Страница:
Лаврiнiв спомин про Марка нагадав ©й iнше.
- Лаврiнку, - пошукала в темрявi його руку. - До мене в'язне Харiлiс,
конюх. Отой циган.
- Зажартову ?
- Яке там зажартову ... Тягне в конюшню.
- Тягне в конюшню! - Перехрест став на колiна. - Я йому провалю
каменюкою голову!
- Не чiпай його, - злякалася Килiяна. Вже шкодувала на сво© слова. Адже
хотiла не стiльки поскаржитися, скiльки одкинути Лаврiна од думок про
далеку батькiвщину. - Не займеш, Лаврiнку?..
- Ну... не займу. Я, тiльки скажу йому... - Знайшов ©© губи i вже
забув, що скаже Харiлiсу.
Вiн перестрiв Харiлiса у вузькому хiднику мiж дворiв. Сидiв на стiнi, й
коли той ступив на стежку, скочив i став перед ним.
Першо© митi циган злякався, а тодi на його обличчi закруглiла посмiшка.
- Бiр аллах[19], - вигукнув вiн. - Я думав, на мене стриба барс. -
Салям тобi, володарю персикiв. - I поклав обидвi руки на свою
засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вiтаючи справдi.
- Нема тобi салям, - плутаючи турецькi й укра©нськi слова, сказав
Лаврiн. - Якщо ти... гелiйор[20] до Килiяни...
- О, Килiяна!.. - заплющив блудливi очi, прицмокнув язиком циган. Його
тугi, м'ясистi щоки блищали. - Рахат-лукум. Троянда... - I, побачивши, як
нахмурився Перехрест: - Беса[21]. - Й хтиво, хитро та насмiшкувато
воднораз: - Хiба троянда зiв'яне, коли я одщипну собi одну пелюсточку?
Лаврiн пружно, аж Харiлiс сахнувся й ударився головою об стiну, пiднiс
йому до носа мiцний важкий кулак.
- Ось бачиш, який у мене беса!
Циган, спотикаючись, одбiг кiлька крокiв i зупинився:
- Ти пошкоду ш за цим, кьопек[22]. Знатимеш, як посягати на наложницю
правовiрного, та ще й аги.
- Юрю![23] - похмуро сказав Лаврiн.
- Ти не зна ш, що твоя шия - тонша з волосину. Але це зна кат, -
гукнув Харiлiс у спину й побiг до хвiртки.
* * *
Служба в Марка легка, не клопiтна. Накида який кiнь крем'яхiв,
пiдбiжиш, заметеш ©х у совок, калюжi розiтреш мiтлою - й знов у свiй
куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тiльки в днi парадiв.
Тодi кiннота валом валить через пiвнiчнi ворота, гарцю на мощеному
вапняковими плитами тiсному подвiр'© й пряму до Пiщаних ворiт. А довкола
гасають всiлякi бе©, санджакбеги, аги й iншi татарськi старшини.
Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати ©х лопатою. Але паради бувають
не часто. В буднi днi ж Марко весь день куня в глухому пiвнiчному кутку
двору за кипарисом, хоч як припiка сонце, а тут - вiльгiсть i прохолода.
Правда, якщо виходить хан або при©здить якийсь солтан, за кипарисом сидiти
не велено, можуть прийняти за засiдника i коли не порiшать на мiсцi, то
вiдрубають голову на мiстку перед ворiтьми, й вона булькне в брудну
рiчечку Чурук Су, що стриба по камiнню попiд стiнами ханського палацу.
Тодi треба вийти з тiнi й упасти ниць, i нiхто на тебе навiть не гляне. I
не пiдводити голови, поки не стихне гомiн та стукiт копит. В iнший час
розглядав подвiр'я, скiльки хотiв. Тут снувало безлiч слуг i проходило
немало всiлякого iншого люду. Не всiх Нога ць вже й боявся, не перед усiма
вклякав на колiна. Бiльшiсть з прибулих - нрохачi, позивачi, навiть
значнiшi з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над
ханськими слугами - про таке й гадки не мали.
П'ять разiв на день кричав над Марковою головою муедзин з мiнарета
мечетi, котра стояла з лiвого боку двору, скликав правовiрних на молитву.
Тодi на якийсь час завмирало все: з облич правовiрних спливав клопiт,
утихали пристрастi, правовiрнi падали на колiна в бiк кибли й зводили
вгору руки. Й ставали чимось схожi мiж собою - жовтаво-бiле, з довгою
пещеною бородою обличчя аги й червоно-мiдне, в зморшках, iз брудною
мичкою, схожою на жмут пересохло© осiнньо© трави, скотаря.
За мечеттю - кладовище ханiв та мурз, далi - ще якiсь будiвлi, в кiнцi
двору - комори, конюшнi, льохи. Палац у саду, з правого боку двору -
кiлька одноповерхових i двоповерхових будiвель, переходи, критi тераси,
якiсь башточки. Найдужче Маркiв зiр вабила соколина башта, на стiнi пiд
нею справдi висiли клiтки зi вченими соколами й стояли драбини, по яких до
тих клiток добиралися сокольничi. З тi © бшти крiзь густу дерев'яну рiзьбу
хановi жiнки дивилися на паради. Тодi грали бубни, гуслi, кiмвали й арфи,
лунали спiви, довкола стояв шарварок, проганяли усiх служникiв, окрiм
стременних, конюхiв i Марка. Першi днi Марковi ввижалися за горiзьбою
чи©сь очi, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних
променiв. Може, й приходили в соколину башту хановi жiнки, але коли - вiн
не знав. Вiкна гаремних кiмнат теж завжди завiшанi плетеними рогожами.
Двiчi чи тричi, на великi свята, спускалася в двiр старша ханова жiнка.
Вона сидiла в мушребi - вирiзаному з дерева химерному стiйлиську з
кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким
потоком - бiлими кiньми, синiми звивалами в золотих зiрках, мальованими
скриньками заморських мiняйл, а з чорного двору - корзинами iнжиру,
мигдалю, персикiв, од яких у повiтрi довго стояв в'язкий солодкуватий
запах. Тi запахи, а також тонкi аромати саду - глiцинi©, бузку, троянд -
дине, чим мiг користати з iншими слугами й навiть вельможами палацу.
Щоправда, лише тодi, коли вже позмiтав усi кiзяки й нiхто не в'©здив до
двору та не ви©здив з двору.
Недалеко вiд огорожi росло дерево, на якому золотилися дивовижнi плоди,
либонь, солодкi-пресолодкi. Марко бачив, як на вкритi блискучими краплями
порепи сiдали оси й спрагло цмулили сiк, тодi в нього набiгав повен рот
слини, але навiть гниленький плiд, що пiдкочувався до мережано© огорожi i
його було легко дiстати паличкою, взяти - зась, - можна втратити руку, а
то й голову.
Коли ж Марковi нi на що було дивитися, мав свою осiбну забавку. В кутку
мiж двома стiнами висiли двi павутини, вони торкалися нижнiм i верхнiм
краями одна одно©. На верхнiй жив великий, сiрий павук, на нижнiй -
менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осоннi муху й пускав
у павутиння. Сiрий наближався до жертви поволi, часто зупиняючись, чорний
кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бiгав
по горiшньому кра© сво ©, навiть спинався на заднi лапки, але поласувати
чужою здобиччю не зважувався. А сiрий, якщо не був голодний, замотував
муху в павутину - здавалося, вiн сповива ©©, - й бiг геть. Залишав про
запас, на голодний день.
Коли й те обридало - Марко дивився на гори. Високi й порослi лiсом, ©м
нема краю. Вiн, як пiщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився -
думав... А як же? Тут його козаки не досягнуть.
Цвiли дивним синьо-жовтим цвiтом великi розлогi кущi, яким не знав
назви. Цвiли посеред лiта. Тут взагалi багато всiляких див. Одначе вони -
чужi дива. Й не цiкавили Марка. Вiн розумiв це, як i те, що повiльно
вмира . Адже його нiщо не цiкавить. Гарцюють на конях бе©, i конi, й збруя
так i мигтять, колись вiн не одвiв би од них очей. При©жджають заморськi
купцi, привозять дивовижних звiрiв, але й вони йому не в подив. Одначе вiн
хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од
тако© думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвiр'©
кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, нiби звiдти подивився не
вiн сам, а хтось iнший. Вразили не тiльки вуса та борода. Чоловiк, що
дивився в прозору воду Чортомлика, мав iншу душу: трохи глузливу, трохи
зачiпливу, ну... трохи й хитру, але свiтлу, вiн ©© проглядав до дна,
свiтлу й веселу, вона щиро смiялася, розтiкалася вподовж усього степу i
лiтала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврiнову, на
Кайданову, на Сiркову. Здебiльшого вiн ©© не бачив - така була прозора. А
ця - темна, в жовтих ковтюхах i чорних звивинах. I вiн сахнувся в жаховi.
Але потiм знову пiдвiвся душею. Вiн таки виграв найбiльший заклад - життя,
якби вчинив тодi iнакше, вже б вороння костi порозтягувало по тому
острову. А вiн живе. Он свiтить над горами сонце, й вiн його бачить, i
вдиха гiркий запах олеандра. Частiше, звiсно, вдиха запах кiнсько© сечi.
Але й то - запах життя.
За майже пiврiчну службу Марка тiльки раз карали. Либонь, був справний
у роботi, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену послугу.
Адже привiв татар до Сiчi. Й не його вина, що ©х там вигублено. Хан обiцяв
йому в зимiвнику волю й навiть доброго коня в дарунок. Хто зна , що вiн
повелить вчинити з цим невiрним. Може, нагородить, а може, накаже вiдтяти
голову. Мабуть, вiн просто забув про цього невiрного. Селiм-Гiрею дуже
боялися нагадувати про нього, адже в такий спосiб нагадають про
погромисько в Сiчi. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова
обiцянка волi невiрному - що погук орла над упiйманим зайцем. Одначе
чинити з ним щось за власним розмислом нiхто не наважувався. Пам'ятали
також: цей козак самохiть прискакав за ханом. У тiй кривавiй заметiлi,
коли б схотiв, загубився, як грудка снiгу. Ага палацу сказав Ногайцевi, що
на осiнь, якщо не буде iншого повелiння, його пустять у гори пасти вiвцi
або одружать i посадять на винограднику.
Про одруження Марко думати не хотiв. Пам'ятав Килiяну, не мiг вирвати
©© з серця. А може, з мислi. Це була, як здавалося йому самому, надто
осмислена любов. Навiть смутно вловлював, що народилася вона iз заздростi,
суперництва. Так, саме з того... Але потiм... Ну що б, здавалося, отой
лукавий, трохи хитрий погляд на хуторi, призначений, щоб подратувати або й
поглузувати. Того погляду забути не мiг - двi синi блискавицi з-пiд тонких
брiв i усмiшка на губах. "Ось я... Моя любов гаряча й терпка. А кого
полюблю - ще сама не знаю". То що ж виходило: через ту посмiшку й пiшов
босими ногами по розкиданих долею якiрцях? Що могло бути в свiтi
хисткiшого за ту посмiшку? Або й оманливiшого? Митт ва тiнь, синiй спалах,
кличний блиск зiниць, од яких у нього аж запекло в серцi.
Спомин про Кплiяну в'язався водне зi спомином про Лаврiна. Iнодi,
згадуючи, почував нiби якесь погамування, якесь злостиве вдоволення, що,
однак, вiдлунювало глумливим докором. Не дiсталася Килiяна Лаврiновi, нею
вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навiчно. На цiй думцi
почував утому, важкий тягар неспокутого грiха. Цей грiх входив у iнший, ще
бiльший, од якого, вiдчував, йому вже не сховатися на землi. Це збагнув
давно, там, на схилi Мами-Сури, бiля Сiчi, осягнув ураз. Мабуть, через те,
що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Сiчi. Якийсь час вiн
ще плекав намiр втекти вiд ханських сейменiв. А потiм подумав, що в
козачий полон попало трохи татар, вони можуть впiзнати його й виказати.
Та, мабуть, i Лаврiн розповiв про його втечу з Ладижина. Нi, ходити по тiй
землi йому заказано. Вiн дався сейменам повести себе до коня й по©хав з
ними. Зараз на те не шкодував. Тiльки iнодi з нетрiв душi пiднiмалася
гiрка, ядуча хвиля й пiдступала до горла. I думка ширяла на одному мiсцi,
як коршак над видолинком. Спогадувався Великий Луг, Сiч, воля, веселi
веснянi грища, перегони на човнах по Чортомлику, гостьовi по©здки на
Полтавщину та Дон. Був вольним чоловiком, козаком, чистим перед богом i
людьми. Не його вина, що так сталося... А щось йому нашiптувало, щось
стукало в серце - таки його вина, вiд заздростi до Лаврiна аж до зради
побратимства; i здригався, жахався содiяного. Навiть боявся звертатися
думкою до бога, просити в нього прощення. Зривався на щирiсть, панахав
душу: "Боже, прости, ти ж бачиш..." I не мiг прорватися до бога. Бог був
неначе за стiною, глухий i нiмий, Марко не мiг поговорити з ним, як iз
живою людиною, бо волiв оправдуватися, а не лаятися. I басурманському
боговi не мiг молитися, просто не бачив його, не вiрив у те, що вiн десь
. I все в його головi тодi перемiшувалося, i вiн хрестився швидко, за
звичкою, й мерщiй шукав яко©сь роботи. Згадав Лаврiна, й чорна лють
потекла в серце, а в горлi залоскотав твердий камiнчик: "Все через нього,
через його любов. Якби не розказував про не©, якби не взяв з собою..."
Гнiвився на запорожцiв, що не зумiли оборонити Ладижин, на весь свiт. I
банiтував, i проклинав, i не боявся, що бог його покара , був впевнений,
що вiн його тут не дiстане.
Одного не помiчав: змалiв душею, нiби всох, примирився з невiльництвом
й приниженням. А потiм злiсть сплинула, й щось мовби опустилося йому в
грудях, й обважнiла голова, обважнiли руки, обважнiла душа, i вiн подумав,
що Лаврiн за свою любов вхопив лиха бiльше, нiж вiн сам, мабуть, його уже
й на свiтi нема або веслу десь на галерах до кривавого поту i всi
морськi бурi чатують на нього. Проте справжнього жалю до Лаврiна не
почував.
На початку служби на ханському дворi з дна душi пiднiмалося щось схоже
до протесту. Й тодi думав, що, може, колись втече звiдси. Потайки
пробереться на берег Скарбно©, одкопа грошi й помандру в Польщу або
Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок страхом. Волiв
не згадувати його. Воно й справдi потроху вiддалялося, забувалося. Що ж,
так звелiла доля. Вiн не винуватий. Якщо сказати правду, йому навiть
пощастило. Залишився б у Ладижинi - упав би трупом. Вже й спомин про нього
розвiявся б. При тiй згадцi Марко починав труситися - вiн смiявся
нервовим, нутряним смiхом. А далi затихав i думав: це бог уберiг мене, вiн
бачив щось у менi, якусь правоту, якусь правду. Адже вiдомо: без волi
божо© i волос не впаде на людськiй головi.
Розкошi палацу, солодке життя за синiми вiкнами не дратували його. Не
почував i злостi до ворогiв, та й ворогами ординцiв уже не почував. А йому
таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворi не зовсiм погано. А
дасть бiг, на осiнь одпустять на волю. Християни тут теж не всi
невiльники. Не всi в сирицi, не всi лупають камiнь та веслують на галерах.
Чимало з них сiють ячмiнь, пасуть худобу та доглядають виноградники.
Тiльки податi платять бiльшi, нiж татари. Марко чекав осенi. I часто
поглядав на гори, над горами пропливали орли. З пiвночi гори стояли сiрим
муром i з пiвдня теж, але вже чув вiд iнших невiльникiв, що тут розкiшнi
долини, по яких росте солодкий виноград, визрiвають персики, айва та iншi
дивовижнi пiвденнi рослини. Долини вiдгородженi одна вiд одно© скелями, а
люди - густими живоплотами, можна й вiку звiкувати, не знаючи свого
найближчого сусiди. А йому тiльки того й треба.
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Вишневi сади зацвiтають,
Ой там зозулi вилiтали,
На син море поглядали.
Син море замерза ,
Замерза льодком тоненьким,
Притрушу снiжком бiленьким.
Ой там козак з турком воювався,
Там козаченько розгулявся,
А пiд ним коник розiгрався,
У син море увiгнався.
Та пiд ним льодок проламався,
Та козаченько обiзвався:
"Ой бийся, коню, вибивайся
Та отцю-неньцi уклоняйся,
Ще й мо©м братцям совiтникам,
Ще й мо©м сестрицям.
Та й мо©й жiнцi-удiвоньцi,
Та й мо©м дiткам-сирiточкам".
Запорожцi лежали пiд палючим кримським сонцем у заростях кермеку -
високого зiлля, що нагадувало курай, густо всiяний синьо-рожевим цвiтом.
Гарно цвiв кермек, i гарно спали козаки. Серед буйного квiту вони мовби
мерцi. Саме так чому здалося Сiрковi, коли поглянув на чотири тисячi
розпластаних тiл. Козаки спали не роздягаючись, декотрi тiльки поскидали
чоботи та порозвiшували на них онучi, здавалося, нiби чоботи прийшли самi
й стали бiля сво©х господарiв, стерегли ©хнiй сон. Дув сухий i колючий
кримчак, через те сiчовики й перепочивають у долинцi. Вiтер ворушив на
горбi пересохлi трави й з розбiгу брижив на водi хвилi, вони були бiлi,
блискучi й нiби аж гарячi. Од Сиваша до бур'янiв по бiлому, нiби вкритому
сугою, березi тягнувся широкий, проораний тисячами людських i кiнських нiг
слiд. Вивернуте з глибини, сто разiв перемiшане багно було чорнiше за
дьоготь, в'язке, як смола, смердiло гнилими водоростями та сiркою. Якщо
дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, дiткнувшись
до них.
Сiрко подумав, що солона, як ропа, вода в Сивашi у тому мiсцi, де
пройшли козаки, ще посолонiшала. То був пекельний перебрiд. Люди майже до
колiн провалювалися в чорний, густий глей, пiд гле м ноги впиралися в
ковзку, наче крижану, кiрку, не знаходили опертя, - тягли за собою коней,
пiдважували ©х мотуззям пiд животи, падали разом з ними та риштуком у
солоне багно. Тягнув козак ногу, i йому здавалося - на нiй повис увесь
Крим з султаном i ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував
Улу-Дениз[24]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку
долину, в якiй вода висохла, а земля була густо встелена дрiбними
черепашками. Черепашки хрускотiли пiд ногами, конi ж провалювалися трохи
не до колiн: деякi, зляканi пiдступнiстю земно© твердi, виривали з рук
повiддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил i падали
у вибехканi копитами ковбанi або здиблювалися й провалювалися по живiт
одразу. Вони не iржали - козаки заздалегiдь позав'язували ©м храпи
сирицею. Те чомусь було страшно - здибленi мовчазнi конi й знесиленi, нiмi
люди бiля них. Конi розбризкували чорне болото, воно летiло вусiбiч,
заляпувало обличчя, одяг; всi козаки, коли вибрели на сухе, були чорнi,
неначе вимазанi в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках
та обличчях повиступала бiла сiль.
Зате жоден кримчак не знав про той перехiд. Запорожцiв побачили бiля
Кам'яного мосту четверо татарських дозорцiв, але про те вони вже не
розкажуть нiкому.
Коли Сiрко взимку взяв намiр вчинити налогу на Крим, сподiвався йти
двома шляхами: через Перекоп i через Сиваш. Так ходили ранiше з Косаговим.
Хан кидався з ордою в один бiк, козаки налягали ззаду, й опинявся вiн мiж
двох шабель. Щоправда, одного разу ордi вдалося затиснути Косагова пiд
Перекопом в мiцнi лещата, Сiрко над силу прорубав стежку до виходу. Тодi
полягло немало стрiльцiв i козакiв, одначе вирвалися й струснули Крим од
краю до краю. Косагов - мiцний во©н i надiйний товариш. На його слово
можна було покл.асти-ся. А в такому вiйськовому промислi коли б один не
дотримав до-мови: де й коли з'©хатися, кому в який бiк iти, кому
заманювати вороже вiйсько, а кому очiкувати в засiдцi, другий погинув би
напевно.
Проте цього року для потужно© налоги з двох бокiв Сiрковi забракло
сили. Самойлович сердюкiв не прислав. Й далi не пускав на Сiч хури з
порохом та провiантом. Калмикiв теж прийшло мало: головний тайша Аюкай
спорядив у похiд свого брата Великого Замсу, але той чомусь вернувся з
пiвдороги, вiдрядивши на Сiч мурзу Мазаи-Батира з невеликим загоном; Дон
усе ще не набрав на силi пiсля погрому Разiна, був слабкий, як бранець
Пiсля квестi©.
Флор Минаев зiбрав двi тисячi донцiв i привiв з собою. Сiрковi довелося
помiняти замисел. Вiн одiбрав квоту вiйська в двадцять тисяч i повiв
степами в обхiд Перекопу до Сиваша. Йшли ночами - вдень ховалися в балках,
обминали битi шляхи й татарськi таши, терпiли од спеки та безводдя.
Стояла вiтряна погода, сухий дончак пiднiмав хмари пилюки, горизонт
увесь час був затягнений бурою iмлою, небо прихилилося до само© землi i
сiяло то дощем, то червоно-рудим пiском. Пiщанi бурi були ©м добрим
захистком, але й спивали сили. Доводилося часто зупинятися по долинах,
пускати на попас конi. А в два останнi днi годували ©х iз шаньок: на
виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч i звичнi до всього, козацькi
конi проти колючого пiщаного вiтру йшли неохоче, швидко втомлювалися,
худнули на очах. У Кочкарськiй долинi простояли добу, давали ©м набратися
сили.
Сиваш переходили ввечерi - за свiтла, нiч перепочили на березi, а
вдосвiта в Крим уломилися три загони - один помчав на ханську столицю -
Бахчисарай, два iншi полетiли на Козлов та Карасiв, де здавна були
найбiльшi невольничi ринки ханства i всi © Порти. Струснувши Крим,
визволивши бранцiв, мають всi три партi© в один день зiйтися на Салгiрi,
де в не© впада iнша рiчка - Зуя, й разом вернутися сюди. Сiрко ставив
поле на березi Сиваша з чотирма тисячами козакiв. Увесь день i нiч копали
шанцi, а зараз, стомленi, знемо-женi, спали, виславши в степ дозори.
Мiсце для оборони кепське. Скрiзь, куди оком кинь, - степ, уже
порудiлий о цiй порi, нiде нi кущика, нi деревинки, сива ковила, сухий
пирiй та дятлина; позаду - бiла пустеля Сиваша, що вже виглядом сво©м
хапала тугою серце. Його мертвотний спокiй не будили навiть чайки, хоч ©х
на глеюватiй косi сизiло багато, але були якiсь мовчазнi, безголосi. Може,
©х притомила спека, а може, вони по-сво му, по-пташиному вiдчували
мертвiсть болiт i тому не мали сили до звичних стрiмких польотiв та грищ.
Або були це зовсiм iншi чайки: викльовували черепашки, пожирали риб'я на
мiлинах й тим вдовольнялися.
З правого боку вiд того мiсця, де спали козаки, сажнiв за тридцять од
глеюватого берега лиману, сiрiли поряд двi степовi могили. Вони й стали
для козакiв правим бастiоном, на якому поставили двi легкi гармати -
ручницi. Од них прокопали шанцi на сто сажнiв на схiд i там нагорнули
чималий насип - другий бастiон. Третiй нагребли вже посеред табору - на
той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанцi, й теж обкопали його
ровом. Вiд могил i лiвого бастiону протягли рови до Сиваша. Оборонний
табiр споруджували, щоб вистачило мiсця для коней i щоб стояли вони не
бiля ровiв. Попереду шанцiв у степу накопали ям та копцiв, набили трохи
дубового палiччя - скiльки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.
Запорожцi - люди звичнi до лопати, вона ©м найперше ста в оборону й
помiч. Татари не вмiють копати шанцi й не вмiють до них приступати в
пiшому строю, спiшений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.
Сонце палило немилосердно. Сiрко скинув шапку й кунтуш, лишився в бiлiй
сорочцi з дрiбною вишивкою на комiрi, але й те не допомагало. На його
мiцнiй, засмаглiй потилицi, перекресленiй вниз од лiвого вуха шрамом,
поблискували крапельки поту, обличчя сiрiло втомою, одначе живий блиск
чорних чоловiчкiв у очах свiдчив про те, що отаманову мисль спека не
вклала спати й що сам вiн готовий будь-яко© хвилини стати до бою. Та й як
могла заснути мисль, коли, зрушенi його велiнням, мчали степами, а
можливо, уже й вулицями чужинських мiст козаки, сподiваючись дино на
укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл - то божевiльний
ризик. Як майже всi iншi - за вiк помилився тiльки раз. Вiн любив ризик.
Любив ту мить, коли мозок мовби охоплю полум'я, коли в грудях бринить до
краю напнута струна й власне життя нiби вп'ялося зубами в метал - тугi
стремена, мiцнi вудила, добре гартовану шаблю.
Але до то© митi треба прийти. Треба подбати заздалегiдь, аби ворог не
налетiв ззаду, не розкро©в вiйсько навпiл, не виготував пастки. Пастку
слiд налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.
Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нiкуди ховатися, просто все
залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати
натиск ординцiв. Вiн сам прирiк себе на стояння тут, бiля цi © гнило©
ковбанi. Адже там - легше. Там ти - як стрiла у польотi, там нiколи
думати, там бiльша звитяга i швидше збiга час.
Кошовий стояв на могилi, дивився на степ. Звiдтам, звiдки вони прийшли,
Сиваш навiть Сiрковi здавався кра м землi, тепер же його думка прослалася
далi, майже в безкiнечнiсть, за гори i море, й вiн подумав про те, яким же
крихким у цьому безмежному свiтi людське життя, якi примарнi людськi
бажання i все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не личило
в цей час тримати в головi такi думки, й вiн прогнав ©х. Мрiв на обрi©
козацький пiд'©зд - три цятки то зникали, то знову виринали в маревi,
хвилями бiгла до нiг ковила, здавалося, то розлилося по землi пiняве море.
Вiтер ворушив кошовому оселедець, не обвiвав прохолодою, а обливав пекучим
паром. Сiрко подумав, як-то можуть спати козаки, певно, пiт пройма ©х до
кiсток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Вiн сам поклав ©х у
кермек, аби набралися сили перед бо м.
На могилу зiйшов Флор Мина в, став поруч. Негарний з виду - бiлобровий,
рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками, ведмедкуватий, але
пронозливий, дотепний, путнiй козак i отаман.
- Прип'яв ти мене, пане кошовий, бiля цього болота, як теля на
стернищi. Козаки татар шарпають, там кожна шабля до потреби. Ширмував
словами, хоч знав, навiщо залишив його кошовий. Сiрко в його бiк голови не
повернув, з-пiд приставлено© дашком до чола долонi дивився на шанцi, щось
вимiрював. Вiдповiв не зразу.
- Тут, Флоре, вона буде до бiльшо© потреби.
Мина в знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.:
- Нашi вже доскакали до Козлова... Смiятимуться з нас, якi повернуться.
Скажуть, що ви тут робили - кози пасли? А на Дону який дам одвiт: чого
ходив у Крим - виспатися бiля болота?
- У найповнiшiм наступi треба думати про оборону, - зауважив кошовий i
оглянувся на Сиваш. По ньому бiгли брижi, вiн був ще непривiтнiший, нiж
степ.
- Та яка оборона, - вже й справдi починав нетерпеливитися Мнна в. - Що
тут боронити? Оцю гнилу воду?
- Ти ж зна ш що. Брiд. Шлях на вiдступ. Проскочити назад в якомусь
iншому мiсцi, може б, i вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бiк,
то по той. Ми - пом'ятi, а вiн свiжий. - Сiрко сiв на кунтуш, що лежав на
могилi. Дiстав люльку з довгим мiдним ланцюжком, простягнув до Мина ва, що
присiв поруч навпочiпки. - Трусони свого мухомора. - Й по хвилi,
притоптавши великим пальцем тютюн: - Хан прийде сюди.
- А як не прийде?
- Ще лiпше. Одначе прийде. Помiзкуй сам: куди йому йти? Як би ти
вчинив? Спробував перейняти шлях до втечi чи почав ганятися за всiма
ватагами по Криму?
- Ну...
- Нащо ж вважати, що хан дурнiший за нас з тобою. Мина в хвилину
мовчав, уже нiби погодився, та враз знову скинув рудуватими вiями:
- Звiдки ж вiн знатиме, де ми перейшли Сиваш?
- Вiзьмуть козакiв у полон. Допитають. Другого... десятого. Комусь та
розчеплять зуби. На цих ось терезах, - показав на закопи, - весь похiд
виважуватимемо. Й не тiльки похiд... Тому й залишив найнадiйнiших козакiв.
Солоно тут буде... А в тебе рука важка й серце хоробре.
- Таке вже й хоробре, - засоромився, аж спалахнули кiнчики великих
вiдстовбурчених вух, Мина в. - Солоно - то ще нiчого. Якби не було кисло.
- Оскоми не наб' мо. - Сiрко висипав з люльки жар у суху траву, й вона
спалахнула. Не пiдводячись, розiтер пiдошвою вогонь, показав люлькою на
- Лаврiнку, - пошукала в темрявi його руку. - До мене в'язне Харiлiс,
конюх. Отой циган.
- Зажартову ?
- Яке там зажартову ... Тягне в конюшню.
- Тягне в конюшню! - Перехрест став на колiна. - Я йому провалю
каменюкою голову!
- Не чiпай його, - злякалася Килiяна. Вже шкодувала на сво© слова. Адже
хотiла не стiльки поскаржитися, скiльки одкинути Лаврiна од думок про
далеку батькiвщину. - Не займеш, Лаврiнку?..
- Ну... не займу. Я, тiльки скажу йому... - Знайшов ©© губи i вже
забув, що скаже Харiлiсу.
Вiн перестрiв Харiлiса у вузькому хiднику мiж дворiв. Сидiв на стiнi, й
коли той ступив на стежку, скочив i став перед ним.
Першо© митi циган злякався, а тодi на його обличчi закруглiла посмiшка.
- Бiр аллах[19], - вигукнув вiн. - Я думав, на мене стриба барс. -
Салям тобi, володарю персикiв. - I поклав обидвi руки на свою
засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вiтаючи справдi.
- Нема тобi салям, - плутаючи турецькi й укра©нськi слова, сказав
Лаврiн. - Якщо ти... гелiйор[20] до Килiяни...
- О, Килiяна!.. - заплющив блудливi очi, прицмокнув язиком циган. Його
тугi, м'ясистi щоки блищали. - Рахат-лукум. Троянда... - I, побачивши, як
нахмурився Перехрест: - Беса[21]. - Й хтиво, хитро та насмiшкувато
воднораз: - Хiба троянда зiв'яне, коли я одщипну собi одну пелюсточку?
Лаврiн пружно, аж Харiлiс сахнувся й ударився головою об стiну, пiднiс
йому до носа мiцний важкий кулак.
- Ось бачиш, який у мене беса!
Циган, спотикаючись, одбiг кiлька крокiв i зупинився:
- Ти пошкоду ш за цим, кьопек[22]. Знатимеш, як посягати на наложницю
правовiрного, та ще й аги.
- Юрю![23] - похмуро сказав Лаврiн.
- Ти не зна ш, що твоя шия - тонша з волосину. Але це зна кат, -
гукнув Харiлiс у спину й побiг до хвiртки.
* * *
Служба в Марка легка, не клопiтна. Накида який кiнь крем'яхiв,
пiдбiжиш, заметеш ©х у совок, калюжi розiтреш мiтлою - й знов у свiй
куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тiльки в днi парадiв.
Тодi кiннота валом валить через пiвнiчнi ворота, гарцю на мощеному
вапняковими плитами тiсному подвiр'© й пряму до Пiщаних ворiт. А довкола
гасають всiлякi бе©, санджакбеги, аги й iншi татарськi старшини.
Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати ©х лопатою. Але паради бувають
не часто. В буднi днi ж Марко весь день куня в глухому пiвнiчному кутку
двору за кипарисом, хоч як припiка сонце, а тут - вiльгiсть i прохолода.
Правда, якщо виходить хан або при©здить якийсь солтан, за кипарисом сидiти
не велено, можуть прийняти за засiдника i коли не порiшать на мiсцi, то
вiдрубають голову на мiстку перед ворiтьми, й вона булькне в брудну
рiчечку Чурук Су, що стриба по камiнню попiд стiнами ханського палацу.
Тодi треба вийти з тiнi й упасти ниць, i нiхто на тебе навiть не гляне. I
не пiдводити голови, поки не стихне гомiн та стукiт копит. В iнший час
розглядав подвiр'я, скiльки хотiв. Тут снувало безлiч слуг i проходило
немало всiлякого iншого люду. Не всiх Нога ць вже й боявся, не перед усiма
вклякав на колiна. Бiльшiсть з прибулих - нрохачi, позивачi, навiть
значнiшi з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над
ханськими слугами - про таке й гадки не мали.
П'ять разiв на день кричав над Марковою головою муедзин з мiнарета
мечетi, котра стояла з лiвого боку двору, скликав правовiрних на молитву.
Тодi на якийсь час завмирало все: з облич правовiрних спливав клопiт,
утихали пристрастi, правовiрнi падали на колiна в бiк кибли й зводили
вгору руки. Й ставали чимось схожi мiж собою - жовтаво-бiле, з довгою
пещеною бородою обличчя аги й червоно-мiдне, в зморшках, iз брудною
мичкою, схожою на жмут пересохло© осiнньо© трави, скотаря.
За мечеттю - кладовище ханiв та мурз, далi - ще якiсь будiвлi, в кiнцi
двору - комори, конюшнi, льохи. Палац у саду, з правого боку двору -
кiлька одноповерхових i двоповерхових будiвель, переходи, критi тераси,
якiсь башточки. Найдужче Маркiв зiр вабила соколина башта, на стiнi пiд
нею справдi висiли клiтки зi вченими соколами й стояли драбини, по яких до
тих клiток добиралися сокольничi. З тi © бшти крiзь густу дерев'яну рiзьбу
хановi жiнки дивилися на паради. Тодi грали бубни, гуслi, кiмвали й арфи,
лунали спiви, довкола стояв шарварок, проганяли усiх служникiв, окрiм
стременних, конюхiв i Марка. Першi днi Марковi ввижалися за горiзьбою
чи©сь очi, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних
променiв. Може, й приходили в соколину башту хановi жiнки, але коли - вiн
не знав. Вiкна гаремних кiмнат теж завжди завiшанi плетеними рогожами.
Двiчi чи тричi, на великi свята, спускалася в двiр старша ханова жiнка.
Вона сидiла в мушребi - вирiзаному з дерева химерному стiйлиську з
кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким
потоком - бiлими кiньми, синiми звивалами в золотих зiрках, мальованими
скриньками заморських мiняйл, а з чорного двору - корзинами iнжиру,
мигдалю, персикiв, од яких у повiтрi довго стояв в'язкий солодкуватий
запах. Тi запахи, а також тонкi аромати саду - глiцинi©, бузку, троянд -
дине, чим мiг користати з iншими слугами й навiть вельможами палацу.
Щоправда, лише тодi, коли вже позмiтав усi кiзяки й нiхто не в'©здив до
двору та не ви©здив з двору.
Недалеко вiд огорожi росло дерево, на якому золотилися дивовижнi плоди,
либонь, солодкi-пресолодкi. Марко бачив, як на вкритi блискучими краплями
порепи сiдали оси й спрагло цмулили сiк, тодi в нього набiгав повен рот
слини, але навiть гниленький плiд, що пiдкочувався до мережано© огорожi i
його було легко дiстати паличкою, взяти - зась, - можна втратити руку, а
то й голову.
Коли ж Марковi нi на що було дивитися, мав свою осiбну забавку. В кутку
мiж двома стiнами висiли двi павутини, вони торкалися нижнiм i верхнiм
краями одна одно©. На верхнiй жив великий, сiрий павук, на нижнiй -
менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осоннi муху й пускав
у павутиння. Сiрий наближався до жертви поволi, часто зупиняючись, чорний
кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бiгав
по горiшньому кра© сво ©, навiть спинався на заднi лапки, але поласувати
чужою здобиччю не зважувався. А сiрий, якщо не був голодний, замотував
муху в павутину - здавалося, вiн сповива ©©, - й бiг геть. Залишав про
запас, на голодний день.
Коли й те обридало - Марко дивився на гори. Високi й порослi лiсом, ©м
нема краю. Вiн, як пiщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився -
думав... А як же? Тут його козаки не досягнуть.
Цвiли дивним синьо-жовтим цвiтом великi розлогi кущi, яким не знав
назви. Цвiли посеред лiта. Тут взагалi багато всiляких див. Одначе вони -
чужi дива. Й не цiкавили Марка. Вiн розумiв це, як i те, що повiльно
вмира . Адже його нiщо не цiкавить. Гарцюють на конях бе©, i конi, й збруя
так i мигтять, колись вiн не одвiв би од них очей. При©жджають заморськi
купцi, привозять дивовижних звiрiв, але й вони йому не в подив. Одначе вiн
хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од
тако© думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвiр'©
кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, нiби звiдти подивився не
вiн сам, а хтось iнший. Вразили не тiльки вуса та борода. Чоловiк, що
дивився в прозору воду Чортомлика, мав iншу душу: трохи глузливу, трохи
зачiпливу, ну... трохи й хитру, але свiтлу, вiн ©© проглядав до дна,
свiтлу й веселу, вона щиро смiялася, розтiкалася вподовж усього степу i
лiтала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврiнову, на
Кайданову, на Сiркову. Здебiльшого вiн ©© не бачив - така була прозора. А
ця - темна, в жовтих ковтюхах i чорних звивинах. I вiн сахнувся в жаховi.
Але потiм знову пiдвiвся душею. Вiн таки виграв найбiльший заклад - життя,
якби вчинив тодi iнакше, вже б вороння костi порозтягувало по тому
острову. А вiн живе. Он свiтить над горами сонце, й вiн його бачить, i
вдиха гiркий запах олеандра. Частiше, звiсно, вдиха запах кiнсько© сечi.
Але й то - запах життя.
За майже пiврiчну службу Марка тiльки раз карали. Либонь, був справний
у роботi, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену послугу.
Адже привiв татар до Сiчi. Й не його вина, що ©х там вигублено. Хан обiцяв
йому в зимiвнику волю й навiть доброго коня в дарунок. Хто зна , що вiн
повелить вчинити з цим невiрним. Може, нагородить, а може, накаже вiдтяти
голову. Мабуть, вiн просто забув про цього невiрного. Селiм-Гiрею дуже
боялися нагадувати про нього, адже в такий спосiб нагадають про
погромисько в Сiчi. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова
обiцянка волi невiрному - що погук орла над упiйманим зайцем. Одначе
чинити з ним щось за власним розмислом нiхто не наважувався. Пам'ятали
також: цей козак самохiть прискакав за ханом. У тiй кривавiй заметiлi,
коли б схотiв, загубився, як грудка снiгу. Ага палацу сказав Ногайцевi, що
на осiнь, якщо не буде iншого повелiння, його пустять у гори пасти вiвцi
або одружать i посадять на винограднику.
Про одруження Марко думати не хотiв. Пам'ятав Килiяну, не мiг вирвати
©© з серця. А може, з мислi. Це була, як здавалося йому самому, надто
осмислена любов. Навiть смутно вловлював, що народилася вона iз заздростi,
суперництва. Так, саме з того... Але потiм... Ну що б, здавалося, отой
лукавий, трохи хитрий погляд на хуторi, призначений, щоб подратувати або й
поглузувати. Того погляду забути не мiг - двi синi блискавицi з-пiд тонких
брiв i усмiшка на губах. "Ось я... Моя любов гаряча й терпка. А кого
полюблю - ще сама не знаю". То що ж виходило: через ту посмiшку й пiшов
босими ногами по розкиданих долею якiрцях? Що могло бути в свiтi
хисткiшого за ту посмiшку? Або й оманливiшого? Митт ва тiнь, синiй спалах,
кличний блиск зiниць, од яких у нього аж запекло в серцi.
Спомин про Кплiяну в'язався водне зi спомином про Лаврiна. Iнодi,
згадуючи, почував нiби якесь погамування, якесь злостиве вдоволення, що,
однак, вiдлунювало глумливим докором. Не дiсталася Килiяна Лаврiновi, нею
вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навiчно. На цiй думцi
почував утому, важкий тягар неспокутого грiха. Цей грiх входив у iнший, ще
бiльший, од якого, вiдчував, йому вже не сховатися на землi. Це збагнув
давно, там, на схилi Мами-Сури, бiля Сiчi, осягнув ураз. Мабуть, через те,
що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Сiчi. Якийсь час вiн
ще плекав намiр втекти вiд ханських сейменiв. А потiм подумав, що в
козачий полон попало трохи татар, вони можуть впiзнати його й виказати.
Та, мабуть, i Лаврiн розповiв про його втечу з Ладижина. Нi, ходити по тiй
землi йому заказано. Вiн дався сейменам повести себе до коня й по©хав з
ними. Зараз на те не шкодував. Тiльки iнодi з нетрiв душi пiднiмалася
гiрка, ядуча хвиля й пiдступала до горла. I думка ширяла на одному мiсцi,
як коршак над видолинком. Спогадувався Великий Луг, Сiч, воля, веселi
веснянi грища, перегони на човнах по Чортомлику, гостьовi по©здки на
Полтавщину та Дон. Був вольним чоловiком, козаком, чистим перед богом i
людьми. Не його вина, що так сталося... А щось йому нашiптувало, щось
стукало в серце - таки його вина, вiд заздростi до Лаврiна аж до зради
побратимства; i здригався, жахався содiяного. Навiть боявся звертатися
думкою до бога, просити в нього прощення. Зривався на щирiсть, панахав
душу: "Боже, прости, ти ж бачиш..." I не мiг прорватися до бога. Бог був
неначе за стiною, глухий i нiмий, Марко не мiг поговорити з ним, як iз
живою людиною, бо волiв оправдуватися, а не лаятися. I басурманському
боговi не мiг молитися, просто не бачив його, не вiрив у те, що вiн десь
. I все в його головi тодi перемiшувалося, i вiн хрестився швидко, за
звичкою, й мерщiй шукав яко©сь роботи. Згадав Лаврiна, й чорна лють
потекла в серце, а в горлi залоскотав твердий камiнчик: "Все через нього,
через його любов. Якби не розказував про не©, якби не взяв з собою..."
Гнiвився на запорожцiв, що не зумiли оборонити Ладижин, на весь свiт. I
банiтував, i проклинав, i не боявся, що бог його покара , був впевнений,
що вiн його тут не дiстане.
Одного не помiчав: змалiв душею, нiби всох, примирився з невiльництвом
й приниженням. А потiм злiсть сплинула, й щось мовби опустилося йому в
грудях, й обважнiла голова, обважнiли руки, обважнiла душа, i вiн подумав,
що Лаврiн за свою любов вхопив лиха бiльше, нiж вiн сам, мабуть, його уже
й на свiтi нема або веслу десь на галерах до кривавого поту i всi
морськi бурi чатують на нього. Проте справжнього жалю до Лаврiна не
почував.
На початку служби на ханському дворi з дна душi пiднiмалося щось схоже
до протесту. Й тодi думав, що, може, колись втече звiдси. Потайки
пробереться на берег Скарбно©, одкопа грошi й помандру в Польщу або
Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок страхом. Волiв
не згадувати його. Воно й справдi потроху вiддалялося, забувалося. Що ж,
так звелiла доля. Вiн не винуватий. Якщо сказати правду, йому навiть
пощастило. Залишився б у Ладижинi - упав би трупом. Вже й спомин про нього
розвiявся б. При тiй згадцi Марко починав труситися - вiн смiявся
нервовим, нутряним смiхом. А далi затихав i думав: це бог уберiг мене, вiн
бачив щось у менi, якусь правоту, якусь правду. Адже вiдомо: без волi
божо© i волос не впаде на людськiй головi.
Розкошi палацу, солодке життя за синiми вiкнами не дратували його. Не
почував i злостi до ворогiв, та й ворогами ординцiв уже не почував. А йому
таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворi не зовсiм погано. А
дасть бiг, на осiнь одпустять на волю. Християни тут теж не всi
невiльники. Не всi в сирицi, не всi лупають камiнь та веслують на галерах.
Чимало з них сiють ячмiнь, пасуть худобу та доглядають виноградники.
Тiльки податi платять бiльшi, нiж татари. Марко чекав осенi. I часто
поглядав на гори, над горами пропливали орли. З пiвночi гори стояли сiрим
муром i з пiвдня теж, але вже чув вiд iнших невiльникiв, що тут розкiшнi
долини, по яких росте солодкий виноград, визрiвають персики, айва та iншi
дивовижнi пiвденнi рослини. Долини вiдгородженi одна вiд одно© скелями, а
люди - густими живоплотами, можна й вiку звiкувати, не знаючи свого
найближчого сусiди. А йому тiльки того й треба.
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Вишневi сади зацвiтають,
Ой там зозулi вилiтали,
На син море поглядали.
Син море замерза ,
Замерза льодком тоненьким,
Притрушу снiжком бiленьким.
Ой там козак з турком воювався,
Там козаченько розгулявся,
А пiд ним коник розiгрався,
У син море увiгнався.
Та пiд ним льодок проламався,
Та козаченько обiзвався:
"Ой бийся, коню, вибивайся
Та отцю-неньцi уклоняйся,
Ще й мо©м братцям совiтникам,
Ще й мо©м сестрицям.
Та й мо©й жiнцi-удiвоньцi,
Та й мо©м дiткам-сирiточкам".
Запорожцi лежали пiд палючим кримським сонцем у заростях кермеку -
високого зiлля, що нагадувало курай, густо всiяний синьо-рожевим цвiтом.
Гарно цвiв кермек, i гарно спали козаки. Серед буйного квiту вони мовби
мерцi. Саме так чому здалося Сiрковi, коли поглянув на чотири тисячi
розпластаних тiл. Козаки спали не роздягаючись, декотрi тiльки поскидали
чоботи та порозвiшували на них онучi, здавалося, нiби чоботи прийшли самi
й стали бiля сво©х господарiв, стерегли ©хнiй сон. Дув сухий i колючий
кримчак, через те сiчовики й перепочивають у долинцi. Вiтер ворушив на
горбi пересохлi трави й з розбiгу брижив на водi хвилi, вони були бiлi,
блискучi й нiби аж гарячi. Од Сиваша до бур'янiв по бiлому, нiби вкритому
сугою, березi тягнувся широкий, проораний тисячами людських i кiнських нiг
слiд. Вивернуте з глибини, сто разiв перемiшане багно було чорнiше за
дьоготь, в'язке, як смола, смердiло гнилими водоростями та сiркою. Якщо
дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, дiткнувшись
до них.
Сiрко подумав, що солона, як ропа, вода в Сивашi у тому мiсцi, де
пройшли козаки, ще посолонiшала. То був пекельний перебрiд. Люди майже до
колiн провалювалися в чорний, густий глей, пiд гле м ноги впиралися в
ковзку, наче крижану, кiрку, не знаходили опертя, - тягли за собою коней,
пiдважували ©х мотуззям пiд животи, падали разом з ними та риштуком у
солоне багно. Тягнув козак ногу, i йому здавалося - на нiй повис увесь
Крим з султаном i ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував
Улу-Дениз[24]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку
долину, в якiй вода висохла, а земля була густо встелена дрiбними
черепашками. Черепашки хрускотiли пiд ногами, конi ж провалювалися трохи
не до колiн: деякi, зляканi пiдступнiстю земно© твердi, виривали з рук
повiддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил i падали
у вибехканi копитами ковбанi або здиблювалися й провалювалися по живiт
одразу. Вони не iржали - козаки заздалегiдь позав'язували ©м храпи
сирицею. Те чомусь було страшно - здибленi мовчазнi конi й знесиленi, нiмi
люди бiля них. Конi розбризкували чорне болото, воно летiло вусiбiч,
заляпувало обличчя, одяг; всi козаки, коли вибрели на сухе, були чорнi,
неначе вимазанi в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках
та обличчях повиступала бiла сiль.
Зате жоден кримчак не знав про той перехiд. Запорожцiв побачили бiля
Кам'яного мосту четверо татарських дозорцiв, але про те вони вже не
розкажуть нiкому.
Коли Сiрко взимку взяв намiр вчинити налогу на Крим, сподiвався йти
двома шляхами: через Перекоп i через Сиваш. Так ходили ранiше з Косаговим.
Хан кидався з ордою в один бiк, козаки налягали ззаду, й опинявся вiн мiж
двох шабель. Щоправда, одного разу ордi вдалося затиснути Косагова пiд
Перекопом в мiцнi лещата, Сiрко над силу прорубав стежку до виходу. Тодi
полягло немало стрiльцiв i козакiв, одначе вирвалися й струснули Крим од
краю до краю. Косагов - мiцний во©н i надiйний товариш. На його слово
можна було покл.асти-ся. А в такому вiйськовому промислi коли б один не
дотримав до-мови: де й коли з'©хатися, кому в який бiк iти, кому
заманювати вороже вiйсько, а кому очiкувати в засiдцi, другий погинув би
напевно.
Проте цього року для потужно© налоги з двох бокiв Сiрковi забракло
сили. Самойлович сердюкiв не прислав. Й далi не пускав на Сiч хури з
порохом та провiантом. Калмикiв теж прийшло мало: головний тайша Аюкай
спорядив у похiд свого брата Великого Замсу, але той чомусь вернувся з
пiвдороги, вiдрядивши на Сiч мурзу Мазаи-Батира з невеликим загоном; Дон
усе ще не набрав на силi пiсля погрому Разiна, був слабкий, як бранець
Пiсля квестi©.
Флор Минаев зiбрав двi тисячi донцiв i привiв з собою. Сiрковi довелося
помiняти замисел. Вiн одiбрав квоту вiйська в двадцять тисяч i повiв
степами в обхiд Перекопу до Сиваша. Йшли ночами - вдень ховалися в балках,
обминали битi шляхи й татарськi таши, терпiли од спеки та безводдя.
Стояла вiтряна погода, сухий дончак пiднiмав хмари пилюки, горизонт
увесь час був затягнений бурою iмлою, небо прихилилося до само© землi i
сiяло то дощем, то червоно-рудим пiском. Пiщанi бурi були ©м добрим
захистком, але й спивали сили. Доводилося часто зупинятися по долинах,
пускати на попас конi. А в два останнi днi годували ©х iз шаньок: на
виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч i звичнi до всього, козацькi
конi проти колючого пiщаного вiтру йшли неохоче, швидко втомлювалися,
худнули на очах. У Кочкарськiй долинi простояли добу, давали ©м набратися
сили.
Сиваш переходили ввечерi - за свiтла, нiч перепочили на березi, а
вдосвiта в Крим уломилися три загони - один помчав на ханську столицю -
Бахчисарай, два iншi полетiли на Козлов та Карасiв, де здавна були
найбiльшi невольничi ринки ханства i всi © Порти. Струснувши Крим,
визволивши бранцiв, мають всi три партi© в один день зiйтися на Салгiрi,
де в не© впада iнша рiчка - Зуя, й разом вернутися сюди. Сiрко ставив
поле на березi Сиваша з чотирма тисячами козакiв. Увесь день i нiч копали
шанцi, а зараз, стомленi, знемо-женi, спали, виславши в степ дозори.
Мiсце для оборони кепське. Скрiзь, куди оком кинь, - степ, уже
порудiлий о цiй порi, нiде нi кущика, нi деревинки, сива ковила, сухий
пирiй та дятлина; позаду - бiла пустеля Сиваша, що вже виглядом сво©м
хапала тугою серце. Його мертвотний спокiй не будили навiть чайки, хоч ©х
на глеюватiй косi сизiло багато, але були якiсь мовчазнi, безголосi. Може,
©х притомила спека, а може, вони по-сво му, по-пташиному вiдчували
мертвiсть болiт i тому не мали сили до звичних стрiмких польотiв та грищ.
Або були це зовсiм iншi чайки: викльовували черепашки, пожирали риб'я на
мiлинах й тим вдовольнялися.
З правого боку вiд того мiсця, де спали козаки, сажнiв за тридцять од
глеюватого берега лиману, сiрiли поряд двi степовi могили. Вони й стали
для козакiв правим бастiоном, на якому поставили двi легкi гармати -
ручницi. Од них прокопали шанцi на сто сажнiв на схiд i там нагорнули
чималий насип - другий бастiон. Третiй нагребли вже посеред табору - на
той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанцi, й теж обкопали його
ровом. Вiд могил i лiвого бастiону протягли рови до Сиваша. Оборонний
табiр споруджували, щоб вистачило мiсця для коней i щоб стояли вони не
бiля ровiв. Попереду шанцiв у степу накопали ям та копцiв, набили трохи
дубового палiччя - скiльки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.
Запорожцi - люди звичнi до лопати, вона ©м найперше ста в оборону й
помiч. Татари не вмiють копати шанцi й не вмiють до них приступати в
пiшому строю, спiшений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.
Сонце палило немилосердно. Сiрко скинув шапку й кунтуш, лишився в бiлiй
сорочцi з дрiбною вишивкою на комiрi, але й те не допомагало. На його
мiцнiй, засмаглiй потилицi, перекресленiй вниз од лiвого вуха шрамом,
поблискували крапельки поту, обличчя сiрiло втомою, одначе живий блиск
чорних чоловiчкiв у очах свiдчив про те, що отаманову мисль спека не
вклала спати й що сам вiн готовий будь-яко© хвилини стати до бою. Та й як
могла заснути мисль, коли, зрушенi його велiнням, мчали степами, а
можливо, уже й вулицями чужинських мiст козаки, сподiваючись дино на
укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл - то божевiльний
ризик. Як майже всi iншi - за вiк помилився тiльки раз. Вiн любив ризик.
Любив ту мить, коли мозок мовби охоплю полум'я, коли в грудях бринить до
краю напнута струна й власне життя нiби вп'ялося зубами в метал - тугi
стремена, мiцнi вудила, добре гартовану шаблю.
Але до то© митi треба прийти. Треба подбати заздалегiдь, аби ворог не
налетiв ззаду, не розкро©в вiйсько навпiл, не виготував пастки. Пастку
слiд налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.
Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нiкуди ховатися, просто все
залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати
натиск ординцiв. Вiн сам прирiк себе на стояння тут, бiля цi © гнило©
ковбанi. Адже там - легше. Там ти - як стрiла у польотi, там нiколи
думати, там бiльша звитяга i швидше збiга час.
Кошовий стояв на могилi, дивився на степ. Звiдтам, звiдки вони прийшли,
Сиваш навiть Сiрковi здавався кра м землi, тепер же його думка прослалася
далi, майже в безкiнечнiсть, за гори i море, й вiн подумав про те, яким же
крихким у цьому безмежному свiтi людське життя, якi примарнi людськi
бажання i все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не личило
в цей час тримати в головi такi думки, й вiн прогнав ©х. Мрiв на обрi©
козацький пiд'©зд - три цятки то зникали, то знову виринали в маревi,
хвилями бiгла до нiг ковила, здавалося, то розлилося по землi пiняве море.
Вiтер ворушив кошовому оселедець, не обвiвав прохолодою, а обливав пекучим
паром. Сiрко подумав, як-то можуть спати козаки, певно, пiт пройма ©х до
кiсток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Вiн сам поклав ©х у
кермек, аби набралися сили перед бо м.
На могилу зiйшов Флор Мина в, став поруч. Негарний з виду - бiлобровий,
рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками, ведмедкуватий, але
пронозливий, дотепний, путнiй козак i отаман.
- Прип'яв ти мене, пане кошовий, бiля цього болота, як теля на
стернищi. Козаки татар шарпають, там кожна шабля до потреби. Ширмував
словами, хоч знав, навiщо залишив його кошовий. Сiрко в його бiк голови не
повернув, з-пiд приставлено© дашком до чола долонi дивився на шанцi, щось
вимiрював. Вiдповiв не зразу.
- Тут, Флоре, вона буде до бiльшо© потреби.
Мина в знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.:
- Нашi вже доскакали до Козлова... Смiятимуться з нас, якi повернуться.
Скажуть, що ви тут робили - кози пасли? А на Дону який дам одвiт: чого
ходив у Крим - виспатися бiля болота?
- У найповнiшiм наступi треба думати про оборону, - зауважив кошовий i
оглянувся на Сиваш. По ньому бiгли брижi, вiн був ще непривiтнiший, нiж
степ.
- Та яка оборона, - вже й справдi починав нетерпеливитися Мнна в. - Що
тут боронити? Оцю гнилу воду?
- Ти ж зна ш що. Брiд. Шлях на вiдступ. Проскочити назад в якомусь
iншому мiсцi, може б, i вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бiк,
то по той. Ми - пом'ятi, а вiн свiжий. - Сiрко сiв на кунтуш, що лежав на
могилi. Дiстав люльку з довгим мiдним ланцюжком, простягнув до Мина ва, що
присiв поруч навпочiпки. - Трусони свого мухомора. - Й по хвилi,
притоптавши великим пальцем тютюн: - Хан прийде сюди.
- А як не прийде?
- Ще лiпше. Одначе прийде. Помiзкуй сам: куди йому йти? Як би ти
вчинив? Спробував перейняти шлях до втечi чи почав ганятися за всiма
ватагами по Криму?
- Ну...
- Нащо ж вважати, що хан дурнiший за нас з тобою. Мина в хвилину
мовчав, уже нiби погодився, та враз знову скинув рудуватими вiями:
- Звiдки ж вiн знатиме, де ми перейшли Сиваш?
- Вiзьмуть козакiв у полон. Допитають. Другого... десятого. Комусь та
розчеплять зуби. На цих ось терезах, - показав на закопи, - весь похiд
виважуватимемо. Й не тiльки похiд... Тому й залишив найнадiйнiших козакiв.
Солоно тут буде... А в тебе рука важка й серце хоробре.
- Таке вже й хоробре, - засоромився, аж спалахнули кiнчики великих
вiдстовбурчених вух, Мина в. - Солоно - то ще нiчого. Якби не було кисло.
- Оскоми не наб' мо. - Сiрко висипав з люльки жар у суху траву, й вона
спалахнула. Не пiдводячись, розiтер пiдошвою вогонь, показав люлькою на