Мушкетик Ю.. Яса

городок у серединi оборони.
- Треба нам досипати ту кучугуру. Очевидно, доведеться з не©
одбиватися. Йди збуди Носа i Гнилицю, а сам вiзьми кiлькоро сво©х та
про©дьте в лiву руку понад лиманом.

* * *

Вершник поставив коня цапки, аж зачепився шапкою за вишневе вiття,
крикнув, неначе рубонув шаблею: "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!"
Вершник промчав, а крик стояв, нiби завис у повiтрi й тремтiв, як
натягнена тятива. "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!" Його повторювали гори, вiн
бився у тiснiй долинi, вiдлунював од велетенських камiнних лобiв, що
нависли над ущелиною, гримiв, немов водоспад. Це було неначе пожежа темно©
ночi. Все звихрило в одну мить: татари металися, немов запамороченi, не
знаючи, куди податися, що робити. А тодi промчав кiнь без вершника, за ним
- залитий кров'ю татарин на незасiдланому конi, вiн устиг гукнути, що
козаки вже в Салачику - передмiстi, що там руба ться з ними мiська
сторожа, рвонув коня, а за кiлька скокiв звалився на бруковану дорогу
мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Вiн не доскакав до палацу з
п'ятдесят сажнiв.
Але чутка випередила його. В палацi зчинився несосвiтенний переполох.
Там тепер правив один володар - страх, вiн був дужчий за всi повелiння й
накази. Аги i бе© перемiшалися з простими во©нами, мурзи бiгли
наввипередки з маленькими, в непомiрне широких штанях, в довгих каптанах
арапчуками, внухи штовхали в плечi високих сановникiв поко©в, аби
звiльнити собi шлях до втечi.
До хана звiстка про напад гяурiв-козакiв долетiла не одразу. На той час
саме вiдбувалося засiдання дивану. Знудьгувавшись у Золотiй кiмнатi.
Селiм-Гiрей пiднявся на балкон у кiмнату дивану й собi. Балкон був густо
загратований дерев'яними гратами, нiхто з радникiв дивану нiколи не знав,
чи хан зараз там, чи його нема . А вiд того, що мiг сидiти там,
вiддавалися справам сповна й до кожного слова приплiтали ханове iм'я,
славили його один поперед одного. То було змагання лестивцiв, змагання, в
якому побивав той, хто добирав слiв вищих i солодших. Радники дивану до
засiдань готувалися тижнями, декотрi навiть наймали собi мудрецiв, щоб тi
писали ©м ©хнi казання наперед. До того ж це була дуже хитра гра: адже
вдавали, що хан ©х не чу , що говорять про нього позавiч. Вiн i справдi
сидiв не завжди, й багато лестощiв проливалося в порожнечу. А коли сидiв,
забавлявся: намагався вiдгадати, в чи му голосi бiльше щиростi, хто
примазу сво© слова медом, а в кого вони солодкi насправдi.
Сьогоднi радники дивану мов показилися, намагалися перекричати один
одного й за тим не почули, як закричала варта й забив на сполох чорний
барабан.
Коли в диван влетiв от-ага й гукнув, що во©ни семиголового дракона
Сiрка рубаються з во©нами пророка в Салачику, Селiм-Гiрей в першу мить
подумав, що от-ага проти звичаю наковтався зрання зеленого вина i йому
одурманiло в головi. Але, щойно спаралiзованi новиною радники на мить
вмовкли, вiн почув далекi, проте виразнi удари барабана:тум-тум-тум,
тум-тум-тум - i страх одiбрав у нього силу, аж довелося присiсти на
канапу. Але одразу ж пiдхопився, вибив ногою дерев'янi грати й, повиснувши
на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечi. Проте з дивану
вибiг останнiм, страх вимiв радникiв умить величезною мiтлою. Побачивши
хана, зупинився тiльки диван-ефендi. Вiн щось белькотiв, хан не слухав
його, рвонувся в двiр. Був у непiдперезаному халатi, зелена, як морська
вода, чалма розв'язалася й трiпотiла за плечима, неначе зламане пташине
крило. Хановi очi горiли переляком i злiстю, тонкi вуста були синi, аж
чорнi. Його тримав за поли сором, але i зупинитися не мiг, здавалося, ноги
самi бiгли по бiлих плитах. Слiдом за ним стрибав диван-ефендi зi срiбним
ослiнчиком у руках, на який хан опира ться ногами, коли сидить на сво му
ложi пiд час ради, либонь, i сам не знав, навiщо вхопив його. Дво
велетенського зросту татар бiгцем пiдвели хановi закульбаченого коня,
рудий гарячий румак, збурений криком i бiгом конюших, рвався, намагався
стати дибки, й татари ледве стримували його. Стрибав, реготав, вертiвся
дзигою божевiльний дервiш, i замацулений, зшитий з клаптiв халат на ньому
миготiв брудною райдугою, верещали в сералi хановi жiнки - до них нiхто не
бiг, щоб порятувати.
Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюшi метнулися вбоки,
й рудий румак, звившись, як змiй, помчав до пiвденних ворiт. Хан - вiчний
на землi, i вiчна його тiнь. Вона втiкала поперед хана, здавалося, ось-ось
одiрветься i щезне навiки. Бiля обкованих залiзом дверей порталу
залишилося п'ятеро чи четверо во©нiв велетенсько© статури у кольчугах i
шоломах-мiсюрках, страшних у сво му споко©. Всi вони були нiмi. Дво
тримали за поводи в'ючних коней, решта виносили з палацу коштовностi.
Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.
З лементом розбiгалися жiнки гарему, вони кумедно дрiботiли на високих
дерев'яних ходулях, падали, одна метнулася до коня в тороках, думаючи,
мабуть, що це для не©, але чорний мовчазний во©н ударив ©© держаком
нагайки по головi. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кiнсько©
волосiнi вiдкрилося, й, мабуть, вперше правовiрнi побачили обличчя
хансько© дружини. Це була жiнка дивно© вроди - молода, смаглява
черкешенка. Вона лежала горiлиць, ©© iзор[25] закотився, татарин якусь
мить дивився важким вогнистим поглядом на бiлу смужку тiла мiж червоними
шароварами й куценькою, яку матросiв iз галер, вишитою курточкою, а далi
вiдвернувся й заходився ув'язувати тороки. Черкешенка пiдвелася i одразу ж
впала, пiдвелася знову, оглянулася по двору й повiльно, як сновида,
побрела назад у гарем. Всi, кому пощастило вихопитись на коня, були вже
далеко.

* * *

Марко сидiв у сво му кутку за кипарисом, скулившись, зiбгавшись
калачиком, з двору його зовсiм не видно. Звiстка про козакiв тiпала ним,
мов пропасниця. В нього цокотiли зуби й тремтiли руки. Спочатку боявся, що
татари поженуть його з собою або й уб'ють, а коли побачив, що вони
полишили навiть жiнок гарему, зрозумiв: те йому не загрожу . Одначе страх
не полишав Ногайця, тепер вiн заповзав у душу з iншого боку: думкою, що
вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, - чутка була неймовiрна, таке
йому й у снi не снилося, щоб сюди, мiж крутi гори, в Зiницю Ока
правовiрних, як тi називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней,
- то тiльки запорожцi. Вони летять у помсту за ханову налогу на Сiч, а хто
показав татарам хiдник до Чортомлика? Либонь, козаки довiдалися про це вiд
полонених. Марковi од то© думки потемнiло в очах. Чомусь пригадалася паля
на рову за Сiччю, чималенький гострий стовп iз бляшаним вiстрям. Вона
заiржавiла вiд дощiв, од невжитку. Марко не пам'ятав, щоб кого садовили на
те вiстря. Хоч розповiдали: ранiше на ньому сконав не один зловорожець...
Стороною прокралася думка: може, його не впiзнають, адже зарiс бородою
до самих очей, давно не пiдрiзав чуба i нiби аж всохся лицем, якось
зазирнув у вiдро з водою, а звiдти глянув чоловiчок, схожий на лiсовика,
що ними по селах лякають дiтей Тодi щось заплакало в ньому: адже колись
потайки любив чепуритися, не раз задивлявся в люстерко, розглядав себе
нещадно, але й з певною думкою: як йому лiпше посмiхатися, яка шапка
личить бiльше i в який бiк зачесати чуприну. Тепер же оця перемiна в
обличчi мовби ставала в пригодi.
Й знову пригадав сво мiсце на ночiвлю в плетенiм хлiвi - на трухлявiй
просянiй соломi, прикритiй зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий
Луг, широкий i зелений, вольнi озера та зарiч-ки, й стислося серце.
У вуха йому вдарив голосний регiт, брязкiт ложок, тиха молитва з кутка
- домелю ться хтось з сiчових дiдiв i зирка строгим оком, але на нього не
потурають. Марка просять i з того кiнця сирна, й з цього, а курiнний
вдавано сердито присадовлю бiля себе: сiдай, нечестивцю, отут, не грiши
бiля святого хлiба. А сам, глухуватий, бо©ться, аби не пропустити якого
Маркового дотепу. "А що, як упасти на колiна перед кошовим... - зринуло
раптом... - Прийняти найбiльшу покуту... Вони добрi... Вони щирi... Нiколи
не карають тих, хто покаявся..."
Вiн злякався тi © думки. Не таку збродню вчинив, щоб запорожцi могли
простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибiгши за ворота на
мiсток, зупинився: куди тiкати? Долину з обох бокiв стиснули гори, не
високi, але крутi, здавалося, то величезнi бики обступили ©©. Пiд
Марковими ногами дзюркотiла рiчка, каламутна Чурук Су, вона текла
праворуч, по ущелинi, вподовж не© бiгли дорогою татари: пiшi й кiннi, на
вiслюках, на мулах, з клумаками й без нiчого. Скрипiли гарби, ревла
худоба, верещали жiнки. Натовп рiдiв з кожною хвилиною, тi, що втiкали,
злякано озиралися, в острасi втискаючи у плечi голови. Марко побiг i собi.
Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рiвно, потiм трiшки
сягнула вгору, тодi впала вниз, i враз мiсто залишилося позаду, дорога
роздiлилася на двi, бо розбiглася в двi руки ущелина: прямо й круто
праворуч. Марко побiг праворуч - туди бiгли майже всi втiкачi, хоча дорога
весь час бралася вгору; з право© руки повисли стрiмкi кручi, з лiво©
чорнiло провалля, часом воно зникало з поля зору - дорогу з обох бокiв
обступали хащi кизилу, в'язовнику, бересклету, вони переплелися вгорi,
затулили небо. Вiд того було мовби затишнiше.
В одному мiсцi посеред дороги лежав кiнь, жалiбно iржав, пiдводив лiву
ногу, вона була переламана, бiля коня валялися юки, один репнув, i з нього
точилося пшоно. Дорога була нерiвна, стрибала з каменя на камiнь, то тут,
то там каменi зводилися сторчаками, доводилось обминати ©х. Марко
захекався, вже не бiг, а йшов, важко брели i всi iншi втiкачi. Десь позаду
закричала жiнка, той крик пiдшмагнув, i люди знову побiгли. Марко
оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула у зеленiй
сутiнi, була тривожно пустельна, але це чомусь не злякало його. Вiн не
побiг. Ще за кiлька крокiв побачив з правого боку в скелi чорнi дiри, вони
зяяли, як роти беззубих дiдiв, аж тепер зрозумiв, куди його понесли ноги.
Десь там, у кiнцi ущелини, сто©ть неприступна фортеця Чуфут Кале, в нiй,
мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всi iншi втiкачi. А його,
може, до фортецi й не пустять.
Вiдчув себе загубленою на широкiй долонi свiту комашкою, що заблукала
на безкрайому житт вому полi. Йому хотiлося плакати, але не було кому
поскаржитися i перед ким вилити сльозами душу. Винуватцем усiх лих був
сам. Та ще привели до бiди оцi люди, цi втiкачi. Якби не прийшли пiд
Ладижин, не захопили його в полон, то нiчого б i не сталося.
Вiн ненавидiв утiкачiв, коли б мiг, став би за виступом скелi й стинав
голови усiм пiдряд. Завалив би ними всю ущелину й перебiг по них на той
бiк.
Це вже було схоже на марення. Й злiсть тiльки на мить криваво запiнила
серце, вiдтак туди знову вповз блiдий i немiчний страх.
Зненацька Марковi згадалося, що десь отут, якщо не брехали татари, за
ямами-печерами ма бути православний монастир свято© Софi©. I церква, й
келi© - вирубанi в скелi, в них живуть ченцi - вiльновiдпущеники з
християн або тi, кого викупили, але вони не захотiли вертатися у рiднi
кра©. Може, подумав, серед них вимолюють у бога прощення й такi грiшники,
як вiн? Й зринула майже радiсно ще одна думка: чи не послано богом йому
оцей притулок? Може, знайде тут спокiй назавжди?
Вiн справдi побачив вирубанi в скелi сходи. Вони стрiмко, майже
прямовисне бiгли вгору, повертали лiворуч i пропадали за сiрим камiнням.
Нога ць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь
перепону. За кiлька маршiв сходи перегороджував мiцний дерев'яний заслон з
поставленого стiйма стола, кiлькох лав i обкорованих обаполiв. Марко
зрозумiв: ченцi порiшили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом з
богом у черевi скелi, поклавши iншим вирiшувати шаблями, чий бог дужчий i
мудрiший. З боку сходiв на скелi висiла дерев'яна iкона, в серцi Iсуса
стримiла стрiла. Мабуть, ©© пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченцiв
i не знайшли.
Хтозна, чи почував бiль од то© стрiли Iсус, але Марка вона протнула
нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в бога - той
не може захистити власного серця. Марко зрозумiв, що вже не пiде нiкуди,
кволо перехрестився й опустився на приступець сходiв. Мучився вiн люто, i
з тi ю мукою входив у серце все бiльший жаль, вiн жалiв себе й проклинав
цiлий свiт.

* * *

Сироватка скакав позад усiх. Його Савур геть пiдбився, губив клоччя
пiни, в нього голоснiше, нiж завжди, кавкала селезiнка, здавалося, там, у
обтертому попругами черевi, йойка живе створiння. Колись це був
кiнь-вихрач, але роки й голодне неста нне життя забрали силу, нагнули
нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом, вигнули спину. I
зараз вiн бiг над силу. В нього змокрiли не тiльки шия, а й кiнчики вух,
вiн важко вимахував головою i за кожним помахом жалiбно дзвякали вудила.
Сироватцi було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому кра©, це - нiби
завдати в неволю щирого товариша. Вiн i був йому товаришем, а не раз i
рятiвником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки та негоди, сам себе
годував у степу й сам рятувався од небезпеки. Зачувши кiнський тупiт,
лягав десь у долинцi, в густiй травi, й не обзивався на кiнське iржання та
людськi голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати вовки
та рисi, тiльки раз побував у вовчих лапах, але вирвався, хоч i з
обiдраною на крижах шкiрою.
На Сiчi Савур ходив за ним, мов собака, пiдстерiгав бiля куреня й мав
хитринку, через яку його знали всi пекарi та житники крам-базару. Вмiв
поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся вiхтем сiна
з-пiд голови сонного п'яного козака, не було й того - корою з осики та
лози. То чи ж мiг покинути його Сироватка? Правда, коли Савура почало
заносити в правий бiк, а в аулi трапився кiнь - татарський вигулянець,
темряк, Мокiй, згнiтивши серце, пересiв на нього. Пробасував з пiвверстви
й вернувся назад, несамохiть радiючи, що знайшов у темряковi гандж - той
був кувач, дiставав заднiм копитом передн . Савур покiрно стояв, де його
залишили, жував сухими, бiлими од старостi губами. Копита йому були
порозбиванi, давно не обрiзанi, шерсть позлипалася ковтюхами, на черевi -
довгi лискучi пасмуги, шерсть пiд попругами випрiла й повилазила.
Сироватцi стислося серце. Мокiй переклав з ковача на нього сiдло, а Савур
скубонув його зубами за плече. Дякував господаревi, що не покинув у чужому
кра© а чи докоряв йому... Савур уже трохи перепочив, попив iз струмка води
й знову погнав навздогiн за командою. Сироватка почувався трохи моторошно
- копита Савура стукотiли в тишi, одначе радiв, що таки не полишив
товариша. А той мовби розумiв усе й десь вiднайшов сили, летiв, аж жовта
курява вставала позаду. На горбi зустрiли велику отару - ©© гнало тро
запорожцiв, трохи далi лежали бiля дороги двi бiлi порубанi татарськi
вiвчарки й стояв поруйнований очеретяний курiнь. Той дрiбний розор
нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козаковi. На днi
глибоко© балки виднiла розтрощена двоколiсна татарська гарба, мабуть,
хтось пустив ©© просто з кручi. А далi на дорозi лежав долiлиць татарин,
земля пiд ним потемнiла, вiдтята права рука iз затисненою шаблею лежала
обiч. Хтось дужий потяг татарина шаблею. Мабуть, татарин ©хав на гарбi й
незглянувся, як його наздогнали. Куди ©хав? I як вони ©здять по таких
крутих дорогах, i як живуть серед оцих горбiв i скель?
Плутаючись думкою в темних хiдниках людського життя, не зглянувся, як
доскакав до Бахчисарая. На Сироватку знизу вгору глянули гострi, мов
ратища, бiлi мiнарети, червонi черепичнi дахи та сiрi очеретянi стрiхи, що
мовби налазили однi на одних, маленькi зеленi садки, оточенi тополями. Вiн
на хвилину притримав коня, в подивi оглядаючи татарську столицю, де
виношувалися найпiдступнiшi замiри проти Сiчi, проти рiдного степу, його
самого, звiдки стiльки разiв налiтало на отчий край з шаблею i арканом
лихо. Трохи приголомшений - бачив його в уявi не таким: на горбi, а не в
долинi, великi палаци, а не сотнi маленьких круглих будиночкiв, - пустив
униз коня стопою. "Забiг ти, Мокiю, на край свiту", - подумав чи то
гордовито, чи то скрушно.
Козаки вже добряче погуляли в мiстi. В тiсних кривулястих вуличках
лунали кiнське iржання, людський гомiн, щось трiщало, валялися на бруку
червона черепиця, казани, кошми - всiляке iнше начиння. Сироватка подумав,
що невеликий мiдний казанок йому б пригодився, адже збирався вернутися
знову на варту. Вiн в'©хав до палацу - туди поспiшало найбiльше
запорожцiв, там стояли товчiя, лемент, з вiкон летiли килими, шовковi
барвистi i парчевi подушки, в повiтрi плавало чорне й бiле пiр'я та ядуча
порохнява. Молодий чорновусий козак, блиснувши очима, брийонув шаблею
подушку, що летiла з вiкна, й над головами запорожцiв вибухнув
бiло-рожевий клубок, обсипавши ©х пiр'ям од шапок до чобiт. Козаки
лаялися, кебешник реготав. Сироватка полишив Савура бiля кипариса, не
прив'язував - знав, з мiсця той не зiйде й нiхто не позаздрить на такого
виморинця, пiшов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собi чималий
голуб'ятник з кружганками та кольоровими вiкнами. Всюди стояв погром,
валялися перекинутi столики, низенькi диванчики, пiд чобiтьми трiщало
череп'я, скалки дзеркал. Все вартiснiще козаки вже повиносили, залишилось
начиння або громiздке, або, може, й коштовне, але якому запорожцi не знали
цiни. У кiлькох свiтлицях трапились Мокiю величезнi глечики, пузатi, з
горлечками-цiвками, вiн навiть в один заглянув, з нього пахло чи то
ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан тримають у цих
гладущиках, перекинув один, другий, але вони були порожнi, тiльки
всерединi щось затарабанило.
У палатах тонко й вiдворотне пахло розкiшне чужоземне життя, що його
топтали чобiтьми запорожцi, але той запах уже забивав iнший - кiнського та
людського поту, розiпрiло© шкiри, тютюну й не-вичахло© збро©. В кутку
велико© бiлостiнно© кiмнати лежали два трупи - козака й велетенського
мiднолицого татарина в роздертiй опанчi. Вiн вищирив великi бiлi зуби,
здавалося, хотiв дотягнутися до мертвого ворога. В сусiднiй кiмнатi стояв
регiт, Мокiй заглянув туди й побачив чималий гурт запорожцiв, котрi
оточили якесь дивне створiння. Сироватка придивився й зрозумiв, що то дитя
яко©сь iншо© людсько© породи - чорне, наче вимазане сажею, з кучерявим
волоссям, великими губами, булькатими очима, що зблискували бiлками. То,
мабуть, був якийсь пахолок, прислужник котро©сь з жiнок султана, дитя
забилося кудись пiд канапку, й татари не побачили його, як утiкали, а
тепер хтось iз запорожцiв витягнув на свiт божий. Козаки казали, що це -
арапченя. Воно вмирало од страху, але й з усiх сил боролося за сво життя,
намагалося вимолити його всiлякими штукенцiями: танцювало на руках,
просовувало крiзь ноги голову й тодi ставало схоже на жабу. Сироватка бiля
нього не затримався, пiшов далi. По свiтлицях i переходах гасали запорожцi
з бебехами, чимало сновигало й просто так, пороззявлявши роти, кiлька
жартiвникiв понатягували поверх одягу шовковi халати, один навiть пов'язав
шапку тонким, як павутина, серпанком i ходив вихилясом. Дво донцiв
намагалися повiдколупувати шаблями золотi лiтери, що ними були
вицяцькуванi товстi мiднi дверi. Iншi ©х пiд'юджували: отамечки в свiтлицi
- золотi зiрки на стелi, спробуйте поодгризати. Лiтери були лише
позолоченi, й козаки полишили ©х. Сироватцi чомусь стало душно й тоскно,
вiн уже шукав, як би вибратись з цього лабiринту, перебрiв довгу залу,
побачив попереду свiтло й переступив високий порiг. Але то ще не було
подвiр'я, а тiльки засклена з усiх бокiв веранда, посеред не© дзюркотiв
трьома тонкими струменями мармуровий фонтан. Скло в альтанцi було
кольорове, й вода розсипалася райдугою, аж Сироватка замилувався. Потiм
спом'янувся, - прогаянка могла важити дорого, а що виходив без нiчого,
оглянувся. Альтанка була порожня, тiльки попiд стiнами стояли низенькi,
оббитi шовком диванчики. Помацав шкарубкою долонею один з них i вiдчув пiд
шовком шкiру. Пригадав, що давно шукав товару на передки, навiть вийняв
ножа, а тодi плюнув, заховав ножа в шкiряний чохолок на поясi й вийшов з
альтанки геть.
Сироватку весь час не покидала думка про Лаврiна, блукав по двору,
шукаючи когось iз служникiв, аби розпитати про сина. Знайшов дво чорних,
смаглявих чоловiкiв у кiнцi двору, бiля конюшнi, де чомусь валялися купами
сушенi сливи, сидiли навпочiпки, розгрiбали якийсь клунок; коли Мокiй
окликнув ©х, кинули вузол, злякалися, почали кланятися, забелькотiли, а що
- Сироватка втямити не мiг. Одначе обо чомусь вказували руками далi.
Сироватка послухався ©хнiх покивiв, пiшов попiд довгим хлiвом i бiля
ворiт, що вели на пiвденну сторону, здибав натовп. Тут стояв крик i плач,
аж Сироватцi морозом обсипало серце. Людськi подоби в лахмiттi, ковалi i
ткачi з пiдземелля, й кiлька душ, одягнених чепурнiше й не таких
виморених, - служникiв двору, чоловiки й жiнки, кiлька з дiтьми, вони
обiймали козакiв, обiймалися одне з одним i плакали гiрко, а деякi
смiялися, мов божевiльнi. Худий, чорний черкес з гачкастим носом обхопив
руками голокоре дерево й ридав, як дитина. А iнший, теж смаглявий,
невольник стояв бiля нього й дурникувато лупав очима. Вони ще не всi
осягли до кiнця волю, а козаки квапили ©х, показували, куди йти, й
розпитували, де ще невiльники та чи не знають потайних ханських схронiв.
Сироватка оббiг майже всiх - розпитував про Лаврiна, його не вельми
слухали, а хто й слухав, то не мiг сказати нiчого втiшного, Мокiй тiльки й
дознав: чимало бранцiв, надто запорожцiв, татари тримають у фортецi Чуфут
Кале. Козаки вже по©хали здобувати ©©.
Вiн вернувся назад, знайшов Савура й теж по©хав вуличкою, що кривуляла
понад каламутною рiчечкою по ущелинi, котра тяглась на схiд. У рiчечку
текли з розбитих глекiв та бочок вино, олiя, кумис; вода пiнилась то
червоно, то бiло, умащувала жиром гостре камiння, мовби пiдлещувалась до
нього. Мiсто було живе й мертве воднораз. Живе козацьким гомоном, гупанням
сокир, ляскотом щабель, трiскотнявою - з того кiнця вже спалахнули пожежi,
але весь той гомiн був гомоном руйнацi©, з дворiв вiяло пусткою, мертвотно
свiтили порожнiми очницями гратованi вiкна та дверi будинкiв. Звичайно, з
тих мертвих очниць могла вилетiти жива стрiла, й Мокiй пильнував за ними.
В одному мiсцi йому зустрiвся посеред вулицi слiпий лiтнiй татарин у
високiй, гостроверхiй шапцi, вiн щось белькотiв, простягуючи вгору
складенi докупи долонями руки, - мабуть, когось проклинав. Сироватка
обминув його й по©хав далi. Траплялися на дорозi трупи - один, з луком,
перевис через низеньку цегляну огорожу - половина тiла в дворику, половина
- на вулицi, але ©х було мало: татари встигли втекти. Та й не вельми
багато людей мешкало цi © пори в мiстi, майже всi були на яйлi[26], на
виноградниках, збирали по лiсах горiхи й кизил. А швидкi, як вiтер,
бейськi та ханськi конi винесли господарiв умить.
У кiнцi Бахчисарая, де долина розбiгалася в двi руки, над рiчечкою
зеленiла густа трава, й Мокiй злiз з коня, попустив задню попругу й пустив
його, не путаючи, самопаш. Сам пiшов далi пiшки. По великому каменюччю,
попiд густу горiшину й шипшину. Незабаром йому зустрiвся гурт козакiв,
вони йшли, тримаючи в поводi коней. Козаки сказали, що фортецi не
приступатимуть, вельми то безнадiйний промисел. Вона на такiй крутiй горi,
що шапка пада з голови, якщо спробу ш подивитись на не©. Отаман i гурт
козакiв облягли в церквицi пiд горою якогось бея, а вони ©дуть захопити
товар, що пасеться в долинi по той бiк Бахчисарая. А тут ось, - вказав
нагайкою хорунжий, - православний монастир. Козаки рушили вниз, а
Сироватка - вгору, поклав собi розпитати в ченцiв про Лаврiна. Майнула
йому перед обличчям велика синьо-голуба птаха, послизнувся на купi пшона,
розсипаного на дорозi, переступив кизилову гирлигу й врештi доковзався до
церкви.
Проте побачити когось з ченцiв Мокi вi не вдалося. Вони сидiли високо в
горi, в печернiй церквi, наглухо зашпунтувавши сходи. Либонь, не хотiли
пускати й козакiв, щоб потiм не держати одвiт перед татарами. На скелi
бiля входу висiла iкона святителя, в серцi Iсуса стримiла коротка
татарська стрiла, опiрена чорним вороновим пiр'ям. Довкола мовчазно,
погрозливо громадились гори, Мокi вi стало холодно на душi, вже хотiв iти,
та зненацька побачив у куточку сходiв пiд дерев'яним завалом сiру постать.
Спочатку Сироватка подумав, що то татарин, та коли придивився пильнiше,
його здогад загойдав сумнiв. Густi, не татарськi, брови, високе чоло i
якась ледь вловна серцем тужна задума в очах.
- Гей, чого сидиш тут?! - гукнув Сироватка про всяк лихий припадок
якомога суворiше.
Марко повiльно пiдвiв голову. Вже не перший козак окликнув його пiсля
того, як не пустили ченцi, коли бог не прийняв у свiй схрон, одначе всi
вони поспiшали й нiчого не допитувалися в нього. А цей став як укопаний,
наче й не збирався нiкуди йти. Видно, нетяга - лихенька кунтушина, порванi
чоботи, бiг би та знiмав iз убитих ханських слуг сукна та сап'яни - таж
нi, га ться, ще й вийняв кисет, набива люльку. I враз Марковi тiпнулося
щось пiд серцем. Вельми знайомим видався йому цей козак, хоч i не мiг
пригадати анi його ймення, анi з якого той куреня. Пронозливий, пильний
погляд, вуса-вервечки, звичка натоптувати одстовбурченим пальцем люльку,
повернувши ©© цибухом од себе...
Солодкий запах диму залоскотав Марковi нiздрi, вiн глибоко вдихнув його
в груди, аж похлипнувся. I враз з тим димом ввiйшло щось болюче, до щему
близьке, й вiн заплющив очi. В головi гули трагiчнi дзвони, й синя хвиля
плинула перед зором пам'ятi. Вiн мiцно стиснув зуби, аби не закричати, i
вже не почував слiз, що котилися з очей i губилися в густiй, чорнiй
бородi. Вперше пiсля татарського полону текли з його очей щирi сльози.