Страница:
- мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглi на
квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас
наскрiзь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд
гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв
вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацi© з сiчовою
старшиною.
- Ну й не вертайся, лишайся з нами, - понюхав просто з жменi табаки
козак Нiс. - Чоловiком станеш... Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!..
Бачиш, правда. - А нiс у Носа, як кушка. I сам вiн козак поважний,
сповнений власно© гiдностi.
Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажа Носа, й казав у
той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був
нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз, тiльки брови впали
низько й очi з свiтло-карих стали темно-карими.
Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала сво©
повноваження кошовому. I те для сторонньо© людини було дивно, адже на
крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так
отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?
Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю, рiдко коли тут
промовлялися високi слова, ©х мовби соромилися, ©х боялися, проте... не
боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати,
на чому трима ться Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах,
на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi,
досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й
зварити соломаху, що ©© не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi
козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I був значнiший за
всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у сво©х вчинках, глибоке знання
людей, здобуте на полях бо©в серед смертей i кровi, давали йому право
першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми
крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою,
глибоко© довiри. такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все
життя. Хоч й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все
життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто
з товариства не мiг завдати йому найменшо© кривди.
- Мiюського з товариством... - сказав Черняченко, але Сiрко перепинив
його.
- ©х тут нема. А коли б i були, ми все одно ©х не видали б. Такого
нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали.
У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми ©х. Те в нас на пам'ятi. Втям,
осавуле.
Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського -
небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:
- Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогоднi ж
ординувати самозванця в Батурин у сирицi.
- Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить по власнiй
волi... I тако© прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали, - сказав
Яковлев. - Тим паче царевичiв... Вони не з неба падають i в болотi не
ростуть.
- Вiн такий царевич, як я фiлозоп, - гнiвно насурмив брови Черняченко.
- Вiн злодiй i самозванець.
- Який ти фiлозоп, ми бачимо, - сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. -
Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть - i свою
морду в люстерку не впiзна ш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву
сiдають, - i ти погодишся.
Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в шибку. Де вона взялася,
чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо
штовхнув ©©, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть. У вiкно вiйнуло
вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.
Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в ©хнi повноваження -
глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй i не
збирався стримуватись, хоч знав, що потiм усi його слова там, у
гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть крiзь густi сита. Далi
промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що Симеон присягав на
хрестi та вангелi© й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею
з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам при©хати до Москви, i його
там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що ©хати не може, бо
бояри хочуть звести хлопця зi свiту. Ось i зараз вони намовили
царя-батюшку, бо знають, що царевич заступа ться за простий люд. Далi
козаки виказали все, що накипiло на бояр та во вод, i банiтували, й кпили,
а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам наперекiр лише
Черняченко, обзивав ©х гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими
карами. Хоч i хололо зi страху в животi, й серце стислося в крижану
бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав - все те впаде у
вуха гетьмана-благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо
гетьманський посольський пiдпомiч-ник Осько Заволока. Був то маленький,
лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав в'язницi варшавську,
чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли, скрiзь потроху брав
мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що
позаду хтось ходить i ось-ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман
послав його зумисне, аби передав свiй страх iншим, аби нагадував сво©м
виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.
Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом проти
Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В не© влилося
все - давнi пiдступи гетьмана, Сибiр, теперiшнi його викрутнi; кошовий
боявся, що не стрима ться, i одвернувся до вiкна. В калюжi пiд корчмою
купалися горобцi, вiдстовбурчували пiр'я, наскакували один на одного,
войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб'яча купiль, хоч i не проковзнула
мимо очей, не зм'якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець,
гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у дранiй свитi,
соболиний ковнiр личить йому як коровi сiдло, а вже хоче ступати
по-панськи. I що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче пхнути
ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступа псяюха в
гетьмановi слiди. То - достеменно вовча тiчка, слiд лишають один.
Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами
власнi скринi. Й що то за лихо: ще ж недавно свiтив попович драними
лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар iз свого
широкого халамидного рукава щедро розда гетьмановi та старшинам села й
мiстечка, i вже в Самойловича тi © землi й тих сiл, як у лихо© пам'ятi
Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко кра м ока стежив
за ним.
- Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, -
врештi сказав кошовий. - На нашi реляцi© про басурманiв не одписав жодного
слова,а по царевича пригнав пiвсотнi гiнцiв. Табун коней за©здили, -
докинув i розтис кулак.
- Од таких царевичiв постають розор i смута, - зблиснув очима
Черняченко. - Нема спокою в нашiм кра©. Нижчий пiдняв руку на вищого,
молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на
Укра©нi зброднiв... I всiм ©м кiш пристановисько да .
Сiрко пiдвiвся. По його тугiй, смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й
розбився бризками на мiднiй застiбцi кунтуша. В розсiченому глибокою
зморшкою мiжбрiв'© залягла глуха тiнь. Отаман пiшов уподовж свiтлицi.
Ходив туди й назад - високий, стрункий, рвiйний. Коли перетинав снiп
променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ходi, замкнених у
ланцюг над чересом руках почувалася сила, ©© вловлювали всi й мимоволi
стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився рiзко, на
пiвкроцi. Суворий кiбцюватий профiль чiтко окреслився проти вiкна.
Кресонуло в душi, аж гарячi iскри сипонули на серце - вже не мiг
стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь там, у гарячiй глибинi, якась
холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але
в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячо© злостi, сиво© гiркоти, стiльки
кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз них не говорив про Сибiр - про
бузувiрське ув'язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще ж так перед
ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей. Розумiв: оцей
байбак, оцей равлик - велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили
кам'янi.
- Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто iнший. Проливають
християнську кров за уряди, за ма тностi, за млини, а Крим при такiй лихiй
годинi нас дотира . Чи дума гетьман, яка хмара нависла над кра м? Ми вже
втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар. Вiн
на те наказав не допускати на Сiч обози iз провiантом i вiйськовим
риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б'ють гострокiл i башту зводять.
- Чати, - схопився Черняченко, - поставленi, аби не пускати на Сiч
волоцюг, сво вольцiв, що втiкають од чепiг та цiпа. I ще башта на
Микитинiм Розi, щоб не допускати татар до переправи на Буди-лицькому
порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов до нього. У нас
вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в помiч, вiзьмете спiльно в
оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв. Кожному буде сукна на
каптан. I провiант, i огниста стрiльба всiм.
Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй,
вiдстовбурченiй нижнiй губi зав'юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував
йому навiть голос - з громового настав рокiтливий, муркiтливий. "Натреш i
попустиш, натреш i попустиш, - повчав його перед вiд'©здом гетьман. -
Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали. Ти обiцяй,
обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi..."
Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв, - щоб були
дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, - вкладав ©м у голови сво© недолугi мислi.
Як не знав того, - а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, - що
отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий сам потрiбен iншим, тим, чи ю
волею обiйма чин-уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не довiряв
серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть - тiльки по вказанiй
дорозi.
Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не
дозволяли собi думати, вiдаючи, що то не вигiдно. Таким чином, урядувала
сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть - повсюди. Сiрко так i подумав:
настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани, мудрi гетьмани,
були й великi колотi©, пробищаки, навiть авантюристи, крутi© та харцизяки,
а це - нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може висунутися,
бо думки одразу видадуть, що вiн розумний, а кому такий потрiбний?!
Старшинi? Зроду-вiку. Та й кожен iз старшин знав, що коли вiн ретельно
виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить
високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очi й
позаочi. "Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячу мо..." А вiн уда , що не
чу . Чу , собака! Ой як чу ! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а
тонко, той i вигра найбiльше. Сво © думки не мають, на всi лади талмудять
те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi, i
вже нема нiкого, щоб був собою. Все жариво душi йшло на лестощi - на
здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрiшному. Величали
його, яко бога. Прорече яке слово, аж у поли б'ють, мовляв, зроду не
чували тако© мудростi, i в рот зазирають. Чи не випаде ще яка мудрiсть,
щоб пiдхопити ©© й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з
сорому в очi, а дивляться.
Саме такий i оцей осавул,
Черняченко пiдбавляв меду, не помiчаючи, як сплива на поверхню
дьоготь. Щиростi в голосi не було.
Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться. I
не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як i
саме посольство на Сiч. Нiхто не хоче сюди ©хати, випихають силомiць.
Запорозька, як i Донська, вольниця - то морська стихiя, яка може збуритися
в одну мить. Нехай лiпше чубляться самi, все, що треба, вони сказали
Черняченку ще в дорозi.
Кошовий крокував по свiтлицi, а всерединi дужче й дужче напиналися
невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив
тiльки назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiяко© нема ; прямо©,
поряд, нема , щось значнiше) та в години найбiльшо© тривоги.
Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той вiдсахнувся.
В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до
нещадимостi. Покрутив у осавула на широкому ремiнному поясi золотого
ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика. Рука в кошового
м'язиста, звична до шаблi i повода й не звична рахувати грошi, гратися
коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.
- Чотириста тисяч, кажеш? I в турка стiльки нема. З таким вiйськом i
сам чорт не брат. Звiдки скупилося? А сам мружив лiве око i вже знав
вiдповiдь.
- Правобережнi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб прихилив
свою барву пiд гетьманський бунчук?
- Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд не©. Ми самi
пам'ята мо милостi його мосцi, - й така в його голосi зринула щирiсть, що
Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася товста,
мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом вертався до гусячо©
згра©. - Прислав нам торiк гетьман сукна, й коли помiряли - припало
кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!
Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на пiдмову,
збуряковiв. Сiрко заклав за черес руку, повернувся до запорожцiв, вiв
далi:
- А що Лизогуб пiдлизався - то нам вiдомо. Вражий пес, вмi
пiдлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вiрний буде слуга. Вилиже
гетьманськi черепки до поливи.
I враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, - скрипнули
половинi, - обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася
полум'ям чуприна. В поглядi посла Самойловича страх переплiвся iз
ненавистю i розсудливою обачнiстю. А Сiрко крив його крийма, дивився,
немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився
презирством, аж пословi од того зарум'янилися обидвi щоки. За довгi роки
пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники,
звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, - лише щиро,
з на©вною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. I
всiх перепускав через не©. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй прищур,
зневагу, силу й врештi торопiли перед нею. Як оце нинi зiщулився
Черняченко.
- За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про сво гетьманство й болю
в нього. За ма тностi сво©, з кривди скупленi. А що ойчизна в небезпецi,
це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей i пусткою
ста наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн, а не гетьман.
Недруг сво му кра вi i всьому люду християнському.
Очi отамана блищали ярою злiстю.
Невiдь-чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз,
полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не
гетьман - з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче
вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею.
Чимало часу минуло вiдтодi. Пам'ять - як дерево: спочатку опада цвiт,
потiм - плоди, а за тим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не
забувалися молитовне, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва,
молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину
в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають
його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи,
але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужо© вiтчизни. У
сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат. I
кидав далi:
- А за гречне запрошення йти до вас - спасибi. Побував. Уже боярин
Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi
милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося,
я не знаю.
- Хто ж тi червонi заплатив йому? - стулив губи Черняченко i глипнув
притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований,
напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зача©лися презирство i
ненависть. Шляхетнi городовi козаки оддавна гребували Запорожжям, вони
його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i
хотiли... знищити. Ба - знищити не просто. Можна поламати власнi зуби.
- А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi
грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. - Лiва брова кошового
пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темно©
бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло
вогнем.
Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне
гахкання довбнi - хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в
свiтлицi примеркло й стало незатишно.
Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла, незагойна рана,
злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово,
мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для
нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то
трапля ться, коли людина пуска ться берега, розпалю сама себе, ярi ,
почува в тому насолоду, - насолоди вiд того не почував. Вiн гасив гнiв,
од того вогню засвiчувався iнший вогонь - гiрко© iронiчностi, кпину. Опрiч
того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з гетьманом через посла -
марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що ма справу з лаке м.
Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж
поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. I крутилася Сiрковi на мислi,
вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi до канцелярi©: гетьман i
Ромодановський - одне, а нарiд московський - iнше. Сiч од вiку стояла за
поспiльство, а поспiльство - за союз з Москвою. Старшини ж обома нiздрями
ловлять запахи, якi несе ©м ляський вiтер, а тим часом з во водами
обдирають те ж таки поспiльство. Отож i спробуй дiйти з ними згоди,
домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи така сила, яка
чинить без обману?
Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:
- Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить ©х у сво серце. На
замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшенця.
Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:
- Ми люди вольнi, послiв не зачиня мо, послами не торгу мо. Хоч кинули
ви на пашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.
Цими словами заспокоював i застерiгав воднораз. Намагався перебiгти
дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацiй. Його обiйняла
тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба
було дратуватися. "Але ж i псяюха", - згадав Черняченка й знову скипiв
гнiвом.
Посли виходили у бiчнi дверi, а з сiнешнiх виткнулася чубата голова
Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.
- Пане кошовий, - приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його
подиху в вусi, - царевич казиться, до послiв порива ться. Хлопцi вже геть
ухоркалi©сь, не можуть втримати його... З ножем кида ться. Послали мене,
аби вас покликав.
- Принесiть послам сирiвцю та вина, - гукнув кошовий у прочиненi дверi,
- а я небавом вернуся.
Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до оскаженiлого царевича,
але кошовий вiдтрутив його.
Симеон сидiв у келi© при церквi на оббитому шкiрою позолоченому
стiльцi, пом'ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На
його вродливому обличчi погасли рум'янцi, в очах чорною кип'ячою смолою
свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча кошовий
наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi вже ж частували
нишком.
Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеоновi був розiрваний пiд
пахвами, на пiдлозi келi© валялися золотi гудзики й стягнений зi столу
шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав довгого вузького турецького
ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келi© тепер боялися
заходити. Кошовому було шкода дорого© одежини, яку справляли на скарбнi
грошi, й стало прикро.
Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний,
запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще мить - i кинеться на
Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять лiт, статурний,
гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий.
Покусував нижню губу, метав з очей iскри.
Сiрко дивився на Симеона гнiвно й трохи насмiшкувато. В душi щось
кришилося й осiдало на днi холодним iне м. Знав-бо - Симеон на нього не
кинеться, тiльки" кричатиме й тупотiтиме ногами. Так може кричати той
Симеон, який вида себе за царевича. А справжнiй Симеон - самолюбний,
скрадливий i лукавий - потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем.
Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нiкчемного царевича
послала доля, але де ж узяти iншого? Отаман пригадував того Симеона,
котрий тiльки-но при©хав на Сiч i ще не знав, як йому вестиметься тут.
Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй шапцi
й телячому, з невичинено© шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту, i кошовий
тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навiть
заплакав розчулено. I Сiрковi заболiло серце, було шкода хлопця,
знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сiрко,
повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалiв усiх
покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi ставав
розчуленим i на©вним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од
людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона -
хiба то не богоугодне дiло? Але щойно Симеона визнали за царевича, як з
того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.
Кошовому вже давно не болiв цей парубок, просто лишився Си-меонiв
замiр., яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки-трiшки ворушився до
нього жаль як до людини - скалiчено©, невдатно©, але й зло©.
Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився.
У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в них
не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити ©х не
вдавалося нiкому.
Симеон дихав важко, на губах - пузирки пiни.
- Чому мене не пускають до послiв? - закричав Симеон, i лице його
перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не просто© людини, а людини владно©,
зарозумiло© i пихато©. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв
стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн - царевич; все
переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив
i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання,
а кому - й сам не знав.
Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився
царевичу - од того аж закололо в печiнках, помахом руки наказав вийти двом
козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк
столу.
- Поклади ножа... а то порiжешся, - мовив. - Буде вава. Симеон скажено
крутнув чорними зiницями очей.
- I не витрiщайся... Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе
заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?
Сiмеон неохоче поклав на лаву ножа.
- А тому, Симеоне, не пуска мо, що нерозумний ти си, - казав далi,
зiтхнувши. - Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости
господи, плутаюсь у тво©х повiстях, a посли впiймають за хвiст на третьому
словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони...
Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi
плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився
до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати
його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як
двi жарини:
- Про що дiзнаються, отамане? Я царевич... Ось напишу батюшцi листа, й
вiн сам пришле по мене...
Царевич почервонiв - але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби
порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все
здогадався, але обо вдавали, буцiм кошовий нiчого не зна й прийма його
за царевича зi щирою вiрою. Так було iш людях, залишившись наодинцi, вони
цi © гри не продовжували, .хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового
минулого. Сiрковi те було неважко - розколупати Симеона до найменшого
зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про
всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими
змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i
споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не
бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi значуще,
промовисто - мовляв, знаю, хто ти , те знання тримали обо в найглибшiй
глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри, але
Сiрко тiльки рукою махнув:
- Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його не з
московськими, а з нашими послами.
Царевич ще якийсь час кипiв панiчне, шаленiв, але все його шаленство
розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений корч.
Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв та шкиргав зубами. I
блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звiрик.
Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого доброго
попереду в цього хлопця нема . Сам завда себе у неволю свого замiру,
сво © хворобливо© думки, й нiчого зрештою з того не вийде, нiчого для себе
не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царiв та царкiв уже скiнчили
сво життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча
вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би
щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя - щасливим не будеш. Звiв
на царевича-бранця очi й сказав:
- А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли по©дуть - i втiкай. Кудись на
квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас
наскрiзь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд
гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв
вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацi© з сiчовою
старшиною.
- Ну й не вертайся, лишайся з нами, - понюхав просто з жменi табаки
козак Нiс. - Чоловiком станеш... Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!..
Бачиш, правда. - А нiс у Носа, як кушка. I сам вiн козак поважний,
сповнений власно© гiдностi.
Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажа Носа, й казав у
той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був
нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз, тiльки брови впали
низько й очi з свiтло-карих стали темно-карими.
Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала сво©
повноваження кошовому. I те для сторонньо© людини було дивно, адже на
крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так
отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?
Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю, рiдко коли тут
промовлялися високi слова, ©х мовби соромилися, ©х боялися, проте... не
боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати,
на чому трима ться Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах,
на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi,
досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й
зварити соломаху, що ©© не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi
козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I був значнiший за
всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у сво©х вчинках, глибоке знання
людей, здобуте на полях бо©в серед смертей i кровi, давали йому право
першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми
крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою,
глибоко© довiри. такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все
життя. Хоч й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все
життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто
з товариства не мiг завдати йому найменшо© кривди.
- Мiюського з товариством... - сказав Черняченко, але Сiрко перепинив
його.
- ©х тут нема. А коли б i були, ми все одно ©х не видали б. Такого
нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали.
У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми ©х. Те в нас на пам'ятi. Втям,
осавуле.
Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського -
небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:
- Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогоднi ж
ординувати самозванця в Батурин у сирицi.
- Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить по власнiй
волi... I тако© прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали, - сказав
Яковлев. - Тим паче царевичiв... Вони не з неба падають i в болотi не
ростуть.
- Вiн такий царевич, як я фiлозоп, - гнiвно насурмив брови Черняченко.
- Вiн злодiй i самозванець.
- Який ти фiлозоп, ми бачимо, - сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. -
Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть - i свою
морду в люстерку не впiзна ш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву
сiдають, - i ти погодишся.
Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в шибку. Де вона взялася,
чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо
штовхнув ©©, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть. У вiкно вiйнуло
вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.
Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в ©хнi повноваження -
глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй i не
збирався стримуватись, хоч знав, що потiм усi його слова там, у
гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть крiзь густi сита. Далi
промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що Симеон присягав на
хрестi та вангелi© й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею
з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам при©хати до Москви, i його
там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що ©хати не може, бо
бояри хочуть звести хлопця зi свiту. Ось i зараз вони намовили
царя-батюшку, бо знають, що царевич заступа ться за простий люд. Далi
козаки виказали все, що накипiло на бояр та во вод, i банiтували, й кпили,
а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам наперекiр лише
Черняченко, обзивав ©х гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими
карами. Хоч i хололо зi страху в животi, й серце стислося в крижану
бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав - все те впаде у
вуха гетьмана-благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо
гетьманський посольський пiдпомiч-ник Осько Заволока. Був то маленький,
лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав в'язницi варшавську,
чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли, скрiзь потроху брав
мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що
позаду хтось ходить i ось-ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман
послав його зумисне, аби передав свiй страх iншим, аби нагадував сво©м
виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.
Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом проти
Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В не© влилося
все - давнi пiдступи гетьмана, Сибiр, теперiшнi його викрутнi; кошовий
боявся, що не стрима ться, i одвернувся до вiкна. В калюжi пiд корчмою
купалися горобцi, вiдстовбурчували пiр'я, наскакували один на одного,
войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб'яча купiль, хоч i не проковзнула
мимо очей, не зм'якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець,
гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у дранiй свитi,
соболиний ковнiр личить йому як коровi сiдло, а вже хоче ступати
по-панськи. I що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче пхнути
ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступа псяюха в
гетьмановi слiди. То - достеменно вовча тiчка, слiд лишають один.
Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами
власнi скринi. Й що то за лихо: ще ж недавно свiтив попович драними
лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар iз свого
широкого халамидного рукава щедро розда гетьмановi та старшинам села й
мiстечка, i вже в Самойловича тi © землi й тих сiл, як у лихо© пам'ятi
Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко кра м ока стежив
за ним.
- Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, -
врештi сказав кошовий. - На нашi реляцi© про басурманiв не одписав жодного
слова,а по царевича пригнав пiвсотнi гiнцiв. Табун коней за©здили, -
докинув i розтис кулак.
- Од таких царевичiв постають розор i смута, - зблиснув очима
Черняченко. - Нема спокою в нашiм кра©. Нижчий пiдняв руку на вищого,
молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на
Укра©нi зброднiв... I всiм ©м кiш пристановисько да .
Сiрко пiдвiвся. По його тугiй, смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й
розбився бризками на мiднiй застiбцi кунтуша. В розсiченому глибокою
зморшкою мiжбрiв'© залягла глуха тiнь. Отаман пiшов уподовж свiтлицi.
Ходив туди й назад - високий, стрункий, рвiйний. Коли перетинав снiп
променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ходi, замкнених у
ланцюг над чересом руках почувалася сила, ©© вловлювали всi й мимоволi
стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився рiзко, на
пiвкроцi. Суворий кiбцюватий профiль чiтко окреслився проти вiкна.
Кресонуло в душi, аж гарячi iскри сипонули на серце - вже не мiг
стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь там, у гарячiй глибинi, якась
холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але
в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячо© злостi, сиво© гiркоти, стiльки
кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз них не говорив про Сибiр - про
бузувiрське ув'язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще ж так перед
ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей. Розумiв: оцей
байбак, оцей равлик - велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили
кам'янi.
- Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто iнший. Проливають
християнську кров за уряди, за ма тностi, за млини, а Крим при такiй лихiй
годинi нас дотира . Чи дума гетьман, яка хмара нависла над кра м? Ми вже
втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар. Вiн
на те наказав не допускати на Сiч обози iз провiантом i вiйськовим
риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б'ють гострокiл i башту зводять.
- Чати, - схопився Черняченко, - поставленi, аби не пускати на Сiч
волоцюг, сво вольцiв, що втiкають од чепiг та цiпа. I ще башта на
Микитинiм Розi, щоб не допускати татар до переправи на Буди-лицькому
порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов до нього. У нас
вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в помiч, вiзьмете спiльно в
оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв. Кожному буде сукна на
каптан. I провiант, i огниста стрiльба всiм.
Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй,
вiдстовбурченiй нижнiй губi зав'юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував
йому навiть голос - з громового настав рокiтливий, муркiтливий. "Натреш i
попустиш, натреш i попустиш, - повчав його перед вiд'©здом гетьман. -
Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали. Ти обiцяй,
обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi..."
Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв, - щоб були
дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, - вкладав ©м у голови сво© недолугi мислi.
Як не знав того, - а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, - що
отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий сам потрiбен iншим, тим, чи ю
волею обiйма чин-уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не довiряв
серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть - тiльки по вказанiй
дорозi.
Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не
дозволяли собi думати, вiдаючи, що то не вигiдно. Таким чином, урядувала
сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть - повсюди. Сiрко так i подумав:
настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани, мудрi гетьмани,
були й великi колотi©, пробищаки, навiть авантюристи, крутi© та харцизяки,
а це - нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може висунутися,
бо думки одразу видадуть, що вiн розумний, а кому такий потрiбний?!
Старшинi? Зроду-вiку. Та й кожен iз старшин знав, що коли вiн ретельно
виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить
високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очi й
позаочi. "Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячу мо..." А вiн уда , що не
чу . Чу , собака! Ой як чу ! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а
тонко, той i вигра найбiльше. Сво © думки не мають, на всi лади талмудять
те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi, i
вже нема нiкого, щоб був собою. Все жариво душi йшло на лестощi - на
здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрiшному. Величали
його, яко бога. Прорече яке слово, аж у поли б'ють, мовляв, зроду не
чували тако© мудростi, i в рот зазирають. Чи не випаде ще яка мудрiсть,
щоб пiдхопити ©© й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з
сорому в очi, а дивляться.
Саме такий i оцей осавул,
Черняченко пiдбавляв меду, не помiчаючи, як сплива на поверхню
дьоготь. Щиростi в голосi не було.
Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться. I
не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як i
саме посольство на Сiч. Нiхто не хоче сюди ©хати, випихають силомiць.
Запорозька, як i Донська, вольниця - то морська стихiя, яка може збуритися
в одну мить. Нехай лiпше чубляться самi, все, що треба, вони сказали
Черняченку ще в дорозi.
Кошовий крокував по свiтлицi, а всерединi дужче й дужче напиналися
невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив
тiльки назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiяко© нема ; прямо©,
поряд, нема , щось значнiше) та в години найбiльшо© тривоги.
Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той вiдсахнувся.
В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до
нещадимостi. Покрутив у осавула на широкому ремiнному поясi золотого
ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика. Рука в кошового
м'язиста, звична до шаблi i повода й не звична рахувати грошi, гратися
коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.
- Чотириста тисяч, кажеш? I в турка стiльки нема. З таким вiйськом i
сам чорт не брат. Звiдки скупилося? А сам мружив лiве око i вже знав
вiдповiдь.
- Правобережнi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб прихилив
свою барву пiд гетьманський бунчук?
- Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд не©. Ми самi
пам'ята мо милостi його мосцi, - й така в його голосi зринула щирiсть, що
Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася товста,
мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом вертався до гусячо©
згра©. - Прислав нам торiк гетьман сукна, й коли помiряли - припало
кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!
Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на пiдмову,
збуряковiв. Сiрко заклав за черес руку, повернувся до запорожцiв, вiв
далi:
- А що Лизогуб пiдлизався - то нам вiдомо. Вражий пес, вмi
пiдлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вiрний буде слуга. Вилиже
гетьманськi черепки до поливи.
I враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, - скрипнули
половинi, - обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася
полум'ям чуприна. В поглядi посла Самойловича страх переплiвся iз
ненавистю i розсудливою обачнiстю. А Сiрко крив його крийма, дивився,
немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився
презирством, аж пословi од того зарум'янилися обидвi щоки. За довгi роки
пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники,
звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, - лише щиро,
з на©вною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. I
всiх перепускав через не©. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй прищур,
зневагу, силу й врештi торопiли перед нею. Як оце нинi зiщулився
Черняченко.
- За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про сво гетьманство й болю
в нього. За ма тностi сво©, з кривди скупленi. А що ойчизна в небезпецi,
це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей i пусткою
ста наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн, а не гетьман.
Недруг сво му кра вi i всьому люду християнському.
Очi отамана блищали ярою злiстю.
Невiдь-чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз,
полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не
гетьман - з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче
вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею.
Чимало часу минуло вiдтодi. Пам'ять - як дерево: спочатку опада цвiт,
потiм - плоди, а за тим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не
забувалися молитовне, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва,
молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину
в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають
його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи,
але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужо© вiтчизни. У
сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат. I
кидав далi:
- А за гречне запрошення йти до вас - спасибi. Побував. Уже боярин
Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi
милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося,
я не знаю.
- Хто ж тi червонi заплатив йому? - стулив губи Черняченко i глипнув
притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований,
напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зача©лися презирство i
ненависть. Шляхетнi городовi козаки оддавна гребували Запорожжям, вони
його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i
хотiли... знищити. Ба - знищити не просто. Можна поламати власнi зуби.
- А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi
грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. - Лiва брова кошового
пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темно©
бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло
вогнем.
Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне
гахкання довбнi - хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в
свiтлицi примеркло й стало незатишно.
Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла, незагойна рана,
злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово,
мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для
нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то
трапля ться, коли людина пуска ться берега, розпалю сама себе, ярi ,
почува в тому насолоду, - насолоди вiд того не почував. Вiн гасив гнiв,
од того вогню засвiчувався iнший вогонь - гiрко© iронiчностi, кпину. Опрiч
того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з гетьманом через посла -
марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що ма справу з лаке м.
Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж
поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. I крутилася Сiрковi на мислi,
вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi до канцелярi©: гетьман i
Ромодановський - одне, а нарiд московський - iнше. Сiч од вiку стояла за
поспiльство, а поспiльство - за союз з Москвою. Старшини ж обома нiздрями
ловлять запахи, якi несе ©м ляський вiтер, а тим часом з во водами
обдирають те ж таки поспiльство. Отож i спробуй дiйти з ними згоди,
домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи така сила, яка
чинить без обману?
Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:
- Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить ©х у сво серце. На
замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшенця.
Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:
- Ми люди вольнi, послiв не зачиня мо, послами не торгу мо. Хоч кинули
ви на пашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.
Цими словами заспокоював i застерiгав воднораз. Намагався перебiгти
дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацiй. Його обiйняла
тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба
було дратуватися. "Але ж i псяюха", - згадав Черняченка й знову скипiв
гнiвом.
Посли виходили у бiчнi дверi, а з сiнешнiх виткнулася чубата голова
Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.
- Пане кошовий, - приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його
подиху в вусi, - царевич казиться, до послiв порива ться. Хлопцi вже геть
ухоркалi©сь, не можуть втримати його... З ножем кида ться. Послали мене,
аби вас покликав.
- Принесiть послам сирiвцю та вина, - гукнув кошовий у прочиненi дверi,
- а я небавом вернуся.
Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до оскаженiлого царевича,
але кошовий вiдтрутив його.
Симеон сидiв у келi© при церквi на оббитому шкiрою позолоченому
стiльцi, пом'ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На
його вродливому обличчi погасли рум'янцi, в очах чорною кип'ячою смолою
свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча кошовий
наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi вже ж частували
нишком.
Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеоновi був розiрваний пiд
пахвами, на пiдлозi келi© валялися золотi гудзики й стягнений зi столу
шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав довгого вузького турецького
ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келi© тепер боялися
заходити. Кошовому було шкода дорого© одежини, яку справляли на скарбнi
грошi, й стало прикро.
Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний,
запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще мить - i кинеться на
Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять лiт, статурний,
гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий.
Покусував нижню губу, метав з очей iскри.
Сiрко дивився на Симеона гнiвно й трохи насмiшкувато. В душi щось
кришилося й осiдало на днi холодним iне м. Знав-бо - Симеон на нього не
кинеться, тiльки" кричатиме й тупотiтиме ногами. Так може кричати той
Симеон, який вида себе за царевича. А справжнiй Симеон - самолюбний,
скрадливий i лукавий - потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем.
Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нiкчемного царевича
послала доля, але де ж узяти iншого? Отаман пригадував того Симеона,
котрий тiльки-но при©хав на Сiч i ще не знав, як йому вестиметься тут.
Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй шапцi
й телячому, з невичинено© шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту, i кошовий
тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навiть
заплакав розчулено. I Сiрковi заболiло серце, було шкода хлопця,
знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сiрко,
повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалiв усiх
покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi ставав
розчуленим i на©вним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од
людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона -
хiба то не богоугодне дiло? Але щойно Симеона визнали за царевича, як з
того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.
Кошовому вже давно не болiв цей парубок, просто лишився Си-меонiв
замiр., яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки-трiшки ворушився до
нього жаль як до людини - скалiчено©, невдатно©, але й зло©.
Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився.
У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в них
не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити ©х не
вдавалося нiкому.
Симеон дихав важко, на губах - пузирки пiни.
- Чому мене не пускають до послiв? - закричав Симеон, i лице його
перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не просто© людини, а людини владно©,
зарозумiло© i пихато©. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв
стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн - царевич; все
переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив
i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання,
а кому - й сам не знав.
Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився
царевичу - од того аж закололо в печiнках, помахом руки наказав вийти двом
козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк
столу.
- Поклади ножа... а то порiжешся, - мовив. - Буде вава. Симеон скажено
крутнув чорними зiницями очей.
- I не витрiщайся... Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе
заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?
Сiмеон неохоче поклав на лаву ножа.
- А тому, Симеоне, не пуска мо, що нерозумний ти си, - казав далi,
зiтхнувши. - Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости
господи, плутаюсь у тво©х повiстях, a посли впiймають за хвiст на третьому
словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони...
Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi
плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився
до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати
його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як
двi жарини:
- Про що дiзнаються, отамане? Я царевич... Ось напишу батюшцi листа, й
вiн сам пришле по мене...
Царевич почервонiв - але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби
порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все
здогадався, але обо вдавали, буцiм кошовий нiчого не зна й прийма його
за царевича зi щирою вiрою. Так було iш людях, залишившись наодинцi, вони
цi © гри не продовжували, .хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового
минулого. Сiрковi те було неважко - розколупати Симеона до найменшого
зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про
всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими
змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i
споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не
бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi значуще,
промовисто - мовляв, знаю, хто ти , те знання тримали обо в найглибшiй
глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри, але
Сiрко тiльки рукою махнув:
- Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його не з
московськими, а з нашими послами.
Царевич ще якийсь час кипiв панiчне, шаленiв, але все його шаленство
розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений корч.
Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв та шкиргав зубами. I
блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звiрик.
Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого доброго
попереду в цього хлопця нема . Сам завда себе у неволю свого замiру,
сво © хворобливо© думки, й нiчого зрештою з того не вийде, нiчого для себе
не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царiв та царкiв уже скiнчили
сво життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча
вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би
щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя - щасливим не будеш. Звiв
на царевича-бранця очi й сказав:
- А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли по©дуть - i втiкай. Кудись на