Страница:
голову посипалися найчорнiшi погрози. Мурашкова душа розчахнулася, вiн
прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник
впав у сатанинський гнiв, обзивав вiзиря адрiанопольським щуром, реготiв у
лице, декому здавалося, що вiн збожеволiв, проте У тому чаду не виповiв
жодно© та мницi. Двiчi одсилав його на страту Мустафа-паша, двiчi посилав
гiнця, щоб завернув назад, двiчi зустрiчали полковника сухим гарчанням
чорнi пси. За третiм разом гiнця вслiд не послав, ще й наказав стяти
голови всiм аманатам та виставити ©х на списах перед валом.
До Марка пiдбiгло тро туркiв у жовтих смугастих сорочках, один зняв
колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попiдруки й
потягли. В першу мить Нога ць не зрозумiв, куди його провадять, одначе
думка про те, що турки не одв'язали, а перерубали аркан, кинула в ляк.
Жодного разу не хапали так - торсали, тусали, кiлька разiв вiн падав,
пiдхоплювався знову, пiдштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду.
Турки були злi чи роздратованi, гаркали, гиркали, поблискували бiлками
очей, аж Марковi ходив по спинi холод. Минули клинець стоптаного жита,
збiгли на пагорб, перед ними вiдкрився широкий луговий видолинок. Марко ще
нiчого не розумiв, стривожений, озирався довкола; мимо нього у видолинок
поспiшали татари i турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився
©м услiд i побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у
жовтiй сорочцi, у зеленому ковпаковi та капцях на босонiж. На перев'язi в
нього висiв нiж завширшки в пiвтори долонi. Той нiж прикував Маркiв
погляд, йому помлiло всерединi, а колiна стали м'якi, неначе були з вати.
I все ж вiн помiтив по обидва боки бiлого березового стовбура якихось
пов'язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досi
стояв на пнi до нього спиною, повернувся, й Нога ць побачив просто перед
собою бiлий ощир посмiшки пiд тонкими, врозлiт, тарганячими вусами, чорний
блиск очей з-пiд збритих брiв. Й iнший ощир - синiх, конвульсивно
стиснених вуст та заплющенi очi. Тарганистий мiстр тримав у руках голову
Мурашка.
Марковi чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тiла силу, в
горлi тiльки булькало, вiн обвис на руках туркiв, i тi потягли його
волоком. А потiм мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, вiн
закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила -
невисокий, але кремезний, мiцний у плечах, вперся, й турки не могли
зрушити з мiсця, i тодi один iз них, який чвалав позаду, вдарив його
шаблею плазом по головi. Нога ць тiпнувся, випорснув з катiвських рук,
рачки поповз убiк, у натовпi зареготали, затиджикали по-сво му,
по-басурманськи.
Зненацька серед десяткiв хижих облич Нога ць побачив одне, теж ощирене,
проте знайоме, з довгою роздво ною бородою й, може, через те не таке
страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперiзував чималенький
живiт, руки, стояв вiзирiв товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом,
вiдчайдушна надiя спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору
собачими очима, просив, квилив, понiвеченi стогоном слова падали йому з
вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лiнивим поглядом
i одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, вiн хапався за траву, по землi
простелилися двi чорно-зеленi борозни.
- Я син... полковника... дадуть великий викуп... Грошi... Таляри, в
мене таляри. Багато золотих талярiв... Слугуватиму до гроба... Пане
товмач, таляри...
I вже коли стратив рештки надi© й завив по-вовчому, товмач ступив
уперед, подав туркам знак.
- Де в тебе таляри?
Нога ць лежав, скулившись, тихо пiдвивав i схлипував.
- У Скарбницi... у Вiйськовiй Скарбницi... Закопанi на островi, -
забелькотiв.
Товмач махнув рукою: тi грошi - все одно, що в зубах у шайтана. Та й,
мабуть, бреше клятий кяфiр.
Катовi помiчники знову вхопили Марка, i в цю мить у його головi
згасаючою iскрою зблиснуло: Килiяна. Чому зблиснула та iскра в ту мить, що
©© покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про не©. Була вона
нинi для нього як сонце в хмарах осiнньо© пори. Килiяна - то останнi днi
волi, не знано© нiколи бентеги, болю, заздростi. Вона жде Перехреста, й
вiн прийде до не©. Лаврiн продереться до сво © любовi крiзь пекло. Вони
спiзнають щастя... А вiн... О боже, порятуй, подай сили... За що вiн гине
отут?!
Тихо, гарячкове молився, линув до бога думкою i серцем, вперше творив
свою молитву, таку щиру, аж кров'ю спливала душа, i враз з жахом збагнув:
бог його не чу , одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити... Все
це - в одну мить, думка про бога змигнула, як бiла блискавиця, й згасла
чорно, а думка про Килiяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив.
- Пане товмачу... Дiвчина... Ти ще не бачив тако©... Ось тут, за
горою... На хуторi в лiсi. Гарнiшо© нема на свiтi. То сонце... То мак у
полi...
Де бралися такi слова, чи ю сатанинською пiдказкою сплiвся такий замiр?
Товмач нахмурив рiденькi чорно-рудi брови. Щось йому свiдчило, що
невiрний цього разу каже правду.
- Мислиш, що тебе поряту брехня? - Приступив ближче. - Пройдеш через
усi муки пекла. Порiжемо на стьожки язик... Випечемо залiзом очi...
Молитимеш о смертi, а ©© не буде. Лiпше помри зараз...
- Не брешу я. Ми ©хали на весiлля. - Нога ць стояв на колiнах,
обпаленими смертю очима чiпко тримався за товмача. - Товариш мiй хотiв
женитися. Батько одклав весiлля до зими. Чиста вона й непорочна, як
весняна вода.
- Весняна вода не бува чистою.
А сам думав про те, що, може, й справдi послати служникiв на хутiр з
цим козаком. Голову йому одрубають потiм. А вiн матиме квiтку в гаремi. Бо
вiзир щедрий тiльки на обiцянки. Сластолюбець i скнара, позавчора
подарував йому таку жабу, що всi бе© лускали зо смiху. Ще й мусив цiлувати
гороб'яче колiно добродiйника.
Вiн ненавидiв вiзиря. Той зробив з нього блазня, потiшався над ним за
кожно© нагоди. Над тим, що любить поспати та по©сти, над його не
вiйськовою статурою, над пузцем й тим дав привiд iншим - сво©м i
султановим слугам, усiм його чашним, стремiнним, наметовим, сластолюбiшим
за товмача в сто крат i дурним та тупим, як безроге бидло невiрних, -
кепкувати з нього... Учора ввечерi, коли товмач сидiв у темному наметi,
спочивав пiсля вечерi, хтось вiдхилив полiг i кинув йому щось на колiна.
Вiн помацав руками, спочатку заплутався пальцями в м'якiй куделi, далi
ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на двi виямки
й з жахом та огидою зрозумiв, що то - людська голова. Звичайно, вiн не
боявся мертвих невiрних, але то було несподiвано, гидко, й до того ж
голова забруднила йому кров'ю одяг. Вiн вибiг з темного намету й побачив
силяхуара-агу[10] та двох татарських бе©в, вони захлиналися зо смiху, але
вдавали, що не бачать його. Товмачевi наморочилось од лютi в головi, але
що мiг вдiяти! Що ж, подумав, нехай тi дурнi потiшаються. А вiн нинi
добуде собi збройне красуню. Вiн прихова ©© в обозi й покаже пiзнiше,
коли всi наберуть собi вдосталь полонянок.
На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла солодка хтивiсть.
Уже багато днiв не мав жiнки. Похiд може затягнутись хтозна на скiльки.
Бiля нiкчемного мiстечка вони товчуться два тижнi. Де тi багатi полони, де
та швидка вiкторiя, якими так похвалявся вiзир!
Товмач напустив на себе державну заклопотанiсть, сказав суворо та
владно:
- Кяфiр зна великi та мницi. х треба витягти з нього. Одведiть назад.
Турки поволокли Марка на пагорб.
* * *
Лаврiн пробирався лiсом. Коли б його зараз спiткав хто iз запорожцiв,
не впiзнав би нiзащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли вiд комарино©
трути, очi позападали, i в них горiла дика осторога, босi ноги
кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну сорочку, яка подерлася й
висiла шматтям, за плечима висiли лук i сагайдак на тонкому ремiнцi.
Вiдтодi, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього.
Заткала небо хмарами, не потопила в хвилях, не розбила на каменях
Чортового Горла, винесла на бiлу косу. Вода спила силу, розпластаний, вiн
лежав на березi, серце гупало в землю, й вiн чув його стукiт. Не почував
нi нiг, нi рук, вони мовби подерев'янiли, й гудiло в головi. Здавалося,
там усе ще клекоче водоспад.
Земля поволi знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно
все ©© було й буде колись. Невдовзi одтерпли руки й ноги, вiн пiдвiвся.
Щиро помолився богу й пiшов косарською стежкою берегом. Знав, що вона
перетне дорогу до Брусового хутора. Не пiшов, а побiг, щоб нагрiтися, аж
поки зiйшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймнi
здавалося, що вiн теплий. Незабаром наштовхнувся на пiщанiй косi на труп
татарина, певно, його убито пiд Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврiн
погидував одежею, взяв тiльки лук i сагайдак. Шаблi при турковi не було.
Не пройшов i пiвверсти, як запримiтив у виярку погромлений бiженський обоз
- двi перекинутi гарби й воза. Довкола валялися дiжечки, корцi, всiляке
начиння, поблискували у травi мальованi ложки, на кущi горiшини висiв
батiг. I йому вчувся останнiй поцвьох погонича. Далi знайшов сорочку -
довгу, до колiн, мабуть, дiдiвську, зняв з кнутовища батiг i пiдперезався.
Дорога вiд Бугу в'юнила лiсом, пiшов обiч не©. Пильнував, аби не
згубити ©©, не заблудитися. Одного разу ледве не наскочив на татар, що
гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотiв перетнути ©©, - ще
з горба помiтив, що вона на протилежному схилi забирала праворуч, - i
почув тупiт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присiсти. Лiс тут був
рiдкий, лихий для втечi. Розпластався в травi, очима пас дорогу.
Татар було душ десять, ©хали один за одним - низькорослi мишастi конi
махали головами. Попереду погойдувався в сiдлi ватаг - усi iншi у
вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а вiн у каптанi й
легкiй червонiй шапцi з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фiльварку. Й
полон його був найбiльший. Позаду сидiла дiвчина, коса розсипалася ©й по
грудях, сорочка була розiрвана, й бiлiло плече, з нею - на iнших конях -
довговусий, голий до пояса дядько та хлопець-пiдлiток, жiнка й ще менший
хлопець. Усi з пов'язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду
татарський ватаг гнав п'ять пар волiв, три чи чотири корови та гурт
овечок. З усiм вправлявся сам, стежив зiрко, батiг у правицi то злiтав
угору, то звивався в порохнi, як змiя. Iншi везли по одному, по дво
бранцiв, в останнього з притороченого до сiдла шкiряного мiшка виглядали
двi бiлявi голiвки. Старша дiвчинка плакала, друга була зовсiм мала,
нiчого не розумiла й тiльки водила великими, довiрливими оченятами.
Хоч повстяна шапка була насунута татариновi майже на очi й на обличчя
падала тiнь, Лаврiн помiтив, що той посмiха ться.
Перехресту здалося, нiби iз землi, на якiй лежав, виткнувся гострий
нiж, пройняв йому груди - й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався пiд
горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гiрко пахла дрiбнолиста, пожухла
на вершечках трава. Вiн рвав ©© з корiнням, не помiчаючи того. Ледве
тямив, що робить. Хруснула в суглобi рука, хруснули пальцi, тятива ляснула
й завила, татарин упав коневi на гриву. Лаврiн не бачив, куди влучив, але
знав - увiгнав стрiлу по пiр'я. Небагато на Сiчi таких стрiльцiв з лука,
як вiн. Мiг одразу натягнути два луки й пустити з них двi стрiли, мiг
стрiляти на скаку по летючiй цiлi. Отаман учив його на островi тi ©
стрiльби.
Мчав лiсом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летiла, як стрiла,
вказувала шлях - угору, по крутосхилу - тут важче коням, тут може змилити
погоню. Але лiс по схилу був зовсiм рiдкий; дубки та берiзки, а помiж них
галявини, просвiтленi сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони
впiймали б його.
Татари не погналися. Боялися, що розбiжиться полон.
Лаврiн передихнув аж за горбом.
Утома важко налягала на ноги, проте перемiг себе, пiшов далi - гнала
вперед тривога. Вiн мовби й не думав про Килiяну. Вона була з ним
повсякчас. Лаврiн знав: загине, якщо не побачить ©© Серце билося тiльки
для не©, i якщо не знайде Килiяни - воно зупиниться. Неначе в туманi
проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потiм, потiм
думатиме про них. Все життя думатиме.
Скрадався, неначе звiр, сам ставав звiром.
Проминув мiсце, де треба було брати лiворуч, вернувся - не зпiзнав
струмка: наче вiн, наче й не вiн. Потiм, скрадаючись, дiйшов до дороги,
побачив знайомий мiсток i впевнено побрiв по струмку вгору. З душi нiби
щось спливало, навiть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислi стояло
- вирвався з пекла: тiльки тепер оглянувся назад, аж не вiрилося, що все
те було з ним. Й що оце вiн, живий та здоровий, iде по рiчищi струмка, а
над головою тихо-тихо шумить лiс i десь туркоче горлиця. © туркiт на мить
перенiс його в плавнi - саме отак на островах у лiсi туркочуть горлицi в
час сiнокосу. Вiн осмiхався, i коли б його отакого зараз хто побачив. мав
би за божевiльного.
Струмок спiвав пiд ногами, злизував з них кров, його холоднi доторки
були при мнi й трiшки болючi. Лаврiн думав про Килiяну, про те, як ось
зараз заявиться на хутiр; усе, що сталося з ним, злущило з душi колишню
торопкiсть перед Брусом, вiн почував свою вiдповiдальнiсть i перед ним, i
перед його дочкою, але вже iнакше - як муж i оборонець. Вiн поспiшав до
них.
Зненацька Лаврiн спiткнувся на корчику, подивився вниз i вiдсахнувся,
здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березi струмка
чорнiли вирви од кiнських копит. Не побачив ©х ранiше, мабуть, через те,
що надто вiддався радостi, а може, вершники спочатку про©хали лiсом, а
тодi повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побо©ськом: хто
про©хав, куди? Чому слiди тiльки в один бiк?
Вiн пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали
козаки на залогах. Свiжi! В деякi ще не натекла вода. Й глевтяки багна на
травi. Це пройшли не козачi конi: козаки сво©х коней кують бодай на
переднi ноги. Коли кiнь розку ться весною, то й лiто бiга не кований, але
ж тут аж шiсть слiдiв. У селянських - копита великi, розвитi... Та й чого
©хати сюди селянам? Брус ©здить возом тим кра м, через гору, по
твердоземлi.
Що бiльше Лаврiн роззирався, то все дужче обiймала його тривога.
Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навiть
околишнi селяни не знають, де живе Брус Дорош, звiдки про те довiдалися
турки або татари?
Вiдчуття близько© небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий
зустрiти чужинцiв. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору, немов у судомi,
гiлками-конарами, звiдси до монастирища проляга довга вузька галявина.
Колись тут була дорога. Слiди повертали в той бiк, губилися в травi.
Лаврiн зупинився. Ще жеврiла надiя, що хтось по©хав до монастирища. Тiльки
що йому треба бiля порослих бур'яном каменiв?
У цю мить почув трiск. Майже несамохiть ступив за вербу, за той ©©
край, де од землi гнало пагiння. Серце стукало гулко, одлетiли геть всi
думки, лишилась одна, котрою намагався розiрвати чорну запону невiдомостi.
Цiнькала вгорi синиця - десь тут було ©© гнiздо, й те цiнькання билося об
важку Лаврiнову напругу, дзвенiло на нiй, як далекий поклик на оголенiй
шаблi.
Спершу побачив тiльки тiнi. Принаймнi так видалося. Згори падало
призахiдне промiння, переломлювалося в листi, змiнювало обриси всiх
предметiв. А далi тiнi немовби полетiли кудись убiк, в листянiй сутiнi
загострилися, вигранилися постатi коней i людей. Одна, друга, третя. Перша
- якась незграбна. Щось обвисало з сiдла в обидва боки.
I враз... Свiт помертвiв Лаврiновi в очах. Ще не вхопив усе до кiнця
зором - бачив тiльки чорнобородого турка на конi й перекинутий через коня
сувiй, а думкою, тривогами, серцем вiдгадав усе. Килiяна! Турки везуть
Килiяну.
На мить думка розтеклася, а далi мислив гаряче, але розважливо.
"Рятувати. Стрiлити турка. Й другого... х тро ... Тро ... Слiдiв -
шiсть?"
Пильнуючи, аби не зачепити яку галузку, дозирався вперед. Перший i
третiй - турки. Третiй щось тримав перед грудьми. Неначе дитину. Вiн
гойдав закутану в бiлий шмат руку, заколисував бiль. Притримував ©© другою
рукою. Очевидно, був поранений. Третiй - не страшний. А другий...
Лаврiновi обпекло груди. В очi бурхнула червона хвиля, вiн ледве йняв
собi вiри - другий був Марко. Його товариш. Чий хрестик носить на ши©.
Вiддихнув важко, в серцi закипiв гнiв, але не було коли розбиратися зi
сво©ми думками та почуттями. Лаврiн видобув iз сагайдака стрiлу. Ще встиг
помiтити - стрiла важка, з широкими площиками. Точнiший буде полiт. Бiле,
як снiг, мабуть лебедине, пiр'я на стрiлi з одного боку забарвлене в
червоне. Та стрiла вже побувала в чи©хось грудях. Майнула думка - не
влучити б у Килiяну. "Не влучу", - вже крайком мислi. Перехрест пiдпустив
туркiв сажнiв на десять. Уже бачив обличчя першого турка, нiби сплеснуте
згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору
голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо.
Цiлився в бороду турковi, трохи нижче, трохи лiвiше, вiдтягував тятиву,
пальцями почував ©© силу. Лет стрiли був короткий, вiн навiть почув удар.
Турок здивовано вирячив очi, вхопився руками за груди, хотiв закричати,
але в ротi йому тiльки зашипiло, по бородi потiк з пiною червоний мак,
вершник гойднувся вперед, потiм - назад, знову вперед i посунувся з коня.
Глухо гупнуло тiло, кiнь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся
у другий бiк, i Килiяна теж сповзла з сiдла. Лежала на травi, розкинувши
руки, й Лаврiновi страх брийонув по серцю - нежива. Його думка мовби
розщепилася на двi: одна летiла до Килiяни, друга штовхала ще по одну
стрiлу. З того й забарився. Турок з пораненою рукою утiкав. Гнав коня
через кущi, бiла шматина метлялася, як птиця. Лаврiн натягнув тятиву,
хапав оком цiль i не мiг ухопити. Врештi впiймав i в ту мить, коли опускав
тятиву, послизнувся на мокрiй приболотнiй травi. Мабуть, через те не
влучив, а може, стрiла по дорозi влучила в гiлку й змiнила напрям польоту.
Сiра постать ще раз майнула мiж кущiв, Лаврiн пробiг кiлька крокiв i
зупинився. Турок щез. Гойдалося вiття, трiщало галуззя, панiчно кричали
над головою сороки. Кинувся до Килiяни, пiдвiв голову, вона гойднулася, як
нежива. Проте вуста горiли, вони були болiсно розтуленi, на них
закарбувався жах.
Лаврiн в непам'ятi зчепив руки, пiдвiв угору очi, шукаючи рятунку, й
неначе крiзь туман побачив Марка. Той сидiв у сiдлi, ноги його були
зв'язанi пiд животом коня сирицею.
Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос:
- Вона жива. Турки влили ©й щось у рота, щоб не кричала.
Туман сплив з-перед Лаврiнових очей, тепер Марка бачив добре. На
неголенiм, майже квадратнiм обличчi Ногайця проступали вилицi, губи
пойнялися синявою, в очах стояли сiрi риски. Двi сiрi риски - двi зради.
Обо розумiли це. Двi зради. Надто страшна друга. Чим би не була
спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврiн подумав, що через
нього ледве не втратив навiки Килiяну. З нею втрачав свiт.
Зараз вiн був суддею Марковi. Марковi, з яким разом ганялися за сiчовим
псом Шайтаном. Спали в одному куренi. Стояли на стiнах Ладижина... Вiн не
мiг оддiлити того Марка вiд цього. Душа квилила з болю. Й шматував ©©
страх за Килiяну. Але той страх поволi вiдступав. Килiяна жива. Вона
житиме! Вiн знайшов ©©!
I враз Лаврiна опанувала радiсть, аж забув про все, що думав допiру.
Килiяна жива! Вона скоро прокинеться. Вiн врятувався сам i врятував ©©. Та
що там все на свiтi! Все склалося щасливо. Боже, гарно як... Марко...
Дурний боягуз Марко! А може, вiн зовсiм не винуватий? Може, його схопили
на хуторi, куди вiн утiк з Ладижина?..
Ослiплений радiстю, в ту мить прощав те, чого, либонь, не прощало й
залiзо. Вихопив з пiхов мертвого турка шаблю, перерiзав сирицю, котрою
були спутанi Марковi ноги.
- Злазь, Марку.
Холодний скрип шаблi по сирицi прокраяв у свiдомостi хiдник для
давнiшо© думки. "Туркiв було п'ятеро".
- Мурашкiвцi мене повели силою, - похлинаючись гарячою слиною,
забелькотiв Марко. - Заткнули рота... Лаврiн перепинив його.
- Де решта? - показав на вбитого, що лежав у травi. Марко злiз з коня,
понуро дивився пiд ноги.
- Двох Дорош... Сохiрем, третього окропом... дiд-челядник.
- Як окропом? - запитав Лаврiн, не випускаючи зi сво © руки Килiянинi
пальцi. Вони були холоднi, безживнi.
- Нiс бабi на золиво... Витяг з печi, ступив до дверей, а той саме на
порiг.
- А Дорош, дiд i баба? - запитав, хоч уже здогадався й так.
- Порубали, - ледве шелеснув губами. Тi смертi теж лежали на його душi.
Вiн пригадав усе й мимоволi зажмурився. Почував себе страждальцем,
мучеником на цiй землi. За вiщо йому таке? Доля гралася ним, як кiт мишею.
Одпускала, а тодi знову накривала кiгтистою лапою. Пригадав, як
порятувався вiд катiвського меча, як повiв на Брусiв хутiр зграю. Страх i
далi не випускав з кiгтiв його душу. Вiн здогадувався, що, навiть
передавши Килiяну в руки туркам, ледве чи поряту ться. Сподiвався, що Брус
зачу на©зд i зустрiне ©х кулями. Збро© в нього повна комора, вiн може
вистинати iз засiдки всiх. Але ж Брус може стрiлити i його? Не помилу вiн
Марка й тодi, коли понищить туркiв. А не станеться так: Брус i Килiяна з
челядниками сховаються в лiсi? Тодi його звинуватять в облудi й вiддадуть
у руки катовi. Краще вже, коли застануть всiх на хуторi.
Вони застали ©х удома, й то зненацька. Навiть курти не зустрiли ©х
гавкотом. Десь бiгали в лiсi, не почули кiнського тупоту. Турки кинулися в
двiр, стрибали з коней через вiр' , четверо налетiли на Бруса, що саме
виносив iз хлiва гнiй, дво кинулись у хату. Одного Дорош Брус деменув
важким дерев'яним сохiрем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по
головi, й сохiр розлетiвся на цурпалля. У запалi схопився рукою за голу
шаблю, й пальцi розсипались по травi. Турки одрубали йому голову, а тодi
довго кромсали шаблями тiло, вимiщаючи гнiв i страх.
Килiяну схопили в свiтлицi. Всю худобу й сво© конi зачинили в хлiвi,
щоб забрати потiм, - туркiв лишилося дво , та й один з них поранений,
боялися, що не справляться, посiдали на Брусових коней i по©хали. Один он
лежить пiд кущем з Лаврiновою стрiлою в грудях, а другий утiк. Вiн швидко
повернеться з пiдмогою. Треба втiкати звiдси.
Зненацька iнша думка шпига Марковi мозок. Втiкати з Лаврiном i стати
перед сiчовими суддями? Чи тiльки перед Перехрестом? Впасти на колiна й
молити, щоб не вiддав його на пагубу, не розказував нiкому нiчого. Лаврiн
може й простити його. Адже - звитяжець! Одружиться на Килiянi!.. Спливе
хмара, вернуться на хутiр.
Вiн подивився на Лаврiна iз ненавистю, сiрi вогники в його очах
розжеврiлися до червоного. Лаврiн, помiтивши тi вогники, сприйняв ©х
по-iншому. Бо й сам думав про небезпеку.
- Треба поспiшати. Турок може вискочити на дорогу й надибати сво©х.
Вiн оглянувся, шукаючи коня. Сiрий, в яблуках жеребець - Дорошiв -
попаски йшов до хутора. Лаврiн ступив, щоб пiдняти повiд, жеребець форкнув
i побiг, але далi нагнувся до пашi. Лаврiн погнався за ним, жеребець знову
труснув головою й одбiг сажнiв на двадцять.
- Косю-косю-косю, - сердився й намагався улестити сiрого Лаврiн, - на
ось, - удав, нiби несе щось у жменi. Жеребець скосив лазурове око й бокаса
пiшов попiд лiском. Ремiнний повiд змi©в у травi. Лаврiн рвав траву, листя
з дерев - жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили
чужинцi. Врештi вже аж за монастирищем, майже бiля хутора, Лаврiновi
вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сiдло й, низько
пригнувшись, помчав до струмка. З розбiгу кiнь трохи не наскочив на
мертвого турка, захропiв, схарапудився, й Лаврiн ледве вгамував його. В ту
мить очi вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув ©©, але душу обвiяв
страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що бiля верби нема нiкого.
Нi Килiяни, нi Марка, нi коня. Червонi й чорнi iскри замерехтiли перед
очима, груди щось стисло, аж похилився з сiдла. Ще раз обвiв очима
галявину: пiд кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кiлька крокiв
вiд нього в травi лежала шабля. Крiзь листяний намет пробився червоний
промiнь, заграв кривавими одсвiтами на блискучiй крицi клинка.
* * *
Султан сидiв на конi, дивився, як його во© грабують мiсто. Снiжно-бiлий
тюрбан одсвiчував проти сонця самоцвiтами. Хоч ладижинцi винесли на
шовковiй подушцi ключi й одчинили обидвi брами, наказав брати мiсто
шаблею. Турки й татари ввiрвалися у беззбройне мiсто, розсипалися по
вулицях. Обуренi такою злою пiдступнiстю, деякi мiщани й козаки
боронилися. Турки рубали збройних i беззбройних, шаблями робили
мiтки-значки на спинах (кожен свою), мчали далi. Декотрi козаки стрибали в
Буг, але з протилежного берега кидалися кiньми в воду татари, хапали ©х за
чуби, тягли на пiсок. У льохи, в яких ховалися жiнки та дiти, кидали
солому, пiдпалювали; тих, хто рятувався втечею, пiдтинали стрiлами.
Султан на поруйнування мiста дав пiвдня. Завтра ранком во©ни Магомета
вирушать далi. Й уже потяглися чорнi ключi туркiв з людськими головами в
мiшках, кидали голови на купу; паша, що сидiв на барвистому килимку,
платив по п'ять злотих за кожну. Полоном брали тiльки молодих дiвчат, ©х,
пов'язаних вервечками до палиць, гнали на гору, i тут, у прохолоднiй тiнi
берiз, султанський внух зривав одежу, обмацував холодно й дiловито, водив
руками по стегнах, по грудях, смикав за коси-одбирав: кращих - в
Адрiанополь, гiрших - в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце,
як морська пiна о камiнь.
Великий розшук учинили турки в мiстi по Анастасу Дмитрi ву, але
вiдшукати його не змогли. Дво мiщан, що бачили ротмiстра останнi, сказали
на допитi, що Анастас перевдягнувся в .селянське вбрання i видовбав собi
схрон у валу. По©хали туди, куди вказували мiщани, справдi, знайшли
вимощену соломою нору, але Дмитрi ва в нiй не було. Вiзир лютував, наказав
насипати в капшук та почепити перед шатром п'ятсот червонних, щоб вiддати
тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий бiлим квiтом капшук гойдався на
палицi до вечора, його зняли, аби нiхто не вкрав уночi.
Од мiста прискакав хан, пiд'©хав до вiзиря. Зiйшли з коней, заплакали
прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник
впав у сатанинський гнiв, обзивав вiзиря адрiанопольським щуром, реготiв у
лице, декому здавалося, що вiн збожеволiв, проте У тому чаду не виповiв
жодно© та мницi. Двiчi одсилав його на страту Мустафа-паша, двiчi посилав
гiнця, щоб завернув назад, двiчi зустрiчали полковника сухим гарчанням
чорнi пси. За третiм разом гiнця вслiд не послав, ще й наказав стяти
голови всiм аманатам та виставити ©х на списах перед валом.
До Марка пiдбiгло тро туркiв у жовтих смугастих сорочках, один зняв
колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попiдруки й
потягли. В першу мить Нога ць не зрозумiв, куди його провадять, одначе
думка про те, що турки не одв'язали, а перерубали аркан, кинула в ляк.
Жодного разу не хапали так - торсали, тусали, кiлька разiв вiн падав,
пiдхоплювався знову, пiдштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду.
Турки були злi чи роздратованi, гаркали, гиркали, поблискували бiлками
очей, аж Марковi ходив по спинi холод. Минули клинець стоптаного жита,
збiгли на пагорб, перед ними вiдкрився широкий луговий видолинок. Марко ще
нiчого не розумiв, стривожений, озирався довкола; мимо нього у видолинок
поспiшали татари i турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився
©м услiд i побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у
жовтiй сорочцi, у зеленому ковпаковi та капцях на босонiж. На перев'язi в
нього висiв нiж завширшки в пiвтори долонi. Той нiж прикував Маркiв
погляд, йому помлiло всерединi, а колiна стали м'якi, неначе були з вати.
I все ж вiн помiтив по обидва боки бiлого березового стовбура якихось
пов'язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досi
стояв на пнi до нього спиною, повернувся, й Нога ць побачив просто перед
собою бiлий ощир посмiшки пiд тонкими, врозлiт, тарганячими вусами, чорний
блиск очей з-пiд збритих брiв. Й iнший ощир - синiх, конвульсивно
стиснених вуст та заплющенi очi. Тарганистий мiстр тримав у руках голову
Мурашка.
Марковi чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тiла силу, в
горлi тiльки булькало, вiн обвис на руках туркiв, i тi потягли його
волоком. А потiм мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, вiн
закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила -
невисокий, але кремезний, мiцний у плечах, вперся, й турки не могли
зрушити з мiсця, i тодi один iз них, який чвалав позаду, вдарив його
шаблею плазом по головi. Нога ць тiпнувся, випорснув з катiвських рук,
рачки поповз убiк, у натовпi зареготали, затиджикали по-сво му,
по-басурманськи.
Зненацька серед десяткiв хижих облич Нога ць побачив одне, теж ощирене,
проте знайоме, з довгою роздво ною бородою й, може, через те не таке
страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперiзував чималенький
живiт, руки, стояв вiзирiв товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом,
вiдчайдушна надiя спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору
собачими очима, просив, квилив, понiвеченi стогоном слова падали йому з
вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лiнивим поглядом
i одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, вiн хапався за траву, по землi
простелилися двi чорно-зеленi борозни.
- Я син... полковника... дадуть великий викуп... Грошi... Таляри, в
мене таляри. Багато золотих талярiв... Слугуватиму до гроба... Пане
товмач, таляри...
I вже коли стратив рештки надi© й завив по-вовчому, товмач ступив
уперед, подав туркам знак.
- Де в тебе таляри?
Нога ць лежав, скулившись, тихо пiдвивав i схлипував.
- У Скарбницi... у Вiйськовiй Скарбницi... Закопанi на островi, -
забелькотiв.
Товмач махнув рукою: тi грошi - все одно, що в зубах у шайтана. Та й,
мабуть, бреше клятий кяфiр.
Катовi помiчники знову вхопили Марка, i в цю мить у його головi
згасаючою iскрою зблиснуло: Килiяна. Чому зблиснула та iскра в ту мить, що
©© покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про не©. Була вона
нинi для нього як сонце в хмарах осiнньо© пори. Килiяна - то останнi днi
волi, не знано© нiколи бентеги, болю, заздростi. Вона жде Перехреста, й
вiн прийде до не©. Лаврiн продереться до сво © любовi крiзь пекло. Вони
спiзнають щастя... А вiн... О боже, порятуй, подай сили... За що вiн гине
отут?!
Тихо, гарячкове молився, линув до бога думкою i серцем, вперше творив
свою молитву, таку щиру, аж кров'ю спливала душа, i враз з жахом збагнув:
бог його не чу , одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити... Все
це - в одну мить, думка про бога змигнула, як бiла блискавиця, й згасла
чорно, а думка про Килiяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив.
- Пане товмачу... Дiвчина... Ти ще не бачив тако©... Ось тут, за
горою... На хуторi в лiсi. Гарнiшо© нема на свiтi. То сонце... То мак у
полi...
Де бралися такi слова, чи ю сатанинською пiдказкою сплiвся такий замiр?
Товмач нахмурив рiденькi чорно-рудi брови. Щось йому свiдчило, що
невiрний цього разу каже правду.
- Мислиш, що тебе поряту брехня? - Приступив ближче. - Пройдеш через
усi муки пекла. Порiжемо на стьожки язик... Випечемо залiзом очi...
Молитимеш о смертi, а ©© не буде. Лiпше помри зараз...
- Не брешу я. Ми ©хали на весiлля. - Нога ць стояв на колiнах,
обпаленими смертю очима чiпко тримався за товмача. - Товариш мiй хотiв
женитися. Батько одклав весiлля до зими. Чиста вона й непорочна, як
весняна вода.
- Весняна вода не бува чистою.
А сам думав про те, що, може, й справдi послати служникiв на хутiр з
цим козаком. Голову йому одрубають потiм. А вiн матиме квiтку в гаремi. Бо
вiзир щедрий тiльки на обiцянки. Сластолюбець i скнара, позавчора
подарував йому таку жабу, що всi бе© лускали зо смiху. Ще й мусив цiлувати
гороб'яче колiно добродiйника.
Вiн ненавидiв вiзиря. Той зробив з нього блазня, потiшався над ним за
кожно© нагоди. Над тим, що любить поспати та по©сти, над його не
вiйськовою статурою, над пузцем й тим дав привiд iншим - сво©м i
султановим слугам, усiм його чашним, стремiнним, наметовим, сластолюбiшим
за товмача в сто крат i дурним та тупим, як безроге бидло невiрних, -
кепкувати з нього... Учора ввечерi, коли товмач сидiв у темному наметi,
спочивав пiсля вечерi, хтось вiдхилив полiг i кинув йому щось на колiна.
Вiн помацав руками, спочатку заплутався пальцями в м'якiй куделi, далi
ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на двi виямки
й з жахом та огидою зрозумiв, що то - людська голова. Звичайно, вiн не
боявся мертвих невiрних, але то було несподiвано, гидко, й до того ж
голова забруднила йому кров'ю одяг. Вiн вибiг з темного намету й побачив
силяхуара-агу[10] та двох татарських бе©в, вони захлиналися зо смiху, але
вдавали, що не бачать його. Товмачевi наморочилось од лютi в головi, але
що мiг вдiяти! Що ж, подумав, нехай тi дурнi потiшаються. А вiн нинi
добуде собi збройне красуню. Вiн прихова ©© в обозi й покаже пiзнiше,
коли всi наберуть собi вдосталь полонянок.
На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла солодка хтивiсть.
Уже багато днiв не мав жiнки. Похiд може затягнутись хтозна на скiльки.
Бiля нiкчемного мiстечка вони товчуться два тижнi. Де тi багатi полони, де
та швидка вiкторiя, якими так похвалявся вiзир!
Товмач напустив на себе державну заклопотанiсть, сказав суворо та
владно:
- Кяфiр зна великi та мницi. х треба витягти з нього. Одведiть назад.
Турки поволокли Марка на пагорб.
* * *
Лаврiн пробирався лiсом. Коли б його зараз спiткав хто iз запорожцiв,
не впiзнав би нiзащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли вiд комарино©
трути, очi позападали, i в них горiла дика осторога, босi ноги
кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну сорочку, яка подерлася й
висiла шматтям, за плечима висiли лук i сагайдак на тонкому ремiнцi.
Вiдтодi, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього.
Заткала небо хмарами, не потопила в хвилях, не розбила на каменях
Чортового Горла, винесла на бiлу косу. Вода спила силу, розпластаний, вiн
лежав на березi, серце гупало в землю, й вiн чув його стукiт. Не почував
нi нiг, нi рук, вони мовби подерев'янiли, й гудiло в головi. Здавалося,
там усе ще клекоче водоспад.
Земля поволi знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно
все ©© було й буде колись. Невдовзi одтерпли руки й ноги, вiн пiдвiвся.
Щиро помолився богу й пiшов косарською стежкою берегом. Знав, що вона
перетне дорогу до Брусового хутора. Не пiшов, а побiг, щоб нагрiтися, аж
поки зiйшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймнi
здавалося, що вiн теплий. Незабаром наштовхнувся на пiщанiй косi на труп
татарина, певно, його убито пiд Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврiн
погидував одежею, взяв тiльки лук i сагайдак. Шаблi при турковi не було.
Не пройшов i пiвверсти, як запримiтив у виярку погромлений бiженський обоз
- двi перекинутi гарби й воза. Довкола валялися дiжечки, корцi, всiляке
начиння, поблискували у травi мальованi ложки, на кущi горiшини висiв
батiг. I йому вчувся останнiй поцвьох погонича. Далi знайшов сорочку -
довгу, до колiн, мабуть, дiдiвську, зняв з кнутовища батiг i пiдперезався.
Дорога вiд Бугу в'юнила лiсом, пiшов обiч не©. Пильнував, аби не
згубити ©©, не заблудитися. Одного разу ледве не наскочив на татар, що
гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотiв перетнути ©©, - ще
з горба помiтив, що вона на протилежному схилi забирала праворуч, - i
почув тупiт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присiсти. Лiс тут був
рiдкий, лихий для втечi. Розпластався в травi, очима пас дорогу.
Татар було душ десять, ©хали один за одним - низькорослi мишастi конi
махали головами. Попереду погойдувався в сiдлi ватаг - усi iншi у
вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а вiн у каптанi й
легкiй червонiй шапцi з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фiльварку. Й
полон його був найбiльший. Позаду сидiла дiвчина, коса розсипалася ©й по
грудях, сорочка була розiрвана, й бiлiло плече, з нею - на iнших конях -
довговусий, голий до пояса дядько та хлопець-пiдлiток, жiнка й ще менший
хлопець. Усi з пов'язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду
татарський ватаг гнав п'ять пар волiв, три чи чотири корови та гурт
овечок. З усiм вправлявся сам, стежив зiрко, батiг у правицi то злiтав
угору, то звивався в порохнi, як змiя. Iншi везли по одному, по дво
бранцiв, в останнього з притороченого до сiдла шкiряного мiшка виглядали
двi бiлявi голiвки. Старша дiвчинка плакала, друга була зовсiм мала,
нiчого не розумiла й тiльки водила великими, довiрливими оченятами.
Хоч повстяна шапка була насунута татариновi майже на очi й на обличчя
падала тiнь, Лаврiн помiтив, що той посмiха ться.
Перехресту здалося, нiби iз землi, на якiй лежав, виткнувся гострий
нiж, пройняв йому груди - й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався пiд
горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гiрко пахла дрiбнолиста, пожухла
на вершечках трава. Вiн рвав ©© з корiнням, не помiчаючи того. Ледве
тямив, що робить. Хруснула в суглобi рука, хруснули пальцi, тятива ляснула
й завила, татарин упав коневi на гриву. Лаврiн не бачив, куди влучив, але
знав - увiгнав стрiлу по пiр'я. Небагато на Сiчi таких стрiльцiв з лука,
як вiн. Мiг одразу натягнути два луки й пустити з них двi стрiли, мiг
стрiляти на скаку по летючiй цiлi. Отаман учив його на островi тi ©
стрiльби.
Мчав лiсом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летiла, як стрiла,
вказувала шлях - угору, по крутосхилу - тут важче коням, тут може змилити
погоню. Але лiс по схилу був зовсiм рiдкий; дубки та берiзки, а помiж них
галявини, просвiтленi сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони
впiймали б його.
Татари не погналися. Боялися, що розбiжиться полон.
Лаврiн передихнув аж за горбом.
Утома важко налягала на ноги, проте перемiг себе, пiшов далi - гнала
вперед тривога. Вiн мовби й не думав про Килiяну. Вона була з ним
повсякчас. Лаврiн знав: загине, якщо не побачить ©© Серце билося тiльки
для не©, i якщо не знайде Килiяни - воно зупиниться. Неначе в туманi
проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потiм, потiм
думатиме про них. Все життя думатиме.
Скрадався, неначе звiр, сам ставав звiром.
Проминув мiсце, де треба було брати лiворуч, вернувся - не зпiзнав
струмка: наче вiн, наче й не вiн. Потiм, скрадаючись, дiйшов до дороги,
побачив знайомий мiсток i впевнено побрiв по струмку вгору. З душi нiби
щось спливало, навiть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислi стояло
- вирвався з пекла: тiльки тепер оглянувся назад, аж не вiрилося, що все
те було з ним. Й що оце вiн, живий та здоровий, iде по рiчищi струмка, а
над головою тихо-тихо шумить лiс i десь туркоче горлиця. © туркiт на мить
перенiс його в плавнi - саме отак на островах у лiсi туркочуть горлицi в
час сiнокосу. Вiн осмiхався, i коли б його отакого зараз хто побачив. мав
би за божевiльного.
Струмок спiвав пiд ногами, злизував з них кров, його холоднi доторки
були при мнi й трiшки болючi. Лаврiн думав про Килiяну, про те, як ось
зараз заявиться на хутiр; усе, що сталося з ним, злущило з душi колишню
торопкiсть перед Брусом, вiн почував свою вiдповiдальнiсть i перед ним, i
перед його дочкою, але вже iнакше - як муж i оборонець. Вiн поспiшав до
них.
Зненацька Лаврiн спiткнувся на корчику, подивився вниз i вiдсахнувся,
здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березi струмка
чорнiли вирви од кiнських копит. Не побачив ©х ранiше, мабуть, через те,
що надто вiддався радостi, а може, вершники спочатку про©хали лiсом, а
тодi повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побо©ськом: хто
про©хав, куди? Чому слiди тiльки в один бiк?
Вiн пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали
козаки на залогах. Свiжi! В деякi ще не натекла вода. Й глевтяки багна на
травi. Це пройшли не козачi конi: козаки сво©х коней кують бодай на
переднi ноги. Коли кiнь розку ться весною, то й лiто бiга не кований, але
ж тут аж шiсть слiдiв. У селянських - копита великi, розвитi... Та й чого
©хати сюди селянам? Брус ©здить возом тим кра м, через гору, по
твердоземлi.
Що бiльше Лаврiн роззирався, то все дужче обiймала його тривога.
Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навiть
околишнi селяни не знають, де живе Брус Дорош, звiдки про те довiдалися
турки або татари?
Вiдчуття близько© небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий
зустрiти чужинцiв. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору, немов у судомi,
гiлками-конарами, звiдси до монастирища проляга довга вузька галявина.
Колись тут була дорога. Слiди повертали в той бiк, губилися в травi.
Лаврiн зупинився. Ще жеврiла надiя, що хтось по©хав до монастирища. Тiльки
що йому треба бiля порослих бур'яном каменiв?
У цю мить почув трiск. Майже несамохiть ступив за вербу, за той ©©
край, де од землi гнало пагiння. Серце стукало гулко, одлетiли геть всi
думки, лишилась одна, котрою намагався розiрвати чорну запону невiдомостi.
Цiнькала вгорi синиця - десь тут було ©© гнiздо, й те цiнькання билося об
важку Лаврiнову напругу, дзвенiло на нiй, як далекий поклик на оголенiй
шаблi.
Спершу побачив тiльки тiнi. Принаймнi так видалося. Згори падало
призахiдне промiння, переломлювалося в листi, змiнювало обриси всiх
предметiв. А далi тiнi немовби полетiли кудись убiк, в листянiй сутiнi
загострилися, вигранилися постатi коней i людей. Одна, друга, третя. Перша
- якась незграбна. Щось обвисало з сiдла в обидва боки.
I враз... Свiт помертвiв Лаврiновi в очах. Ще не вхопив усе до кiнця
зором - бачив тiльки чорнобородого турка на конi й перекинутий через коня
сувiй, а думкою, тривогами, серцем вiдгадав усе. Килiяна! Турки везуть
Килiяну.
На мить думка розтеклася, а далi мислив гаряче, але розважливо.
"Рятувати. Стрiлити турка. Й другого... х тро ... Тро ... Слiдiв -
шiсть?"
Пильнуючи, аби не зачепити яку галузку, дозирався вперед. Перший i
третiй - турки. Третiй щось тримав перед грудьми. Неначе дитину. Вiн
гойдав закутану в бiлий шмат руку, заколисував бiль. Притримував ©© другою
рукою. Очевидно, був поранений. Третiй - не страшний. А другий...
Лаврiновi обпекло груди. В очi бурхнула червона хвиля, вiн ледве йняв
собi вiри - другий був Марко. Його товариш. Чий хрестик носить на ши©.
Вiддихнув важко, в серцi закипiв гнiв, але не було коли розбиратися зi
сво©ми думками та почуттями. Лаврiн видобув iз сагайдака стрiлу. Ще встиг
помiтити - стрiла важка, з широкими площиками. Точнiший буде полiт. Бiле,
як снiг, мабуть лебедине, пiр'я на стрiлi з одного боку забарвлене в
червоне. Та стрiла вже побувала в чи©хось грудях. Майнула думка - не
влучити б у Килiяну. "Не влучу", - вже крайком мислi. Перехрест пiдпустив
туркiв сажнiв на десять. Уже бачив обличчя першого турка, нiби сплеснуте
згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору
голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо.
Цiлився в бороду турковi, трохи нижче, трохи лiвiше, вiдтягував тятиву,
пальцями почував ©© силу. Лет стрiли був короткий, вiн навiть почув удар.
Турок здивовано вирячив очi, вхопився руками за груди, хотiв закричати,
але в ротi йому тiльки зашипiло, по бородi потiк з пiною червоний мак,
вершник гойднувся вперед, потiм - назад, знову вперед i посунувся з коня.
Глухо гупнуло тiло, кiнь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся
у другий бiк, i Килiяна теж сповзла з сiдла. Лежала на травi, розкинувши
руки, й Лаврiновi страх брийонув по серцю - нежива. Його думка мовби
розщепилася на двi: одна летiла до Килiяни, друга штовхала ще по одну
стрiлу. З того й забарився. Турок з пораненою рукою утiкав. Гнав коня
через кущi, бiла шматина метлялася, як птиця. Лаврiн натягнув тятиву,
хапав оком цiль i не мiг ухопити. Врештi впiймав i в ту мить, коли опускав
тятиву, послизнувся на мокрiй приболотнiй травi. Мабуть, через те не
влучив, а може, стрiла по дорозi влучила в гiлку й змiнила напрям польоту.
Сiра постать ще раз майнула мiж кущiв, Лаврiн пробiг кiлька крокiв i
зупинився. Турок щез. Гойдалося вiття, трiщало галуззя, панiчно кричали
над головою сороки. Кинувся до Килiяни, пiдвiв голову, вона гойднулася, як
нежива. Проте вуста горiли, вони були болiсно розтуленi, на них
закарбувався жах.
Лаврiн в непам'ятi зчепив руки, пiдвiв угору очi, шукаючи рятунку, й
неначе крiзь туман побачив Марка. Той сидiв у сiдлi, ноги його були
зв'язанi пiд животом коня сирицею.
Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос:
- Вона жива. Турки влили ©й щось у рота, щоб не кричала.
Туман сплив з-перед Лаврiнових очей, тепер Марка бачив добре. На
неголенiм, майже квадратнiм обличчi Ногайця проступали вилицi, губи
пойнялися синявою, в очах стояли сiрi риски. Двi сiрi риски - двi зради.
Обо розумiли це. Двi зради. Надто страшна друга. Чим би не була
спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврiн подумав, що через
нього ледве не втратив навiки Килiяну. З нею втрачав свiт.
Зараз вiн був суддею Марковi. Марковi, з яким разом ганялися за сiчовим
псом Шайтаном. Спали в одному куренi. Стояли на стiнах Ладижина... Вiн не
мiг оддiлити того Марка вiд цього. Душа квилила з болю. Й шматував ©©
страх за Килiяну. Але той страх поволi вiдступав. Килiяна жива. Вона
житиме! Вiн знайшов ©©!
I враз Лаврiна опанувала радiсть, аж забув про все, що думав допiру.
Килiяна жива! Вона скоро прокинеться. Вiн врятувався сам i врятував ©©. Та
що там все на свiтi! Все склалося щасливо. Боже, гарно як... Марко...
Дурний боягуз Марко! А може, вiн зовсiм не винуватий? Може, його схопили
на хуторi, куди вiн утiк з Ладижина?..
Ослiплений радiстю, в ту мить прощав те, чого, либонь, не прощало й
залiзо. Вихопив з пiхов мертвого турка шаблю, перерiзав сирицю, котрою
були спутанi Марковi ноги.
- Злазь, Марку.
Холодний скрип шаблi по сирицi прокраяв у свiдомостi хiдник для
давнiшо© думки. "Туркiв було п'ятеро".
- Мурашкiвцi мене повели силою, - похлинаючись гарячою слиною,
забелькотiв Марко. - Заткнули рота... Лаврiн перепинив його.
- Де решта? - показав на вбитого, що лежав у травi. Марко злiз з коня,
понуро дивився пiд ноги.
- Двох Дорош... Сохiрем, третього окропом... дiд-челядник.
- Як окропом? - запитав Лаврiн, не випускаючи зi сво © руки Килiянинi
пальцi. Вони були холоднi, безживнi.
- Нiс бабi на золиво... Витяг з печi, ступив до дверей, а той саме на
порiг.
- А Дорош, дiд i баба? - запитав, хоч уже здогадався й так.
- Порубали, - ледве шелеснув губами. Тi смертi теж лежали на його душi.
Вiн пригадав усе й мимоволi зажмурився. Почував себе страждальцем,
мучеником на цiй землi. За вiщо йому таке? Доля гралася ним, як кiт мишею.
Одпускала, а тодi знову накривала кiгтистою лапою. Пригадав, як
порятувався вiд катiвського меча, як повiв на Брусiв хутiр зграю. Страх i
далi не випускав з кiгтiв його душу. Вiн здогадувався, що, навiть
передавши Килiяну в руки туркам, ледве чи поряту ться. Сподiвався, що Брус
зачу на©зд i зустрiне ©х кулями. Збро© в нього повна комора, вiн може
вистинати iз засiдки всiх. Але ж Брус може стрiлити i його? Не помилу вiн
Марка й тодi, коли понищить туркiв. А не станеться так: Брус i Килiяна з
челядниками сховаються в лiсi? Тодi його звинуватять в облудi й вiддадуть
у руки катовi. Краще вже, коли застануть всiх на хуторi.
Вони застали ©х удома, й то зненацька. Навiть курти не зустрiли ©х
гавкотом. Десь бiгали в лiсi, не почули кiнського тупоту. Турки кинулися в
двiр, стрибали з коней через вiр' , четверо налетiли на Бруса, що саме
виносив iз хлiва гнiй, дво кинулись у хату. Одного Дорош Брус деменув
важким дерев'яним сохiрем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по
головi, й сохiр розлетiвся на цурпалля. У запалi схопився рукою за голу
шаблю, й пальцi розсипались по травi. Турки одрубали йому голову, а тодi
довго кромсали шаблями тiло, вимiщаючи гнiв i страх.
Килiяну схопили в свiтлицi. Всю худобу й сво© конi зачинили в хлiвi,
щоб забрати потiм, - туркiв лишилося дво , та й один з них поранений,
боялися, що не справляться, посiдали на Брусових коней i по©хали. Один он
лежить пiд кущем з Лаврiновою стрiлою в грудях, а другий утiк. Вiн швидко
повернеться з пiдмогою. Треба втiкати звiдси.
Зненацька iнша думка шпига Марковi мозок. Втiкати з Лаврiном i стати
перед сiчовими суддями? Чи тiльки перед Перехрестом? Впасти на колiна й
молити, щоб не вiддав його на пагубу, не розказував нiкому нiчого. Лаврiн
може й простити його. Адже - звитяжець! Одружиться на Килiянi!.. Спливе
хмара, вернуться на хутiр.
Вiн подивився на Лаврiна iз ненавистю, сiрi вогники в його очах
розжеврiлися до червоного. Лаврiн, помiтивши тi вогники, сприйняв ©х
по-iншому. Бо й сам думав про небезпеку.
- Треба поспiшати. Турок може вискочити на дорогу й надибати сво©х.
Вiн оглянувся, шукаючи коня. Сiрий, в яблуках жеребець - Дорошiв -
попаски йшов до хутора. Лаврiн ступив, щоб пiдняти повiд, жеребець форкнув
i побiг, але далi нагнувся до пашi. Лаврiн погнався за ним, жеребець знову
труснув головою й одбiг сажнiв на двадцять.
- Косю-косю-косю, - сердився й намагався улестити сiрого Лаврiн, - на
ось, - удав, нiби несе щось у жменi. Жеребець скосив лазурове око й бокаса
пiшов попiд лiском. Ремiнний повiд змi©в у травi. Лаврiн рвав траву, листя
з дерев - жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили
чужинцi. Врештi вже аж за монастирищем, майже бiля хутора, Лаврiновi
вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сiдло й, низько
пригнувшись, помчав до струмка. З розбiгу кiнь трохи не наскочив на
мертвого турка, захропiв, схарапудився, й Лаврiн ледве вгамував його. В ту
мить очi вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув ©©, але душу обвiяв
страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що бiля верби нема нiкого.
Нi Килiяни, нi Марка, нi коня. Червонi й чорнi iскри замерехтiли перед
очима, груди щось стисло, аж похилився з сiдла. Ще раз обвiв очима
галявину: пiд кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кiлька крокiв
вiд нього в травi лежала шабля. Крiзь листяний намет пробився червоний
промiнь, заграв кривавими одсвiтами на блискучiй крицi клинка.
* * *
Султан сидiв на конi, дивився, як його во© грабують мiсто. Снiжно-бiлий
тюрбан одсвiчував проти сонця самоцвiтами. Хоч ладижинцi винесли на
шовковiй подушцi ключi й одчинили обидвi брами, наказав брати мiсто
шаблею. Турки й татари ввiрвалися у беззбройне мiсто, розсипалися по
вулицях. Обуренi такою злою пiдступнiстю, деякi мiщани й козаки
боронилися. Турки рубали збройних i беззбройних, шаблями робили
мiтки-значки на спинах (кожен свою), мчали далi. Декотрi козаки стрибали в
Буг, але з протилежного берега кидалися кiньми в воду татари, хапали ©х за
чуби, тягли на пiсок. У льохи, в яких ховалися жiнки та дiти, кидали
солому, пiдпалювали; тих, хто рятувався втечею, пiдтинали стрiлами.
Султан на поруйнування мiста дав пiвдня. Завтра ранком во©ни Магомета
вирушать далi. Й уже потяглися чорнi ключi туркiв з людськими головами в
мiшках, кидали голови на купу; паша, що сидiв на барвистому килимку,
платив по п'ять злотих за кожну. Полоном брали тiльки молодих дiвчат, ©х,
пов'язаних вервечками до палиць, гнали на гору, i тут, у прохолоднiй тiнi
берiз, султанський внух зривав одежу, обмацував холодно й дiловито, водив
руками по стегнах, по грудях, смикав за коси-одбирав: кращих - в
Адрiанополь, гiрших - в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце,
як морська пiна о камiнь.
Великий розшук учинили турки в мiстi по Анастасу Дмитрi ву, але
вiдшукати його не змогли. Дво мiщан, що бачили ротмiстра останнi, сказали
на допитi, що Анастас перевдягнувся в .селянське вбрання i видовбав собi
схрон у валу. По©хали туди, куди вказували мiщани, справдi, знайшли
вимощену соломою нору, але Дмитрi ва в нiй не було. Вiзир лютував, наказав
насипати в капшук та почепити перед шатром п'ятсот червонних, щоб вiддати
тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий бiлим квiтом капшук гойдався на
палицi до вечора, його зняли, аби нiхто не вкрав уночi.
Од мiста прискакав хан, пiд'©хав до вiзиря. Зiйшли з коней, заплакали