Страница:
що таке рiдна земля й рiдний народ. Чому гинуть за них у лютих битвах
козаки, чому край рiдного поля стiльки лiт сто©ть його добрий i сумирний
дядько Мокiй Сироватка. Йому аж запекло в грудях, i сповнилося гордощами
серце за простого козака - Мокiя Сироватку. Тi © митi вiн побачив його
зовсiм по-iншому, не нужденним чоловiком, не сiромахою, а гордим мужем,
звитяжцем, який трима на сво©х плечах усе Козацьке Поле, i Великий Луг, i
Сiч, i всю Укра©ну. Таким i справдi був його дядько. Тепер знав доконечно:
всi чорнi сили свiту не змусять його вiдцуратися батькiвщини.
- Вiн сам собака, - сказав Лаврiн. - Й пустi тво© слова, товмачу.
Псарськi вони, а не людськi...
- Мовчи, нещасний, - зашипiв товмач. - Схаменися. Ти занепаща ш не
тiльки себе. Та красива дiвчина стала на згодi одразу. Й просила мене
сказати, що любов - боже провiстя, за не© бог проща все.
Те було страшнiше за смерть. Лаврiн вiдчув, як гойднувся пiд ногами
схiдець i попливла кудись довга кам'яниця. В грудях щось обiрвалося, там
стояли глухе ридання й невимовний бiль. На мить йому стало шкода й себе,
до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тiльки сво , а й Килiянине
життя. Вiн знав, що не похитнеться у сво©й правдi, однак те не полегшувало
мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Килiянi,
й скрiзь натикалася на камiнний мур. Гарячий вогник, що було спалахнув у
грудях у першу мить, коли почув товмачевi слова погас, вiн погасив його
сам i не шкодував за тим. Карався тiльки Килiяниним горем, ©© життям i
любов'ю. А свiт стояв як дво вiкон: чорне й бiле, - мусив вибрати чорне?
За цi два днi в темнiй кам'яницi вiн передумав усе, привiв у злагоду з
душею, з богом всi помисли, всi жадання, всi надi©. Надi© поховав
доконечно, сподiвання - теж, вiн думав тiльки про те, як померти з
гiднiстю, по-козацьки. Боявся звiкувати життя в пiдземнiй кам'яницi, стати
таким же бiлим i нiмим, як i кайданник, але примирився й з тим. Майнула
думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати, аби зламати
волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосi думок, мирське
чiплялося за боже, воно переважало - допоки живе, допоки стражда .
Тупала нагорi нога в жовтiм сап'яновiм чоботi, ага гнiвно кликав
товмача, й той, пригнувшись, проскрипiв йому востанн :
- Ну, кажи?!
- Не можу я, - важко видихнув Лаврiн. Свiт помертвiв йому в очах. - Не
можу!
- Нещасний - закричав товмач. - Ти занапастив себе i ©©. Я хотiв тобi
добра, кяфiре!
Лаврiн не почув, як зачинилися дверi. Тiльки щезло з-перед очей свiтло,
й вiн знову опинився в липкiй, задушливiй темрявi. Сидiв на приступцi
сходiв, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила - все.
Вiдтак повiльно приходив до тями. Спогадував розмову, й бiль шматував
серце. А десь у глибинi свiдомостi жило iнше почуття: сво © правоти, а ще
- злорадства. Вперше подумав про вiзира як про живу людину. Великий вiзир
хотiв купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб пого©ти свою власну.
Мабуть, хоче хоч чимось примоцуляти болячку по згубнiй для власного
вiйська налозi на Сiч, хоче в такий спосiб зловтiшитнся, возвеличитись над
козаками. Звичайно, вiн, Лаврiн, для тих державцiв нiщо, комашка, але ©м
важать власнi невдачi, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити
синцi. Лаврiн знав - з його душi цiлющо© мiрри не вичавлять для себе й
краплi. Вiн став навколiшки й гаряче молився. Спочатку йому заважали
молитися очi Килiяни, вони проступали з темряви, кликали його, але поволi
вiддаленiли, вiн уже бачив не Килiяну, а божу матiр - в образi, який
назавжди запам'ятався з iкони в сiчовiй церквi. Божа мати дивилася,
скорботно й спiвчутливо.
Для нього божа мати була ще й просто матiр'ю - iншо© матерi не
пам'ятав.
* * *
Ясного погожого ранку стара, скрипуча галера з чорними вiтрилами
повезла радника дивану агу Сулейман Кегая на острiв Родос у вiчне
вигнання.
Того ж ранку сторожа вивела з кам'яницi Лаврiна Перехреста. Тут же,
бiля в'язницi, йому одягли на шию дерев'яне кружало - колодку - й зв'язали
руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерiв з алебардами на плечах. Його
повели до фортечних ворiт, де низенький турок з пiдрiзаною бородою у
чорнiй одежi тримав у поводi вiслюка, на якому сидiла Килiяна. Вона була
одягнута у бiле вбрання, мовби закутана в саван, ©© обличчя прикривала
намiтка, така прозора, що Лаврiи бачив кожну рисочку, кожен порух брiв i
спалах очей дiвчини. Лаврiновi перехопило подих, серце закричало з радостi
й болю, вiн аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи плечi та
вилаявся брутально. По обидва боки вiслюка, на якому сидiла Килiяна, теж
стояло по дво аскерiв, вони щось гукали до цих, котрi вели Перехреста, й
тi, штовхаючи його держаками алебард, притьма погнали пiд арку ворiт.
Низенький турок у чорному потягнув слiдом вiслюка. За ворiтьми на них
чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усiх бокiв,
i аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до середини рамазан -
мiсяць суворого посту, коли правовiрному цiлiсiнький день не можна нi
©сти, нi пити, нi курити кальян, нi подивитися на жiнку, - голод i спрага
катували туркiв, перепалювали кров на злiсть. Вони знали, що
кьопек-невiрний не хоче прийняти ©хньо© високо© вiри, готовi були роздерти
його i дiвчину на шматки. Стояв сморiд, задуха робила людей ще лютiшими.
Найдужче шаленiли дервiшi - стрибали, завивали, реготали Лаврiновi в
обличчя, один - бритоголовий, з облiпленими струп'ям губами - видобув
з-пiд лахмiття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста, а коли аскер
одiпхнув його, почав штрикати себе. По худих, голих ребрах заструменiла
кров, натовп п'янiв од не© й лютився ще дужче. Знову через гяура лилася
кров правовiрного!
Турки ще й того лютували, що стояла суша, яко© не знали впродовж
багатьох рокiв. Обмiлiла Мариця, втекла вода з озерець, висохли фонтани.
Небо висiло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.
Лаврiн iшов крiзь цей каламутний вир спокiйно, його не лякала дика
ярiсть, навпаки, в нiй знаходив опертя сво©й правдi. Турки юртувалися, бо
вiдчували сво безсилля, вони скажено ненавидiли його, весь укра©нський
люд, i було б неприпустимим грiхом схилитися перед ними, просити в них
милосердя. Одна думка рвала серце - занапастив Килiяну. Але нi - не
занапастив, занапастити - то продати, пiдкоритися, розтоптати те, чим жив
одмалечку. Правда, Килiяна виросла в затишному гнiздечку, вона не знала,
що то таке Великий Луг, Днiпро, Козацький Степ. Але то не його провина.
Зараз вiн думав про рiдний край невiдступне, й сльози котилися по душi. То
були сльози любовi та вiрностi йому. Сливе тому майже не чув, що чинилося
довкола. Й зовсiм не бачив плюгавого турка в коштовному камзолi й синьому
тюрбанi, котрий намагався перечепити його горiховою палицею, й дервiша з
ножем, й одноокого дiда, що плював-ся з безпечно© вiдстанi. Вiн дивився
поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце. О цiй порi
воно було не жарке, а м'яке, тепле, як там, на далекiй Укра©нi.
Палахкотiло в його променях червоне юдине дерево, дрiбно мерехтiло листям.
По червоному черепичному даховi нижчого будинку, що прилягав до жовто©
глухо© стiни будинку кiлькаповерхового, скрадався до зграйки голубiв з
каменюкою в руцi замурзаний хлопчак. Сивi, бiлi, чорно-бiлi птахи не
помiчали небезпеки, туркотiли на карнизi. З краю ходив бiлий турман з
чорною ши ю, вiн розпустив крила, черкав ними по карнизу. I враз Лаврiновi
пригадалися iншi птахи, тiльки бiльшi, вони снилися йому цi ©, останньо©,
ночi. Й, може, тому, що то був останнiй свiтлий сон, останнiй спомин про
рiдний край, про волю, Лаврiн, на мить забувши про все на свiтi, стулив
губи й свиснув. Вiн свиснув так голосно, що спiткнувся стражник поруч i
злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо бiлою зграйкою,
шугнули понад дахами. Й щось бiле затрiпотiло в Лаврiна на душi.
Хлопчак здивовано оглянувся, пiдбiг на край даху й пожбурив каменюкою в
Лаврiна. Проте влучив не в нього, а в аскера, той закричав, i хлопець
дременув, аж пiд ногами заторохтiла черепиця.
Вони перейшли довгий мiст, i ©м навперейми вибiгло тро вершникiв у
жовтих шкiряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад конi над
самою Лаврiновою головою, й немолодий рябий чауш вихопив з шовково©
торбинки скручений у сувiй папiр. Але вiн не читав його, а тiльки помахав
над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврiновi товмач зашварготiв,
продираючись скрипучим голосом через гул натовпу:
- Милiсть великого вiзира безмежна, як простори океану. Вiн дару вам,
невiрнi, життя, волю, шарiат, турецьке пiдданство, дiм i виноградник над
Тунджею. Ставши правовiрними, ви житимете в ньому, допоки аллах не покличе
вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.
Не чекаючи вiдповiдi, всi тро повернули конi i поскакали праворуч
понад рiкою.
В ту мить страшно, вiдчайдушне закричала Килiяна:
- Вони не хочуть нашо© смертi, Лаврiночку! Вони просять нас,
Лаврiночку, любий, станьмо турками. Хiба то не однаково, ким жити на
землi!
Той голос пронизав Лаврiна наскрiзь, козак чув, як струменить з серця
кров, i молив бога, аби воно розiрвалося чи зупинилося. Лаврiн не вiдчував
страху смертi. Про не© думав не раз, до не© готувався увесь цей час, а на
одну думку про те, що може вимiняти життя цiною зради, хололо серце. Воно
обпiкалося болем тiльки тодi, коли думав про Килiяну. Але то теж був
присуд долi, ©© велiння - iншого виходу на цiм свiтi не мав. Проклятий
вiзир знав, як облити отрутою останнi ©хнi кроки на землi. О, якби вiн мiг
урятувати ©©. Цiною будь-яких мук, будь-яких страждань. Вiн готовий
вiддати себе за них. Але саме ©© стражданнями, ©© розпачем вони хочуть
зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним вiн не стане. Зборовши
страх, що почував зараз перед Килiяною, обернувся й подивився ©й у очi.
Милi, коханi очi, котрих прагнув бiльше всього на землi. Але навiть ©м не
мiг вiддати того, що заповiли дiди й батьки, що вдихнула в його груди
рiдна земля.
- Ми укра©нцi, Килiяно... Християни.
Килiяна мимовiльним напруженням звiльнила зв'язанi рушником руки,
здерла з обличчя прозорий серпанок.
- Я хочу жити! - закричала вона. - Не однiмай у мене i в себе сонце.
- Це чуже сонце, - глухо вiдповiв Лаврiн.
- Воно одне, - гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину. -
I любов одна.
- Але батькiвщина теж лише одна, - важко пiдвiв голову Лаврiн.
Далi ©хнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн вiдчув тонкий
щем пiд правим ребром, - велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми
турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, - й бiль у головi -
удари падали на нього з усiх бокiв. Били кулаками, камiнням, палицями,
вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде
кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула, аскери мерщiй погнали його далi.
Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од не©, то пiдбiгала до
само© води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту, дервiш хотiв
пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав у спiнену воду. Вiн ураз
опинився на глибокому, i його ледве витягли.
Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але для Лаврiна
те було ще гiрше: тепер до нього долинав кожен Килiянин поклик, кожен
схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над ©© красою, молодiстю,
над тим, що вона - сирота.
Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й
сливе жорстоко, що те, либонь, на краще: нiкому буде побиватись i
страждати. Вiн сам сирота, в нього в свiтi дядько Мокiй Сироватка,
котрий був мовби батьком, кошовий отаман, але вони б не осудили його
вчинку, ©хнiми iменами, ©хньою правдою йшов на муки.
Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв,
котрi, мабуть, виплакувало ©© серце: про клятву на хуторi ©© батька, про
ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про
те, як ©м було гарно пiд тим мiсяцем. У нього затерпла душа, й вiн
несамохiть прискорив ходу. Хоч i йти було нелегко. Важка, замочена
напередоднi у водi, погризена шашелем колодка гнула його шию вниз.
Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi постоли з волово© шкiри.
Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн раз
по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю
в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода покидати цей бiлий
свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився йому пiд ноги, а типчаками й
ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i вишневим цвiтом, i калиною з
Килiянино© руки. У свiтi дво людей, якi його люблять, i хоч Килiяна
проклина той свiт i ту калину, так то з вiдчаю, вона любить його, i
любить його iнший чоловiк, який зараз далеко-далеко, але який неначе й
поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур на цiй дорозi. Щось
нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але саме думка про кошового додала
сили, адже знав: сам отаман вчинив би тiльки так. Вони там споминають
його... I Сiрко, й дядько Мокiй. Й ще, може, довго виглядатимуть з
полудня, аж поки... I обiрвав думку, як нитку на основi, бо знову почало
наливатися жалем серце.
Поминули кладовище з невисокими надгробками-стовпчиками, сераль, вийшли
за мiську стiну. Тут рiчка клекотiла в тiснiй ущелинi, а далi розливалася
чималим плесом, по тому скелi знову поволi стискали ©©, синя, срiбляста
стрiчка губилася за ©х громаддям. Перед Лаврiном лежав широкий камiнний
майдан, з того боку жовтiли якiсь споруди. Мабуть, то теж був сераль, там
зупинялися на нiч тi, хто не встиг за дня в'©хати в мiсто. Лаврiн не знав,
що замислили над ним турки, збагнув усе тiльки тодi, коли оглянувся назад.
Побачив, що туди дивилися всi. Просто в червоно-чорну, полуплену стiну
було вмуровано ряд великих залiзних гакiв, трохи далi, над самою водою,
чорнiла шибениця. Пiд нею стояв кудум - плаский барабан на нiжках - i
сидiв на маленькому ослiнчику турок з паличками.
Сотник аскерiв - юзбашi - важко, як гiркi горiхи, розламуючи укра©нськi
слова, мiшаючи ©х з турецькими, запитав Лаврiна, чи той не передумав.
Лаврiн похитав головою i сказав коротко й твердо:
- Йок.[35]
I сам ступив до стiни. Ступав по землi останнi кроки. Щезнуть слiди
розбитих постолiв у бiлiй порохнi, i щезне все. Його надi©, його болi,
його кохання до Килiяни - нiяковi усмiшки, несмiливi доторки, шал плотi
пiвденно© ночi. З того шалу не буде нiчого. Його нiяковiсть, його любов
нiхто не продовжить. Його тривоги i надi© не переллються в iнше серце.
I однак щось залишиться по ньому. Залишаться iншi усмiшки, iнша любов -
до широкого степу, до високих могил, до предкiвських заповiтiв. Вiн увесь
у тому, вiн щезне - вони житимуть вiчно. Заради цього вiн i мусить твердо
ступити останнi кроки.
Лаврiн ступав i думав серцем, у ньому й далi жили почуття волi, Великий
Луг i вся рiдна земля.
Знову залементував натовп i заволала Килiяна. ©© обличчя стало блiде,
як вiск, здавалося, з не© живо© витекла кров, губи посинiли, й на них
запеклася пiна.
- Будь ти проклятий родом i плем'ям сво©м, - гукала вона. - Хай буде
проклята година, коли зустрiлася з тобою. Щоб громи розвалили тво
Запорожжя, щоб чума по©ла всiх козакiв!
А далi знову затужила й заголосила тонко, по-жiночому, тiпалася в
лихоманцi, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотiв кудум -
iзiйшла з пам'ятi. Й не бачила, як четверо катiв у жовтих сорочках та
зелених ковпаках притьма - поспiшали вправитися до спекоти - поволокли
Лаврiна, як здирали з нього сорочку, як пiдняли й нахромили одразу на два
гаки, вмурованi в сiру похмуру стiну. Стiну Мовчання. Одначе Лаврiн,
котрому завiшений кривавим запиналом свiт згас, а потiм засвiтився знову,
бачив усе. Як зв'язали Килiянi рушником руки та ноги, як вiднесли ©© в
довгий чорний човен, i четверо туркiв одiпхнулися од берега. Пропливши
трохи, дво вперлися жердинами в дно, тримали човен на мiсцi, а дво iнших
позакачували рукави, просунули ще одну жердину пiд вузли, пiдняли жердину
за кiнцi й занурили у воду. Потримавши якийсь час, вийняли дiвчину й
поклали в човен. Потому припливли до берега, винесли й поклали Килiяну
бiля Лаврiнових нiг.
Крiзь палюче жарево, яке горiло в головi, виливалося вогнем через очi,
Лаврiн востанн побачив ©© тонке, вигостреним пiдборiддям угору обличчя i
всю ©©, закутану в бiле, дорогу й кохану. Вiн простив ©й слова, якi
кричали в непам'ятi. Останньою, що лишилася в серцi, силою молився боговi
за ©© душу, щоб вiн прийняв ©© в райськi сади, щоб дарував ©й мимовiльнi,
спричиненi мукою, прокляття.
Собi не просив нiчого.
За нього молилися Великий Луг, вся Укра©на. Бiль скував його тiло, а
думка й далi боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та ненавистi
поглядом вiн подивився на ворогiв. Йому востанн рiзонули зiницi гарячi
червонi променi чужого сонця, останнiм зусиллям одвернувся вiд нього й
подивився в рiдну сторону. Вже по тому голова впала на груди.
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Мiсяць горiв у небi, як велетенський, начищений до блиску золотий
дукач. Бiла дорога в голубому сяйвi здавалася сивою, вона перекраяла степ
навпiл, губилася аж ген, де бiлi, полохкi зорi торкалися синього пруга.
Там вона зливалася з широким Чумацьким Шляхом; сливе через те стiльки
чумакiв не верталося додому: збивалися з путi, блукали по безкiнечних
небесних шляхах.
Дорога - бiла од солi, сива од горя. Вона впиралася в соляне озеро,
оддалеку схоже на звичайне, а насправдi - безводне. Воду випило палюче
сонце, на чорнiм гле© лишилася бiла, товщиною в палець, кiрка. Зверху
кiрка слiпучо-бiла, срiбляста, знизу - червона, татари кажуть, що то сiль
всмокту кров землi; згребена в купи, повантажена на вози сiль втрача з
часом червону барву. Правда то чи неправда, але людсько© кровi пролито за
не© немало. Вельми дорога сiль на Сiчi, на Полтавщинi, на Слобожанщинi -
по всiх краях. А тут солянi озера простяглися без кiнця-краю, й тiльки на
деяких надламана кiрка, та й то бiля берега. Одначе спробуй доправ цей
божий дар за тисячу верст, коли кожна верства промiряна смертю в обидва
кiнцi. Починаючи з найпершо©.
...Бiля озера стояло вiсiмнадцять навантажених возiв, на бiлiй солянiй
корi лишилися слiди важких чумацьких чобiт, i низенька лозова запрута, й
двi дерев'янi лопати. Iншi лопати вже лежали в мажарах, присипанi сiллю.
Мiцнi, на високих та широких, як жорновi каменi, колесах, мажари вже
були готовi в дорогу; змащенi добрим черкаським дьогтем, повкриванi
рогожами, ув'язанi, в передках лежав дорожнiй риштунок i стримiли,
повтиканi в сiль, батiжки. Навiть ярма були занесенi наперед, покладенi на
дишлi. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на них
ярма, вiзьмуть у руки батiжки - й степ сколихнеться од скрипу та клекоту
колiс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осiннi зливи не
розмиють сiль, а самi вони струхлявiють i розсиплються на порох. Хiба,
може, прискочать зi степу татари та обiллють смолою й запалять. Кукурiкав,
сидячи на задку останнього воза, як на сiдалi, пiвень-царик, будив сво©м
спiвом сонний степ. Клiпав червоним оком, дивував, що не чу звичного
гамору. Чумаки - люди працьоватi, звикли вставати по першому спiву. Взяли
його для того, а ще - аби оберiгав ©х од нечистого, на те вiн i царик -
червоний пiвень, що першим вилупився з яйця. Пiвень уберiг ©х од
нечистого, але не вберiг од чорного морового повiтря. Й тепер не мiг
розбудити сво©м криком.
Понад озером скрадалася руда лисиця, пiвнячий крик ходив ©й пiд шкурою
голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тишi, в яку двi ночi тому
поринула валка, але до возiв поки що пiдiйти не одважувалася. По той бiк
озера лизали гарячими язиками синю од мiсячного сяйва сiль оленi, до них
теж долiтав пiвнячий крик, i вони насторожено пiдводили голови - тако©
птахи не чували. Воли розбрелися по степу в опiвнiчний бiк, серед них
блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогiв горiли iншi,
мальованi золотою фарбою, - отаман одягнув ©х на врочисту мить, на першу
верству; по тiй верствi вiн би ©х зняв i почепив знбву, коли в'©жджав у
рiдне село.
Веселий отаман Драгожил лежав бiля передка воза, розкинувши великi,
роз'©денi соляною ропою руки. У травi бiля воза валялися шабля й рушниця,
а на оголених волохатих грудях висiв шкiряний гаман з татарським ярликом
на про©зд валки через митнi застави, а на животi - черес з грiшми, з якого
заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях, вiн i зотлi - небеснi
архангели пропускають чумацькi душi по сво©х ярликах. Та коли б хто й
пiдiбрав гаман на татарських бродах, ярлик теж прочитати нiкому. Митна
сторожа лежала мертва. Через не© й передавалося чумакам морове повiтря.
Митники ж захопили його в ташi, котра лежала за двi турецькi милi. Таша
чорнiла пусткою. Страшно мрiли проти Мiсяця порожнi намети, бiля них
купами лежало всiляке начиння: повстянки, кожухи, халати, сiдла, а бiля
намета аги - навiть перськi та турецькi килими, шерсть у сувоях, золочена
та срiбна зброя - нiхто того не брав, висiли над погаслими вогнищами
казани, а на вкопаних у землю дерев'яних розсохах - шкiрянi мiшки з
кумисом та овечим сиром. У повiтрi стояв важкий дух цвiлi, гнилизни,
смертi. Мертвих не ховали, вони так i лежали, де кого застав ©© крижаний
подих. Найбiльше чума мала пожитку серед жiнок та дiтей. Дiти розлазилися
од наметiв i мерли, як мухи. Неживе мiсячне сяйво заливало дитячi трупики,
надто багато чорнiло ©х по схилу балки бiля колодязя, либонь, гаряче
марево гнало малих до води.
Живi покинули мертвих, вони запрягли у мажi воли, осiдлали конi i
втекли в степи. По©хали на свiжi води, в чистi, не обцiлованi чумою землi.
Запорозький кiш пустив ©х на сво© займища.
Знову, як i два роки тому, туля ться по Сiчi гетьманське посольство.
Домага ться свого, торгу ться за кожну дрiбку, а найпаче чинить пильний
вивiд про силу козацького вiйська та його намiри.
Нинi посли сидiли у вiйськовiй канцелярi©, слухали реляцiю коша.
Списаний рукою Яковлева лист - схожий на покручений вихором город.
Карлючки й закарлючки, баранцi та кiлечка - пiдписар пiднiматиме,
розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папiр. А зараз Яковлев
читав листа, кидав слова, нiби важкi пiдкови. Йому, як i кошовому, осмалив
душу гетьманiв ординанс, в котрому той уразився на козакiв за те, що
пустили татар на чистi луки та свiжi води, суплiкував на них боговi й
накликав усiлякi кари.
"Коли б i чорт, пане гетьмане, - вичитував Яковлев у вiдповiдь
Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського, котрий
сидiв у кутку пiд образами, - допомагав людям у крайнiй ©хнiй нуждi, то
гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон змiню . А коли
ми, живучи з татарами по-сусiдськи, допоможемо одне одному, то таке
розумному нiтрохи не дивно. А те нам тiльки дивно, що ти, пане гетьмане,
багато бiля нас херхелу ш, мов твiй покiйний батько на хавтурах з
парафiянами..."
- Прецiнь, - перепинив Романовський, i його важке брезкле обличчя
збуряковiло чи з досади, чи з гнiву. - Гетьман справедливо каже: такого не
бувало, коб християни порятували поган. - Вiн подивився на Сiрка, котрий
стояв, прихилившись спиною до груби, мить подумав, немов щось виважуючи, й
додав:- Немудро й погано ви вчинили на сво© та й на нашi голови.
Злiсть спалахнула Сiрковi в грудях i погасла, лишилися гiркота,
прикрiсть, вони стояли пiд горлом чавким клубком, не давали говорити.
Нелегко йому прийшов той рiшенець на дозвiл прикордонним запорозьким
комiсарам пропустити татарськi кошi, мусив за те сповiдатися трохи не
перед кожним козаком у Сiчi, переболiв душею, але ж вчинити iнакше не мiг.
Того не хотiла збагнути тiльки тупа глупота або пiдступнiсть. Для чого ж
тодi хоче гетьман ославити його i весь кiш перед рiдним кра м i Москвою?
- Там мруть жiнки й дiти. Повзають у степу, як щенята, й гинуть. Будьмо
людьми, пане осавуле. Будьмо людьми, гетьмане! - кинув з серцем через його
голову. - Будьмо людьми, царю!
Вiдтак обома руками одштовхнувся од стiни, пiдiйшов до столу, мовив
гетьманському пословi просто в обличчя:
- Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милiсть - що видавити
воду з каменя.
- Гетьмановi болять державнi потреби й користi, - вiдсунувся трохи далi
Романовський. - Ними клопочеться. Про отчий край дба . Ви ж ведете
перетрактацi© i з татарами, i з цiсарем, i з поляками.
- Твоя правда, пане Василю, - напрочуд спокiйно мовив Сiрко. - Вже
третiй мiсяць сидить на Сiчi ротмiстр його королiвсько© мосцi Яна
Собеського. А он, - показав рукою за вiкно, - стоять шкути долматинська та
грецька. Всi просять до сво © спiлки запорожцiв. Тiльки ж ми нi перед ким
барви не схиля мо, з венетiйцями й греками торгу мо - люди ми вольнi©,
польському послу надi© не да мо, а зоримо лишень у бiк опiвнiчний. Бо ж
мусимо бути всi яко дине тiло. Хочемо, аби щезли чвари мiж християнськими
народами, бо ж шкода од того всiм, аби поважали один одного в рiвностi.
Одного ми бога творiння, треба жити, аби було богу гiдно й людям
хвально...
- Гарно, пане отамане, ку ш слова, а чи ж так чиниш? - знову заперечив
Василь Романовський, уникаючи Сiркового погляду. - Гетьман мружить око, бо
ж ви й з Дорошенком вели перемови...
Сiрко похилився грудьми на стiл, уперся гострим поглядом в обличчя
Самойловичевого посла, й той не одважився казати далi...
- Гетьман жмурить око, а ми сво© очi видивилися, чекаючи вашо©
допомоги. Хiба то погано, що Дорошенка одкинули од татар, - сказав
кошовий. - Самойловичу кортить Дорошенкова булава, ©© треба здобути на
чесних виборах у Сiчi, як здобув свою батько Хмiль. Поки ж лежатиме в
запорозькiй скринi. А гетьману перекажи, нехай кипить гнiвом не проти нас,
а проти ворога. Небавом буде трафунок, де тому гнiву пролитися. - Вiн
пiдвiвся з лави й пiшов навкiс по свiтлицi. Десь на серединi ©© вiдстала
половиця й порипувала, коли ступав на не©. Кошовий до того скрипу звик, а
Василь Романовський щораз здригав, клiпав важкими повiками. - Те, що ми
козаки, чому край рiдного поля стiльки лiт сто©ть його добрий i сумирний
дядько Мокiй Сироватка. Йому аж запекло в грудях, i сповнилося гордощами
серце за простого козака - Мокiя Сироватку. Тi © митi вiн побачив його
зовсiм по-iншому, не нужденним чоловiком, не сiромахою, а гордим мужем,
звитяжцем, який трима на сво©х плечах усе Козацьке Поле, i Великий Луг, i
Сiч, i всю Укра©ну. Таким i справдi був його дядько. Тепер знав доконечно:
всi чорнi сили свiту не змусять його вiдцуратися батькiвщини.
- Вiн сам собака, - сказав Лаврiн. - Й пустi тво© слова, товмачу.
Псарськi вони, а не людськi...
- Мовчи, нещасний, - зашипiв товмач. - Схаменися. Ти занепаща ш не
тiльки себе. Та красива дiвчина стала на згодi одразу. Й просила мене
сказати, що любов - боже провiстя, за не© бог проща все.
Те було страшнiше за смерть. Лаврiн вiдчув, як гойднувся пiд ногами
схiдець i попливла кудись довга кам'яниця. В грудях щось обiрвалося, там
стояли глухе ридання й невимовний бiль. На мить йому стало шкода й себе,
до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тiльки сво , а й Килiянине
життя. Вiн знав, що не похитнеться у сво©й правдi, однак те не полегшувало
мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Килiянi,
й скрiзь натикалася на камiнний мур. Гарячий вогник, що було спалахнув у
грудях у першу мить, коли почув товмачевi слова погас, вiн погасив його
сам i не шкодував за тим. Карався тiльки Килiяниним горем, ©© життям i
любов'ю. А свiт стояв як дво вiкон: чорне й бiле, - мусив вибрати чорне?
За цi два днi в темнiй кам'яницi вiн передумав усе, привiв у злагоду з
душею, з богом всi помисли, всi жадання, всi надi©. Надi© поховав
доконечно, сподiвання - теж, вiн думав тiльки про те, як померти з
гiднiстю, по-козацьки. Боявся звiкувати життя в пiдземнiй кам'яницi, стати
таким же бiлим i нiмим, як i кайданник, але примирився й з тим. Майнула
думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати, аби зламати
волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосi думок, мирське
чiплялося за боже, воно переважало - допоки живе, допоки стражда .
Тупала нагорi нога в жовтiм сап'яновiм чоботi, ага гнiвно кликав
товмача, й той, пригнувшись, проскрипiв йому востанн :
- Ну, кажи?!
- Не можу я, - важко видихнув Лаврiн. Свiт помертвiв йому в очах. - Не
можу!
- Нещасний - закричав товмач. - Ти занапастив себе i ©©. Я хотiв тобi
добра, кяфiре!
Лаврiн не почув, як зачинилися дверi. Тiльки щезло з-перед очей свiтло,
й вiн знову опинився в липкiй, задушливiй темрявi. Сидiв на приступцi
сходiв, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила - все.
Вiдтак повiльно приходив до тями. Спогадував розмову, й бiль шматував
серце. А десь у глибинi свiдомостi жило iнше почуття: сво © правоти, а ще
- злорадства. Вперше подумав про вiзира як про живу людину. Великий вiзир
хотiв купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб пого©ти свою власну.
Мабуть, хоче хоч чимось примоцуляти болячку по згубнiй для власного
вiйська налозi на Сiч, хоче в такий спосiб зловтiшитнся, возвеличитись над
козаками. Звичайно, вiн, Лаврiн, для тих державцiв нiщо, комашка, але ©м
важать власнi невдачi, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити
синцi. Лаврiн знав - з його душi цiлющо© мiрри не вичавлять для себе й
краплi. Вiн став навколiшки й гаряче молився. Спочатку йому заважали
молитися очi Килiяни, вони проступали з темряви, кликали його, але поволi
вiддаленiли, вiн уже бачив не Килiяну, а божу матiр - в образi, який
назавжди запам'ятався з iкони в сiчовiй церквi. Божа мати дивилася,
скорботно й спiвчутливо.
Для нього божа мати була ще й просто матiр'ю - iншо© матерi не
пам'ятав.
* * *
Ясного погожого ранку стара, скрипуча галера з чорними вiтрилами
повезла радника дивану агу Сулейман Кегая на острiв Родос у вiчне
вигнання.
Того ж ранку сторожа вивела з кам'яницi Лаврiна Перехреста. Тут же,
бiля в'язницi, йому одягли на шию дерев'яне кружало - колодку - й зв'язали
руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерiв з алебардами на плечах. Його
повели до фортечних ворiт, де низенький турок з пiдрiзаною бородою у
чорнiй одежi тримав у поводi вiслюка, на якому сидiла Килiяна. Вона була
одягнута у бiле вбрання, мовби закутана в саван, ©© обличчя прикривала
намiтка, така прозора, що Лаврiи бачив кожну рисочку, кожен порух брiв i
спалах очей дiвчини. Лаврiновi перехопило подих, серце закричало з радостi
й болю, вiн аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи плечi та
вилаявся брутально. По обидва боки вiслюка, на якому сидiла Килiяна, теж
стояло по дво аскерiв, вони щось гукали до цих, котрi вели Перехреста, й
тi, штовхаючи його держаками алебард, притьма погнали пiд арку ворiт.
Низенький турок у чорному потягнув слiдом вiслюка. За ворiтьми на них
чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усiх бокiв,
i аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до середини рамазан -
мiсяць суворого посту, коли правовiрному цiлiсiнький день не можна нi
©сти, нi пити, нi курити кальян, нi подивитися на жiнку, - голод i спрага
катували туркiв, перепалювали кров на злiсть. Вони знали, що
кьопек-невiрний не хоче прийняти ©хньо© високо© вiри, готовi були роздерти
його i дiвчину на шматки. Стояв сморiд, задуха робила людей ще лютiшими.
Найдужче шаленiли дервiшi - стрибали, завивали, реготали Лаврiновi в
обличчя, один - бритоголовий, з облiпленими струп'ям губами - видобув
з-пiд лахмiття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста, а коли аскер
одiпхнув його, почав штрикати себе. По худих, голих ребрах заструменiла
кров, натовп п'янiв од не© й лютився ще дужче. Знову через гяура лилася
кров правовiрного!
Турки ще й того лютували, що стояла суша, яко© не знали впродовж
багатьох рокiв. Обмiлiла Мариця, втекла вода з озерець, висохли фонтани.
Небо висiло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.
Лаврiн iшов крiзь цей каламутний вир спокiйно, його не лякала дика
ярiсть, навпаки, в нiй знаходив опертя сво©й правдi. Турки юртувалися, бо
вiдчували сво безсилля, вони скажено ненавидiли його, весь укра©нський
люд, i було б неприпустимим грiхом схилитися перед ними, просити в них
милосердя. Одна думка рвала серце - занапастив Килiяну. Але нi - не
занапастив, занапастити - то продати, пiдкоритися, розтоптати те, чим жив
одмалечку. Правда, Килiяна виросла в затишному гнiздечку, вона не знала,
що то таке Великий Луг, Днiпро, Козацький Степ. Але то не його провина.
Зараз вiн думав про рiдний край невiдступне, й сльози котилися по душi. То
були сльози любовi та вiрностi йому. Сливе тому майже не чув, що чинилося
довкола. Й зовсiм не бачив плюгавого турка в коштовному камзолi й синьому
тюрбанi, котрий намагався перечепити його горiховою палицею, й дервiша з
ножем, й одноокого дiда, що плював-ся з безпечно© вiдстанi. Вiн дивився
поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце. О цiй порi
воно було не жарке, а м'яке, тепле, як там, на далекiй Укра©нi.
Палахкотiло в його променях червоне юдине дерево, дрiбно мерехтiло листям.
По червоному черепичному даховi нижчого будинку, що прилягав до жовто©
глухо© стiни будинку кiлькаповерхового, скрадався до зграйки голубiв з
каменюкою в руцi замурзаний хлопчак. Сивi, бiлi, чорно-бiлi птахи не
помiчали небезпеки, туркотiли на карнизi. З краю ходив бiлий турман з
чорною ши ю, вiн розпустив крила, черкав ними по карнизу. I враз Лаврiновi
пригадалися iншi птахи, тiльки бiльшi, вони снилися йому цi ©, останньо©,
ночi. Й, може, тому, що то був останнiй свiтлий сон, останнiй спомин про
рiдний край, про волю, Лаврiн, на мить забувши про все на свiтi, стулив
губи й свиснув. Вiн свиснув так голосно, що спiткнувся стражник поруч i
злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо бiлою зграйкою,
шугнули понад дахами. Й щось бiле затрiпотiло в Лаврiна на душi.
Хлопчак здивовано оглянувся, пiдбiг на край даху й пожбурив каменюкою в
Лаврiна. Проте влучив не в нього, а в аскера, той закричав, i хлопець
дременув, аж пiд ногами заторохтiла черепиця.
Вони перейшли довгий мiст, i ©м навперейми вибiгло тро вершникiв у
жовтих шкiряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад конi над
самою Лаврiновою головою, й немолодий рябий чауш вихопив з шовково©
торбинки скручений у сувiй папiр. Але вiн не читав його, а тiльки помахав
над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврiновi товмач зашварготiв,
продираючись скрипучим голосом через гул натовпу:
- Милiсть великого вiзира безмежна, як простори океану. Вiн дару вам,
невiрнi, життя, волю, шарiат, турецьке пiдданство, дiм i виноградник над
Тунджею. Ставши правовiрними, ви житимете в ньому, допоки аллах не покличе
вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.
Не чекаючи вiдповiдi, всi тро повернули конi i поскакали праворуч
понад рiкою.
В ту мить страшно, вiдчайдушне закричала Килiяна:
- Вони не хочуть нашо© смертi, Лаврiночку! Вони просять нас,
Лаврiночку, любий, станьмо турками. Хiба то не однаково, ким жити на
землi!
Той голос пронизав Лаврiна наскрiзь, козак чув, як струменить з серця
кров, i молив бога, аби воно розiрвалося чи зупинилося. Лаврiн не вiдчував
страху смертi. Про не© думав не раз, до не© готувався увесь цей час, а на
одну думку про те, що може вимiняти життя цiною зради, хололо серце. Воно
обпiкалося болем тiльки тодi, коли думав про Килiяну. Але то теж був
присуд долi, ©© велiння - iншого виходу на цiм свiтi не мав. Проклятий
вiзир знав, як облити отрутою останнi ©хнi кроки на землi. О, якби вiн мiг
урятувати ©©. Цiною будь-яких мук, будь-яких страждань. Вiн готовий
вiддати себе за них. Але саме ©© стражданнями, ©© розпачем вони хочуть
зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним вiн не стане. Зборовши
страх, що почував зараз перед Килiяною, обернувся й подивився ©й у очi.
Милi, коханi очi, котрих прагнув бiльше всього на землi. Але навiть ©м не
мiг вiддати того, що заповiли дiди й батьки, що вдихнула в його груди
рiдна земля.
- Ми укра©нцi, Килiяно... Християни.
Килiяна мимовiльним напруженням звiльнила зв'язанi рушником руки,
здерла з обличчя прозорий серпанок.
- Я хочу жити! - закричала вона. - Не однiмай у мене i в себе сонце.
- Це чуже сонце, - глухо вiдповiв Лаврiн.
- Воно одне, - гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину. -
I любов одна.
- Але батькiвщина теж лише одна, - важко пiдвiв голову Лаврiн.
Далi ©хнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн вiдчув тонкий
щем пiд правим ребром, - велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми
турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, - й бiль у головi -
удари падали на нього з усiх бокiв. Били кулаками, камiнням, палицями,
вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде
кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула, аскери мерщiй погнали його далi.
Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од не©, то пiдбiгала до
само© води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту, дервiш хотiв
пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав у спiнену воду. Вiн ураз
опинився на глибокому, i його ледве витягли.
Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але для Лаврiна
те було ще гiрше: тепер до нього долинав кожен Килiянин поклик, кожен
схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над ©© красою, молодiстю,
над тим, що вона - сирота.
Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й
сливе жорстоко, що те, либонь, на краще: нiкому буде побиватись i
страждати. Вiн сам сирота, в нього в свiтi дядько Мокiй Сироватка,
котрий був мовби батьком, кошовий отаман, але вони б не осудили його
вчинку, ©хнiми iменами, ©хньою правдою йшов на муки.
Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв,
котрi, мабуть, виплакувало ©© серце: про клятву на хуторi ©© батька, про
ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про
те, як ©м було гарно пiд тим мiсяцем. У нього затерпла душа, й вiн
несамохiть прискорив ходу. Хоч i йти було нелегко. Важка, замочена
напередоднi у водi, погризена шашелем колодка гнула його шию вниз.
Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi постоли з волово© шкiри.
Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн раз
по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю
в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода покидати цей бiлий
свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився йому пiд ноги, а типчаками й
ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i вишневим цвiтом, i калиною з
Килiянино© руки. У свiтi дво людей, якi його люблять, i хоч Килiяна
проклина той свiт i ту калину, так то з вiдчаю, вона любить його, i
любить його iнший чоловiк, який зараз далеко-далеко, але який неначе й
поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур на цiй дорозi. Щось
нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але саме думка про кошового додала
сили, адже знав: сам отаман вчинив би тiльки так. Вони там споминають
його... I Сiрко, й дядько Мокiй. Й ще, може, довго виглядатимуть з
полудня, аж поки... I обiрвав думку, як нитку на основi, бо знову почало
наливатися жалем серце.
Поминули кладовище з невисокими надгробками-стовпчиками, сераль, вийшли
за мiську стiну. Тут рiчка клекотiла в тiснiй ущелинi, а далi розливалася
чималим плесом, по тому скелi знову поволi стискали ©©, синя, срiбляста
стрiчка губилася за ©х громаддям. Перед Лаврiном лежав широкий камiнний
майдан, з того боку жовтiли якiсь споруди. Мабуть, то теж був сераль, там
зупинялися на нiч тi, хто не встиг за дня в'©хати в мiсто. Лаврiн не знав,
що замислили над ним турки, збагнув усе тiльки тодi, коли оглянувся назад.
Побачив, що туди дивилися всi. Просто в червоно-чорну, полуплену стiну
було вмуровано ряд великих залiзних гакiв, трохи далi, над самою водою,
чорнiла шибениця. Пiд нею стояв кудум - плаский барабан на нiжках - i
сидiв на маленькому ослiнчику турок з паличками.
Сотник аскерiв - юзбашi - важко, як гiркi горiхи, розламуючи укра©нськi
слова, мiшаючи ©х з турецькими, запитав Лаврiна, чи той не передумав.
Лаврiн похитав головою i сказав коротко й твердо:
- Йок.[35]
I сам ступив до стiни. Ступав по землi останнi кроки. Щезнуть слiди
розбитих постолiв у бiлiй порохнi, i щезне все. Його надi©, його болi,
його кохання до Килiяни - нiяковi усмiшки, несмiливi доторки, шал плотi
пiвденно© ночi. З того шалу не буде нiчого. Його нiяковiсть, його любов
нiхто не продовжить. Його тривоги i надi© не переллються в iнше серце.
I однак щось залишиться по ньому. Залишаться iншi усмiшки, iнша любов -
до широкого степу, до високих могил, до предкiвських заповiтiв. Вiн увесь
у тому, вiн щезне - вони житимуть вiчно. Заради цього вiн i мусить твердо
ступити останнi кроки.
Лаврiн ступав i думав серцем, у ньому й далi жили почуття волi, Великий
Луг i вся рiдна земля.
Знову залементував натовп i заволала Килiяна. ©© обличчя стало блiде,
як вiск, здавалося, з не© живо© витекла кров, губи посинiли, й на них
запеклася пiна.
- Будь ти проклятий родом i плем'ям сво©м, - гукала вона. - Хай буде
проклята година, коли зустрiлася з тобою. Щоб громи розвалили тво
Запорожжя, щоб чума по©ла всiх козакiв!
А далi знову затужила й заголосила тонко, по-жiночому, тiпалася в
лихоманцi, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотiв кудум -
iзiйшла з пам'ятi. Й не бачила, як четверо катiв у жовтих сорочках та
зелених ковпаках притьма - поспiшали вправитися до спекоти - поволокли
Лаврiна, як здирали з нього сорочку, як пiдняли й нахромили одразу на два
гаки, вмурованi в сiру похмуру стiну. Стiну Мовчання. Одначе Лаврiн,
котрому завiшений кривавим запиналом свiт згас, а потiм засвiтився знову,
бачив усе. Як зв'язали Килiянi рушником руки та ноги, як вiднесли ©© в
довгий чорний човен, i четверо туркiв одiпхнулися од берега. Пропливши
трохи, дво вперлися жердинами в дно, тримали човен на мiсцi, а дво iнших
позакачували рукави, просунули ще одну жердину пiд вузли, пiдняли жердину
за кiнцi й занурили у воду. Потримавши якийсь час, вийняли дiвчину й
поклали в човен. Потому припливли до берега, винесли й поклали Килiяну
бiля Лаврiнових нiг.
Крiзь палюче жарево, яке горiло в головi, виливалося вогнем через очi,
Лаврiн востанн побачив ©© тонке, вигостреним пiдборiддям угору обличчя i
всю ©©, закутану в бiле, дорогу й кохану. Вiн простив ©й слова, якi
кричали в непам'ятi. Останньою, що лишилася в серцi, силою молився боговi
за ©© душу, щоб вiн прийняв ©© в райськi сади, щоб дарував ©й мимовiльнi,
спричиненi мукою, прокляття.
Собi не просив нiчого.
За нього молилися Великий Луг, вся Укра©на. Бiль скував його тiло, а
думка й далi боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та ненавистi
поглядом вiн подивився на ворогiв. Йому востанн рiзонули зiницi гарячi
червонi променi чужого сонця, останнiм зусиллям одвернувся вiд нього й
подивився в рiдну сторону. Вже по тому голова впала на груди.
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Мiсяць горiв у небi, як велетенський, начищений до блиску золотий
дукач. Бiла дорога в голубому сяйвi здавалася сивою, вона перекраяла степ
навпiл, губилася аж ген, де бiлi, полохкi зорi торкалися синього пруга.
Там вона зливалася з широким Чумацьким Шляхом; сливе через те стiльки
чумакiв не верталося додому: збивалися з путi, блукали по безкiнечних
небесних шляхах.
Дорога - бiла од солi, сива од горя. Вона впиралася в соляне озеро,
оддалеку схоже на звичайне, а насправдi - безводне. Воду випило палюче
сонце, на чорнiм гле© лишилася бiла, товщиною в палець, кiрка. Зверху
кiрка слiпучо-бiла, срiбляста, знизу - червона, татари кажуть, що то сiль
всмокту кров землi; згребена в купи, повантажена на вози сiль втрача з
часом червону барву. Правда то чи неправда, але людсько© кровi пролито за
не© немало. Вельми дорога сiль на Сiчi, на Полтавщинi, на Слобожанщинi -
по всiх краях. А тут солянi озера простяглися без кiнця-краю, й тiльки на
деяких надламана кiрка, та й то бiля берега. Одначе спробуй доправ цей
божий дар за тисячу верст, коли кожна верства промiряна смертю в обидва
кiнцi. Починаючи з найпершо©.
...Бiля озера стояло вiсiмнадцять навантажених возiв, на бiлiй солянiй
корi лишилися слiди важких чумацьких чобiт, i низенька лозова запрута, й
двi дерев'янi лопати. Iншi лопати вже лежали в мажарах, присипанi сiллю.
Мiцнi, на високих та широких, як жорновi каменi, колесах, мажари вже
були готовi в дорогу; змащенi добрим черкаським дьогтем, повкриванi
рогожами, ув'язанi, в передках лежав дорожнiй риштунок i стримiли,
повтиканi в сiль, батiжки. Навiть ярма були занесенi наперед, покладенi на
дишлi. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на них
ярма, вiзьмуть у руки батiжки - й степ сколихнеться од скрипу та клекоту
колiс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осiннi зливи не
розмиють сiль, а самi вони струхлявiють i розсиплються на порох. Хiба,
може, прискочать зi степу татари та обiллють смолою й запалять. Кукурiкав,
сидячи на задку останнього воза, як на сiдалi, пiвень-царик, будив сво©м
спiвом сонний степ. Клiпав червоним оком, дивував, що не чу звичного
гамору. Чумаки - люди працьоватi, звикли вставати по першому спiву. Взяли
його для того, а ще - аби оберiгав ©х од нечистого, на те вiн i царик -
червоний пiвень, що першим вилупився з яйця. Пiвень уберiг ©х од
нечистого, але не вберiг од чорного морового повiтря. Й тепер не мiг
розбудити сво©м криком.
Понад озером скрадалася руда лисиця, пiвнячий крик ходив ©й пiд шкурою
голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тишi, в яку двi ночi тому
поринула валка, але до возiв поки що пiдiйти не одважувалася. По той бiк
озера лизали гарячими язиками синю од мiсячного сяйва сiль оленi, до них
теж долiтав пiвнячий крик, i вони насторожено пiдводили голови - тако©
птахи не чували. Воли розбрелися по степу в опiвнiчний бiк, серед них
блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогiв горiли iншi,
мальованi золотою фарбою, - отаман одягнув ©х на врочисту мить, на першу
верству; по тiй верствi вiн би ©х зняв i почепив знбву, коли в'©жджав у
рiдне село.
Веселий отаман Драгожил лежав бiля передка воза, розкинувши великi,
роз'©денi соляною ропою руки. У травi бiля воза валялися шабля й рушниця,
а на оголених волохатих грудях висiв шкiряний гаман з татарським ярликом
на про©зд валки через митнi застави, а на животi - черес з грiшми, з якого
заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях, вiн i зотлi - небеснi
архангели пропускають чумацькi душi по сво©х ярликах. Та коли б хто й
пiдiбрав гаман на татарських бродах, ярлик теж прочитати нiкому. Митна
сторожа лежала мертва. Через не© й передавалося чумакам морове повiтря.
Митники ж захопили його в ташi, котра лежала за двi турецькi милi. Таша
чорнiла пусткою. Страшно мрiли проти Мiсяця порожнi намети, бiля них
купами лежало всiляке начиння: повстянки, кожухи, халати, сiдла, а бiля
намета аги - навiть перськi та турецькi килими, шерсть у сувоях, золочена
та срiбна зброя - нiхто того не брав, висiли над погаслими вогнищами
казани, а на вкопаних у землю дерев'яних розсохах - шкiрянi мiшки з
кумисом та овечим сиром. У повiтрi стояв важкий дух цвiлi, гнилизни,
смертi. Мертвих не ховали, вони так i лежали, де кого застав ©© крижаний
подих. Найбiльше чума мала пожитку серед жiнок та дiтей. Дiти розлазилися
од наметiв i мерли, як мухи. Неживе мiсячне сяйво заливало дитячi трупики,
надто багато чорнiло ©х по схилу балки бiля колодязя, либонь, гаряче
марево гнало малих до води.
Живi покинули мертвих, вони запрягли у мажi воли, осiдлали конi i
втекли в степи. По©хали на свiжi води, в чистi, не обцiлованi чумою землi.
Запорозький кiш пустив ©х на сво© займища.
Знову, як i два роки тому, туля ться по Сiчi гетьманське посольство.
Домага ться свого, торгу ться за кожну дрiбку, а найпаче чинить пильний
вивiд про силу козацького вiйська та його намiри.
Нинi посли сидiли у вiйськовiй канцелярi©, слухали реляцiю коша.
Списаний рукою Яковлева лист - схожий на покручений вихором город.
Карлючки й закарлючки, баранцi та кiлечка - пiдписар пiднiматиме,
розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папiр. А зараз Яковлев
читав листа, кидав слова, нiби важкi пiдкови. Йому, як i кошовому, осмалив
душу гетьманiв ординанс, в котрому той уразився на козакiв за те, що
пустили татар на чистi луки та свiжi води, суплiкував на них боговi й
накликав усiлякi кари.
"Коли б i чорт, пане гетьмане, - вичитував Яковлев у вiдповiдь
Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського, котрий
сидiв у кутку пiд образами, - допомагав людям у крайнiй ©хнiй нуждi, то
гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон змiню . А коли
ми, живучи з татарами по-сусiдськи, допоможемо одне одному, то таке
розумному нiтрохи не дивно. А те нам тiльки дивно, що ти, пане гетьмане,
багато бiля нас херхелу ш, мов твiй покiйний батько на хавтурах з
парафiянами..."
- Прецiнь, - перепинив Романовський, i його важке брезкле обличчя
збуряковiло чи з досади, чи з гнiву. - Гетьман справедливо каже: такого не
бувало, коб християни порятували поган. - Вiн подивився на Сiрка, котрий
стояв, прихилившись спиною до груби, мить подумав, немов щось виважуючи, й
додав:- Немудро й погано ви вчинили на сво© та й на нашi голови.
Злiсть спалахнула Сiрковi в грудях i погасла, лишилися гiркота,
прикрiсть, вони стояли пiд горлом чавким клубком, не давали говорити.
Нелегко йому прийшов той рiшенець на дозвiл прикордонним запорозьким
комiсарам пропустити татарськi кошi, мусив за те сповiдатися трохи не
перед кожним козаком у Сiчi, переболiв душею, але ж вчинити iнакше не мiг.
Того не хотiла збагнути тiльки тупа глупота або пiдступнiсть. Для чого ж
тодi хоче гетьман ославити його i весь кiш перед рiдним кра м i Москвою?
- Там мруть жiнки й дiти. Повзають у степу, як щенята, й гинуть. Будьмо
людьми, пане осавуле. Будьмо людьми, гетьмане! - кинув з серцем через його
голову. - Будьмо людьми, царю!
Вiдтак обома руками одштовхнувся од стiни, пiдiйшов до столу, мовив
гетьманському пословi просто в обличчя:
- Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милiсть - що видавити
воду з каменя.
- Гетьмановi болять державнi потреби й користi, - вiдсунувся трохи далi
Романовський. - Ними клопочеться. Про отчий край дба . Ви ж ведете
перетрактацi© i з татарами, i з цiсарем, i з поляками.
- Твоя правда, пане Василю, - напрочуд спокiйно мовив Сiрко. - Вже
третiй мiсяць сидить на Сiчi ротмiстр його королiвсько© мосцi Яна
Собеського. А он, - показав рукою за вiкно, - стоять шкути долматинська та
грецька. Всi просять до сво © спiлки запорожцiв. Тiльки ж ми нi перед ким
барви не схиля мо, з венетiйцями й греками торгу мо - люди ми вольнi©,
польському послу надi© не да мо, а зоримо лишень у бiк опiвнiчний. Бо ж
мусимо бути всi яко дине тiло. Хочемо, аби щезли чвари мiж християнськими
народами, бо ж шкода од того всiм, аби поважали один одного в рiвностi.
Одного ми бога творiння, треба жити, аби було богу гiдно й людям
хвально...
- Гарно, пане отамане, ку ш слова, а чи ж так чиниш? - знову заперечив
Василь Романовський, уникаючи Сiркового погляду. - Гетьман мружить око, бо
ж ви й з Дорошенком вели перемови...
Сiрко похилився грудьми на стiл, уперся гострим поглядом в обличчя
Самойловичевого посла, й той не одважився казати далi...
- Гетьман жмурить око, а ми сво© очi видивилися, чекаючи вашо©
допомоги. Хiба то погано, що Дорошенка одкинули од татар, - сказав
кошовий. - Самойловичу кортить Дорошенкова булава, ©© треба здобути на
чесних виборах у Сiчi, як здобув свою батько Хмiль. Поки ж лежатиме в
запорозькiй скринi. А гетьману перекажи, нехай кипить гнiвом не проти нас,
а проти ворога. Небавом буде трафунок, де тому гнiву пролитися. - Вiн
пiдвiвся з лави й пiшов навкiс по свiтлицi. Десь на серединi ©© вiдстала
половиця й порипувала, коли ступав на не©. Кошовий до того скрипу звик, а
Василь Романовський щораз здригав, клiпав важкими повiками. - Те, що ми