Самчук У.. Волинь

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



ЧАСТИНА ПЕРША. Куди тече та рiчка

ВЕЛИКИЙ ПОХIД

Батько корчу пнi за лiсом на вирубi - гейби не заважали на тому шматку
такого дорогого поля. На новинi добре просо вродить, а там i пшениця, та
прокляте оте корiння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не так
легко, але хiба батьковi першина? П'ять отаких десятин сво©ми власними
руками вичистив, а самi, либонь, здоровi зна те, що то за лiс ще перед
парою рокiв стояв на цьому гарному мiсцi. Що то були за сосни, та дуби, та
липи... А хiба тiльки тут?! А отам в Осовцi! А на чеських полях! А на
панських! А на Тимошiвщинi... Рве, було, та рве, як буревiй, а все, "щоб
просо вродило, а пiсля пшениця".
А "вона", тобто мати, пiшла до млина. Ось уже третiй тиждень валя ться
там та гелетка[1] жита i нiяк його не змолоти. Не диво, коли б хоч млин
далеко, а то ж пiд боком. Та що порадиш? Завiзно. Хлiба, мовляв, зародило,
то кожний силомiць на зламання карку до млина преться, так нiби не хватить
йому води.
Василь корови пасе i вже "на цiлий день", бо днi, як не кажiть,
укоротшали, а паша на тих Валах не дуже то виляга . Не попасеш довше
худобину - не питай з не© й молока.
Володько й Хведот? Тi лобурi! м що... Для них все ще готове прийде до
рота. З них ще, як з кози шерстi чи з козла молока. Куди його ще попхнеш,
коли першому щойно вiд м'ясниць пiде сьомий, а другому аж пiсля друго©
Пречисто© четвертий. Сиди на печi та носом пiдшморгуй.
Але хiба та дiтвора всидить вам дома. Поки вешта ться отут десь близько
мати, доти й вони тут - майже, як тi курчата бiля квочки, жебонять. Але
варто матерi бодай на хвильку вiдвинутися, чи то на рiчку сорочку
виколотити, чи то до млина, чи на ярмарок, як i дiтиська обо одразу
кудись котяться i хто зна куди. Страхота - ота рiчка поблизу... Та
Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале
i зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до нещастя-страхiття не
дiйшло.
Хлопчисько ото завше дiло з огнем ма . Ледь, бува, розвидниться, а воно
вам вже раха ться (i де його та охота береться) i, чи лемензнуло[2] що, а
чи й так - бере отого меншого i волоче його за собою бозна-куди. Завше до
того лiсу тягнуться - лiс для них, що бур'ян для курчат. Полiзуть ген
отуди в соснину на Мартинове або до Таксарово© контори i там цiлий Божий
день без ©дла i без сiдла[3] пропадають... "Ми, мамо, огонь кладемо,
назбила м тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо i ©мо". Це
все вам отой Хведотисько шепелявить, бо Володько... Той би такого
"накладемо" вiд батька дiстав, що вдруге йому не захотiлося б... Той вам
прийде ввечерi по вуха обмурзаний i анi пари з уст. Мовчить, i тiльки
оченята синi-пресинi та ще кирпатий носик... А оченята розумнi, та
полохливi, та такi вам глибокi - в кого воно таке вдалося, Господоньку,
подай сили та хорошi, Мати Пречиста, щоб здорове росло - люди будуть...
Так ото посунуться, як сказано, в той ©х лiс, печуть там тi сво©
"калтоплi", гурма побережниково© дiтвори до них прилучиться - сухе листя,
вогнi, дим, а репетують, що тобi безума...
Отако раз заманулось бахуровi наложити огню ще й над рiчкою. Задумано -
зроблено. Бере, чу те, головешку з огнем i сунеться з нею до само© клунi.
Нi батька, нi матерi на подвiр'© якраз не було, а йому, чу те, заманулося
взяти з клунi пшенично© соломи на розпал. Один Бог, видно, схоронив вiд
нещастя - Боже, Боже, таке страхiття лихе!
А Хведотисько (штанята йому все спадають на п'яти, бруднiзна сорочка
ворочком iз заднього прорiзу вилазить) i собi за ним тягнеться, та носом
пiдшморгу , та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазу , вiд
чого край рукава нiби шкiрою облямовано. Володько каже йому зi стiжка
соломи насмикати i то стiльки, що той ледве-ледве руками сягне, а живiт
так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться.
Так i до рiчки дотьомбали. Багаття раз-два i готове. Поклав на землi
головешку, соломи, сухого верболозу, кiлька разiв дмухнув, ковтнув дещо
гiркого диму, дещо сльозу пустив, i сухий верболiз iз соломою, як стiй,
спалахнув i затрiщав весело.
А пора ж осiння, вiтер студить низом i до всього гостро торка ться,
сонце, червоне та велике, поволi за млин хова ться, верби листя сво ,
рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр'я весною, стрясають iз себе до землi, до
рiчки i де попало. Дiтиськам ноги мерзнуть, а вони ©х сунуть в огонь, нiби
куснi корiння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько
все Хведота дiйма та хвилi йому не да , що той, мовляв, не вмi збирати.
Хлопчиськовi, мовляв, ось вже четвертий, а принесе одну ломачку i
чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не вiзьме його iз собою огонь
класти.
Хведот зовсiм-зовсiм такою погрозою розторощений, зi шкури вилазить. Не
винен же вiн, що те прокляте ломаччя йому не да ться, що штани його такi
зрадливi, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився, полетiв
комiть головою, носа до кровi розчовп та ще й сорочку розпанахав. Дадуть
тобi мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самi вiд себе спливають
на очi, а кров, змiшана iз сопляком, сочиться й сочиться, так, що тут нi
язик, нi рукав не поможе бiльше.
Володько ж надто крутий i не зна милосердя, допiка до живого... I
зна чому. Хто то за все вiдповiдь дасть? Вiн - "до всього приводець". Той
тобi сорочку роздере, носа розквасить, у грязюку всунеться, все "сам
зробить", а ти Богу духа винний, iди та вислухуй за нього, та дiставай
ляпаси, та вибрiхуйся. Гiрко, гiрко... I образливо... I несправедливо...
От хоч би тi "ручиська та ножиська", що на них "хоч гречку сiй". Спробуй
обмий таке - "Господоньку, Господоньку! Коли б ти менi хоч одну дiвчину
було послав, а то все отi бахурi". I чого тi мама нарiкають? Просив же
вiн, щоб купили йому чоботи, щоб не був вiчно босий? Просив. Не послухали
- чого нарiкають? I Володько дивиться на тi сво© "ножиська", супить брови.
- Хведоте! Не тич нiг до огню! Попечеш, а мама скажуть, що то я
навмисне тобi попiк! - пада враз голосне i суворе.
Хведот здрига ться, шморга голосно носом i слухняно задочком
вiдсува ться вiд огню. Потiм глянув боязко спiдлоба на "Воводька", що той
далi зробить... Але той уже, видно, "такою дурепою" не цiкавиться бiльше.
Щось, видно, iнше сплило йому на думку. Ось вiн устав, пiдiйшов до краю
берега i вдивля ться чогось до води в рiчцi, що тече поволi та лiниво,
мiсцями робить закрути, мiсцями виру i щось потиху, зда ться, сама з
собою говорить. Володько, зда ться, також з нею розмовля ... Он пливе
гурток iржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом i,
зда ться, пита : куди ви пливете? Тi мовчать, пливуть далi, Володько
проводить ©х так далеко, доки сяга його зiр i вже щось iнше бачить. Он
якась ломачка -пливе,кусник свiжо© трiски... I ломачка, i трiска, мов
кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе пливе i все зника .
Плюнув до води, i та маленька цятка його слини також попливла i також
зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку!
Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити.
Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода? Та цiла рiчка? Володько
сто©ть, руки заложенi за спину, очi впертi в прозору, жовтаву воду, на
обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за
водою? Отак усе лугом та лугом... I куди б зайшов? Це ось довкола "наша
Лебедщина", а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом сходить сонце,
невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти
отак просто-просто i там... море. Аж страшно. Таке велике, велике, нi
кiнця, нi краю, сама вода i вода... I глибоке, глибоке! Володьковi очi все
ширшають i ширшають, на щоках з'явились рум'янцi. Щось дуже сильне тягне
його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б... Бачити. Чути. Знати.
Але ж нi. Там ще не море. Там лише став великий, та стависько, та
очерети. Тож Володько добре пам'ята , як-то одного разу старий Лук'янчук з
Лебедiв розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще малим був, як
оцей ваш,- i показав на Володька... (Хiба я такий малий?) - Батько мiй
покiйник не то, щоб рибачили... Нi. Але, бувало, з покiйним Юзьком
Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко щоб
там йшли - боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климово© сiножатi,- там вир,
батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганя , i поки отак люльку
викуриш, у саку, аби - Боже поможи,- витягнув".
- На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а тому i село так
звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають. Ех! - I в
тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався.
- Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби,
чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно. Люду-сарани намножилось. Виловили,
вистрiляли... Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько? Верболози? Тож,
бувало, як оком глянеш - гонiв на тридцять здовж пуща сама, та стави, як
скло, та очерети, як лiс... А птахiв-буга©в, а качок... А все то реве,
рокоче, свище...
Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов
у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одно© рисочки його лиця, нi
одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу.
Володько робить кiлька крокiв далi. Там три верби, нiби три горбатi
верблюди, з обох берегiв одна до одно© нахилилися i то так, що, зда ться,
вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не раз
лютi бо© зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб сво©м черевом зовсiм
через воду лягла, перетяла течiю, створила вир. Вода, щоб текти далi,
мусить кришечку здуситись, вiдбитись убiк, управо, закрутитись там i,
вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi.
А скiльки там листя та смiття всiлякого, та пiни, що нагаду велику
стару мухомору. Володько закачу штанята, бо як його втриматись, щоб не
полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кида огонь i, забувши, що
ма гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама беззастережна
зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага... Зiйшов на обчовганий стовбур
верби ("i як вiн, хал ла, не бо©ться"), присiв навшпиньки i дивиться
мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить, i мовчить, i
надутий такий. I як то воно так? I чому то тепер нема "того риби та
рака"? - дума вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося. Напевно ще
щось . Он там щось мигнуло. То в'юни та линьки... вони такi меткi та
слизькi, що ©х нiяк у руцi не втрима ш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i
рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що ма вiсiмдесят рокiв, повзе...
Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя,
що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив сво ю люлькою з довгим,
брудним чубуком. Але це не довго трива . Його цiкавить, чому це дiйсно
нема тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I чого змiлiла рiчка? I де тi
очерети та стависька, та верболози з бугаями, i що це за буга© такi?
Володько вичува , що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не ма
сили. Усе тягне i тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто зна , чи не
втече вона одного разу зовсiм у безвiсть.
- Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько.
Хведот здрига ться, не чекав такого, шморгнув голосно носом i
перелякано вiдповiда :
-Сцо?
- Зна ш ти що?
- Не знаю, нi...
- А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу.
- А ти не сказис мамi, як бозитимусь?
- От дурний. Щоб я ще й мамi казав... Божись!
- й-бо, не буду.
- Що ти не будеш?
- Не буду плакати.
Володько глянув на Хведота з виразом - "чи можна ще тво©й божбi няти
вiри", бо вигляд того рiшуче мало виклика довiр'я. На щоках позасихали
патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки Володько
звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив:
- Зна ш що, Хведоте? Давай пiдемо отак... Зна ш? Отак туди... До
Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? - i вказав рукою напрямок.
- Добре,згодився одразу Хведот, шморгнув веселiше носом i
пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що "другим разом не вiзьму тебе огонь
класти".
- Ми,поясню Володько,- побачимо, куди тече та рiчка. У Лебедях став
великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не зна ш, що це
таке.
- Не знаю,щиросердечно призна ться Хведот...
- Такi, як гуси. Зна ш?
- Мгу,шморгнув той носом.
- Ну, то ходiм.
З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за руку. Йдуть просто
здовж рiчки, i що ©м до того, що сонце ось зовсiм хова ться, що потягнуло
дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по
тамтому боцi долини. Перед ними виразна мета, i досягти ©© вони
будь-що-будь мусять.
I воно було б ще несугiрше, коли б рiчка не робила отих осоружних
закрутiв, бо саме на тих закутках бува найцiкавiше зупинитися, поглянути
у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи верболозу
ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне i
цiкаво глянути, чи не ма вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на закрутах
бурлить, та виру , та на всi боки лiниво поверта ться i все то так дуже
цiкаво.
Але час також бiжить i треба йти далi. i мандрiвцi йдуть. I коли
вiдiйшли так далеко, що ©х хата зникла з овиду, ©м почало робитись
нiяково. До всього почало виразно сутенiти.
А ставу з лебедями все нема та й нема. Володько, розумi ться, першим
збагнув становище, хоча вiн ще мовчить. Хведот натомiсть нiчого не
помiча , вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почува себе зовсiм бадьоро.
Володько ж вже тихцем подуму , чи не краще б воно повернутися, бо тут вже,
як звичайно, прочуханом запахло.
I вiн зупинився... i дивиться перед собою... i мiрку . На Хведота також
находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смi щось
питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ.
I враз рiшення запало. Володько круто мiня свiй намiр. Не питаючи
Хведота, вiн поверта назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото,
до польово© стежки. Хведот не розумi , що з тим дi ться, але що тут багато
розважати - iти так iти. I спочатку йшлося гаразд, пiд ногами твердий
грунт, але згодом той грунт ста м'якшим i м'якшим, аж нарештi дiйшли до
такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд
них чвирка брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини на купину,
Хведот грузне, пада , й незабаром його скромна постать перетворилася у
найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей - суцiльна руда пляма.
Але вiн все-таки йде, довго трима ться, хоча плач висить йому на устах,
на носi, на очах. Пам'ята свою присягу, i, може б, воно обiйшлося все
гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотика ться i летить у багно
сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але не
ма досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло.
От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його
тепер робити? I як його з'явитися на очi матерi, а ще гiрше - батька? Знов
те "вiн до всього приводець" задзвенiло в ухах...
- Цить! Чу ш? Цить, кажу тобi. Хведот реве.
- Цить! - розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
- Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти... божився,-
це останн вирвалось з Володька через плач.
Хведот миттю перестав ревiти; йому тяжко, йому холодно, вiн увесь
дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли вiн
присунеться до хати в такому виглядi, а до всього з такими страшними
злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено, i це Хведот дуже
добре зна .
Володько вдоволений зi сво © витiвки, вiн би й так нiколи не сказав
мамi, бо ж на кому все то ско©ться, але добре, що той повiрив. Сяк-так
iдуть далi i ось вилiзли на сухе... I лише тут Володько зрозумiв i збагнув
справжн значення свого пiдпри мства. З них обох стiкали бруднi патьоки,
тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрiвця, i вiн сам не
видержав... Заревiв на цiлу губу - боляче i ображено. Вiн же тут
зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося... Хведот негайно пiддержав
йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями.
Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до сво © хати.
Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував
на сво му задку дотики батьково© попруги, i це порядно його бентежило.
Але коли увiйшли до хати, там було темно i безлюдно. Значить, нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i не витираючись, подерли обидва (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю всiх
покривджених дiтей - ©х найнедоступнiшу фортецю - пiч. Сидiли там пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо пiдшморгували носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi, солонi сльози, а вiн, щоб не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував ©х язиком.
Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
- Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi: - То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого старшого (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору i
не було дiтей дома?
Батько нi пари з уст. Тяжко сiв бiля столу, закинувши наперед
настiльника, щоб бруднiзними рукавами не замазати його. Виразу його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi побачити годi, але ота тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння матерi вимовно казали про все, що
твориться в тих мужицьких душах.
- I чого ти мовчиш, як пень? - чiпля ться мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського порубу... На
лузi була, у млинi... Нiде ©х нема ... От, горе мо , горе!
Батько сплюнув.
- Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я знаю, що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й ма ш...
- Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто його в повiтря лихе
вчить.
- Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого ("Ого! Добре вам
протягнути",- дума Володько) через-плiч, то галасу на цiлу околицю
наробиш. Тепер ма ш... Як десь усунуться в рiчку - будеш бачити.
Та все-таки батько звiвся i, сказавши, що "чортова спина болить",
наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти.
Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу, що тиснулись у
горлi. Довго стискав сво© тремтячi уста i цiпив зуби, щоб не подати
голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв
вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i Хведот. Дружний, на
два голоси, концерт по вiнця виповнив хату.
На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще не було дома, а батько,
видно, так був наморений, що йому не тiльки сво©, а й циганськi дiти не на
умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти ©х шукати, а все-таки, раз
узявся за клямку, не випадало вертатися.
- Треба ще до хлiва заглянути,- сказав вiн, хоч перед хвилиною там
якраз був.
А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i, патраючи
©х, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi прислiв'я, стягала з
них "оте дрянтисько", мила отi "ручиська та ножиська", а далi
суворо-пресуворо наказала, що "якщо менi не будете ©сти, то я вас тутеньки
розтрясу, i зараз менi спати марш".
Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки не вернувся
батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiма . Але спати Володько одразу
не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки перебачено й передумано.
Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та ©х рiчка, так i
залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi снi.
Снились йому кручi, вири, раки, лебедi i багато всячини. Нi, не мiг
спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось доганяв.
Глибокi i уривнi зiтхання виривалися з його груденят. Ляк, бажання i
багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула на
дiтей.
- Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i теплою "дрантиною"
прикрила ©х чорнi, порепанi з порознепiреними пальченятами "ножиська".
Увiйшов батько, мовчки щось там з'©в, переказав "Отченаш", мовчки
роздягнувся, лiг на тверде сво логовисько i дуже хутко заснув кам'яним
сном.
Другого дня - недiля. Погода лагiдна, м'яка. Рано батько вибрався до
церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на "вечiрню" до монастиря, бо хто
зварить обiд? А церква не близько, верстов п'ять, у сусiдньому селi
Дерманi.
Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав,
а опiсля мав вигнати худобу...
Батько дав коням обрiк, напо©в, заклав ©м за драбину сухого, молодого
очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi,
мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не вiдми ш
же мозолiв. Опiсля гуньку нову одягнув, щiльно пiдперезав ©© сво ю
попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий рiк", що вiн
при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув по
ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз також сво©
"халяви-бутилки", й урочисто вiдiйшов до церкви.
Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн лама голову,
що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота, i перше, що
вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбира йому охоти, i
вiн невгамовно бiга навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так воно завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не дiстав. А тутка от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи бiльше не буде
гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху. Для нього
це мiсце схоронища i та мничих думок. Тут стiльки всього цiкавого.
Особливо приваблю його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там,
мабуть, всяко© всячини. Тому-то мама й ве пускають до не© нiкого. Он яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
Почуваючи себе невинно ображеним, вiн почина мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрi , в що потiм
зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його крiпко намоченим путом виб'ють
"через плечi". Вiд цього Володько почина кашляти, харкати кров'ю, хирiти,
"так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волi краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i Петро. Хай i вiн
умре. А тому вiн гордо вiдверта лице i не прийма того, що дають йому
мати, "навiть булки з солодким молоком, i навiть цукоркiв, i нового
купленого кашкета зо звiздою".
А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав. Як дуже хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що, кажуть, однолiтком з
Володьком. I навiть, зда ться, як мiркують мати, родився в той сам день.
Володько усмiха ться. Йому нiяково про це згадувати, бо позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав, що то
сам цар. Це смiшно, розумi ться. Але тодi "вiн iще був малий". Тепер уже
його таким царем не обдуриш. Однак все-таки не пошкодило б зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумi ться, де москалi, там i цар. А при царевi
мусить бути i син його.
Мiрку просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок будинок,
кида кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандиба , значить...
Аж тут раптом над ним хтось:
- Добрий день, Володьку!
Огляда ться - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто, як на календарi намальований. Щоки червонi, очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у
Володька.
- Дай, Боже, здоровля! - вiдповiда Володько.
- Ти Володько, Матвi©в? Правда?
- Еге!
- Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я от тебе до себе у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
- Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi ©здили.
- А хочеш ти зо мною?
- Ще б нi! -! Володько, розумi ться, все геть-чисто розкаже. I як його
завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили за те лише, що вiн
"нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата".
Той розумi його. Да йому багато, багато грошей, купу йому новi
штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки тi довгожданi, вимрiянi
роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у Харитонового Iлька,
або iще кращi.
I тодi Володько прийде додому. Виложить на стiл цiлу купу грошей i
скаже: "Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили, але вiзьмiть собi
оце все". Скаже це, а сам: "будьте здоровi" - i пiде собi назавше з дому.
Ах, як тодi "вони" шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн усе хотiв
лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважа , що то
вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи - витяжки на три карбованцi. Мамi
м'якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги ©м не приходилось на печi грiти...
Але в той час чу рiзкий, розбитий голос:
- А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку! А йди-но, чмано
замурзана, обiдати!
Мати. Знов мати. Всi мрi©, нiби тiнь, злиняли i розвiялись. Крути не
верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька, бо мати... Де
там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi".
Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн зна ,
що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз.
Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка велася