Страница:
наклеп. Скажуть, що хотiв одрiзати султановi бороду, й спробуй довести, що
ти навiть не знав, чи в султана борода! Не знав? Бреше. Викручу ться. В
султана борода . А нащо, скажи, носив такого гострого ножика? Нi, цього
разу Мокi вi не одкрутитися. Недарма посадили самого, та ще й за такi
стiни. Вiн розумiв, що такi башти замислюють при будiвництвi як пороховi i
тюремнi воднораз. Коли наступа ворог - вони пороховi, а коли на кордонах
тихо, можновладцi виловлюють i кидають до них всiляких небезпечних для них
людцiв. Бог, розмiрковував Сироватка, дав людинi поле - безмежжя, а вона
придумала стiни. Бог дав сонце, свiтло, а вона запроторю ближнього в
морок. Бог дав квiтку, яблуню, а людина вигадала залiзо - меч i кулю. От i
вважай, що вона розумна. Але ж бог дав ©й i розум... Нащо тодi вiн дав ©й
його?
Сироватка починав плутатись i хутенько втiкав од тих розмiрковувань. Та
й було йому зараз не до того.
Закинули в цюпу Сироватку в понедiлок, а в четвер вивели й погнали на
роботу - в фортецi чистили колодязь, i не вистачало рук для живого
ланцюжка, по якому передавали вiдро. Колодязь - в захiднiй чотирикутнiй
вежi, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходiв i прямовисна
залiзна драбина. Мокiя, яко великого злочинця, запроторили на найнижчий
злом, нижче вiд нього на металевiй драбинi висiло тiльки дво людей. Хто
вже були тi - вбивцi, богоосквернителi? Вiн бачив тiльки крутi плечi й
поголену, без шапки, голову того, що телiпався ближче, пiдтримував вiдро,
котре набирав той, що висiв пiд ним. Внизу, в колодязi, горiв олiйний
лiхтар, а сходи тонули в мороцi, вiдро передавали з рук у руки навпомацки
Слабенькi вiдсвiти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв вище од
нього. Тi ноги були взутi в тупоносi чоботи, не новi, але посоюженi, добре
вшитi, пiдбитi товстими пiдметками з волово© шкiри. Вони часто ковзали -
надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена.
Мокiй боявся, що тупоносi чоботи ось-ось сколупнуться й загримлять разом з
©хнiм володарем на дно. Сходинка пiд Сироватчиними ногами теж була
поруйнована, розбита, але так, що вiн стояв у ямцi й мав гарне опертя
Намацавши пiд ногами чималий плаский камiнчик, Мокiй пiдняв його й
пiдклав пiд посоюжений чобiт над сво ю головою. Його старання миттю
поцiнували, згори впало басовите, гречне "дякую".
Володар посоюжених чобiт часто перемовлявся з тим, що стояв вище од
нього, мабуть, вони були приятелями або сидiли в однiй цюпi
Коли в'язнi вичерпали воду, робота пiшла повiльнiше: тi, в колодязi,
визбирували на днi та вкидали у вiдра камiння, вигрiбали глей. Можна було
б i присiсти, але зi схiдцiв скрапувала вода: по.тому одежа пристане до
тiла й закоцюбнеш зовсiм. А тi, що були вище за нього, поприсiдали. Мокiй
вже призвича©вся до темряви й трохи бачив ©х. Вони згадували якогось
Кирика, якогось воза, обiцяли, якщо ©х випустять звiдси, побити на
Кирикових ребрах усi спицi, а тодi той, що в посоюжених чоботях, прогудiв:
- Ну й робота, Василю, випала нам сьогоднi. Це гiрше, нiж дах на вежах
латати.
На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:
- Там теж... Того й сподiвайся - зiрвешся та хряснеш о камiнь.
- Однаково там краще, - заперечив Сироватчин сусiда.
- А порохову... не будете перекривати? - Мокiй намагався вкласти в свiй
голос якомога бiльше байдужостi, однак вiдчув, iдо голос йому затремтiв.
- Мали сьогоднi. Значся, тепер завтра, - сказав Василь. Знову засмикали
за мотузок, i Сироватка потягнув вiдро. Коли воно поминуло першi маршi
сходiв, Мокiй знову задер угору обличчя й запитав якомога тихiше:
- А який вам дають струмент?
- Який належить, - здивовано одказав сусiда. - Молоток, долото,
свердло.
Вiдро промандрувало ще тричi, поки Сироватка одважився на прохання:
- Слухайте, хлопцi... Розцвяхуйте крайню од захiдно© стiни дошку.
Вiдро, що саме спускалося вниз, брязнуло об стiну, й так само брязнув
зверху голос:
- Тю на тебе, чоловiче. Та нам за це...
- Нiхто того не знатиме... В тiй вежi тiльки я... там темно... Я ©©
назад покладу. А вам... осьдечки...
Сироватка нагнувся й вправним рухом одпоров пiд колiном латку. Там
лежали прихованi на найкрутiший випадок два золотих алтини. Мокiй поторсав
за ногу сусiда, намацав у темрявi його руку й вклад у не© грошi:
- Оце всi... Мав би бiльше, хрест святий, не пожалiв би. Зверху довго
мовчали. Може, через те, що вiдро стало важче, та й всi вже добряче
притомилися. Сироватцi болiли руки й стрiляло в поперецi - там засiла
давня простуда.
- Хто ж ти такий, чоловiче? - нарештi несмiливо запитав Василь.
Сироватка вже давно зрозумiв, що його побратими по лиховi такi собi
посполитi, мабуть, потрапили сюди випадково. Може, не давали татарину
худобини, може, посварилися з кимось, з тим-таки нелестиво згадуваним
Кнриком.
- Такий же, як ви, гречкосiй. Та ще й погорiлець. Хата згорiлi© й клуня
- геть усе. ©хав до брата в Берщадь, сподiвався запомогтися чим-небудь i
вскочив у халепу. Показав якимось городовикам неправильно дорогу, а вони
вернулися й зацуркували. От, хрестiбог, не забродня я, не убiйник i не
злодiй. Нехай мене скара пресвята богородиця, нехай я кип'янки нап'юся,
нехай коростявим собакою стану, якщо мене причинили за який злий вчинок.
Мокiй не казав - "якщо не брешу", вiн остерiгався божитися обмильне.
Дядьки, мабуть, вiрили, бо зiтхали. Погорiльцям люди спiвчувають завжди
й запомагають, чим можуть. Але не обтяли нiчого, мовчали; проте грошей
йому назад не вернули. Сироватка сподiвався на ©хню розважливiсть i
доброту. Селяниновi вернути грошi дуже важко, вони самi прилипають до
долонi. Посполитi ще довго радитимуться мiж собою, мугикатимуть,
охкатимуть i аж тодi стануть на якомусь рiшенцi. Люди воно роботящi,
задарма брати грошi не звикли.
Коли ©х вивели нагору, Сироватка також не дармував часу - розглядався
по подвiр'ю. Воно було довге, вужче на захiд i ширше на схiд, обнесене з
усiх бокiв стiнами, на кожному розi - гостроверхi, критi черепицею башти.
В однiй стiнi, що вiд пiвдня, був пролом, мабуть, турки зробили минулого
року, а тепер замуровували: там лежали купи жорстви й цегли. Порохова
вежа, в якiй тримають його, зi схiдного боку, бiля не© - двi чималi
будiвлi, теж критi черепицею. Невелика церквиця й кiлька менших будiвель -
в пiвнiчно-схiдному кутку двору. Далi Мокiй не встиг роздивитися, бо його
погнали до цюпи.
Наступного дня над головою в Сироватки справдi гупотiли кроки, там щось
шкрябало, брязкотiло, то затихало, то починало гупати знову. Сироватцi
кортiло обiзватися, запитати, тi це покрiвельники чи iншi, але боявся, що
там може бути вартовий, вiн здогада ться про його замiр i викаже всiх.
Сироватка не метушився, не спинався на ослiнчика, лежав мовчки, слухав.
Навiть не знав, розцвяховували дядьки дошку чи нi, бо шкряботiло довго й
потеруха сипалася щоразу, коли вони спускалися з даху на стелю. Десь
опiвднi все затихло, й Сироватка лишився в повнiй тишi. Вiн дочекався
вечора, коли сонце заглянуло на мить у пiвнiчний прорiз, i тодi став на
ослiнчика: щiлина мiж крайньою i сусiдньою з нею дошкою була бiльша, нiж
уранцi - вiн запам'ятав добре.
Сироватцi хотiлося сповнити свiй замiр уже цi © ночi. Але вона була
тиха i сторожка, як церковнi хори, вiн навiть чув кроки вартових, коли тi
проходили повз дверi, i ©хню розмову, й переклик пiвнiв у посадi.
Покладався на розповiдь хорунжого, мав ще два днi. Стояла осiнь, погода
мiнялася кожнi два-три днi, сподiвався на ©© злам, на дощ з громовицею чи
хоча б на мжичку.
Мабуть, бог зглянувся на його молитви. Загримiло ще в суботу зранку,
опiвднi зрушився дощ, а надвечiр перейшов у зливу. Небо клекотiло,
гуркотiло, здавалося, там падають небеснi вежi, ламаються стiни, шкирга
камiнь по каменю. Раз по раз спалахували вiкна-прорiзи, здавалося, то
спалаху порох на панiвцi, а далi гримав пострiл з небесно© вежi.
Сироватка стояв бiля пiвнiчно© стiни, вiн не молився, пошепки накликав
диявольськi сили - громи й блискавицi, навiть хугу. Його маленька, але
вiльна душа танцювала й спiвала безголосо, тiпалася й пiдносилася. Правою
рукою при коротких вогняних спалахах малював по стiнi знайденим у кутку
уламком розм'якло© червоно© цегли коня. Вiн не знав, навiщо малю . Просто
спиналося в душi щось ворохобне, хотiв, якщо все оббудеться, трохи
покепкувати над сторожею. По тому, послухавши бiля дверей, залiз пiд лiжко
й пiдняв один його кiнець, поставив на стiну цапки, нижньою спинкою на
пiдлогу, короткими нiжками до стiни. Видивився й випробував його гаразд -
дарма що поточене шашелем, воно було мiцне. Знявши з лiжка найтовщу дошку,
приставив ©© до стiни, залiз на ослiнця й подерся на верхню спинку.
Побачивши, що не видряпа ться, поскидав чоботи й полiз босий. Шкода було -
якi вже вони не - чобiт, одначе що мав робити? Видряпавшись на спинку,
взяв дошку, впер ©© кiнцем у стелю, яку мали розцвяхувати дядьки,
натиснув.
Стеля не пiддавалася, а лiжко пiд ногами загрозливо поскрипувало.
Зачекавши спалаху блискавицi, Мокiй пересунув свою дошку до самого краю
стелi, натиснув плечем. Затрiщало, вiн натиснув ще, i його дошка шурхнула
в порожнечу. Далi нею розширив отвiр. Потiм вiн опустив ©© на спинку
лiжка, одначе вперти не було в що, й Сироватка не мав способу добратися до
лазу, до якого ще лишалося аршинiв зо два. Помiркувавши, злiз униз. Вiн i
далi не поспiшав, робив усе неквапливо, нiби мав у запасi хтозна-скiльки
часу. Розламавши ослiнчика, розiдрав навпiл простирадло, скрутив джгутом
та прив'язав одним кiнцем до виламано© нiжки. Знову видряпався на спинку
лiжка й почав чекати, коли спалахне блискавиця. Вона рiзонула таким бiлим
свiтлом, що Сироватка аж очi заплющив й не потрапив нiжкою в лаз. Не
вцiлив i за другим, i за третiм спалахом, аж за четвертим вдалося йому
засунути нiжку так, що вона, повернувшись, лягла впоперек дiрки.
Пiдтягуючись руками, впираючись ногами в стiну, Мокiй долiз до отвору й
вхопився руками за дошки. Просунув голову - плечi не пролазили; вихлявся
то одним, то другим плечем, але не подавався вперед нi на цяту. Чеберяв
ногами, шукав пальцями у стiнi якого виступу чи виямки, вiдчував, як
млiють руки, як втрача силу, - ось-ось розiмкне пальцi й громохкне вниз.
Намацавши великим пальцем право© ноги якусь виямку, зiбрав усю силу, - аж
вигнулось дугою до краю напружене тiло, - рвонувся й просунув угору плечi,
пролiз - залишив на гострiй гранi шматки кунтуша й обдер шкiру на правому
плечi. Розчепiривши руки, перепочив мить, пiдтиснувся ще трохи й упав
обличчям у порох, що за довгi роки осiв на стелi вежi. Лежав довго. Поки
не вiдчув, що знову натекло в руки та ноги трохи сили. Тим часом встиг
оглянути дах. У ньому навiть пiсля ремонту зяяло чимало дiрок. Мокiй
намiтив одну, iз захiдного боку, поповз до не©. Але спочатку посунув на
мiсце дошку, запечатав лаз.
Дощ хльоскав йому в обличчя, вiн не здавався Сироватцi холодним, груди
ходили ходуном, i лице пашiло од напруги. Мокiй вихитав i поклав собi пiд
ноги кiлька черепиць, просунув у дiрку голову. В ту мить змiнив намiр..
Коли його виводили у двiр, розгледiв, що з схiдного боку до вежi тулиться
якась будiвля, на не© спочатку й сподiвався сповзти. Вернувся до пролому,
забрав нiжку з прив'язаним простирадлом. Одв'язавши його та передерши ще
раз надво , посточував кiнцi й прив'язав знову. Нiжку заклав мiж лати,
вилiз на дах i потихеньку посунув униз. Дощ прав його, немов пiдвiшену
ганчiр'яну ляльку, вiтер шмагав i вертiв, нiби закручував на самов'язнiм
мотузку. Коли небо зламала блискавиця, Сироватка зiщулився пiд дашком
башти, мов мокрий горобець, а тiльки-но згасла, швиденько поповз далi.
Мотузок не досягав землi; Сироватка не знав, чи далеко до не©, чекати було
страшно, вiн одважився й випустив простирадло з рук. Йому рiзонуло в ноги,
вiн упав, закрутився на чотирьох, трохи не завив з болю. I в ту саму мить
праворуч залунали кроки. Для Сироватки це було як нагла куля з-за рогу.
Вiн не клав собi в голову, що тако© ночi в фортецi може пильнувати
сторожа. Iнакше б вицахлив ©© з дiрки на даху, пропустив i спустився по
тому. А тепер стояв перед нею на чотирьох - понiвечений, кволий, не гожий
нi до вiдсiчi, нi до втечi. А вони, дво вартових, йшли просто на нього.
Сироватка сидiв при землi й бачив ©х. Закутанi у важкi кире©, одверталися
вiд дощу та вiтру, обходили вежу. Сироватцi стрiпнуло в гудях i затремтiло
дрiбно-дрiбно - так тремтить крильцями конаюча пташка. Й розсипалася,
розлетiлася iскрами якась думка, що було зринула, але вiн не встиг ©©
вхопити.
А може, таки вхопив з не© одну iскорку, одначе схилив до само© землi
голову, а рукою чимдуж заталапав по калюжi. Вiн навiть завуркотiв
потихеньку.
- Пшов, - тупнув ногою вартовий, а другий потягнув з-пiд пахви рушницю.
- Ось я його...
Сироватка на чотирьох притьма подався за рiг. Позад себе ще встиг
почути:
- Не треба, побудиш усiх на гвалт. Нехай бiжить.
- Розвелося ©х...
Сироватка перечекав, доки варта погупотiла чобiтьми за великий цегляний
будинок, а тодi скрадливо рушив до вилому в пiвденнiй стiнi. Вiн боляче
забився, коли стрибав, намок, змерз, стiльки стратив сили, що уже ледве
несли ноги. I крiзь страх, крiзь бiль йому вперше подумалося, який же вiн
нещасний. Але треба було втiкати, треба було жити. I пробирався крiзь
темiнь i сльоту до хати шевця Шкути. Всю дорогу бiг пiдтюпця й таки
зiгрiвся, ногами холоду не почував, хоч i збивав ранкову росу босими
пiдошвами. "Бiда бiду перебуде", - сказав собi,
Спершу хотiв розбудити шевця та оддухопелити, а тодi згадав його недужу
жiнку, згадав дiтей, перехрестився й пiшов до хлiва. Не висаджував дверей,
не ламав лiси, просунув у дiрку мiж одвiрком i тином руку й патичком
розчинив дверi. Савур впiзнав його, заiржав, i Сироватка поклав йому мокру
руку на теплий тремкий храп, легенько, але владно потиснув, а другою
почухав за вухом. Кiнь ткнувся йому мордою пiд пахву й зафуркотiв та почав
тертися, як умiв фуркотiти й тертися тiльки вiн.
Знайомий запах кiнського поту та кiзякiв остаточно заспоко©в Мокiя, вiн
помiтив, що кiнь позбивав пiд ноги сiно, несамохiть нагнувся, пiдiбрав
його i запхнув за драбину. А вже тодi подумав, що це нi до чого, одв'язав
Савура i вивiв з хлiва.
Коли вранцi тюремник принiс Сироватцi ©сти, то побачив порожню башту, а
на протилежнiй од дверей стiнi, куди падала свiтла пляма, червоного,
буйногривого коня. Козак покликав варту, хорунжого й коменданта, всi вони
спантеличено дивилися то на стiну, де басував червоногривий румак, то на
старе лiжко. Його викинув комендант зi сво©х поко©в, а тодi наказав
затягти в порохову вежу, до яко© було на кiлька днiв посаджено захопленого
в полон i гнаного татарами до Бахчисарая на викуп графа Калиновського.
Лiжко теж було здиблене й, здавалося, приготувалося до стрибка. Хорунжий
перехрестився й тихо сказав:
- Характерник. Я одразу по очах запримiтив, що вiн якийсь не такий, як
усi люди. Очi нiби й покiрнi, а в них - вовкулаки.
Тим, либонь, хотiв скинути провину i з себе, i з варти. Всi й далi з
острахом дивилися на червоного коня на стiнi.
Старий, з тугими, немов скрученi вервечки, вусами комендант поклав на
груди широкого хреста. За ним перехрестилася вся сторожа.
* * *
Лаврiн пiд'©хав до невеликого озерця, бiля якого пастухи напували
коней. Зашмаленi, босi, стадники стояли на невисокiй плескатiй могилi, й
довжелезнi батоги змiями звивалися бiля ©хнiх нiг. Пастiвник - великий,
простягнувся ген до синьо© смужки лiсу, а по ньому - болота й озерця,
старицi рiчки, яка понесла сво© води iншою стороною, попiд лiсом. Пастухiв
було п'ятеро - найстаршому рокiв двадцять, найменшому - п'ятнадцять.
Лаврiн вирiшив заночувати бiля них. Стадники радо прийняли його до гурту -
все-таки новий чоловiк, запорожець, щось розкаже, розважить, та й
безпечнiше з ним у степу. А зараз стало тут кепсько, розвелося багато
вовкiв, i знахабнiли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат, а в
стадникiв тiльки й збро©, що щабля та старий самопал. Про це й гомонiли,
обсiвшись бiля вогнища, яке розпалили в долинцi бiля iншого, не
обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами. З
озера набрали води на кашу, Лаврiн вкинув у казанок четвертинку сала та
кiлька цибулин - кулiш удався на славу. Стадники розповiли йому, як
позаминуло© ночi зворохобився табун, як бiгли вони з головешками, i
галасували, й гатили в мiдний казанок, свистiли i стрiляли з самопала.
Нiхто з них не бачив вовкiв, i конi залишилися всi цiлi, одначе вранцi
помiтили, що в одного стригуна розiрване плече i прокушена холка. Лаврiн
розповiв ©м про ями-вовкiвнi, якi влаштовують у плавнях запорожцi, й разом
пошкодували, що не можна викопати такi ями тут. Гомонiли допiзна. Ущербний
мiсяць посвiтив трохи, скотився за могилу, а зорi свiтили ясно, й срiбний
пилок сипався згори на шiсть чубатих голiв, що посхилялися бiля казанка. I
ще одну постать обвiвало тим срiбним пилком, й чипiла та постать на
могилi, вглядалася в багаття та людей, якi сидiли довкола нього. То був
Мокiй Сироватка. Йому здавалося, що вiн чу запах кулешi, й нiздрi його
пиптюватого носа роздувалися, й голодна слина виповнила рота, i вже вiн
збирався пiдiйти до пастухiв, та раптом крайня з лiвого боку постать бiля
вагню ворухнулася, пiдвелася, вiдступила трохи вбiк. Навiть крiзь нiчну
iмлу Сироватка побачив, що то не пастух, а збройний козак, i вже не був
певний, хто тi iншi люди. Може, вони з Стiни, впiзнають його й занютують в
сирицю. I хоч як вабило його, втомленого, нужденного, до себе багаття, хоч
як лоскотав йому нiздрi запах гарячо© кулешi, вiн, повагавшись мить,
скрушно зiтхнув i посунув з могили. За кiлька сот сажнiв пасся його Савур,
кiнь звик не iржати й мовчки йшов на тихий посвист господаря.
Саме так, мовчки, поскубуючи траву, й пiдiйшов вiн до Сироватки i цього
разу.
* * *
Над плавнями трублять лебедi. Сито iржуть на луках конi, ходять,
вигинаючи ши©, колами, неначе прип'ятi на довгих мотузках, лошаки гасають,
немов подурiлi. Пастухи вiдганяють коней вiд стогiв довгими канчуками,
грiються бiля вогнищ. Над стогами, над плавнями тягнуться на пiвдень
безкiнечнi журавлинi ключi, перелiтнi гуси та качки сiдають у плавнях,
рiчки та озера кишать птицею, вночi плавнi дзвенять, неначе там тисяча
скарбникiв лiчать золотi червiнцi. Орли кружляють високо-високо, рiдко
коли спускаються до землi - ситi-бо й вигулюють молодих.
Самотнiй лебiдь плава по плесу попiд густою стiною iржавого очерегу,
вiн все кричить, тривожно витягу довгу шию i вдивля ться в сiро-жовтий
морок, що пану в глибинi очеретяних нетрiв. Може, й правдивi байки про
лебедину вiрнiсть? Погинула в очеретi подруга - лисиця ©© вистежила чи
орел ударив з високостi, а лебiдь не вiрить у ©© смерть - ячить, вигляда .
Його серце розрива ться од тужних лебединих погукiв iз пiдхмар'я, легке й
гаряче, налите споконвiчним жаром далеких кра©в, воно порива ться в небо,
до згра©, але, обезкровлене втратою, пада в очерети. Лебiдь без кохання
злетiти не може,
Все частiше наповзають на плавнi важкi тумани. Вони течуть, як рiки,
чiпляються за очерети, окутують ©х i дрiмають до пiзнього ранку. Аж поки
пригрi сонце i повi вiд Днiпра вiтер, тодi вони починають димiти,
ворушаться, як живi, непомiтно щезають, тiльки де-не-де затрима ться бiлий
струмiнець, мовби там козак щойно викурив люльку. Вода набира з неба
холоду, пару , одда йому лiтн тепло. Нiчнi тумани холоднi й тугi, хоч
нагортай ©х лопатою, людськi голоси набрякають од них i глухнуть.
Найдосвiдченiшi козаки, досугi сiчовi дiди, якi вiк звiкували в плавнях,
заблукають у них на човнах i потiм кажуть, що ©х водила мана. Iнодi, коли
згори наляжуть хмари, туман не розвiю ться цiлiсiнький день Бува таке i в
безхмарну погоду. Опiвденне сонце тодi не ся , нiби знекровлене, не
пробива ться промiнням, бiлi , неначе кружало сиру. Його видно, мов крiзь
розведене водою молоко. Пiд ранок такi тумани скрапують густими росами чи
й дощем.
Вночi попiд сiчовим городком блука самотнiй вовк, його тонке, тужне
виття зависа на самому кiнчику дзвiницi й бринить на вiтрi. Молодi козаки
ходили його полювати - не вполювали. Один з них не вернувся - чи його
загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Сiчовi дiди кажуть, що вовк
той - перевертень.
З недiлi почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби, накрив
пiвсвiту. У плавнях вiн шумить особливо однотонно, шорстко, очерети,
верби, вiльхи стоять чорнi та мокрi, ронять у воду важкi краплi. Дерева ще
зеленi, але вже зануренi в зимовi думи. Дрiбнi птахи поховалися в дупла,
гуси, качки, лебедi позбивалися в табуни, поховали голови в пiр'я,
передрiмують негоду, ©м сняться далекi заморськi кра©, сняться моря й
океани, через якi доведеться летiти.
В таку погоду козаки-зимiвничани шаткують капусту, лущать квасолю та
товчуть ячмiнь на кутю. Запорожцi ж тирлуються по куренях: вшивають сiдла,
латають одяг, шиють чоботи, в кого грошi, тиняються по шинках.
Отаман сидить в свiтличцi-келi© на лавi, слуха дощ. Слуха й не
слуха , курить люльку, дума а чи спогаду щось. Спогаду iншi дощi, якi
вже одшумiли й сплинули по рiках у море. У кругле вiконечко дряпа
карякуватою мокрою гiлкою липа - просить, щоб впустили до хати. й тоскно
i страшно самiй, бо надто стара, уже всохла половина гiлок, та й дощ
перiщить, залива ©© корiння. Цiй липi - лiт двiстi, одначе ще кожного
лiта зацвiта , наповнюючи свiтличку медянистим запахом i бджолиним гулом.
Вона нiби росте в самiй свiтличцi, отаман звик до не©, а вона до нього,
вiн i сам по веснi сповню ться солодким гулом, а ночами та мничими шумами,
а зараз вiдчува , як сiчуть стару, порепану кору холоднi струменi, i йому
теж ста холодно. Вiн розумi стару липу i, якби було можна, залюбки
впустив би ©© до хати. Примiтна Сiрковi липа i чорним глибоким дуплом. Те
дупло - вiд пожежi. Загорiвся курiнь, його погасили, але згорiла найбiльша
гiлка, й поступово утворилося дупло. Пiдпалив курiнь молодий козак Семен
Гурко. Того року Сiрка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду - дати
шляхтi бiй у степу чи пiти походом на Брацлавщину. Сiрко схиляв раду на
похiд. Тричi зачинав кошовий мову, й тричi його перебивав гарячий молодик,
Сiрко скипiв i наказав осавулам прогнати молодика втришия. А опiвночi
загорiвся отаманський курiнь. Гаразд, що недавно пройшли дощi й зрiзи бiля
куренiв були повнi води. Гурко сховався на острiвцевi по той бiк
Чортомлика, захопивши з собою двi рушницi та кiлька лядунок з порохом.
Осавули хотiли пiти на острiвець налогою, але кошовий не пустив ©х. "Нехай
посидить на болотi, молода дурiсть сама з голови вийде", - сказав. Чотири
днi сидiв козак на низинному острiвцевi, охляв i закоцюбiв, i почала його
трясти лихоманка, й вилiз вiн з очерету, й пришкандибав на майдан,
за©кався й цокотiв зубами, й не дивився кошовому в очi. "Прийшов,
палiюка?" - запитав отаман. "Прийшов", - сказав козак. Запеклий i велечний
козак Семен Гурко-Палiй i думу виро©в одну - на все життя. Торiк при©жджав
на Запорожжя, й сидiли вони вдвох у цьому прикомiрку, й плакав Палiй без
слiз, i розповiдав про ру©ну, яка настала на правому березi Днiпра, i
думали вони одну важку думу, й зелено шумiла липа, i чорно свiтилося
дупло, але вони не згадували про нього i про той далекий вогонь, бо горiла
душа, а у вичахле дупло студили чужi вiтри.
...Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Вiдлетiло ще
одне лiто, а з ним вiдлетiла часточка серця; надiя, яка почала
заквiтчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало товариства,
чимало козакiв лежить по шпиталях, ворог столочив землю, i хоч вдалося
вiдтрутити його - й далi висить бiля моря чорною хмарою, i не мають
запорожцi змоги допомогти правобережному люду, й не вдалося привести до
одностайностi невiрних гетьманiв, стулити водне пошматовану землю,
провiстити рiдному кра вi золотий великдень на многi© лiта. Все лишилося
так, як i рiк, i десять рокiв тому. Копита ворожих коней толочать лани й
сiножатi, i вiд смердючих трутiв ворожих палають хати.
Поменшало в кошового за цей рiк друзiв i збiльшилося ворогiв. Десь
повiявся а чи погинув у цiм лихолiттi його гордий джура, й вiрний
вартiвничий степу, непомiтний, але чiпкий, як перекотиполе, Сироватка не
вернувся з останньо© чати. Кого ж йому поставити на тi чати, де знайти
вартiвничого, щоб зорив в усi сторони й перестрiвав бiду за тисячу верст
од рiдного дому? З ким вiн далi стане в оборону отчого краю? I чи
настануть коли-небудь такi часи, що оця липа, оцi осокори i дуби зашумлять
на волi, й Дике Поле стане не диким, а добрим i лагiдним, i прихилиться
воно до всi © вiльно© Укра©ни, й гостре чересло перекра його вiд обрiю до
обрiю, i там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита. Тими житами можна
нагодувати пiвсвiту, але для того треба, аби лани були вiльнi. А думка про
джуру й далi не да Сiрковi спокою. I чомусь сплива з сиво© мряки молоде,
мужн , трохи хиже обличчя... Це було... Так, це було, коли вони гнали
Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду, вишнi ще тiльки почали
наливатися соком, козаки смоктали холоднi люльки, й молоде дiвча принесло
©м вiдро зварено© в печi кулешi. Зварила мати, а принесла вона... Вiн уже
й iм'я ©© забув. Вони ©ли, i всi дивилися на дiвча, i кожний мав його за
сво , але тiльки на одну мить. Лише хорунжому Сойцi заманулося бiльшого,
вiн перестрiв ©© в лiщинi, та його виказав брязкiт порожнього вiдра. Сiрко
зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а дiвча того
вечора все одно повiсилося в клунi. Хто зна, чого випливло з мряки те
нiжне, нiби намальоване гарним богомазом личко, а також вродливе обличчя
Сойки. Може, через те... Нi, його Лаврiн не здатен на щось подiбне. Нiякий
злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навiяв йому лихе, далеке
видиво.
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Випав перший снiг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле груддя, а на
ранок земля мовби перемiнилася: бiлий степ, бiлi дерева, бiлий хутiр i -
тиша. По такому снiгу люблять ходити мисливцi-лисичники.
Мартин Драпак обiйшов зимiвник, обтупав стоги, вимережав нерiвний
ти навiть не знав, чи в султана борода! Не знав? Бреше. Викручу ться. В
султана борода . А нащо, скажи, носив такого гострого ножика? Нi, цього
разу Мокi вi не одкрутитися. Недарма посадили самого, та ще й за такi
стiни. Вiн розумiв, що такi башти замислюють при будiвництвi як пороховi i
тюремнi воднораз. Коли наступа ворог - вони пороховi, а коли на кордонах
тихо, можновладцi виловлюють i кидають до них всiляких небезпечних для них
людцiв. Бог, розмiрковував Сироватка, дав людинi поле - безмежжя, а вона
придумала стiни. Бог дав сонце, свiтло, а вона запроторю ближнього в
морок. Бог дав квiтку, яблуню, а людина вигадала залiзо - меч i кулю. От i
вважай, що вона розумна. Але ж бог дав ©й i розум... Нащо тодi вiн дав ©й
його?
Сироватка починав плутатись i хутенько втiкав од тих розмiрковувань. Та
й було йому зараз не до того.
Закинули в цюпу Сироватку в понедiлок, а в четвер вивели й погнали на
роботу - в фортецi чистили колодязь, i не вистачало рук для живого
ланцюжка, по якому передавали вiдро. Колодязь - в захiднiй чотирикутнiй
вежi, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходiв i прямовисна
залiзна драбина. Мокiя, яко великого злочинця, запроторили на найнижчий
злом, нижче вiд нього на металевiй драбинi висiло тiльки дво людей. Хто
вже були тi - вбивцi, богоосквернителi? Вiн бачив тiльки крутi плечi й
поголену, без шапки, голову того, що телiпався ближче, пiдтримував вiдро,
котре набирав той, що висiв пiд ним. Внизу, в колодязi, горiв олiйний
лiхтар, а сходи тонули в мороцi, вiдро передавали з рук у руки навпомацки
Слабенькi вiдсвiти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв вище од
нього. Тi ноги були взутi в тупоносi чоботи, не новi, але посоюженi, добре
вшитi, пiдбитi товстими пiдметками з волово© шкiри. Вони часто ковзали -
надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена.
Мокiй боявся, що тупоносi чоботи ось-ось сколупнуться й загримлять разом з
©хнiм володарем на дно. Сходинка пiд Сироватчиними ногами теж була
поруйнована, розбита, але так, що вiн стояв у ямцi й мав гарне опертя
Намацавши пiд ногами чималий плаский камiнчик, Мокiй пiдняв його й
пiдклав пiд посоюжений чобiт над сво ю головою. Його старання миттю
поцiнували, згори впало басовите, гречне "дякую".
Володар посоюжених чобiт часто перемовлявся з тим, що стояв вище од
нього, мабуть, вони були приятелями або сидiли в однiй цюпi
Коли в'язнi вичерпали воду, робота пiшла повiльнiше: тi, в колодязi,
визбирували на днi та вкидали у вiдра камiння, вигрiбали глей. Можна було
б i присiсти, але зi схiдцiв скрапувала вода: по.тому одежа пристане до
тiла й закоцюбнеш зовсiм. А тi, що були вище за нього, поприсiдали. Мокiй
вже призвича©вся до темряви й трохи бачив ©х. Вони згадували якогось
Кирика, якогось воза, обiцяли, якщо ©х випустять звiдси, побити на
Кирикових ребрах усi спицi, а тодi той, що в посоюжених чоботях, прогудiв:
- Ну й робота, Василю, випала нам сьогоднi. Це гiрше, нiж дах на вежах
латати.
На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:
- Там теж... Того й сподiвайся - зiрвешся та хряснеш о камiнь.
- Однаково там краще, - заперечив Сироватчин сусiда.
- А порохову... не будете перекривати? - Мокiй намагався вкласти в свiй
голос якомога бiльше байдужостi, однак вiдчув, iдо голос йому затремтiв.
- Мали сьогоднi. Значся, тепер завтра, - сказав Василь. Знову засмикали
за мотузок, i Сироватка потягнув вiдро. Коли воно поминуло першi маршi
сходiв, Мокiй знову задер угору обличчя й запитав якомога тихiше:
- А який вам дають струмент?
- Який належить, - здивовано одказав сусiда. - Молоток, долото,
свердло.
Вiдро промандрувало ще тричi, поки Сироватка одважився на прохання:
- Слухайте, хлопцi... Розцвяхуйте крайню од захiдно© стiни дошку.
Вiдро, що саме спускалося вниз, брязнуло об стiну, й так само брязнув
зверху голос:
- Тю на тебе, чоловiче. Та нам за це...
- Нiхто того не знатиме... В тiй вежi тiльки я... там темно... Я ©©
назад покладу. А вам... осьдечки...
Сироватка нагнувся й вправним рухом одпоров пiд колiном латку. Там
лежали прихованi на найкрутiший випадок два золотих алтини. Мокiй поторсав
за ногу сусiда, намацав у темрявi його руку й вклад у не© грошi:
- Оце всi... Мав би бiльше, хрест святий, не пожалiв би. Зверху довго
мовчали. Може, через те, що вiдро стало важче, та й всi вже добряче
притомилися. Сироватцi болiли руки й стрiляло в поперецi - там засiла
давня простуда.
- Хто ж ти такий, чоловiче? - нарештi несмiливо запитав Василь.
Сироватка вже давно зрозумiв, що його побратими по лиховi такi собi
посполитi, мабуть, потрапили сюди випадково. Може, не давали татарину
худобини, може, посварилися з кимось, з тим-таки нелестиво згадуваним
Кнриком.
- Такий же, як ви, гречкосiй. Та ще й погорiлець. Хата згорiлi© й клуня
- геть усе. ©хав до брата в Берщадь, сподiвався запомогтися чим-небудь i
вскочив у халепу. Показав якимось городовикам неправильно дорогу, а вони
вернулися й зацуркували. От, хрестiбог, не забродня я, не убiйник i не
злодiй. Нехай мене скара пресвята богородиця, нехай я кип'янки нап'юся,
нехай коростявим собакою стану, якщо мене причинили за який злий вчинок.
Мокiй не казав - "якщо не брешу", вiн остерiгався божитися обмильне.
Дядьки, мабуть, вiрили, бо зiтхали. Погорiльцям люди спiвчувають завжди
й запомагають, чим можуть. Але не обтяли нiчого, мовчали; проте грошей
йому назад не вернули. Сироватка сподiвався на ©хню розважливiсть i
доброту. Селяниновi вернути грошi дуже важко, вони самi прилипають до
долонi. Посполитi ще довго радитимуться мiж собою, мугикатимуть,
охкатимуть i аж тодi стануть на якомусь рiшенцi. Люди воно роботящi,
задарма брати грошi не звикли.
Коли ©х вивели нагору, Сироватка також не дармував часу - розглядався
по подвiр'ю. Воно було довге, вужче на захiд i ширше на схiд, обнесене з
усiх бокiв стiнами, на кожному розi - гостроверхi, критi черепицею башти.
В однiй стiнi, що вiд пiвдня, був пролом, мабуть, турки зробили минулого
року, а тепер замуровували: там лежали купи жорстви й цегли. Порохова
вежа, в якiй тримають його, зi схiдного боку, бiля не© - двi чималi
будiвлi, теж критi черепицею. Невелика церквиця й кiлька менших будiвель -
в пiвнiчно-схiдному кутку двору. Далi Мокiй не встиг роздивитися, бо його
погнали до цюпи.
Наступного дня над головою в Сироватки справдi гупотiли кроки, там щось
шкрябало, брязкотiло, то затихало, то починало гупати знову. Сироватцi
кортiло обiзватися, запитати, тi це покрiвельники чи iншi, але боявся, що
там може бути вартовий, вiн здогада ться про його замiр i викаже всiх.
Сироватка не метушився, не спинався на ослiнчика, лежав мовчки, слухав.
Навiть не знав, розцвяховували дядьки дошку чи нi, бо шкряботiло довго й
потеруха сипалася щоразу, коли вони спускалися з даху на стелю. Десь
опiвднi все затихло, й Сироватка лишився в повнiй тишi. Вiн дочекався
вечора, коли сонце заглянуло на мить у пiвнiчний прорiз, i тодi став на
ослiнчика: щiлина мiж крайньою i сусiдньою з нею дошкою була бiльша, нiж
уранцi - вiн запам'ятав добре.
Сироватцi хотiлося сповнити свiй замiр уже цi © ночi. Але вона була
тиха i сторожка, як церковнi хори, вiн навiть чув кроки вартових, коли тi
проходили повз дверi, i ©хню розмову, й переклик пiвнiв у посадi.
Покладався на розповiдь хорунжого, мав ще два днi. Стояла осiнь, погода
мiнялася кожнi два-три днi, сподiвався на ©© злам, на дощ з громовицею чи
хоча б на мжичку.
Мабуть, бог зглянувся на його молитви. Загримiло ще в суботу зранку,
опiвднi зрушився дощ, а надвечiр перейшов у зливу. Небо клекотiло,
гуркотiло, здавалося, там падають небеснi вежi, ламаються стiни, шкирга
камiнь по каменю. Раз по раз спалахували вiкна-прорiзи, здавалося, то
спалаху порох на панiвцi, а далi гримав пострiл з небесно© вежi.
Сироватка стояв бiля пiвнiчно© стiни, вiн не молився, пошепки накликав
диявольськi сили - громи й блискавицi, навiть хугу. Його маленька, але
вiльна душа танцювала й спiвала безголосо, тiпалася й пiдносилася. Правою
рукою при коротких вогняних спалахах малював по стiнi знайденим у кутку
уламком розм'якло© червоно© цегли коня. Вiн не знав, навiщо малю . Просто
спиналося в душi щось ворохобне, хотiв, якщо все оббудеться, трохи
покепкувати над сторожею. По тому, послухавши бiля дверей, залiз пiд лiжко
й пiдняв один його кiнець, поставив на стiну цапки, нижньою спинкою на
пiдлогу, короткими нiжками до стiни. Видивився й випробував його гаразд -
дарма що поточене шашелем, воно було мiцне. Знявши з лiжка найтовщу дошку,
приставив ©© до стiни, залiз на ослiнця й подерся на верхню спинку.
Побачивши, що не видряпа ться, поскидав чоботи й полiз босий. Шкода було -
якi вже вони не - чобiт, одначе що мав робити? Видряпавшись на спинку,
взяв дошку, впер ©© кiнцем у стелю, яку мали розцвяхувати дядьки,
натиснув.
Стеля не пiддавалася, а лiжко пiд ногами загрозливо поскрипувало.
Зачекавши спалаху блискавицi, Мокiй пересунув свою дошку до самого краю
стелi, натиснув плечем. Затрiщало, вiн натиснув ще, i його дошка шурхнула
в порожнечу. Далi нею розширив отвiр. Потiм вiн опустив ©© на спинку
лiжка, одначе вперти не було в що, й Сироватка не мав способу добратися до
лазу, до якого ще лишалося аршинiв зо два. Помiркувавши, злiз униз. Вiн i
далi не поспiшав, робив усе неквапливо, нiби мав у запасi хтозна-скiльки
часу. Розламавши ослiнчика, розiдрав навпiл простирадло, скрутив джгутом
та прив'язав одним кiнцем до виламано© нiжки. Знову видряпався на спинку
лiжка й почав чекати, коли спалахне блискавиця. Вона рiзонула таким бiлим
свiтлом, що Сироватка аж очi заплющив й не потрапив нiжкою в лаз. Не
вцiлив i за другим, i за третiм спалахом, аж за четвертим вдалося йому
засунути нiжку так, що вона, повернувшись, лягла впоперек дiрки.
Пiдтягуючись руками, впираючись ногами в стiну, Мокiй долiз до отвору й
вхопився руками за дошки. Просунув голову - плечi не пролазили; вихлявся
то одним, то другим плечем, але не подавався вперед нi на цяту. Чеберяв
ногами, шукав пальцями у стiнi якого виступу чи виямки, вiдчував, як
млiють руки, як втрача силу, - ось-ось розiмкне пальцi й громохкне вниз.
Намацавши великим пальцем право© ноги якусь виямку, зiбрав усю силу, - аж
вигнулось дугою до краю напружене тiло, - рвонувся й просунув угору плечi,
пролiз - залишив на гострiй гранi шматки кунтуша й обдер шкiру на правому
плечi. Розчепiривши руки, перепочив мить, пiдтиснувся ще трохи й упав
обличчям у порох, що за довгi роки осiв на стелi вежi. Лежав довго. Поки
не вiдчув, що знову натекло в руки та ноги трохи сили. Тим часом встиг
оглянути дах. У ньому навiть пiсля ремонту зяяло чимало дiрок. Мокiй
намiтив одну, iз захiдного боку, поповз до не©. Але спочатку посунув на
мiсце дошку, запечатав лаз.
Дощ хльоскав йому в обличчя, вiн не здавався Сироватцi холодним, груди
ходили ходуном, i лице пашiло од напруги. Мокiй вихитав i поклав собi пiд
ноги кiлька черепиць, просунув у дiрку голову. В ту мить змiнив намiр..
Коли його виводили у двiр, розгледiв, що з схiдного боку до вежi тулиться
якась будiвля, на не© спочатку й сподiвався сповзти. Вернувся до пролому,
забрав нiжку з прив'язаним простирадлом. Одв'язавши його та передерши ще
раз надво , посточував кiнцi й прив'язав знову. Нiжку заклав мiж лати,
вилiз на дах i потихеньку посунув униз. Дощ прав його, немов пiдвiшену
ганчiр'яну ляльку, вiтер шмагав i вертiв, нiби закручував на самов'язнiм
мотузку. Коли небо зламала блискавиця, Сироватка зiщулився пiд дашком
башти, мов мокрий горобець, а тiльки-но згасла, швиденько поповз далi.
Мотузок не досягав землi; Сироватка не знав, чи далеко до не©, чекати було
страшно, вiн одважився й випустив простирадло з рук. Йому рiзонуло в ноги,
вiн упав, закрутився на чотирьох, трохи не завив з болю. I в ту саму мить
праворуч залунали кроки. Для Сироватки це було як нагла куля з-за рогу.
Вiн не клав собi в голову, що тако© ночi в фортецi може пильнувати
сторожа. Iнакше б вицахлив ©© з дiрки на даху, пропустив i спустився по
тому. А тепер стояв перед нею на чотирьох - понiвечений, кволий, не гожий
нi до вiдсiчi, нi до втечi. А вони, дво вартових, йшли просто на нього.
Сироватка сидiв при землi й бачив ©х. Закутанi у важкi кире©, одверталися
вiд дощу та вiтру, обходили вежу. Сироватцi стрiпнуло в гудях i затремтiло
дрiбно-дрiбно - так тремтить крильцями конаюча пташка. Й розсипалася,
розлетiлася iскрами якась думка, що було зринула, але вiн не встиг ©©
вхопити.
А може, таки вхопив з не© одну iскорку, одначе схилив до само© землi
голову, а рукою чимдуж заталапав по калюжi. Вiн навiть завуркотiв
потихеньку.
- Пшов, - тупнув ногою вартовий, а другий потягнув з-пiд пахви рушницю.
- Ось я його...
Сироватка на чотирьох притьма подався за рiг. Позад себе ще встиг
почути:
- Не треба, побудиш усiх на гвалт. Нехай бiжить.
- Розвелося ©х...
Сироватка перечекав, доки варта погупотiла чобiтьми за великий цегляний
будинок, а тодi скрадливо рушив до вилому в пiвденнiй стiнi. Вiн боляче
забився, коли стрибав, намок, змерз, стiльки стратив сили, що уже ледве
несли ноги. I крiзь страх, крiзь бiль йому вперше подумалося, який же вiн
нещасний. Але треба було втiкати, треба було жити. I пробирався крiзь
темiнь i сльоту до хати шевця Шкути. Всю дорогу бiг пiдтюпця й таки
зiгрiвся, ногами холоду не почував, хоч i збивав ранкову росу босими
пiдошвами. "Бiда бiду перебуде", - сказав собi,
Спершу хотiв розбудити шевця та оддухопелити, а тодi згадав його недужу
жiнку, згадав дiтей, перехрестився й пiшов до хлiва. Не висаджував дверей,
не ламав лiси, просунув у дiрку мiж одвiрком i тином руку й патичком
розчинив дверi. Савур впiзнав його, заiржав, i Сироватка поклав йому мокру
руку на теплий тремкий храп, легенько, але владно потиснув, а другою
почухав за вухом. Кiнь ткнувся йому мордою пiд пахву й зафуркотiв та почав
тертися, як умiв фуркотiти й тертися тiльки вiн.
Знайомий запах кiнського поту та кiзякiв остаточно заспоко©в Мокiя, вiн
помiтив, що кiнь позбивав пiд ноги сiно, несамохiть нагнувся, пiдiбрав
його i запхнув за драбину. А вже тодi подумав, що це нi до чого, одв'язав
Савура i вивiв з хлiва.
Коли вранцi тюремник принiс Сироватцi ©сти, то побачив порожню башту, а
на протилежнiй од дверей стiнi, куди падала свiтла пляма, червоного,
буйногривого коня. Козак покликав варту, хорунжого й коменданта, всi вони
спантеличено дивилися то на стiну, де басував червоногривий румак, то на
старе лiжко. Його викинув комендант зi сво©х поко©в, а тодi наказав
затягти в порохову вежу, до яко© було на кiлька днiв посаджено захопленого
в полон i гнаного татарами до Бахчисарая на викуп графа Калиновського.
Лiжко теж було здиблене й, здавалося, приготувалося до стрибка. Хорунжий
перехрестився й тихо сказав:
- Характерник. Я одразу по очах запримiтив, що вiн якийсь не такий, як
усi люди. Очi нiби й покiрнi, а в них - вовкулаки.
Тим, либонь, хотiв скинути провину i з себе, i з варти. Всi й далi з
острахом дивилися на червоного коня на стiнi.
Старий, з тугими, немов скрученi вервечки, вусами комендант поклав на
груди широкого хреста. За ним перехрестилася вся сторожа.
* * *
Лаврiн пiд'©хав до невеликого озерця, бiля якого пастухи напували
коней. Зашмаленi, босi, стадники стояли на невисокiй плескатiй могилi, й
довжелезнi батоги змiями звивалися бiля ©хнiх нiг. Пастiвник - великий,
простягнувся ген до синьо© смужки лiсу, а по ньому - болота й озерця,
старицi рiчки, яка понесла сво© води iншою стороною, попiд лiсом. Пастухiв
було п'ятеро - найстаршому рокiв двадцять, найменшому - п'ятнадцять.
Лаврiн вирiшив заночувати бiля них. Стадники радо прийняли його до гурту -
все-таки новий чоловiк, запорожець, щось розкаже, розважить, та й
безпечнiше з ним у степу. А зараз стало тут кепсько, розвелося багато
вовкiв, i знахабнiли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат, а в
стадникiв тiльки й збро©, що щабля та старий самопал. Про це й гомонiли,
обсiвшись бiля вогнища, яке розпалили в долинцi бiля iншого, не
обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами. З
озера набрали води на кашу, Лаврiн вкинув у казанок четвертинку сала та
кiлька цибулин - кулiш удався на славу. Стадники розповiли йому, як
позаминуло© ночi зворохобився табун, як бiгли вони з головешками, i
галасували, й гатили в мiдний казанок, свистiли i стрiляли з самопала.
Нiхто з них не бачив вовкiв, i конi залишилися всi цiлi, одначе вранцi
помiтили, що в одного стригуна розiрване плече i прокушена холка. Лаврiн
розповiв ©м про ями-вовкiвнi, якi влаштовують у плавнях запорожцi, й разом
пошкодували, що не можна викопати такi ями тут. Гомонiли допiзна. Ущербний
мiсяць посвiтив трохи, скотився за могилу, а зорi свiтили ясно, й срiбний
пилок сипався згори на шiсть чубатих голiв, що посхилялися бiля казанка. I
ще одну постать обвiвало тим срiбним пилком, й чипiла та постать на
могилi, вглядалася в багаття та людей, якi сидiли довкола нього. То був
Мокiй Сироватка. Йому здавалося, що вiн чу запах кулешi, й нiздрi його
пиптюватого носа роздувалися, й голодна слина виповнила рота, i вже вiн
збирався пiдiйти до пастухiв, та раптом крайня з лiвого боку постать бiля
вагню ворухнулася, пiдвелася, вiдступила трохи вбiк. Навiть крiзь нiчну
iмлу Сироватка побачив, що то не пастух, а збройний козак, i вже не був
певний, хто тi iншi люди. Може, вони з Стiни, впiзнають його й занютують в
сирицю. I хоч як вабило його, втомленого, нужденного, до себе багаття, хоч
як лоскотав йому нiздрi запах гарячо© кулешi, вiн, повагавшись мить,
скрушно зiтхнув i посунув з могили. За кiлька сот сажнiв пасся його Савур,
кiнь звик не iржати й мовчки йшов на тихий посвист господаря.
Саме так, мовчки, поскубуючи траву, й пiдiйшов вiн до Сироватки i цього
разу.
* * *
Над плавнями трублять лебедi. Сито iржуть на луках конi, ходять,
вигинаючи ши©, колами, неначе прип'ятi на довгих мотузках, лошаки гасають,
немов подурiлi. Пастухи вiдганяють коней вiд стогiв довгими канчуками,
грiються бiля вогнищ. Над стогами, над плавнями тягнуться на пiвдень
безкiнечнi журавлинi ключi, перелiтнi гуси та качки сiдають у плавнях,
рiчки та озера кишать птицею, вночi плавнi дзвенять, неначе там тисяча
скарбникiв лiчать золотi червiнцi. Орли кружляють високо-високо, рiдко
коли спускаються до землi - ситi-бо й вигулюють молодих.
Самотнiй лебiдь плава по плесу попiд густою стiною iржавого очерегу,
вiн все кричить, тривожно витягу довгу шию i вдивля ться в сiро-жовтий
морок, що пану в глибинi очеретяних нетрiв. Може, й правдивi байки про
лебедину вiрнiсть? Погинула в очеретi подруга - лисиця ©© вистежила чи
орел ударив з високостi, а лебiдь не вiрить у ©© смерть - ячить, вигляда .
Його серце розрива ться од тужних лебединих погукiв iз пiдхмар'я, легке й
гаряче, налите споконвiчним жаром далеких кра©в, воно порива ться в небо,
до згра©, але, обезкровлене втратою, пада в очерети. Лебiдь без кохання
злетiти не може,
Все частiше наповзають на плавнi важкi тумани. Вони течуть, як рiки,
чiпляються за очерети, окутують ©х i дрiмають до пiзнього ранку. Аж поки
пригрi сонце i повi вiд Днiпра вiтер, тодi вони починають димiти,
ворушаться, як живi, непомiтно щезають, тiльки де-не-де затрима ться бiлий
струмiнець, мовби там козак щойно викурив люльку. Вода набира з неба
холоду, пару , одда йому лiтн тепло. Нiчнi тумани холоднi й тугi, хоч
нагортай ©х лопатою, людськi голоси набрякають од них i глухнуть.
Найдосвiдченiшi козаки, досугi сiчовi дiди, якi вiк звiкували в плавнях,
заблукають у них на човнах i потiм кажуть, що ©х водила мана. Iнодi, коли
згори наляжуть хмари, туман не розвiю ться цiлiсiнький день Бува таке i в
безхмарну погоду. Опiвденне сонце тодi не ся , нiби знекровлене, не
пробива ться промiнням, бiлi , неначе кружало сиру. Його видно, мов крiзь
розведене водою молоко. Пiд ранок такi тумани скрапують густими росами чи
й дощем.
Вночi попiд сiчовим городком блука самотнiй вовк, його тонке, тужне
виття зависа на самому кiнчику дзвiницi й бринить на вiтрi. Молодi козаки
ходили його полювати - не вполювали. Один з них не вернувся - чи його
загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Сiчовi дiди кажуть, що вовк
той - перевертень.
З недiлi почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби, накрив
пiвсвiту. У плавнях вiн шумить особливо однотонно, шорстко, очерети,
верби, вiльхи стоять чорнi та мокрi, ронять у воду важкi краплi. Дерева ще
зеленi, але вже зануренi в зимовi думи. Дрiбнi птахи поховалися в дупла,
гуси, качки, лебедi позбивалися в табуни, поховали голови в пiр'я,
передрiмують негоду, ©м сняться далекi заморськi кра©, сняться моря й
океани, через якi доведеться летiти.
В таку погоду козаки-зимiвничани шаткують капусту, лущать квасолю та
товчуть ячмiнь на кутю. Запорожцi ж тирлуються по куренях: вшивають сiдла,
латають одяг, шиють чоботи, в кого грошi, тиняються по шинках.
Отаман сидить в свiтличцi-келi© на лавi, слуха дощ. Слуха й не
слуха , курить люльку, дума а чи спогаду щось. Спогаду iншi дощi, якi
вже одшумiли й сплинули по рiках у море. У кругле вiконечко дряпа
карякуватою мокрою гiлкою липа - просить, щоб впустили до хати. й тоскно
i страшно самiй, бо надто стара, уже всохла половина гiлок, та й дощ
перiщить, залива ©© корiння. Цiй липi - лiт двiстi, одначе ще кожного
лiта зацвiта , наповнюючи свiтличку медянистим запахом i бджолиним гулом.
Вона нiби росте в самiй свiтличцi, отаман звик до не©, а вона до нього,
вiн i сам по веснi сповню ться солодким гулом, а ночами та мничими шумами,
а зараз вiдчува , як сiчуть стару, порепану кору холоднi струменi, i йому
теж ста холодно. Вiн розумi стару липу i, якби було можна, залюбки
впустив би ©© до хати. Примiтна Сiрковi липа i чорним глибоким дуплом. Те
дупло - вiд пожежi. Загорiвся курiнь, його погасили, але згорiла найбiльша
гiлка, й поступово утворилося дупло. Пiдпалив курiнь молодий козак Семен
Гурко. Того року Сiрка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду - дати
шляхтi бiй у степу чи пiти походом на Брацлавщину. Сiрко схиляв раду на
похiд. Тричi зачинав кошовий мову, й тричi його перебивав гарячий молодик,
Сiрко скипiв i наказав осавулам прогнати молодика втришия. А опiвночi
загорiвся отаманський курiнь. Гаразд, що недавно пройшли дощi й зрiзи бiля
куренiв були повнi води. Гурко сховався на острiвцевi по той бiк
Чортомлика, захопивши з собою двi рушницi та кiлька лядунок з порохом.
Осавули хотiли пiти на острiвець налогою, але кошовий не пустив ©х. "Нехай
посидить на болотi, молода дурiсть сама з голови вийде", - сказав. Чотири
днi сидiв козак на низинному острiвцевi, охляв i закоцюбiв, i почала його
трясти лихоманка, й вилiз вiн з очерету, й пришкандибав на майдан,
за©кався й цокотiв зубами, й не дивився кошовому в очi. "Прийшов,
палiюка?" - запитав отаман. "Прийшов", - сказав козак. Запеклий i велечний
козак Семен Гурко-Палiй i думу виро©в одну - на все життя. Торiк при©жджав
на Запорожжя, й сидiли вони вдвох у цьому прикомiрку, й плакав Палiй без
слiз, i розповiдав про ру©ну, яка настала на правому березi Днiпра, i
думали вони одну важку думу, й зелено шумiла липа, i чорно свiтилося
дупло, але вони не згадували про нього i про той далекий вогонь, бо горiла
душа, а у вичахле дупло студили чужi вiтри.
...Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Вiдлетiло ще
одне лiто, а з ним вiдлетiла часточка серця; надiя, яка почала
заквiтчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало товариства,
чимало козакiв лежить по шпиталях, ворог столочив землю, i хоч вдалося
вiдтрутити його - й далi висить бiля моря чорною хмарою, i не мають
запорожцi змоги допомогти правобережному люду, й не вдалося привести до
одностайностi невiрних гетьманiв, стулити водне пошматовану землю,
провiстити рiдному кра вi золотий великдень на многi© лiта. Все лишилося
так, як i рiк, i десять рокiв тому. Копита ворожих коней толочать лани й
сiножатi, i вiд смердючих трутiв ворожих палають хати.
Поменшало в кошового за цей рiк друзiв i збiльшилося ворогiв. Десь
повiявся а чи погинув у цiм лихолiттi його гордий джура, й вiрний
вартiвничий степу, непомiтний, але чiпкий, як перекотиполе, Сироватка не
вернувся з останньо© чати. Кого ж йому поставити на тi чати, де знайти
вартiвничого, щоб зорив в усi сторони й перестрiвав бiду за тисячу верст
од рiдного дому? З ким вiн далi стане в оборону отчого краю? I чи
настануть коли-небудь такi часи, що оця липа, оцi осокори i дуби зашумлять
на волi, й Дике Поле стане не диким, а добрим i лагiдним, i прихилиться
воно до всi © вiльно© Укра©ни, й гостре чересло перекра його вiд обрiю до
обрiю, i там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита. Тими житами можна
нагодувати пiвсвiту, але для того треба, аби лани були вiльнi. А думка про
джуру й далi не да Сiрковi спокою. I чомусь сплива з сиво© мряки молоде,
мужн , трохи хиже обличчя... Це було... Так, це було, коли вони гнали
Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду, вишнi ще тiльки почали
наливатися соком, козаки смоктали холоднi люльки, й молоде дiвча принесло
©м вiдро зварено© в печi кулешi. Зварила мати, а принесла вона... Вiн уже
й iм'я ©© забув. Вони ©ли, i всi дивилися на дiвча, i кожний мав його за
сво , але тiльки на одну мить. Лише хорунжому Сойцi заманулося бiльшого,
вiн перестрiв ©© в лiщинi, та його виказав брязкiт порожнього вiдра. Сiрко
зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а дiвча того
вечора все одно повiсилося в клунi. Хто зна, чого випливло з мряки те
нiжне, нiби намальоване гарним богомазом личко, а також вродливе обличчя
Сойки. Може, через те... Нi, його Лаврiн не здатен на щось подiбне. Нiякий
злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навiяв йому лихе, далеке
видиво.
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Випав перший снiг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле груддя, а на
ранок земля мовби перемiнилася: бiлий степ, бiлi дерева, бiлий хутiр i -
тиша. По такому снiгу люблять ходити мисливцi-лисичники.
Мартин Драпак обiйшов зимiвник, обтупав стоги, вимережав нерiвний