Самчук У.. Волинь

то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав.
Хай, зрештою, пише. Iнодi вiн пише вiд самого ранку... Прилипне до того
столу й не вiдiрвеш. Аж вечором якось встане - червоний, майже п'яний,
нiчого не говорить, ©сть, що дадуть, i вiдходить...
- Ах, Боже, Боже... - таке зiтхання вирива ться в Настi i, коли вона в
церквi, вона дуже довго молиться за сина. Так так... Дуже довго... Вона
так за нього бо©ться, бо ж... Господi Та ж що з нього вийде? У цiлому селi
нема такого. I то власний син... Мати Божа, з тим чорним, скорботним
обличчям! Охорони його й поведи по добрiй дорозi Хай не зiйде на безпуття.
Мати Господа мого,- благаю тебе я, грiшна й недостойна !..
Молитва матерi мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув ©©...
Мати... Вона вклада в молитву огонь сво © могутньо© любовi, краплини
кровi свого серця, сво© гарячi сльози, цiлу, як , себе... Нема бiльшо©
iстини, як та, що вложена в слово Мати, з яко© вiдходить навкруги все,
обняте життям.
Одного дня Володько захотiв до мiста. А чого? Iду i вже... Вiн потребу
на пошту... А що дорога розбита, що грязюка по колiна й що дома нема
зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в сво©х хустинках, де
хороняться вузлики з грошима... Потiм дав синовi вiдчепного пiвзлотка. Син
подивився, взяв, але не сказав нiчого. Вiн переконаний, що це йому мало, а
хто йому дасть тi десять чи кiлька грошiв, що будуть йому бракувати. Але
казати щось батьковi нема вiдваги. Батько за нього вже стiльки наплатився,
що йому прикро.
Дорога дiйсно погана, але не стiльки, щоб не можна йти. Хто потребу -
йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ковзаються... За чобiтьми тягнуться
закарвашi болота... Ну... Воно погано... П'ятнадцять кiлометрiв на пошту,
цiлий день - туди й назад... Але як треба...
Володько вже великий парубок, а вигляда цього дня, як дитина. Вiн
ступа по болоту, нiби за те йому заплатять, нiби вiн дiйсно пiйма те, що
бачить перед очима... Те, щось велике, не означене нiякими словами,
невловиме й неуявно далеке... Слава його манить. Цього не можна казати.
Нiхто не смi на землi знати, що й Володько хоче бути славним... Матвi©в
син... Запханий в якийсь куток на землi... Трохи зацькований, зо всiх
бокiв обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й далека...
Але кому треба...
На поштi сердита (обов'язково!), гарна панночка кинула Володькiв
пакуночок назад.
- Пол цони? Шестьд сьонт гроши!
Вiн це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна... Можна
б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошiв... Позичить. Давно в нього не був.
Соромно заходити. Вiн, нiхто iнший, казав Володьковi: нема там Укра©ни, а
той не послухав. За один неповний рiк людина може багато пережити й багато
навчитися.
Лазюка нема дома. Стара господиня сказала:
- Посидьте. Вiн на лекцiях... Зараз прийде. Подивилась на стiнний
старий годинник i додала:
- Десь скоро.
У кiмнатi висить велика мапа вропи. ще iншi оздоби, але мапа забира
всю увагу. Барвистi плями держав, державок, розкиданих випадково, в
непорядку, червонi, поплутанi жили залiзниць, чорнi - рiчок...
Велетенська, зелена Росiя... Зелена. Цiла зелена, нiби овоч недостиглий.
Пiд нею синя Укра©на. Посерединi розгалужений Днiпро... Йде не просто до
Чорного моря, а на пiвденний схiд до Азовського, але потiм роздуму й
поволi верта ться. Ах, Днiпре, Днiпре .. Дивишся на тебе й дума ш... Ми
недостойнi тебе, старий дiду. Потiм Володько дивиться на Нiмеччину -
ясно-жовта, нiби розлита пляма барви. Берлiн, Гамбург, море... I Англiя...
Блiдо-червоний, розтягнутий острiвець, а навколо океан, вода, Атлантика.
Дивно дивитися на той острiвець i думати, що на ньому живуть люди... Пани
свiту... Володарi морiв, океанiв...
У сiнях тупiт, брязкiт дверей...
- Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! - це Лазюк. Убiг розчервонiлий, в
окулярах... За шкельцями блискучi очi. Володько уперше бачить його в
окулярах. Вiн мусить краще витерти ноги. На вулицi таке болото... - Тепер
поважання! Де пропадали? Дяка Боговi - знайшлися. Ну, ну... А вигляда те
добре... Я чув... Я все чув... Скiльки? Сiм мiсяцiв? Вiсiм? Ого! Трохи
багато. Але тепер... Е, буде добре... Все буде добре. Альо! Панi
Виспянська! Два борщi!.. По©сте зо мною? Так? От це гаразд!
Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня - все нуднi й
знанi речi. Приходить борщ - один, другий... Тарiлки на бiлому
настiльнику; блискучi, витертi, мiдянi ложки, ножi, видельця... Карафка з
чистою, прозорою водою, тонкi кришталевi шклянки.
- Будь ласка. Прошу...
- Вам треба Заходу... - продовжу перерване Володьком Лазюк, розстеля
на колiнах серветку, бере ложку... - Казав вам... Вам треба туди. Тут...
Так! I тут земля... Своя, дiдiвська, але там Берлiн, там Париж, там Рим.
Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янцi все, тiльки нема головного:
вропи! А нам треба ©©. Треба! Бiльше ©©, як сонця... Я там був i знаю.
Мусимо казати: ми й вропа. Iнакше нiчого не вийде. (Вiн вдарив на
"нiчого"). Ви пробу те писати? А бачили ви велике мiсто, трамвай,
копальню, готичну церкву? Тюрми та полiцая не вистарчить... Нi, нi, мiй
голубе.
Це був його тон. Слова, що вiд нього виходять, усмiшка, вiдблиск
шкелець на очах, рухи - живе все, цiкаве, бадьоре. У нього повно думок.
Вони вибризкують у реченнях, i Володько ©х прийма . Вiн все бере з собою
так само, як десять грошiв, i вiдходить. Одного йому не признався - нащо
потребу тi грошi... Це слава... Будуче... Нi, нi! Про таке краще
мовчати...
Надвечiр Володько ступа додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не
шкодить, втома - дурниця, заляпанi чоботи не мають найменшого значення.
Вiн несе в собi радiсть... Тепер тiльки чекати. Терпiння... Вже десь
далеко за горою прича©лась i чека його слава. Вона, мов любка, соромлива,
але треба взяти ©©.
Догоря гарний, передвесняний день. Над заходом кiлька криваво-червоних
хмарин, що погрожують нiчним приморозком. Сонце пересову ться з крижини на
крижину, хова ться, то знов вирина , а потiм, потiм поволi, обережно
спада десь туди за землю. На тому мiсцi ще довго горить сяйво, ще довго,
майже непорушне лежать червонi крижини хмар... Вони поволi тухнуть,
блiднуть, пiдносяться вище... Одночасно барва неба гусне й з нього в
рiзних мiсцях виступають дрiбнi, мерехтячi огники. На землi в той час
запада присмерк.
За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий i
бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотiв зайти до Наталки. Навiть
деякий час постояв на роздорiжжi перед селом, але все-таки не вiдважився.
Ще рано... Бачили б зайвi очi... Пiшов сво ю дорогою. Зайшов до Сергiя.
Нема. Кудись подався. Пiшов далi. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи
глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоi хати
гармидер. На вулицi в болотi тро , без шапок, людей. Обнiмаються,
пхаються, кричать. Видно, п'янi. Володько пiдходить.
- Добрий вечiр!
- А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! - це сам Тараско. Товстий, куций, без
шапки, з розбитим волоссям... Розставивши руки, преться на Володька.-
Гiсть... Оце так гiсть!
- Що тут ? - запитав Володько.
- А, зна ш... Це я... Справляю хрестини... Породив. Сина, сина
зродив... Як той Iаков... Тiльки той зродив дванадцять колiн, а я щось
п'ятнадцять, чи скiльки... А цi ось б'ються. Кум Никон за Ленiна, а кум
Санько проти... I розбери. А я кажу: плюньте на Ленiна. У мене сьогоднi
празник. Я сам кумунiст, а все-таки кажу: за царя жизнь лiпша була.
Нi? Володьку, нi? Скажи сам. I "водка" була як слiд i свобода... Нi?
Хто зна з "червоною головкою", нiколи не забуде Нiколки. Я сам його
патрет повiсив... й-бо! У мене в хатi... Зайди побачиш... Висить...
Скажуть, ти кумунiст, а я - дивись. I на Миколку... Який я кумунiст, коли
в мене цар висить... Нi, Володьку? Скажи сам... А це мiй кум Никон... А це
Санько... Помири ©х! Плюньте на Ленiна... А ти, Володьку, ходи... Нi,
нi... Ходи! Ти ж зна ш мене... Не зна ш? Забув? Забув, як колись у
Никона... Е, я ще тодi був "халастой", вдовець, а сьогоднi п'ятнадцятий
раз батько. Ти ж мене зна ш. Нi? Я ж Степан Тараско, нi? - майже за кожним
словом вiн повторяв сво "нi". До Володька пiдiйшов також Никон:
- Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тiтку, тепер знову став
батьком. А я хотiв його Килинку взяти.
- Куме! - кричав Тараско так, нiби це вже йому остаточно вирiшене.-
Вiзьмеш. Кажу: вiзьмеш. Даю тобi ©©. Моя дочка i я - одно. Даю! Будемо
кругом сво©. Тiльки ти того... Ну, кумунiст... Ну, безбожник... Але...
Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся
й нiзащо... Не хоче до попа. А я кажу: не бiйсь попа! Не з'©сть. Я
кумунiст також, але хрестити треба. Нi? Володьку, нi? Нехрещена дитина -
не дитина. Ну, от... А я ж двадцять нецьок продав, горiлки купив... Як же
його не хрестити... Але зайдем! На дорозi не хрестини. Никоне! Саньку!..
Тягнiть його!..
Володька взяли пiд руки. Вiн пручався. Тараско пiдпихав... Тараскова
хатка на пригiрку. У сiнях, у хатi люди.
- Не пручайся, Володьку,- крекче Никон.- Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо
мною за куму... Ганка!.. Нi! Стiй! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там!
- кричав вiн ще з порога.- Володьковi горiлки! Не вип' ш - вб' м!
- Ти ж комунiст! Якого чорта!
- Не ображай, Володьку! Мовчи! - А потiм, коли вже Володько випив i
сидiв на покуттi, Никон казав:- 3 тим комунiзмом мовчи. Який я в чорта
комунiст.
- А що ти ?
- Никон.Вiн це сказав i спохватився.- А раз "©©" нема... Нi там, нi
тут... Так що ж? Де та твоя Укра©на?
- А Ленiн ? - гостро сказав Володько.
- Ленiн?
- Дай Боже! - перебив веселий Тараско.- Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти
ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!
Володько подививсь на стiну. Образiв на нiй не було, а цар висiв. У
старих, з образу, рямцях. Володько пiзнав портрет. Це зi школи, тiльки
обрiзаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, i зуби його блищали вiд
смiху.
- Потягнуть вас за нього,- сказав Володько.
- За царя? Нiколи! Таж це був цар усiм. Нi? А Варшава не була пiд ним?
Забув? Того!
До Володька присiла Ганка. Вона була напiдпитку... Тараско заспiвав:
"Гей, куме, куме, добра горiлка, вип' мо, куме, ще й з понедiлка!" Ганка
йому пiдтягнула. За нею Никон, за Никоном iншi. Всi тягнули грубими,
сирими й п'яними голосами. Володько вiдчув, що п'янi . Йому пiдсунули
пiсну, на олi© смажену капусту, i вiн ©в заржавiлою, осiбно для нього
принесеною ложкою. Потiм не видержав i сам заспiвав. Ганка присунулась до
нього зовсiм близько. Очi ©© блищали. Вона обняла його за плечi й
спiвала... Всi цi люди веселi й щасливi, ©х тут повно. На лавицях, на
лiжках, у запiчку. Чоловiки й жiнки, кiлька дiтей, Тарасковi дочки й та
сама Килинка, що ©© хоче взяти Никон, i Горпина, що колись за вiйни гуляла
з капiтаном, а тепер у короткiй спiдницi, у "тухлях" та довгих панчохах
прибула на хрестини з мiста, де служить. Тараско дивиться на не© гордо.
Справжня панi. Навiть коси пiдтяла. Володьковi також добре. Всi його
люблять, всi до нього п'ють, всi смiються. Перед ним виру людська маса, i
вiн мiж нею як свiй, як одна цiлiсть. Никон кiлька разiв намагався
виправдуватись. Вiн тодi... Зна ш? Там, у панському саду? Вiн там,
©й-Богу, не був. Вiн ма свiдкiв. Як почув, що Володька хочуть бити, вiн
сказав: хлопцi! Подурiли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й
уже не мiг спинитись... З полiцi© просто забрав хлопцiв i пiшов... Але вiн
туди не ходив... й-бо, нi!
Потiм вiн ще говорив.
- По©ду,каже,- звiдсiль... Ну його к чорту. Минуло© ночi хтось у Архипа
вибрав з льоху бараболi, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрiбнi менi
бараболi? Що я, жiнку, дiтей маю? - вiн лайнувся матюком i сплюнув...
- Володьку,шептала з другого боку Ганка.- Проведеш мене?
Через голови Тараско подавав нову, гнiду пляшку...
- Слухай! Кумо! Ганко... Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього...
- То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, вiн брав i
пив. Одну чарку, потiм другу. А сам Тараско, нiби розчулився власною
добротою, пiдсiв до Володька.
- Тихо! Не кричiть! - умовляв його Володько. Вiн хотiв звестися та йти.
- Н ! Досить мовчати! - кричав Тараско, схопив порожню пляшку i
вимахував нею над головою.Кричати буду! Хай чують всi! Н , н ! Ще не
пiдеш! Сиди!
- Пiду, пiду! Я вже йду! Йду! - вiн встав, а за ним встали iншi. Ганка
також встала. Тiльки Никон сидiв. Опустив голову на руку й сидiв. Потiм
зненацька голосно заридав. Всi обернулися в його бiк.
- Никоне! - вдарив мiцно Володько по його плечах.- Баба ти?
Никон зiрвався, вдарив мiцно по столi кулаком, аж пiдскочили шклянки, i
диким, п'яним голосом через плач заревiв: - Не дозволю! Яке мають право
мене робити злодi м? Я не крав! Не крав! Я нiчого не крав! - Вiн гатив
кулаком за кожним словом.
- П'яний,добродушно проговорив Тараско.- Лиши його.
Володько дiйсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворi
дихнув свiжий, холодний вiтрець, i стало краще. Але все-таки був п'яний.
Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.
- Ти тут? - Це Ганка.- Проведеш мене? Володько не вiдповiв, пiшов у
сiни, знайшов Тараска, розпрощався й пiшов.
- Чекай! - неголосно гукнула Ганка.- Не йди туди-Там болото. Сюдою.
Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав
навмання, спотикався. Нiч зовсiм темна, тiльки зорi яскраво блищать. Ганка
говорила, а Володько мовчав. Пройшли попiвське подвiр'я. Десь там пiд
хлiвом низьким голосом гавкав Казан. У кiмнатi о. Клавдiя свiтилося.
Минули попiвське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви.
Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом
вмовкла. Тiльки дiйшовши до свого городу, тихо сказала:
- Володьку. Чекай.
Тут вiн iшов наперед i на голос зупинився. Вона пiдiйшла, взяла його
руку.
- Володьку! Ти сердишся?
- Чого?
- Чого ж мовчиш?
- А що казати?
Вона взяла його другу руку. Зробилася рiвна, нiби твереза. Мовчки
дивилася в його очi, цiлим тiлом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще
бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рiвно. Дивився
так само на не©, а потiм раптом обняв ©© й тiсно, тiсно пригорнув. Вона
швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.
- Будеш? - Пристрасно, ледве чутно шептали ©© уста,- Будеш?
Вона сама не знала, якi то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко
дихала, все тiснiше й тiснiше горнулась... Потiм пiдкинула голову й
впилася в його уста. "Пiдем!" - так само пошепки кинула. Вiн пiддався. Був
весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горiли. Швидко вела його
попiд вiкнами за руку. Широкi дверi... Вiдчинила й потягнула його за
собою. Дверi знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далi, далi... далi...
Пiд ногами зашелестiла солома... Обняла його знов мiцно, i обо звалились
у якусь бездонну прiрву...


Над ранок Володько вийшов з клунi. Не хотiв iти додому дорогою, через
село. Там болото й можуть його зустрiти люди. Ганка провела його через
садок на городи. Бiля заднiх ворiт поцiлувала, спитала, чи прийде ще...
Лишив ©© й пiшов.
Схiд вже сiрiв. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було
дивно, непри мно, соромно. Зупинився аж на зрубi й зненацька згадав собi:
весна, пролiски... Струнка дiвчинка, покрапаний ластовинням носик,
розумнi, синi очi. "Що ти тут робиш, Володьку? Де тво© пролiски... А хоч,
я дам тобi цю квiтку ?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?" Засмiялася... Бiлi,
рiвнi, дитячi зубки... Бiлi квiтки й синi, блискучi очi... Тодi були
дiти... У душi, у серцi, в головi... Спомин... Йде по тiй самiй землi,
тiльки тепер не той. Але так мусить бути.
Збоку стояв дерманський лiс. З заходу вiяв холодний вiтер i лiс
безупинно шумiв. Небо швидко крилось сiрою хмарою й обiцяло снiг... Деякi
снiжинки вже спадали, але не падали на землю, а летiли наперед по вiтрi.
Володьковi не хотiлося йти додому. Краще оминув би його... Але треба
йти. Прийшов. Вже було зовсiм видно. Мати поралася бiля печi, Василинка
пiшла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора
при©хав з Дерманя Василь, переночував тут, i, ледве свiт, вони обидва
по©хали на Ронiвське.
Володько скинув сво© бруднi чоботи. Вiдчував, що мати робить йому в
душi докори. Вона мовчить, але вiн чу ©© мовчазнi слова. Зна ©х. Також
зна , що й Василинка недобре про нього дума . Це творить негарне, прикре
почуття, i вiн навмисне швидко зрива з себе зiм'ятий одяг, пада на
лiжко, огорта ться ковдрою й засипа .
Прокинувся перед обiдом. У хатi не було нiкого. Вiн швидко почав
одягатися. Увiйшла мати й казала:
- Там для тебе папiрець. Принесла Григоркова дiвчина. Папiрець лежав на
миснику. Взяв його й розгорнув. "Ниприходь володьку вернувся iон".
Незграбнi, кривi, вправо, влiво лiтери, писанi олiвцем. Нiяких знакiв,
нiякого пiдпису, але Володько його зрозумiв.
Вернувся Йон. Ця звiстка розлетiлася миттю по цiлому селi. Володько
пiшов до читальнi й перше, що довiдався - вернувся Йон. Зустрiв Сергiя.
- Чув? Вернувся Йон.
У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронiв говорили про Йона.
Вiн був у селi, про нього говорили, але його нiхто не бачив. Про нього
тiльки говорили. Кажуть, що ще бiльше сердитий, нiж був. У тюрмi його
били. Тепер вiн комусь казав, що не вернеться так довго назад до тюрми,
поки буде жити на свiтi козак i ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Пiд
"ще дехто" Володько мiг розумiти й себе. Тим бiльше, що Володька знайшла
Григоркова Вiрка й пошепки (хоч навкруги нiкого не було) сказала:
- Я бачила Ганку. Казала, ви ма те стерегтись. Йон погрожу . Лютий
страшно... Ганку дуже бив, i вона втекла до сво©х.
Подiбнi чутки доходили не тiльки до Володька. Вони розходились по
всьому селi. По всiх хатах говорили про це й чекали чогось... Тим бiльше
село було напружене, коли одного разу трапилася знов покража. У Дмитра
Шепеля вибрали комору. Нiхто не думав на Йона, але це з ним зв'язувалося.
Арештували знов Никона i його швагра з Башковець. Це було на поклони... А
за пару днiв рознеслася чутка, що на Угорщинi напали на двох жандармiв,
одiбрали вiд них зброю й дуже ©х збили. Пустили ©х живими, але хто то був
- невiдомо, ©х було п'ять i всi в масках... Того дня хотiли знов забрати
Йона, пiшли за ним, але його не знайшли дома. Перешукали скрiзь, та
даремно. Розпитували сусiдiв, робили ревiзi© у Тараска, у Макара, у
Трохимового Кiндрата... По селi ходила озбро на, полiцiя. Був
передостаннiй тиждень великого посту. Все принишкло, втихло. У церквi
сповiдалися...
Але читальня йшла. Володько приходив, як звичайно, урядував,
органiзував свою футбольну дружину. До йонiвських погроз вiдносився
легковажно, Сергiй також кожний день приходив до кооперативу. Рона грав у
шахи й щочетверга скликав засiдання управи. Крамниця торгувала. Перед
святами купували бiльше, нiж звичайно. Привозили новi товари.
I от у Вербну суботу, коли всi були в церквi, до кооперативу хтось
забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодiй вийняв шибу в
вiкнi крамницi й так влiз. Це знов зворушило селом. Управа робила
засiдання, сходилися пайщики, прийшла полiцiя... Писали, говорили,
обдивляли будинок, шукали слiдiв, але все марно. Никона ще в селi не було.
Вiн сидiв за комору, хоча йому не могли нiчого доказати. Його тримали
тiльки через його швагра. Тепер навiть не знали, кого арештувати.
Чiплялися до Тараска, але той ту нiч мав варту на селi, його бачили рiзнi
люди.
Володько легковажно вiдносився до погроз Йона, але цi крадiжi поважно
його турбували. Село нервувалося. "Хто те все робить?" - це питання
ставилося зо всiх бокiв. Деякi дядьки почали натякати:
- Е-е! Поки було по-старому - був спокiй. А почав отой сво©
ханаберi©...
Цi закиди обережно пiдтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо,
хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам нiколи до Габеля
не заходив i нiколи не купував у нього. Навпаки. При кожнiй нагодi,
наскiльки мiг, стримував хлопцiв вiд п'янства. А Габель був обережний. Вiн
не говорив проти Володька одверто, але з при мнiстю пiдливав оливи до
огню. Десь довiдався, що Володько ходить за Йоновою жiнкою. Зараз це
пiшло, куди треба. Довiдався, що зустрiча ться з Наталкою, й уже зачепив
цим Iлька. Габель знав все, що робиться в селi. Вiд його уваги не уникало
нiчого. Одночасно при зустрiчi з Володьком вiн робив солодку мiну,
розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не да
дозволiв.
- Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б
добре. А то подражнили...
Володько знав, нащо то говориться. Вiн не вiдповiдав Габельовi...
Намагався уникати його товариства...
Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон iз
сво©ми вiрниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати ©х, бо
наступа страшний суд. ©х виття затроювало село. Людям здавалося, що
дiйсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розумi ...
Пiд таким настро м Володько проводив сво© днi. Праця йшла i дома i в
читальнi, але вiн кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше
додому.
До дiвчат зовсiм не ходив. Ганка не показувалася в селi, а хоч Наталка
кiлька разiв переказувала, щоб прийшов, одначе вiн вiдмовлявся. Бачив
Мокрину, i вона сказала, що Наталка поправля ться, вже ходить, була навiть
на сповiдi. Володько хотiв ©© вiдвiдати, але тимчасом не мiг цього
зробити.
На Володькове щастя, його батько не дуже переймався сiльськими
справами. Вiн мав досить сво©х. Василь поволi перевозився, i Матвiй весь
час йому помагав. А до того треба й сво доглянути. Почали орати на
весняний засiв. Скрiзь стiльки роботи, що старий не може собi дозволити
думати про село. Вiн ма там сина. Хай той дума . На його плечах
господарство...



XIII

Великдень злагiднив настрiй села. Люди йшли до церкви... Христос
Воскрес... Дзвони... Сонце. Дiвчата спiвали веснянки й виводили кривого
танця.
Йона в селi не було. Нiхто не зна , куди вiн зник. Володько намага ться
знов обняти село, чимсь його зацiкавити. Вiн старанно пiдготовля виступ
сво © футбольно© дружини. Вiдбулися збори, запис охочих займатися спортом,
вибiр капiтана. Цей обов'язок взяв на себе Володько. Вiн весь вiдда ться
сво©й дружинi. Забув, що вiдiслав допорученого листа, що минуло стiльки
часу, а вiдповiдi нема. Було, заглядав до старости проглянути пошту, а
тепер дав спокiй.
Земля пiдсохла. Розцвiли черешнi. Одного гарного дня пiд вечiр на
тилявецькому вигонi вперше стало двi дружини копаного м'яча. Двi
одинадцятки молодих хлопцiв. Цiле село зiйшлося поглянути на таку
дивовижу. Люди смiялися, жартували. Дiвчата соромились хлопцiв у коротких
штанцях. Тренера поки що не було, i Володько сам керував тренiнгом. Увага!
Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав. Хлопцi моталися по грищi,
незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м'яча.
Антiн завзято на мiсцi тупця , розмаху руками, сопе. М'яч добiг, Антiн
розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробiг браму й був далеко за
нею. Сергiй на нього кричить, ла ться, але наступний раз та сама штука
повторю ться з ним самим. Володько гра в нападi, як правий "хорварт".
Розiгнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустрiч Демид. Хотiв вибити
з-пiд нiг м'яча, зо всi © сили копа сильною ногою... М'яч вiд цього
вилiта вбiк, але й Володько пада , мов пiдтятий, на землю. З ноги рине
кров. Зда ться, вона перебита. Поволi руха нею i впевня ться, що ще не
перебита, але встати не може.
- Бiжи, бiжи! - кричить вiн лежачи,- Сергiй! Бий! Романе! Увага! Темпо,
хлопцi! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о!
М'яч полетiв у протилежну браму, Володько свистить, хоче зiрватись на
ноги, але одразу знов пада .
- У, чортова нога! - ла ться й кричить що ма сили:
- Браво, хлопцi! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А
ти, Демиде, женеш добре, тiльки делiкатнiше. Не куй, а то ми скоро всi.
мов снопи, лежатимем.
Через двi години засапанi, залитi потом i болотом хлопцi вертаються до
читальнi. За ними йде цiле село. Всi регочуть. Багато з грачiв шкутильга ,
але нiхто не зверта на це уваги. Завзято сперечаються.
- Неправда! - перечить весь червоний Антiн.- Я бив добре. Але моя нога
трохи тяжка. Це винен воротар.
- Антоне! Не роби грiха! - перечить знову Роман, що стояв на брамi. -
Коли б не я, нам влiпили б сто "голiв". Ти поверта шся, як ведмiдь.
- А Роман хоче, щоб Антiн одразу пурхав, як метелик,- перечить
котрийсь.
- Ну, як нога? - пита Володька Демид.- Я не хотiв так,- вибачливо
дода .
- Не бiда, Демиде! До весiлля заживе! - казав Володько й боявся
поглянути на свою ногу, що зовсiм над п'ятою посинiла й скажено болiла.
Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини
"Прометей" - перша, друга й третя. Закликали з мiста тренера. Став ним
молодший брат Андрiя Андрiйовича - Михайло, що навмисне для цього вернувся
з мiста на село. Село ожило. Скрiзь говорили про футбол. За Йона почали
забувати. Його прихильники, крiм декотрих найвiрнiших, поволi
зголошувались до читальнi. З тюрми вернувся Никон. Вiн бiльше не нарiкав i
не плакав, а почав ходити до Крем'янця. Старався дiстати закордонний
пашпорт i ви©хати до Францi© на роботу.
- Ти вiриш, що я крав? - питав вiн Володька.- Крадуть, але тих не
чiпають... Я знаю хто...
-Хто? Никон мовчав.
- Ну, кажи! Кажи!
- Приказчик,- одверто проговорив Никон.
- Никоне! Не жартуй. Ма ш докази?
- Маю... Але я не дурний мiшатися. Я тобi нiчого не говорив... Так i
розумiй...
За пару днiв пiсля цi © розмови Володько вертався вечором додому.
Свiтив мiсяць, цвiли дерева, у дерманському лiсi на запустi виспiвували
соловейки. Володько був утомлений, бо цiлий день працював дома, бiля хати
(продовжували перервану роботу), потiм тренував iз дружиною. Хутiр Матвiя
вiддiлений вiд решти дерманських хуторiв кiлькома полями. На полях сходить
i яриться ярина. Тепло, при мно, весело.
Перед сво©м хутором вже здалека Володько помiтив чорну постать.
Пiдiйшов ближче - "добрий вечiр" i... зупинився. Перед ним стояв Йон.
Володько проти волi затремтiв i змiшався. Йон дивився на нього спокiйно, з
усмiшкою. Вiн бачив, що Володько його бо©ться, i це його тiшило.
- Я тебе чекаю,- сказав вiн нiби спокiйно, але це не зменшило
Володьково© непри мностi. Навпаки. Тим бiльше, що Йон весь час тримав
праву руку в кишенi. Що вiн там ма ? Володько тимчасом тiльки сто©ть i