Страница:
розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того... чи то за
вухо потягнути, чи на колiна, ча© "лапу" датине шкодуйте... Воно що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно.
Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби ма трохи попсутi. Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу дода :
- А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
- Але,перебива ©© учитель,- де там. Ви, певно, з дерманцiв? - пита , а
Настi робиться нiяково, вона зна , що тут не люблять дерманцiв i ще чого
доброго не приймуть малого до школи.
- Так, господине учителю,- вiдповiда обережно.
- Одразу видно. У нас тут, тiтко, не заведено отак з мiсця i до школи.
Батюшка казали, але наука пiчнеться геть пiзнiше, як снiг упаде. Ну, що
ж... Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зiста ться, коли ще хто
прийде - пiчнемо щось учитись.
Настя помiтно розвеселилась, давала ще деякi поради, просила найбiльше
молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила не жалувати, як
треба на колiна чи щось таке, Володьковi наказала бути слухняним, шарпнула
його легенько за вухо, поправила сорочку, пригладила рукою вихрясте
волосся i вiдiйшла.
- Ну, так ступай у клас,- сказав учитель до Володька i вiдчинив туди
дверi.
Володько, весь знiяковiлий, зовсiм не дихаючи, вступа до класу.
Простора, низька, свiжо вапном бiлена свiтлиця. Купа пiд саму стелю
довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць сто©ть посерединi. У передньому
кутi велетенський, вiд помосту до стелi, образ Христа з книгою, що на нiй
написано: "Прiiдiт ко мн все труждающi ся i обр м н нни i аз упокою
ви". У другому, задньому кутi бiля печi велика чорна дошка. Помiст,
мабуть, дерев'яний, але вiн зовсiм нагаду дорогу.
Володько увiйшов, трима у руцi пiм'ятого, з подертим верхом, кашкета i
не зна , що робити далi. Учитель пiдiйшов до купи лавиць, зняв одну,
постави ©© збоку, справа.
- Садiсь вот здесь. Здесь буд т первая група. Ти вже хадiл у школу? -
пита учитель, а руки сво© трима розчепiрено.
- Нi,витиснув по хвильцi Володько.
- Ну, от. Так сiлi. Может, щьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I учитель
вийшов.
Володько сiв. Коли затихли кроки вчителя, вiн несмiливо зiтхнув i
повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном вiкно,
справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу, десь звiдки з-за
дверей, чути окремi стукоти, окремi голоси. Забамкав десь годинник.
Володько не зна , що то бамка , i уважно наслуху . Далi знов тиша, навiть
мух нема.
Надворi сонце i теплота. Далi за вiкнами город, на городi високi,
головатi, мов решето, соняшники, череватi, жовтi, мов напасенi корови,
лежать гарбузи, головаста, густа сто©ть капуста, червонi, великi, мов
кулаки, висять баклажани. Мiж тим вештаються високо попiдтиканi жiнки i
щось там роблять.
"Коли б, Боже мiй, хто прийшов",- дума Володько, бо ж як нiхто не
прийде, значить, i навчання не буде. Значить, треба вертатись з нiчим
додому, значить, не буде мати на завтра "уроку", як це мав, бувало, завжди
Василь. Значить, йому не видадуть книжки i, значить, усi його сусiди
будуть смiятися. З дерманцiв вiн сам один пiшов до тi © школи, бо решта
всi або то замалi, або вже завеликi. I довго, довго сидить так Володько, i
гiркi думки лiзуть йому до голови, згаду i згаду Дермань, як то там
цього дня всi йдуть до школи i як то опiсля вертаються назад з торбинками,
повними книжок.
Аж по деякому часi у сiнях щось заскрипiло. Володько насторожився.
Хтось увiйшов до сiней i одразу шарпнулись Дверi класу. Володько чека .
Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай ©х буде хоч дво . Але дверi
вiдчинилися i до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою бородою i
Розпатланою, без шапки, чуприною. Володько пiзнав у нiм одразу того
самого, що свого часу ганявся за ним на тому Деревi, i занiмiв. Що то
буде? За дядьком увiйшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикiльга на
лiву ногу.
- Ого! - промовив одразу дядько дещо здивовано.- Уже i школьник ! А ти
ж чий?
Володько зовсiм нiмi , ось-ось, мабуть, пiзна його, але вiдповiв:
- Матвi©в.
- А! Це, мабуть, з тих... З дерманцiв? А бiльше нема? - Нема,- каже
Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пiзна .
- Ага,кивнув головою дядько.- Так оце й ма ш товариша,- звернувся до
свого кульгавого,- А я от "скам йки" розставлю, - бiжи-но, вгене, до
вчителя та попроси яку онучу та мiтлу, дещо заметемо, а ти, малий, устань
поки.
Володько встав, дядько почав двигати тяжечi лавицi, увiйшов вген з
ганчiрками i мiтлою, дядько подав одну ганчiрку Володьковi, другу вгеновi
i сказав:
- Стирайте куряву!
А сам загримотiв далi лавицями.
Праця кипiла, курява виповнила весь простiр, сонце, що скiсно било до
вiкон, клало густi стовпи, хлопцi старанно витирали вапнянi плями, увiйшов
i учитель, з'явилось i вiдpo води, рудобородого дядька назвав учитель
Сiм оном Порфiровiчем, i виявилось, що це шкiльний сторож, а що той малий,
кульгавий вгенчик його син i що ходить вiн уже до школи третiй рiк,
недурно вiн почува ться тут, мов-би дома, бiга , галасу , мовби ©х тут
було копиця.
Працювали так довго, лавицi розставленi, курява стерта, помiст
пiдметено, вiкна витертi. Знов увiйшов учитель i каже:
- Ну, вот! i харашо. Т п р ступайте, мальчiкi, пака дамой, а завтра
опять прiхадiт . I прiводiт с сабой щьо каво-нiбудь. Панiма те?
- Да! - розмашно кивнув головою Володько. У нього бруднi руки, бруднi
штани i навiть пiд носом чорно вiд куряви. Учитель ще пояснив, як треба
входити i вiдходити до школи. Треба увiйти, перехреститися до iкони i
сказати:
"Здраствуйт !" Коли ж вiдходити, треба прочитати або проспiвати
"Достойно сть", поклонитись господину учителю i сказати: "До свiданiя!"
- Ну, павтарi! - звернувся вiн до Володька. Володько, запинаючись, усе
повторив.
- Харашо. Ступай. А вгенiй всьо уже знает, он у нас третiй год, да,
вгенiй?
- Да, господiн учiт ль!.- вiдповiв вген.
- А будеш уже учiтся лучше?
- Буду, господiн учiт ль.
- Как будеш учiтся -п р в дьом во вторую групу.
- Да, господiн учiт ль!
- Ну, так ступайте!
I Володько поступав додому. У руцi нiс торбину. У нiй недоткнутий
полуденок. Ах, як це непри мно. Коли б хоч був з'©в той полуденок, або
коли б хоч нiкого не зустрiти зi знайомих. Вiн стiльки тi ю школою
нахвалився нiмому i всiм iншим.
Дома нiчого нiкому не казав, мати лише спитала:
- То що? Накрутив тобi учитель уха?
На що Володько не знайшов вiдповiдi, а, по©вши, пiшов одразу на поле до
корiв змiнити Катерину, бо там он "до повiтри роботи", бо ж, мовляв,
корови пасти, нiяка робота, а лише марнування часу.
На полях помiтна осiнь, чорнiють зоранi ниви, згра© шпакiв сумiш iз
галками кружляють по стерниськах, лiси стоять не так зелено. Володько пасе
"на Угорщинi" i зовсiм самий. Дерманськi поля межують тут з полями
угорщан, що живуть отам далi за лiсом у долинi, i то глибока долина, що
©© долом в' ться, на двi колi©, дорiжка, а по обох ©© боках тягнуться
сiножатi. Схили ж долини покритi пасмами нивок i пiвнiчний з них втицяний
ще й молодими, коренастими дубками, що мiсцями творять цiлу дiброву, де,
крiм дубини, ростуть широкi гнiзда лiщини, поодинокi берiзки i кущi
молодо© грабини.
Володьковi сумно. Ще й ще раз обдуму свою школу. Знов i знов пригаду
дерманських учнiв у тих одностроях, у тих блискучих чоботях, з тими
кашкетами зi звiздами. Ах, як все-таки шкода, що вони покинули Дермань,
недурно мати стiльки плакали, i як виросте, вiн вернеться назад туди. I аж
тепер помiтив Володько, що тут усе не так. I хати не такi, як у Дерманi, i
вози трохи iншi, i зовсiм iншi плуги, i вiдмiннi борони, i люди багато
iнакше виглядають, жiнки носять iншi жакети, не так зав'язують голови, i в
мовi багато iнших слiв i вимовляють тут не хвiст, а фiст, i не звiдти, а
стамiцци, i не через плiт, а без плiт, i хлопцi тут зовсiм не тi, що в
Дерманi, дуже мало з них потраплять пiдписатися, а вже зовсiм не
потраплять читати якусь книжку. Нi. Володьковi куди бiльше подоба ться
Дермань, нiж ця Тилявка, бо хоча там i менше землi, але всi багатшi, от
хоч би тi хати, або упряж на конях, або сади. Усе там краще, чистiше,
поряднiше.
Другого дня Володько все-таки знов iде до школи. I знов першим, i знов
чекання. Згодом прибув вгенчик i притягнув iз собою ще одного бiлявого,
розчухраного хлопчиська i кликав його Радiоном. I перше, що вони обидва
почали, це кпитися з Володька, чiплятися до нього, прозивати "дерманом".
Володько мовчав, але при мно йому не було. Науки й цього дня не було.
Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п'ять.
Володько почав думати кого б йому ще привести, обдумав геть усiх
хутiрських i не знайшов нiкого такого. Зупинився на сво му Хведотовi.
Йому, правда, всього шостий пiшов, але вiн досить великий вирiс i мiг би
смiливо ходити з Володьком.
I вiн почав просити Хведота:
- Ходи зi мною до школи, Хведоте...
- Я не хоцу! - вiдповiв той одразу.
- От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.
-Я не хоцу,була та сама вiдповiдь.
- Я дам тобi мого ножика-рачка,- каже Володько. О! Це щось зовсiм iнше.
Хведот помiтно завагався. А Володько i матiр просить:
- Пустiть, пустiть, мамо! Нас буде четверо, вже тро .
- Але ж вiн ще, бач, який...
- То нiчого. Вiн уже великий...
- То хай, про мене, йде, все одно нiчого йому дома робити...
I Володько вже не йшов сам до школи, вiн тягнув за собою Хведота. Iдуть
удвiйку селом, на них нападають собаки, гуси, Хведот бо©ться, Володько
завзято вiдганя ться. вген з Радiоном притягнули ще Омеляна, i ©х стало
п'ятеро, як i хотiв учитель.
I наука почалася, i Володько вдоволений. Учитель заходить до класу,
хлопцi встають, Хведот i собi вста , вген проказу "Отче наш" i всi
кажуть "здравствуйте, господiн учiт ль", один лише Хведот нiяк такого не
вимовить, тому вiн мовчить. Вiн весь переляканий, личко дуже маленьке,
оченята дикувато дивляться, сидить за лавицею, i ледве помiтна його
кругла, бiла, вигорiла голiвка.
Радiон так само, як i вген, ходить уже другий рiк до школи, але всi
вони належать однаково до "первой групи", Омелян дуже шепелявить, не
вимовля "р" i йому чогось дуже тече з носа.
У класi настали також змiни, на стiнах з'явилися картини. Були то самi
царi i щось зi святого, на переднiй стiнi пiдряд три великi картини у
нових золочених рамцях - цар, цариця i наслiдник.
Учитель одразу пояснив, що всi вони тепер не звичайнi собi хлопцi, якi
галасують отам по вулицi, а "ученiкi", тобто тi, що учаться. Вони тепер у
школi, а школа це не звичайне, а посвятне мiсце. Володько слуха те все
дуже уважно i гордiсть спина ться в його грудях.
А потiм учитель почав питати:
- Що це за образ? - спитав вiн вгена, вказавши на образ Христа.
- Хрiстос Спасiт ль,- вiдповiв одразу вген.
- А вот там? - звернувся до Володька i вказав на царя.
- Цар,вiдповiв Володько.
- Так, цар, але вiдповiдати так про царя не можна. Треба сказати: цар
Нiколай Ал ксандровiч, государ i iмператор вс росiйскiй. Понял?
Володько кивнув головою. Учителевi i це не сподобалось.
- Треба вiдповiдати: понял, господiн учiт ль. Павтарi! Володько все
повторя , учитель вдоволений, пита Радiсна. Той устав на ноги i
заплутався:
- Iмпiратор цар Александрович... - i заникався.
- Допоможи йому - Затварнюк Омелян! Затварнюк i собi встав, але сказати
мiг ще менше.
- Повтори ©м ще раз ти, Довбенко,- ти маленькiй,- i тикнув пальцем на
Хведота.
Цей довго не мiг пiднятися за лавицею, весь залився червоним, голiвка
ледве виднi .
- Iмiлятор... цал... - почав Хведот.
- Ну, ти щьо i гаварiть н ум ш. Садiсь! Старшiй Довбенко!
- Цар Нiколай Ал ксандровiч, государ i iмператор всеросiйський! -
вiдчитав Володько.
- Харашо! Малад ц! Так надо атв чать! Садiсь! А тепер дальше!
Перейшли до царицi, до наслiдника, i на цьому перша лекцiя скiнчилася.
Учитель виходить. Дiти бiжать на двiр. Володько з Хведотом держаться
разом. Володько тут зовсiм змiнився. Там дома вiн такий розбишака, такий
вiтрогон, тут нiби панночка. Бо©ться голосно заговорити, вiдважно ступити.
Хлопцi те помiчають i одразу використовують.
- Iмiлатол, iмiлатол, iмiлатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман!
- чiпляються до Хведота.
- Не дуже-то розумнiший i ти. Ти вже другу зиму ходиш,- втруча ться
Володько.
- Ого! Хлопцi! - гука Радiон.- Дерман прозива ться.
- Хто прозива ться? - шкутильга вгенчик.- Дерман? Оцей? Ми йому, як
хоче, дамо! - i замахнувся на Володька маленьким кулачком.
- Не бийся! - насупився Володько.- Я тебе не займаю. То вiн
прозива ться.
- Нi, нi! То вiн, то вiн! Я скажу господiну учителю! - кричить Радiон.
- Я його не чiпав, а Хведот також нi,- обстою Володько.
- Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний!
- стрибають i верещать всi тро тилявчан.
Володько збентежений, а Хведот майже переляканий, не зна , як
боронитися, i найкраще б заплакати, але тут же не випада . На щастя,
вийшов учитель i погнав усiх до класу.
Далi учитель пояснював предмети, що знаходяться у класi, i всi му сiли
за ним повторяти. На цiй лекцi© наука на сьогоднi скiнчилася.
Слiдуючого дня Хведотовi вже не дуже хотiлося йти до школи, але
Володько його дуже просив:
- Ходи, ходи! Я ©м дам! Ти зна ш, що я зроблю? Я ©х як наб'ю добре!..
Зна ш? То вони бiльше не будуть чiплятися.
I Хведот погодився.
Увечерi Настя зробила Володьковi незвичний подарунок. Володько спочатку
не мiг навiть слова промовити вiд здивування. Вона пiшла до Давида i за
двi яйцi купила цiлого олiвця. I такий гарний! Жовтий. I з гумкою, що
стира написане. Яка радiсть! Володько вже давно не мав цiлого олiвця. Ма
такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий "карандаш".
На другий день у класi Володько вийняв гордо свого нового олiвця i
почав писати на справжньому бiлому паперi, що дiстав також вiд мами. Це
було ще до приходу учителя. Радiон, вген i Омелян гасають, кричать,
лазять по лавицях, але враз один з них помiтив Володькового олiвця.
- Карандаш! - кричить Радiон.- Хлопцi! Дивiться! Дерман ма цiлого
карандаша! Усi кинулись до Володька.
- Ага! - каже вген.- Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався.
Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врiзати по куснику
карандаша!
Вiд такого нечуваного блюзнiрства Володьковi потемнiло в очах.
Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Вiн навiть он Хведотовi шкодував
кусник урiзати, хоча той його так просив, а тепер цi ось хочуть?.. Нiзащо!
- Не дам! - викрикнув Володько.
- А! Бачите? Проклятий дерман! Вiн ходить до нашо© школи, а карандаша
не хоче дати. Биймо його!
На Володька накинулись усi три тилявчуки, вiн раптом зiрвався на ноги i
став проти них. Уста його тремтять, очi сердитi, брови насупленi.
- Бий! Бий! - кричать тилявчуки.
- Гетьте! - кричить i собi Володько.- Я вас не зачiпаю!
Чого хочете!
Хведот щось хотiв помогти братовi., але не знав як; зчинився гамiр... I
на це нарвався учитель.
А ето что? - рiзко запитав учитель. Хлопцi розсипались.
- То, господiн учiт ль,- терендить вген,- отой дерман б' ться.
- Так? То ти б' шся? - накинувся учитель на Володька.
Володько вiд хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом
витиснув:
- Неправда. Я ©х не зачiпав. Вони хотiли вiдобрати мого карандаша.
- Да? - кричить учитель.- Ах, ви! Як ви смi те вiдбирати вiд нього його
рiч?
- А чого вiн б' ться? - жалi ться Радiон.
- Бився ти? - пита учитель Володька.
- Нi. Я сидiв отут i писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути
тихо i якщо будуть далi битися - усiх поставить на колiна. Хлопчиська
втихомирились i почався "урок".
На цей раз писали. Учитель написав на класнiй дошцi ряд паличок i
сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох бокiв. I
сам вийшов.
Хлопцi взялися до роботи. Кожний нагнувся над сво ю табличкою i
старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько. Хведотовi
не йшло писання зовсiм. Вiн написав кiлька кривих кiлкiв i це заповнило
цiлу його дошку. Володько рiшив йому допомогти, взяв його дощину, витер,
що там на нiй було, i вмить заповнив ©© сво©м письмом.
Решта хлопцiв так само не зовсiм з честю вив'язалися зi свого завдання.
Стрiчки у них вийшли нерiвнi, палички кривi, в Омеляна вийшло мало що
краще, нiж у Хведота. Усi вони iз заздрiстю дивляться на Володькове
писання, а згодом вген каже потиху:
- Ти! Дерман! Напиши менi, завтра дам плацка.
- Добре,-.згодився одразу Володько. Узяв його дощину i дуже скоро
заповнив ©© паличками. Це йшло йому без найменших труднощiв. Написав i
вдоволений - можливо, не будуть до нього чiплятися.
Iншi на це дивились заздрiсне, i ©м захотiлось, щоб i в них було так
гарно написано. Почали облягати Володька. Той обiця принести пампушок,
той добрих яблук. Володько брав табличку за табличкою i заповняв ©х
паличками. Хлопцi вдоволенi. Сидять i чекають учителя.
Увiйшов учитель.
- Ну, що? Написали?
- Написали, господiн учiт ль! - вiдповiли всi.
- Ну, ну... Побачимо. Покажи! Першим сидiв Володько, бiля нього Хведот,
за ними решта тро . Учитель переглянув Володькове писання.
- Харашо! - похвалив.- А ти? - до Хведота. Також похвалив. До вгена:
- Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лiстопадський? - Радiон показав i
сво .
- Добре,каже учитель. Перейшов до Омеляна... I тут чомусь нараз
зупинився.
- А що це у вас усiх зовсiм однаково вийшло? - враз пита , дивиться по
всiх лицях, Володько вже хвилю ться, Хведот почервонiв, мов буряк. Учитель
догаду ться.
- Хто писав? - пита .- Ти, вгене?
- Н т! Я н пiсал,- мимрить вген.
- Ну, а хто? Призна тесь, не покараю, не призна тесь - всi на колiна.
Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав i ледве вимовив вiд хвилювання:
- Воводько...
- А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?
Володько встав i мовчить.
- Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.
- Де ти так навчився писати?
- Дома,вiдповiв Володько.
- Чи ти не зна ш, що у школi кожний ма сам за себе робити завдання?
Розумi ш?- Володько кивнув головою.- Ну, от. А тому, що не призналися -
дiстанете кару. Ви всi три на колiна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти,
Володьку, стiй отут за лавицею, i стiйте, поки не прийду.- I учитель
вийшов.
Сумно стало у класi, а найгiрше Володьковi. Йому дуже прикро, що вже з
перших днiв його покарано. А до того, що хоча "стояти за лавою" вважа ться
найлегшою карою, одначе лавицi так зробленi, що стояти за ними дуже
невигiдно. Краще вже дiйсно стояти на колiнах. вген, Омелян i Радiон
натомiсть нiчого собi з того не роблять, видно, ©м це не первина, стоять
собi носом до грубки, щипають один одного, смiються. Хведот дуже поважно i
спокiйно сто©ть у сво му кутi спиною до класу, його сiрi штанята залатанi,
на весь задок, великою бiлою латкою, а до того вони йому спадають.
По часi рипнули дверi. Учитель.
- Ну, досить! На мiсця! Будемо вчитися! - сказав вiн, вiдчинив шафу i
почав у нiй довго поратись. Володько, що сидiв спереду, може туди
заглянути. Боже, стiльки книг, повно книг - великих, малих, усiляких! На
однiй з полиць якась дивна куля на пiдставцi, що то може бути?
Учитель дiстав якусь картину, повiсив ©© на класнiй дошцi, поясню , що
на нiй намальовано "Благословення дiтей Iсусом Христом", i оповiда , як то
до Христа приходили дiти, як то старшi забороняли ©м приходити, i як то
Христос сказав, щоб дiти прийшли до нього i вiн ©х благословив. Потiм
учитель просив декого переказати змiст свого оповiдання, найкраще
пописався знов-таки Володько, найгiрше Хведот, i коли скiнчилась лекцiя,
на нього знов напав Радiон, що той так навмисне говорить, а що так казати
на Христа грiх.
Хведотовi недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.
- Ви поганi хлопцi,- каже вiн,- Чого ви до нього чiпля тесь? Бiльше я
вам нiколи нiчого не зроблю!
- А навiщо вiн так на Бога каже?
- Бо вiн ще малий.
Хлопцi лишають Хведота i бiжать надвiр. Володько з Хведотом вийшли
також на ганок. Омелян щось бабра ться у квiтах бiля ганку, там, видно,
росте молоденький плющ, i Омелян вирива одну галузку. На це надбiг вген
i кричить:
- Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобi господiн учитель. Омелян бачить,
що зле.
- То,каже,- вiн, отой малий дерман зробив.
- Ах, ти! - кида ться вген до Хведота.- Що ти зробив?
Хведот отетерiв зовсiм, а Володько не видержав бiльше, зiскочив з ганку
i накинувся на Омеляна.
- Брешеш ти! То ти сам зробив! - i Володько вдарив його. вген i Радiон
накинулись на Володька.
- Бий! Бий! - кричали вони.- Бий дермана. Володько люту , вся його
соромливiсть зника , вiн мiцний, звинний, рiшучий, на нього з усiх бокiв
нападають, але вiн да собi добре раду, гатить на всi боки кулаками,
ногами, вирива з плота кiлок i мастить ним кого попало.
З кiмнати учителя вiдкрива ться вiкно i в нiм показу ться жiноча
голова. Це панi учителька.
- Ах, ви шибеники! - пищить голова.- Що ви топчетесь менi по квiтах!
Мефодiй! Мефодiй! - загукала вона на чоловiка.
Той одразу з'явився на ганку, хлопцi розсипались, Володько весь
червоний сто©ть зi сво©м кiлком у руках.
- Що там сталося? Гей, ви! - гука учитель. вген, Радiон i Омелян
навперейми почали оповiдати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.
- Довбенку! - гука учитель.- А що ти на це?
Затинаючись вiд злостi, Володько оповiв усе, учитель вислухав, Омелян
хотiв було перечити, але учитель уже бiля нього, схопив його за вухо i так
повiв до класу, поставив на колiна бiля грубки i суворо наказав: - Стiй
менi тут! А ви всi - марш додому! Сьогоднi бiльше занять не буде!
Усi почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули "до свiданiя,
господiн учитель" i вiдiйшли. Омелян зiстався один, вiн плаче, його лiве
ухо горить.
На цьому цьогорiчне Хведотове навчання скiнчилося. На другий день вiн
рiшуче вiдмовився йти до школи, не зважаючи на нiякi Володьковi вмовляння.
Омелян, що пiшов до школи так само з ласки, не з'явився також, у школi
криза, можливо, з тi © науки нiчого не вийде, можливо, всiм прийдеться
зiстатися дома, i, як тiльки Володько про це подума , йому робиться
моторошчо. На щастя, такого не сталося, з'явилося дво нових Фока
Затворнюк i Терешко Перейма. Цей останнiй прибув аж iз Жолобок, бо там
зовсiм нiяко© школи, i тому найбiльше Володьковi подобався. Вiн тепер не
самий верта ться зi школи через дермансьхi хутори.
Здовж шляху, справа й злiва, ростуть новi оселi. Здовж шляху постають
мури, стовпи, крокви. Здовж шляху витикаються з грунту деревця, що
нагадують звичайнi патики. Десятина при десятинi, город при городi, оселя
при оселi. Десять таких нових осель постало тут здовж шляху.
Геть на самому краю вiд поля, справа, як iти на схiд сонця, виросла
також оселя Матвiя Дозбенка. Нi, це ще не оселя, це лише на чистому полi
три рядочки щеплених патикiв, що ледве пустили по кiлька кволих листочкiв,
це ще лише одна-однiсiнька будова з цегли, крита наспiх в'язками звичайно©
пшенично© соломи, це ще лиш скирди збiжжя - жита, пшеницi, вiвса, ячменю
пiд голим небом. Дво дверей, збитих самим Матвi м зi звичайних,
негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тi © будови i невiдомо котрi
з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись худоба,
а другi, де замешка сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд одним
накриттям, бо в них одна судьба.
Маленька, дуже маленька хатка Матвi ва, нiяких тут витребенькiв, нiяких
розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i дво , на схiд i
захiд, менше i бiльше, вiконець.
Але яка це чудова хатинка, i як на не© всi чекають, i як старанно
втовка Катерина ©© "землю", i скоро-скоро вона буде зовсiм готовою, i
скоро-скоро в нiй замешка семеро людей.
Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селi храмовий празник.
Матвiй, на жаль, не святку , не святку i його родина. Робити в такий час
негаразд - вiн iде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з лiта
замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п'яти кошту на спiлку зi
Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти - така путь, верстов
шiстдесят буде.
А село гуля , аж гуде, п'ють люди i виспiвують i гаразд роблять. Настя
з дiтьми сама, нiхто до не© i вона нi до кого. Василь по©хав з Матвi м,
Катерина пiшла на музики.
I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на борщ, бодня
була порожня. Настя ходить i голосить: що ж ©й тепер робити, чим ©й
кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного.
Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн мiж люди - говорив,
питав, розпитував, а пiсля подався до Миколи Гнидки. По часi звiдти
вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i ©х племiнниця Ганна, на
весь двiр репетуючи:
- Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб' ! Збiглися хто звiдки i почали
напирати на дверi, i коли увiрвалися досередини,- серед хати стояв з
макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав
Гнидка.
Матвiй, здавалось, був спокiйний.
- Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Ма мо ось тут злодiя, а тепер я з вами,
сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу! - сказав i
пiшов.
Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже:
- Iду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама
злодiйня.
Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили - Здоров, Запорука й iншi, а
коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон i
Iван дуже поважнi господарi, перший, як i Матвiй, ма чотирнадцять
десятин, другий навiть п'ятнадцять, i вони спокiйнiше, нiж Матвiй,
дивляться на випадок з тi ю боднею. Треба було, мовляв, ©© не ставити,
сливе, пiд носом, а до того п'янi люди, а що вiзьмеш з п'яних, п'яний
п'яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть ©сти Матвi вi дiти, у
них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i десь
там далеко в собi зневажливо дивляться на Матвiя, що з таких дрiбниць
робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того врядника i вносити ще
бiльший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, i все
буде добре.
Матвiй прийняв ©х раду. Нi, не так, як Стратон та Iван, а по-сво му.
Для нього та бодня не "мала справа", i не тiльки тому, що дiти його не
будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого, чого Матвiй не зовсiм
може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворiнь з
руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в'язах. Йому вида ться, що в
вухо потягнути, чи на колiна, ча© "лапу" датине шкодуйте... Воно що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно.
Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби ма трохи попсутi. Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу дода :
- А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
- Але,перебива ©© учитель,- де там. Ви, певно, з дерманцiв? - пита , а
Настi робиться нiяково, вона зна , що тут не люблять дерманцiв i ще чого
доброго не приймуть малого до школи.
- Так, господине учителю,- вiдповiда обережно.
- Одразу видно. У нас тут, тiтко, не заведено отак з мiсця i до школи.
Батюшка казали, але наука пiчнеться геть пiзнiше, як снiг упаде. Ну, що
ж... Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зiста ться, коли ще хто
прийде - пiчнемо щось учитись.
Настя помiтно розвеселилась, давала ще деякi поради, просила найбiльше
молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила не жалувати, як
треба на колiна чи щось таке, Володьковi наказала бути слухняним, шарпнула
його легенько за вухо, поправила сорочку, пригладила рукою вихрясте
волосся i вiдiйшла.
- Ну, так ступай у клас,- сказав учитель до Володька i вiдчинив туди
дверi.
Володько, весь знiяковiлий, зовсiм не дихаючи, вступа до класу.
Простора, низька, свiжо вапном бiлена свiтлиця. Купа пiд саму стелю
довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць сто©ть посерединi. У передньому
кутi велетенський, вiд помосту до стелi, образ Христа з книгою, що на нiй
написано: "Прiiдiт ко мн все труждающi ся i обр м н нни i аз упокою
ви". У другому, задньому кутi бiля печi велика чорна дошка. Помiст,
мабуть, дерев'яний, але вiн зовсiм нагаду дорогу.
Володько увiйшов, трима у руцi пiм'ятого, з подертим верхом, кашкета i
не зна , що робити далi. Учитель пiдiйшов до купи лавиць, зняв одну,
постави ©© збоку, справа.
- Садiсь вот здесь. Здесь буд т первая група. Ти вже хадiл у школу? -
пита учитель, а руки сво© трима розчепiрено.
- Нi,витиснув по хвильцi Володько.
- Ну, от. Так сiлi. Может, щьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I учитель
вийшов.
Володько сiв. Коли затихли кроки вчителя, вiн несмiливо зiтхнув i
повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном вiкно,
справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу, десь звiдки з-за
дверей, чути окремi стукоти, окремi голоси. Забамкав десь годинник.
Володько не зна , що то бамка , i уважно наслуху . Далi знов тиша, навiть
мух нема.
Надворi сонце i теплота. Далi за вiкнами город, на городi високi,
головатi, мов решето, соняшники, череватi, жовтi, мов напасенi корови,
лежать гарбузи, головаста, густа сто©ть капуста, червонi, великi, мов
кулаки, висять баклажани. Мiж тим вештаються високо попiдтиканi жiнки i
щось там роблять.
"Коли б, Боже мiй, хто прийшов",- дума Володько, бо ж як нiхто не
прийде, значить, i навчання не буде. Значить, треба вертатись з нiчим
додому, значить, не буде мати на завтра "уроку", як це мав, бувало, завжди
Василь. Значить, йому не видадуть книжки i, значить, усi його сусiди
будуть смiятися. З дерманцiв вiн сам один пiшов до тi © школи, бо решта
всi або то замалi, або вже завеликi. I довго, довго сидить так Володько, i
гiркi думки лiзуть йому до голови, згаду i згаду Дермань, як то там
цього дня всi йдуть до школи i як то опiсля вертаються назад з торбинками,
повними книжок.
Аж по деякому часi у сiнях щось заскрипiло. Володько насторожився.
Хтось увiйшов до сiней i одразу шарпнулись Дверi класу. Володько чека .
Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай ©х буде хоч дво . Але дверi
вiдчинилися i до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою бородою i
Розпатланою, без шапки, чуприною. Володько пiзнав у нiм одразу того
самого, що свого часу ганявся за ним на тому Деревi, i занiмiв. Що то
буде? За дядьком увiйшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикiльга на
лiву ногу.
- Ого! - промовив одразу дядько дещо здивовано.- Уже i школьник ! А ти
ж чий?
Володько зовсiм нiмi , ось-ось, мабуть, пiзна його, але вiдповiв:
- Матвi©в.
- А! Це, мабуть, з тих... З дерманцiв? А бiльше нема? - Нема,- каже
Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пiзна .
- Ага,кивнув головою дядько.- Так оце й ма ш товариша,- звернувся до
свого кульгавого,- А я от "скам йки" розставлю, - бiжи-но, вгене, до
вчителя та попроси яку онучу та мiтлу, дещо заметемо, а ти, малий, устань
поки.
Володько встав, дядько почав двигати тяжечi лавицi, увiйшов вген з
ганчiрками i мiтлою, дядько подав одну ганчiрку Володьковi, другу вгеновi
i сказав:
- Стирайте куряву!
А сам загримотiв далi лавицями.
Праця кипiла, курява виповнила весь простiр, сонце, що скiсно било до
вiкон, клало густi стовпи, хлопцi старанно витирали вапнянi плями, увiйшов
i учитель, з'явилось i вiдpo води, рудобородого дядька назвав учитель
Сiм оном Порфiровiчем, i виявилось, що це шкiльний сторож, а що той малий,
кульгавий вгенчик його син i що ходить вiн уже до школи третiй рiк,
недурно вiн почува ться тут, мов-би дома, бiга , галасу , мовби ©х тут
було копиця.
Працювали так довго, лавицi розставленi, курява стерта, помiст
пiдметено, вiкна витертi. Знов увiйшов учитель i каже:
- Ну, вот! i харашо. Т п р ступайте, мальчiкi, пака дамой, а завтра
опять прiхадiт . I прiводiт с сабой щьо каво-нiбудь. Панiма те?
- Да! - розмашно кивнув головою Володько. У нього бруднi руки, бруднi
штани i навiть пiд носом чорно вiд куряви. Учитель ще пояснив, як треба
входити i вiдходити до школи. Треба увiйти, перехреститися до iкони i
сказати:
"Здраствуйт !" Коли ж вiдходити, треба прочитати або проспiвати
"Достойно сть", поклонитись господину учителю i сказати: "До свiданiя!"
- Ну, павтарi! - звернувся вiн до Володька. Володько, запинаючись, усе
повторив.
- Харашо. Ступай. А вгенiй всьо уже знает, он у нас третiй год, да,
вгенiй?
- Да, господiн учiт ль!.- вiдповiв вген.
- А будеш уже учiтся лучше?
- Буду, господiн учiт ль.
- Как будеш учiтся -п р в дьом во вторую групу.
- Да, господiн учiт ль!
- Ну, так ступайте!
I Володько поступав додому. У руцi нiс торбину. У нiй недоткнутий
полуденок. Ах, як це непри мно. Коли б хоч був з'©в той полуденок, або
коли б хоч нiкого не зустрiти зi знайомих. Вiн стiльки тi ю школою
нахвалився нiмому i всiм iншим.
Дома нiчого нiкому не казав, мати лише спитала:
- То що? Накрутив тобi учитель уха?
На що Володько не знайшов вiдповiдi, а, по©вши, пiшов одразу на поле до
корiв змiнити Катерину, бо там он "до повiтри роботи", бо ж, мовляв,
корови пасти, нiяка робота, а лише марнування часу.
На полях помiтна осiнь, чорнiють зоранi ниви, згра© шпакiв сумiш iз
галками кружляють по стерниськах, лiси стоять не так зелено. Володько пасе
"на Угорщинi" i зовсiм самий. Дерманськi поля межують тут з полями
угорщан, що живуть отам далi за лiсом у долинi, i то глибока долина, що
©© долом в' ться, на двi колi©, дорiжка, а по обох ©© боках тягнуться
сiножатi. Схили ж долини покритi пасмами нивок i пiвнiчний з них втицяний
ще й молодими, коренастими дубками, що мiсцями творять цiлу дiброву, де,
крiм дубини, ростуть широкi гнiзда лiщини, поодинокi берiзки i кущi
молодо© грабини.
Володьковi сумно. Ще й ще раз обдуму свою школу. Знов i знов пригаду
дерманських учнiв у тих одностроях, у тих блискучих чоботях, з тими
кашкетами зi звiздами. Ах, як все-таки шкода, що вони покинули Дермань,
недурно мати стiльки плакали, i як виросте, вiн вернеться назад туди. I аж
тепер помiтив Володько, що тут усе не так. I хати не такi, як у Дерманi, i
вози трохи iншi, i зовсiм iншi плуги, i вiдмiннi борони, i люди багато
iнакше виглядають, жiнки носять iншi жакети, не так зав'язують голови, i в
мовi багато iнших слiв i вимовляють тут не хвiст, а фiст, i не звiдти, а
стамiцци, i не через плiт, а без плiт, i хлопцi тут зовсiм не тi, що в
Дерманi, дуже мало з них потраплять пiдписатися, а вже зовсiм не
потраплять читати якусь книжку. Нi. Володьковi куди бiльше подоба ться
Дермань, нiж ця Тилявка, бо хоча там i менше землi, але всi багатшi, от
хоч би тi хати, або упряж на конях, або сади. Усе там краще, чистiше,
поряднiше.
Другого дня Володько все-таки знов iде до школи. I знов першим, i знов
чекання. Згодом прибув вгенчик i притягнув iз собою ще одного бiлявого,
розчухраного хлопчиська i кликав його Радiоном. I перше, що вони обидва
почали, це кпитися з Володька, чiплятися до нього, прозивати "дерманом".
Володько мовчав, але при мно йому не було. Науки й цього дня не було.
Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п'ять.
Володько почав думати кого б йому ще привести, обдумав геть усiх
хутiрських i не знайшов нiкого такого. Зупинився на сво му Хведотовi.
Йому, правда, всього шостий пiшов, але вiн досить великий вирiс i мiг би
смiливо ходити з Володьком.
I вiн почав просити Хведота:
- Ходи зi мною до школи, Хведоте...
- Я не хоцу! - вiдповiв той одразу.
- От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.
-Я не хоцу,була та сама вiдповiдь.
- Я дам тобi мого ножика-рачка,- каже Володько. О! Це щось зовсiм iнше.
Хведот помiтно завагався. А Володько i матiр просить:
- Пустiть, пустiть, мамо! Нас буде четверо, вже тро .
- Але ж вiн ще, бач, який...
- То нiчого. Вiн уже великий...
- То хай, про мене, йде, все одно нiчого йому дома робити...
I Володько вже не йшов сам до школи, вiн тягнув за собою Хведота. Iдуть
удвiйку селом, на них нападають собаки, гуси, Хведот бо©ться, Володько
завзято вiдганя ться. вген з Радiоном притягнули ще Омеляна, i ©х стало
п'ятеро, як i хотiв учитель.
I наука почалася, i Володько вдоволений. Учитель заходить до класу,
хлопцi встають, Хведот i собi вста , вген проказу "Отче наш" i всi
кажуть "здравствуйте, господiн учiт ль", один лише Хведот нiяк такого не
вимовить, тому вiн мовчить. Вiн весь переляканий, личко дуже маленьке,
оченята дикувато дивляться, сидить за лавицею, i ледве помiтна його
кругла, бiла, вигорiла голiвка.
Радiон так само, як i вген, ходить уже другий рiк до школи, але всi
вони належать однаково до "первой групи", Омелян дуже шепелявить, не
вимовля "р" i йому чогось дуже тече з носа.
У класi настали також змiни, на стiнах з'явилися картини. Були то самi
царi i щось зi святого, на переднiй стiнi пiдряд три великi картини у
нових золочених рамцях - цар, цариця i наслiдник.
Учитель одразу пояснив, що всi вони тепер не звичайнi собi хлопцi, якi
галасують отам по вулицi, а "ученiкi", тобто тi, що учаться. Вони тепер у
школi, а школа це не звичайне, а посвятне мiсце. Володько слуха те все
дуже уважно i гордiсть спина ться в його грудях.
А потiм учитель почав питати:
- Що це за образ? - спитав вiн вгена, вказавши на образ Христа.
- Хрiстос Спасiт ль,- вiдповiв одразу вген.
- А вот там? - звернувся до Володька i вказав на царя.
- Цар,вiдповiв Володько.
- Так, цар, але вiдповiдати так про царя не можна. Треба сказати: цар
Нiколай Ал ксандровiч, государ i iмператор вс росiйскiй. Понял?
Володько кивнув головою. Учителевi i це не сподобалось.
- Треба вiдповiдати: понял, господiн учiт ль. Павтарi! Володько все
повторя , учитель вдоволений, пита Радiсна. Той устав на ноги i
заплутався:
- Iмпiратор цар Александрович... - i заникався.
- Допоможи йому - Затварнюк Омелян! Затварнюк i собi встав, але сказати
мiг ще менше.
- Повтори ©м ще раз ти, Довбенко,- ти маленькiй,- i тикнув пальцем на
Хведота.
Цей довго не мiг пiднятися за лавицею, весь залився червоним, голiвка
ледве виднi .
- Iмiлятор... цал... - почав Хведот.
- Ну, ти щьо i гаварiть н ум ш. Садiсь! Старшiй Довбенко!
- Цар Нiколай Ал ксандровiч, государ i iмператор всеросiйський! -
вiдчитав Володько.
- Харашо! Малад ц! Так надо атв чать! Садiсь! А тепер дальше!
Перейшли до царицi, до наслiдника, i на цьому перша лекцiя скiнчилася.
Учитель виходить. Дiти бiжать на двiр. Володько з Хведотом держаться
разом. Володько тут зовсiм змiнився. Там дома вiн такий розбишака, такий
вiтрогон, тут нiби панночка. Бо©ться голосно заговорити, вiдважно ступити.
Хлопцi те помiчають i одразу використовують.
- Iмiлатол, iмiлатол, iмiлатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман!
- чiпляються до Хведота.
- Не дуже-то розумнiший i ти. Ти вже другу зиму ходиш,- втруча ться
Володько.
- Ого! Хлопцi! - гука Радiон.- Дерман прозива ться.
- Хто прозива ться? - шкутильга вгенчик.- Дерман? Оцей? Ми йому, як
хоче, дамо! - i замахнувся на Володька маленьким кулачком.
- Не бийся! - насупився Володько.- Я тебе не займаю. То вiн
прозива ться.
- Нi, нi! То вiн, то вiн! Я скажу господiну учителю! - кричить Радiон.
- Я його не чiпав, а Хведот також нi,- обстою Володько.
- Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний!
- стрибають i верещать всi тро тилявчан.
Володько збентежений, а Хведот майже переляканий, не зна , як
боронитися, i найкраще б заплакати, але тут же не випада . На щастя,
вийшов учитель i погнав усiх до класу.
Далi учитель пояснював предмети, що знаходяться у класi, i всi му сiли
за ним повторяти. На цiй лекцi© наука на сьогоднi скiнчилася.
Слiдуючого дня Хведотовi вже не дуже хотiлося йти до школи, але
Володько його дуже просив:
- Ходи, ходи! Я ©м дам! Ти зна ш, що я зроблю? Я ©х як наб'ю добре!..
Зна ш? То вони бiльше не будуть чiплятися.
I Хведот погодився.
Увечерi Настя зробила Володьковi незвичний подарунок. Володько спочатку
не мiг навiть слова промовити вiд здивування. Вона пiшла до Давида i за
двi яйцi купила цiлого олiвця. I такий гарний! Жовтий. I з гумкою, що
стира написане. Яка радiсть! Володько вже давно не мав цiлого олiвця. Ма
такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий "карандаш".
На другий день у класi Володько вийняв гордо свого нового олiвця i
почав писати на справжньому бiлому паперi, що дiстав також вiд мами. Це
було ще до приходу учителя. Радiон, вген i Омелян гасають, кричать,
лазять по лавицях, але враз один з них помiтив Володькового олiвця.
- Карандаш! - кричить Радiон.- Хлопцi! Дивiться! Дерман ма цiлого
карандаша! Усi кинулись до Володька.
- Ага! - каже вген.- Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався.
Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врiзати по куснику
карандаша!
Вiд такого нечуваного блюзнiрства Володьковi потемнiло в очах.
Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Вiн навiть он Хведотовi шкодував
кусник урiзати, хоча той його так просив, а тепер цi ось хочуть?.. Нiзащо!
- Не дам! - викрикнув Володько.
- А! Бачите? Проклятий дерман! Вiн ходить до нашо© школи, а карандаша
не хоче дати. Биймо його!
На Володька накинулись усi три тилявчуки, вiн раптом зiрвався на ноги i
став проти них. Уста його тремтять, очi сердитi, брови насупленi.
- Бий! Бий! - кричать тилявчуки.
- Гетьте! - кричить i собi Володько.- Я вас не зачiпаю!
Чого хочете!
Хведот щось хотiв помогти братовi., але не знав як; зчинився гамiр... I
на це нарвався учитель.
А ето что? - рiзко запитав учитель. Хлопцi розсипались.
- То, господiн учiт ль,- терендить вген,- отой дерман б' ться.
- Так? То ти б' шся? - накинувся учитель на Володька.
Володько вiд хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом
витиснув:
- Неправда. Я ©х не зачiпав. Вони хотiли вiдобрати мого карандаша.
- Да? - кричить учитель.- Ах, ви! Як ви смi те вiдбирати вiд нього його
рiч?
- А чого вiн б' ться? - жалi ться Радiон.
- Бився ти? - пита учитель Володька.
- Нi. Я сидiв отут i писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути
тихо i якщо будуть далi битися - усiх поставить на колiна. Хлопчиська
втихомирились i почався "урок".
На цей раз писали. Учитель написав на класнiй дошцi ряд паличок i
сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох бокiв. I
сам вийшов.
Хлопцi взялися до роботи. Кожний нагнувся над сво ю табличкою i
старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько. Хведотовi
не йшло писання зовсiм. Вiн написав кiлька кривих кiлкiв i це заповнило
цiлу його дошку. Володько рiшив йому допомогти, взяв його дощину, витер,
що там на нiй було, i вмить заповнив ©© сво©м письмом.
Решта хлопцiв так само не зовсiм з честю вив'язалися зi свого завдання.
Стрiчки у них вийшли нерiвнi, палички кривi, в Омеляна вийшло мало що
краще, нiж у Хведота. Усi вони iз заздрiстю дивляться на Володькове
писання, а згодом вген каже потиху:
- Ти! Дерман! Напиши менi, завтра дам плацка.
- Добре,-.згодився одразу Володько. Узяв його дощину i дуже скоро
заповнив ©© паличками. Це йшло йому без найменших труднощiв. Написав i
вдоволений - можливо, не будуть до нього чiплятися.
Iншi на це дивились заздрiсне, i ©м захотiлось, щоб i в них було так
гарно написано. Почали облягати Володька. Той обiця принести пампушок,
той добрих яблук. Володько брав табличку за табличкою i заповняв ©х
паличками. Хлопцi вдоволенi. Сидять i чекають учителя.
Увiйшов учитель.
- Ну, що? Написали?
- Написали, господiн учiт ль! - вiдповiли всi.
- Ну, ну... Побачимо. Покажи! Першим сидiв Володько, бiля нього Хведот,
за ними решта тро . Учитель переглянув Володькове писання.
- Харашо! - похвалив.- А ти? - до Хведота. Також похвалив. До вгена:
- Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лiстопадський? - Радiон показав i
сво .
- Добре,каже учитель. Перейшов до Омеляна... I тут чомусь нараз
зупинився.
- А що це у вас усiх зовсiм однаково вийшло? - враз пита , дивиться по
всiх лицях, Володько вже хвилю ться, Хведот почервонiв, мов буряк. Учитель
догаду ться.
- Хто писав? - пита .- Ти, вгене?
- Н т! Я н пiсал,- мимрить вген.
- Ну, а хто? Призна тесь, не покараю, не призна тесь - всi на колiна.
Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав i ледве вимовив вiд хвилювання:
- Воводько...
- А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?
Володько встав i мовчить.
- Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.
- Де ти так навчився писати?
- Дома,вiдповiв Володько.
- Чи ти не зна ш, що у школi кожний ма сам за себе робити завдання?
Розумi ш?- Володько кивнув головою.- Ну, от. А тому, що не призналися -
дiстанете кару. Ви всi три на колiна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти,
Володьку, стiй отут за лавицею, i стiйте, поки не прийду.- I учитель
вийшов.
Сумно стало у класi, а найгiрше Володьковi. Йому дуже прикро, що вже з
перших днiв його покарано. А до того, що хоча "стояти за лавою" вважа ться
найлегшою карою, одначе лавицi так зробленi, що стояти за ними дуже
невигiдно. Краще вже дiйсно стояти на колiнах. вген, Омелян i Радiон
натомiсть нiчого собi з того не роблять, видно, ©м це не первина, стоять
собi носом до грубки, щипають один одного, смiються. Хведот дуже поважно i
спокiйно сто©ть у сво му кутi спиною до класу, його сiрi штанята залатанi,
на весь задок, великою бiлою латкою, а до того вони йому спадають.
По часi рипнули дверi. Учитель.
- Ну, досить! На мiсця! Будемо вчитися! - сказав вiн, вiдчинив шафу i
почав у нiй довго поратись. Володько, що сидiв спереду, може туди
заглянути. Боже, стiльки книг, повно книг - великих, малих, усiляких! На
однiй з полиць якась дивна куля на пiдставцi, що то може бути?
Учитель дiстав якусь картину, повiсив ©© на класнiй дошцi, поясню , що
на нiй намальовано "Благословення дiтей Iсусом Христом", i оповiда , як то
до Христа приходили дiти, як то старшi забороняли ©м приходити, i як то
Христос сказав, щоб дiти прийшли до нього i вiн ©х благословив. Потiм
учитель просив декого переказати змiст свого оповiдання, найкраще
пописався знов-таки Володько, найгiрше Хведот, i коли скiнчилась лекцiя,
на нього знов напав Радiон, що той так навмисне говорить, а що так казати
на Христа грiх.
Хведотовi недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.
- Ви поганi хлопцi,- каже вiн,- Чого ви до нього чiпля тесь? Бiльше я
вам нiколи нiчого не зроблю!
- А навiщо вiн так на Бога каже?
- Бо вiн ще малий.
Хлопцi лишають Хведота i бiжать надвiр. Володько з Хведотом вийшли
також на ганок. Омелян щось бабра ться у квiтах бiля ганку, там, видно,
росте молоденький плющ, i Омелян вирива одну галузку. На це надбiг вген
i кричить:
- Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобi господiн учитель. Омелян бачить,
що зле.
- То,каже,- вiн, отой малий дерман зробив.
- Ах, ти! - кида ться вген до Хведота.- Що ти зробив?
Хведот отетерiв зовсiм, а Володько не видержав бiльше, зiскочив з ганку
i накинувся на Омеляна.
- Брешеш ти! То ти сам зробив! - i Володько вдарив його. вген i Радiон
накинулись на Володька.
- Бий! Бий! - кричали вони.- Бий дермана. Володько люту , вся його
соромливiсть зника , вiн мiцний, звинний, рiшучий, на нього з усiх бокiв
нападають, але вiн да собi добре раду, гатить на всi боки кулаками,
ногами, вирива з плота кiлок i мастить ним кого попало.
З кiмнати учителя вiдкрива ться вiкно i в нiм показу ться жiноча
голова. Це панi учителька.
- Ах, ви шибеники! - пищить голова.- Що ви топчетесь менi по квiтах!
Мефодiй! Мефодiй! - загукала вона на чоловiка.
Той одразу з'явився на ганку, хлопцi розсипались, Володько весь
червоний сто©ть зi сво©м кiлком у руках.
- Що там сталося? Гей, ви! - гука учитель. вген, Радiон i Омелян
навперейми почали оповiдати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.
- Довбенку! - гука учитель.- А що ти на це?
Затинаючись вiд злостi, Володько оповiв усе, учитель вислухав, Омелян
хотiв було перечити, але учитель уже бiля нього, схопив його за вухо i так
повiв до класу, поставив на колiна бiля грубки i суворо наказав: - Стiй
менi тут! А ви всi - марш додому! Сьогоднi бiльше занять не буде!
Усi почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули "до свiданiя,
господiн учитель" i вiдiйшли. Омелян зiстався один, вiн плаче, його лiве
ухо горить.
На цьому цьогорiчне Хведотове навчання скiнчилося. На другий день вiн
рiшуче вiдмовився йти до школи, не зважаючи на нiякi Володьковi вмовляння.
Омелян, що пiшов до школи так само з ласки, не з'явився також, у школi
криза, можливо, з тi © науки нiчого не вийде, можливо, всiм прийдеться
зiстатися дома, i, як тiльки Володько про це подума , йому робиться
моторошчо. На щастя, такого не сталося, з'явилося дво нових Фока
Затворнюк i Терешко Перейма. Цей останнiй прибув аж iз Жолобок, бо там
зовсiм нiяко© школи, i тому найбiльше Володьковi подобався. Вiн тепер не
самий верта ться зi школи через дермансьхi хутори.
Здовж шляху, справа й злiва, ростуть новi оселi. Здовж шляху постають
мури, стовпи, крокви. Здовж шляху витикаються з грунту деревця, що
нагадують звичайнi патики. Десятина при десятинi, город при городi, оселя
при оселi. Десять таких нових осель постало тут здовж шляху.
Геть на самому краю вiд поля, справа, як iти на схiд сонця, виросла
також оселя Матвiя Дозбенка. Нi, це ще не оселя, це лише на чистому полi
три рядочки щеплених патикiв, що ледве пустили по кiлька кволих листочкiв,
це ще лише одна-однiсiнька будова з цегли, крита наспiх в'язками звичайно©
пшенично© соломи, це ще лиш скирди збiжжя - жита, пшеницi, вiвса, ячменю
пiд голим небом. Дво дверей, збитих самим Матвi м зi звичайних,
негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тi © будови i невiдомо котрi
з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись худоба,
а другi, де замешка сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд одним
накриттям, бо в них одна судьба.
Маленька, дуже маленька хатка Матвi ва, нiяких тут витребенькiв, нiяких
розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i дво , на схiд i
захiд, менше i бiльше, вiконець.
Але яка це чудова хатинка, i як на не© всi чекають, i як старанно
втовка Катерина ©© "землю", i скоро-скоро вона буде зовсiм готовою, i
скоро-скоро в нiй замешка семеро людей.
Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селi храмовий празник.
Матвiй, на жаль, не святку , не святку i його родина. Робити в такий час
негаразд - вiн iде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з лiта
замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п'яти кошту на спiлку зi
Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти - така путь, верстов
шiстдесят буде.
А село гуля , аж гуде, п'ють люди i виспiвують i гаразд роблять. Настя
з дiтьми сама, нiхто до не© i вона нi до кого. Василь по©хав з Матвi м,
Катерина пiшла на музики.
I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на борщ, бодня
була порожня. Настя ходить i голосить: що ж ©й тепер робити, чим ©й
кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного.
Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн мiж люди - говорив,
питав, розпитував, а пiсля подався до Миколи Гнидки. По часi звiдти
вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i ©х племiнниця Ганна, на
весь двiр репетуючи:
- Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб' ! Збiглися хто звiдки i почали
напирати на дверi, i коли увiрвалися досередини,- серед хати стояв з
макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав
Гнидка.
Матвiй, здавалось, був спокiйний.
- Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Ма мо ось тут злодiя, а тепер я з вами,
сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу! - сказав i
пiшов.
Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже:
- Iду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама
злодiйня.
Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили - Здоров, Запорука й iншi, а
коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон i
Iван дуже поважнi господарi, перший, як i Матвiй, ма чотирнадцять
десятин, другий навiть п'ятнадцять, i вони спокiйнiше, нiж Матвiй,
дивляться на випадок з тi ю боднею. Треба було, мовляв, ©© не ставити,
сливе, пiд носом, а до того п'янi люди, а що вiзьмеш з п'яних, п'яний
п'яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть ©сти Матвi вi дiти, у
них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i десь
там далеко в собi зневажливо дивляться на Матвiя, що з таких дрiбниць
робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того врядника i вносити ще
бiльший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, i все
буде добре.
Матвiй прийняв ©х раду. Нi, не так, як Стратон та Iван, а по-сво му.
Для нього та бодня не "мала справа", i не тiльки тому, що дiти його не
будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого, чого Матвiй не зовсiм
може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворiнь з
руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в'язах. Йому вида ться, що в