Страница:
- Ти плачеш? - зворушено мовив Сироватка. - Ти козак?
- Проклятий я, проклятий...
- Хто тебе завдав сюди? - спiвчутливо запитав Сироватка. Марко
розплющив очi. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу - тiльки
синiй вiдчай i тяжка мука.
- Я посполитий... З-пiд Ладижина, - видавив з грудей. Дайте
затягнутися.
- На, затягнись... Та в мене ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак
гарна. Бери, бери, - втиснув Марковi в руки глиняну люльку. - Ходiмо, аби
з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.
* * *
Тетеря була гiрка, як полин, i солона, як ропа. У всiх присиваських
криницях вода гiрка, а в цих, що викопали козаки, ще й не встигла
встоятися - тхнула болотом. Ходили по казану ложками, як того й велiв
звичай, за сонцем: перший -отаман, за ним - козак у лiву вiд нього руку, й
так, поки знову не доходило до отамана, й пильнував отаман суворо:
споживали страву не про себе, а про товариство - для мiцностi в бою. Мали
ще курену рибу, але до не© нiхто не доторкнувся - палила спрага. Козаки
Кислякiвського куреня вполювали сайгака, спекли в ямi. Хорунжий принiс
кошовому настромлене на нiж серце - щоб був добрiшим до дiтей; Сiрко
дрiбно покришив серце в казан, але покуштувати його не встиг нiхто.
Дозорець на могилi подав трубою гасло; отаман схопився, пiдбiг до нього й
побачив, що степом мчав пiд'©зд, переднiй козак вимахував прив'язаною до
списа червоною хусткою. Сiрко махнув рукою, затуркотiли похiднi литаври, й
запорожцi притьма побiгли до шанцiв. Не поспiшав лише Кайдан, присiв бiля
полишеного кислякiвцями сайгака, великим кривим ножем батував м'ясо.
Пропаде ж, розтопчуть кiньми таку смакоту! Вiн зняв шапку, вiтер ворушив
його чорну, густу чуприну, велике, кругле обличчя свiтилося задоволенням.
В балцi, де нещодавно спали козаки, коноводи в'язали коней - так, щоб
не розбiглися й щоб було легко розшморгнути: по четверо в кожну руку.
Коней навмисне поставили далеко од шанцiв - татари найперше намагаються
дометнути стрiли до них, поранити ©х, тодi вони, здичавiвши од болю,
метаються по табору i топчуть оборонцiв. Конi, хоч i потомленi, були
неспокiйнi: вловлювали далекий тупiт тисяч i тисяч чужих копит,
схропували, косували обпаленими суховiями очима. Там же, недалеко од води,
стояло в ряд шiсть шпитальних наметiв, туди мали зносити поранених.
Переднiй дозорець з пiд'©зду, гостролиций, гарний на взiр козак Чмiль,
встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши гарячими
очима, видихнув зi спалених вiтром грудей одне слово: "Орда!"
Знову загуркотiли литаври - тепер уже подаючи гасло до бою. Сiрко
зiйшов з могили й попростував уподовж шанцiв по гребеню окопу. Вони
встигли викопати ©х два, переднiй - менший, завглибшки лiктiв у п'ять, що
мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки встигли вистрiлити кiлька
разiв, i другий, вже оборонний, глибиною лiктiв п'ятнадцять. На днi його
виступила вода. Третього, за який би можна одступити, якщо татари
прорвуться через другий, викопати не встигли. Сiрко вельми шкодував за
тим. Козаки - люди, звичнi до роботи, окопами тiльки й рятуються од
ворога. Татарин найпевнiше почува себе в сiдлi, вони досягають свого
швидкiстю, силою, скопом; поляк i нiмець - латами, доброю збро ю,
гарматами, козаки - лопатами. Вони - як кроти; ледве встигли вiдiрватися
од адвер-сора, вискочили на горбок - i вмить зарилися в землю. Й спробуй
©х виколупнути з-за земляних буртiв, сидiтимуть там, доки пороху i харчу.
То тiльки в пiснях козак на конi та на конi, насправдi ж вiн бiльше в
землi. Може, через те, що вже звик до не©, що в нiй та в нiй, - i смерть
йому не така страшна.
Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужiй сторонi, де навiть не
залишиться могили, - чи ж можна уявити щось гiрше?! Якщо переможуть козаки
- татари розтопчуть могили кiньми потiм, переважить басурманин - наб'
соломою козацьку шкуру й виставить бiля свого двору в Бахчисара©, Кафi чи
в якомусь нiкчемному кошi.
За Сiрком на невеликiй вiдстанi ступали низенький, як бочечка,
сигнальник з трубою та осавул з прапором. Ноги грузди в пухкiй землi,
кошовий подумав, що довго цей вал не протрима ться. Либонь, коли б мали
вози й присипали ©х землею, тодi вiн не осунувся б. Йшов повiльно,
вдивлявся в обличчя козакiв, в одну мить прочитував кожне, на декотрих
затримував погляд, але не казав нiчого. Тi, на кому зупинився поглядом,
розумiли все й так. Сiрко й сам шукав ту рiвновагу, з котрою розпочинав
кожен бiй. Нехай потiм сiча завихрить його, понесе, куди й сам не
сподiва ться, i стане вiн страшним у бою, але зараз охоплював зором усе
вiйсько, майбутн бойовище й ще раз обмислював замiр на битву. Вистояти
першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин - тiльки на конi татарин.
"Мiсце аллаха на небi, мiсце татарина на конi", - кажуть вони. Басурмани
мусять стратити бiля цього валу запал, певнiсть, кожна наступна налога
буде слабша за попередню.
Отаман жодного разу не розпочинав волейно© потреби зi зцiпленими
зубами. Навiть коли гнiв пропiкав серце наскрiзь. Гнiв - то лихий помiчник
польовому гетьману... Вiн знав це гаразд. Адже сам не раз був вихрений
ним. Так само, як i надмiрна обережнiсть... Вона повиса на тобi гирею.
Коли б Сiрка запитали, в який спосiб вiн веде бiй, чи й змiг би розказати.
Здебiльшого битву розпочинав перший. Найважливiше було влучити момент,
коли напасти на ворога. Вiн, той момент, майже невловимий, незримий i
неосяжний, його вловлю серце, сповнене нездоланно© переконаностi у
вчасностi удару. Це вселя певнiсть себе й iнших i вiдчуття, що все
вiйсько збагнуло твiй задум i живе одним пориванням. То - вершина всi ©
вiйни, найвища точка ще не розпочато© битви. Однак отаман знав i те, що
оцямить не народжу ться з нiчого, серце ©© пiдказало, бо очi, розум
побачили, обрахували вiйсько сво i вороже, визначили його розташування,
слабке мiсце в його стро© i навiть настрiй. Хiба можна визначити настрiй
ворожого вiйська з тако© вiдстанi? Можна. З того ж таки, як розташоване,
як сто©ть, навiть з пiднятих списiв i шабель. Отже, цей момент -
вiдважнiсть, зухвальство в по днаннi з розрахунком. Ворог не сподiва ться,
що ти можеш рознести його в цю мить. Здебiльшого обидвi лави довго
приглядаються одна до одно©, зав'язуються окремi герцi. А ти зневажив усе
й поклався на удачу. Водночас ©© продиктували розум i серце. А далi, в
бою, - вже тiльки вона. Ста моторошно i трохи аж весело, нема й тiнi
страху, остороги, вiра в перемогу i в те, що тебе нiзащо не вб'ють, що
ти не погинеш. Вiра, яка майже дорiвню безсмертю. Все те - в наступi, в
атацi. Тепер - навпаки. Отако само подумати за ворога. Пошукати слабкi
мiсця в сво©й оборонi, не дати навальним ударом зiм'яти який-небудь полк.
I вистояти самому, i впевнити всiх, що оборона мiцна, ворог не страшний.
Зiбрати во дино всю волю, весь спокiй i стояти непохитно. У цьому -
запорука перемоги.
Сiрко дiйшов до середини шанцiв. Зупинився - чув плечима, як тужавi
обрiй, але не оглядався. Знав - татари не пiдуть з ходу. Вже бачать, що
козаки готовi до оборони, - та й не сподiваються захопити фортунно, -
дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чаушi,
рвуть бороди солтани, лiта помiж ордами солтан пiд бунчуком. Розпалюють
себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите "аллах",
вiд чого зiрвалися чайки й крячки на лиманi, подалися геть, уже стогне пiд
копитами степ. Ковила свистить пiд вiтром, як сто щабель, може, й вона
почува , що скоро стане з бiло© червоною.
Саме тепер ма показати найбiльший спокiй.
Сiрко зняв шапку, витер обличчя. Парило. Гiрко пахли трави, солоно
дихав лиман, здавалося, цi два запахи змагалися мiж собою. Вода бiлiла, як
розлите срiбло. Тепер увесь козачий табiр лежав перед зором кошового.
Запорожцi стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води Сиваша,
й вiдкопалися од степу шанцями. Весь пiвострiвець був складений мовби з
двох половинок - нижчо©, куди у високi повенi сягали води лиману, поросло©
кермеком та кущиками солонцю, й горiшньо©, уступом - степово©, у сивому
вшанi, миколайчиках, iнших уже пожухлих травах та бур'янах.
На нижнiй коноводи тримали коней i сiрiли намети (серед них найбiльший,
голубий, -похiдна церква), на горiшнiй - чорнiв гуляйгородок - земляний
насип i шанцi. За спиною в кошового лежав Крим, попереду крилася сивим
маревом Укра©на. Мертво зблискували води лиману, мертво чорнiла пiд ногами
земля, навiть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим. Сiрко не
намагався гге-рейнятн мислiю власну долю, не думав, що, може, на той бiк
лиману вже переведуть тiльки вороного коня, а його самого присиплють ось
цi ю землею. Думав лише про землю за сивим маревом й про людей, якi
довiрили йому сво© долi. Чого вони ждали? На що сподiвалися?
Золота й шовкiв, захоплених в Козловi та Бахчисара©? Можливо.
То© хвилини, коли вперше побачать очi звiльнених бранцiв? Того, либонь,
не забути. А так само й дзвону кайданiв, коли ©х розбивають на каменi.
Молитви в церквi за боже во©нство, що заступило рiдний край вiд
супостата? Мабуть.
Щастя рiдно© землi?
Того напевне!
Кошовий пiднiс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене
серце. Казав суворо, впевнено, розважливо.
-Отамани-молодцi, як стар, так i млад! Всi ви бачите адверсора, лютого
ворога, що цiлиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати. Харциз
хоче не дати вивести з неволi бранцiв, братiв наших, хоче понищити нас,
заступникiв свободи отчого краю. Всi ми хановi й султановi - як кiстка в
горлi. Коли б не ми, вiн давно б сплюндрував наш зелений край, витоптав
жито i забрав у неволю дiти. Отож, браiи, й розсудiте, за кого принесли на
поле битви голови нашi. Нам за що боротися: за вiру, за вiтчизну, за жон
i дiтей наших. Покладайтеся на бога, й жодна ворожа нога не ступить через
оцi шанцi на Укра©ну.
- Слава отаману! - загукали козаки. Сiрко хвилину зачекав i мовив тихо
та переконано:
- Вiдступати нам нiкуди: позаду Сиваш, хто побiжить - загине в його
гнилих водах, нiхто його не обгужить, й не буде йому прощення на тому
свiтi. Пам'ятаймо про тих, що довiрились нам, сподiваються вернутися цi ю
дорогою додому. Станьмо ж динокупно, серце до серця, не страшiмося
ворога, нехай вiн страшиться нас. З богом, дiти мо©!
Сiрко зiйшов i став у першому ряду за шанцями. Позад нього стояли
Кугукало, сигнальник, десять чоловiк iз куреня i варта. Осавул з прапором
одiйшов трохи назад. Татари в'южились на вiдстанi гарматного пострiлу - ©х
було добре видно на тлi сiрого, вигорiлого степу: бiлi й чорнi бунчуки,
зеленi прапорцi, списи, що стояли, як лiс. I враз лiс списiв i прапорцiв
здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь вiд крику й тупоту - шаленою
фугою татари помчали на козакiв.
Бурий степ летiв пiд кiнськi копита, здавалося, лава вбивала його пiд
себе. Вiками лежав не гвалтований, вiками цвiли квiти, дозрiвали й сохли
трави. Зараз гострi копита пiдтинали ©х пiд корiнь. Довго-довго
пам'ятатиме ця земля скажений гуркiт копит, довго не ростиме тут ковила.
Кiлька вершникiв випередили лаву, летiли, як птицi-хохiтви.
Сiрко обтоптав чобiтьми мiсце - так, щоб для право© ноги було опертя,
взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блiдий, його довгасте
обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухi губи, а очi стали великi й
круглi. Хоч Кугукало - вже не юний парубок, одначе це його другий бiй, а в
пiшому строю - взагалi небувалець зовсiм. Воно таки до кольок у печiнках
страшно стояти й дивитися, як на тебе летить ощирена списами й шаблями
лава, почувати всi списи на сво му серцi, а шаблi на головi. Й думка, хоч
як ©© проганяй, крутиться тiльки довкола смертi та полону, й хто зна, що
страшнiше. Нiчого не бо©ться во©н так, як полону. Самi ж басурмани кажуть:
лише той, хто побував у полонi, зна , що таке ворог. А Сiрка й самого
сушить спека, й вiн зна , чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлi
i сперло подих. Скорiше б починалося. В грудях пiднiмалася темна радiсть,
тужавiла сила - вiн аж помолодiв на кiлька десяткiв рокiв. Ще б ковток
свiжого степового вiтру!
- Пильнуй! - гукнув. Кра м ока вiн увесь час стежив за татарами й
бачив, що вони долиаiоть до першого окопу, хочуть узяти його з ходу. З
лiвого боку загупали мушкети - рано, отаман пiдвiв свiй, холодно вицiлив
вершника зi значком на списi. Не переднього - в цього, знав, цiлиться
кiлька козакiв, його зiб'ють ураз. Татари алалакали, ревiли, верещали, той
крик пронизував наскрiзь, навiть у Сiрка, який чув його сотнi разiв,
змiйкою пробiг по плечах морозець. Здавалося, туга, нестримна хвиля з
людей i коней вдарить у мiзерний, по людськi груди, валик, змете його й
пiдiмне другий, бiльший, перемiша з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще
ровик, не глибокий, але широченький. Полетiли стрiли, спочатку поодинокi.
Сiрко вiдгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Вiдсунув
покришку на панiвцi, нахилив кресало; прита©в подих, повiв цiвкою трохи
вниз - якщо не влучить у татарина на вороному конi, то в когось за ним,
натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув клуб диму, проте
Сiрко встиг побачити, як татарин розкинув руки й випустив прапорець.
Воднораз вдарили ручницi з могил i стрiлили всi козаки. Вони випередили
татар на якусь мить: туча стрiл злетiла, коли шанцi ще не встигло
заволокти димом, i ©хнiй полiт було добре видно. Козаки присiли, в цю
хвилину заднi передали переднiм зарядженi рушницi. Сiрко взяв свою -
новеньку, iз голендерським замком (майнула думка: Кугукало не злякався,
вклав у руку зброю вчасно), випростався й, уже майже не цiлячись, випалив
у сiру, ворухку стiну, що здиблювалася, гойдалася, трiпотiла на мiсцi.
Тiльки кiлька вершникiв прорвалося через перший окiп з ходу, решта
басувала перед першим ровом, деякi татари стрибали на землю, тягнули коней
за повiддя. Пораненi конi кусалися, хвицали ногами, розкидали в боки
сусiднiх, татари рубали ©х, а самi, вхопившись за стремена сiдел iнших
во©нiв, бiгли вперед, допомагали ©м перебратися через рiв. Козаки зробили
третiй випал - переднiй окiп густо засипало трупом, упало кiлька бунчукiв,
але татари перли стiною, важко пiдминаючи пiд конi земляний вал. Тут не
було осiбних людських життiв, жодна людська плоть зокрема не мала ваги,
мало вагу щось iнше, бiльше - те, що там, за спинами, у вiках, i гаряча
вiд бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала i всотувалася землею.
Крiзь пошматовану димову шалiнку Сiрко бачив, як ще один вогняний прут
хльоснув по татарськiй лавi: падали конi, кiлька стали цапки, ©х збили
заднi, й полетiли пiд ноги коням вершники. Тихо зойкнув позаду Кугукало,
Сiрко хапав простертою назад правицею порожнечу, а тодi оглянувся й
побачив джуру, що сидiв на землi. Обличчя йому було перекошене, очi,
налитi кров'ю i страхом, виривалися з орбiт. У плечi Кугукала стирчала
очеретина стрiли. Сiрко махнув рукою, щоб iшов до наметiв, а сам ухопив
списа пiд ногами. Ординцi вже приступали до шанцiв. Одначе цю тарчу
подолати ©м було не просто. Конi басували в пухкiй землi, сповзали разом з
вершниками в рiв, чавили тих, хто вже впав, й хоч вал танув, але кожна
його п'ядь коштувала татарам дорого. Налога була потужна, сiча стояла
люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася, зрубана при
самiм коренi, неначе капустина, голова значного козака Семирозума,
похитнувся i зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не заломить
сиво© шапки, не поведе за собою ватаги гультя©в, не по©де на Лiвобережжя,
де, довiдавшись про його смерть, заголосить дiвчина i не одна вдова.
Одтанцював на цьому свiтi козак. Татари стрибали з коней на вал, рубалися
шаблями, ©х скидали списами на голови тим, що напирали, над бойовищем
стояли дзвiн, брязкiт, крики, кiнське iржання й ляскiт пострiлiв. Дим
поволi розвiювався, його зносило на лиман, тепер нападники й оборонцi
бачили одне одного з близько© вiдстанi - й лють та страх стрибали з очей в
очi, й не можна було розiбрати, своя чи ворожа кров струменить по одязi.
Татари знову заалалакали, намагалися збити козакiв лементом, а тi кричали
й собi - крик рвався iз розпашiлих ротiв, вiн гасив страх i штовхав до
звитяги. Передня козача лава рубалася, а задня, хоч i рiдко, лучала
кулями, вже бiля валу крутилося немало коней без вершникiв i спотикалося
чимало поранених татар. Сiрко хотiв поглянути, чому замовкли шмаговницi на
могилах, та в цю мить на гребiнь валу навпроти нього вилiзло одразу дво
татар. Одного хтось збив кулею, але другий, високий, гнучкий, звинувся
вужакою, перехилився на лiвий бiк, занiс криву, вже у кровi шаблю. Сiрко
побачив його неначе в спалаховi - чорну постать на тлi блiдо-сiрого неба.
Повiв правим плечем i, вiдхиляючись од шабельного удару лiворуч, встромив
татариновi списа в живiт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу вниз.
Вони стояли один навпроти одного, татарин був живий, очi йому горiли
кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, i виднiли великi зуби.
Смертельна ненависть спалювала ординця, вiн захрипiв, ковтнув повiтря й
раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сiрка. Вiн хотiв уп'ястися в
горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин був
ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити на землю.
Та враз Сiрко вiдчув, як татарин тiпнувся, його руки ослабли, отаман
вдарив ординця обома руками в лiве плече, вiдкинув убiк. Той упав,
трiснуло навпiл ратище, татарин люто, пекуче повiв кривавими очима,
спробував пiдвестися, але знову впав i затих. Очi йому пiдкотилися пiд
лоба й так, бiлками нагору, осклiли. Сiрко вихопив шаблю, стрибнув на вал.
Вiн ставав на валу ще й через те, щоб козаки бачили: отаман живий i
наляга на ворога. За ним вискочило дво козакiв з варти, тiльки вони й
зацiлiли. Навпроти Сiрка басував конем молодий, безвусий татарин,
намагався вистрибнути на вал, вiн вимахнув келепом, але Сiрко легко вiдбив
його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув з потягом шаблею,
затрудило в лiкоть, шабля засичала, кров задимiла аж бiля ефеса. Сiрко
хапнув ротом повiтря, в очах йому жахтiло полум'я, вiн ледве стримався,
щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тiльки кiнчиком, без потяжки,
й розсiк гостроверху кучеряву шапку i голову вiд вуха до бороди - тiльки
Сiрко умiв так рубати, сталь нiби влипала в плоть. Обличчя татарина
майнуло сiрою плямою, не затрималося в пам'ятi, бо очi i думка вже
пильнували iншого ворога.
За отаманом на вал полiзли iншi козаки, тяли татар по головах. Це був
мент переваги, який вiдчула й орда. Татари стратили запал, завертали
коней, втiкали в степ.
По тому запорожцi пiдбирали поранених, вiдносили в намети, оддавали в
руки цилурикiв. Iншi брали шанцевий iнструмент, спускалися в рiв,
зачищали, пiдсипали вал.
Сонце за цей час пiднялося вгору на лезо шаблi. Орда одступила
недалеко: було видно, як майорiли на вiтрi зеленi й синi трикутнi
прапорцi, як довкола бiлого, з позолоченим шпичаком, що зблискував на
сонцi, бунчука гасали верхiвцi, як там з'©халися докупи п'ятеро чи шестеро
- радили раду. Пiд'©хав ще один, i всi вклонилися, обступили його кiньми.
Тим часом перед валом крутилося з десяток татар, розжохували коней,
кидали погрози - викликали на герць. Хвилювалася пiд кiнськими копитами
ковила, виблискували шаблi, ординцi рвали горла, ©хня лайка летiла далi,
нiж кулi та стрiли: "Козак - кьопек, собака", "гяур оглу"[27], - й
прикладали до ший шаблi та вимахували арканами. Не вичахлi пiсля бою,
козаки юртували також. Декотрi з них i собi поривалися до шабель, зиркали
на отамана й опускали очi, присоромленi його суворим поглядом. Сiрко на
герцi не дав зведення ще перед початком бою. "Прийшли сюди не для грища, -
сказав. - Жоден з нас не може важити головою, не стявши кiлькох
басурманських голiв". Тож запорожцi косували в бiк татарських джигiтiв, а
самi надолужували лопатами. Робота рятувала подвiйно: ставав вищий вал, i
бiльшало в серцi спокою. I козаки, i татари поглядали на супротивне
вiйсько в пота мнiй надi© побачити там непоправимий погром i
пригнiченiсть, хоч знали гаразд - тi не здадуться, тi не одступлять. Це
був тiльки перший помах крил смертi, вони ж маятимуть, поки не виляжуть
трупом тi або тi. Декотрi з козакiв тихо молились, але жоден не нарiкав на
долю - прийшов сюди сво ю волею, стали на цьому рубежi на захист правого
дiла.
До Сiрка, накульгуючи на лiву ногу, пiдiйшов Флор Мина в.
- Ти що, в заячiй норi ховався, а ноги забув утягнути? - поглузував
отаман.
- Сам себе вкусив за п'яту од злостi, - одбився Мина в i додав без
жарту, хоч i з нiяковiстю: - Кат його вiзьми, чобiт муля . Зараз
перевзуюся.
Вiн сiв на землю й стягнув чобiт.
- Перевзувайся швидше та вiзьмеш чоловiк двадцять сво©х, i станьте з
лiвого краю, бiля лиману, - наказав отаман. - Вони туди вдарять. Азиж не
бачили, що там шанцi води не сягають.
Йшов по табору, розглядався, й тривога поймала серце: надто багато
козакiв побито та покалiчено в першiй сутичцi. Правда, декотрi пораненi
верталися од наметiв, прийшов i Кугукало, сором'язливо одвертав безживний,
мовби сонний, вид - рана була легка, стрiла проткнула тiльки шкiру на
плечi, сiв отодi на землю з несподiваностi, страху, болю. Сiрко подивився
в степ, побачив, що орда погустiшала з лiвого боку, послав Кугукала, щоб
поквапив Мина ва. Донцям до лиману довелося бiгти. Й ледве встигли
запорожцi повихоплювати з рову землекопiв. Орда розгорнулася враз,
зiрвалася з мiсця, немов ©© погнало вiтром, полетiла на шанцi. Од не©
вiдокремилася ватага, помчала на лiвий край, до води. Не добiгаючи до
Сиваша на три кидки палицi, розгорнулася в лiвий бiк, пiшла лавою на
шанцi. Проте лава одразу ж поламалася, а тодi розсипалася зовсiм. Конi, що
бiгли бiля само© води, почали провалюватися, падати, тi ж, котрi скакали
од води далi, домчали вершникiв до валу, але ©х було мало, запорожцi легко
постинали ©х кулями.
У центрi ж знову гуркотiла ломова битва. Пряжило сокце, жаром горiли
шаблi, дула мушкетiв нагрiлися, аж пашiли. Вже козаки густо вкрили степ
бiля шанцiв ворожим трупом, але на кожну козачу шаблю припадало по
п'ятнадцять ординських, щербилися шаблi, й притомилися руки змахувати
ними. Сiча була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер тiльки дзвенiла
сталь, бахкали пострiли, iржали конi. Осiдланi, без вершникiв, татарськi
конi виривалися з сiчi й мчали в степ. Iржало й кiлька козацьких коней,
поранених стрiлами. Коноводи тримали ©х з усiх сил, дво чи тро добили.
Шанцi були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалi бiльше осувалися,
й нарештi татарам вдалося прорватися на лiвому кра© досередини. Татарськi
бахмати перескакували рiв, басували, вривалися в табiр, небавом шанцi в
тому мiсцi розтовкли зовсiм, татари попливли у випiр плавом. Там
боронилося лише з десяток запорожцiв, та ще з правого боку на схожому на
острiвець серед потокiв води горбку, що лишився од шанцiв, манячила
одинока постать. То був Кайдан. У довгiй, до п'ят, кире©, з насунутою на
очi кобкою, закутавши другою кире ю груди й голову, молотив важкою
гакiвницею майже наослiп по головах, по шаблях, по крупах коней. Був
обтиканий стрiлами, мов ©жак колючками, проте жодна не сягла глибоко тiла.
Сiрко, що вже давно побачив потужну татарську налогу, кинувся до
земляного городка, та запорожцi, котрi стояли на ньому, вже й самi
поспiшали до мiсця скрути. Попереду швидко бiг Мiюський, вимахував шаблею,
лице йому було перекошене, вiн щось кричав, але не розiбрати що. Сiрко
забiг навперейми, помахом шаблi зупинив переднiх ("пропадуть, по одному
порубають татари"), шикував у стрiй. З ним була i вся його друга команда -
тридцять сiчовикiв, вони несли караульну i пiдпомiчну службу при кошовому
i бiля наметiв. Козаки стали батовою - трьома лавами, пiшли, виставивши
вперед списи. Штрикали коней, стрiляли з пiстолiв. I таки потисли, погнали
ординцiв назад. Сiрко йшов у першiй лавi, в однiй руцi тримав пiстоля, в
другiй - шаблю. Пiстоля - на крайнiй припадок, рубався шаблею. Вже весь
умився потом, вже спiтнiла й рука, але черен шаблi, обвитий дротом, мовби
прикипiв до долонi. Крива козацька шабля захищала вiд ударiв зверху, як
щит.
- Коней, коней жигайте! - гукав вiн.
Одурiлi од болю, кровi та диму, дикi татарськi конi харапудилися,
гризли одне одного, кидалися наослiп, скидали вершникiв, татарам було
важко в отакiй веремi© щiльно спрямувати удар. Сiрко йшов попереду
козакiв, шабля миготiла над його головою, й миготiв червоний шлик шапки: i
для козакiв, i для татар отаман тепер здавався майже велетнем. Сiрко
вiдчував себе неначе в човнi над порогами. Пiд ногами - безодня, а вiн
летить, i душа його легка, й тiло легке - душа звiльнилася вiд оболонки
страху, весь вiн спрямований на одне - досягти мети.
Раптом Сiрко вiдчув, як йому мовби вогнем пропекло лiву ногу. Проте не
зупинився - боявся, що зупиняться козаки, а до вилому було зовсiм
недалеко. Вони тисли татар з усiх бокiв; збитi в купу, ординцi вже не мали
змоги рвонутися, розсипатися по табору - втiкали. Утiкали i всi iншi
вподовж шанцiв. Даремно ревли алайчавушi, перiщили тих, що втiкали,
ремiнням по плечах, даремно вимахував бiлим бунчуком солтан на вороному
конi, - татари мчали в степ.
Горiла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали довгi зуби: в
чобiт цебенiла кров. Коротка стрiла в чорнiм опiреннi провисла, здавалося,
©© гнула до землi невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася в
литку. Сiрко оглянувся, чи нiхто не дивиться, швидко застромив у землю
шаблю, дiстав з пiховцiв ножа на срiбнiм ланцюжку, розрiзав чобiт. Рана
була не важка, але болюча. Вiстря пробило шкiру й м'яз. Ще трохи - й
вийшло б навилiт. Зцiпивши зуби, штовхав стрiлу вперед, аж почервонiло в
очах, доки чорне, закривавлене вiстря не виткнулося з того боку. Тодi
вийняв стрiлу з рани. Кров зацебенiла дужче, вiн вийняв iз загортка в
поясi жмут павутиння, затоптав у рану. Вiдтак перевзувся, зняв з пояса
гаман з кресалом та люлькою, пiстольну кобуру - все це висiло з лiвого
- Проклятий я, проклятий...
- Хто тебе завдав сюди? - спiвчутливо запитав Сироватка. Марко
розплющив очi. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу - тiльки
синiй вiдчай i тяжка мука.
- Я посполитий... З-пiд Ладижина, - видавив з грудей. Дайте
затягнутися.
- На, затягнись... Та в мене ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак
гарна. Бери, бери, - втиснув Марковi в руки глиняну люльку. - Ходiмо, аби
з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.
* * *
Тетеря була гiрка, як полин, i солона, як ропа. У всiх присиваських
криницях вода гiрка, а в цих, що викопали козаки, ще й не встигла
встоятися - тхнула болотом. Ходили по казану ложками, як того й велiв
звичай, за сонцем: перший -отаман, за ним - козак у лiву вiд нього руку, й
так, поки знову не доходило до отамана, й пильнував отаман суворо:
споживали страву не про себе, а про товариство - для мiцностi в бою. Мали
ще курену рибу, але до не© нiхто не доторкнувся - палила спрага. Козаки
Кислякiвського куреня вполювали сайгака, спекли в ямi. Хорунжий принiс
кошовому настромлене на нiж серце - щоб був добрiшим до дiтей; Сiрко
дрiбно покришив серце в казан, але покуштувати його не встиг нiхто.
Дозорець на могилi подав трубою гасло; отаман схопився, пiдбiг до нього й
побачив, що степом мчав пiд'©зд, переднiй козак вимахував прив'язаною до
списа червоною хусткою. Сiрко махнув рукою, затуркотiли похiднi литаври, й
запорожцi притьма побiгли до шанцiв. Не поспiшав лише Кайдан, присiв бiля
полишеного кислякiвцями сайгака, великим кривим ножем батував м'ясо.
Пропаде ж, розтопчуть кiньми таку смакоту! Вiн зняв шапку, вiтер ворушив
його чорну, густу чуприну, велике, кругле обличчя свiтилося задоволенням.
В балцi, де нещодавно спали козаки, коноводи в'язали коней - так, щоб
не розбiглися й щоб було легко розшморгнути: по четверо в кожну руку.
Коней навмисне поставили далеко од шанцiв - татари найперше намагаються
дометнути стрiли до них, поранити ©х, тодi вони, здичавiвши од болю,
метаються по табору i топчуть оборонцiв. Конi, хоч i потомленi, були
неспокiйнi: вловлювали далекий тупiт тисяч i тисяч чужих копит,
схропували, косували обпаленими суховiями очима. Там же, недалеко од води,
стояло в ряд шiсть шпитальних наметiв, туди мали зносити поранених.
Переднiй дозорець з пiд'©зду, гостролиций, гарний на взiр козак Чмiль,
встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши гарячими
очима, видихнув зi спалених вiтром грудей одне слово: "Орда!"
Знову загуркотiли литаври - тепер уже подаючи гасло до бою. Сiрко
зiйшов з могили й попростував уподовж шанцiв по гребеню окопу. Вони
встигли викопати ©х два, переднiй - менший, завглибшки лiктiв у п'ять, що
мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки встигли вистрiлити кiлька
разiв, i другий, вже оборонний, глибиною лiктiв п'ятнадцять. На днi його
виступила вода. Третього, за який би можна одступити, якщо татари
прорвуться через другий, викопати не встигли. Сiрко вельми шкодував за
тим. Козаки - люди, звичнi до роботи, окопами тiльки й рятуються од
ворога. Татарин найпевнiше почува себе в сiдлi, вони досягають свого
швидкiстю, силою, скопом; поляк i нiмець - латами, доброю збро ю,
гарматами, козаки - лопатами. Вони - як кроти; ледве встигли вiдiрватися
од адвер-сора, вискочили на горбок - i вмить зарилися в землю. Й спробуй
©х виколупнути з-за земляних буртiв, сидiтимуть там, доки пороху i харчу.
То тiльки в пiснях козак на конi та на конi, насправдi ж вiн бiльше в
землi. Може, через те, що вже звик до не©, що в нiй та в нiй, - i смерть
йому не така страшна.
Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужiй сторонi, де навiть не
залишиться могили, - чи ж можна уявити щось гiрше?! Якщо переможуть козаки
- татари розтопчуть могили кiньми потiм, переважить басурманин - наб'
соломою козацьку шкуру й виставить бiля свого двору в Бахчисара©, Кафi чи
в якомусь нiкчемному кошi.
За Сiрком на невеликiй вiдстанi ступали низенький, як бочечка,
сигнальник з трубою та осавул з прапором. Ноги грузди в пухкiй землi,
кошовий подумав, що довго цей вал не протрима ться. Либонь, коли б мали
вози й присипали ©х землею, тодi вiн не осунувся б. Йшов повiльно,
вдивлявся в обличчя козакiв, в одну мить прочитував кожне, на декотрих
затримував погляд, але не казав нiчого. Тi, на кому зупинився поглядом,
розумiли все й так. Сiрко й сам шукав ту рiвновагу, з котрою розпочинав
кожен бiй. Нехай потiм сiча завихрить його, понесе, куди й сам не
сподiва ться, i стане вiн страшним у бою, але зараз охоплював зором усе
вiйсько, майбутн бойовище й ще раз обмислював замiр на битву. Вистояти
першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин - тiльки на конi татарин.
"Мiсце аллаха на небi, мiсце татарина на конi", - кажуть вони. Басурмани
мусять стратити бiля цього валу запал, певнiсть, кожна наступна налога
буде слабша за попередню.
Отаман жодного разу не розпочинав волейно© потреби зi зцiпленими
зубами. Навiть коли гнiв пропiкав серце наскрiзь. Гнiв - то лихий помiчник
польовому гетьману... Вiн знав це гаразд. Адже сам не раз був вихрений
ним. Так само, як i надмiрна обережнiсть... Вона повиса на тобi гирею.
Коли б Сiрка запитали, в який спосiб вiн веде бiй, чи й змiг би розказати.
Здебiльшого битву розпочинав перший. Найважливiше було влучити момент,
коли напасти на ворога. Вiн, той момент, майже невловимий, незримий i
неосяжний, його вловлю серце, сповнене нездоланно© переконаностi у
вчасностi удару. Це вселя певнiсть себе й iнших i вiдчуття, що все
вiйсько збагнуло твiй задум i живе одним пориванням. То - вершина всi ©
вiйни, найвища точка ще не розпочато© битви. Однак отаман знав i те, що
оцямить не народжу ться з нiчого, серце ©© пiдказало, бо очi, розум
побачили, обрахували вiйсько сво i вороже, визначили його розташування,
слабке мiсце в його стро© i навiть настрiй. Хiба можна визначити настрiй
ворожого вiйська з тако© вiдстанi? Можна. З того ж таки, як розташоване,
як сто©ть, навiть з пiднятих списiв i шабель. Отже, цей момент -
вiдважнiсть, зухвальство в по днаннi з розрахунком. Ворог не сподiва ться,
що ти можеш рознести його в цю мить. Здебiльшого обидвi лави довго
приглядаються одна до одно©, зав'язуються окремi герцi. А ти зневажив усе
й поклався на удачу. Водночас ©© продиктували розум i серце. А далi, в
бою, - вже тiльки вона. Ста моторошно i трохи аж весело, нема й тiнi
страху, остороги, вiра в перемогу i в те, що тебе нiзащо не вб'ють, що
ти не погинеш. Вiра, яка майже дорiвню безсмертю. Все те - в наступi, в
атацi. Тепер - навпаки. Отако само подумати за ворога. Пошукати слабкi
мiсця в сво©й оборонi, не дати навальним ударом зiм'яти який-небудь полк.
I вистояти самому, i впевнити всiх, що оборона мiцна, ворог не страшний.
Зiбрати во дино всю волю, весь спокiй i стояти непохитно. У цьому -
запорука перемоги.
Сiрко дiйшов до середини шанцiв. Зупинився - чув плечима, як тужавi
обрiй, але не оглядався. Знав - татари не пiдуть з ходу. Вже бачать, що
козаки готовi до оборони, - та й не сподiваються захопити фортунно, -
дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чаушi,
рвуть бороди солтани, лiта помiж ордами солтан пiд бунчуком. Розпалюють
себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите "аллах",
вiд чого зiрвалися чайки й крячки на лиманi, подалися геть, уже стогне пiд
копитами степ. Ковила свистить пiд вiтром, як сто щабель, може, й вона
почува , що скоро стане з бiло© червоною.
Саме тепер ма показати найбiльший спокiй.
Сiрко зняв шапку, витер обличчя. Парило. Гiрко пахли трави, солоно
дихав лиман, здавалося, цi два запахи змагалися мiж собою. Вода бiлiла, як
розлите срiбло. Тепер увесь козачий табiр лежав перед зором кошового.
Запорожцi стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води Сиваша,
й вiдкопалися од степу шанцями. Весь пiвострiвець був складений мовби з
двох половинок - нижчо©, куди у високi повенi сягали води лиману, поросло©
кермеком та кущиками солонцю, й горiшньо©, уступом - степово©, у сивому
вшанi, миколайчиках, iнших уже пожухлих травах та бур'янах.
На нижнiй коноводи тримали коней i сiрiли намети (серед них найбiльший,
голубий, -похiдна церква), на горiшнiй - чорнiв гуляйгородок - земляний
насип i шанцi. За спиною в кошового лежав Крим, попереду крилася сивим
маревом Укра©на. Мертво зблискували води лиману, мертво чорнiла пiд ногами
земля, навiть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим. Сiрко не
намагався гге-рейнятн мислiю власну долю, не думав, що, може, на той бiк
лиману вже переведуть тiльки вороного коня, а його самого присиплють ось
цi ю землею. Думав лише про землю за сивим маревом й про людей, якi
довiрили йому сво© долi. Чого вони ждали? На що сподiвалися?
Золота й шовкiв, захоплених в Козловi та Бахчисара©? Можливо.
То© хвилини, коли вперше побачать очi звiльнених бранцiв? Того, либонь,
не забути. А так само й дзвону кайданiв, коли ©х розбивають на каменi.
Молитви в церквi за боже во©нство, що заступило рiдний край вiд
супостата? Мабуть.
Щастя рiдно© землi?
Того напевне!
Кошовий пiднiс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене
серце. Казав суворо, впевнено, розважливо.
-Отамани-молодцi, як стар, так i млад! Всi ви бачите адверсора, лютого
ворога, що цiлиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати. Харциз
хоче не дати вивести з неволi бранцiв, братiв наших, хоче понищити нас,
заступникiв свободи отчого краю. Всi ми хановi й султановi - як кiстка в
горлi. Коли б не ми, вiн давно б сплюндрував наш зелений край, витоптав
жито i забрав у неволю дiти. Отож, браiи, й розсудiте, за кого принесли на
поле битви голови нашi. Нам за що боротися: за вiру, за вiтчизну, за жон
i дiтей наших. Покладайтеся на бога, й жодна ворожа нога не ступить через
оцi шанцi на Укра©ну.
- Слава отаману! - загукали козаки. Сiрко хвилину зачекав i мовив тихо
та переконано:
- Вiдступати нам нiкуди: позаду Сиваш, хто побiжить - загине в його
гнилих водах, нiхто його не обгужить, й не буде йому прощення на тому
свiтi. Пам'ятаймо про тих, що довiрились нам, сподiваються вернутися цi ю
дорогою додому. Станьмо ж динокупно, серце до серця, не страшiмося
ворога, нехай вiн страшиться нас. З богом, дiти мо©!
Сiрко зiйшов i став у першому ряду за шанцями. Позад нього стояли
Кугукало, сигнальник, десять чоловiк iз куреня i варта. Осавул з прапором
одiйшов трохи назад. Татари в'южились на вiдстанi гарматного пострiлу - ©х
було добре видно на тлi сiрого, вигорiлого степу: бiлi й чорнi бунчуки,
зеленi прапорцi, списи, що стояли, як лiс. I враз лiс списiв i прапорцiв
здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь вiд крику й тупоту - шаленою
фугою татари помчали на козакiв.
Бурий степ летiв пiд кiнськi копита, здавалося, лава вбивала його пiд
себе. Вiками лежав не гвалтований, вiками цвiли квiти, дозрiвали й сохли
трави. Зараз гострi копита пiдтинали ©х пiд корiнь. Довго-довго
пам'ятатиме ця земля скажений гуркiт копит, довго не ростиме тут ковила.
Кiлька вершникiв випередили лаву, летiли, як птицi-хохiтви.
Сiрко обтоптав чобiтьми мiсце - так, щоб для право© ноги було опертя,
взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блiдий, його довгасте
обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухi губи, а очi стали великi й
круглi. Хоч Кугукало - вже не юний парубок, одначе це його другий бiй, а в
пiшому строю - взагалi небувалець зовсiм. Воно таки до кольок у печiнках
страшно стояти й дивитися, як на тебе летить ощирена списами й шаблями
лава, почувати всi списи на сво му серцi, а шаблi на головi. Й думка, хоч
як ©© проганяй, крутиться тiльки довкола смертi та полону, й хто зна, що
страшнiше. Нiчого не бо©ться во©н так, як полону. Самi ж басурмани кажуть:
лише той, хто побував у полонi, зна , що таке ворог. А Сiрка й самого
сушить спека, й вiн зна , чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлi
i сперло подих. Скорiше б починалося. В грудях пiднiмалася темна радiсть,
тужавiла сила - вiн аж помолодiв на кiлька десяткiв рокiв. Ще б ковток
свiжого степового вiтру!
- Пильнуй! - гукнув. Кра м ока вiн увесь час стежив за татарами й
бачив, що вони долиаiоть до першого окопу, хочуть узяти його з ходу. З
лiвого боку загупали мушкети - рано, отаман пiдвiв свiй, холодно вицiлив
вершника зi значком на списi. Не переднього - в цього, знав, цiлиться
кiлька козакiв, його зiб'ють ураз. Татари алалакали, ревiли, верещали, той
крик пронизував наскрiзь, навiть у Сiрка, який чув його сотнi разiв,
змiйкою пробiг по плечах морозець. Здавалося, туга, нестримна хвиля з
людей i коней вдарить у мiзерний, по людськi груди, валик, змете його й
пiдiмне другий, бiльший, перемiша з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще
ровик, не глибокий, але широченький. Полетiли стрiли, спочатку поодинокi.
Сiрко вiдгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Вiдсунув
покришку на панiвцi, нахилив кресало; прита©в подих, повiв цiвкою трохи
вниз - якщо не влучить у татарина на вороному конi, то в когось за ним,
натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув клуб диму, проте
Сiрко встиг побачити, як татарин розкинув руки й випустив прапорець.
Воднораз вдарили ручницi з могил i стрiлили всi козаки. Вони випередили
татар на якусь мить: туча стрiл злетiла, коли шанцi ще не встигло
заволокти димом, i ©хнiй полiт було добре видно. Козаки присiли, в цю
хвилину заднi передали переднiм зарядженi рушницi. Сiрко взяв свою -
новеньку, iз голендерським замком (майнула думка: Кугукало не злякався,
вклав у руку зброю вчасно), випростався й, уже майже не цiлячись, випалив
у сiру, ворухку стiну, що здиблювалася, гойдалася, трiпотiла на мiсцi.
Тiльки кiлька вершникiв прорвалося через перший окiп з ходу, решта
басувала перед першим ровом, деякi татари стрибали на землю, тягнули коней
за повiддя. Пораненi конi кусалися, хвицали ногами, розкидали в боки
сусiднiх, татари рубали ©х, а самi, вхопившись за стремена сiдел iнших
во©нiв, бiгли вперед, допомагали ©м перебратися через рiв. Козаки зробили
третiй випал - переднiй окiп густо засипало трупом, упало кiлька бунчукiв,
але татари перли стiною, важко пiдминаючи пiд конi земляний вал. Тут не
було осiбних людських життiв, жодна людська плоть зокрема не мала ваги,
мало вагу щось iнше, бiльше - те, що там, за спинами, у вiках, i гаряча
вiд бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала i всотувалася землею.
Крiзь пошматовану димову шалiнку Сiрко бачив, як ще один вогняний прут
хльоснув по татарськiй лавi: падали конi, кiлька стали цапки, ©х збили
заднi, й полетiли пiд ноги коням вершники. Тихо зойкнув позаду Кугукало,
Сiрко хапав простертою назад правицею порожнечу, а тодi оглянувся й
побачив джуру, що сидiв на землi. Обличчя йому було перекошене, очi,
налитi кров'ю i страхом, виривалися з орбiт. У плечi Кугукала стирчала
очеретина стрiли. Сiрко махнув рукою, щоб iшов до наметiв, а сам ухопив
списа пiд ногами. Ординцi вже приступали до шанцiв. Одначе цю тарчу
подолати ©м було не просто. Конi басували в пухкiй землi, сповзали разом з
вершниками в рiв, чавили тих, хто вже впав, й хоч вал танув, але кожна
його п'ядь коштувала татарам дорого. Налога була потужна, сiча стояла
люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася, зрубана при
самiм коренi, неначе капустина, голова значного козака Семирозума,
похитнувся i зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не заломить
сиво© шапки, не поведе за собою ватаги гультя©в, не по©де на Лiвобережжя,
де, довiдавшись про його смерть, заголосить дiвчина i не одна вдова.
Одтанцював на цьому свiтi козак. Татари стрибали з коней на вал, рубалися
шаблями, ©х скидали списами на голови тим, що напирали, над бойовищем
стояли дзвiн, брязкiт, крики, кiнське iржання й ляскiт пострiлiв. Дим
поволi розвiювався, його зносило на лиман, тепер нападники й оборонцi
бачили одне одного з близько© вiдстанi - й лють та страх стрибали з очей в
очi, й не можна було розiбрати, своя чи ворожа кров струменить по одязi.
Татари знову заалалакали, намагалися збити козакiв лементом, а тi кричали
й собi - крик рвався iз розпашiлих ротiв, вiн гасив страх i штовхав до
звитяги. Передня козача лава рубалася, а задня, хоч i рiдко, лучала
кулями, вже бiля валу крутилося немало коней без вершникiв i спотикалося
чимало поранених татар. Сiрко хотiв поглянути, чому замовкли шмаговницi на
могилах, та в цю мить на гребiнь валу навпроти нього вилiзло одразу дво
татар. Одного хтось збив кулею, але другий, високий, гнучкий, звинувся
вужакою, перехилився на лiвий бiк, занiс криву, вже у кровi шаблю. Сiрко
побачив його неначе в спалаховi - чорну постать на тлi блiдо-сiрого неба.
Повiв правим плечем i, вiдхиляючись од шабельного удару лiворуч, встромив
татариновi списа в живiт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу вниз.
Вони стояли один навпроти одного, татарин був живий, очi йому горiли
кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, i виднiли великi зуби.
Смертельна ненависть спалювала ординця, вiн захрипiв, ковтнув повiтря й
раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сiрка. Вiн хотiв уп'ястися в
горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин був
ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити на землю.
Та враз Сiрко вiдчув, як татарин тiпнувся, його руки ослабли, отаман
вдарив ординця обома руками в лiве плече, вiдкинув убiк. Той упав,
трiснуло навпiл ратище, татарин люто, пекуче повiв кривавими очима,
спробував пiдвестися, але знову впав i затих. Очi йому пiдкотилися пiд
лоба й так, бiлками нагору, осклiли. Сiрко вихопив шаблю, стрибнув на вал.
Вiн ставав на валу ще й через те, щоб козаки бачили: отаман живий i
наляга на ворога. За ним вискочило дво козакiв з варти, тiльки вони й
зацiлiли. Навпроти Сiрка басував конем молодий, безвусий татарин,
намагався вистрибнути на вал, вiн вимахнув келепом, але Сiрко легко вiдбив
його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув з потягом шаблею,
затрудило в лiкоть, шабля засичала, кров задимiла аж бiля ефеса. Сiрко
хапнув ротом повiтря, в очах йому жахтiло полум'я, вiн ледве стримався,
щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тiльки кiнчиком, без потяжки,
й розсiк гостроверху кучеряву шапку i голову вiд вуха до бороди - тiльки
Сiрко умiв так рубати, сталь нiби влипала в плоть. Обличчя татарина
майнуло сiрою плямою, не затрималося в пам'ятi, бо очi i думка вже
пильнували iншого ворога.
За отаманом на вал полiзли iншi козаки, тяли татар по головах. Це був
мент переваги, який вiдчула й орда. Татари стратили запал, завертали
коней, втiкали в степ.
По тому запорожцi пiдбирали поранених, вiдносили в намети, оддавали в
руки цилурикiв. Iншi брали шанцевий iнструмент, спускалися в рiв,
зачищали, пiдсипали вал.
Сонце за цей час пiднялося вгору на лезо шаблi. Орда одступила
недалеко: було видно, як майорiли на вiтрi зеленi й синi трикутнi
прапорцi, як довкола бiлого, з позолоченим шпичаком, що зблискував на
сонцi, бунчука гасали верхiвцi, як там з'©халися докупи п'ятеро чи шестеро
- радили раду. Пiд'©хав ще один, i всi вклонилися, обступили його кiньми.
Тим часом перед валом крутилося з десяток татар, розжохували коней,
кидали погрози - викликали на герць. Хвилювалася пiд кiнськими копитами
ковила, виблискували шаблi, ординцi рвали горла, ©хня лайка летiла далi,
нiж кулi та стрiли: "Козак - кьопек, собака", "гяур оглу"[27], - й
прикладали до ший шаблi та вимахували арканами. Не вичахлi пiсля бою,
козаки юртували також. Декотрi з них i собi поривалися до шабель, зиркали
на отамана й опускали очi, присоромленi його суворим поглядом. Сiрко на
герцi не дав зведення ще перед початком бою. "Прийшли сюди не для грища, -
сказав. - Жоден з нас не може важити головою, не стявши кiлькох
басурманських голiв". Тож запорожцi косували в бiк татарських джигiтiв, а
самi надолужували лопатами. Робота рятувала подвiйно: ставав вищий вал, i
бiльшало в серцi спокою. I козаки, i татари поглядали на супротивне
вiйсько в пота мнiй надi© побачити там непоправимий погром i
пригнiченiсть, хоч знали гаразд - тi не здадуться, тi не одступлять. Це
був тiльки перший помах крил смертi, вони ж маятимуть, поки не виляжуть
трупом тi або тi. Декотрi з козакiв тихо молились, але жоден не нарiкав на
долю - прийшов сюди сво ю волею, стали на цьому рубежi на захист правого
дiла.
До Сiрка, накульгуючи на лiву ногу, пiдiйшов Флор Мина в.
- Ти що, в заячiй норi ховався, а ноги забув утягнути? - поглузував
отаман.
- Сам себе вкусив за п'яту од злостi, - одбився Мина в i додав без
жарту, хоч i з нiяковiстю: - Кат його вiзьми, чобiт муля . Зараз
перевзуюся.
Вiн сiв на землю й стягнув чобiт.
- Перевзувайся швидше та вiзьмеш чоловiк двадцять сво©х, i станьте з
лiвого краю, бiля лиману, - наказав отаман. - Вони туди вдарять. Азиж не
бачили, що там шанцi води не сягають.
Йшов по табору, розглядався, й тривога поймала серце: надто багато
козакiв побито та покалiчено в першiй сутичцi. Правда, декотрi пораненi
верталися од наметiв, прийшов i Кугукало, сором'язливо одвертав безживний,
мовби сонний, вид - рана була легка, стрiла проткнула тiльки шкiру на
плечi, сiв отодi на землю з несподiваностi, страху, болю. Сiрко подивився
в степ, побачив, що орда погустiшала з лiвого боку, послав Кугукала, щоб
поквапив Мина ва. Донцям до лиману довелося бiгти. Й ледве встигли
запорожцi повихоплювати з рову землекопiв. Орда розгорнулася враз,
зiрвалася з мiсця, немов ©© погнало вiтром, полетiла на шанцi. Од не©
вiдокремилася ватага, помчала на лiвий край, до води. Не добiгаючи до
Сиваша на три кидки палицi, розгорнулася в лiвий бiк, пiшла лавою на
шанцi. Проте лава одразу ж поламалася, а тодi розсипалася зовсiм. Конi, що
бiгли бiля само© води, почали провалюватися, падати, тi ж, котрi скакали
од води далi, домчали вершникiв до валу, але ©х було мало, запорожцi легко
постинали ©х кулями.
У центрi ж знову гуркотiла ломова битва. Пряжило сокце, жаром горiли
шаблi, дула мушкетiв нагрiлися, аж пашiли. Вже козаки густо вкрили степ
бiля шанцiв ворожим трупом, але на кожну козачу шаблю припадало по
п'ятнадцять ординських, щербилися шаблi, й притомилися руки змахувати
ними. Сiча була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер тiльки дзвенiла
сталь, бахкали пострiли, iржали конi. Осiдланi, без вершникiв, татарськi
конi виривалися з сiчi й мчали в степ. Iржало й кiлька козацьких коней,
поранених стрiлами. Коноводи тримали ©х з усiх сил, дво чи тро добили.
Шанцi були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалi бiльше осувалися,
й нарештi татарам вдалося прорватися на лiвому кра© досередини. Татарськi
бахмати перескакували рiв, басували, вривалися в табiр, небавом шанцi в
тому мiсцi розтовкли зовсiм, татари попливли у випiр плавом. Там
боронилося лише з десяток запорожцiв, та ще з правого боку на схожому на
острiвець серед потокiв води горбку, що лишився од шанцiв, манячила
одинока постать. То був Кайдан. У довгiй, до п'ят, кире©, з насунутою на
очi кобкою, закутавши другою кире ю груди й голову, молотив важкою
гакiвницею майже наослiп по головах, по шаблях, по крупах коней. Був
обтиканий стрiлами, мов ©жак колючками, проте жодна не сягла глибоко тiла.
Сiрко, що вже давно побачив потужну татарську налогу, кинувся до
земляного городка, та запорожцi, котрi стояли на ньому, вже й самi
поспiшали до мiсця скрути. Попереду швидко бiг Мiюський, вимахував шаблею,
лице йому було перекошене, вiн щось кричав, але не розiбрати що. Сiрко
забiг навперейми, помахом шаблi зупинив переднiх ("пропадуть, по одному
порубають татари"), шикував у стрiй. З ним була i вся його друга команда -
тридцять сiчовикiв, вони несли караульну i пiдпомiчну службу при кошовому
i бiля наметiв. Козаки стали батовою - трьома лавами, пiшли, виставивши
вперед списи. Штрикали коней, стрiляли з пiстолiв. I таки потисли, погнали
ординцiв назад. Сiрко йшов у першiй лавi, в однiй руцi тримав пiстоля, в
другiй - шаблю. Пiстоля - на крайнiй припадок, рубався шаблею. Вже весь
умився потом, вже спiтнiла й рука, але черен шаблi, обвитий дротом, мовби
прикипiв до долонi. Крива козацька шабля захищала вiд ударiв зверху, як
щит.
- Коней, коней жигайте! - гукав вiн.
Одурiлi од болю, кровi та диму, дикi татарськi конi харапудилися,
гризли одне одного, кидалися наослiп, скидали вершникiв, татарам було
важко в отакiй веремi© щiльно спрямувати удар. Сiрко йшов попереду
козакiв, шабля миготiла над його головою, й миготiв червоний шлик шапки: i
для козакiв, i для татар отаман тепер здавався майже велетнем. Сiрко
вiдчував себе неначе в човнi над порогами. Пiд ногами - безодня, а вiн
летить, i душа його легка, й тiло легке - душа звiльнилася вiд оболонки
страху, весь вiн спрямований на одне - досягти мети.
Раптом Сiрко вiдчув, як йому мовби вогнем пропекло лiву ногу. Проте не
зупинився - боявся, що зупиняться козаки, а до вилому було зовсiм
недалеко. Вони тисли татар з усiх бокiв; збитi в купу, ординцi вже не мали
змоги рвонутися, розсипатися по табору - втiкали. Утiкали i всi iншi
вподовж шанцiв. Даремно ревли алайчавушi, перiщили тих, що втiкали,
ремiнням по плечах, даремно вимахував бiлим бунчуком солтан на вороному
конi, - татари мчали в степ.
Горiла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали довгi зуби: в
чобiт цебенiла кров. Коротка стрiла в чорнiм опiреннi провисла, здавалося,
©© гнула до землi невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася в
литку. Сiрко оглянувся, чи нiхто не дивиться, швидко застромив у землю
шаблю, дiстав з пiховцiв ножа на срiбнiм ланцюжку, розрiзав чобiт. Рана
була не важка, але болюча. Вiстря пробило шкiру й м'яз. Ще трохи - й
вийшло б навилiт. Зцiпивши зуби, штовхав стрiлу вперед, аж почервонiло в
очах, доки чорне, закривавлене вiстря не виткнулося з того боку. Тодi
вийняв стрiлу з рани. Кров зацебенiла дужче, вiн вийняв iз загортка в
поясi жмут павутиння, затоптав у рану. Вiдтак перевзувся, зняв з пояса
гаман з кресалом та люлькою, пiстольну кобуру - все це висiло з лiвого