Страница:
заструменить з не© золота яса слави, волi i щастя.
* * *
Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов з очерету
до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй - плетегого з червоно© лози
коша. У кошi тiпало хвостами пiвтора десятка карасiв, два лини та
чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала
(солi не було) - висипав ©© в малесеньку, зарослу ситнягом саджалочку на
краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв ножика й
поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в днях, не загубити свят.
Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те,
подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрi м, високi очерети
по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем хмари
горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У травi
блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi - вночi пройшов дощ,
- вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денно© пори не
бува прохолоди навiть пiсля дощу. Пахло перепаленим на сонцi дроком,
гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки васильки
й безсмертники. Зараз тут тiльки васильки й безсмертники. Весною - i
веронiка, i козельцi, i вiвсяна крупка, i голубi, жовтi та оранжевi
пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани - то кров. Козацька кров, яка
пролилася в землю i знову встала з не©. Вони тут пломенiють густо, багато
©© пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi - козацькi. Хiба можна
©сти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може б, i не
подумав про це.
В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут вiчнi, як i цей
степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона найповнiша.
Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави стоять нiмi,
мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi, дарма що пливе на
широко розпластаних крилах, крила тi зовсiм не ворушаться, й тодi
зда ться, що пiдорл той плава тут з вiку-правiку. Весь день пряжило
сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота.
Наступав вечiр, але тиша не зрушилася, вона тiльки помiняла лад. I
вечiрнiй крик перепела не будив ©©, ©© збудить лише табун тарпанiв. Але й
то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока. I навiть
коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив тугий
вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до само©
землi, впадуть бiлопiннi ковили, й шорстко заворушиться курай, i
прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не будуть для
людини живим звуком. То дзвенiтиме i свистiтиме тиша, яка на ту мить
помiняла свою барву.
Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi.
По той бiк болота закричав деркач, над самою Мокi вою головою
попискували в гнiздi пташенята. Вони теж були голосом тишi. Синицi
поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили з ним у
дружбi. Вiн радiв ©м тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до дупла
- чи пiдросли? Недавно вони почали вилiтати, сiдали на землянку, на
кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще кiлька днiв - i покинуть
дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно.
Треба було лаштувати вечерю, в росянiй травi лежав залишений з
сьогоднiшнього улову лящ, вiн уже заснув. Мокiй вийняв ножика-скiска,
присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не ©дуть козаки iз залоги, не
везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом другий тиждень
стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок знав i
лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А зараз Мокiй
ще багатiй: риба, смалець барсучий i навiть сушена по-татарськи -
пастурмою - яловичина.
Сироватка подумав, що, може-таки, накопати дико© цибулi та зварити юшки
з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув
неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки на горбку
помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, ©© нахиляв вiтер.
Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував iз хмарами, жаркий
степовий упав, а нiчний ще не пiднявся, навiть на в'язi не ворушилося
листя, трави ж були густо внизанi росами. Так швидко мiг промчати лише
сайгак. Мабуть, його налякав вовк або рись. Проте, подумав, бiля куги
давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не було поблизу звiриних
лiгвиськ.
Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все
там було як завжди, - тиша, й спокiй, i орли у високостi, i сайгаки в
долинi, i татарський табун далеко на обрi© - не бiля пограниччя, де трави
як очерет, а значно далi, в сторону моря, - проте дещо й змiнилося.
Звечора гудiв степ - татари забрали вiдгульних коней, вночi також
пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у захiднiй сторонi кружляли птахи.
Чого? Хто ©х потривожив?
Вiн розiгнувся й швидко пiшов до Слiпо©. Над Сироватчиною головою
навкiс проти сонця стрiлами шугонуло дво соколiв-сапсанiв. Ця пара жила
десь неподалiк у степу й завше дивувала Мокiя сiмейною злагодою. Вони
любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому каменi, там
милували одне одного, звiдти назирали здобич. Щойно Сироватка сходив з
могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що вони пантрують з
високостi, коли вiн звiльнить ©м мiсце. Сироватка й зараз подумав, що
сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його верхiвки й
круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести ©х поглядом, бо побачив
великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi
- летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й полетiли
попiд могилою. Бризкала з-пiд копитець роса, запiнилася, захвилювалася
тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини.
Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав, хоч думкою
заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони часто кружляють над степом.
Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало ворожого
зрушення: нога© мирно кочували в сво©х землях малими ордами, кримськi
татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi
вивiдники, про це казали й чумаки, котрi про©здили повз бекети. Запорожцi
майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсi©. Тодi бекети пильнують
вдень i вночi, а залоги висилають у степ кiнну сторожу. Зараз кiнно©
сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки почувалися безпечно. То
бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув
зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око, срiблилися росами ковили,
степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха.
Тiльки праворуч, далеко-далеко, стелилася сiра пляма. Сонце слiпило
Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг
розгледiти, що то бiжать тарпани. Тепер уже не мав сумнiву - степ
гвалтувала орда. Вона ось-ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка поки
що не знав. Хитрий лис i драпiжний вовк, татарин приспав козачу
сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки.
Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, - за довгi роки сторожi,
ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, -
припав вухом до гранiту. Спершу не почув нiчого - тiльки студенiсть
каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi, та тихий посвист вiтерцю, що
ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через камiнь пiсок,
вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь
чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось, згасало.
Але то було оманливе вражiння, гудiння, примовкнувши, спалахнуло знову,
вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате густiшим, твердiшим, воно
котилося хвилями - то бiльшими, то меншими. Здавалося, там, усерединi
могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько гуде й
постогну . Сироватка схопився на ноги, вийняв трут i кресало. Вдарив
виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку трута заяснiли
двi червонi цятки. Одна щезла, а друга вчепилася. Мокiй замахав рукою,
роздмухуючи ©©. Коли од трута запахло димком, вигрiб з-пiд каменя
припасений на отаку дощову пору вiхоть сухо© трави, впхнув у не© трут.
Тепер дмухав з усi © сили, йому враз стало жарко - чи з натуги, чи од
того, що довго не загорялося сiно, нарештi воно спалахнуло, й вiн
пiдiпхнув вiхоть пiд купу хмизу. Вона була висока - майже по груди
Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена зверху та з
бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу - дрiбний хмиз, полин
та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало червоне,
салапнуло кiлька разiв короткими язиками й погасло. Сироватка дмухав у
чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще кiлька
разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав, обличчя йому
вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво короткi
патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод, i страх пiднiмався
вiд живота терпкою хвилею вгору. Приколиханий тишею степу, не помiняв
унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля так намокнуть. Проте
добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього. Там зiбралися лiнькуватi
козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один навiть тiкав, i його
завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони спокiйненько грають у
карти або сплять, а може, й зовсiм по©хали на залогу.
Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу, й за щось незмiрне
бiльше, велике-велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн
про нього мовби нiколи й не думав, а воно жило в серцi само по собi,
виколихане в цьому степу, напо не цими хмарами, виспiване материною
пiснею, загартоване погуками звитяжно© золото© яси.
Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в укра©нськi
вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи впадуть мертвi,
захопленi зненацька козаки. Все - од маленького вогника, котрий погас, i в
Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув, що таким
робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до
землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на
якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лиша слiд, що татари по
ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi бурхало
полум'я, ноги пiдламувались, i на вершечок могили вже добирався майже
плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз, кидав
обаполи. Кра м ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид,
неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню, знову роздмухав
вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал затрiщав, засичало, як i
першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям.
Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими
рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн
усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички згоряли, а великi бралися чорною
смагою, але не займалися. Вогонь мовби ви©дав дiрку всерединi, пожирав, що
легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився об колючки
степово© грушки, запихав його в гаряче дупло, з окiл котрого червонiли
обгорiлi патички, - полум'я, однак, не схоплювало всi © купи. Вiн придавив
©© грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а позаду вже стугонiли копита,
форкали конi, вигукували чаушi - все те котилося однi ю хвилею, котра
пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло на вершечку могили, серце.
Сироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось-ось обтечуть
могилу, дим ви©дав йому очi, а вогонь трiпотiв тiльки на денцi купи,
розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко оглянувся
назад - в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви, бiлi,
немовби розтягненi, плями облич, - похилився вперед i вилiз на купу. Вона
затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило ©© сотнею вогняних
язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя татарам, що летiли до
могили, вимахували шаблями, залiзними й кизиловими булавами, арканами,
алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки-но скотилося за пруг,
але було ще зовсiм видно. Сироватка добре бачив сво©х ворогiв,
розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, ©х були тисячi,
переднi вже доскочили могили, а заднi вкрили степ до видноколу. Серце
Сироватцi закипiло ненавистю, вiн аж простер вперед руки, рвонувся
навстрiч сво©м лютим ворогам. Це вони порубали його батька та матiр, це
вони забрали в полон його Лаврiна й оддали проклятому турчину, щоб той
розiрвав його на залiзних гаках. А тепер бiжать, щоб порубати його
побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його землю, ©©
трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить ©х, поставить супроти них
сво серце.
Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики
полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його бiлими
клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з-пiд Сироватчиних нiг,
обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i пояс,
i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Вiн стояв i горiв, як
свiчка. Душа козача летiла до бога, а серце - до Великого Лугу, до
маленько© слободи Драбинiвки, до людей, до Укра©ни.
* * *
Ополуднi тро козакiв пiд'©хали до могили. Обкружлявши довкола Слiпо©,
погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней лiвим кра м
балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок iз пшоном,
скочивши на землю, вiн кинув його в траву, розгнуздав, стриножив коня.
Дво iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги, впевнившись,
що там нiкого нема , посiдали в травi, повиймали люльки. То були вже
немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю, волiли
дочекатися, коли вона об'явиться ©м сама.
Третiй, молодий, рвiйний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись
пiдсакою в саджалцi, пiшов до могили. Це був Фiлон. Витягуючи шию,
роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та безбережжя.
В самому Фiлоновi сталися перемiни: посуворiшало обличчя, густiше
просiявся вус, потемнiли очi, проте в них буяла все та ж нспогамована
вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм перевеслi пояса,
котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно повертався в залогу, але
путь ©м лягала повз Сироватчину кугу, i вони за©хали сюди. Вiн сходив на
могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну
вiдвагу, прислужитися товариству, стати врiвень з iншими товаришами
куреня. Мусить заслужити тi © честi власною хоробрiстю, власною шаблею.
Тиждень проблукали в степах i не зустрiли жодного чимбулу, жодного
татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось iз
них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось i валечного
козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг добутись на
Запорожжя. Ще й обiцявся бути йому за батька при якiйсь сво©й лихiй
пригодi. При якiй саме - не запам'ятав, щось таке сталося з Сироватчиним
сином, i вiн ©хав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як-то вiн стрiне його
зараз?
Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон прибiг од
могили й об'явив ©м страшну вiсть. Спершу вони не повiрили, але Фiлоновi
очi, у яких каламутився жах, упевнили ©х, i вони посхоплювалися й пiшли до
могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили, й
чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли у
важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi,
не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi гранiту
вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки злютованi во дино
звитягою й смертю.
Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпо©, бiля уламка гранiту.
Там, де козак ховався од ляського, татарського та iнших вiтрiв, подавав
знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi,
завтра, позавтра - сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу боговi,
сумною черiдкою вернулися до землянки. Конi ще не напаслися й не
перепочили, але треба було ©хати й розказати козакам на бекетi й отаману
на залозi, що ото вчора Сироватка востанн подав ©м знак, що його вогонь
востанн пробiг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував
християнський люд. Тепер ©м доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало
дозорця попереду.
Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика двi вовчi
шкури, а зi стiн - кiлька сайгачих, якi захищали Сироватку вiд холоду,
були сухi, годилися на товар (живому - живе), вiдшукали за стропом
тестамент у дерев'янiй скриньцi, прочитали його. "Вручаючи душу свою
вседержителю мо му богу-вiтцю, сво©м останнiм тестаментом, - писав
Сироватка, - заповiдаю, скiльки мо © мiзерi©, щоб по смертi мо©й наглiй од
татарського чи турецького меча турбацi© не було, i зголошую: ратище,
жупанок зелений, сливе новий, без дiрок, коня з кульбакою - кумовi
Шевчику. Курiнному - шаблю-домаху, кошовому. Сiрку Iвану Дмитровому, -
люльку-стамбулку зi срiбним обiдком. Маю грошi, закопанi в Вiйськовiй
Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над риком авиним, в трьох ступнях на
схiд од дубового пнища при дубовi з приламаним верхом - сорок срiбних
талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять - поповi у
церкву на спомин душi... - В цьому мiсцi козак затнувся, слово було
замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера - "с", друга "и",
а двi останнi зовсiм перекресленi, й так, не розiбравши, докiнчив: -
...мого Лаврiна Перехреста, а всю решту - на малих дiтей на Сiчi, сирiч
сирiт".
Козак вклав тестамент назад у скриньку, засунув ©© за пазуху. Коли
запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю,
Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив ©х.
- Не треба - сказав тихо. - Стане менi в пригодi. Я лишусь тут. Козаки
не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й по©хали. Фiлон трохи
провiв ©х, довго дивився вслiд. Запорожцi, здавалося, пливли у високих
травах, ©хнi постатi зменшувалися на очах, ось вони на мить зупинилися,
повдягали на ратища шапки, помахали йому. А тодi припустили конi й
помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться до
обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула Фiлоновi в голову:
забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi ранком згубив. Вiн аж
рвонувся навздогiн та й зупинився. Що мiг удiяти - запорожцi вже не
помiтять знакiв, не почують голосу.
Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку. Зупинився
пiд в'язком, розглядався. Тут мав жити. Бiля само© землянки помiтив
прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш, одклав убiк дернину, розгрiб
попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом на самому
днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить
заяснiла, а далi почала швидко зменшуватися, поступатися мiсцем
попелясто-сiрiй паморозi, котра стискувала вогник з усiх бокiв. Фiлон
вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати на не©, а правою скуб
вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину
на пiдпал i дмухав легенько, боячись загасити iскру, що ледве мрiла.
Здавалося, вона ось-ось згасне.
Вона й справдi згасла. Але за мить, коли червона крапка щезла навiки,
затрiщала вовна, вiдтак з не© вискочив маленький вогняний чортик i вхопив
червоними зубами бадилину. Бадилина спалахнула, пiдпалила сусiдню -
загорiлася вся купка. Фiлон кидав наверх бiльшi бадилини, очерет, хмиз.
Тепер не боявся, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в ямцi на могилi,
а тим часом виварить у попелi губку.
Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у кузi сокиру й,
роззувшись, полiз у лози. За якийсь час нiс на могилу чималу в'язку
сушняку. Поклав його на чорнiм згарищi, а сам приклав до чола руку,
дивився в степ. Тiльки не в козачий бiк, а в кримський, татарський. Йому
ще раз пригадалися Сiрковi слова: "Святе мiсце - чати. Найсвятiше на всiй
Укра©нi!"
1970-1974 pp., 1984-1985 pр.
ПIСЛЯМОВА
Вiдтворенi Ю. Мушкетиком у художнiй формi подi© та факти належать до
найбiльш складних i суперечливих в iсторичнiй долi укра©нського народу.
Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, якi охопили
практично всi сфери життя укра©нських земель - економiку,
суспiльно-полiтичнi вiдносини та етнокультурнi процеси. Бiльшiсть iз них
були викликанi подiями визвольно© вiйни 1648 - 1654 pp. та возз' днанням
Укра©ни з Росi ю, в ходi яких була вирiшена не лише етно-полiтична
проблема, але й досягнутi неперевершенi за сво ю глибиною соцiальнi
результати (звичайно, в межах панiвно© феодально© суспiльно-економiчно©
формацi©). Переяславський акт 1654 p. закрiпив сягаючу у глибину вiкiв
етнiчну днiсгь братнiх росiйського та укра©нського народiв. Водночас
сво ю геро©чною боротьбою народнi маси Укра©ни (селяни, рядовi козаки,
трудове населення мiст) завоювали ряд соцiальних прерогатив, якi вийшли
далеко за межi тих завдань, що ©х ставила в ходi вiйни панiвна верхiвка:
було знищено велике землеволодiння польських магнатiв i шляхти та iстотно
послаблено феодальну залежнiсть безпосереднiх виробникiв вiд сво©х
власникiв, сталися помiтнi змiни в класово-становiй структурi феодального
суспiльства, вiдбувався перерозподiл власницьких iнтересiв у сферi
промислового виробництва тощо. Але це були тiльки видимi ознаки соцiальних
здобуткiв визвольно© вiйни. Не менш важливе значення мали змiни у глибинах
суспiльно© свiдомостi селянсько-козацьких мас. Адже у них iстотно
порушився культивований вiками панiвним класом стереотип на корiнне
питання тогочасно© епохи - питання землi та волi. Безпосереднiй виробник
уперше вiдчув себе господарем становища, одержав можливiсть певною мiрою
вiльно розпоряджатися результатами сво © важко©, виснажливо© працi.
Подi© визвольно© вiйни i возз' днання Укра©ни з Росi ю внесли значнi
змiни у полiтичний статус укра©нських земель. У другiй половинi XVII ст.
тут зберiгалися певнi особливостi вiйськово-адмiнiстративного устрою,
податково© системи, митних кордонiв та iн. Законодавче цi особливостi
закрiплювали так званi "Статтi Богдана Хмельницького" вiд 21 березня 1654
р. та "Просительнi статтi" вiд 14 березня 1654 p., вiдомi в iсторi© як
"Березневi статтi 1654 p.".
Проте "козацька шабля" не знищила (i не могла знищити) iснуючо©
феодально© системи. Панiвний клас - козацька старшина та укра©нська шляхта
- уже в першi пово ннi роки став на шлях наступу на соцiальнi здобутки
трудящих. Гетьмани i генеральна старшина, а слiдом за ними полковники i
дрiбнiшi старшини - обознi, суддi, писарi, осавули, хорунжi, сотники -
прагнули в першу чергу змiцнити матерiальнi основи свого привiлейованого
становища - розширити i закрiпити за собою земельнi багатства, посiсти
домiнуюче мiсце в ремiсниче промисловiи сферi, торгiвлi i т п Паралельно
вiдбувався планомiрнии наступ, спрямований на обмеження, а в перспективi -
остаточну заборону переходiв селян вiд одного власника до iншого Процес
обмеження особисто© свободи безпосереднiх виробникiв супроводжувався
зростанням рiзних форм феодально© ренти, численних державних повинностей i
поборiв
Козацька старшина Укра©ни, спираючись у проведеннi сво © соцiально©
полiтики на царизм, прагнула консолiдуватися з панiвним класом Росiйсько©
держави, зайняти повноправне мiсце на феодальнiй i рархiчнiй драбинi. В
небуття йшли часи вiдносно демократичного козацького устрою, а феодально
крiпосницькi тенденцi© стали визначальними в усiх сферах економiчного
життя i надбудовних iнституцiй тогочасного суспiльства
У другiй половинi XVII ст. рiзко ускладнилося полiтичне становище
укра©нських земель. Шляхетська Польща, не вiдмовившись вiд сво©х
великодержавних устремлiнь, почала вiдкриту агресiю проти Росiйсько©
держави. Не залишили сво©х давнiх намiрiв поневолити укра©нськi землi
також султанська Туреччина i ©© васал - Кримське ханство. Складною i
напруженою була внутрiшня полiтична ситуацiя. Смерть гетьмана Б.
Хмельницького (1657 р.) розв'язала руки частинi козацько© старшини, яка
групувалася навколо колишнього генерального писаря I. Виговського, що став
на шлях вiдкрито© зради iнтересiв укра©нського народу. У 1660 р
Правобережна Укра©на знову потрапила пiд владу Речi Посполито©. Тут
розпочалася калейдоскопiчна змiна марiонеткових гетьманiв та генерально©
старшини. Позбавленi реально© пiдтримки з боку народу, вони з'являлися i
зникали з полiтично© арени, залишаючи пiсля себе пограбованi й спаленi
дотла села та мiста, тисячi загублених людських життiв.
У вiдповiдь на посилення соцiального гнiту та зрадницьку полiтику
старшинських згрупувань по Укра©нi прокотилася могутня хвиля народних
виступiв. У 1657 - 1658 рр. у полум'© повстання, очолюваного патрiотами
сподвижниками Б. Хмельницького полковником М. Пушкарем i кошовим отаманом
Я. Барабашом, запахкотiла Лiвобережна Укра©на. В 1663-1665 рр. розгорнувся
масовий народний рух селянсько-козацьких мас Правобережжя. Загони I.
Поповича, I. Сербина I. Децика, В. Дрозденка та iнших контролювали великi
райони Паволоцького полку, Полiсся, Ки©вщини, Брацлавщини. У 1666 р.
вiдбувся виступ проти старшини i царських во вод козакiв Переяславського
полку. Це лише незначна частка збройних повстань i виступiв, якi охопили
землi Укра©ни в 50 - 60-х рр. XVII ст.
Таким був iсторичний фон, на якому розгортаються основнi сюжетнi лiнi©
роману Ю Мушкетика "Яса".
Автор обмежив свою розповiдь хронологiчними рамками 70-х рр. XVII ст.
Проте досить часто вiн робить екскурси у минуле (часи визвольно© вiйни
* * *
Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов з очерету
до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй - плетегого з червоно© лози
коша. У кошi тiпало хвостами пiвтора десятка карасiв, два лини та
чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала
(солi не було) - висипав ©© в малесеньку, зарослу ситнягом саджалочку на
краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв ножика й
поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в днях, не загубити свят.
Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те,
подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрi м, високi очерети
по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем хмари
горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У травi
блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi - вночi пройшов дощ,
- вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денно© пори не
бува прохолоди навiть пiсля дощу. Пахло перепаленим на сонцi дроком,
гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки васильки
й безсмертники. Зараз тут тiльки васильки й безсмертники. Весною - i
веронiка, i козельцi, i вiвсяна крупка, i голубi, жовтi та оранжевi
пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани - то кров. Козацька кров, яка
пролилася в землю i знову встала з не©. Вони тут пломенiють густо, багато
©© пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi - козацькi. Хiба можна
©сти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може б, i не
подумав про це.
В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут вiчнi, як i цей
степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона найповнiша.
Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави стоять нiмi,
мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi, дарма що пливе на
широко розпластаних крилах, крила тi зовсiм не ворушаться, й тодi
зда ться, що пiдорл той плава тут з вiку-правiку. Весь день пряжило
сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота.
Наступав вечiр, але тиша не зрушилася, вона тiльки помiняла лад. I
вечiрнiй крик перепела не будив ©©, ©© збудить лише табун тарпанiв. Але й
то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока. I навiть
коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив тугий
вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до само©
землi, впадуть бiлопiннi ковили, й шорстко заворушиться курай, i
прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не будуть для
людини живим звуком. То дзвенiтиме i свистiтиме тиша, яка на ту мить
помiняла свою барву.
Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi.
По той бiк болота закричав деркач, над самою Мокi вою головою
попискували в гнiздi пташенята. Вони теж були голосом тишi. Синицi
поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили з ним у
дружбi. Вiн радiв ©м тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до дупла
- чи пiдросли? Недавно вони почали вилiтати, сiдали на землянку, на
кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще кiлька днiв - i покинуть
дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно.
Треба було лаштувати вечерю, в росянiй травi лежав залишений з
сьогоднiшнього улову лящ, вiн уже заснув. Мокiй вийняв ножика-скiска,
присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не ©дуть козаки iз залоги, не
везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом другий тиждень
стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок знав i
лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А зараз Мокiй
ще багатiй: риба, смалець барсучий i навiть сушена по-татарськи -
пастурмою - яловичина.
Сироватка подумав, що, може-таки, накопати дико© цибулi та зварити юшки
з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув
неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки на горбку
помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, ©© нахиляв вiтер.
Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував iз хмарами, жаркий
степовий упав, а нiчний ще не пiднявся, навiть на в'язi не ворушилося
листя, трави ж були густо внизанi росами. Так швидко мiг промчати лише
сайгак. Мабуть, його налякав вовк або рись. Проте, подумав, бiля куги
давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не було поблизу звiриних
лiгвиськ.
Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все
там було як завжди, - тиша, й спокiй, i орли у високостi, i сайгаки в
долинi, i татарський табун далеко на обрi© - не бiля пограниччя, де трави
як очерет, а значно далi, в сторону моря, - проте дещо й змiнилося.
Звечора гудiв степ - татари забрали вiдгульних коней, вночi також
пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у захiднiй сторонi кружляли птахи.
Чого? Хто ©х потривожив?
Вiн розiгнувся й швидко пiшов до Слiпо©. Над Сироватчиною головою
навкiс проти сонця стрiлами шугонуло дво соколiв-сапсанiв. Ця пара жила
десь неподалiк у степу й завше дивувала Мокiя сiмейною злагодою. Вони
любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому каменi, там
милували одне одного, звiдти назирали здобич. Щойно Сироватка сходив з
могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що вони пантрують з
високостi, коли вiн звiльнить ©м мiсце. Сироватка й зараз подумав, що
сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його верхiвки й
круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести ©х поглядом, бо побачив
великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi
- летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й полетiли
попiд могилою. Бризкала з-пiд копитець роса, запiнилася, захвилювалася
тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини.
Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав, хоч думкою
заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони часто кружляють над степом.
Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало ворожого
зрушення: нога© мирно кочували в сво©х землях малими ордами, кримськi
татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi
вивiдники, про це казали й чумаки, котрi про©здили повз бекети. Запорожцi
майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсi©. Тодi бекети пильнують
вдень i вночi, а залоги висилають у степ кiнну сторожу. Зараз кiнно©
сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки почувалися безпечно. То
бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув
зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око, срiблилися росами ковили,
степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха.
Тiльки праворуч, далеко-далеко, стелилася сiра пляма. Сонце слiпило
Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг
розгледiти, що то бiжать тарпани. Тепер уже не мав сумнiву - степ
гвалтувала орда. Вона ось-ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка поки
що не знав. Хитрий лис i драпiжний вовк, татарин приспав козачу
сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки.
Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, - за довгi роки сторожi,
ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, -
припав вухом до гранiту. Спершу не почув нiчого - тiльки студенiсть
каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi, та тихий посвист вiтерцю, що
ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через камiнь пiсок,
вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь
чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось, згасало.
Але то було оманливе вражiння, гудiння, примовкнувши, спалахнуло знову,
вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате густiшим, твердiшим, воно
котилося хвилями - то бiльшими, то меншими. Здавалося, там, усерединi
могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько гуде й
постогну . Сироватка схопився на ноги, вийняв трут i кресало. Вдарив
виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку трута заяснiли
двi червонi цятки. Одна щезла, а друга вчепилася. Мокiй замахав рукою,
роздмухуючи ©©. Коли од трута запахло димком, вигрiб з-пiд каменя
припасений на отаку дощову пору вiхоть сухо© трави, впхнув у не© трут.
Тепер дмухав з усi © сили, йому враз стало жарко - чи з натуги, чи од
того, що довго не загорялося сiно, нарештi воно спалахнуло, й вiн
пiдiпхнув вiхоть пiд купу хмизу. Вона була висока - майже по груди
Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена зверху та з
бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу - дрiбний хмиз, полин
та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало червоне,
салапнуло кiлька разiв короткими язиками й погасло. Сироватка дмухав у
чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще кiлька
разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав, обличчя йому
вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво короткi
патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод, i страх пiднiмався
вiд живота терпкою хвилею вгору. Приколиханий тишею степу, не помiняв
унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля так намокнуть. Проте
добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього. Там зiбралися лiнькуватi
козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один навiть тiкав, i його
завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони спокiйненько грають у
карти або сплять, а може, й зовсiм по©хали на залогу.
Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу, й за щось незмiрне
бiльше, велике-велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн
про нього мовби нiколи й не думав, а воно жило в серцi само по собi,
виколихане в цьому степу, напо не цими хмарами, виспiване материною
пiснею, загартоване погуками звитяжно© золото© яси.
Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в укра©нськi
вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи впадуть мертвi,
захопленi зненацька козаки. Все - од маленького вогника, котрий погас, i в
Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув, що таким
робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до
землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на
якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лиша слiд, що татари по
ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi бурхало
полум'я, ноги пiдламувались, i на вершечок могили вже добирався майже
плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз, кидав
обаполи. Кра м ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид,
неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню, знову роздмухав
вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал затрiщав, засичало, як i
першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям.
Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими
рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн
усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички згоряли, а великi бралися чорною
смагою, але не займалися. Вогонь мовби ви©дав дiрку всерединi, пожирав, що
легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився об колючки
степово© грушки, запихав його в гаряче дупло, з окiл котрого червонiли
обгорiлi патички, - полум'я, однак, не схоплювало всi © купи. Вiн придавив
©© грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а позаду вже стугонiли копита,
форкали конi, вигукували чаушi - все те котилося однi ю хвилею, котра
пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло на вершечку могили, серце.
Сироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось-ось обтечуть
могилу, дим ви©дав йому очi, а вогонь трiпотiв тiльки на денцi купи,
розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко оглянувся
назад - в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви, бiлi,
немовби розтягненi, плями облич, - похилився вперед i вилiз на купу. Вона
затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило ©© сотнею вогняних
язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя татарам, що летiли до
могили, вимахували шаблями, залiзними й кизиловими булавами, арканами,
алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки-но скотилося за пруг,
але було ще зовсiм видно. Сироватка добре бачив сво©х ворогiв,
розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, ©х були тисячi,
переднi вже доскочили могили, а заднi вкрили степ до видноколу. Серце
Сироватцi закипiло ненавистю, вiн аж простер вперед руки, рвонувся
навстрiч сво©м лютим ворогам. Це вони порубали його батька та матiр, це
вони забрали в полон його Лаврiна й оддали проклятому турчину, щоб той
розiрвав його на залiзних гаках. А тепер бiжать, щоб порубати його
побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його землю, ©©
трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить ©х, поставить супроти них
сво серце.
Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики
полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його бiлими
клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з-пiд Сироватчиних нiг,
обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i пояс,
i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Вiн стояв i горiв, як
свiчка. Душа козача летiла до бога, а серце - до Великого Лугу, до
маленько© слободи Драбинiвки, до людей, до Укра©ни.
* * *
Ополуднi тро козакiв пiд'©хали до могили. Обкружлявши довкола Слiпо©,
погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней лiвим кра м
балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок iз пшоном,
скочивши на землю, вiн кинув його в траву, розгнуздав, стриножив коня.
Дво iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги, впевнившись,
що там нiкого нема , посiдали в травi, повиймали люльки. То були вже
немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю, волiли
дочекатися, коли вона об'явиться ©м сама.
Третiй, молодий, рвiйний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись
пiдсакою в саджалцi, пiшов до могили. Це був Фiлон. Витягуючи шию,
роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та безбережжя.
В самому Фiлоновi сталися перемiни: посуворiшало обличчя, густiше
просiявся вус, потемнiли очi, проте в них буяла все та ж нспогамована
вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм перевеслi пояса,
котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно повертався в залогу, але
путь ©м лягала повз Сироватчину кугу, i вони за©хали сюди. Вiн сходив на
могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну
вiдвагу, прислужитися товариству, стати врiвень з iншими товаришами
куреня. Мусить заслужити тi © честi власною хоробрiстю, власною шаблею.
Тиждень проблукали в степах i не зустрiли жодного чимбулу, жодного
татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось iз
них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось i валечного
козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг добутись на
Запорожжя. Ще й обiцявся бути йому за батька при якiйсь сво©й лихiй
пригодi. При якiй саме - не запам'ятав, щось таке сталося з Сироватчиним
сином, i вiн ©хав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як-то вiн стрiне його
зараз?
Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон прибiг од
могили й об'явив ©м страшну вiсть. Спершу вони не повiрили, але Фiлоновi
очi, у яких каламутився жах, упевнили ©х, i вони посхоплювалися й пiшли до
могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили, й
чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли у
важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi,
не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi гранiту
вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки злютованi во дино
звитягою й смертю.
Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпо©, бiля уламка гранiту.
Там, де козак ховався од ляського, татарського та iнших вiтрiв, подавав
знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi,
завтра, позавтра - сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу боговi,
сумною черiдкою вернулися до землянки. Конi ще не напаслися й не
перепочили, але треба було ©хати й розказати козакам на бекетi й отаману
на залозi, що ото вчора Сироватка востанн подав ©м знак, що його вогонь
востанн пробiг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував
християнський люд. Тепер ©м доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало
дозорця попереду.
Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика двi вовчi
шкури, а зi стiн - кiлька сайгачих, якi захищали Сироватку вiд холоду,
були сухi, годилися на товар (живому - живе), вiдшукали за стропом
тестамент у дерев'янiй скриньцi, прочитали його. "Вручаючи душу свою
вседержителю мо му богу-вiтцю, сво©м останнiм тестаментом, - писав
Сироватка, - заповiдаю, скiльки мо © мiзерi©, щоб по смертi мо©й наглiй од
татарського чи турецького меча турбацi© не було, i зголошую: ратище,
жупанок зелений, сливе новий, без дiрок, коня з кульбакою - кумовi
Шевчику. Курiнному - шаблю-домаху, кошовому. Сiрку Iвану Дмитровому, -
люльку-стамбулку зi срiбним обiдком. Маю грошi, закопанi в Вiйськовiй
Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над риком авиним, в трьох ступнях на
схiд од дубового пнища при дубовi з приламаним верхом - сорок срiбних
талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять - поповi у
церкву на спомин душi... - В цьому мiсцi козак затнувся, слово було
замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера - "с", друга "и",
а двi останнi зовсiм перекресленi, й так, не розiбравши, докiнчив: -
...мого Лаврiна Перехреста, а всю решту - на малих дiтей на Сiчi, сирiч
сирiт".
Козак вклав тестамент назад у скриньку, засунув ©© за пазуху. Коли
запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю,
Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив ©х.
- Не треба - сказав тихо. - Стане менi в пригодi. Я лишусь тут. Козаки
не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й по©хали. Фiлон трохи
провiв ©х, довго дивився вслiд. Запорожцi, здавалося, пливли у високих
травах, ©хнi постатi зменшувалися на очах, ось вони на мить зупинилися,
повдягали на ратища шапки, помахали йому. А тодi припустили конi й
помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться до
обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула Фiлоновi в голову:
забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi ранком згубив. Вiн аж
рвонувся навздогiн та й зупинився. Що мiг удiяти - запорожцi вже не
помiтять знакiв, не почують голосу.
Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку. Зупинився
пiд в'язком, розглядався. Тут мав жити. Бiля само© землянки помiтив
прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш, одклав убiк дернину, розгрiб
попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом на самому
днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить
заяснiла, а далi почала швидко зменшуватися, поступатися мiсцем
попелясто-сiрiй паморозi, котра стискувала вогник з усiх бокiв. Фiлон
вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати на не©, а правою скуб
вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину
на пiдпал i дмухав легенько, боячись загасити iскру, що ледве мрiла.
Здавалося, вона ось-ось згасне.
Вона й справдi згасла. Але за мить, коли червона крапка щезла навiки,
затрiщала вовна, вiдтак з не© вискочив маленький вогняний чортик i вхопив
червоними зубами бадилину. Бадилина спалахнула, пiдпалила сусiдню -
загорiлася вся купка. Фiлон кидав наверх бiльшi бадилини, очерет, хмиз.
Тепер не боявся, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в ямцi на могилi,
а тим часом виварить у попелi губку.
Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у кузi сокиру й,
роззувшись, полiз у лози. За якийсь час нiс на могилу чималу в'язку
сушняку. Поклав його на чорнiм згарищi, а сам приклав до чола руку,
дивився в степ. Тiльки не в козачий бiк, а в кримський, татарський. Йому
ще раз пригадалися Сiрковi слова: "Святе мiсце - чати. Найсвятiше на всiй
Укра©нi!"
1970-1974 pp., 1984-1985 pр.
ПIСЛЯМОВА
Вiдтворенi Ю. Мушкетиком у художнiй формi подi© та факти належать до
найбiльш складних i суперечливих в iсторичнiй долi укра©нського народу.
Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, якi охопили
практично всi сфери життя укра©нських земель - економiку,
суспiльно-полiтичнi вiдносини та етнокультурнi процеси. Бiльшiсть iз них
були викликанi подiями визвольно© вiйни 1648 - 1654 pp. та возз' днанням
Укра©ни з Росi ю, в ходi яких була вирiшена не лише етно-полiтична
проблема, але й досягнутi неперевершенi за сво ю глибиною соцiальнi
результати (звичайно, в межах панiвно© феодально© суспiльно-економiчно©
формацi©). Переяславський акт 1654 p. закрiпив сягаючу у глибину вiкiв
етнiчну днiсгь братнiх росiйського та укра©нського народiв. Водночас
сво ю геро©чною боротьбою народнi маси Укра©ни (селяни, рядовi козаки,
трудове населення мiст) завоювали ряд соцiальних прерогатив, якi вийшли
далеко за межi тих завдань, що ©х ставила в ходi вiйни панiвна верхiвка:
було знищено велике землеволодiння польських магнатiв i шляхти та iстотно
послаблено феодальну залежнiсть безпосереднiх виробникiв вiд сво©х
власникiв, сталися помiтнi змiни в класово-становiй структурi феодального
суспiльства, вiдбувався перерозподiл власницьких iнтересiв у сферi
промислового виробництва тощо. Але це були тiльки видимi ознаки соцiальних
здобуткiв визвольно© вiйни. Не менш важливе значення мали змiни у глибинах
суспiльно© свiдомостi селянсько-козацьких мас. Адже у них iстотно
порушився культивований вiками панiвним класом стереотип на корiнне
питання тогочасно© епохи - питання землi та волi. Безпосереднiй виробник
уперше вiдчув себе господарем становища, одержав можливiсть певною мiрою
вiльно розпоряджатися результатами сво © важко©, виснажливо© працi.
Подi© визвольно© вiйни i возз' днання Укра©ни з Росi ю внесли значнi
змiни у полiтичний статус укра©нських земель. У другiй половинi XVII ст.
тут зберiгалися певнi особливостi вiйськово-адмiнiстративного устрою,
податково© системи, митних кордонiв та iн. Законодавче цi особливостi
закрiплювали так званi "Статтi Богдана Хмельницького" вiд 21 березня 1654
р. та "Просительнi статтi" вiд 14 березня 1654 p., вiдомi в iсторi© як
"Березневi статтi 1654 p.".
Проте "козацька шабля" не знищила (i не могла знищити) iснуючо©
феодально© системи. Панiвний клас - козацька старшина та укра©нська шляхта
- уже в першi пово ннi роки став на шлях наступу на соцiальнi здобутки
трудящих. Гетьмани i генеральна старшина, а слiдом за ними полковники i
дрiбнiшi старшини - обознi, суддi, писарi, осавули, хорунжi, сотники -
прагнули в першу чергу змiцнити матерiальнi основи свого привiлейованого
становища - розширити i закрiпити за собою земельнi багатства, посiсти
домiнуюче мiсце в ремiсниче промисловiи сферi, торгiвлi i т п Паралельно
вiдбувався планомiрнии наступ, спрямований на обмеження, а в перспективi -
остаточну заборону переходiв селян вiд одного власника до iншого Процес
обмеження особисто© свободи безпосереднiх виробникiв супроводжувався
зростанням рiзних форм феодально© ренти, численних державних повинностей i
поборiв
Козацька старшина Укра©ни, спираючись у проведеннi сво © соцiально©
полiтики на царизм, прагнула консолiдуватися з панiвним класом Росiйсько©
держави, зайняти повноправне мiсце на феодальнiй i рархiчнiй драбинi. В
небуття йшли часи вiдносно демократичного козацького устрою, а феодально
крiпосницькi тенденцi© стали визначальними в усiх сферах економiчного
життя i надбудовних iнституцiй тогочасного суспiльства
У другiй половинi XVII ст. рiзко ускладнилося полiтичне становище
укра©нських земель. Шляхетська Польща, не вiдмовившись вiд сво©х
великодержавних устремлiнь, почала вiдкриту агресiю проти Росiйсько©
держави. Не залишили сво©х давнiх намiрiв поневолити укра©нськi землi
також султанська Туреччина i ©© васал - Кримське ханство. Складною i
напруженою була внутрiшня полiтична ситуацiя. Смерть гетьмана Б.
Хмельницького (1657 р.) розв'язала руки частинi козацько© старшини, яка
групувалася навколо колишнього генерального писаря I. Виговського, що став
на шлях вiдкрито© зради iнтересiв укра©нського народу. У 1660 р
Правобережна Укра©на знову потрапила пiд владу Речi Посполито©. Тут
розпочалася калейдоскопiчна змiна марiонеткових гетьманiв та генерально©
старшини. Позбавленi реально© пiдтримки з боку народу, вони з'являлися i
зникали з полiтично© арени, залишаючи пiсля себе пограбованi й спаленi
дотла села та мiста, тисячi загублених людських життiв.
У вiдповiдь на посилення соцiального гнiту та зрадницьку полiтику
старшинських згрупувань по Укра©нi прокотилася могутня хвиля народних
виступiв. У 1657 - 1658 рр. у полум'© повстання, очолюваного патрiотами
сподвижниками Б. Хмельницького полковником М. Пушкарем i кошовим отаманом
Я. Барабашом, запахкотiла Лiвобережна Укра©на. В 1663-1665 рр. розгорнувся
масовий народний рух селянсько-козацьких мас Правобережжя. Загони I.
Поповича, I. Сербина I. Децика, В. Дрозденка та iнших контролювали великi
райони Паволоцького полку, Полiсся, Ки©вщини, Брацлавщини. У 1666 р.
вiдбувся виступ проти старшини i царських во вод козакiв Переяславського
полку. Це лише незначна частка збройних повстань i виступiв, якi охопили
землi Укра©ни в 50 - 60-х рр. XVII ст.
Таким був iсторичний фон, на якому розгортаються основнi сюжетнi лiнi©
роману Ю Мушкетика "Яса".
Автор обмежив свою розповiдь хронологiчними рамками 70-х рр. XVII ст.
Проте досить часто вiн робить екскурси у минуле (часи визвольно© вiйни