Страница:
боку, гаман засунув до кишенi, кобуру викинув, важко пiшов до шанцiв.
Сумне видовисько одкрилося його очам: скрiзь по валу та бiля нього лежали
порубанi та дострiлянi козаки, вже нiкому було носити поранених, вони
повзли самi, кривавлячи ковилу i вшан, чулися стогони, прокляття,
молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак iз закривавленим
лицем - стрiла пронизала обидвi щоки, але отаман не зупинився: не мав чим
допомогти, та й не було коли. Треба було допильнувати, щоб осавули
розставили решту козакiв, та подивитися, чи скрiзь зарiвняли осипи на
шанцях. Випори закладали кiнським трупом та землею. До отамана пiдiйшов
Нiс, спокiйний i розважливий, як завжди, тiльки зрошене потом чоло та
блiдi рум'янцi на вже немолодому обличчi свiдчили, що також побував у бою.
Вiн пораяв перенести на середину шанцiв хоч одну ручницю. з могили:
мовляв, козаки на могилi одiб'ються й самi. Сiрко наказав учинити так i
пiшов до городка, звiдки його гукали козаки. Поруч Сiрка просто з барильця
пив воду Охрiм Сич, зморщене, наче печене яблуко, обличчя сiчовика аж
пашiло задоволенням, вода збiгала по гострiй бородi i текла за пазуху.
Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича ковкав, Сiрко й
собi потягнувся до барильця та й опустив руку. Йому махали руками,
вигукували його ймення одразу тро запорожцiв, щось ©х розтривожило
вельми. Ледве видряпався вгору, ще не перевiвши подиху, окинув зором
табiр. На недосвiдчене око то була повна руйнацiя, майже погром, але
отаман одразу побачив, що всi козаки пильнують свого мiсця, що
пiдпомiчники носять з ям у невисокiм обривi над Сивашем порох та кулi, й
подумав, що вiдходити за вал гуляйгородка рано. Крутилася ще якась думка,
либонь, про тi ж ручницi, але козаки вибили ©© криком.
- Батьку, орда, ще орда.
Та звiстка була немов раптовий випал гармати. Й скрикнула рана,
вiдгукнулася десь у грудях, пiд серцем, та вiн задушив той крик. Подумав з
тугою: щось сталося з командами, котрi пiшли в Крим, адже не прийшли й
досi. Вiн видивлявся орду, що насувала з правого боку. ©© вкривала густа
курява, орда йшла купно, прямувала на ханський бунчук, що, звихрений
вiтром, майорiв, як бiлий рушник. Попереду трiпотiли два ряди зелених
прапорцiв, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лiвий, то в
правий бiк. I враз Сiрко зiрвав з голови шапку, вдарив нею об землю бiля
нiг. - Литаврщику, - закричав, - бий "на коня"! То сво©. Сво©! Маленький,
верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик, що сидiв пiд городком,
вибив довгий, голосний дрiб. Вiн стрибав довкола литаврiв i бив не
вгаваючи. До нього по чорному схилу котилася червоноверха, оторочена
кабаргою, отаманова шапка, вiн управно, паличкою, пiдхопив ©©, помiняв на
головi на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилi протяжно, хрипко
подавала гасло труба: вартовий дозорець теж розгледiв умовнi покиви
зелених прапорцiв.
* * *
Зачувши ще один згук сурми, Митрофан Гук глибше увiткнув голову в
колiна. Вiн не розiбрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою.
До шпитальних наметiв, за якими лежав у бур'янi, повзли й повзли пораненi,
але вiн ©х не бачив i стогонiв ©хнiх не чув, хоч сам-таки напросився на
початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, вiн вiдчував ©© всiм
тiлом, яке трусилося, немов у пропасницi. Ну нащо, нащо напросився у цей
триклятий похiд! Чого сподiвався вiд нього? Бахчисарайського золота?
Слави? Нехай вона буде тричi проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий
резидент наобiцяв йому золотi© гори за правдивi i точно описанi перипетi©
походу та домови i перемови, якi вестиме кошовий отаман з донцями та
ордами. Вже йому не вийти звiдси, вже його тут потнуть злi й хижi ординцi.
Хоч би якось порятувати життя, хоч би якось вiддатися в полон. Вiн
скиглив, неначе побитий пес. I стогнали, ойкали пораненi козаки, котрi
повзли до наметiв. А тодi Гук зарився обличчям у кермек, заткнув пальцями
вуха i лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепанiй, чорнiй, гнилий землi.
* * *
По довгiй, пофарбованiй хною бородi Селiм-Гiрея скочувалися краплi
поту. Закований у сталь, хан задихався од спекоти. Сталева кольчуга
в'©далася кiльцями в тiло, а позолочений, з куфiчними написами шолом
стискав голову каральним обручем. Вiн зняв шолома, сухий вiтер лизнув
солонi краплi поту на лискучому тiм'©, затрiпотiв зжужманою мичкою
чуприни. Хановi здалося, що його при мно залоскотали. Але йому не вдалося
довго втiшатися перепочинком. Вiдав: треба не дати козакам очуняти, треба
наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але перед кожним
наскоком об'©жджав орду, вигукував до аскерiв збадьорливi слова. То велике
щастя во©новi - знати, що разом з ним у бою великий хан велико© орди й
престолу. Немало ©х випило сьогоднi чашу смертi, ©хнi душi вже
розповiдають у раю братам про нову битву з невiрними, але хан зна , що
паском перемоги пiдв'язуватися рано. Та й хто вiда , кого погинуло бiльше
- гяурiв чи правовiрних. Не вiн ©хню землю, а вони його попрали копитами
сво©х коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан одразу ж розiслав гiнцiв по
горах i долах, три сол-тани роз'©хались у три кiнцi й привели йому
п'ятдесят тисяч вiйська. Ось вони, його хоробрi караче©, вже потомленi в
сiчi, стемнiлi од поту, але сповненi вiдваги, й ненавистi, й готовностi
битися за вiру до кiнця. А кому ©© забракло, тому чаушi ввiллють ремiнними
кур-бачами, закупленими в Стамбулi.
Хан подивився на козачий табiр, i гнiв заклекотiв йому вовчим клекотом
у грудях. Мало що козаки побили його взимi бiля Сiчi, вони осмiлилися
прийти в землю його батькiв i навiть вдертися в серце ханства. Але тепер
вiн не випустить ©х. Дурнi гяури самi принесли голови, аби правовiрнi
повiдрубували ©х i понадiвали на кiлля загорож бахчисарайських вулиць. То
буде чудесне видовисько. Про те розповiдатимуть у Стамбулi, й Едiрне, й по
iнших кра©нах. А семиголового дракона, Сiрка, вiн наказав захопити живим.
Урус-шайтан осмiлився махати шаблею в землi правовiрних - йому рубатимуть
правицю по кусниках, вiн пив воду з колодязiв правовiрних - йому заллють
горлянку розпеченим залiзом, вiн дивився на Карадаг, йому повивертають очi
буравами. Тих мук, котрi приготував Селiм-Гiрей, ще не зазнав жоден гяур.
Хан надiв на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з
бунчуком уже рушив до вiйська, коли до Селiм-Гiрея пiдскакав маленький,
пикатий, нiби вiн тримав щось за щоками, бей племенi седжют на височенному
бахматi, на скаку стрибнув з коня; не випускаючи повода, припав до
ханського стремена й швидко сказав:
- Нехай тво серце, великий хане, наповниться радiстю. Нам на помiч йде
вiйсько правовiрних. То, мабуть, паша Седi-ага з ордою.
- Хай прославиться на вiки переможне ханове iм'я! - молодо закричав
перекопський мурза на радощах за вiйсько, яке йшло в помiч, i за те, що
тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною
головою.
- Хай застогнуть земля i небо! - вигукнув калга-солтан. - Смерть
гяурам! - I витер рукавом солонi краплi зi стемнiлого од утоми, хижого
обличчя.
Хан торкнув правим колiном коня, той слухняно, широкою, розмашистою
риссю пiшов лiворуч, огинаючи тiсне стовписько вiйська. Добiгши до лiвого
краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селiм-Гiрей дивився в
степ. Там справдi вставала курява. Хан пiдняв угору руку з двома
розчепiреними вбоки пальцями. Дво сейменiв з почту ви©хали з-за його
спини.
- Скажiть азi, - мовив, - нехай стане на лiвому крилi. Сеймени
попустили поводи, помчали назустрiч вiйську.
- Сонце свiту мого, великий хане, - наблизився до ханського стремена,
засвiтив бiлками вузьких очей бей племенi аркан, - аллах провiща
перемогу.
Бей пiднiс угору довгого пальця з брудним, приламаним нiгтем, i хан
пiдвiв голову. Високо в небi ширяли два орли. Вони плавали великими
колами, потроху даленiючи в бiк Сиваша. х уже бачило все вiйсько,
переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка
усмiшка, й без того широкий, iз запеченою в кутиках слиною, його рот
розтягнувся до самих вух - бей перший вказав на вiсникiв перемоги i
сподiвався на винагороду. Та в цю мчть хан перевiв погляд у степ i
побачив, що посланi ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав, вони ще не
встигли до©хати до вiйська Седi-аги. I враз гостра чорна думка прошила
йому мозок. Напруженим зором, несамохiть натягнувши поводи, вiд чого кiнь
затанцював переднiми ногами, але з мiсця не зiйшов, вдивлявся в пiднятi
над головами значки та постатi вершникiв. Значки були ©хнi, ординськi. А
вершники... Досвiдченим оком степового во©на хан розпiзнав, що то не
ординцi. Татари, в котрих стремена пiдтягнутi високо, мають чiпку, що ©©
називають вовчою, верхову поставу, а цi сидять у сiдлах прямо.
- Це козаки! - гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячо© сльози
вдивлявся в степ. Хановi на мить мов розкололося щось у головi. Одначе
опанував себе, викинув убiк праву руку.
- Вiйську - списами сюди!
Заграли сурми. Срiбний тривожний згук ударив по конях i людях, орда
загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже
подавали iнший поклик - рушати: треба було розiгнати орду для зустрiчного
удару. В них за спинами тремтiв iнший згук - гугнявий, протяжний -
козацьких труб, проте ординцi його вже не чули.
Татарськi конi брали з копита. Лава була туга, лiве крило обганяло
праве сонце свiтило вершникам в очi, слiпило ©х. Свист, стукiт копит,
шаблi рiжуть повiтря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, рукiв'я шаблi
береться потом, поза спиною йде холодок, в горлi скипа ться злiсть, а в
серцi запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто
на нього летiв вершник на бiлому конi, i в нього, i в коня були ощиренi
роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилiтав нечутний крик. Двi лави
вдарили одна в одну, неначе двi хвилi, й закрутилися шаленi кручi©,
завируiзал:i потоки, заструменiли увсiбiч потiчки. Лава ханського во©нства
була потужнiша, вона почала тиснути козачу кiнну лаву, ось-ось мала
перекинути ©©, та в цю мить на татар налетiла ззаду третя лава, й бiй
знову завирував на мiсцi.
Гвалтований дужими кiнськими копитами, двигтiв i стогнав степ. Бахкали
пострiли, свистiли стрiли, мелькали келепи й клювала, дзвенiв булат. Шаблi
миготiли в повiтрi, рубаючи на сiчку сонячне промiння. Iржали конi, волали
пораненi, вибитi з сiдел па землю, на люту й страшну погибель од кiнських
копит, в скаженiй яростi вони пiдтинали знизу коням сухожилля й
розпорювали ятаганами животи. Конi падали, давили вершникiв, червона пiна
юшила бiлий ковил.
Хан опинився в гущi сiчi. Оточений кiльцем сейменiв-велетнiв, намагався
пробитися до лiвого крила, вирватися з бою. Над його головою трiпотiв
бiлий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординцiв. Козаки рвалися
до бунчука, падали пiд шаблями сейменiв. Перед самими ханськими грудьми
свиснула необачно пущена кимось з татар стрiла, ковзнула по кiнськiй ши©,
залишивши на нiй кривавий слiд. Звiздочолий, золотисто© мастi румак
звинувся. Селiм-Гiрей ледве вгамував його. Ханом тiпав страх: ще жодного
разу, одколти став на чолi орди, йому не припадало крутитися в такiй
сiчi.. Одначе в грудях тремтiло й iнше почуття - солоно© лютостi, певностi
свого мiсця - поки караче© бачать ханський бунчук, вони рубатимуться до
останнього подиху. Бунчук нiби виростав з його серця.
Сiча стояла страшна, кров i пiт збiгали в траву, iржали конi, звивалися
дибки, орали копитами цiлину, там, де вони басували, де завихрювався бiй,
земля була переорана до чорного. Дзвенiла, скиглила криця, трiщав одяг,
ревiли в запалi, в передсмертних хрипах горлянки, пiт застилав очi, i вже
не гаразд бачили, кого тяти; озвiрiлi од болю, лютi й страху, рубалися
наослiп. За кiлька крокiв вiд хана на землi стояв вибитий з сiдла молодий,
тонко-вусий татарин, вiн дико роззирався i вже не володiв собою, бо раптом
упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита.
Меншало во©нiв, ширшало поле бою - вiн розповзався в усi боки. Один по
одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були нiмi. I враз скрикнув
високий, iз золотим значком на шапцi сеймен, бiлий бунчук похилився i впав
на землю. Козак у синiй, з червоною стьожкою бiля комiра сорочц© перерубав
ратище разом з рукою сеймена, аж хряпнула кiстка. Спритно, кiшкою,
сковзнув вiн з сiдла, ухопив бунчук за блискучу золоту грушу, проте на
коня вискочити не встиг - упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його
руки встиг ухопити iнший запорожець, дво сейменiв кинулися за ним й
згинули в гущi бою. На мить хана полишила вiдвага. Одначе ©© не втратив
ага племенi аркан. Вiн скочив на землю, щосили рубонув шаблею по рiпицi
хвоста сiрого, в яблуках коня. Бiлий, розкiшний хвiст упав на землю.
Здичавiла од болю тварина звинулася на заднiх ногах, але ага вже встиг
вiдскочити вбiк. Iз запалено©, прокушено© губи татарина текла кров. Очi
горiли запалом i вiдданiстю хановi та прапоровi пророка. Вiн згрiб хвоста,
схопив держално, обiрваним з ши© шовковим шнурком прив'язував до нього
криваво-бiлу волосiнь. Йому допомагав один iз сейменiв, тримаючи в поводi
коня, - вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в зубцювате стремено,
скочив на коня, пiдняв над головою бунчук. Червоний струмок збiгав по
держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й червонi краплi
зрошували виголену до блиску голову. Вiн крутив нею на всi боки,
закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетiти. Радiсне
"аллах" скинулося довкола, татари знову спробували налягти козакiв. Але та
налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було ©х мало.
Вони стратили во нну фантазiю й вiру в щасливу фортуну. Селiм-Гiрей бачив
це. Вiн далi не пильнував бою, правував конем у бiк гiр. Вирватися у
чистий степ, а там його коня не дожене й вiтер!
На той час сiча одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й перед ним
миготiли тiльки окремi вершники. То здебiльшого були татари, що втiкали.
Подекуди за кимось iз них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалiбну сурму
кiнь. Iнший свiтло-рудий румак спинався на переднi ноги й не мiг
зiп'ястися, в нього був розпорений живiт, i з криваво© пiни виглядали
кишки. Хан об'©хав коня, що конав, його власний кiнь злякано заiржав, i те
iржання побiгло по тiлу хана, глухою луною одбилося в грудях. Вiн ударив
коня тупим кiнцем шаблi по темному вiд поту боцi й пустив учвал. Вiтер
свнстiз йому у вухах, хан зiгнувся в сiдлi, лiвою рукою правував, а
правою, зовсiм не по-вояцьки, тримався за луку сiдла. Вiн стратив силу й
боявся впасти.
Тепер за ним бiгло тiльки дво сейменiв. Зненацька пiд одним спiткнувся
кiнь, крутнувся лiворуч i одразу ж осiв на заднi ноги. Та хан уже не
оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом
шаблi, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летiв, як
птиця. Бiла пiна падала йому з рота й осiдала на пожухлих травах. Над
степом високо-високо в небi ширяли два орли.
* * *
...Сироватка одразу побачив, що то не простi татари, й помчав ©м
навперейми. Надто значний був перший - у блискучому шоломi, на рудому, що
одливав золотом, арабашi. Вiн би, мабуть, перебiг ©м дорогу, проте татарин
у шоломi погнав прямо, а другий, у сукнянiй шапцi з пером, повернув i
поскакав назустрiч Мокi вi. Сироватка сам не знав, що його кинуло в
погоню. Скрута, що знову вiдстав, звичайний порух - гнатися за тим, що
втiка ? Мабуть, останн . Але одразу ж побачив: здобич не по силi. Татарин
був велетенсько© статури, молодий, мабуть, з навченого вiйська, при добрiм
риштунку й на доброму конi. А Мокi©в Савур важко йойокав селезiнкою.
Сироватка теж притомився вiд довго© дороги, риштунок його - стара, тонша в
одному мiсцi (хоч би не перебилася!) шабля, гнотовий мушкет (з нього й не
стрельнеш без розсiшка), ще й телiпалися ззаду при сiдлi сакви та
дзеленькав мiдний казанок - його таки доп'яв. Одначе уникати бою не
випадало, як i втiкати, та й куди б утiк на бiдному Савуровi!
Проте на нього тепер була й найбiльша надiя. Сироватка видобув шаблю -
пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними, повiв плечем,
розслабляючись, збираючись силою до змаги.
Вони летiли чистим притихлим степом назустрiч один одному, важкий,
сповнений лютi й рiшучостi татарин на гнiдому конi й маленький, дрiбний у
костi, але спокiйний, певний себе Сироватка на охлялiм мишастiм Савурi, у
якого змокрiла не тiльки шия, а й кiнчики великих, у червоних прожилках
вух, якi висiли, наче в зайця.
Татарин тримав шаблю за плечима, сидiв високо ("Як пес на стозi", -
ковзнув думкою Мокiй), готувався випростатись i перетяти Сироватку разом з
конем. Мокiй знав, що не витрима того першого скаженого удару. Лишалося
сажнiв десять, коли Сироватка трiпнув Савура лiвою рукою по холцi. Вiн сам
ледве встиг упертися правою ногою в стремено, так круто шарпонувся в
правий бiк кiнь. Татарин звiвся в стременах: вiн збагнув маневр,
очевидячки, сподiвався досягти супротивника, потягнувся тiлом i шаблею в
правий бiк - не досяг, ще й сам трохи не вилетiв з сiдла. Савур повернувся
спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув
коня в лiвий бiк, устиг вiдбити Мохi ву шаблю. Був чорний, пласколиций,
крутив бiлками очей i стискував зуби. В пiдбрiв'© у нього чорнiли тiнi
злостi, на губах запеклася кривава смага. Татарин свердлив запаленими
буравчиками очей, вiн закусив нижню губу, i його великi, неначе iкла, зуби
бiлiли. По крилах носа татарина збiгав пiт.
Сироватка зiбгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув його
пiдборами, i Савур уже лiз до його бахмата, вкривав крийма, так, що
татарину довелося вiдхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього був
не дужий, Мокiй вiдбив удар, хоч i вiдчув, як затрудило руку. Хекнувши з
натуги, Сироватка занiс шаблю й собi, мацнув очима татаринову шию - сеймен
прикрився. Мокiй перевiв погляд на його праве плече, мовби шукаючи, куди
потяти. Вловивши ту нерiшучiсть, татарин крутнув бiлками очей, замахнувся
знову, а Сироватка в одну мить повернув шаблю й, спрямувавши ©©
супротивнику вiстрям у груди, пiдтримуючи лiвою рукою за обушок, усiм
тiлом подався вперед, не забувши торкнути острогами Савура. Той аж
пiдпiрнув пiд гнiдого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг опустити руку,
але вдарив тiльки рукiв'ям шаблi Сироватку по головi. Червонi iскри
спалахнули козаковi в очу, вiн випустив шаблю й вхопився за гриву коня.
Проте чуття бою жило в ньому й далi, упав на сiдло й похиливсь у правий
бiк - на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити
не мiг. В його грудях стримiла Сироватчина шабля, вiн лежав на землi,
залитий кров'ю, а гнiдий бахмат мчав степом у той бiк, де манячила постать
другого втiкача. Мокiй нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах
татарина все ще летiв сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собi, що
потяв такого дужого ворога. Розпалений бо м, потерпаючи, що гнiдий бахмат
утiка , Мокiй погнав навздогiн, але, проскакавши гонiв з дво , натягнув
повiддя. Збагнув, що йому не наздогнати гнiдого бахмата й то бiльше
вершника в блискучому шоломi на рудому конi. Було видно: той кiнь - цiле
багатство, але вже не його. Мокiй витер об рiденьку кiнську гриву шаблю,
сховав ©© в пiхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе загнана коршаком
степова чайка. Гойдався в сiдлi, наче п'яний, земля i небо злилися перед
ним в одну велетенську сiру пляму. Останнiй бiй випив з нього рештки сили.
* * *
Запорожцi перейшли Сиваш успак у тому самому мiсцi, в якому
перехопилися на кримський бiк. Йшли через Каланчак, до Кочкар i Чорно©
долини. Везли чималу здобич, вели сiм тисяч визволених християн, гнали
полоном кiлька аг, бе©в, а серед них найзнатнiшого та найбагатшого пiсля
хана мурзу - Батиршу-Мансурова. Валка розтяглася на кiлька верст. Убоки
розлетiлися козацькi загони - шарпали татарськi таши, одбивали худобу й
табуни коней.
Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашiло жаром,
хмари ходили на обрi© бiлими кораблями, гуркотiли громами й пливли за море
в турецьку сторону. Мабуть, бог правовiрних мав на той час бiльшу силу.
Степ лежав, немов укритий сiрою татарською буркою. Вiн був мертвий а чи
сонний, i навiть табуни диких коней та сайгакiв не будили його. Вони
зринали, мов маревнi, й розтавали в травах. Трава й та здавалася гарячою.
Кiнськi копита вилякували з не© коникiв, вони розлiталися вусiбiч рудими
бризками, скрекотiли шорстко, непри мно, здавалося, хтось черка склянкою
по залiзу. Невiдступне ©хали в далекiй далинi, обiч валки, дивовижнi
велетнi на сивих конях, тiльки конi ступали не по землi, а брели по водi.
Люди тяглися в той бiк очима, хоч знали, що то - омана. Степ хворiв
спекотою, безводдям, марив дощами та синiми рiками. Валка йшла важко,
волокла за собою хвiст сiро© кушпелi, позначила шлях витовченими
бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кiнськими кiзяками,
ввiткнутими в землю поламаними списами та палицями - знаки для партiй, що
вiдстали.
Обличчя козакiв побурiли вiд сонця, шкiра злазила. Обшарпалися,
обносилися, везли у кульбаках вiйськову здобич, але з того одягу нiчого
для себе пiдiбрати не могли. Йшли конi пiд в'юками, махали головами,
одганяючи оводiв, що тучею стояли над валкою. Конi виморилися i похудли,
животи ©м попiдтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипiло в
небi, а сонце шмалило немп-лосердно, козаки поглядали на нього
причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда,
благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сiрко
доторкнувся до мiдно© луки й одсмикнув руку - пропекло вогнем.
Визволенi з полону брели окремо, на деякiй вiдстанi, щоб не ковтати
пилюку й не годувати сво ю кров'ю гедзiв та мух, як ро©лися бiля коней. До
пiвдня притомилися навiть тi, що зранку бiгли й пустували, мов дiти, кого
радiсне вiдчуття волi несло в рiдний край, наче на крилах.
Праворуч, у в'язкому маревi, йшли захопленi в Криму табуни.
Вертаючись од бiчного пiд'©зду, Сiрко вирiшив пiд'©хати до валки,
наздоганяв ©© ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавнiх бранцiв
несуть клунки, хотiв порадити оддати ©х козакам у тороки. А декого,
подумав, можна посадовити й на конi, - але це вже пiсля привалу, -
захопленi в татар табуни пiшли попереду. Вiн ©хав, поклавши кунтуш на
холку коневi, звiсивши ноги в один бiк. Навiть спека не могла випалити
радостi з його душi, щось молоде, давн пульсувало в нiй, отак би звiвся
на весь зрiст у сiдлi й закричав, щоб степ здригнув i затремтiли вороги в
усiх його краях. Отак би розкинув руки й обiйняв би всiх недавнiх бранцiв,
притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому
бою багато кровi, але пролили не марно - вона шуга волею в жилах он тих
людей. Як-то зараз свiтяться ©хнi душi!
Вiн сам думав про полон не раз i не двiчi. Ну, для нього полон - смерть
у катiвницьких мурах. Але й для iнших козакiв нема в свiтi нiчого
страшнiшого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають
галери або чорнi дiри анатолiйських рудень. Трохи збоку од гурту
втомленою, але сягнистою ходою йшла висока бiлява дiвчина, либонь,
литвинка, поруч не©, ведучи за повiд коня, ступав молодий запорожець у
збитiй на потилицю шапцi. Уподобав козак дiвчину, соромився товариства
(раз по раз оглядався), але й далi вився бiля не©, щось говорив, говорив i
усмiхався. I в помiч йому були сонце, степ, минулий бiй i страх та
радiсть, що обiйнялися у серцi дiвчини.
Слiдом за ними брели лiтнiй дядько i таранкуватий парубiйко, обо в
татарських волохатих шапках, несли удвох на палицi вузол, дядько почiсував
брудною п'ятiрнею неголену щоку, кидав з-пiд руки парубiйковi якiсь слова,
а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в
басурманськiй сторонi брат чи сестра або й кохана дiвчина. Бо не рвався
вiн душею до рiдного краю. А може, то тiльки здалося отамановi?
Сiрко навiть почував нiби трохи гординю, що привели з кошем до волi
одразу стiльки людей. Прикипiв очима до натовпу, намагаючись дихнути разом
з ними тi ю волею, порадiти ©хньою радiстю. Але що довше приглядався, то
меншала його радiсть, натомiсть у душу напливала тривога. Спершу подумав,
що тро визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо
притомилися. Але ж з вигляду не хворi. Вони тихо розмовляли, зиркали в
його бiк. I вiн уловив у тих поглядах щось нишкове, злодiйкувате,
нерадiсне.
Сiрко вiдчув себе так, мовби в душу кинули жменю снiгу. Не довiряючи
собi, чомусь гнiвлячись на себе, побiг очима далi й помiтив, як разом
оглянулись чоловiк i жiнка, що несли вдвох на палицi клунка. Може, вони
оглянулися просто так, знiчев'я? I туга в ©хнiх очах теж привидiлася йому?
А отой майже вiдверто ворожий позирк - вiд утоми, а може, з болю...
Й почував, що то не так. Вiн нiколи не обманювався людськими очима, й
оглядаються вони на Крим не знiчев'я. Й не всiм треба його воля. Рабство -
воно iнодi теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, нiж той, з яким
народився. Милiшими стають i чужi слова, й одiж, i звича©.
Тодi для чого ж навчають тих слiв матерi! Для чого вони на свiтi? Для
чого бережуть звича© батьки? Для того, щоб дiти обмiняли ©х у чужому кра©,
як розмiнюють на жменю мiдякiв золотий грiш?! Чужi звича© можуть бути й
гарними, але ж вони - чужi. Тiльки потурнаки мiняють сво , батькiвське, на
чужинське. Так можна помiняти все. Але ж тодi збiднi свiт. Це якби
барвистий квiтник засiяти тiльки одним квiтом. Помiняти звича©, вiтцiвщину
- це помiняти матiр. Народила мати дитя, виспiвала йому всi пiснi, а в тих
пiснях - пiт i кров дiдiв i прадiдiв, а тепер цей чоловiк промiняв рiдну
пiсню на чужинську, вицiдив з свого серця кров дiдiв i прадiдiв та налив
чужо©! У чужому кра© теплiше сонце, у чужому кра© солодшi плоди. Але чим
завинив перед тобою, потурначе, рiдний край, що ти цура шся його? Край, як
Сумне видовисько одкрилося його очам: скрiзь по валу та бiля нього лежали
порубанi та дострiлянi козаки, вже нiкому було носити поранених, вони
повзли самi, кривавлячи ковилу i вшан, чулися стогони, прокляття,
молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак iз закривавленим
лицем - стрiла пронизала обидвi щоки, але отаман не зупинився: не мав чим
допомогти, та й не було коли. Треба було допильнувати, щоб осавули
розставили решту козакiв, та подивитися, чи скрiзь зарiвняли осипи на
шанцях. Випори закладали кiнським трупом та землею. До отамана пiдiйшов
Нiс, спокiйний i розважливий, як завжди, тiльки зрошене потом чоло та
блiдi рум'янцi на вже немолодому обличчi свiдчили, що також побував у бою.
Вiн пораяв перенести на середину шанцiв хоч одну ручницю. з могили:
мовляв, козаки на могилi одiб'ються й самi. Сiрко наказав учинити так i
пiшов до городка, звiдки його гукали козаки. Поруч Сiрка просто з барильця
пив воду Охрiм Сич, зморщене, наче печене яблуко, обличчя сiчовика аж
пашiло задоволенням, вода збiгала по гострiй бородi i текла за пазуху.
Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича ковкав, Сiрко й
собi потягнувся до барильця та й опустив руку. Йому махали руками,
вигукували його ймення одразу тро запорожцiв, щось ©х розтривожило
вельми. Ледве видряпався вгору, ще не перевiвши подиху, окинув зором
табiр. На недосвiдчене око то була повна руйнацiя, майже погром, але
отаман одразу побачив, що всi козаки пильнують свого мiсця, що
пiдпомiчники носять з ям у невисокiм обривi над Сивашем порох та кулi, й
подумав, що вiдходити за вал гуляйгородка рано. Крутилася ще якась думка,
либонь, про тi ж ручницi, але козаки вибили ©© криком.
- Батьку, орда, ще орда.
Та звiстка була немов раптовий випал гармати. Й скрикнула рана,
вiдгукнулася десь у грудях, пiд серцем, та вiн задушив той крик. Подумав з
тугою: щось сталося з командами, котрi пiшли в Крим, адже не прийшли й
досi. Вiн видивлявся орду, що насувала з правого боку. ©© вкривала густа
курява, орда йшла купно, прямувала на ханський бунчук, що, звихрений
вiтром, майорiв, як бiлий рушник. Попереду трiпотiли два ряди зелених
прапорцiв, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лiвий, то в
правий бiк. I враз Сiрко зiрвав з голови шапку, вдарив нею об землю бiля
нiг. - Литаврщику, - закричав, - бий "на коня"! То сво©. Сво©! Маленький,
верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик, що сидiв пiд городком,
вибив довгий, голосний дрiб. Вiн стрибав довкола литаврiв i бив не
вгаваючи. До нього по чорному схилу котилася червоноверха, оторочена
кабаргою, отаманова шапка, вiн управно, паличкою, пiдхопив ©©, помiняв на
головi на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилi протяжно, хрипко
подавала гасло труба: вартовий дозорець теж розгледiв умовнi покиви
зелених прапорцiв.
* * *
Зачувши ще один згук сурми, Митрофан Гук глибше увiткнув голову в
колiна. Вiн не розiбрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою.
До шпитальних наметiв, за якими лежав у бур'янi, повзли й повзли пораненi,
але вiн ©х не бачив i стогонiв ©хнiх не чув, хоч сам-таки напросився на
початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, вiн вiдчував ©© всiм
тiлом, яке трусилося, немов у пропасницi. Ну нащо, нащо напросився у цей
триклятий похiд! Чого сподiвався вiд нього? Бахчисарайського золота?
Слави? Нехай вона буде тричi проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий
резидент наобiцяв йому золотi© гори за правдивi i точно описанi перипетi©
походу та домови i перемови, якi вестиме кошовий отаман з донцями та
ордами. Вже йому не вийти звiдси, вже його тут потнуть злi й хижi ординцi.
Хоч би якось порятувати життя, хоч би якось вiддатися в полон. Вiн
скиглив, неначе побитий пес. I стогнали, ойкали пораненi козаки, котрi
повзли до наметiв. А тодi Гук зарився обличчям у кермек, заткнув пальцями
вуха i лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепанiй, чорнiй, гнилий землi.
* * *
По довгiй, пофарбованiй хною бородi Селiм-Гiрея скочувалися краплi
поту. Закований у сталь, хан задихався од спекоти. Сталева кольчуга
в'©далася кiльцями в тiло, а позолочений, з куфiчними написами шолом
стискав голову каральним обручем. Вiн зняв шолома, сухий вiтер лизнув
солонi краплi поту на лискучому тiм'©, затрiпотiв зжужманою мичкою
чуприни. Хановi здалося, що його при мно залоскотали. Але йому не вдалося
довго втiшатися перепочинком. Вiдав: треба не дати козакам очуняти, треба
наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але перед кожним
наскоком об'©жджав орду, вигукував до аскерiв збадьорливi слова. То велике
щастя во©новi - знати, що разом з ним у бою великий хан велико© орди й
престолу. Немало ©х випило сьогоднi чашу смертi, ©хнi душi вже
розповiдають у раю братам про нову битву з невiрними, але хан зна , що
паском перемоги пiдв'язуватися рано. Та й хто вiда , кого погинуло бiльше
- гяурiв чи правовiрних. Не вiн ©хню землю, а вони його попрали копитами
сво©х коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан одразу ж розiслав гiнцiв по
горах i долах, три сол-тани роз'©хались у три кiнцi й привели йому
п'ятдесят тисяч вiйська. Ось вони, його хоробрi караче©, вже потомленi в
сiчi, стемнiлi од поту, але сповненi вiдваги, й ненавистi, й готовностi
битися за вiру до кiнця. А кому ©© забракло, тому чаушi ввiллють ремiнними
кур-бачами, закупленими в Стамбулi.
Хан подивився на козачий табiр, i гнiв заклекотiв йому вовчим клекотом
у грудях. Мало що козаки побили його взимi бiля Сiчi, вони осмiлилися
прийти в землю його батькiв i навiть вдертися в серце ханства. Але тепер
вiн не випустить ©х. Дурнi гяури самi принесли голови, аби правовiрнi
повiдрубували ©х i понадiвали на кiлля загорож бахчисарайських вулиць. То
буде чудесне видовисько. Про те розповiдатимуть у Стамбулi, й Едiрне, й по
iнших кра©нах. А семиголового дракона, Сiрка, вiн наказав захопити живим.
Урус-шайтан осмiлився махати шаблею в землi правовiрних - йому рубатимуть
правицю по кусниках, вiн пив воду з колодязiв правовiрних - йому заллють
горлянку розпеченим залiзом, вiн дивився на Карадаг, йому повивертають очi
буравами. Тих мук, котрi приготував Селiм-Гiрей, ще не зазнав жоден гяур.
Хан надiв на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з
бунчуком уже рушив до вiйська, коли до Селiм-Гiрея пiдскакав маленький,
пикатий, нiби вiн тримав щось за щоками, бей племенi седжют на височенному
бахматi, на скаку стрибнув з коня; не випускаючи повода, припав до
ханського стремена й швидко сказав:
- Нехай тво серце, великий хане, наповниться радiстю. Нам на помiч йде
вiйсько правовiрних. То, мабуть, паша Седi-ага з ордою.
- Хай прославиться на вiки переможне ханове iм'я! - молодо закричав
перекопський мурза на радощах за вiйсько, яке йшло в помiч, i за те, що
тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною
головою.
- Хай застогнуть земля i небо! - вигукнув калга-солтан. - Смерть
гяурам! - I витер рукавом солонi краплi зi стемнiлого од утоми, хижого
обличчя.
Хан торкнув правим колiном коня, той слухняно, широкою, розмашистою
риссю пiшов лiворуч, огинаючи тiсне стовписько вiйська. Добiгши до лiвого
краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селiм-Гiрей дивився в
степ. Там справдi вставала курява. Хан пiдняв угору руку з двома
розчепiреними вбоки пальцями. Дво сейменiв з почту ви©хали з-за його
спини.
- Скажiть азi, - мовив, - нехай стане на лiвому крилi. Сеймени
попустили поводи, помчали назустрiч вiйську.
- Сонце свiту мого, великий хане, - наблизився до ханського стремена,
засвiтив бiлками вузьких очей бей племенi аркан, - аллах провiща
перемогу.
Бей пiднiс угору довгого пальця з брудним, приламаним нiгтем, i хан
пiдвiв голову. Високо в небi ширяли два орли. Вони плавали великими
колами, потроху даленiючи в бiк Сиваша. х уже бачило все вiйсько,
переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка
усмiшка, й без того широкий, iз запеченою в кутиках слиною, його рот
розтягнувся до самих вух - бей перший вказав на вiсникiв перемоги i
сподiвався на винагороду. Та в цю мчть хан перевiв погляд у степ i
побачив, що посланi ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав, вони ще не
встигли до©хати до вiйська Седi-аги. I враз гостра чорна думка прошила
йому мозок. Напруженим зором, несамохiть натягнувши поводи, вiд чого кiнь
затанцював переднiми ногами, але з мiсця не зiйшов, вдивлявся в пiднятi
над головами значки та постатi вершникiв. Значки були ©хнi, ординськi. А
вершники... Досвiдченим оком степового во©на хан розпiзнав, що то не
ординцi. Татари, в котрих стремена пiдтягнутi високо, мають чiпку, що ©©
називають вовчою, верхову поставу, а цi сидять у сiдлах прямо.
- Це козаки! - гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячо© сльози
вдивлявся в степ. Хановi на мить мов розкололося щось у головi. Одначе
опанував себе, викинув убiк праву руку.
- Вiйську - списами сюди!
Заграли сурми. Срiбний тривожний згук ударив по конях i людях, орда
загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже
подавали iнший поклик - рушати: треба було розiгнати орду для зустрiчного
удару. В них за спинами тремтiв iнший згук - гугнявий, протяжний -
козацьких труб, проте ординцi його вже не чули.
Татарськi конi брали з копита. Лава була туга, лiве крило обганяло
праве сонце свiтило вершникам в очi, слiпило ©х. Свист, стукiт копит,
шаблi рiжуть повiтря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, рукiв'я шаблi
береться потом, поза спиною йде холодок, в горлi скипа ться злiсть, а в
серцi запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто
на нього летiв вершник на бiлому конi, i в нього, i в коня були ощиренi
роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилiтав нечутний крик. Двi лави
вдарили одна в одну, неначе двi хвилi, й закрутилися шаленi кручi©,
завируiзал:i потоки, заструменiли увсiбiч потiчки. Лава ханського во©нства
була потужнiша, вона почала тиснути козачу кiнну лаву, ось-ось мала
перекинути ©©, та в цю мить на татар налетiла ззаду третя лава, й бiй
знову завирував на мiсцi.
Гвалтований дужими кiнськими копитами, двигтiв i стогнав степ. Бахкали
пострiли, свистiли стрiли, мелькали келепи й клювала, дзвенiв булат. Шаблi
миготiли в повiтрi, рубаючи на сiчку сонячне промiння. Iржали конi, волали
пораненi, вибитi з сiдел па землю, на люту й страшну погибель од кiнських
копит, в скаженiй яростi вони пiдтинали знизу коням сухожилля й
розпорювали ятаганами животи. Конi падали, давили вершникiв, червона пiна
юшила бiлий ковил.
Хан опинився в гущi сiчi. Оточений кiльцем сейменiв-велетнiв, намагався
пробитися до лiвого крила, вирватися з бою. Над його головою трiпотiв
бiлий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординцiв. Козаки рвалися
до бунчука, падали пiд шаблями сейменiв. Перед самими ханськими грудьми
свиснула необачно пущена кимось з татар стрiла, ковзнула по кiнськiй ши©,
залишивши на нiй кривавий слiд. Звiздочолий, золотисто© мастi румак
звинувся. Селiм-Гiрей ледве вгамував його. Ханом тiпав страх: ще жодного
разу, одколти став на чолi орди, йому не припадало крутитися в такiй
сiчi.. Одначе в грудях тремтiло й iнше почуття - солоно© лютостi, певностi
свого мiсця - поки караче© бачать ханський бунчук, вони рубатимуться до
останнього подиху. Бунчук нiби виростав з його серця.
Сiча стояла страшна, кров i пiт збiгали в траву, iржали конi, звивалися
дибки, орали копитами цiлину, там, де вони басували, де завихрювався бiй,
земля була переорана до чорного. Дзвенiла, скиглила криця, трiщав одяг,
ревiли в запалi, в передсмертних хрипах горлянки, пiт застилав очi, i вже
не гаразд бачили, кого тяти; озвiрiлi од болю, лютi й страху, рубалися
наослiп. За кiлька крокiв вiд хана на землi стояв вибитий з сiдла молодий,
тонко-вусий татарин, вiн дико роззирався i вже не володiв собою, бо раптом
упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита.
Меншало во©нiв, ширшало поле бою - вiн розповзався в усi боки. Один по
одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були нiмi. I враз скрикнув
високий, iз золотим значком на шапцi сеймен, бiлий бунчук похилився i впав
на землю. Козак у синiй, з червоною стьожкою бiля комiра сорочц© перерубав
ратище разом з рукою сеймена, аж хряпнула кiстка. Спритно, кiшкою,
сковзнув вiн з сiдла, ухопив бунчук за блискучу золоту грушу, проте на
коня вискочити не встиг - упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його
руки встиг ухопити iнший запорожець, дво сейменiв кинулися за ним й
згинули в гущi бою. На мить хана полишила вiдвага. Одначе ©© не втратив
ага племенi аркан. Вiн скочив на землю, щосили рубонув шаблею по рiпицi
хвоста сiрого, в яблуках коня. Бiлий, розкiшний хвiст упав на землю.
Здичавiла од болю тварина звинулася на заднiх ногах, але ага вже встиг
вiдскочити вбiк. Iз запалено©, прокушено© губи татарина текла кров. Очi
горiли запалом i вiдданiстю хановi та прапоровi пророка. Вiн згрiб хвоста,
схопив держално, обiрваним з ши© шовковим шнурком прив'язував до нього
криваво-бiлу волосiнь. Йому допомагав один iз сейменiв, тримаючи в поводi
коня, - вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в зубцювате стремено,
скочив на коня, пiдняв над головою бунчук. Червоний струмок збiгав по
держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й червонi краплi
зрошували виголену до блиску голову. Вiн крутив нею на всi боки,
закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетiти. Радiсне
"аллах" скинулося довкола, татари знову спробували налягти козакiв. Але та
налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було ©х мало.
Вони стратили во нну фантазiю й вiру в щасливу фортуну. Селiм-Гiрей бачив
це. Вiн далi не пильнував бою, правував конем у бiк гiр. Вирватися у
чистий степ, а там його коня не дожене й вiтер!
На той час сiча одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й перед ним
миготiли тiльки окремi вершники. То здебiльшого були татари, що втiкали.
Подекуди за кимось iз них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалiбну сурму
кiнь. Iнший свiтло-рудий румак спинався на переднi ноги й не мiг
зiп'ястися, в нього був розпорений живiт, i з криваво© пiни виглядали
кишки. Хан об'©хав коня, що конав, його власний кiнь злякано заiржав, i те
iржання побiгло по тiлу хана, глухою луною одбилося в грудях. Вiн ударив
коня тупим кiнцем шаблi по темному вiд поту боцi й пустив учвал. Вiтер
свнстiз йому у вухах, хан зiгнувся в сiдлi, лiвою рукою правував, а
правою, зовсiм не по-вояцьки, тримався за луку сiдла. Вiн стратив силу й
боявся впасти.
Тепер за ним бiгло тiльки дво сейменiв. Зненацька пiд одним спiткнувся
кiнь, крутнувся лiворуч i одразу ж осiв на заднi ноги. Та хан уже не
оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом
шаблi, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летiв, як
птиця. Бiла пiна падала йому з рота й осiдала на пожухлих травах. Над
степом високо-високо в небi ширяли два орли.
* * *
...Сироватка одразу побачив, що то не простi татари, й помчав ©м
навперейми. Надто значний був перший - у блискучому шоломi, на рудому, що
одливав золотом, арабашi. Вiн би, мабуть, перебiг ©м дорогу, проте татарин
у шоломi погнав прямо, а другий, у сукнянiй шапцi з пером, повернув i
поскакав назустрiч Мокi вi. Сироватка сам не знав, що його кинуло в
погоню. Скрута, що знову вiдстав, звичайний порух - гнатися за тим, що
втiка ? Мабуть, останн . Але одразу ж побачив: здобич не по силi. Татарин
був велетенсько© статури, молодий, мабуть, з навченого вiйська, при добрiм
риштунку й на доброму конi. А Мокi©в Савур важко йойокав селезiнкою.
Сироватка теж притомився вiд довго© дороги, риштунок його - стара, тонша в
одному мiсцi (хоч би не перебилася!) шабля, гнотовий мушкет (з нього й не
стрельнеш без розсiшка), ще й телiпалися ззаду при сiдлi сакви та
дзеленькав мiдний казанок - його таки доп'яв. Одначе уникати бою не
випадало, як i втiкати, та й куди б утiк на бiдному Савуровi!
Проте на нього тепер була й найбiльша надiя. Сироватка видобув шаблю -
пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними, повiв плечем,
розслабляючись, збираючись силою до змаги.
Вони летiли чистим притихлим степом назустрiч один одному, важкий,
сповнений лютi й рiшучостi татарин на гнiдому конi й маленький, дрiбний у
костi, але спокiйний, певний себе Сироватка на охлялiм мишастiм Савурi, у
якого змокрiла не тiльки шия, а й кiнчики великих, у червоних прожилках
вух, якi висiли, наче в зайця.
Татарин тримав шаблю за плечима, сидiв високо ("Як пес на стозi", -
ковзнув думкою Мокiй), готувався випростатись i перетяти Сироватку разом з
конем. Мокiй знав, що не витрима того першого скаженого удару. Лишалося
сажнiв десять, коли Сироватка трiпнув Савура лiвою рукою по холцi. Вiн сам
ледве встиг упертися правою ногою в стремено, так круто шарпонувся в
правий бiк кiнь. Татарин звiвся в стременах: вiн збагнув маневр,
очевидячки, сподiвався досягти супротивника, потягнувся тiлом i шаблею в
правий бiк - не досяг, ще й сам трохи не вилетiв з сiдла. Савур повернувся
спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув
коня в лiвий бiк, устиг вiдбити Мохi ву шаблю. Був чорний, пласколиций,
крутив бiлками очей i стискував зуби. В пiдбрiв'© у нього чорнiли тiнi
злостi, на губах запеклася кривава смага. Татарин свердлив запаленими
буравчиками очей, вiн закусив нижню губу, i його великi, неначе iкла, зуби
бiлiли. По крилах носа татарина збiгав пiт.
Сироватка зiбгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув його
пiдборами, i Савур уже лiз до його бахмата, вкривав крийма, так, що
татарину довелося вiдхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього був
не дужий, Мокiй вiдбив удар, хоч i вiдчув, як затрудило руку. Хекнувши з
натуги, Сироватка занiс шаблю й собi, мацнув очима татаринову шию - сеймен
прикрився. Мокiй перевiв погляд на його праве плече, мовби шукаючи, куди
потяти. Вловивши ту нерiшучiсть, татарин крутнув бiлками очей, замахнувся
знову, а Сироватка в одну мить повернув шаблю й, спрямувавши ©©
супротивнику вiстрям у груди, пiдтримуючи лiвою рукою за обушок, усiм
тiлом подався вперед, не забувши торкнути острогами Савура. Той аж
пiдпiрнув пiд гнiдого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг опустити руку,
але вдарив тiльки рукiв'ям шаблi Сироватку по головi. Червонi iскри
спалахнули козаковi в очу, вiн випустив шаблю й вхопився за гриву коня.
Проте чуття бою жило в ньому й далi, упав на сiдло й похиливсь у правий
бiк - на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити
не мiг. В його грудях стримiла Сироватчина шабля, вiн лежав на землi,
залитий кров'ю, а гнiдий бахмат мчав степом у той бiк, де манячила постать
другого втiкача. Мокiй нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах
татарина все ще летiв сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собi, що
потяв такого дужого ворога. Розпалений бо м, потерпаючи, що гнiдий бахмат
утiка , Мокiй погнав навздогiн, але, проскакавши гонiв з дво , натягнув
повiддя. Збагнув, що йому не наздогнати гнiдого бахмата й то бiльше
вершника в блискучому шоломi на рудому конi. Було видно: той кiнь - цiле
багатство, але вже не його. Мокiй витер об рiденьку кiнську гриву шаблю,
сховав ©© в пiхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе загнана коршаком
степова чайка. Гойдався в сiдлi, наче п'яний, земля i небо злилися перед
ним в одну велетенську сiру пляму. Останнiй бiй випив з нього рештки сили.
* * *
Запорожцi перейшли Сиваш успак у тому самому мiсцi, в якому
перехопилися на кримський бiк. Йшли через Каланчак, до Кочкар i Чорно©
долини. Везли чималу здобич, вели сiм тисяч визволених християн, гнали
полоном кiлька аг, бе©в, а серед них найзнатнiшого та найбагатшого пiсля
хана мурзу - Батиршу-Мансурова. Валка розтяглася на кiлька верст. Убоки
розлетiлися козацькi загони - шарпали татарськi таши, одбивали худобу й
табуни коней.
Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашiло жаром,
хмари ходили на обрi© бiлими кораблями, гуркотiли громами й пливли за море
в турецьку сторону. Мабуть, бог правовiрних мав на той час бiльшу силу.
Степ лежав, немов укритий сiрою татарською буркою. Вiн був мертвий а чи
сонний, i навiть табуни диких коней та сайгакiв не будили його. Вони
зринали, мов маревнi, й розтавали в травах. Трава й та здавалася гарячою.
Кiнськi копита вилякували з не© коникiв, вони розлiталися вусiбiч рудими
бризками, скрекотiли шорстко, непри мно, здавалося, хтось черка склянкою
по залiзу. Невiдступне ©хали в далекiй далинi, обiч валки, дивовижнi
велетнi на сивих конях, тiльки конi ступали не по землi, а брели по водi.
Люди тяглися в той бiк очима, хоч знали, що то - омана. Степ хворiв
спекотою, безводдям, марив дощами та синiми рiками. Валка йшла важко,
волокла за собою хвiст сiро© кушпелi, позначила шлях витовченими
бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кiнськими кiзяками,
ввiткнутими в землю поламаними списами та палицями - знаки для партiй, що
вiдстали.
Обличчя козакiв побурiли вiд сонця, шкiра злазила. Обшарпалися,
обносилися, везли у кульбаках вiйськову здобич, але з того одягу нiчого
для себе пiдiбрати не могли. Йшли конi пiд в'юками, махали головами,
одганяючи оводiв, що тучею стояли над валкою. Конi виморилися i похудли,
животи ©м попiдтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипiло в
небi, а сонце шмалило немп-лосердно, козаки поглядали на нього
причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда,
благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сiрко
доторкнувся до мiдно© луки й одсмикнув руку - пропекло вогнем.
Визволенi з полону брели окремо, на деякiй вiдстанi, щоб не ковтати
пилюку й не годувати сво ю кров'ю гедзiв та мух, як ро©лися бiля коней. До
пiвдня притомилися навiть тi, що зранку бiгли й пустували, мов дiти, кого
радiсне вiдчуття волi несло в рiдний край, наче на крилах.
Праворуч, у в'язкому маревi, йшли захопленi в Криму табуни.
Вертаючись од бiчного пiд'©зду, Сiрко вирiшив пiд'©хати до валки,
наздоганяв ©© ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавнiх бранцiв
несуть клунки, хотiв порадити оддати ©х козакам у тороки. А декого,
подумав, можна посадовити й на конi, - але це вже пiсля привалу, -
захопленi в татар табуни пiшли попереду. Вiн ©хав, поклавши кунтуш на
холку коневi, звiсивши ноги в один бiк. Навiть спека не могла випалити
радостi з його душi, щось молоде, давн пульсувало в нiй, отак би звiвся
на весь зрiст у сiдлi й закричав, щоб степ здригнув i затремтiли вороги в
усiх його краях. Отак би розкинув руки й обiйняв би всiх недавнiх бранцiв,
притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому
бою багато кровi, але пролили не марно - вона шуга волею в жилах он тих
людей. Як-то зараз свiтяться ©хнi душi!
Вiн сам думав про полон не раз i не двiчi. Ну, для нього полон - смерть
у катiвницьких мурах. Але й для iнших козакiв нема в свiтi нiчого
страшнiшого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають
галери або чорнi дiри анатолiйських рудень. Трохи збоку од гурту
втомленою, але сягнистою ходою йшла висока бiлява дiвчина, либонь,
литвинка, поруч не©, ведучи за повiд коня, ступав молодий запорожець у
збитiй на потилицю шапцi. Уподобав козак дiвчину, соромився товариства
(раз по раз оглядався), але й далi вився бiля не©, щось говорив, говорив i
усмiхався. I в помiч йому були сонце, степ, минулий бiй i страх та
радiсть, що обiйнялися у серцi дiвчини.
Слiдом за ними брели лiтнiй дядько i таранкуватий парубiйко, обо в
татарських волохатих шапках, несли удвох на палицi вузол, дядько почiсував
брудною п'ятiрнею неголену щоку, кидав з-пiд руки парубiйковi якiсь слова,
а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в
басурманськiй сторонi брат чи сестра або й кохана дiвчина. Бо не рвався
вiн душею до рiдного краю. А може, то тiльки здалося отамановi?
Сiрко навiть почував нiби трохи гординю, що привели з кошем до волi
одразу стiльки людей. Прикипiв очима до натовпу, намагаючись дихнути разом
з ними тi ю волею, порадiти ©хньою радiстю. Але що довше приглядався, то
меншала його радiсть, натомiсть у душу напливала тривога. Спершу подумав,
що тро визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо
притомилися. Але ж з вигляду не хворi. Вони тихо розмовляли, зиркали в
його бiк. I вiн уловив у тих поглядах щось нишкове, злодiйкувате,
нерадiсне.
Сiрко вiдчув себе так, мовби в душу кинули жменю снiгу. Не довiряючи
собi, чомусь гнiвлячись на себе, побiг очима далi й помiтив, як разом
оглянулись чоловiк i жiнка, що несли вдвох на палицi клунка. Може, вони
оглянулися просто так, знiчев'я? I туга в ©хнiх очах теж привидiлася йому?
А отой майже вiдверто ворожий позирк - вiд утоми, а може, з болю...
Й почував, що то не так. Вiн нiколи не обманювався людськими очима, й
оглядаються вони на Крим не знiчев'я. Й не всiм треба його воля. Рабство -
воно iнодi теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, нiж той, з яким
народився. Милiшими стають i чужi слова, й одiж, i звича©.
Тодi для чого ж навчають тих слiв матерi! Для чого вони на свiтi? Для
чого бережуть звича© батьки? Для того, щоб дiти обмiняли ©х у чужому кра©,
як розмiнюють на жменю мiдякiв золотий грiш?! Чужi звича© можуть бути й
гарними, але ж вони - чужi. Тiльки потурнаки мiняють сво , батькiвське, на
чужинське. Так можна помiняти все. Але ж тодi збiднi свiт. Це якби
барвистий квiтник засiяти тiльки одним квiтом. Помiняти звича©, вiтцiвщину
- це помiняти матiр. Народила мати дитя, виспiвала йому всi пiснi, а в тих
пiснях - пiт i кров дiдiв i прадiдiв, а тепер цей чоловiк промiняв рiдну
пiсню на чужинську, вицiдив з свого серця кров дiдiв i прадiдiв та налив
чужо©! У чужому кра© теплiше сонце, у чужому кра© солодшi плоди. Але чим
завинив перед тобою, потурначе, рiдний край, що ти цура шся його? Край, як