Мушкетик Ю.. Яса

чумарцi, по-осиному тонкий, перетягнутий тонким ремiнним чересом стан,
насунута на лоба шапка - цiлився недовго, стрiлив, i середнiй камiнець
бризнув увсiбiч гранiтними скалками. Козак обернувся - вiн нiби почував
спиною, що хтось сто©ть позаду, а може, запримiтив кошового ще ранiше. Це
був Iван Мiюський. Без борiдки, iз запорозькими вусами - не схожий сам на
себе. Тiльки очi вогнистi та задьористi. Кошовий його давно не бачив i
ледве впiзнав. Вiн схуд i почорнiв, черкеска йому була розстiбнута й
сорочка теж.
- Ну що, батьку отамане, береш мене на свого думбаса? - пiдiйшов до
кошового, не мiг стримати похвальби самому собi.
- Хiба ми ©демо гусей полювати? - примружив лiве око отаман. - Я ще не
знаю, який з тебе весляр.
- Я можу не тiльки на веслах. А й бiля стерна... Чи бiля загребного...
Водив ладь©... не меншi, нiж тво©, - мовив майже з викликом.
- Я й забув, - знову примружив око Сiрко, - ти ж Стеньчинi струги
ганяв. I Стенька був задоволений?
- Авжеж, - знову з викликом мовив Мiюський.
- А його царська милiсть... Олексiй Михайлович?
- Що його царська милiсть?
- Вдоволений з того чи нi?
Мiюський несамохiть стенувся, здивовано скосив очi на отамана. Вони
були вдвох, йшли до Чортомлицького озера, на березi якого тро голих
запорожцiв- мiшали тичинами в казанi смолу, а ще тро довгими квачами
смолили дуба. Пахло смолою i свiжими стружками. Два коршаки, один у небi,
другий у водi, пильнували щось сво .
- Ну, гаразд, то я так, - стер з лиця посмiшку Сiрко. - А хто ж
царевича стерегтиме? Симеона?
- Куди йому втiкати? - -чи то сумно, чи то скрушно сказав Мiюський. -
Сидiтиме, яко заморська птаха в клiтцi. Вiзьми, батьку, з собою, -
зненацька запросився щиро... - Не хочу я лишатися тут...
- Страшно? - пронизав поглядом донського отаманця кошовий.
- I страшно, - зiзнався Мiюський. -Страшнiше, нiж там... А я, ©й-богу,
вправний на водi.
- А ось ми зараз побачимо, - враз знову змiнив важку бесiду на легку,
жартiвливу отаман. - По©демо глянемо ще раз на стерни. Провезеш мене в
дубi через Карача вi холу©. Тiльки затям, я в одежi купатися не люблю.
- Провезу, отамане, - весело одказав Мiюський. - Жодна бризка не впаде
тобi в око.
- Ну, очi, примiром, я вмiю заплющувати, - мовив отаман, пересягаючи
ногою борт легко© дубiвки.
У човнi терпко пахло лепехою i рогозом - на днi валялося кiлька
прив'ялих лепешин i розчавлена рогозяна качалочка, але обидва запахи
забивав сморiд стухло© риби - рибина стухла десь пiд дощатим мiстком.
Мiюський пiдняв одну дошку, другу - знайшов чималу плотвицю i викинув у
воду. Сполоснув руки, взяв весло. Сiрко сiв на прову, Мiюський - на гуз.
Вiн одiпхнувся од берега, легка, як пiр'©на, дубiвка захиталася,
здавалося, вона ось-ось зачерпне води, але Мiюський повiв веслом од корми
до носа, й човен вирiвнявся, став незрушно, здавалося, вiн вмерз у кригу.
Чортомлик, котрий напирав iз поля, бiля Сiчi розливався озерцем, а там, де
зливався iз Скарбною, береги сходилися знову, i у вузькiй горловинi
стримiло кiлька каменiв. Весною i в дощi вода притоплювала ©х, запорозькi
човни та й iноземнi торговi кораблi пiдходили до старого причалу з
пiвнiчно-захiдного боку, зараз вода впала, каменi оголилися, вода
клекотiла й пiнилася, ринула до Скарбно© водоспадом. Мiюський легко повiв
веслом, човен тихо рушив в обхiд сiчового пiвострова до холу©в, щомитi
пришвидшуючи плин. Тож отаманець поставив весло руба, надержував його й
воднораз направляв у лiвий рукав. Обличчя Мiюського посiрiло з натуги, вiн
закусив лiвий вус, од чого одкрився правий кутик рота й виблискували
невеликi бiлi зуби. Малий, вузький у костi, але мав силу, тримав човна
мiцно, неначе на припонi. Враз отаманець вимахнув веслом, ударив ним з
лiвого боку, вiдтак з правого, й човен стрiлою полетiв у кручiю. Це була
мить коротка й шалена, - Сiрко ©х любив у життi, - щось хльоснуло по днищу
човна, загримiв на днi дерев'яний сполик для води, ревнув з правого боку
запiнений вир, i вже дубiвка тихо плинула по бiловоддю. Кошовий увесь цей
час спостерiгав за Мiюським, крякнув вдоволено, але не сказав нiчого. Далi
пливли Скарбною, .вже другою - ©х на урочищi три й кiлька Пiдпiльних -
тих, що пiдпирають поле. Сiрко вказав пальцем лiворуч, i .вони через
вузеньку протоку вийшли на широке плесо. Довкола нього густою, зеленою
стiною стояв очерет, i Мiюський далi не бачив жодно© протоки, прогною чи
рика. Сiрко знову показав пальцем, одначе навiть звиклий до болотяних
нетрiв Мiюський цього разу нiчого не завважив. I, тiльки пiдпливши впритул
до густих заростей чакану, побачив над самою водою чорну дiрку. То був
потяг - прорiзаний повiнню вузенький рiвчак, звiдти перла вода, й весляру
довелося щосили пхатися, аби посувати дубiвку г,г;еред. Кiлька разiв
заганяв човна носом у очерет, i тодi кошовий одпихався руками, двiчi
довелося лягати на дно - низько переплiвся верболiз. Вiн бачив, як
трiпотiли проти течi© красноперi рибки, як бистрець трiпотiв зiллям,
нагинав пруття, вiн i весляра зiгнув та напружинив. А кошовий мовби й не
помiчав нiчого, дивився вперед, ще й лiольку посмоктував. Цвьохнув голий
вербовий прут, i сiра, побита, мiллю шапка Мiюського впала у воду. Вiн
бовтнув руками - не схопив, бистрець понiс ©©, й за мить вона згинула з
очей. Мiюський не знав, що йому чинити, тримався руками за верболiз,
оглядався назад, аж поки обiзвався Сiрко:
- Не доженеш. Буде лискам на гнiздо. На той рiк забереш з качатами.
Мiюському стало шкода шапки, хоч була стара, й вiн стратив веселий
стрiй душi, грiб не так шпарко. Тепер скидався на покривдженого хлопчака.
Надто коли опускав голову i рудий чуб падав на чоло. Хащi розступилися
враз, i дубiвка вискочила на озеро ще бiльше, нiж поминули нещодавно. З
шумом вибухнув перед самим носом човна табун бакланiв, помчав понад
очеретами, торкаючись чорними крильми бiлих, м'яких мiтелок. Качки бiгли
по водi, кумедно перебираючи лапами, але в повiтря не зривалися, норцi теж
правцювали в зеленi хащi, вони, здавалось, сидiли незрушно, лише косували
назад очима, одначе пiд водою прудко працювали лапами - позаду вставали
пiннi слiди. Життя тут кипiло, вирувало. В чорнiм очеретянiм пралiсi
ячали, тахкали, крукали, диркали, квилили, сичали пташинi голоси,
висвистували малi очеретянки та пастушки. Мила у водi довгi коси верба.
Плесо довкола не© було тихе й сонне. Гостро пахло лепехою та чаполочем,
тяглi©ся з дна до свiтла жовтi "глечики", гойдалися на товстунах бiлi
лiлi©, либонь, марили увi снi. I раптом - вибух. То вирнула з-пiд вiття
велетенська щука, вхопила свою жертву. Мiюський подумав: кожен, у кого
мiцнi зуби, прагне, щоб вони марно не гуляли. Поминули дерев'яну башточку
на острiвцi - вона глипнула чорними очима бiйниць - i одразу ж сховалися
за вербами: таких башточок тут чимало, в час небезпеки вони прикривають
пiдступи до Сiчi, нинi гармати похованi десь по островах, у дуплах i
печерах, у кучах-землянках, i схований там всiлякий iнший вiйськовий
припас - на те й Вiйськова Скарбниця. Мiюський на хвильку поклав весло,
занурив у воду кiвшиком долоню, одпив кiлька ковткiв. На чолi йому густо
виступила роса, чуприна розвихрилася, очi блищали. Сiрко оглянувся,
осмiхнувся.
- Потяг отой назива ться - Чологрiй, - сказав аж тепер. Мiюський
помiтив, що посмiшка в отамана - щира, майже дитинна. В нього посмiха ться
все: очi - свiтло-карi, променистi, з зеленавим блиском, зморшки довкола
них, брови - лiва заломлю ться вгору, права - вниз. Так само вони
заломлюються в нього i в гнiвi, але тодi стають мовби двi хмари, а зараз -
гейби м'якi снiпки сухо© трави. Ще й по одному стрiпку з кожного пучка
посерединi - вгору, неначе маленькi крильця в летi. Отаман мовчав, смоктав
порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливiсть обминула його;
на не© хворiють люди марнославнi, якi хочуть укласти про себе вигiдну
думку, вiн тим не опiкувався, ще й сам не любив говiрливих людей.
Прошумiли в повiтрi бiлi крячки, ширнули праворуч понад неширокою
протокою. Мiюський спрямував чорну смоляну дубiвку слiдом за ними. Вiн
тепер здогадувався: вони йдуть направцi й мають вийти або на широкий
днiпровий рукав, або на Днiпро, одначе чи далеко кiнець мандрiвки, вгадати
не мiг. В обидва боки, скiльки сягало око, слалася безмежна Вiйськова
Скарбниця - плавнi, очеретянi та верболозовi хащi, острови та пiвострови,
на яких росли чорнi та бiлi тополi, вiльхи, берести, чорноклен, а помiж
них кущi бересклету, терну, крушини. По деревах вився хмiль, на ньому вже
закипiли блiдо-зеленавi султани, висли вниз, може, вiд того осокори та
клени погойдували верхiв'ями, гейби п'янi. Пiд ними росли ситi трави,
здавалося, тiльки доторкнися - з них так i бризне зелена юшка. Над
плавнями кружляли орли та пiдорли, ©хнi гнiзда чорнiли на вершечках
вiкових дубiв.Ночами на тих дубах гули пугачi, вони гнiздилися по дуплах.
Туркотiла над головою горлиця, десь далеко шкварчала сиворакша. Птаства
тут - гибiль i звiра теж, тiльки в цих нетрях важко його добувати. На
самому вершечку дуба на сухiй гiлцi сидiв орел. Вiн був старий, такий
старий, що майже не мiг стиснути кiгтями гiлку й боявся впасти. Й злiтав
уже не пружно, а намагався вхопити крильми вiтер та полинути на його
потоках. Тодi, розпростерти на струменях крила, здавався могутнiм i
грiзним, й:качинi та гусячi згра©, вабачивши його, шугали в очерет. А
насправдi вiн був кволий, i болiли йому всi кiстки, й болiли рани.
Найдужче допiкають двi, - одна вiд посланого людиною вогню, а друга вiд
вовчих зубiв - добивав на снiгу вовка, й той у передсмертнiй агонi©
вгородив йому в бiк iкло.
Повiки самi напливали орловi на очi, й охоплював примарний, старечий
сон. Йому то плив перед зором осiннiй вигорiлий степ, то змигувала в хмарi
блискавиця, то синьою стрiчкою перетинав шлях Днiпро. Орловi ячали лебедi,
але вiн не полював ©х уже навiть увi снi. Видива з лебедями - снiговиця
бiлого пiр'я i гаряча кров - бачив уже нiби чужими очима, й хтось iнший
тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам вiн уже давно полював маленьких,
кволих козенят, жирних лисок, не гребував i дохлятиною.
Крiзь липкi жовтавi щiлини очей орел бачив унизу човна i двох людей у
ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотiв злетiти,
але важко йому було зриватися з вершечка дуба, i вiн залишився на мiсцi.
Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.
Сiрко справдi приклав до губiв пальця, не дозволивши Мiюському
пугукнути i злякати орла. Човен тихо проплинув попiд дубом.
Зненацька закучерявлена з обох бокiв вербами протока круто повернула
праворуч, вони випливли на довге озеро. Пiшли кра м озера, понад очеретом.
Вiн стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь у темних
його нетрях голосно квоктала чомга, хрипiли лиски - в очеретi ©х видавали
бiлi носики, попискували курочки. Вони не дуже боялися, то та, то iнша
перебiгала од куща до куща, навiть гребли по лататтю лапами, зовсiм як
©хнi домашнi родичi. Десь далеко, либонь на сусiдньому плесi, загелготiли
гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на островi впало дерево, на мить
птаство вмовкло, а потiм розгомонiлося знову. Високо над плавнями бусол
нiс у дзьобi змiю. Вона звивалася, а вiн дужо i радiсно махав крильми, бо
ж був гарним батьком - роздобув сво©м бусленятам вечерю.
Вже почувався свiжий подих Днiпра, його бiлих вод, що перекипiли на
порогах, далi вони течуть вiльно й тихо, розливаються по рiчкових запливах
i рукавах, миють шовковi трави й очерети. Вода - як сльоза: вертаючись iз
далеких походiв, козаки п'ють ©© пригорщами, хмiлiють, змивають з чола i з
пам'ятi все лихе, наповнюються новою снагою.
Сiрко й далi сидiв незрушно, але тепер Мiюський гаразд бачив, що то
зовсiм не байдужiсть, його обличя одмiнилося, стало тонше, чутливiше. Ледь
розширились нiздрi прямого, з невеликою горбинкою носа, крiзь бронзову
засмагу на щоках проступили рум'янцi, очi стали гострiшi. Певно, вони
схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск води. Проте Мiюський не мiг
розгадати, чи отаман дивиться тiльки на плавнi, чи крiзь них ще на щось.
Зненацька Сiрко ворухнувся, склав трубочкою губи, i з них злетiв тихий
переливчатий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет аж загудiв -
вiдгукнулися десятки голосiв, а одна птаха навiть виплила на чистоводдя,
та, забачивши човна, шаснула назад. А Сiрко вже свистiв по-куличиному,
далi проквилив ча чкою, - його обличчя свiтилося хлоп'ячим завзятттям, очi
сяяли задьористо й радiсно. Вiн ще раз прокричав ча чкою, а тодi стулив
губи, й над плесом пролунав грiзний поклик кiбця. Плавнi шелеснули i
вмовкли.
- Го-го-го-го, - засмiявся отаман i чомусь знiяковiв, насунув на лоба
шапку, махнув рукою, мовляв, греби, чого став.
Мiюський налiг на весла.
Отаман був Мiюському загадкою, котру хотiв розгадати, але не для того,
щоб покористатись, а стати в добрiй пригодi. Та й не просто було
покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожцi
люблять Сiрка, як не любили жодного iншого отамана. За що люблять? Адже
норову крутого, не потура нiкому... Трясе ©х, як чорт суху грушу. Але й
собi - також... Безкорисливий i справедливий. Не зажив на сво му урядi
жодно© копiйки. Ще й не журиться тим. Ота його крута дума, ота
нахмаренiсть - то дума не за себе. Вiн, може, й радий би позбутися тих
думок, та не може. Душа кошового присохла струпами, але пiд тi ю
шкарубкiстю лежала така любов, доброта та щирiсть, що тому, хто до не©
добувався, вистачало ©© на все життя. I упертостi, i житт во© снаги там
теж вистача .
Мiюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав його
царським посланцям, ще й звелiв до лiта внести за нього з кошово©
скарбницi плату за ©жу в курiнь, а з того, як той клопотався за простих
козакiв, з того, як слухав увечерi, сидячи на призьбi, кобзаря, як зараз
щиро, майже дитинно вдивлявся у плавнi.
Отаман справдi любив плавнi. Тут розкошувала його душа. Любив
мандрувати по рiчках, безконечних протоках i риках, нiхто краще за нього
не знав ©х. Здебiльшого мандрував сам, йому подобалося запливати в зелену
глухомань, вiднаходити новi, ранiше не баченi куточки. Був непосидючий, в
куренi та канцелярi© нудьгував, намагався якомога швидше вирватася звiдти.
В отамановiй головi завжди крутилися всiлякi химерi©. Вiн часто
наштовхувався на усталенi звича©, якi хоч i поважав, але часом
проламувався й крiзь них. Загадував плести велетенськi, котрi б порятували
Сiч од голоду, сiтi, ставити на човнах не по однiй, а по двi щогли, навiть
був вигадав з ковалями човен, на якому можна було потай пiдпливати до
ланцюгiв, якими турки перегороджували Днiпро, й розклепувати ©х. Той човен
робили з двох, покладених один на одного, мiцно припасованих i засмолених,
знизу чiпляли мiшки з пiском, човен весь ховався пiд водою, зверху
стримiло тiльки жлукто, в яке виглядав дозорець. От тiльки гребти на
такому човнi було важко.
Човни на два стерна - теж його придумка, проте не теперiшня - давня.
Скiльки тих справ переробив за вiк! Скiльки сiч перейшов! Клопотався
запорозькими справами, а життя, всi його радощi i присмаки залишав на
потiм. I ось воно проминуло, як ота бiла квiтка в потiчку. Проминуло не
почавшись? Зберуться увечерi в куренi козаки, й почнуть деякi вихвалятися,
скiльки зачерпнули жменями зерен iз золотого засiву життя, майне i йому в
головi чорна думка, але й щезне одразу. Хiба в тому суть твого, чоловiче,
буття? Хiба його можна вимiряти цеберками медiв, якi спив, казанами кашi,
м'якими пуховиками i пухкими молодицями? Не понесемо на той свiт iз собою
медiв i не поволочимо пуховикiв. Правду каже i ромонах - щастя в тобi.
Воно в божiй красi, в оцих плавнях, високому небi, гострому помаху шаблi,
в голубiй ясi перемоги. В думцi про те, що прожив чесно, звершив для
товариства, для рiдного краю все, що мiг.
А хiба звершив усе? Хiба на таке сподiвався? Але цур йому. Тим ще
матиме час каратися. Новий клопiт сушить голову. Отамана непоко©ло, чи
скiнчили теслi роботу, думка про те перебила всi iншi, вiн став
нетерпеливитись, Мiюський завважив це й погнав дубiвку швидше. Широкою й
глибокою протокою увiйшли в озеро, з другого кiнця якого бiлiв широкий
доплив. Понад лiвим кра м озера стiною стояв очерет, а понад правим
тягнувся високий, сухий острiв. Вподовж усього острова стояли прип'ятi до
вкопаних у землю колод човни - прудкi стерни й ще бiльшi, з крутими,
вигнутими боками та невисокими щоглами - думбаси. ©х було багато й
здебiльшого новi - бiлiли свiжоструганим деревом та поблискували смолою.
Мiюський почав рахувати, та збився на третьому десятку. З того боку в
озеро саме заходив один такий човен - опачини дружно лягали на воду, вiн
плив швидко, та враз всi опачиыи, що були по лiвому боцi, впали в воду, а
тi, що з правого, зависли у повiтрi - човен крутнувся на мiсцi й кормою
посунув до очерету. Запорожцi опробовували човен на хiд. Коли думбас
пiдiйшов ближче, Мiюський налiчив на ньому двадцять чотири веслярi. На
думбасi сидiло два керманичi - на гузi та на провi, той, що на гузi, -
головний, вiн кермував деменом, а той, що на провi, - довгим загрiбним
веслом. Запорожцi на думбасi помiтили отамана, вирiшили привiтати його -
розiгнали човен, пройшли, пiднявши вгору весла, повз маленьку дубiвку, й
вона загойдалася на високiй хвилi.
А на березi теж юрмилися запорожцi, здебiльшого голi до пояса, обкуренi
димом, замазюканi в смолу, й лунав стукiт сокир та довбешок, дзвенiло
залiзо, й трiщало дерево.
Мiюський знайшов щiлину мiж двох стернiв i спрямував дубiвку до причалу
- високо© лiсяно© запрути у водi, на яку од берега були покладенi важкi
липовi верхняки.
Отаман вiтався з майстровими та гребцями, щось розпитував, а Мiюський
пiшов берегом. Повсюди горами бiлiли трiски, валялися важкi дубовi бруси,
необтесанi й необкорованi колоди, теслицi, чорнiли якiсь рогачики та
важкi, обплетенi лозою "кобили". Од них до води падали гiнкi сосни - тут i
там лежали потертi, мовби погризенi зубами, сосновi кругляки та всiляке
дрюччя. Либонь, на тих "кобилах" i майстрували човни. В самому кiнцi на
передостаннiй iз них ще стояв недобудований думбас, його, мабуть, i не
збиралися добудовувати - не видно було нi загнаних у дерево сокир, нi
свiжих дощок - либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити
на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули.
Донського отаманця змагала цiкавiсть, - сам майстрував на Мiюсi човни,
тiльки меншi, - залiз на думбас, обдивлявся. Малий, легкий, стрибав з
ребра на ребро, як бiлка. Помостiв на кормi та носi не було, й добре видко
все черево корабля: важке, суцiльне, з липи дно, нижнi облавки з дубових
дощок, верхнi - iз соснових, i дубовi ребра, й дубовий брус - з двох
деревин, скрiплених посерединi, бiля щогли. Пахло свiжими стружками,
смолою, гiрким людським потом. Мiюський лазив довго: довидивлявся, як
щитовано дошки, куди вправлено кочетки, намагався вiдгадати, що то за
залiзнi гаки вподовж бортiв, бо розпитати не було кого. Всi корабели
зiбралися по той бiк причалу довкола отамана бiля купи велетенських
кiтвиць, якi стояли стiйма. Там точилася якась розмова, вельми голосна i,
як видалося Мiюському, гаряча. Гомiн наростав з хвилi на хвилю, й злiтали
важкi, мов удари келепа, окрики, вже й отаман вимахував правицею, як
шаблею, й це занепоко©ло Мiюського. "Що воно може бути? - подумав. - Адже
то не мирна балачка",
Набачився на Дону й на Сiчi отаких кгвалтових кругiв, де розривають на
грудях кунтушi, де в помiч слову стають кулаки, а то й шаблi та сокири.
Мiюський пiшов до гурту, котрий фурiював, - там зiбралося кiлька сот пар
личакiв та чобiт i тепер важко тупотiли, перемiшували iз землею давно
витолочену траву. Одначе вар'ювали не всi запорожцi, чимало ©х,
здебiльшого тi, що стояли за спиною в отамана, дивилися в землю, декотрi
тихенько вiдходили до човнiв, поралися бiля них. Колотилися здебiльшого
майстровики, нетяги, голоколiнчики, тi, хто став до працi за плату, хто не
йшов у похiд. Не всiм вистачало на човнах мiсця, не всi й волiли нести
сво© голови пiд кулi.
Мiюський давно збагнув, що й на Сiчi, як i скрiзь, хоч тут i бiльше
волi, бiда бiду доганя . Тому, в кого десять пар волiв, сюди втiкати
нiчого, вiн не покине сво© десятини, оратиме до сьомого поту, адже втiка
безземельна сiрома, всiлякий ремiсничий люд, що розорився. Але ©дуть сюди
й броварники, крамарi - ставлять ятки над Чортомликом, часом оббирають
козакiв до нитки, на тому багатiють. Чимало скипа ться всiляких веремiй,
заколотiв, але тако©, як оце, колотнечi Мiюський ще не бачив, стояв
спантеличений i приголомшений. Й не тому, що боявся, - задьористий вдачею,
першим кидався на чужi кулаки, туди, де пила мед весела вiдвага, але тут
злиднi пили сирiвець, i те було сумно.
- Плати, отамане, як обiцяв, - гукнув через голови Явдоким Верша,
довговидий, чубатий запорожець. - Бо ж не випустимо звiдси.
Сiрко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати сiчовикiв
поглядом.
- Я не кую грошi. Вiйськова Скарбниця порожня.
- За що ж годували отут комарiв? За що хекали сокирами од зорi до зорi!
За тво ласкаве "дякую"? Але ним ми не прокормимось, - юртували козаки.
- Повернемося з походу - сплатимо сповна.
- А як не повернетесь? - вигукнув Верша. Сiрко, либонь, тiльки й чекав
на тi слова. Очi йому спалахнули, лiва брова круто зломилася, й вiн пiрвав
козака за сорочку.
- То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти
погрожу ш порубати менi думбаси та стерни? А тодi прийдуть турки й
порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу ©© я.
Вiн одiпхнув од себе невдатного запорожця, хотiв пройти далi, але
сiчовики не розступалися. Вони трохи притихли, але гули, як школярi, коли
хочуть явити непослух дячковi. Й тодi Сiрко, зметикувавши, що так просто
йому не викрутитись, метнув зором по натовпi й, нашиливши оком одного
горлопана, котрого сливе знав, ступив до нього.
- Не ма те встиду... Вiда те самi, куди важимося. За море, в грабськi
землi, до турецько© столицi. Ось ти, Феодосiю, пiдеш на першого стерна -
розривати ланцюги пiд Кизикерменом? Йди, там мiсця стане. Й на розвiдних
човнах теж!
Козак лупав бiлими, майже безбарвними повiками. Знав, бiдолаха, що то
таке - рвати ланцюги, котрими перегороджено Днiпро. Там кожен сажень води
пiд прицiлом гармати, турки стрiляють наослiп й разять геть-чисто всiх.
Рiдко коли вда ться розклепати ланцюги й цiлими прослизнути далi.
- Чого лупа ш вирлами? - не давав сiчовиковi отямитись отаман. - Язик у
тебе гострий, як шабля, а шабля - як язик. Чи тут усi такi? Гей, хто
охочий на першого стерна, одходьте до того дуба...
Поки запорожцi, обамбуренi, приголомшенi словами кошового, м'яли
ханьки, Сiрко пiшов просто на Явдокима Вершу, й той вiдступив, за ним
розступилась решта. Але затятий запорожець враз звинувся, схопив рушницю,
яка стояла тут же, бiля дерева, й звiв курок.
- Не пiдходь, отамане, не пiдходь! - закричав несамовито, i бiлки його
очей виверталися, й було видно, що ладний на все. - Уб'ю!
- Убивай, убивай, гаде, - скипiв i собi Сiрко й пiшов просто на Вершу,
на чорну цiвку рушницi, що ледь погойдувалась у руках козака.
- Не пiдходь, уб'ю! - ще раз закричав Верша й якось дивно верескнув,
вiдскочив убiк, в очерет. Сам ховався в зелених хащах, звiдтам стримiло
тiльки довге коване дуло.
- Не дурiй, Явдокиме, - суворо, але вже трохи спокiйнiше сказав Сiрко.
- Ну ж бо, не дурiй. Я не боюся твого стрiлу, ось мо серце. Але ж за
тиждень похiд. I хто поведе козакiв, ти? Отакий дурний i варйований?
Отож-бо виходь.
А що Верша не виходив, вiн гримнув:
- Виходь. Бо ти, боягузе, стрельнути забо©шся, а я як стрельну, то й
iскри з тво©х очей посиплються. - I вiн просто за дуло рушницi потягнув
Вершу з очерету. Дуло гойдалося навпроти Сiркових грудей. Явдоким тремтiв,
наче в пропасницi, i покiрно йшов за кошовим. Сiрко виволiк його на берег,
Явдокимовi руки розтулилися самi, й вiн випустив рушницю. Сiрко поставив
©© до дерева.
Всi знiчено мовчали.
- Отож воно й ... - мовив отаман скорiше сумно, нiж переможно. Допiру
в його очах трiпотiло щось схоже до кпину, але, прогiрклий наскрiзь, кпин
згас, й одразу згас запал боротьби, натомiсть у душу напливли сором,
досада i злiсть - уже хтозна на кого.
У похмурiй мовчанцi, в супроводi одного лише цехмiстра корабельних
майстрiв Сiрко простував уподовж берега. Вiн недовго оглядав човни,
наказав веслярам переганяти ©х до Сiчi. По тому сидiв на березi, бiля
само© води, обхопивши руками колiна. Гнiв одлетiв, лишилися досада й сум.
Не раз йому доводилося ставати супроти козакiв, навiть завертати ©х пiд
час втечi на бойове поле, погрожувати смертю, одначе й тодi почував за
собою правду. Вiн не боявся людського тлуму, не боявся лихих слiв, але
боявся неправди. А зараз зачерпнув ©© ковшем з чорного казана. Й
пригадалося йому, як три роки тому майстрував з козаками морськi човни. То
було не майстрування, а добра музика. Вганялися один за одним в роботi, а
по тому закручували веселi грища, й полохали птаство дружним спiвом, i
пили оковиту, й реготiлися донесхочу. Сокири тяли, як тулумбаси, а пилки,
як скрипки. Й забандюрилася тодi Сiрковi химерiя - збудувати човен
потайний, щоб плавав вiн пiд водою, а над водою стримiло тiльки жлукто,
крiзь яке спостерiгав би дозорець. Над тим довго потiшалися, реготали, а
далi пiшло на суперечку, молодi козаки звалили два дуби, обтесали,
приладнали один на другий, приправили дубове жлукто-лаз. А щоб човен не
виринав, знизу прив'язали мiшки з пiском. Весла вставили в дiрки й
запакували щiлини змащеним жиром клоччям. Човен спустили на озеро, туди
сiли козаки... Вiн перекинувся донизу жлуктом за другою спробою. Козаки
над силу витягли дубове доробало, обрiзавши косою мiшки з пiском. Одначе
тодi нiхто не сердився, не поклав осуги на отамана. А його придумка
пiзнiше сповнилася по-iншому. Вони просто перекидали човна й притоплювали
його грузилами. Дихаючи тим повiтрям, що в човнi, йшли по груди у водi. А