Мушкетик Ю.. Яса

клишнястий слiд аж на плескатий горбок, де колись стояла кам'яна баба, яку
повалив i прикопав ще в перший рiк свого панування на островi, чимось вона
не подобалася й просто заважала. Лiва Мартинова нога ступала прямо, а
права, в дитинствi потрощена колодою, загрiбала, й вiд того такий химерний
- хрестиком - слiд. Мартин посмiхався. За один ранок облущилася з душi
тривога, що лежала шкарубким панциром усю довгу осiнь. Снiги цього року
забарились, а морози стояли трiскучi, скували землю i воднi надра, спалили
холодом очерети i тирсу. Степ зсiрiв, стало оддалеки видно кожен горбок,
кожен ожеред, а що вже казати про хутiр. Вiд лютих вiтрiв i морозiв
облетiло листя навiть на дубах-нелинях. Увесь зимiвник - хата, хлiв, двi
комори, стайня, клунi, хижа для наймитiв - розташованi по колу в глибокiй
долинi; всi будiвлi, навiть клунi - приземкуватi, наполовину загнанi в
землю. Вхiд до обiйстя один - у снiжнi зими iнакше не доб' шся до худоби.
Цi дзвiнкi, як тулумбаси, безснiжнi осенi найнебезпечнiшi Драпаковi.
Влiтку його хутiр бачать хiба що орли. А добутися до нього не можна нi
пiшо, нi кiнно. На всi сторони розлилося iржаве море: болота й драглi, а
також - на перший погляд - зеленi лужки, насправдi ж в'язкi бабла; до
острова можна добутися тiльки по довгому, скритому очеретами пагорбу, але
й та путь перерива ться у двох мiсцях. Там у Мартина лежать загати з
колод, якi, пере©хавши на острiв, затягу кiньми в лози. Це була перша
справжня зима по кiлькох роках. Всi попереднi зими були сирiтськими
("Сиротi не треба кожушини"), плакали дощами, хлипали сльотами, з ними
хлипала й душа, люди боялися тако© перемiни в природi, казали, що це боже
наслання. Та Мартин Драпак не подiляв тако© думки: сирiтська зима надiйно
захищала його од татар - рiки не замерзали, степи й дороги розкисали, по
них нi пройти, нi про©хати. Якби не такi зими, чи й втримався б на
островi. Тяжко, ох як тяжко господарювати на цiй землi.
Сливе на самому вiстрi татарсько© шаблi. Нижче вiд Драпакового нема
жодного зимiвника. Тiльки об'©знi команди та бекети, а татарва сну в
степу, як щупаки в необловленому озерi. Кожно© хвилi може статися таке, що
iз заможного господаря, котрий ма п'ятеро, а влiтку то й десятеро
челядникiв, сам опинишся в слугуваннi якомусь чорнопузому татарину, а то й
на галерi. Правда, трима Драпак про всяк лихий випадок i викуп у брата в
Чигиринi, але то справа малонадiйна. I через те... Так, так, умiючи можна
жити скрiзь. Сiчi вiн платить димове. Сiч його захища , ага татарський так
само отриму од нього дещицю. На випадок чого ага одведе вiд нього
басурманську руку. Жити можна. Бо таки великими щедротами платить цей край
Драпаковi за щоденний страх. Году Драпак Сiч i сам багатi . Цi © осенi
прикопав пiд березовим пеньком друге горня iз золотими. I всякого iншого
добра в нього немало: i сукон нiмецьких та турецьких, i смушкiв вичинених,
i кругiв воску, i два мiднi плуги, i всякого iншого реманенту на двадцять
наймитiв. Вийде звiдси, купить землицi в Слобожанщинi - розгорнеться, й
кругово© повiстки - на вiйну - його синовi не випаде нiколи. Землi тут не
мiряно, на одному островi можна наскородити загiнок п'ятнадцять. А звiра,
а риби, а птаства! Кинь наослiп шапку - накри ш курiпку. Вдар палицею по
водi - приглушиш щуку.
Вiн справдi ходив по ясенцю з довбнею та сокирою, наглушив два кошелi
щук. Рибини стояли бiля самого льоду - зелено-рябi, пiвторааршиннi, вiд
удару довбнею по кризi виверталися бiло-черево. Жито родить iз року в рiк,
худоба множиться, влiтку вже й десять челядникiв не впоруються. На цю
весну доведеться шукати ще кiлькоро. Але те йому не в клопiт. Коштують
челядники дешево. Бо ж утiкачi, один аж з Пiнська, з клеймом на лiвiй щоцi
й вирваними нiздрями - такому й на Сiчi нелегко заховатися, його силою не
випхнеш з острова. Вiн i без клейма примiтний. Надто очима. Дивнi вони в
нього. Драпак бiльше нi в кого не стрiчав таких очей. Вони бiлi, на перший
взiр зда ться, що очнi яблука разом iз зiницями позатягали бiльма, його
навiть часто сприймають за слiпого. Насправдi ж Денис - так звати
челядника - погляд ма зiркий, як яструб, а трохи ще i як сова - адже i
вночi бачить. В його очi непри мно дивитися, бо зда ться, що дивишся на
видющого, який прикида ться слiпцем. Але трапля ться, що й справдi
доводиться втiкати очима вiд тих бiлякiв. Це - коли Денис гнiва ться. Тодi
його зiницi темнiшають, довкола них розжеврюються червонi обiдки, вони,
зда ться, свердлять тво© очi. Мартин трохи бо©ться Дениса. Бо той завжди
мовчить i з'явля ться якось... тьху, як оце зараз.
Денис несподiвано виступив з-за обмережаного заячими слiдами стогу,
здавалося, вийшов з нього або чатував за ним, щоб налякати хазя©на. В
сiрiй заячiй шапцi, баранячому, по-татарськи шитому - вовною нагору -
кожусi, пiдперезаному пасом з вовчо© шкури. Нiс у руцi зайця. Ходив
перевiряти пастки. Вчора принiс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив у
капканi, а загнуздав дерев'яною цуркою й прив'язав за лапи до тичини.
Поклав його пiд хлiвом, i лежав звiр там до обiду, звиваючись i блискаючи
на всiх розпачливо-хижими очима, й нiхто не зважувався його забити -
боялися Дениса. Собаки позабiгали в лози, конi в стайнi харапудилися,
рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сiно з стiжка в долинцi й мовби
нiчого не помiчав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не хряснув вовка
по головi. Денис нiчого не сказав хазя©новi, але в очах у нього
зажеврiлись отi червонi обiдки.
Вiн пройшов мовчки, не оддавши добридня, бо таку ма звичку - не
вiтатися. Драпак провiв Дениса довгим поглядом i подумав, що цього наймита
треба якось позбутися. Бо ж хто зна, що в того на думцi. Правда, це
зробити нелегко - добром Денис з хутора не пiде, та й наймит з нього
путнiй. Ще й майже дармовий. "Даси, хазя©не, скiльки не шкода", - сказав,
коли наймався. "Мабуть, доведеться..." - i недоказав, бо було шкода. Не
людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нiкого з свiту не
звiв i не лютий вiн серцем, але коли потрiбно звершити якусь справу, нехай
i найтяжчу, звершить не клiпнувши оком. "Треба". На челядникiв Драпаковi
поки що щастило. Оцi дво теж не за©каються за плату. Дiвцi все байдуже, а
парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працю 'як проклятий. Он
як молотять цiпами з самого досвiтку.
I в ту мить завважив, що цiпiв не чути. Зiйшов з горба, постояв бiля
стогiв, тиша стояла така, що ©© можна було набрати в жменi i вмитися нею.
"Що б то могло означати? - подумав. - Треба пiти до клунi, послухати з
того боку". Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слiд до клунi.

* * *

Просо порскало цiвками вусiбiч i рясним дощем знову опадало на тiк. З
трьох бокiв тiк закладений копами кулiв i околоту, з четвертого -
заставлений снопами. Поки Килiяна в'язала солому в куль i одгортала
лопатою просо в засторонок, Марко сколочував два снопи й розперiзував ©х.
Далi вдвох перiщили бичами по вологiй соломi. Просо було з бур'янцем, на
току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав
з долонь малесенькi колючки), й пахло в клунi мишами, а над головами
цвiрiнькали пiд стрiхою горобцi, й великий, чорний, розбiйний котяра
стежив за ними з прикладка соломи гострим оком.
Марко перебивав цiпильном просянку, а сам скрадливо поглядав на
Килiяну. Сьогоднi вона була якась не така, як завжди: сувора, рвiйна в
роботi - тi ю рвiйнiстю, здогадувався, намагалася одго-родитися од нього,
вони обо працювали як скаженi, мовби намагалися втекти чужою роботою вiд
чогось лячного, недоброго. Драпак тiльки посмiхався на те. А сьогоднi
спала з ©© лиця суворiсть, i Марко не вiдав, на краще то для нього чи на
гiрше. Багато разiв просила його покинути зимiвник i вернутися в рiднi
кра©. Хоч i знала, що нема в живих батька, що й хутiр, мабуть,
сплюндровано, але рвалася звiдси, мов птаха з сильця. Сказати б,
нудьгувала, так зросла ж на хуторi. Але Марко поклав якийсь час пересидiти
тут. Та й, сподiвався, в цiй вольнiй неволi легше буде прихилити Килiяну
до себе. Тодi й спливла на думку вигадка, буцiм уся Укра©на лягла пiд
турка й татарина. Килiяна спочатку не повiрила, але те потвердив Мартин
Драпак: "Усi пiд турком, дочко, усi. Оце тiльки ми й зосталися. Та, мо',
ще який зимiвник". - "А Запорожжя?" - запитала Килiяна. "Хто лишився
живий, - казав Мартин, ховаючи посмiшку пiд острiшки брiв, - подався на
Дiн".
За одне лише докоряв собi в думцi Нога ць - не домiзкувався на самому
початку сказати Килiянi, буцiм у бою пiд Ладижином погинув Лаврiн. Так
добре уклалося все в його розповiдi Килiянi: як рвався до не© з Ладижина,
як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутiр i взяли в бран ©©,
як побив ©х i втiкав з нею сам, а от щодо Лаврiна вбив шпона. Вже й не
пам'ятав, як те сталося: не захотiв брати грiха за живу Лаврiнову душу,
сподiвався покористати на тому ("Лаврiн замкнувся в Ладижинi, а я вирвався
до тебе iз пекла"), - важко сказати. Проте Лаврiн залишився в Килiяниному
серцi. I хоч далi вже й Драпак, погомонiвши з чумаками, що везли на
Слобожанщину сушену рибу, розповiв, як страшно розорили турки Ладижин, як
вистинали там усе живе, на щось сподiвалася. Й ту надiю Марко не мiг
погасити. Не вистачало сили, певностi, кудись подiлися колишня
дошпетнiсть, придумливiсть - не мiг вигадати переконливо© повiстi. Й
розколювалося надво серце, дво©вся сам. Тиснулись у голову всiлякi думки
- про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань i почував, що ©х
знайти неможливо. Тодi розглядав себе нiби збоку, неначе сторонню людину,
але коли й осуджував, десь у свiдомостi жило: це ж таки вiн, iншого життя
не дано, любить сво© вчинки чи не любить, а вiдректися од самого себе
незмога. I ставало шкода себе, й любив себе такого - нещасного.
Закрайками думки давно уже вловлював у собi нечестивiсть. Веселiсть,
дотепнiсть дналися в душi iз заздрiстю, з хитрiстю. Ота дрiбненька,
маленька хитрiсть... Усiм догодити в очi, усiм полестити - iнодi й
покепкувати над тими, над ким смiються iншi, дужчi. "Ласкаве телятко двох
маток ссе", - те нiколи не випадало з мислi.
I враз спалахувало в мiзках, обриваючи думку: а хiба не так? Хiба не
завдяки розуму, хитрощам вирвався з то© пожежi? Коли б не хитрував, не
крутився, як горобець пiд яструбом, досi гнив би, як собака, в
ладижинському ровi або в отiй долинцi, де одтяли голову Мурашковi. Он, вже
в приморозки, бив у пiску яму на збiжжя й викинув череп та костi. В черепi
стрiла татарська площикова - древко вже згнило, i в кiстцi ноги теж.
Згаду хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою... Й вiн би теж не
побачив нi цього неба, нi цi © зими, нi Килiяни. Й що з того, що хтось
згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому вiн треба? А так -
живе, вдиха запах хлiба, милу ться Килiяною.
Й буйна радiсть захурделила йому в душi. Марко подумки молився до
iкони, що висiла на товстiй блискучiй сошинi. Вимолював у бога прощення,
гаряче каявся перед ним у грiхах, щоправда, приховував деякi помисли, й те
було страшно. Але вiн уже iнакше не мiг. Кажуть, бог зна все, що буде з
людиною. А Марко та©вся од бога, сподiвався, що той, заклопотаний iншими
справами, не дослуха ться пильно до його молитви. I, мабуть, таки обдурив
самого бога й посмiхався хитро. А потiм знову щось на нього накочувалося,
й починав гаряче молитися богу, й приходили тодi до нього видiння, буцiм
вiн зустрiча ться з Лаврiном i ста перед ним навколiшки, розкаю ться i
плаче, а Лаврiн його обiйма й притиска до серця, й вони плачуть обо , й
тодi Марко виповiда Лаврiновi все й з' дну Лаврiнову руку з Килiяниною,
як побратим, як брат, як батько. I дiста зi сховку грошi, й купу на них
зимiвник, й вони всi тро оселяються там... Щоправда, думка про грошi та
зимiвник майнула тiльки раз чи двiчi, й що дивно, жодного разу не зринуло
в його душi бажання вистговiдатися Килiянi, навпаки, щойно бачив ©©, в
серцi спалахувала iнша жага, ще й перемiшана зi злiстю, а все те, що бачив
допiру, щезало без слiду, й знав напевно: не для того пiшов на таке
страшне запроданство, щоб вiддати ©© комусь, легше переживе ©© смерть i
навiть свою власну смерть, анiж те, що вона дiстанеться Лаврiновi. Вiн
ненавидiв свiт. Ненавидiв Лаврiна, Драпака, сiчове товариство - усiх
людей. Й не мiг зненавидiти себе. Знав, що десь там, у глибинi його серця,
- лиха чорнота й поливав ©© солодкими сльозами жалю до себе. Зринала
оскарга навiть на бога - злякано проганяв ©©. Намагався нi з ким не
знатися, опрiч Килiяни i хазя©на. За те його не любили iншi наймити,
одначе й трохи остерiгалися - вгадували в ньому щось таке, що вже
зрушилося й не ма впину. Сво©м думкам давав волю тiльки пiзно увечерi,
вклавшись у запiллi на солому й накрившись кожухом з головою. Тодi вiн
мрiяв про те, як залюбить у себе Килiяну, як вони поженяться й по©дуть
кудись, де зможуть жити щасливо. I ©хав... - у снах, але йому завжди
снилося, що за ним хтось женеться i що кiнь скида його з себе. Цi думки
останнiм часом зморили його до краю, i вiн часто думав, що ма з тим
покiнчити.
Килiяна ж ходила неначе боса по снiгу. В гордовитiй, гострiй Килiянi
мовби надломилося щось, вона весь час почувалася неначе на днi
велетенсько© ями, з яко© хотiла вилiзти й не могла. Свiт приголомшив ©©
сво ю жорстокiстю i невмолимiстю. Виросла в лiсi, й почувалася серед
розкошiв природи маленькою королiвною, i бачила себе у вимрiях веселою
молодицею, на яку заглядаються чорновусi парубки та молодi господарi (те
було у великий стид, але ж то не насправжки, хiба не можна погратися
мислями), тепер всi тi неяснi жадання розкiшного життя i любощiв
розвiялися в порох. Вона бiльше нi на що не сподiвалася i нi в що не
вiрила. Хiба що в Марка, який помалу витягував ©© з ями тонкими,
обережними дотепами. Сво©ми розмовами про свiт намагався повернути на ©©
вуста усмiшку, вчив цiнувати злиденний будень i радiти тому, що вони живi.
"Ми живi, Килiяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лiсi, i трава
б проросла крiзь нас". Килiяна була йому вдячна за все, то бiльше, що, як
©й здавалося, вiн робить це безкорисливо, од доброго серця. Щоправда,
вловлювала в його поглядi особливу проникливiсть, особливу теплiнь, але
якiй дiвчинi не при мно, коли на не© дивляться з ласкою та обожнюванням. I
тiльки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Марковi очi жахтiли хтивим
вогнем, вони спалювали ©©, забирали в себе, не питаючи в не© згоди. В ©©
головi майнула думка, що Марко не просто милу ться нею, що сво ю любов'ю
вiн може запропастити ©©. Але в наступну мить Марко знiтився, покiрно
опустив очi, пробурмотiв щось ласкаве i вибачливе. Подiбного погляду вона
в нього бiльше не завважувала. Був поступливий, добрий, намагався
переробити i ©© роботу, найсолодшi шматочки (хоч якi там солодощi в
наймах, та ще таких) пiдсовував ©й. Вона заспоко©лася, проте не зовсiм. I
почала тишком стежити за ним.
Килiяна прихилилася до сохи, на якiй висiв запорошений образок, що з
нього годi було розпiзнати, котрий саме святий допомагав молотникам,
сказала замрiяно й печально:
- Тато завжди по першому снiгу запрягали глабцi, У куцому кожушку з
опушкою, в ладних чобiтках (уже заробила на те убрання) була особливо
принадна.
- А хiба ви на сво му хуторi не сидiли, як ми отуто, - спробував
заперечити Марко.
Килiяна вперто похитала головою:
- I однак по першому снiгу ми безпремiнно ©хали в Ладижин. Глабцi в нас
- кленовi, кованi пiд полоззям залiзом... Ми ©здили з тiткою Вуцькою на
зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу - Квочку...
В куточках чорних Килiяниних очей блищало по росинцi. Й в одну мить
Марковi стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й
вiн сказав у якiйсь тужнiй замрi©:
- Килiяно... Будуть у нас глабцi... Голубi, мальованi... - I зненацька
гаряче, майже безпам'ятне: - Давай повiнча мося, Килiяно... в мене
грошi... Кохатимемося в розкошах.
Вiн, як стояв на колiнах на розперезанiм снопу, так i поколiнкував до
не©, простерши руки, яко слiпець. Маленький, висхлий, зi зморщеним од
страждання обличчям, був схожий на карлика.
- Давай повiнча мось, Килiяно, - щепотiв. - Я не можу далi... Якби ти
знала... Що менi зробити ще для тебе?.. Я в пекло пiду. Заподiю щось
собi...
- Де повiнча мося? - одвела вiд iконки вже не печальний, а приховано
гострий погляд дiвчина.
- У Жовтих Водах... Або в Полтавi... По©демо на Слобожанщину... В мене
грошi... Захованi на Запорожжi.
- Я... Марку... - © погляд став ласкавий, теплий, тiльки та ласкавiсть
промiнилась мовби крiзь крижанi скельця, та Марко не помiтив того... - Ти
добрий... Ти все зробив для мене... I я твоя душею... Тiльки я... Ми
поклялися з Лаврiном перед iконою, що коли хто з нас погине, iнший не
шлюбуватиме довiку. Пiде в монастир. Ви з дядьком Мартином кажете, всi,
хто лишився в Ладижинi, погинули? - i дивилася на нього щиро та нiжно. Вiн
мало вiрив у ту нiжнiсть, але ловився щоразу. Ловилося серце. Килiяна
вмiла прикинутися доброю кицькою, i тодi воно тануло, як внесена з морозу
в хату грудка масла. - Звичайно, Лаврiн не дружив би з поганим козаком. Я
це зрозумiла. I ти сподобав мене з першого погляду.
- З першого. - Й затремтiв од власного признання. Далi випитала, про що
Марко говорив з Брусом.
- Он, Марку, який ти славний i розумний. Ну хто б ще мiг доп'ясти
такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому татковi, вiн
стурбувався?
- Правда.
Не втримався й цього разу, дався на пiдмову. Хоч йому трiскало в
мозковi, щось подавало знак - зцiп вуста, дурню! Але ж хiба не на його
користь свiдчило те, що вiн тут, а Лаврiн хтозна-де, повiявся десь, а
Марко привiз Килiяну в безпечне мiсце й клопотався про не©. Хiба за таке
не можна полюбити чи бодай офiрувати все життя. Та й сама Килiяна так щиро
дивилася на нього, так багато обiцяла поглядом.
- Лаврiн погинув у Ладижинi?
- Вiн вирвався звiдти, я бачив його...
Останнi слова застряли Ногайцевi в горлi. Чи то помiтив, як страшно,
немов у глибоких кручiях вода, завирувала в Килiяниних очах темiнь, чи
самi слова, очищенi розумом, повернулися гостряками, але йому перехопило
подих i вiн, вiдаючи, що з наступними Килiяниними словами впаде на нього
щось страшне, затрусив пiднесеними вгору худими, оголеними до лiктiв
руками iз скарлюченими, схожими на лапи шулiки, пальцями.
- Килiяно... Килiяно...
Килiянине лице пашiло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива, стиснула
руки в кулаки. Очi ©© горiли, й сама була схожа хоч i на красиву, але
хижу, безпощадну вовчицю.
- Ти юда! Слизький, нiкчемний. Я давно здогадалася, що ви з Драпаком
прода те мене. А це розпиталася... Ти бридкий... Я швидше повiнчаюся з
татарином, нiж з тобою. Ненавиджу!
Вона справдi зненавидiла його. За оцю каторжну працю, за схоже на
сидiння в монастирi життя й ще за вiщось - не знала сама. Може, за те, що
врятував? Либонь. Але не тому, що врятував. Килiяна з жахом споминала
напад яничар, загибель батька - на одну згадку про його смерть хололо
серце, але, може, це й грiх перед батьком, не збиралася йти за ним. Боже
правий, так гарно на цьому ясному свiтi! Так хочеться когось любити.
Тiльки не оцього Марка; вiн хоче, щоб вона вiддала йому свою молодiсть за
те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурю , та©ться в чомусь, це
почувала серцем, а в чому саме, до вчора здогадатися не могла. Вона
стiльки мрiяла в себе на хуторi (о сором!) про кохання, про ясного парубка
на гарному конi, подiбного до отих шляхтичiв, що скакали за панiями обiч
карет. Думала про те, як вiн полюбить ©© й повезе з хутора кудись у мiсто
чи принаймнi у велике село й вони житимуть щасно та весело.
Гостюватимуться. У не© буде багато гарного вбрання, i ©м, молодим,
заздритимуть сусiди.
А тепер - Марко. Вона пам'ятала його веселим, дошпетним, хоч одразу ж
вловила i якусь зача нiсть, а тепер та дотепнiсть була принаймнi
жалюгiдною. Натомiсть лишилася зача нiсть й недовiрливiсть. А хитрiсть
лежала на виду - плюгава й нiкчемна. Хух, який вiн бридкий. З отаким
цiлуватися?!
I все частiше думала про Лаврiна, чесного, вiдкритого, готового через
неправду нахромитися грудьми на спис. Серце вiщувало ©й - вiн не погинув.
I ось тепер вона вивiдала це.
Марко схопився за ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очi блищали
шаленством.
- Зi мною. Повiнча шся зi мною. Я... Ти... На той свiт пiдемо, але
разом! - ступив до Килiяни.
Мiж ними в прикладку житньо© соломи стримiли вила. хнi руки воднораз
упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Килiяна намагалася
притиснути навильник до себе, Марко - вiдняти. Мабуть, обо не розумiли,
для чого це роблять. Зненацька трiйчаки випорснули з соломи й зависли в
повiтрi навпроти Маркового живота.
В ту мить у клуню вступив Драпак.
- Що то воно молодята. Все жирують, - сказав. - Ну, показуйте, скiльки
утяли. Та пiдемо снiдати.
А очi були неначе двi щiлинки.
"Любов - це казка, - думав, пробираючись стежкою, пробитою в глибокому
снiгу. - Це вигадка, де одне мають за iнше. I рiдко бува , коли двi казки
збiгаються в одну. Але й тодi вона обов'язково кiнча ться. Тут - тiльки
одна казка. Це й добре. Одна казка... а менi - бубликiв в'язка". I
засмiявся хижо, обтупуючи бiля порога мiцнi, великi яловi чоботи. На
карякуватому, бiлому од iнею в'язi бiля хати вовтузилися горобцi. З гiлок
сипався срiбний пилок.



РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Обсипане зоряним свiтлом, припорошене снiгами, спало село. Високий вал
довкола нього здавався снiговим заметом, на частоколi виступив iнiй,
цукристо блищав у мiсячнiм сяйвi. Тьмяно зблискували проти мiсяця
незаплющеними очима маленьких вiконець хати (так сплять немовлята!),
порозправляли натрудженi попереки колодязнi журавлi, навiть пси
притомилися сторожувати нiч й позасинали в сво©х видовбаних у гно© будах.
Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь спали цимбали,
спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим за вечiр боком,
дрiмав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка, прозора, а якась
в'язка, нiби придушена згори. Може, що в повiтрi стояла iмла, й кружляли
поодинокi снiжинки, й зорi в кущiв'© хмар тремтiли на хуртовину, а може,
що десь неподалiк у степу прича©лась бiда.
I враз ©© брийонуло тонким, гострим вiстрям i краяло далi, вiстря
повзло вгору i вгору, аж поки не вломилося десь у зорянiй iмлi. Той звук
входив просто в кров, минаючи вуха. Собаки цiпенiли в будах, не
одважуючись подати голосу.
Вовчиця сидiла на горбi, тягла морду до зiр, в ©© розтулену пащу
залiтали снiжинки, танули на червоному язицi. Й тодi завила вся зграя,
закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий снiг.
Вовкам було голодно. Й вони були злi на мiсяць, на село, на людей.
Та враз велетенський, з коротким, нiби роздво ним лiвим вухом вовк, що
саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив'© шкiрою, тихо загарчав.
Тодi примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру морду
в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, iз рваним вухом вовк тихо
вискнув i, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула за
ним.
Лаврiн Перехрест iшов заснiженим степом. Вiтер все дужчав i дужчав, бив
у лице, пара холола просто на губах - вуса йому вкрилися iне м, блищали
проти зiр. Мороз хапав за душу. Лаврiн одвертав од вiтру лице, потирав
рука об руку, бо не мав сили вдарити так, щоб кров шугонула в пальцi,
вигнала зашпори. Козак охляв, стратив сили. Одяг йому зветшав, чоботи
порудiли од води i снiгу, й носки в них позадиралися. В головi пульсувала
одна думка - дотягнути б до села. Другий тиждень пробивався степами. Здох
у дорозi кiнь. З'©в увесь запас харчiв, що ©х вимiняв за знятi з коня
ронди, i торбу закинув у бур'ян. А тепер ось геть виснажився, борсався в
снiгах, ледве волiк ноги. Одначе до села, зда ться, вже недалеко.
Степи тут такi безкра© i пустельнi, що душа мимоволi малi до
конопляного зерняти. Лячнi вони, над снiгами лежить безгомiння, все тут
спить, i кров почина текти в жилах повiльнiше, влад iз зимовим сном
степiв.
Думки теж позамерзали, жила тiльки одна, немов останнiй потiчок у
скованому кригою джерельцi: йти, дiйти до села, бо iнакше кiнець. Навiть
та, найбiльша, дина, якою жив, думка вперше потонула на днi його серця.
Тепер Лаврiн не зовсiм ясно бачив Килiяну, отой манливий образ над Сухою
Тьмою втратив тiлеснi риси, козак -уже не почував тих гарячих доторкiв,
якi обпiкали його ранiше, тепер перед ним тремтiв неясний силует, схожий
на силует божо© матерi на старiй iконi. Така iкона висiла в церквi на
Сiчi.
Вiн побачив зненацька синi тiнi й одразу зрозумiв, що то таке. Про те,
що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз i навiть готувався до
вiдсiчi. Проте зараз втома зморила й думку, й насторогу. Вони дрiмали,
приспанi морозом. Рушниця висiла за плечима, пiстоль лишився один - за
поясом пiд кожухом, другий загубив, сам не вiдав де. Втома приборкала всi
думки, всi чуття, через те й побачив вовкiв, коли вони вже перетяли дорогу
вдруге, зовсiм близько од нього. Зграя викруглила пiвколо й повернула на
дорогу. Вона була величенька, звiрiв п'ятнадцять-двадцять. Вовки посiдали
на дорозi й, здавалося, чекали на нього - зовсiм як степовi вiвчарки на
господаря, коли вiн iде до них. Кiлька, - мабуть, переярки, - крутилися
позаду, тупцювали, пiдскакували, одбiгали назад i знову верталися до
згра©.
Лаврiна обсипало жаром, вiн уже не почував холоду, втоми. Щось
рвонулося в ньому до втечi, але погасив цей порух. Одразу ж подумав про
те, що зачiпати тiчку вельми небезпечно, лiпше прогнати ©© якось або
обiйти. Адже розказують, що коли зграя не голодна, вона мовби бавиться з
пiшаницею, а потiм вiдстане бiля села.
Так чи так, але що робити? Хоч i уповiльнив крок, iшов уперед, просто
на зграю, а та не вiдступала. По спинi, по крутiй ямцi повз до потилицi
тремкий холодок. Вже видно ощиренi морди, чути погрозливе, схоже на
похрипи, гарчання. Нi, зграя втiкати не збиралася. Лаврiн зупинився й
скинув з плеча рушницю. Помiтив, як згра ю пройшла ламка хвиля, кiлька
вовкiв вiдскочило, кiлька одповзло назад. На притрушенiй снiгом дорозi