вся ця iсторiя не чим iншим, як витiвкою когось iз ляхiв? Адже
кулi и спис вказували йому, що треба негайно пiднiмати повстання, а вiн
по©хав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навiть
iстина, вiрний шлях до яко© втрачено для нього назавжди, - скiльки тодi
часу згаяно марно i, можливо, непоправно!"
Охоплений цими сумнiвами. Найда мовчки злiз з коня, пiдiйшов до рiчки
i, сiвши на березi, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму.
Кiлька разiв вiн розгортав та мничу записку, перечитував ©© i ховав за
пазуху, потiм знову напружено думав, - здавалося, забувши про все на
свiтi. Так сидiв Найда, поки Аркадiй не нагадав йому, що час вiдпочити. У
найпохмурiшому настро© товаришi повкладалися спати. Вранцi Аркадiй
запропонував знову спробувати щастя - ©хати берегом до самого вечора.
Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками ©хали цiлий день,
нарештi Аркадiй зупинив коня i похмуро мовив:
- Годi, ©хати далi нема чого, все загинуло!