Самчук У.. Волинь

що придба ще одну десятинку, радiв, i то радiв особливо, по-свому,
по-мужицьки. Вiн рiс. Вiн ширився... Чув, що вiн з нiчого, як хробак, що
сну нитки шовку, виснову навколо себе кокона, з котрого колись хтось
скориста .
Тим часом Володько що Божий день мусiв гнати з Василем пасти худобу.
Хай привча ться. Василь от-от до школи вiдiйде, тодi хто наглядатиме за
коровами? Хведот суму дома сам. А Володьковi нова роль пiдпасача навiть
подобалась. Бути корисним, не дармо©дом. Шанують старшi... Розумi ться, це
не те саме, що гасати кожного дня по лiсi, лузi, дрипатись у багнi,
мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе анi не розумi , анi... Ну! А з
пастухами що iнше. Iз села надженуть хлопцi худобу. Пасуть по сiножатях,
плетуть з лозини кошики, спiвають, бавляться. Смiху не раз бува, мало не
трiснеш. Учора Семеновi нового кашкета на шкандибанню палюгами на шмаття
побили. Гордiй пiшов раки ловити, поховзнувся i шубовснув по шию у воду
геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! - кричить. А хлопцi аж
качаються, регочуть над рiчкою.
Терешнiвський Прокiп, що ма вже сорок рокiв i не ма нi вусiв, нi
бороди (його прозвали Скопом), завше, пасучи худобу, колоски на полi
збира . Цiлий день вiд рана до вечора збира . Назбира кiлька торбин, а не
ма мiсця куди бiльше збирати, так вiн спiднi штани скида , зав'язу знизу
колосинням i напха ©х колоссям. Кажуть, вже кiлька пудiв пшеницi отак
назбирав. Вiн хоче на Рiздво собi новий курташок купити i в М'ясницi
женитися.
Ну й реготу бува з того Прокопа.
- Чому ти не женишся, Прокопе? - пита його котрийсь iз пацанiв.
- А ти спрос?.. - вiдповiда Прокiп.- Спрос.- Ну, то всади менi в ...
нос.
- Прокопе!
- Чого?
- Дай-но штани, ми назбира мо тобi колоскiв.
- Поцiлуй мене... Розумний такий!
Хлопцi одного разу штуку з ним утяли. Узяли його штани та обiцяли
назбирати колосся.
Коли Прокiп не бачив, насипали туди кiнського сухого гною i зверху
притрусили колоссям. Прокiп жене додому свою череду, обвiшений торбами з
колоссям, i гордо несе спереду штани з гно м... Хлопцi цiлу дорогу
присiдали з реготу, але Прокiп не догаду ться. Так i понiс додому гнiй. Ну
й кляв же вiн опiсля. Але бiльше його не одурять.
Дiйсно, Володьковi таке товариство подобалось. А скiльки оповiдали
казок, страхiв, небилиць. Одного разу лопнула на лузi корова Лебедцева.
Обжерлась конюшини, здуло ©© й лопнула. Навiть коновал не встиг прибiгти.
А коли прибiгла господиня та побачила, що корова лежить надута i не
ворушиться, впала на не© i залилася гiркими сльозами, як над покiйником. I
чого та жiнка не повиспiвувала:
"Ти наша корiвоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива; голубонько! I
що ми тепер без тебе робитимемо, i що ©стимуть нашi дiтоньки? Та я ж тебе
доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до тебе рано вставала, пiзно ввечiр
дожидала, i вдень i вночi про тебе горювала"!
I чого тiльки не виспiвала стара господиня.
Володьковi i жалко, i разом аж смiшно.
Здурiла стара, дума вiн. I чого б його отак за худобиною упадати? Про
це вiн знову розговорився з батьком, а той йому сказав:
- Пам'ятай, що корова для родини все одно, що й мати. Без корови нi
молока на стiл, нi гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю.
"Може, воно й правда",- дума малий. Але його це глибоко не пройма .
По двох днях не стало корови. Собаки подбали про те, щоб вона не
занечищувала собою цього свiту. I лише кiлька кiсток та череп з рогами
свiдчили, що тут вiдбулась недавно сцена з велико© трагедi© селянського
життя.
Одного дня Василь одягнув семряжину, перевiсив через плече бiленьку,
щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у не© грифльову табличку та шмат
гарячого нацибуленого i насоленого пiдпалка та почимчикував до школи.
Володько сам погнав корови.
I вiд цього почалось його невiдрадне життя. Сумно йому стало. Пасти
прийшлось одиноко. Майже всi пастухи, що ранiш тут випасали сво© корiвки
та плели кошики, пiшли тепер збагачувати себе знанням. Залишився лише
Прокiп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володьковi нiяка з нього
втiха. Краще вже бути самому.
Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корiв досить. Прикро,
що робити нiчого,
А до того ще й погода погiршала. Почалась осiння сльота, холоднеча.
Володько клав багаття, пiк картоплю, робив дим... Величезним тяжким
валуном котився вiн понад сiножатями. Опiсля спiвав пiснi, якi знав. Коли
не ставало пiсень, сам складав ©х собi, оповiдав собi казки. Але найдовше
просиджував над рiчкою, думав про риби, вужi, раки. Про тi теплi кра©ни,
що про них оповiдав колись батько. Думав, як би вiн туди по©хав i що б там
робив. Пробував нарештi плести кошики, але з того нiчого путнього не
вийшло.
Одного разу вiднайшли Володьковi корови костi здохло© корови й почали
всi три щиро оплакувати ©© трагiчну загибель.
Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то альтом, а
молода ялiвочка красулька сумлiнно помагала ©м довгим i надривним
тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько перелякався i не знав, що
робити. Чи бiгти розганяти, чи перечекати, аж наревуться до обриди i
перестануть. Рiшився пiдождати. Так i зробив.
А ввечерi питав батька:
- Чого тi корови, тату, ревуть над костями?..
Батько пояснив, що худобина, як i людина, оплаку смерть, бо смерть це
кiнець всьому на цьому свiтi. Смертi бо©ться все живе, бо лише вона одна
найбiльше i найболючiше горе, яке тiльки послав Бог усьому, що живе.
Володьковi таке ще не приходило до голови. Вiн ще не думав про смерть,
навiть i худоб'ячу. Тепер вiн хотiв знати, чи i худоба може думати, чи
може розмовляти. Вiн бачив не раз: корови на©дяться, то сходяться разом,
починають обнюхувати одна одну i лизати. Вида ться, нiби вони розмовляють
про щось. Коли б Володько був трохи бiльший, вiн би й собi пiдiйшов би до
них, але вiн малий, а Ряба ма поряднi роги i зовсiм неввiчливо поводиться
зо сво©м пастухом. Раз навiть пробувала поносити його на рогах. За те
дiстала вiд Василя таку парню, що на таке бiльше поки що не важилась.
Одначе радо не пiдпускала вона до себе Володька. Краще вже i не дуже бути
у не© на очах. Ще коли Василь приходив ранiше зо школи, то, пообiдавши,
виходив до Володька, щоб його змiнити. Тодi Володько не йшов додому, а
йшов до млина. Там нiколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав
дощ, шугав терпкий вiтер i Василь залишався ночувати на селi у дядька,
тодi Володько мусiв цiлий Божий день чапiти та нудитись на лузi.
Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним бiжить маленька у
двi колi© дорiжка. Спер лiктi на колiна, долонями обняв голову й дума .
Якась дуже велика дума влiзла в його невелику голову. Корови залiзли в
лози i звiдтiля цiлий день не вилазять. День погiдний, ласкавий, гудуть
осiннi кусливi мухи та лiта бабине лiто.
По стежцi, що бiжить навпрошки через сiножатi вiд млина до Матвi вого
хутора, iде зо школи Василь. Володько, хоча й помiтив його, але назустрiч
не бiг. Хай собi йде. Нiколи.
Вiн занадто важко дума ... Зрештою, знав, що брат хоче ©сти i квапиться
швидше додому. Але коли Василь зрiвнявся з Володьком, то покликав його до
себе.
- Що там таке? То ще також,- подумав малий, лiньки пiдвiвся i
пошкандибав.
- Чого ти хочеш? - пита ще здалека Володько.
- Ходи-но сюди. Я щось принiс.
- Що ти там принiс? Ану, покажи-но...
Василь зняв свою школярську торбинку i витрусив з не© малюсiньке
рудувате щеня. Воно було ще надто мале, без перерви тремтiло, скавчало,
ледве спиналося на сво© гнучкi розкарякуватi лапи i, зда ться, було ще
навiть слiпе. Виглядало погано. Витрушене з торби, лазило по землi i
мордочкою нiби чогось шукало в травi.
Володька це не здивувало.
- Нащо ти його принiс? - зовсiм байдуже, заложивши в кишенi руки, пита
вiн.- Зна ш ти, що мама не люблять собак.- I кивнув на щеня головою.
Василь помилився. Вiн сподiвався, що Володько бiльше зацiкавиться таким
милим сотворiнням.
- О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но... - i Василь схопив щеня,
розтулив його маленький писочок.- Бачиш?
- А що там?
- Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна. Цiле пiднебiння чорне. Буде
лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я назву його Пундиком. Зобачиш,
який з нього псюра вийде.
- Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в рiчку. А де ти його
вискiпав? - Володько помiтно лагiднiв.
- Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько ©хав з мiшками i
викинув дво таких на луг. Одно було сучечка, я залишив ©©, а цього
забрав. Хай хоч одно живе.
Володько пригадав батьковi слова про смерть.
- Ну, так неси його додому. Я хутко прийду...
- Ти вже маму вговориш, добре?..
- Як удасться...
Володько таки не на жарт робився поважним. Зрештою, повага цього
маленького чоловiка кидалася завжди не одному в очi. "Маленький та
важненький",- говорив про нього дiд Кошiль ще позаторiк, коли вiн був
побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку Кошiль
кпив собi з Володька, але згодом переконався, що жартувати годi.
"Вихаратання" вiн не ляка ться, одурити такого теж не так просто. Тодi
Кошiль на казки та небилицi вдарив.
О, цим, розумi ться, можна купити цiлого Володька. Але все-таки Кошiля
вiн недолюблю . Пустомел.
Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко
йому лишень, що батько так рiдко коли зверта на нього увагу. Зате вiн
один для нього джерелом всi © мудростi та сили.
Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко пiдiрвав
Володькову повагу.
Коли Василь iз щеням вiдiйшов, Володьковi стало самому сумно. Щось
недобре себе почував. Якась лiнь опанувала... Почав химерити. Корiвки його
пона©далися, позлазились докупи в лозинi та лижуться. I дума вiн: "Що
робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти?
Безглуздо, нiяково. Не личить...".
Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений
невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку
вже сотнi разiв проривала повiнь. У ставу риба. У рiчцi можна ловити
мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю,
можна будувати млин. Але i це вже вiдоме, знане, набридле. Одно його
справдi займало - це оповiдання завiзникiв. , х у млинi досить. Це все
бородатi поважнi дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним i
вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими добами просиджують
вони в млинi, очiкуючи сво © черги, ©дять сухий хлiб з кавалком сала,
п'ють безлiч джерельно© холодно© води та безупинно один одному повiдають.
Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду
безтурботним реготом.
Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його не ставало. З нього
лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi, круглi синьо-сiрi, та овальний
роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевiли, та
ще його маленький гудзичок - носик.
Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька i не
втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, пiдняв геть над свою
голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого та згучного поцiлунка.
Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до
кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками. Пирiжки
бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав назовнi. Дядько незграбно
взяв ©х у широку жменю:
- На, малий,- каже...
Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i просто заклинав
його взяти... Одначе Володько сорому послухався. Нiяково. I так обличчя
горить... Вiн, нiби не розумi , знизу плеченятами i вiдступа назад. Вiн
ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв...
- Не точись, впадеш,- зауважу спокiйно другий дядько...
- Бери, дурний, коли дають,- каже третiй. Дядько Павло немило
здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля ховати, i при цьому
почав:
- То, зна те, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне, бувають
такi дiти...
Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi... Вiн може
лише слухати, коли на нього нiхто не зверта уваги...
Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись, що
Василь робитиме зо сво©м щеням, але додому ще рано.
У млинi, як завжди, досить гармидерне. На греблi зустрiча Володько
опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але
вiн узяв собi за звичку завжди при людях, де тiльки можна, кпити з
Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це переносив, але не
спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi ще бiльшо© заохоти. Але
коли хлопцi залишалися самi, Тонда, зда ться, з при мнiстю слухав
серйозних Володькових мiркувань, при чому пiд носом у нього завжди
з'являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком.
Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли по небезпечнiй дошцi, що
дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрiй колодi, що на нiй
опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода, i почали сво©
розумування, Тонда зухвало похвалявся, що вiн уже вмi важити мiшки,
красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв хабара -
три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром.
Ринвами з розгону люрить вода, поверта слизькi, чорнi колеса i,
розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить пiд потоки. Внизу, кiлька
метрiв пiд хлопцями, виру зеленувата глибiнь. Видно запiненi гребенi
штучних хвиль, нiби там купаються табуни розбещених чортiв. Плюскiт i
гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати.
Тонда, розумi ться, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне привiв
сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько
гiдно поводився i нiчим не зраджував, що вiн у небезпечному мiсцi.
Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною
ноги i бовта собi ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив сво©
штанята.
При цьому вiн почав сво© поважнi розмови,- куди, мовляв, бiжить ця
рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi, що ми живемо в
Росi© тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких
розмовах робилося довге, нiби в лошати. Смiшно виглядали його вiддутi,
широкi уста.
I тут сталося щось, чого Володько нiколи не мiг сподiватися.
Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм таких
цiкавих для нього речей, якими заповнена його тямка. зненацька
з'явля ться, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив Володька i мусiв
кiлька разiв щосили з греблi гукати, поки його той почув. А коли ж
Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось
надзвичайне.
- Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!..
Володько аж здригнувся i мало не стратив рiвноваги на свому
небезпечному сiдалi. Вiн миттю зрива ться i, забувши за обережнiсть,
швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жарту ? Нi. Вигляд
поважний, безпосереднiй...
- Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де тво© корови?.. То ти так
©х пасеш?.. Чекай!..
Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув.
- В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово "в лозинi",
але голос зраджував непевнiсть цього "в лозинi".
- Ага, в лозинi... Пiди-но, поглянь...
"В конюшинi?.." - мигнуло в головi малого...
I в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосiння баби,
слова батька... Ах, Боже!..
Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи кидатися пiд потоки.
Кричати? Плакати?
- А де тато? - скрикнув малий...
- Бiжи-но, то зобачиш...
О, горе! Що ж вiн тепер подi ? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити.
- Чисто корови ви©ли капусту,- гука навздогiн Василь. Ну, принаймнi
капусту. Володьковi трошки вiдлягло...
Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi ноженята лопотять
по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй ловлять
пiчкурцiв, черкотять по болотi, чвиркають брудною водою, дрiпаються
обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочу ться з-за лозових
кущiв i раптом кам'янi ... Вiн бачить уже сво© корови. Батько оце тiльки
вигнав ©х з капусти i сам власною особою, непорушне, мов кам'яний стовп,
вкопався в межi городу. Цiла грядка бiлих оглоданих капустяних головок
нагаду зграю потурбованих гусей.
Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами душi, кожним нервом
чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чу , як губиться, зника його
мужнiсть, як пiд горло лiзуть болючi сучки якогось жалю, як почина
завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi
i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн все-таки не плакав.
Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав себе
як справжнiй мужчина.
А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою
поворушив... Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй, без милосердя, як
розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблага ш.
Тiкати! - мигнула думка. Бiгти! Але куди? В рiчку? Хай i в рiчку.
Тiкати, бо буде зле.
Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив нi одного
слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще пару
хвилин, повернувся i пiшов на подвiр'я. Прийшов Василь i погнав худобу до
хлiва.
Володько опинився сам-один у кущах. "Тепер довго, довго не могтиму я з
татом розмовляти",- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте тут,
чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяно© рослини. Сидить, обома
руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! - повторю безконечно.
Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто
в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва?
Мамо!.. Де мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумi це. Але... хiба ж? -
Страшно подумати. Вiн уже бачить здоровенну батькову ручиську, що
затиснула його малюсiньке рученя, тверда, заяложена ремiнна батькова
попруга вже танцю по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцю ... Йому
соромно. Вiн знищений. Вiн забитий - той Володько, що в його очах, його
мовi, той Володько зника . Його виб' батькова ремiнна попруга.
Почина сутенiти. Холодна хвиля осiннього вечора ринула лугом.
Ноженята, мокрi i порепанi, починають дошкульно мерзнути. Неймовiрно
велике i криваво-червоне сонце неохоче засува ться за чорну скибу ставища.
Цiле небесне склепiння гнiтить сво ю мармурово-холодною величчю,
наповняючи всенький свiт, близький i далекий, суворою, недоторкальною
мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть струм холодно© води
бринить жорстоко. Кiлька листочкiв на похиленiй вербi безнадiйно
трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло ©х, i вони летять у ще
холоднiшi хвилi рiчки.
Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають
рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. "Треба йти, може, вони вже
забули". Уста i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому свiтлi
дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову
зробилося нудно й жахливо. Двi сили боролись. Але все одно нiчого не
поможе. Треба йти.
Йому ж i самому шкода тi © капусти, та що подi ш? Ще? Ну, що тепер?
Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дi ться, що хоче.
Перша накинулася мати. Мати завше мати. Вона зна , що чека Володька,
тому наробила тарараму. Працюють у не© лишень язик та уста. Яких тiльки не
дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга.
Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути кару,
що грозила ©© дитинi. Знала вона також, що через те й сама може дiстати
кiлька "черезплечникiв" та пострибати босою навколо хати, але хiба це може
стримати матiр?..
Батько насуплений i грiзний сидить коло столу, лупить "бараболi в
мундирах", вмоча ©х у сiль i мiцно розжову з хлiбом. Володька вiн майже
не помiча . Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не
до iдла було), а мерщiй на пiч, у найзатишнiший куток, устав раптом i
батько, здiймаючи свою попругу...
- То ти, трясця тво©й матерi, так пасеш худобу! - почав вiн, навмисне
розтягаючи з притиском слова.
Володько не дослухав усього. Вiн, мов в'юн, метнувся i миттю зник пiд
пiччю. Спершу шмигнув пiд пiл, а звiдти потайки, попiд тапчаном, на
чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд
пiч.
Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два кроки
в напряму печi, розкарачив ножиська перед самим виходом Володьково©
цитаделi i безцеремонне: - Вилазь, стерво! - гримнув...
В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець
згорнено© удво попруги. Той кiнець так страшно, так неймовiрно страшно,
погойду ться перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка.
- Ой, тату, тату! - вже репетував Володько.
- Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! - Чоботиська батька перед пiдпiччю
незграбно затупали. Голос його з-поза зацiплених зубiв вирива ться.
Шипучий якийсь.
- Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. - при цьому вже не втримався
батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко скрикнув i
вiдскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому
батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого
кiнця, i Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з
одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька. Бачучи, що нiчого з
того путнього не вийде, вiн покликав Василя.
- Василю! А дiстань-но ти менi його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його
сюди!..
I попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанiв, що
збiльшило його рухливiсть.
- Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. - лементував малий злочинець,
але руку його, як вiн ©© не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату. Ось
батько зiгнувся. Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще
мент i безборонна Володькова ручка в тiсному потиску батьково© долонi.
- Ой, гвалт! Мамо!..
Але батько вже сягнув Володька. Мов легеньке пiр'ячко, пiдхоплене
буревiйним поривом гурагану, так вилетiв Володько з-пiд печi й опинився в
батькових руках. Той перегнув малого через колiно. Дошкульнi удари попруги
посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого
великим чоботом. Вiн звивався, пiсля кожного удару ним смикало, шарпало, а
з уст його виривався рiзкий та болючий рев.
Малий Хведот утiк i сховався на пiч у самий кут. Мати шпурнулась на
батька, але ©© забiги не значили бiльше, нiж удари розлючених хвиль моря
об незрушну гранiтну скелю.
До того батько штовхнув ©© рукою, i в одну мить вона лежала коло
дверей, кленучи та голосячи.
Хведот на печi почав i собi ревiти. Один Василь, залiзши далеко в
запiчок, затих i нi мур-мур...
- Оце тобi капуста! Оце тобi корови! - приговорював батько.- Я тобi,
дубило твою ма', покажу млина!
- Здурiв, здурiв старий мурмило,- янчить мати,- Заб' дитину. Та хай
тая капуста в землю ввiйде, хай ©© черви зжеруть, коли за не© дiтей
катувати,- лементу вона.
- Зацiпни! Нi слова! - батько залишив захриплого хлопця, i його попруга
грiзно знялася над материною головою. Та пригнулась i вишмигнула з-пiд
руки, а рiзкий удар свиснув даремно в повiтрi.
Володько лежав i ойойкав на долiвцi. Засапаний, червоний, розогнений з
люто-блискучими очима, потрусуючи попругою, стояв серед хати батько.
Страшна в цю мить його величезна постать i нещасна, мiзерна та дитина, що
янчить вiд болю на долiвцi бiля його нiг.
- Я тебе ще навчу, як заступатися,- погрожу вiн матерi. А вона
метнулась у сiни i вже звiдти, коли ©й не грозила небезпека, дала волю
свому рухливому язиковi.
- Люди, людоньки! Здурiв чоловiчище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш
нас позабивати! А руки б тобi вiдняло! Зацiпнув би ти! Янчав би ти, як та
дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повiтря забрало!..
- Зволочi! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу менi шануватись! Я з вас
вперед бебехи випущу, а тодi вже будете менi патякати.
Крик, лемент зчинився на хуторi. Тяжка батькова рука. Зна ©© добре i
Василь, i Володько, i мати, i навiть Хведот. Цiла родина зна дуже добре,
чим пахне, коли збудити у батьковi, ©х могутньому, барчистому,
великоголовому батьковi, його звiрячий гнiв.
Збитого Володька кинули на пiл, прикрили якоюсь рядниною i там вiн
довго i глибоко стогнав, тяжко й уривно схлипував, здушуючи щосили
напливаючi пiд горло ридання. Вiн знав, що плачу батько не терпить.
Другого i третього дня не мiг ще хлопчина сiсти. Побита частина тiла
дошкульно болiла. Цiлий другий день провалявся вiн у постелi, крiм води
нiчого не брав до уст i вперто мовчав. Мати тошнiла над ним, ламала руки,
але Володько, неохочий до розмови, непорушне лежав ниць, уткнувши в
подушку обличчя.
У родинi стало тихо, напнуто, похмурно i грiзно. Нi доброго слова, нi
усмiшки.
Аж третього дня, коли Володько знову погнав корови, вiн дав волю
сльозам. Вiн уже нi на крок не лишав худоби само©. Вiн плакав, думав.
Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його дух, видушував останнi
сльози, яких за цi три днi безлiч вилилось. Думав, мрiяв, снував
фантастичнi плани помсти. Ось, наприклад, до них уночi пiдкрадаються
злодi©. У його мiркуваннях злодi© - найстрашнiше, що може в свiтi бути.
Вони пiдкрадаються до стайнi з великим ломом та французьким ключем у
руках. Хочуть виважити дверi i викрасти конi. Володько перший помiтив
злодi©в, забув за сво велике горе та образу i гука : - Тату, тату!
Злодi©!
Батько миттю кида ться до дверей, якi злодi© вже встигли виважити
ломом, але в його руках нiчого нема , чим мiг би одiгнати злодi©в. I коли
батько кида ться на них та почина борикатися з одним, другий хапа сокиру
i замаху ться нею на батька. Тодi Володько забува все, мерщiй кида ться
до злодiя, пiдбива йому руку так, що сокира не влуча в голову батька,
але, падаючи вниз, вона вдаря Володька i вiдрубу йому руку.
Батько вбива одного по однiм злодi©в i тодi помiча залитого в кровi
Володька. Вiн розгублений. Вiн не зна , що робити.
- Сину, сину! Що з тобою? - дико викрику батько.
- Нiчого, тату! - вiдповiда Володько.- Слава Богу, що ми захоронили
нашi конi.
- Даруй, даруй менi, моя дитино кохана! Даруй, що так гiрко з тобою