Самчук У.. Волинь

коли ви ма те хоч зерно"уяви, ви мусите жахнутись вiд величi народу, до
якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займа на землi. Боже
мiй! Та ж це велич!
Володько вже не раз слухав мову цi © людини. Тi слова, тi звуки... Вiн
зна ©х напам'ять. Одначе вiн слуха далi... Слуха , бо треба це чути... У
вухах мусить завжди звучати та болюча музика... "Розшарпаний народ"... Як
часто вiн вжива цi вирази. Але що зробити? Куди вiд них втекти?
Границi... Навкруги границi...
Сидiли один проти одного, а в обох однi думки. Часом Лазюк вставав,
часом ходив. Рухами рук витичував перед сво©м молодим гостем його житт ву
дорогу.
Заснули пiзно. На другий день Володько верта ться додому. Було гарно,
соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в iнших знову
лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i десь далеко
на обрiю зникала.
Володько мав час передумати все, що чув i що бачив за цi два днi.
Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне в
належне йому мiсце.
А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Верта ться до нього завжди
однаково, завжди тi ю самою дорогою, як до неухильно© дiйсностi, як до
того, чого нема сили обiйти.



VI

Молотили у Матвiя сво©ми силами. Не було за що наймати чужих людей.
Часом тiльки приходила Катерина. До кирата запрягали пару сво©х коней.
Поганяла ©х Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цiлий день ходити
навкруги у великих, старих чоботях... А до того, як пада дощ чи снiг.
Руки мерзнуть, ноги мерзнуть... Нi, нi... Це не так легко.
Матвiй завжди робив ту саму роботу - пускав у барабан. Це вже вiн так
добре зна . З барабану сiче у вiчi курява. На бородi висять бруднi
торочки. У ротi й носi болото. За цiлий день заросте курявою, що тiльки
очi виглядають.
Настя розв'язу й пода снопи. Коли приходить Катерина, тодi Настя
вигорта з-пiд соломотрясiв зерно з половою, а снопи пода Катерина.
Хведот або вiдкида солому, або, як нема Катерини, вигорта зерно. Тодi
солому вiдкида й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому.
Потопчеться пiсля.
Молотять довго, цiлий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди
поганяти конi, бо ходить до школи. Поганя тiльки по школi, а це ще бiльше
затяга роботу.
По молотiннi у клунi по всiх кутах гори невiяно© пашнi. Та найбiльша
купа - овес. З другого боку ячмiнь. Пшениця зовсiм окремо, щоб не мiшалася
з житом. По дилях, по балках, пiд стрiхою - повно куряви. Горобцi
почувають себе й добре й погано. Мають що ©сти, але гнiзда ©х вiдкритi, а
це не так при мно. Мишi розгромленi зовсiм. Кубла ©х, що були мiж снопами,
щезли безслiдно. Родини знищенi. Безлiч з них пропали назавжди. Матвi©в
кiт нищив ©х вiд ранку до вечора. Крiм того, бив ©х кожний, хто тiльки мав
бажання. Тiльки небагатьом пощастило втекти у запасовi нори пiд мерною.
Переляканi, вони сидять там i не показуються...
Потiм довго вiють намолочене. Хведот крутить вiялку, а Володько насипа
в кiвш. Ранiше це робив сам Матвiй. Тепер вiн вiдгорта чисте зерно,
насипа його дерев'яною лопатою в мiшок i вiдносить до комори... У коморi
чотири засiки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмiнь. Просо, гречка
засипаються до дiжок, а конюшина сто©ть у густих мiшках.
У такий час комора вигляда гарно. При мно зайти туди, подивитися на
повнi засiки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати ©© повну
жменю й поволi пускати через пальцi. Нiби кусники золота, падають ядернi
зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хлiб насущний,
пожива людей, зiбрана з широких ланiв мозолистою рукою...
На дворi снiгу досить. На полях також. Санна дорога не може бути
кращою. Вже помолочено" повiяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з
Хведотом перевозять цеглу. З не© буде хата. Хотiлося дочекатися тi ©
добро© хати. Вже час. Стiльки рокiв минуло, а хата все та сама, "на
тимчасом" збудована.
Але Володько наполовину вiрить у нову хату. У нього думки iншi. Чужi,
нетутешнi... Хто зна , де на великiй землi схилить вiн свою голову. Хто
зна , де буде його хата... Вiн сам того не зна . Щовечора по роботi
ми ться, зачiсу ться та йде в село. Кожний день iде туди. Те село - то вже
його хата. Вiн вже не тут, а там. Сьогоднi у Никона, у малiй читальнi.
Завтра у Сергiя. Позавтра у вдошки. Там його життя. Туди вiдносить сво©
сили, сво тепло, свою молодiсть. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе
тi хати - всi хати, всi тi люди, що в них. Любить ©х. Любить серцем,
кров'ю, душею. Чу ©х частиною себе самого. А коли й гнiва ться -
гнiва ться з сльозами болю в очах... Чому ви, i ми, i я... Чому ми такi?
Сам себе пита , сто разiв, двiстi разiв... Безлiч. А питаючи, сам i
вiдповiда ... Вiдповiдь звучить, мов оскарження,- мов присуд. Слуха ©© та
й каже: так. Ми жили погано. Жити треба iнакше. Я хочу iнакше жити. Прошу
менi не перешкоджати...
Поволi наближа ться Рiздво. За кiлька днiв перед святом Володько по©хав
до мiста дещо купити. Взяв на продаж два мiхи пшеницi. Матвiй завжди сам
продавав пашню але тепер йому "якась колька влiзла в ребра". Старий не чув
себе добре.
- Ти б, Володьку, зробив це сам...
- Добре.
Вечором Володько вертався з мiста. хав гренджолами. Була гарна санна
дорога. Конi бiгли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали
парою, що двома струменями розсипалася перед ©х варгами[23]. Полоззя саней
легко ховзалось по вчовганiй дорозi. Часом траплялись затоки. Сани з
розгону летiли вбiк, вдарялись об твердий снiговий вал, але конi
пiдхоплювали ©х i вiдносили.
Навкруги безлюддя. Сонце зовсiм ховалося, i останнi його променi
освiчували верхи дубiв дiброви. Часом повiвав вiтер, хитав поволi дерева,
нiби пробував свою силу. Кiлька непорушних, мов велетенськi пурпуровi
крижини, хмарин вперто стояло на заходi й сонце ледве виривалось з них.
Мороз поволi мiцнiша , щипа за нiс, вуха, щоки. На санях порожньо.
В'язка соломи, опалка, мiшки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.
Бiля Чугалiв дорога йде вниз. На Трьох Кiпцях пiднiма ться догори. Конi
йдуть хода. Спереду йде якась жiнка. Одягнута в чорне пальто з котиковим
комiром. Тонка, висока... Хода рiвна й швидка. У руках несе пакунок.
Володько ©© пiзнав. Наталка. Нагнав ©©, придержав конi й привiтався.
- Звiдки йдете, Наталко?
- З мiста,вiдповiла коротко.
- Хотiв би вас пiдвезти. Дозволите? - придержав конi.- Отут.- Розправив
мiшки бiля себе.
- О-о! Дякую. Це буде добре.- Сiла, посмiхнулася. Володько закрив ©й
дергою ноги.
Вйо! Конi рушили. Ви©хали на рiвне. Володько шарпнув вiжками. Конi
весело, рiвно побiгли. З-пiд копит вiдпада на боки збитий снiг.
- Ма те гарнi конi,- сказала Наталка. Дивилася, як ©х хвилястi гриви
маяли на бiгу.
Уривна розмова. Конi, вечорницi, дiвчата, хлопцi. Хотiлося сказати
багато, але не виходило. Час бiг швидко. Темнiло. Назустрiч бiжить село, й
перед ним Наталка встане. Володько притриму конi, але вони бiжать.
Невпинно бiжать конi, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув
вiжки, i конi зупинилися.
- О, як вам дякую,- сказала вона. Володько вийняв з рукавицi теплу,
тверду руку й простягнув ©й.
- Будьте здоровi. Можливо, побачимось? - проговорив. Вона трохи
незграбно подала йому свою. Притримав ©© довше, нiж належало, аж вона
поворушила пальцями. Пустив руку, посмiхнувся, цвьогнув по конях батогом i
швидко вiд'©хав. За хвилину сховався за пригорбком.
Який у Володька добрий настрiй. Добре продав пшеницю. Добре ©халось. Чи
змерз. Яке там змерз. Зовсiм не змерз. Говорить з батьком, з матiр'ю. Ось
Василинцi подарунок. Як добре, що якраз сьогоднi згадав про ту стрiчку.
Невеличка, дешева стрiчка, а скiльки вона робить радостi... I Володьковi,
а ще бiльше Василинцi. Вона розгорта свою стрiчку кiлька разiв.
- Правда, мамо, гарна?
- Ну, певно. Хороша стрiчка. Певно, дорога... Володько тiльки
посмiха ться. Ну що ж... Iнодi, бува , людина якраз щось добре зробить...
Без цього не можна.
Володько лiг спати. Нi. Не спиться. Вона ма чудовi очi. Дивляться
просто на нього. Обернеться на другий бiк. I тут вони дивляться. Усмiшка
©© також гарна. Хто б подумав, що одна усмiшка може так грiти, так тiшити,
так пiдносити...


У цих роках скрiзь настала змiна. Навiть Рiздво вже не те. Колись було
Рiздво свято. По всьому свiтi, здавалось, свято. Тепер нi. Тепер тiльки
люди святкують, а уряди так само, як завжди, урядують. У родинi Матвiя
також змiна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече.
На Свят-Вечiр родина так само сходиться до хати. Всi моляться... Але
Володько вже не так тiшиться. Хведот не такий цiкавий. Вони вже виросли.
Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помага матерi, мов доросла.
I ще одна змiна настала у Матвi вiй родинi. За стiл до кутi всi
сiдають, як i колись. Урочисто, поволi, побожно. Тiльки тепер мiж Матвi м
та Володьком одно мiсце порожн . Нiхто там не сидить, хоча перед ним на
столi сто©ть тарiлка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка.
Зате на тарiлцi, перед порожнiм мiсцем горить воскова свiчка, ©© ставить i
засвiчу сам Матвiй. Перед тим, нiж почати вечерю, всi встають i одну
хвилину мовчки дивляться на свiчку, ©© полум'я освiчу кожне обличчя,
покрите смутком. Всi знають, за кого горить та свiчка. Його iм'я не
висловлюють, але в серцi кожного горить те iм'я так само, як полум'я
свiчки, i свiтить. Одним вiн був сином, iншим братом. Вiн пiшов i не
вернувся, але вiн не вмер. Вiн там десь вита в просторах рiдно© землi.
Всi вiрять, що вiн колись вернеться на тому саме великому, каштановому
конi, на якому перед роками востанн ви©хав з батькiвського подвiр'я.
По хвилинi мовчанки Матвiй голосно, поволi, виразно говорить: "Отче
наш, iже си на небеси, да святиться iм'я Тво , да прийде царство Тво , да
буде воля Твоя, яко на небеси, так i на землi..." По закiнченню молитви
всi хрестяться, сiдають i поволi починають ©сти. Тиша. Свiчка горить.
Обличчя у всiх поважнi. Настя деякий час не ©сть. Вона витира чистим
фартухом очi, але не може витерти. В них виступають все новi сльозини й
поволi стiкають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити
урочистостi, горнеться до не© i пошепки каже:
- То було за Укра©ну... Не плачте, мамо...
Всi чують той шепiт. Володько дивиться на сестру. Йому хотiлося б
обняти ©©, поцiлувати, але не вiдважу ться. Все-таки вони мужицькi дiти, й
пестощi ©м не личать.
А надворi така сама, як завжди, ясна рiздвяна нiч. Так само свiтить
мiсяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують вiд мiсяця ласицi у
вiкнi.
Скоро всi лягають спати. Завтра всi йдуть на всеночну. Зiстанеться дома
один Володько. Вiн би також пiшов, але хтось мусить дома бути...
На другий день до Матвiя приходить Катерина з Миколою. На столi
з'явля ться пляшка, ©дять, п'ють. Настрiй пiдноситься. Микола рветься
полiтикувати. Вiн все ще переконаний, що буде вiйна, що нiмець так не
погодиться, що большевики попруть на Варшаву... В Укра©ну вiн ще не
вiрить, бо в не© вiрить Володько.
Матвiй з ним не погоджу ться, бо взагалi не любить свого зятя. "Не з
нашо© костi, м'який i хлюстуватий..." Не хотiв, щоб Катерина за нього
виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. "Хай
собi... Тепер всi те й роблять, що полiтикують... Але по-дурному... Коли
треба було - мовчали..." Володько перечив батьковi: "Хай хоч говорять. I
це вже добре. Колись i того не було". Тут Матвiй змовчував.
Над вечiр Володько пiшов до Левинських. На Рiздво при©хав Олег. Роман
знову розносився з випивкою. Ма якесь там вино. При©хав Лiнкерт. Випити
необхiдно.
Володько не мав намiру входити в те товариство, але до нього
прив'язався Роман, i той погодився. Пана Глiба не було дома. Вiн пiшов
вiдвiдати учительку в Башкiвцях. Ключа вiд кiмнати мала матушка.
Роман попросив Олега, щоб вiн дiстав ключа. Олег дiстав. Пiшли до
школи. Олег, Роман, Володько, Лiнкерт i Саша. Сiли бiля маленького
столика. Випили. Над столиком на" цiлий зрiст портрет Шевченка. Саша довго
на нього дивився, I пiсля встав, взяв з лiжка простирало й завiсив
портрет.
- Н чево му на нас сматр ть,- проговорив задоволене. I Володько
обурився. Деякий час не знав, як реагувати. "Встати й дати йому в морду",-
думав. Нi. Зчиниться бiйка, розголос, скандал для пана Глiба.
- Так. Йому нiчого дивитись на таких людей,- проговорив Володько. Хотiв
бути спокiйним, але не мiг. Обличчя його вже горiло, очi блищали.
- Хахлацкiй бог... В шуб i папах ,- казав далi Саша.- I Настаящiй
Пугачев,- додав.
Володько ледве втримався. Олег зiрвався на ноги.
- Ви, Саша, не iм т права аскарблять ма©х гаст й!
- Н тва©х, а ма©х! - перебив його Роман.
- Тим гiрше,- перейшов Олег на укра©нську мову.- Ти дозволя ш, щоб
тво©х гостей ображали. Ви! Освiченi!.. Рускi !.. Фуй!
Саша зареготав.
- Чого, Олег, скачеш, як пiвник. Менi плювать на всi вашi етiкети.
"Чого я тут? Чого я з ними?" - думав Володько.- "Геть звiдсiль!" Вiн
встав.
- Я вiдходжу! - проголосив вiн рiшуче.
- Нi, Володьку! Почекай,- швидко казав Олег.- Не ми, а вони мусять
вiдiйти. Я дiстав ключа... Саша його перебив:
- Хто? Ми? Ми вiдiйдем? - при цьому вiдкинувсь на стiльцi й витягнув
ноги.- Спробуй мене вигнати,- проговорив нахабно.
Лiнкерт був цим заскочений i мовчав. Пiсля вiн вiдiйшов набiк i почав
низьким басом спiвати:

"Русь, i ти била пр краснай,
А т п р гнiйот твой труп..."

Це обурило Сашу.
- Пане Лiнкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росi©. Такою пiснею
ви ©© обража те.
Лiнкерт витягнувся на весь довгий рiст, заложив руки до кишенi й
пiдступив до Сашi.
- Пане Олександре Нуждiн! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви
обража те Росiю. Так. Ви! Ви син полковника, ви скiнчили середню школу, ви
були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте менi за
мого бувшого колегу Олександра Нуждiна,- При цьому вiн пiдiйшов до
Володька i церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лiнкерт круто
повернувся й також зробив крок. Роман кинувся мiж них, Володько та Олег
лишилися збоку.
- Панове, панове! - кричав Роман.- Та лишiть! Годi! От знайшли!.. У
мене нова пляшка!..
Саша й Лiнкерт лишили бундючнi, бойовi постави й розiйшлись. Виступив
Володько.
- Я все-таки вiдходжу! - проговорив вiн швидко й без прощання вийшов.
За ним вийшов Олег.
- Володьку! Куди йдеш? - кричав вiн навздогiн.
- Хоч зо мною? - вiдповiв Володько швидко й рiшуче...
- Куди?
- Побачиш.
- Я йду, але в мене ключi. Не можу ©х лишити самих...
- Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергiя.
I Володько швидко вiдiйшов.
Вечорiло. Погода змiнилася. Вчора небо було ясне, i свiтив мiсяць;
тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплiшало. Час вiд часу - там,
то там - пролiта велика снiжина.
Володько швидко йшов в долину до Сергiя. Йшов туди охоче. Вiн навiть
радi , що так сталося, що вирвався з того непри много товариства. Хоча бiг
вiн не тiльки до Сергiя чи хлопцiв. Хотiв бачити Наталку... Принаймнi
бачити.. Вiдколи пiдвозив ©© з мiста, стратив з очей... Навiть у церквi не
помiтив ©©. Питати також нiяково, але думка думкою. Коли засяде в головi -
не виженеш... I не заставиш ©© чимсь iншим... I не за©си... Хай вже Ганка
вибачить. Але йти проти серця тяжко... Кожний рух ©©, кожний усмiх, кожний
погляд... Ну, що може на свiтi ставити спротив? Це й та мрiя...
Володькова мрiя вiд раннiх, юначих часiв, коли то вiн ще тiльки рiс, коли
спинався на ноги й коли мiг уявляти "©©". Ось вона й . Нi, Ганко! Вибач
мою легковажнiсть...
Але нi цього, нi другого дня не зустрiв вiн Наталки. Був, зда ться,
скрiзь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на "колодцi"... З Ганкою
досхочу танцював, але Наталки не бачив...
А час бiжить. У таких роках вiн бiжить надто швидко. Свята мигнули й
нема... Буднi днi - то мороз, то одлига... Клопоти дома... Мала
читальня... Там вже тiснота, що нема де стати... А люди прибувають з-пiд
Одерадiвки, з-пiд Башковець... Тягне ©х щось сюди... Приходять, стають i
слухають... Очi ©х вiдкритi, а вуха також... Бачать i чують. 3-пiд|
Одерадiвки, з-пiд Башковець... Всi вони однаковi, тi люди. I тут i там...
Хочуть вони того кращого слова, аби тiльки впало воно десь на цiй землi.
Одного вечора, пiсля читальнi Йон, Антiн та Демид вiдiйшли набiк i щось
змовляються. Це вже надворi... Володько ще занятий... Його ще питають, що
буде завтра... I Обступили зо всiх бокiв, мов попа...
- Володьку! - чуе вiн за плечима. Оглянувся. То сам Йон.
- Ходи, щось скажу,- сказав вiн. Володько виступив набiк.
- Хоч з нами? - пита Йон.
- До вдошки?
- Нi. На другу гору.
Володько зна , що то за друга гора. Туди ще хлопцi з цього боку не
ходили. Вiн зна також, що там Наталка. Давно вже ©© не бачив i майже
забув. А може, краще не йти? Хвилинку подумав. Антiн, Йон, Демид...
Найкращi хлопцi... Не може ж вiн ©м вiдмовити. Перед ним сто©ть Йон i
чека .
- Йдем! - сказав Володько рiшуче.
За пару хвилин чотири чорнi тiнi вiддiлились вiд гурту й швидко зникли
в долинi. Нiч темна. З заходу вi прудкий одлижаний вiтер. Верхи дерев
гнуться й шумлять.
Парубки швидко перебiгли долину, перейшли рiчку, перелаз i пiшли пiд
гору вузькою, з обох бокiв огородженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже
ось садки... Володько вiдчував неспокiй. Не хотiв цього показати.
Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче пiдходили до садкiв,
тим його неспокiй зростав.
Дiвчата не сподiвались таких гостей. До них заходили менш поважнi
парубки. Часом приходив до Наталки Iван з Людвищ. Цього вечора його не
було. Четверо дiвчат спокiйно пряли, а стара Настина мати куняла в
запiчку. Бiля мисника на лавi сидiло кiлька менших хлопцiв.
Раптом забрехав собака. Всi настрожились. Настя встала й пiдбiгла до
вiкна.
- Дiвчата! й-Богу, до нас хлопцi йдуть! Хресто-святий! Йон!.. - Вона
не договорила. Перед вiкнами швидко майнули чотири тiнi, i зараз же
рипнули дверi до сiней. Дiвчата швидко почали охорошуватись. Одна Наталка
сидiла спокiйно, крутила свою прядку й смикала мичку. У сiнях тупiт,
рипнули другi дверi, i хата наповнилась гамором.
- Дай, Боже, всiм гоже! Чи приймете?
Дотепи, смiх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часi дiвчата
почали спiвати. Виводила Наталка. У не© при мний, грудний альт.
"Ой, там за горою, там за кам'яною,
й, там ломить вiтер рожу з калиною"
- виводить Наталка. Голос ©© пливе рiвно, спокiйно. Слова вимовля так,
нiби спiва про себе.
"Ой, там ломить вiтер рожу з калиною,
Ой, там розста ться козак з дiвчиною"
- спiва Наталка. Спiвають всi дiвчата, але тих не чути. Спiва тiльки
одна вона, бо спiва й дума над тим. Кiнь осiдланий уявля ться. Сто©ть
коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього
дiвчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж i пiсню сама
склала. Може, не ця Наталка, а ©© сестра, що жила колись, дуже давно, коли
ще були козаки, що ©здили в бо©.

"Вернися, козаче, вернися, соколю,
То впущу до хати, щоб не чула мати".

Голос ©© шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до
хати. Прийди! Ось все мо ! Тихо! Вiзьми мою душу з собою в бiй. Силу мою
вiзьми! Вiзьми мою красу й молодiсть!
"А як упускала, тяженько зiтхала,
як випускала, сердечно плакала".
Плач, дiвчино! Твiй любий козак вже махнув на сiдло. Прощай! Може,
завтра зiтнеться в степу з татарином i ляже трупом. А може, вернеться з
загорiлим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Вiзьме тебе й будеш його
навiк.
А коли скiнчилась дiвоча пiсня, хлопцi втяли свою. Пiсля завели
жидiвську школу. Антiн та Йон лементують басами:
дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: лiско-овий, лiско-о-овий.
Решта хлопцiв, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий...
Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дiстав з полицi
стару книжку. Хлопцi виводять кожний сво , а Володько спочатку тихо, а
пiсля все голоснiше й голоснiше почав шверготати, кричати, хитатися на всi
боки, бити книгою по столi, вимахувати кулаками.
Робив це добре. Дiвчата качалися зо смiху. А хлопцi все тягнули сво . У
хатi стало весело. Навiть Наталка щиро смiялася, i ©© бiлi зубки блищали,
мов перлини.
Коли скiнчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся,
обернувся кiлька разiв по хатi й сказав:
- А тепер, чеснi люди, розповiм вам казку. Хочете?
- Кажи! Хочем,- заговорили всi.
- Тодi тихо! Слухайте i вважайте! Сiдайте всi кругом, хто де знайде
мiсце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгi, кiстлявi руки,
глибокi очi, закритi довгими, сивими бровами.
Обвiв навкруги поглядом. Всi замовкли, нiби навмисне, нiби чекали, що
Володько ма викинути якийсь жарт. Але вiн не жартував. Серед велико© тишi
почав сво оповiдання.
- Було це далеко,- почав вiн поволi, розважно, виразно.- Не у нас. А
може, й у нас. У такiй саме землi, як наша... В одному селi був, жив
добрий господар на iмення Iван Борислав. Було це давно, а може, й не
давно. Було це на Щедрий Вечiр.
Iван Борислав знався на травах лiчничих, на добрих словах, на гарних
приповiдках. Всi навкруги по всiх селах знали його, всi любили й всi
поважали. Було пристрiт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто
вивихне - одразу кличуть Борислава. I хай то буде удень чи вночi. У свято
чи будень. У дощ, у сльоту чи метелицю... Нiколи нiкому не вiдмовляв
Борислав. Брав сво© лiки в торбину, у руку цiпок i йшов. Йшов до хворого,
до страждучого й нiс йому допомогу, розраду, нiс добре слово.
Одного разу на сам Щедрий Вечiр покликали Борислава до сусiднього села
Колотокiв. Хтось там ногу вивихнув i потребував негайно© помочi. А село те
було не близько. За горою. А цiла гора лiсом покрита, а в лiсi рови та
скелi, а стежки снiгом засипанi. Але Борислав устав i пiшов.
Прийшов до хворого, допомiг йому й верта ться додому. Пiзнiй був вечiр,
зiрвався вiтер, мело снiгом. Iвана не хотiли пустити. Казали йому:
- Не йдiть в таку погоду. Лишiться у нас на святу кутю. Будемо дуже
радi.
- Нi,сказав Iван.- Не можу зiстатись у вас. Пiду!
Встав i пiшов. Вiтер мiв снiгом, по небу тягнулись хмари. Тiльки
десь-не-десь проривалась i моргала ясна зiрка, нiби око гарно© дiвчини, та
ще час вiд часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий,
круглолиций мiсяць. Борислав квапився, бо хотiв до Нового Року зайти
додому. А стежки зовсiм заметенi. Снiг глибокий, копкий. Ноги грузнуть i
ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був
уже на горi, став, щоб вiдсапнути. I чу Iван з сусiднього села дзвони.
Великий дзвiн вдарив дванадцять разiв. Iван зрозумiв, що вiн вже не дiйде
додому, що Новий Рiк прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом i
вклонився до само© землi. Так, нiби перед ним стояв Новий Рiк, так, нiби
Iван його бачив.
В той час втих зненацька вiтер. Хмари на небi десь зникли зовсiм, I
лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, свiтлим
мiсяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги.
Молодi сосонки непорушне, нiби завороженi, стоять, бiлий, чистий снiг
iскриться в очах, i стiльки скрiзь розсипано барв, що нiхто не зна , яка з
них краща.
I почув Iван, що зовсiм недалеко вiд нього хтось нiби закашляв. Так,
нiби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Iван насторожився й зрадiв.
О, дума ... Iще одна душа серед цього лiсу в такий час знайшлася. Хвала
Богу! I не встиг Iван докiнчити сво © думки, як з-за молодо©, розлого©
сосни виступив дебелий, старий чоловiк. Мiсяць ясно освiчував його велику
постать. Мав вiн довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим,
виложеним ягнячим комiром кожусi. На плечi у нього ловецька рушниця, а
коло нього великий ловецький собака-вовчак.
"Ну,- дума Iван Борислав.- Не зробив я нiкому зла, не думаю, щоб i
менi хтось хотiв його робити".
Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:
- Слава нашому Боговi! З Новим Роком будьте здоровi, добрий чоловiче! А
той вiдповiв:
- На вiки-вiчнi слава йому! I вас з Новим Роком вiтаю. Звiдки
мандру те?
Так i так. Все, як було, розповiв.
- Ага! - сказав чоловiк з рушницею.- Так! А чи не могли б ви пройтися
трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? I чи
готовi вашi села?
Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Iван Борислав, був
завойований чужинцями. Були там над Днiпром села, але не жили в них вiльнi
люди. Панували надi ними чужинцi. В урядах, в судах, у школах. Навiть у
церквi. Не признавали чужинцi тих людей за людей. Не хотiли шанувати нi ©х
самих, нi дiтей ©х, нi ©х святих могил. А люди мов полоненi, коритись
мусили.
Iван Борислав сказав незнайомому:
- Маю час i охоче з вами пройдуся... А в селах наших нiчого нового. Все
ще так , як було.
- Ну, то обiйдем ось цю гору й пiдем, скажем ©м,- сумi проговорив
незнайомий.- Ходiмо!
Обидва пiшли. Увiйшли в лiс глибокий. Йшли без стежок, без дорiг. Часом
на якусь галявину виходили. Мiсяць свiтив на них з високого неба. Довга
тiнь тягнулась за ними. Собака, йшов спокiйно по слiдах незнайомого.
Обходили всi яри, всi долини. Виходили на гори й дивились з них униз.
Краса й тиша скрiзь стояли. Iван часто не мiг заховати радостi, який то
гарний, великий Божий свiт, яка чудова та його земля. I втоми вже не чув,
бо радiв, як мала дитина. Здавалось, що вiн вперше в життi подивився на
землю свою звисока й вперше побачив ©© сво©ми очима.
- Господи Боже! - казав собi в душi.- Ти диний можеш спасти нас вiд
великих грiхiв. Син Твiй за цiлий свiт постраждав i викупив його з неволi.
Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дiтей сво©х.
Поки молився так Iван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом
тiльки зупинявся, ставав, обтирав пiт на широкiм чолi й тяжко вiддихав.
Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Мiсячне сяйво зовсiм
заливало ©©. Снiг горiв самоцвiтами. Тут незнайомий зупинився й глухим,
тремтячим голосом сказав:
- У долинi цiй колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих
людей. Боролися й впали за свободу, ©х перемогли. Вони вже давно вiдiйшли
вiд нас, але душi ©х тут... В оцiй долинi. Ходiм до них.
Недовго вже йшли. Пiдiйшли до яко©сь стiни, що чорнiла, мов лiс
великий. Сюди й туди не видно кiнця. У стiнi тiй залiзнi дверi, а на
дверях два великi, мiдянi кiльця. Взяв незнайомий за те, що з правого
боку, i вдарив ним раз, потiм ще раз i ще раз. Три рази вдарив тим
кiльцем. Довго не чути було нiчого, Борислав, незнайомий i собака спокiйно