Самчук У.. Волинь

Готовi перуки. Готовi ролi. У суботу вечором ще була надiя, але при©хав
Сергiй i привiз вiдмову.
Пiд читальнею ще бiльше людей, нiж звичайно. У читальнi також повно.
Вiсткою, що ©© привiз Сергiй, всi були приголомшенi, але найбiльше пан
Рона. Вiн був так переконаний, що дозвiл буде. Володько встав i сказав
кiлька слiв.
- Товаришi,сказав вiн.- Не сумуйте й не падайте духом. Це тiльки
початки!
Можливо, що його й не всi зрозумiли. Потiм вiн сказав кiлька слiв до
людей пiд читальнею. Говорив через вiдчинене вiкно.
- Прошу уваги! Вистави не буде. Повiтове староство не дало нам дозволу!
Надворi зчинився гамiр, але Володько його не слухав. До слова прийшов
Рона.
- Так, панове! - казав вiн.- Тимчасом до побачення... У Другу недiлю
влашту м шаховий турнiр. Будемо змагатись без дозволу. А тепер пiдем.
Вiдходячи вiн ще звернувся до Володька.
- Перекажiть вашому братовi, що я продаю землю. Вiн був у мене, але я
ще тодi не знав... Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись...
Вiн подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили iншi - хлопцi й
дiвчата. При цьому кпилися з себе самих. Настрiй не був пригноблений.
Навпаки. Кiндрат, мабуть, пригадав собi минулорiчнi вибори й затягнув
хрипливим голосом "Ще не вмерла"... Йому дехто пiдтягнув. Впало кiлька
непристойних вигукiв, але Володько втихомирив.
- Спокiй! Без iстерики!
Вiн залишився останнiм. Мав намiр вiдiйти за Наталкою. Вона там напевне
десь його зачека . Але до нього прив'язався Йон. Був вiн, як звичайно,
напханий сердитими словами i всi хотiв одразу висипати перед Володьком.
- А що? Не казав тобi? Бачиш!.. Треба iншого...
- Ну, що? - сердито питав Володько. Це вже йому докучило.
- Органiзацi©... Опертися на силу. Кажу тобi: не сиди тут. Йди туди.
Займай там мiсце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, i ми матимем опору.
Не розумiю, чого ти ждеш...
Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далi.
- Тут вже велика органiзацiя. Ми мусимо включитися до не©...
Невiдмовно мусимо. Ти все: "Просвiта", "Просвiта"...
"Просвiта" не поможе. "Просвiту" можна придушити за один день, а тут
треба...
Вiн все говорив i говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його словах
безлiч ненавистi. Володько мовчав, слухав нiчого не перечив. Здебiльша вiн
годився з Йоном. В його вухах тiльки звучали слова, сказанi колись Глiбом.
Не мiг переказати ©х Йоновi. Той ще не розумiв Москви i не-Москви. Його
чуття було ще чисто земляне. Його брат був десь там бригадиром, писав
гарнi листи, багато обiцяв, прислав навiть свiтлину. Це Йон розумiв. Все
решта в нього - "петлюрiвство" й "сентименти" - слова, заученi на
партiйних сходинах у Крем'янцi.
- Все це сам знаю, Йоне! - накiнець казав Володько.- Тiльки воно не
таке просте, як ти дума ш...
Йон на це сердито сплюнув. Вiн покинув Володька й пiшов. Обiцяв, що
буде сам органiзувати хлопцiв. Тодi побачить, хто переможе.
Подi© останнiх тижнiв поважно вплинули на Володька. Мусив думати.
Враження вiд книжки. Наталка. Ранка. Йон iз сво ю сердитою мовою.
Заборонена вистава. Стiльки вложено працi, напруження, надiй. Це змушу
думати про будучнiсть. Що буде далi? Днi летять, роки йдуть. Вiн сам, нiби
в повiтрi. Так. Вiн жив сво©м великим коханням, але життя робить удар за
ударом i змушу дивитись на свiт тверезими очима. Необхiдно вiдважитись i
зробити якийсь рiшучий крок.
Переказав батьковi слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.
- Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?
- Казав записуватись...
- Ну, добре... Але ж... Якраз такий час. Як ми йому скажемо? Може, ти
пiдеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?
Матвiй хвилинку подумав i сказав ще рiшучiше.
- Пiди. Це треба. Я тимчасом сам зайду до Рони. Василевi земля
потрiбна.
Потiм Володько сказав батьковi про заборонену виставу. Це його менше
торкнуло.
- Ти-но пильнуй бiльше землi. Це главне,- сказав вiн.
- А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як впильну мо, коли
нам ©© вирвуть. З рук рвуть.
- Дума ш, поможе вистава!
- Поможе собi свiдомий народ.
- Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогоднi збирайся та йди! Якраз
недiля... I скоро вертайся, бо всюди повно працi.
Одночасно сказав Настi:
- Зготуй йому що на дорогу. Скоро!
При цьому вiн, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може втiкти
й Василь не пiйма ©©. Треба робити скоро. Не можна гаяти нi одно©
хвилини. Володько зна , що в такi моменти перечити старому небезпечно.
Одразу почав збиратися в дорогу.
Збори невеликi. Документ, вузлик харчiв i готово. Перед ним п'ятдесят
кiлометрiв дороги, але зна ©© дуже добре. Навiть при мно ще раз пройти
тими лiсами, пiсками... Пригадати старi стежки. Вийшов з дому бадьорий i
пiшов навпростець через Угорщину. Шкодував тiльки, що не мiг ще побачити
Наталки. Хлопцi будуть також без нього. Там ще стiльки роботи. Все треба
розбирати й приводити до порядку. "От будуть лаятись,- думав вiн.- От
наберуться огню..."
Матвiй одразу пiшов до пана Рони. Той ще спав. Не хотiв чекати даремно.
Пiшов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очi хотiли бачити ще.
Вийшов але ю з саду й зупинився. Перед ним не поле, а ласкава долоня.
Сонце освiчу ©©, i Божi дари хвилюють сюди й туди, як морська вода.
Старий зняв шапку. Вiтер поворушив його сивим, рiдким волоссям. Очi його
прояснилися. Вiн вже бачив свого улюбленого Василя, що йде тим широким
полем, оре його i сi . Отам може поставити хату. То добре мiсце. На город
там також добре. Трохи до води далеко, але потiм, з часом можна отам нижче
дiстати воду... Глибоко тут вода, але дiстати можна... Тимчасом буде
возити воду з долини.
Любить вiн того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого, але
зостався братiв. Його дiти не такi. Розходяться, куди можуть. Не чують так
землю, як вiн сам. Вiн би мiг ©© цiлувати. Обняти старими руками й
цiлувати. Оцю саму, що топче ногами, що наступа кожний день. Шкода,
шкода! Ах! Так роки втiкли. Ще хотiв би змагатись. Тi дiти... Що вони? Не
зовсiм довiря ©х силi. Якiсь такi все перечуленi, панькуватi... А з
панськими руками до дiла не пiдступай. Дiло робить мозоль, твердiсть...
Пiшов у напрямку долини. Там, зда ться, суглинок. Коли б отак викро©ти
його... Ну, але не бiда. Погно©ти - родитиме. Тут земля - земля. Пригадав
старий Володьковi слова: "З рук вирвуть". Якi дикi слова. Людинi вирвуть з
рук власний шматок хлiба, а ©© випхнуть... Куди? I не спитають, куди. Йди,
куди хоч - у воду, у далекий свiт, вiшайся на банти...
Але... Тут старий зупинився i випростався. Подивiться! Вiн ще все-таки
великий. Вiн ще ма силу. Вiн вже постарiв, так... Одначе навкруги нього
ростуть пасинки - сини й дочки з його кровi й костi, що вийшли з цi ©
землi, на якiй сто©ть вiн, його дiд i прадiд. Це, мабуть, i закон! Той
найбiльший, найсильнiший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба,
дума старий, сили... О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону мала рiч,
то сам закон без сили - нiчого... Так воно ...
Потiм старий пiшов до пана Рони. Той вже встав.
- Зд сь какой-то мужiк прiшол,- доложив Марко.
- Кто там? - гукнув з кiмнати пан Рона, але Матвiй вже протискався
незграбно у вузькi дверi.
- Це я,сказав вiн.- Добре утро!..
- А-а-а! Дядько Матвiй! Здрастуйте! - казав пан Рона, зав'язуючи
краватку.- Що скажете?
- Чув, зна те,- казав повiльно Матвiй,- що прода те землю.
- Продаю.
- От я й прийшов... У мене, зна те, племiнник Василь, син мого брата.
Так вiн ото хоче...
Пан Рона зав'язав краватку й обернувся до Матвiя.
- Я вчора казав Володьковi про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо дiло.
Землю продам. Не вмiю на нiй робити... Матвiй затупцяв.
- То зна те... Що кому... Воно так. Хочу, значить, довiдатись цiну.
- Триста рублiв. Золотом,- коротко сказав пан Рона.- Нi, нi, нi! -
казав далi пан Рона, хоч Матвiй йому нiчого не перечив.- Нiяких iнших
грошей не прийму. Тiльки золото.
Матвiй згоджувавсь:
- Золото так золото. Землi за марки не купиш. А от що триста рублiв...
Воно...
- Дорого? - перебив пан Рона.- Не дорого. Остання земля. Дякуйте, що
продаю. Не продав би вам - прийшли б iншi й забрали б...
Матвiй це сам зна . Перечити тут зайве, а до того цiна можлива. Сам
колись дорожче платив.
- Ну,проговорив вiн.- Я нiчого. Будем брати. А за грошi не бiйтесь...
Згодились. Хай тiльки приходить Василь i вiдкрою , скiльки потрiбно.
Матвiй вдоволений. Вийшов вiд пана Рони осяйний i щасливий. Все-таки ще
вирвав шматок землi з нероботящих рук i передав у роботящi. Це йому не
первина. Вирвав ©© на сво му життю досить, але не за дурно. Сво©м потом,
працею й золотом... Не хотiв би iнакше. Хотiв, щоб було то його за всiма
правилами...
А Володько все йшов i йшов. Цiлий день. Через лiс - просто так, як
бачать очi. Часом тiльки виходив на дорогу. Дорога пiщана, копка. Пiсок
розiгрiвся сонцем i пече в ноги.
Самота виклика безлiч думок. Пригадуються минулi роки. От тут не раз
iшов, отам спочивав. Зна , коли i як то було. Пригаду виразно той настрiй
при мно-меланхолiйний, бо йшов переважно восени, коли спадало листя та
шелестiло пiд ногами. Завжди з радiстю йшов туди, на пiвнiч. Там все-таки
якось iнакше... Завжди це виразно вiдчував.
Трохи iнакше i тепер. Весна, все зелене, спiвають птахи. В сосновому
борi сильний запах живицi. Сам вже не той - майже мужчина з довгими ногами
й мiцними м'язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось вийде вона
сьогоднi в село й нiде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.
Так воно тепер. I багато воно тепер змiнилося. Навiть дерева, зда ться,
не тi... I небо... Не так промовля до тебе, iнакше дивиться, не тi думки
виклика . Аж дивно, яке то було тихе життя. I верби, i бiла хатка, i
лагiдний захiд сонця... Зорi з неба лагiдно дивились. Де те все дiлось
тепер? Нiчого нема. В очах все ще розбурханi хлопцi, спiв учорашнього
вечора, сердитий Йон. З його уст вискакують слова, мов жарини. Кожне
болить i пече. Знов тi рiзнi уряди. I тi також сердитi. По всiх мiстах при
бюрках люди, й нi одного лагiдного обличчя.
Чим далi йшов Володько, тим бiльше пробирала втома. Перш усього ноги.
Вже вiд Зеленого Дуба почали поболювати. Коли вийшов за Мости, болiли
зовсiм. Але йшов. Сонце хова ться, а спереду шмат дороги.
Поки вибрався з лiсу, настала темнота. Повiяло рiдним вiтром. Все-таки
це багато значить. Тут воно не так. Ось i дерманськi поля. За цей час, що
©х не бачив, вони ще бiльше промовляють до душi. Йшов, трохи похитувавсь,
але знайомi, дорогi мiсця надавали сили й бадьоростi. Пiдходив до того
мiсця, де народився на свiт. Глибока нiч. За кiлька годин буде ранок. Все
навкруги спить мiцним сном. Iшов стежкою "вiд Могили" через поля до
Запорiзьких городiв. Оточенi високим живоплотом, сади стоять непорушне в
темнотi, мов чорнi, фантастичнi замки. Стежка хвиляста, втоптана. По нiй
не раз колись бiгли його малi, дитячi ноги. По нiй не раз ступали ноги
його рiдно© матерi, дитячi, коли ще його зовсiм не було на цiм свiтi. По
нiй ходили його дiди й прадiди... Навкруги старi, виробленi, сполосованi
на вузькi нивки, поля. Межi бiжать, мов двi колi© дороги, одна коло
друго©, i там зараз на пригорку зливаються. Тiсно тут тим полям. Вузькi,
тонкi, мов черви, сповзлись пiд самi городи й, зда ться, домагаються, щоб
©х визволити з цi © тiсноти. Виразно чути ©х пригнiчену мову, ©х тяжкий,
безупинний стогiн.
Зате сади чудовi, розлогi, обсадженi вiд захiдних вiтрiв живим
розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове
пруття й творить високий зелений мур. Отам на розi, мов вежа, зiп'явсь
догори тонкий, пiдчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, нiби
фортецi, потужно сто©ть i хоронить тi мирнi, спокiйнi рядочки яблунь, що
вже давно одцвiли й поволi вагiтнiють. Нiякий вiтер не прорветься туди...
Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут пiд мурами.
Володько пройшов дорожиною пiд живоплотом, а пiсля звернув направо у
вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвiр'я. Колись тут
бавились дiтьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стiнах
малювали крейдою або вуглем страшного Дiда-Рачинця. Приглянувшись вдень,
напевно, можна помiтити тi дивовижнi малюнки. Вiд брами вбiк, мiж хлiвом i
шопою, вузенькi, темнi суточки. Вiд Тетяниного саду вiдгородженi плотом i
зарослi густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки
дiдiвсько© гончарнi, що були прикритi й забутi...
Вiд брами просто дорога на подвiр'я "Панка" Iвана, а налiво "до
дядька". Великий, мурований з каменю хлiв. Фацiят з дверцятами, до яких
приставлена драбина. На хлiвi сiно, там влiтку сплять. Там i Володько спав
колись.
Володько звернув на подвiр'я. Проти нього стояла велика бiла, крита
чорною бляхою хата. Направо шопа, налiво клуня й свининець. Здоровенна,
широка яблуня й сливовий садок заступили пiвнiч. Перед вiкнами хати
широкий квiтник i розлогий, молодий горiх. Прокинувся старий собака Дунай.
У дядька вiд давна-давен всi собаки звуться Дунаями. Володько пам'ята вже
два Дуна©... Собака кiлька разiв ледачо брехнув, але пiзнав Волоська,
пiдбiг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько
погладив його по головi.
- Ну, що, старий? Ще служиш? - сказав уголос. Дунай не вiдповiв нiчого,
але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити сво
вдоволення.
Тут, де тепер стiжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина.
Та широка яблуня вже й тодi закривала ©©, мов хмарина. Там народився
Володько. Там вперше побачив свiтло сонця... Звiдсiль вийшов у свiт,
обiйшов шматок житт во© дороги, але це мiсце завжди тягне, мов магнiт...
Дороге, благословенне мiсце на землi... Далеко вiд великих шляхiв,
заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пiшов...
Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати муками
пологiв... Тут вперше забилось тво серце... Тут вперше промовив слово...
Величне, рiдне, святе матiрне слово.
Благословенна будь! Прийми вiд меве тепле, добре слово, Рiдна Земле! Ти
дала менi його через уста, через серце мо © матерi... Вертаю. На! Кладу у
стiп Тво©х, Пренепорочна i Свята... Я бiльш нiчого не можу дати... Це все
мо багатство. Виймаю з уст святi частинки й кожну з них я радiсно iз
чистим серцем кладу на жертвенник Тобi, болюче кохана, Тобi, кровно-рiдна.
Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волi. Не
мiг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очi, це старе, це
прапрадiдiвське... Он пiд шопою той великий камiнь. Вiн вгруз у землю, бо
лежить тут бiльш нiж столiття. Володько присiв до нього. Можливо, трохи
вiдпочине. Перед ним лiг старий Дунай. Ма пiдняту голову й вигляда на
чорну, висiчену фiгуру.
Довго не сидiв. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами,
пiдлiз по драбинi на горище хлiва, знайшов на сiнi мiсце, лiг i незабаром
заснув сном здорово©, втомлено© людини.
"У дядька" багато змiн. Володько не може призвича©тись до них. Вiн був
тут колись, як вдома. Тепер тут iншi, зда ться, чужi люди. Ота привiтлива,
бiлява молодиця. Це Василева жiнка Маруся. У колисцi малий хлопчик. Це син
Василiв Михайло. Андрiй пiдрiс, витягнувся. Палажка вже давно на сво му
господарствi. Сам дядько значно постарiв, але так само веселий, так само
спiва татарську пiсню, так само сипле чужими словами. Дядина ще бiльше
схудла, але завжди на ногах... Ходить, клопочеться, молиться Богу й
постить.
Хатнi меблi тi самi. Той сам стiл, барвлений жовтавою барвою, бiля
якого Вододько завжди вчив сво© шкiльнi завдання. Тi самi довгi з поруччям
лавицi. Бувало, в революцiю на них. не раз сидiло багато людей. Тi самi
лiжка й полик. Тiльки на стiнах мала змiна. Мiж тьм'яним, великим
дзеркалом i ки©вською, видертою колись Володьком з журналу. Лаврою в
саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було,
тепер . Пiд ним стара, вилиняла фотографiя: Василь ще рекрутом з I9I4
року, у короткому пiджаку, з перекинутим назад башликом i в кашкетi з
напнутим дашком. З ним два його товаришi: Хоть "з-за рову" i Валентин
Рогачок. Всi стоять струнко по-вiйськовому.
- Ну, от i добре,- казав Василь на звiстку, що принiс Володько.-
Значить, вибира мось.
- Господи, Господи! Як подума ш... Я знаю: вибиратися звiдсiль
мусимо... Але все кидати! Церкву, людей, нашу хату... - Це говорить
Одарка.
Володько пригаду цi самi слова з уст його матерi. Вiн каже:
- Дядино. Мама колись казали те саме. А пiдiть запитай те ©х сьогоднi,
©м нiде вже нема краще, як там.
- Та правда! - весело каже лисей.- Що там. Там добре, де на чому
робить.
- Нема що балакати! - каже рiшучо Василь.- Зараз же йду шукати на нашу
землю купцiв. Вони знайдуться. Тiснота.
лисей його перебив:
- Нi. Купцiв знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи конi i
©дьте. Скорше буде.
- А як буде з млином? - запитала Маруся.- Муки вже нема.
Правда. Треба наперед ©хати до млина. Нiчого. Василь зараз же кладе на
вiз мiхи i ©де до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
Василь з мiсця береться до роботи. Одарка швидко готовить ©сти.
Володько iде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомi
мiсця.,
За годину ви©хали. День погожий, ясний. Бiля попового саду довжелезним
валом цвiте бiлий i звичайний бузок. Бiля монастиря також. Про©жджаючи
побiля колишньо© семiнарi©, Василь тикнув батогом.
- Тепер там пархiяльна жiноча школа. Перевели з Крем'янця. Щось пара
десяткiв "баришнiв"...
Володько, як довго мiг, проводив зором той будинок. Там пройшли його
хлоп'ячi i юначi роки. Тепер там порожнеча. На широкому подвiр'© буя
бур'ян. Стiни мiсцями оббитi. Бляха на стрiсi поржавiла. Сад також, видно,
запущений.. Такий хороший, великий сад...
По©хали вулицею "бiля Лисiв" i ви©хали на Городн . Боже, якi знайомi
мiсця! Просто дорога на Залужжя. Влiво до монастирського млина на
Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько
ходив з матiр'ю до церкви. що згадати. Було це не раз i не два i все
воно миле, при мне, яскраве. Все сто©ть у очах, нiби це. дiялось сьогоднi.
- А бачиш отам? - обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно
в той бiк батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це i те,
сьогоднiшн , те, що дiлить все, що було i що . Цiлий ряд розкиданих,
недокiнчених будов. Одна там, друга там. Польськi осадники.
Володько хотiв щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожнiх слiв.
Минули те видовисько й по©хали далi. Скоро до©хали до млина. Там досить
завiзникiв. Володьковi пригадалось колишн . Ще сто©ть та причепа-хатина,
де колись слухав оповiдання дядькiв. Постарiлася. Бруси, з яких вона
зложена, почорнiли, порепались, мох у шпарах погнив i висипався, гонти на
стрiсi порозгорталися, вiконцята стали матовi вiд мучного пороху. А як
всерединi? Майже так само, тiльки все старе, вичовгане. Навiть залiзна
грубка подiбна на ту, що була колись.
А навкруги стiльки змiн. Млин побiльшав. Колеса вже не зовнi, як було,
а забитi дошками. Став, зда ться, поменшав, зарiс лататтям та рогозою.
Рiчка значно вужча. Там, де були очерети - косять сiно.
Василь зносить мiшки. Володько йому помiг i пiшов далi. Зараз за млином
звернув на стежку, через кущi верболозу, через рiчечку вийшов на береги.
Грунт пiд ногами м'який, при мно вгина ться. Колись тут було болiтце з
iржавою водою. Його завжди обходили й витоптували траву. Тепер воно
висохло. Он та рiчка. Вона тече так само, тiльки поменшала. Рiдна рiчко!
Пам'ята ш ще мене? Я бiгав тут над тво©ми берегами, купався в водах
тво©х... Багато думок пустив з тво©ми водами. Вони, мов птахи, летiли
туди, на схiд сонця... I тепер летять вони туди. Так. Туди!
Потiм Володько звернув на мiсце, де стояв Матвi©в хутiр. Нiчого там
нема. Рiвне, засiяне житом поле. Нема нi лiсу, нi рiвчака з тернами та
соснами, нi молодого саду. Один трепеток зiстався якимсь чудом. Мила,
одинока деревина.
Зате трохи далi отам стоять аж двi хати. В однiй живе Трихонiв син
Грицько, друга невiдомо чия. Вбогi, недокiнченi хати на чистому полi. Бiля
них втицьнуто кiлька рядочкiв щепок, але вони не роблять враження саду.
Навкруги жита. Гарнi, зеленi, рiвнi, оточенi над проваллям дороги червоним
маком.
Тут варто постояти. Земля, небо... На нiм хмарини, легкi, мов серпанок,
i прозорi. Тиша дуже знайома. Хвиляста, мiсцями глибока, дорожина обросла
з бокiв орiшиною, кущиками сокирок, деревi м, Петровим батогом.
Володько стояв i пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де
був грабовий живоплiт. Потiм нахилився, взяв грудочку землi й роздушив ©©
в долонi. Свята земля. Будь i роди.
Потiм вiн пiшов поволi межею пiд гору, де стояв лiс. Нема тих
ма статних, коренастих сосон. Пiд ними росли маслюки та сиро©жки. Тепер
навкруги жито й тiльки ген там далi кiлька одиноких, пiдстрижених,
невiдомо для чого залишених сосонок.
Володько йде все далi й далi. Жита, межi, коники-стрибунцi, що
стрибають пiд ногами. По часi вiн вийшов на клопiтську дорогу. Здалека
видно ряд широких черешень i кiлька хат. Юхимiв хутiр. Старий вже не живе,
але Володько хоче зайти туди. Тут також змiна. Залiзне покриття хати
перемальоване начорно. Пасiка зникла. Довгий, зi стрiшкою плiт розiрваний
на двi частини й замiнений частоколом зi сливового дерева. Нема також
великого пса, що колись так рвався на ланцюгу пiд шопою.
Володько заходить до Клима. Привiтався. Його ледве пiзнали. Климова
жiнка вагiтна. У хатi й надворi якiсь дiти.
- Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати дiда,- казав Володько.
- Вони, царство ©м небесне, i вас не раз згадували,- вiдповiв Клим.
Потiм вiн показав Володьковi господарство. Нiчого. Якось воно йде,
тiльки дiтей багато. Треба шукати для них мiсця...
- Шукайте землi,- казав Володько.
- Шукаю. Оце недавно ©здив геть аж туди у вашi кра©. Бiля Шумська в
одному селi гарний ма ток, тiльки над самою границею.
- Так. Над границею тепер життя тяжке. За порiг свобiдно не вийдеш.
Люди живуть, як у в'язницi.
- Але доведеться взяти. Маю шiсть хлопцiв... - закiнчив свою мову Клим.
Потiм Володька вгостили кислим молоком зi сметаною та коржем. Наостанку
вiн захотiв побачити Юхимову кiмнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так
само лежать товстi, у шкiряних палiтурках, книги. Он та Бiблiя, з яко©
старий прочитував Володьковi.
- Можна подивитися? - спитав Володько.
- Можна. Чому нi...
Володько повернув голову на другий бiк i дуже здивувався...
- А це ж що? - здивовано спитав. Клим не знав, як вiдповiсти.
- То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло. Пiшли до Мiзоча,
купили й повiсили.
- А де ж той Освободитель-цар?
- Самi винесли. Тепер, казали, наш освободитель вiн. I вказували на цей
образ...
Володько був здивований. Юхим Юхим. Образ, що висiв на мiсцi царя,
був Шевченко. Ще бiльше здивувався Володько, коли, здiймаючи Бiблiю,
натрапив на Кобзаря. Так само, як Бiблiя, дбайливо й охайно
переплетений...
Ця маленька подiя при мно пiдсилю Володька. У душi зробилось яснiше.
Коли повертався, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива
Божа десниця i благословля ©х. Не шкода тих верб колишнiх, нi спокою, нi
iдилiчних вечорiв iз запахом меду й бренькотом комарiв. В цей мир, мiж цi
жита, поля, мiж тих людей вступа повiльним, певним кроком свiдомiсть. У
них вже душа. Вони вже не вмруть.
З таким настро м Володько вернувся до млина. Василь вже молов, але це
буде тривати з годину. Володько не мусить на нього чекати. Вiн собi
пройдеться пiшки.
Пiшов. Понад берегом, стежкою, старою, знайомою стежкою, попiд Городним
аж до Лисiв. Сонце привiтливо сповзало вниз, цвiв бузок, бамкав вечiрнiй
дзвiн. До села верталися з полiв дiвчата. Вони спiвали знайому, стару
пiсню, а в кожнiй на плечi копалиця. Це вiд бурякiв. Потiм гнали пастушки
отари корiв. Зводилась курява, мичали корови, чулись вигуки.
Володько йде швидко. До темноти хотiв би дiйти додому. Бiля монастиря
не звернув налiво вiд "Яна" вниз, а пiшов просто до приходсько© церкви.
Мав намiр поглянути ще раз на стару церкву, а, як вiдчинена, то й зайти до
не©.
Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою дорогою вiд земсько©
народно© школи з намiром повернути вправо до приходсько© церкви, вiн
зненацька почув за собою:
- Гальо!
Несподiваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подiбне чути в
минулому, непри мне вiдчуття поняло його, вiн миттю оглянувся. Знизу, вiд
монастиря, з рушницями за плечима, йшло за ним дво полiца©в. Володько
зупинився i одразу сягнув рукою до кишенi за документом. Полiца© повiльно,
мовчазно пiдiйшли, Володько так само мовчазно подав ©м свою стару, витерту
особисту виказку. Вони оглянули його документ, пiсля його самого, i один з
них буркнув:
- Сконд стесьц ?
Володько вiдповiв.
- Цо ту робiц ?
Володько вiдповiв.
- Для чего и зам льдовани у солтиса? - I, не чекаючи вiдповiдi,
полiцай вiдкрив свою шкiряну торбину, вийняв чорну записну книжечку i
чорнильний олiвець. Володько намагався щось вияснити, але полiцай
холодним, методичним тоном питав його iм'я, його прiзвище, його мiсце
народження, його заняття... Все це заносилось до чорно© книжечки i пiсля
цього ©© було заховано назад до шкiряно© торби, але вже не одну, а разом з
Володьковою виказкою. I одночасно Володько довiду ться, що може дiстати
назад свiй документ аж завтра i то лиш у коменданта полiцi© в Мiзочi. I не
сказавши бiльше нiчого, полiца© байдуже вiдiйшли.
Володько залишився на мiсцi i був, здавалось, вдарений громом. I то з
ясного неба. Йти аж до Мiзоча, вiсiм кiлометрiв зайво© дороги, i невiдомо,
що його там чека . Гостре, отруйне почуття заповняло душу, серце й мозок.
Мав такий пречудовий, чистий настрiй, i все це так нагло, безоглядно
змiнилося.
Вертався до дядька на Запорожжя злий, пригноблений, вибитий з колi©.
Розповiв дядьковi про свою бiду.
- Так то воно тепер у нас скрiзь. За порiг, рiзун його матерi, бiйся
вийти,- казав сво ю чiткою мовою дядько лисей i з серцем сплюнув.
При©хав з млина Василь, насходились сусiди. Ця вiстка всiх ранила, всi
гостро реагували, а найбiльше старий Трихон, який "тих ляхiв не мiг
переварити".
- Чортова голота! Що я - злодiй? Бандит? Не на сво©й землi живу? Не
свiй хлiб ©м? Забрались на чуже i не дають тобi кроку ступити... Одного
разу ми ©м ще покажемо, де тi раки зимують.
Виникла жвава розмова, згадав хтось i царя, хтось знов натякнув про