Страница:
пустили на сво© землi присиваських татар - абищиця. Який же ми приклад
пода мо iншим народам, прирiкаючи найближчих сусiдiв на смерть, хто б вони
не були. А тi важкi утарчки, котрi вели з татарами та турками минуло© зими
та влiтку, - теж не останн лихо. Сила басурманська множиться й впаде на
нас знову. Польський король у сво му листi пише, що й вони, i нiмцi, й
iншi вропейськi народи чекають в страховi, що азiатичнi варвари ось-ось
переступлять сво© межi. Перспективою розуму ми побачили це здалеку. Й
писали про те його мосцi. Одначе не знайшли вiдгуку в серцi гетьмана.
Сподiва мось, що знайдемо нарештi. Коли ж i далi будемо натирати одне
одного - погинемо всi. Якщо ж станемо динокупно - жодна ворожа нога не
ступить на Укра©ну. Мусимо, хочемо того чи не хочемо, прийти до згоди.
Щодо нас, то ми - готовi давно.
Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зiв'яла. Вона рвонулася,
аби розтермосити, розворушити, щоби вiн, коли повернеться в Батурин,
гаряче виповiв гетьмановi все, збив його з холодно© й хитро© обережностi.
Так бувало завжди: розмовляючи зi спiвбесiдником, Сiрко повертав його собi
або на спiльника, або на нещадимого ворога. Йому гаряче хотiлося зараз
мати Романовського за спiльника. Але бачив i розумiв - то неможливо.
Романовський не дав пробитися до душi жодному слову. Й не дасть. Свою
поведенцiю, сво© вчинки i слова вiн розмислив наперед, вiн зна , що йому
вигiдно, а що - нi, й нiчого iншого знати не хоче. Такий вiн чоловiк, мiж
такими зрiс i тим трима ться на посольствi. Його душа давно всохла, ще й
прицвiла, як житнiй сухар, жодне живе слово не проб' ться до нього.
Державнi посли здебiльшого такi всi. Вони не мають власно© думки, а
пропихають ту, яку ©м вклали в голову ©хнi повелителi. Й душа там як
пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й загуркоче. Катове плем'я,
катiвська служба! Сiрко розумi те, зна давно, але серцем не може
примиритися. Бодай ©х... Але то хоч посли одного народу до iншого. А це -
одноземець, свiй собака! I всi iншi попихачi ори гетьманському дворi зараз
такi. Пiсля сильного волею Хмельницького i могутнiх соратникiв його, пiсля
авантюрних Виговських та Брюховецьких надiйшов час розважливих,
помiркованих Многогрiшних та Самойловичiв. Тепер на вищi сходинки перлася
сiрiсть, а часом - мiцно прихована пiдступнiсть та хижа хитрiсть, вони
дино могли доскочити влади та втриматися при нiй. Вони привчилися жити
чужою волею та чужим розумом, вiддалися в повну покору тим, хто сидiв ще
вище. Щирiсть та бистрий розум i не могли доскочити тих щаблiв. Щирiсть не
могла миритися з неправдою, не вмiла прикриватися й падала з найнижчих
приступцiв. Гострий розум теж викликав пiдозру, та й не мав на чому
гостритися, бо мимоволi випирав, накликаючи на себе бiду. Тепер цiнувалися
тихiсть, безвiдмовнiсть, терплячiсть, тiльки терплячим виконанням волi
вищих можна було видертися з натовпу подiбних собi. З iншого боку, те, що
кожному з них був вiдкритий шлях нагору, й змушувало ©х служити вiрно. А
те, що не всiм випадало стати значними урядовцями, - на те вже божа воля.
На старiсть немало ©х ставало бубнiями, злостивцями, але тодi вже не мали
чим вкусити, в них випадали зуби, вони сидiли по хуторах, кутулялн
пеньками динi дубiвки i згонили злiсть на челядi. В часи вiйни
Хмельницького i кривавого розору та братовбивчо© рiзанини по тому нагору
вискакувало теж немало людей лукавих, пiдступних, проте смiливих, сильних,
вони не вмiли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили, ступали невлад,
©х одтирали й тримали пiд зiрким наглядом. Бо ж могли впасти в якусь
авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку з обрано© дороги.
Про це свiдчила його поведенцiя, його обличчя, а найбiльше - очi, ©х
нетекучнй погляд, i самi вони мовби олов'янi, не пропускають углиб свiтла
й чужо© думки.
Кошовий пильно подивився в них, немовби хотiв пробуравити ту олов'яну
кiрку. Нинi вiн оцiню людей суворо й однозначно. Людська душа - не
яблуко, де одна половинка може бути червоною, друга - зеленою. Вона -
дина. В цьому переконався давно, пiсля численних власних помилок,
перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв, наусту, обмов. Колись
вiн був розвихрений i довiрливий, вiрив красивому слову, гарячому блиску
очей, скупiй сльозi. З роками упевнився, що в свiтi нема нiчого
облуднiшого, нiж слова, i отруйнiшого, нiж сльози. Рожевий квiт довiри
обтрушували руки чужинцiв i сво©х од-ступникiв, рубали шаблi i спопеляв
вогонь. Нинi ця зав'язь пророста в його серцi важко, одначе бува й тепер
- спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й тодi вiн кара ться.
Але тут помилки нема нiяко©. То тiльки бажання кiльчиться й звива ться в
його серцi, бажання дiйти до совiстi тих, хто при©здить з гетьмансько©
столицi. Але та совiсть - за сiмома замками. Однi бояться довiритись ©й,
аби не порубали малi дiти, iншi - аби не завадила примножити багатств, якi
лежать у коморах. Романовський пiсля цього свого посольства докине туди
кiлька жмень червiнцiв. Глибоке презирство й вiдраза заволодiли кошовим.
Вiн зiтхнув i гидливо попрощався з послом.
Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Вже давно нiщо його не
радувало, не веселило, вiн мовби пригас увесь i обернувся .смутним зором
кудись у глибiнь власно© душi, байдуже спостерiгав людський крутiж, не
пiдганяв, не торсав iнших, i вони дивували з того. Мовчазний, похмурий
проходив по Сiчi, козаки розступалися перед ним, не одважувалися зачiпати.
Спав мало, i снилися йому страшнi сни, товпами приходили порубанi в битвах
товаришi, потятi його шаблею вороги поривалися й смiялися злiсно,
потiшалися. Либонь, було ©м чого потiшатися, викосив ©х шаблею, як добрий
косар трави, увесь вiк прорубувався до свiтло© таловини на обрi©, та й не
прорубався. Справляв уряд за звичкою, всiм здавалося, що справляв його, як
i ранiше, вправно, тiльки вiн знав, що це не так.
* * *
Покiнчивши з посольськими справами, Сiрко перейшов до справ
господарських. Завтра мав ви©хати на Орiль i Самару, а що не звик
перекладати на iнших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбi канцелярi©
сидiли прохачi та позивачi, курили, димок вився за вiдчиненим вiкном,
залiтав i в канцелярiю. Сiрковi лоскотало нiздрi, але сам поки що
перекурити не виходив. Довго мiзкував над суплiкацi ю нежонатих козакiв,
якi йшли в найми до жонатих з четверто© копiйки, вимагали ж - з третьо©, а
тодi поклав, щоб те порiшили на малому крузi, слухав суплiкацiю
брагарникiв проти кантористiв, мовляв, тi правлять з усiх однаковий
податок, кварту з куфи, - i з тих, у кого горiлка справжня, i з тих, у
кого сам чвир; слухав двох сутяжникiв з Батуринського куреня, котрi
презентували один на одного за старий кiнський пiтник; Сiрко хотiв
помирити ©х, пожартував, що вида i першого, й другого на волю шкодуючiй
сторонi, а коли тi не здалися на жарт, сказав:
- Плюньте один одному в очi, а тодi утрiться й плюньте ще раз, може,
прозрi те. Бо висвiдчу барбарою з канцелярi©, ще й звелю посадити в
пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурнiший. Звели бучу за онучу.
Наслухавши усiх позивачiв та вирiшивши ©хнi домагання по
справедливостi, часом гостро. Сiрко виглянув у вiкно - на призьбi не було
нiкого. Дво чи тро , почувши, що отаман вовкодухий, не ризикнули
заходити. Вирiшили чекати слушнiшого моменту. Сiрко усмiхнувся. Доки той
момент приспi , помиряться самi. Не любив дрiбного клопоту, чвар,
вислуховував ©х тiльки через те, що iнако не велiв закон. Часом це йому
набридало, але вiн не давав собi послабки. Так треба. Це завiв не вiн, це
уклалось давно, й на цьому сто©ть щось бiльше - сама Сiч Запорозька. Тих,
якi поширювали думку про зайвiсть, а то й непотрiбнiсть деяких подiбних
клопотiв (все на свiтi клопiтне, надто на старiсть, все зда ться
марницею), вiн проганяв. Хоч i оцi позови... Щоправда, люблять деякi
братчики позиватися - те для них як дошпетна гра. Вiд осавула до
курiнного, вiд курiнного до суддi, вiд суддi до кошового, тиняються зi
святим хлiбом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж,
коли поглянути ширше, все життя - суспiль гра та позов: з долею, з
сусiдами, один з одним. Той великий позов трива в Укра©нi вже
хтозна-скiльки лiт. I нема суддi, щоб розсудив навiк, кожен можновладець
ма свою правду за останню. Кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не хоче
поступатися, прожива мент, мить, возвеличу ться, а що та мить забира в
нащадкiв суще, того i в голову не кладе. А чи й кладе, то ма таку мiлку
мисль, таке мiлке серце, а честолюбство таке глибоке, що в ньому потопа
все - совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада - це гемонськi терези, якi,
мабуть, трима за кiльце в зубах чорт: що порожнiша шалька, то вище вона
пiднiма ться. Перекувати ж у свiтi можна все - чересло, шаблю, а
перекувати людську душу не вда ться нiкому. Та й нiхто не бачить сво ©
душi. Власна душа найкраща, ©© не помiня ш, як з'©жджене колесо. Взяти
хоча б i на Сiчi... Всi ©дять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та
не всiм той хлiб однаково смаку . Iншому кортить калач. А ще iншому, щоб
калач та був з медом. От i спробуй догоди всiм рiвно. А з цього ж
почина ться все. А спробуй подiлити рiвно на всiх славу та владу! Кожному
зда ться, що ма на них бiльшi права. Всi в наш час хочуть судити й не
хочуть бути пiдсудними. Ось i сам... Скiльки лiт судить iнших... А чи
правильно судить? I хто виважить тво© власнi грiхи? Осуджував себе за них?
Либонь. Але той суд легкий, як i покута... Хоч бува вона тяжчою за
будь-який iнший суд. I тодi важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що
зна ш сам. Подумав, що колись i судив iнакше. Й не в тому рiч, щоб суд був
тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум, а й серце. Коли
судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсу ш ©м життя.
Власне, все людське життя - суд. З iншими людьми, з долею, з самим собою.
Сiрко все частiше думав про те, як прожив i що покида , що мусить
покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося вiддати
його за щось велике (це не був слiпий торг з долею чи кривава гра,
навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), i нехай
те велике буде утверджене i його iм'ям, його дiлом. Так, iм'ям, оцi ю
рукою, оцi ю шаблею... Але якщо те, за що боровся, не лишиться й не
возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й бажати
iншого не треба.
Отако сидячи й далi в гiркiй задумi, наказав покликати всiх старшин i з
ними пiшов до церкви. Разом вiдiмкнули скарбну скриню у правому притворi,
й кошовий дiстав звiдти шкiряну торбу iз золотими динарами, вручив
осавуловi Вiрмену, котрий ©хав посланником у городовi полки. Цi грошi
кошовий виговорив на башлiвцi пiсля походу на Крим, доклав до них свою
частину.
- Оддаси ©х у Ки©вську колегiю, - сказав Вiрмену. - Нехай ростуть нашi
дiти розумнi, може, намислять сво му кра вi долю лiпшу, нiж ми змогли
завоювати шаблями. А межигiрськi ченцi нехай на цей раз вибачають, адже
молитва голодного швидше доходить до бога, нiж ситого, про це i в святому
писанi© сказано.
Коли проходив повз чернечий двiр, його погляд упав на дощатий
прикомiрок, який притулився в кутку бiля ворiт. Пам'ять йому щось
пiдказувала, й вiн зупинився. В цьому прикомiрку часто пропадав його
джурам Надто останнiм часом свого життя на Сiчi, Сiрко ще раз обдивився
ветху будiвлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрiбним очеретом. На
перекошених, темних дверях висiв великий замок.
Сiрко знав, що маляр Жух, який жив тут i малював для церкви iкони,
звiявся кудись пiвроку тому й не появлявся бiльше.
- Ключ у когось ? - запитав кошовий у пiдпаламаря, що топ-тався за
ним.
- А вiн без ключа одчиня ться, - мовив пiдпаламар i довгою, худою рукою
вiдкинув дужку замка. Дверi прочинилися з таким скрипом, що горобцi
шурхнули з-пiд стрiхи. Сiрко переступив через порубаний порiг. В
комiрчинi, де стiни були пофарбованi жовтою фарбою, а стеля бiлою,
панувало безладдя. В усiх кутках стояли якiсь дошки, полицi, на столi, що
па пiвпальця припав порохом, темнiли черепочки та горнятка, й скрiзь -
попiд стiнами, а також на полику, який правив за лiжко, - виднiлися iкони
та картини на дошках та жерстi. На декотрi в дощi попадала вода зi стелi,
й вони позатiкали, й були обснованi павутинням. В очах святих, як здалося
кошовому, свiтився докiр. Всi вони дивилися прямiсiнько на нього, мовби
ждали чогось од нього. Тiльки малий Христос спокiйнiсiнько спав на хрестi,
на якому його колись розiпнуть - серед цвяхiв, рiзок, молоткiв та тернових
вiнкiв. Увагу кошового привернув козак на човнi, у сяйвi, який бився з
турком - теж на човнi. Чимось був той козак знакомитий Сiрковi, когось
йому нагадував. Горда постава, горде чоло й майже дитинна усмiшка на
устах. I враз отаман здригнувся. Вiн зрозумiв, чию парсуну бачить перед
собою.
- Це вiра б' ться з невiрою, - пояснив пiдпаламар. - А малював маляр
парсуну з вашого джури. А ото дошки, якi сам джура везькав, любив
вправлятися з мальовидлом. Богородицю вiн малював i сто дiв також.
Чорнява, з точеним пiдборiддям, з дугастими бровами, ще й над лiвою
бровою чорна цятка, у бiлому вбраннi богородиця була сумна i гарна, на не©
чимось була схожа й дiва, яка виходила з ворiт фортецi назустрiч iншiй
дiвi.
- А де ж ще дев'яносто вiсiм дiв? - запитав кошовий.
- Як де? - здивувався пiдпаламар. - За мурами, ©х не видно. На
вузенькому пiдвiконнi лежала книга "Меч духовний", Сiрко гортав ©©, а сам
раз по раз поглядав на iкону, де козак бився з турком.
- Гарний був цей маляр. Жух? - запитав, аби щось запитати.
- Гарний, - ствердив пiдпаламар, що й далi стояв за Сiрковою спиною.
Його худа, кругла голова стримiла з-за плеча кошового, неначе горня,
почеплене на кiлок у тину. - I вчений вельми. Тiльки якийсь непосидючий.
Ще й до жiноцтва вабкий. Я, каже, без бiло© челядi не можу... Навча десь
якусь удовицю, - хiхiкнув догiдливе й одразу замовк. - Джуру вашого теж
навчав, - додав по хвилi.
Сiрко не зважив на пiдпаламареве хiхотiння й подумав, що в жодному кра©
нема стiльки грамотно© бiло© челядi, як у ©хньому. Бачив це на власнi
очi, пройшовши пiв- вропи, од Дюнкерка до Сiчi, й потiм не раз навiдуючи
сусiднi кра©. На це указував i дивував цьому також син антiохiйського
патрiарха, який мандрував колись через Укра©ну. Сiрко з почтом
супроводжував його кiлька днiв. "Нiде по свiту нема стiльки грамотного
люду, як у вас, - казав патрiарший син. - А що стiльки грамотного
жiноцтва, так це просто вдивовижу". "Не порятувала, моя земле, вченiсть i
грамота синiв тво©х, - подумки мовив кошовий. - I тебе, Лаврiне, також.
Мали в достатку мечiв духовних i мало крицевих. А може, не досить гострили
тi й тi, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довiри". Поклав на
пiдвiконня книгу, обтрусив з рук порох.
- Занесеш цю iкону до мого куреня, - наказав пiдпаламаревi, вказавши на
козака, що бився з турком. По тому вернувся до сiчово© канцелярi©.
Вiддав ключi од та мно© канцелярi© Брекалу, котрого лишав наказним,
перегомонiли ще раз, перетерли всi найближчi турбацi©. Перерахували
прибутки - з рибних промислiв, з шинкiв, з перевозiв, димове з гнiздюкiв -
перевiрили по паперах, звiрили до копi чки. Мав вiд'©хати чистий.
I вже аж тодi наказав увести прибульцiв, якi просилися на Сiч. Такий
завiв звичай - спершу погомонiти самому, а вже по тому нехай складають у
церквi присягу на вiрнiсть кошу та товариству. х було тро . Дво -
низенькi, бiлявi, чимось схожi мiж собою, третiй - високий, вирлоокий,
довгоши©й, крутив довгою ши ю, немов йому затiсний був комiр. Кошовому
здалося - парубок йому по знаку.
- Цього перейняли бiля Орiлi, - сказав козак, який привiв прибiглецiв.
- Тебе як звати? - звернувся до парубка Сiрко. - Я вже тебе десь бачив.
- Ма те добру пам'ять. Минуло© весни я при©здив з гетьманським
посольством i напросився в степ. здили до Тавинсько© залоги.
- То ти з гетьманського двору? Чого ж прибiг сюди? Вбив кого чи
обiкрав?
Ждан стиснув губи, аж вони побiлiли. Стояв мовчки, дивився повз
отамана, неначе не бачив його. В серцi скипалася образа.
Двi дороги простелила йому доля. Одну - до Колисчиного двору, де чекала
кароока, весела Парасочка, де чекало спокiйне, гоже життя, другу - на Сiч,
на якiй, за словами Митрофана, хлiб з остюками, а воля iнодi теж без
штанiв бiга . Вiн не повiрив Митрофановi. Нещодавно ж переконався, що
Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище отамана
Жмурка i Пивовi млини бiля Орiлi. Охмолостився, обтесався на Сiчi трохи, а
того не показував. Сам не вiдав, чому не признався, що пiвтора мiсяця
обтирав лаву в Дядькiвському куренi, либонь, через смерть того ж таки
Жмурка, не хотiв давати об тiм нiякого виводу й не хотiв зiзнаватися, що
ма на Сiчi брата; вiд того стримувала його якась засторога, якась
та мниця. Волiв бути самим собою, волiв сам завоювати право називатися
сiчовим козаком. I хоч, може, й Митрофанова правда, що воля й тут iнодi
бiга без штанiв, одначе це таки воля, це - найвалочнiше мiсце на всiй
Укра©нi, й люди, якi прийшли сюди, живуть не для власно© користi, а для
чогось бiльшого, недарма так часто важать життям. Звичайно, Ждан не мiг
забути й Парасочки, ©© веселого усмiху, ©© карих очей. Може б, i дожив до
старостi, видивляючись у тi очi, якби не Парасоччин облудний батько -
Сидiр Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотiв щастя сво©й дочцi i
в обмiн за те купував неправдою зятя.
- Чого мовчиш? - розбив Ждановi думки Сiрко.
- Та оце хочу запитати - чи усi тут злодi©?
- Ти ба! - здивувався отаман. - Гострий ма ш язик. - А сам милувався
парубком: служив у гетьманському палацi, а погляд ма чистий i ясний.
- А чого ж, отамане, завда ш злодiйство?
- Крадi©в не прийма мо, - примирливо мовив Сiрко. - Але ж мусиш
сказати, що помишля ш i чого прийшов?
- Що помишляю -.те вiда бог.
- Нехай i так, - погодився Сiрко. - Перед його правдою ми всi рiвнi.
- Чим умi ш промишляти? - втрутився у розмову Яковлев. - Тобто до чого
звикла рука: до шаблi, цiпа, шила, чепiг... ложки?
- Вмiю порати коней... Трохи - писарювати, - й почервонiв, бо не
хотiлося признаватися, що свiчкогас. А вiн i справдi в останнi роки
навчився грамоти, й казали, що з нього путнiй писар. А ще вiн почервонiв,
бо пригадав брата, сiчового пiдписаря.
- Нам треба, щоб умiв тримати шаблю.
- Це куца думка. Перо теж комусь потрiбно тримати, - одказав Ждан. I
тим особливо сподобався Сiрковi.
- Хлопець ти, бачу, кмiтливий, - усмiхнувся. - Йди до мене в джури.
- Дякую, - крутнув довгою ши ю парубок. - Я вже слугував одному...
- То ти мене ставиш на одну половицю iз смердючим паном? - скипiв Сiрко
i аж кулаком грюкнув.
Але парубок не злякався й цього разу.
- Якби ставив - не прийшов би сюди.
- Таке виходить, нiби ми до тебе просимося, а не ти до нас...
- Я - до товариства. Дозвольте, пане-батьку, в курiнь... Я таки хочу...
навчитися тримати шаблю.
- А для чого? - запитав Сiрко.
- У нiй бiльше правди, - одказав Ждан.
- Куца думка! - засмiявся кошовий. - Дивлячись у чи©х руках та шабля.
Гаразд. Iди, виваж власним серцем, що важче. Впишiть його до залоги.
Ждан вклонився Сiрковi, пiшов слiдом за дячком, який повiв усiх трьох
прибульцiв до церкви.
Останнiми були дво татарських аг, якi сутяжили мiж собою за пограниччя
урочищ. Не розв'язали сво © суперечки яi в Перекопi, нi в Бахчисара©,
при©хали на Сiч. Вклонилися Сiрковi, казали однi й тi ж слова.
- Як ти скажеш, так i буде.
Це були хоч i ошатно одягненi, але втомленi й засмиканi люди, такi
втомленi, що в них уже й злiсть перегорiла.
- Пробi! - заволав Сiрко. - Та при чому тут я?
- Як ти скажеш, так i буде, - знову вклонилися татари. - Ти
справедливий. Нам нема бiльше куди ©хати.
Врештi Сiрковi вдалося спровадити аг. Пообiцяв розв'язати ©хню
суперечку, але спочатку мав послати на тi урочища свого осавула.
Провiв за вiкном позивачiв довгим поглядом, а тодi пiдвiвся й собi,
пiшов на крам-базар. Не запрошував з собою нi Брекала, нi Яковлева, нi
будь-кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступа не в широкi
ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палiсадi лаз. З одного боку,
воно достеменно так, з iншого ж... Десь там чека на нього Мокiй Сироватка
зi сво©м чорним горем. Сьогоднi впiвполуднi зустрiв його на майданi.
Сироватка потоптався на мiсцi, подивився отамановi в очi, аж в того по
душi потекли гарячi струменi, сказав:
"Покликав оце братчикiв. Хочу пом'янути чисту Лаврiнову душу". Вiн не
запрошував кошового - не одважився. Сiрко допiру згадав те, згадав усе
iнше, й йому засмоктало пiд серцем, вже знав, що не зможе погасити той
лихий вогонь пекучим зiллям. Вiн не вельми собi попускав - у походi, в
дорозi й на Сiчi в будень з чаркою розминався рiшуче. Поклав собi таку
заборону й тримався ©© пильно. Хоч не був i святенником, як деякi iншi.
Серед запорожцiв немало таких: або ж по©хали на лимани множити статок, або
ж дали обiтницю тверезостi боговi. То суворi люди, майже святi, але повна
зумисна святiсть чомусь нiколи не тiшила отамановi серця. Вона йому чомусь
видiлася жовтою, як вiск, i твердою, як прiсний сухар. Любив хмiль життя,
хмiль бою, а часом i хмiль вина. Щоправда, нинi на Сiчi той хмiль
розбродився: скрiзь верховодили буйнi голови. Сiч гуляла, Сiч вiншувала
звитяжний похiд. Крам-базар клекотiв, як Днiпро бiля "Пекла". Витинали
музики, вставала на майданi курява, дужi горлянки ревiли, аж рвалися з
припону переляканi верблюди, якими при©хали купцi з-пiд Перекопа, самi ж
iноземцi поховалися на за©жджiм дворi й хутенько та дешево спродували крам
тутешнiм крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з розчинених вiкон
валував дим, здавалося, там курили смолу. Бiля пристанi, просто посеред
дороги, вивернувши проти сонця голе черево, спав п'яний козак. Мiдно
горiла в лiвому вусi сережка, великий рот ширився вибитими переднiми
зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах - вiдав тiльки
вiн сам.
За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях дво козакiв. Сiрко
подумав: зараз запорожцi до вiйськових вправ мало охочi, може, стали на
герць з перепою? Й поспiшив, поки не дiйшло до кровi, а вiдтак i суворо©
покари.
Дивина: обо не п'янi. Один - велетенсько© статури, широкий у плечах -
натирав, другий - молодший, тонкий у станi - закладався. Той козак, що
натирав, видався Сiрковi схожим на Кайдана. Вiн вимахував шаблею, мовби
граючись, вона в його руках свистiла, шипiла, то завмирала в повiтрi, то
зблискувала - не здибитися. Невелика крива шабля доброго булату з
коротким, вуточкою, перехрестям; шабля ж в руцi молодого козака -
велетенська, потовщена на кiнцi, з широким i довгим кресалом-перехрестом,
воно добре захищало руку, але заважало при замаховi.
- Важка шабля - дурна шабля, - гомонiв разважливо схожий на ведмедя
козак, немовби не ширмував, а сидiв з козаками на колодках, - вибирай
оружжя по руцi, а не по страховi. I не лiнуйся, швидше повертайся. Ось
так. Злiва рубаю, злiва, прикривайся! - I в голосi вже побрязкувала
погроза. - Тепер з право© руки, по нозi, по плечу, по головi... Ну ж,
ну... Замiряйся очима в одне мiсце, а бий в iнше. Отак, отак...
Козак натирав усе дужче, вiн розпалився, шабля його викреслювала кола
вужчi й вужчi, молодик - спантеличений, збитий з мiсця, зляканий, задки
вiдступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий, вище
людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у водi по кiсточки, по колiна,
по пояс. А шабля в руцi козака-велетня сичала, як гад, стригла на сiчку
зелений ситняг, вiн падав на воду, обсипав молодика з усiх бокiв, i той
врештi злякався не на жарт, заволав:
- Пробi! На помiч! Убивають!
Ситняг було вистрижено до води, лишився тiльки бiля молодика - зрiзаний
врiвень з його головою та плечима. Достеменно як кущ у панських садах,
обтятий садiвником з усiх бокiв. Сiрко, хоч який був зажурений,
посмiхнувся.
Коли молодик вилiз iз води, козак сховав до пiхов шаблю, сказав:
- З тебе штоф за науку.
Молодик крутив переляканими очима, витирав руками пiт. Побачивши
кошового, кинувся до нього, навiть забув пiдiбрати покинуту на березi
шаблю.
- Вiн мене хотiв убити. Вiн... - Сльози ганьби й злостi не давали
козаковi говорити, молодик ковтав ©х, вимахуючи руками в бiк велетня. А
той стояв i посмiхався. Аж тепер Сiрко роздивився, що це не Кайдан. Просто
козак був дуже схожий на Кайдана. Сiрковi спохмурнiло на душi. Вiн чув, що
Кайдан пiшов на Орiль i не повернувся. Отаман знав про татарський набiг на
приорiльськi слободи. Надi© на те, що Кайдан залишився живий, було дуже
мало. Й споночiло в кошового на душi. Загинув ще один валечний козак. I
збiднiв свiт, i сам Сiрко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай-гай,
який козак був! Все менше i менше родить ©х рiдна земля, а ворогiв
бiльша .
- Дурного твоя мати ма сина, - махнув на молодика рукою велетень i
пiшов до куренiв.
- Ви ж бачили, пане кошовий, - вже трохи погамувавши сльози й страх,
закликав Сiрка собi-в свiдки молодик. - Хотiв зарубати у водi. Щоб,
значся, нiхто не дознав...
- Коли б хотiв - зарубав би сто разiв, - сказав розважливо Сiрко. - А
то, може, й носитимеш голову в його дяку. Вiн таки заробив сво око
горiлки чесно.
Молодик спантеличено подивився на Сiрка й, тицяючи широким лезом шаблi,
не влучаючи в надiлки, подався навздогiн за козаком.
Отаман пiшов до шинку. З пониззя тягло вологим вiтром, на плавнi
накочувалася туга, сiра хмара. Пiдминала грудьми високi осокори, налягала
на дуби, верболiз гнувся долу й випорскував - пручався. Отаман повiв кра м
ока на хмару: буде велика гроза.
Вiн ще не дiйшов до шинку, як з майдану полетiло сiно, сухо зашарудiло
на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грiм пiшов верхом. I враз вiтер
рвонувся з такою силою, аж заскрипiли дуби i з крайньо© стрiхи вирвало
кiлька стрiпкiв соломи. Закипiла в протоцi вода, очерети на косi впали i
вже не пiдводилися. Десь у лузi спалахнула пожежа - блискавиця пiдпалила
стiг або суху деревину
Отаман зайшов у сiнцi шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерiгати
©©. Косо лив дощ, косо хилився очерет, косо кресали блискавицi. Потоки
пода мо iншим народам, прирiкаючи найближчих сусiдiв на смерть, хто б вони
не були. А тi важкi утарчки, котрi вели з татарами та турками минуло© зими
та влiтку, - теж не останн лихо. Сила басурманська множиться й впаде на
нас знову. Польський король у сво му листi пише, що й вони, i нiмцi, й
iншi вропейськi народи чекають в страховi, що азiатичнi варвари ось-ось
переступлять сво© межi. Перспективою розуму ми побачили це здалеку. Й
писали про те його мосцi. Одначе не знайшли вiдгуку в серцi гетьмана.
Сподiва мось, що знайдемо нарештi. Коли ж i далi будемо натирати одне
одного - погинемо всi. Якщо ж станемо динокупно - жодна ворожа нога не
ступить на Укра©ну. Мусимо, хочемо того чи не хочемо, прийти до згоди.
Щодо нас, то ми - готовi давно.
Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зiв'яла. Вона рвонулася,
аби розтермосити, розворушити, щоби вiн, коли повернеться в Батурин,
гаряче виповiв гетьмановi все, збив його з холодно© й хитро© обережностi.
Так бувало завжди: розмовляючи зi спiвбесiдником, Сiрко повертав його собi
або на спiльника, або на нещадимого ворога. Йому гаряче хотiлося зараз
мати Романовського за спiльника. Але бачив i розумiв - то неможливо.
Романовський не дав пробитися до душi жодному слову. Й не дасть. Свою
поведенцiю, сво© вчинки i слова вiн розмислив наперед, вiн зна , що йому
вигiдно, а що - нi, й нiчого iншого знати не хоче. Такий вiн чоловiк, мiж
такими зрiс i тим трима ться на посольствi. Його душа давно всохла, ще й
прицвiла, як житнiй сухар, жодне живе слово не проб' ться до нього.
Державнi посли здебiльшого такi всi. Вони не мають власно© думки, а
пропихають ту, яку ©м вклали в голову ©хнi повелителi. Й душа там як
пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й загуркоче. Катове плем'я,
катiвська служба! Сiрко розумi те, зна давно, але серцем не може
примиритися. Бодай ©х... Але то хоч посли одного народу до iншого. А це -
одноземець, свiй собака! I всi iншi попихачi ори гетьманському дворi зараз
такi. Пiсля сильного волею Хмельницького i могутнiх соратникiв його, пiсля
авантюрних Виговських та Брюховецьких надiйшов час розважливих,
помiркованих Многогрiшних та Самойловичiв. Тепер на вищi сходинки перлася
сiрiсть, а часом - мiцно прихована пiдступнiсть та хижа хитрiсть, вони
дино могли доскочити влади та втриматися при нiй. Вони привчилися жити
чужою волею та чужим розумом, вiддалися в повну покору тим, хто сидiв ще
вище. Щирiсть та бистрий розум i не могли доскочити тих щаблiв. Щирiсть не
могла миритися з неправдою, не вмiла прикриватися й падала з найнижчих
приступцiв. Гострий розум теж викликав пiдозру, та й не мав на чому
гостритися, бо мимоволi випирав, накликаючи на себе бiду. Тепер цiнувалися
тихiсть, безвiдмовнiсть, терплячiсть, тiльки терплячим виконанням волi
вищих можна було видертися з натовпу подiбних собi. З iншого боку, те, що
кожному з них був вiдкритий шлях нагору, й змушувало ©х служити вiрно. А
те, що не всiм випадало стати значними урядовцями, - на те вже божа воля.
На старiсть немало ©х ставало бубнiями, злостивцями, але тодi вже не мали
чим вкусити, в них випадали зуби, вони сидiли по хуторах, кутулялн
пеньками динi дубiвки i згонили злiсть на челядi. В часи вiйни
Хмельницького i кривавого розору та братовбивчо© рiзанини по тому нагору
вискакувало теж немало людей лукавих, пiдступних, проте смiливих, сильних,
вони не вмiли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили, ступали невлад,
©х одтирали й тримали пiд зiрким наглядом. Бо ж могли впасти в якусь
авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку з обрано© дороги.
Про це свiдчила його поведенцiя, його обличчя, а найбiльше - очi, ©х
нетекучнй погляд, i самi вони мовби олов'янi, не пропускають углиб свiтла
й чужо© думки.
Кошовий пильно подивився в них, немовби хотiв пробуравити ту олов'яну
кiрку. Нинi вiн оцiню людей суворо й однозначно. Людська душа - не
яблуко, де одна половинка може бути червоною, друга - зеленою. Вона -
дина. В цьому переконався давно, пiсля численних власних помилок,
перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв, наусту, обмов. Колись
вiн був розвихрений i довiрливий, вiрив красивому слову, гарячому блиску
очей, скупiй сльозi. З роками упевнився, що в свiтi нема нiчого
облуднiшого, нiж слова, i отруйнiшого, нiж сльози. Рожевий квiт довiри
обтрушували руки чужинцiв i сво©х од-ступникiв, рубали шаблi i спопеляв
вогонь. Нинi ця зав'язь пророста в його серцi важко, одначе бува й тепер
- спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й тодi вiн кара ться.
Але тут помилки нема нiяко©. То тiльки бажання кiльчиться й звива ться в
його серцi, бажання дiйти до совiстi тих, хто при©здить з гетьмансько©
столицi. Але та совiсть - за сiмома замками. Однi бояться довiритись ©й,
аби не порубали малi дiти, iншi - аби не завадила примножити багатств, якi
лежать у коморах. Романовський пiсля цього свого посольства докине туди
кiлька жмень червiнцiв. Глибоке презирство й вiдраза заволодiли кошовим.
Вiн зiтхнув i гидливо попрощався з послом.
Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Вже давно нiщо його не
радувало, не веселило, вiн мовби пригас увесь i обернувся .смутним зором
кудись у глибiнь власно© душi, байдуже спостерiгав людський крутiж, не
пiдганяв, не торсав iнших, i вони дивували з того. Мовчазний, похмурий
проходив по Сiчi, козаки розступалися перед ним, не одважувалися зачiпати.
Спав мало, i снилися йому страшнi сни, товпами приходили порубанi в битвах
товаришi, потятi його шаблею вороги поривалися й смiялися злiсно,
потiшалися. Либонь, було ©м чого потiшатися, викосив ©х шаблею, як добрий
косар трави, увесь вiк прорубувався до свiтло© таловини на обрi©, та й не
прорубався. Справляв уряд за звичкою, всiм здавалося, що справляв його, як
i ранiше, вправно, тiльки вiн знав, що це не так.
* * *
Покiнчивши з посольськими справами, Сiрко перейшов до справ
господарських. Завтра мав ви©хати на Орiль i Самару, а що не звик
перекладати на iнших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбi канцелярi©
сидiли прохачi та позивачi, курили, димок вився за вiдчиненим вiкном,
залiтав i в канцелярiю. Сiрковi лоскотало нiздрi, але сам поки що
перекурити не виходив. Довго мiзкував над суплiкацi ю нежонатих козакiв,
якi йшли в найми до жонатих з четверто© копiйки, вимагали ж - з третьо©, а
тодi поклав, щоб те порiшили на малому крузi, слухав суплiкацiю
брагарникiв проти кантористiв, мовляв, тi правлять з усiх однаковий
податок, кварту з куфи, - i з тих, у кого горiлка справжня, i з тих, у
кого сам чвир; слухав двох сутяжникiв з Батуринського куреня, котрi
презентували один на одного за старий кiнський пiтник; Сiрко хотiв
помирити ©х, пожартував, що вида i першого, й другого на волю шкодуючiй
сторонi, а коли тi не здалися на жарт, сказав:
- Плюньте один одному в очi, а тодi утрiться й плюньте ще раз, може,
прозрi те. Бо висвiдчу барбарою з канцелярi©, ще й звелю посадити в
пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурнiший. Звели бучу за онучу.
Наслухавши усiх позивачiв та вирiшивши ©хнi домагання по
справедливостi, часом гостро. Сiрко виглянув у вiкно - на призьбi не було
нiкого. Дво чи тро , почувши, що отаман вовкодухий, не ризикнули
заходити. Вирiшили чекати слушнiшого моменту. Сiрко усмiхнувся. Доки той
момент приспi , помиряться самi. Не любив дрiбного клопоту, чвар,
вислуховував ©х тiльки через те, що iнако не велiв закон. Часом це йому
набридало, але вiн не давав собi послабки. Так треба. Це завiв не вiн, це
уклалось давно, й на цьому сто©ть щось бiльше - сама Сiч Запорозька. Тих,
якi поширювали думку про зайвiсть, а то й непотрiбнiсть деяких подiбних
клопотiв (все на свiтi клопiтне, надто на старiсть, все зда ться
марницею), вiн проганяв. Хоч i оцi позови... Щоправда, люблять деякi
братчики позиватися - те для них як дошпетна гра. Вiд осавула до
курiнного, вiд курiнного до суддi, вiд суддi до кошового, тиняються зi
святим хлiбом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж,
коли поглянути ширше, все життя - суспiль гра та позов: з долею, з
сусiдами, один з одним. Той великий позов трива в Укра©нi вже
хтозна-скiльки лiт. I нема суддi, щоб розсудив навiк, кожен можновладець
ма свою правду за останню. Кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не хоче
поступатися, прожива мент, мить, возвеличу ться, а що та мить забира в
нащадкiв суще, того i в голову не кладе. А чи й кладе, то ма таку мiлку
мисль, таке мiлке серце, а честолюбство таке глибоке, що в ньому потопа
все - совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада - це гемонськi терези, якi,
мабуть, трима за кiльце в зубах чорт: що порожнiша шалька, то вище вона
пiднiма ться. Перекувати ж у свiтi можна все - чересло, шаблю, а
перекувати людську душу не вда ться нiкому. Та й нiхто не бачить сво ©
душi. Власна душа найкраща, ©© не помiня ш, як з'©жджене колесо. Взяти
хоча б i на Сiчi... Всi ©дять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та
не всiм той хлiб однаково смаку . Iншому кортить калач. А ще iншому, щоб
калач та був з медом. От i спробуй догоди всiм рiвно. А з цього ж
почина ться все. А спробуй подiлити рiвно на всiх славу та владу! Кожному
зда ться, що ма на них бiльшi права. Всi в наш час хочуть судити й не
хочуть бути пiдсудними. Ось i сам... Скiльки лiт судить iнших... А чи
правильно судить? I хто виважить тво© власнi грiхи? Осуджував себе за них?
Либонь. Але той суд легкий, як i покута... Хоч бува вона тяжчою за
будь-який iнший суд. I тодi важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що
зна ш сам. Подумав, що колись i судив iнакше. Й не в тому рiч, щоб суд був
тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум, а й серце. Коли
судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсу ш ©м життя.
Власне, все людське життя - суд. З iншими людьми, з долею, з самим собою.
Сiрко все частiше думав про те, як прожив i що покида , що мусить
покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося вiддати
його за щось велике (це не був слiпий торг з долею чи кривава гра,
навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), i нехай
те велике буде утверджене i його iм'ям, його дiлом. Так, iм'ям, оцi ю
рукою, оцi ю шаблею... Але якщо те, за що боровся, не лишиться й не
возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й бажати
iншого не треба.
Отако сидячи й далi в гiркiй задумi, наказав покликати всiх старшин i з
ними пiшов до церкви. Разом вiдiмкнули скарбну скриню у правому притворi,
й кошовий дiстав звiдти шкiряну торбу iз золотими динарами, вручив
осавуловi Вiрмену, котрий ©хав посланником у городовi полки. Цi грошi
кошовий виговорив на башлiвцi пiсля походу на Крим, доклав до них свою
частину.
- Оддаси ©х у Ки©вську колегiю, - сказав Вiрмену. - Нехай ростуть нашi
дiти розумнi, може, намислять сво му кра вi долю лiпшу, нiж ми змогли
завоювати шаблями. А межигiрськi ченцi нехай на цей раз вибачають, адже
молитва голодного швидше доходить до бога, нiж ситого, про це i в святому
писанi© сказано.
Коли проходив повз чернечий двiр, його погляд упав на дощатий
прикомiрок, який притулився в кутку бiля ворiт. Пам'ять йому щось
пiдказувала, й вiн зупинився. В цьому прикомiрку часто пропадав його
джурам Надто останнiм часом свого життя на Сiчi, Сiрко ще раз обдивився
ветху будiвлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрiбним очеретом. На
перекошених, темних дверях висiв великий замок.
Сiрко знав, що маляр Жух, який жив тут i малював для церкви iкони,
звiявся кудись пiвроку тому й не появлявся бiльше.
- Ключ у когось ? - запитав кошовий у пiдпаламаря, що топ-тався за
ним.
- А вiн без ключа одчиня ться, - мовив пiдпаламар i довгою, худою рукою
вiдкинув дужку замка. Дверi прочинилися з таким скрипом, що горобцi
шурхнули з-пiд стрiхи. Сiрко переступив через порубаний порiг. В
комiрчинi, де стiни були пофарбованi жовтою фарбою, а стеля бiлою,
панувало безладдя. В усiх кутках стояли якiсь дошки, полицi, на столi, що
па пiвпальця припав порохом, темнiли черепочки та горнятка, й скрiзь -
попiд стiнами, а також на полику, який правив за лiжко, - виднiлися iкони
та картини на дошках та жерстi. На декотрi в дощi попадала вода зi стелi,
й вони позатiкали, й були обснованi павутинням. В очах святих, як здалося
кошовому, свiтився докiр. Всi вони дивилися прямiсiнько на нього, мовби
ждали чогось од нього. Тiльки малий Христос спокiйнiсiнько спав на хрестi,
на якому його колись розiпнуть - серед цвяхiв, рiзок, молоткiв та тернових
вiнкiв. Увагу кошового привернув козак на човнi, у сяйвi, який бився з
турком - теж на човнi. Чимось був той козак знакомитий Сiрковi, когось
йому нагадував. Горда постава, горде чоло й майже дитинна усмiшка на
устах. I враз отаман здригнувся. Вiн зрозумiв, чию парсуну бачить перед
собою.
- Це вiра б' ться з невiрою, - пояснив пiдпаламар. - А малював маляр
парсуну з вашого джури. А ото дошки, якi сам джура везькав, любив
вправлятися з мальовидлом. Богородицю вiн малював i сто дiв також.
Чорнява, з точеним пiдборiддям, з дугастими бровами, ще й над лiвою
бровою чорна цятка, у бiлому вбраннi богородиця була сумна i гарна, на не©
чимось була схожа й дiва, яка виходила з ворiт фортецi назустрiч iншiй
дiвi.
- А де ж ще дев'яносто вiсiм дiв? - запитав кошовий.
- Як де? - здивувався пiдпаламар. - За мурами, ©х не видно. На
вузенькому пiдвiконнi лежала книга "Меч духовний", Сiрко гортав ©©, а сам
раз по раз поглядав на iкону, де козак бився з турком.
- Гарний був цей маляр. Жух? - запитав, аби щось запитати.
- Гарний, - ствердив пiдпаламар, що й далi стояв за Сiрковою спиною.
Його худа, кругла голова стримiла з-за плеча кошового, неначе горня,
почеплене на кiлок у тину. - I вчений вельми. Тiльки якийсь непосидючий.
Ще й до жiноцтва вабкий. Я, каже, без бiло© челядi не можу... Навча десь
якусь удовицю, - хiхiкнув догiдливе й одразу замовк. - Джуру вашого теж
навчав, - додав по хвилi.
Сiрко не зважив на пiдпаламареве хiхотiння й подумав, що в жодному кра©
нема стiльки грамотно© бiло© челядi, як у ©хньому. Бачив це на власнi
очi, пройшовши пiв- вропи, од Дюнкерка до Сiчi, й потiм не раз навiдуючи
сусiднi кра©. На це указував i дивував цьому також син антiохiйського
патрiарха, який мандрував колись через Укра©ну. Сiрко з почтом
супроводжував його кiлька днiв. "Нiде по свiту нема стiльки грамотного
люду, як у вас, - казав патрiарший син. - А що стiльки грамотного
жiноцтва, так це просто вдивовижу". "Не порятувала, моя земле, вченiсть i
грамота синiв тво©х, - подумки мовив кошовий. - I тебе, Лаврiне, також.
Мали в достатку мечiв духовних i мало крицевих. А може, не досить гострили
тi й тi, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довiри". Поклав на
пiдвiконня книгу, обтрусив з рук порох.
- Занесеш цю iкону до мого куреня, - наказав пiдпаламаревi, вказавши на
козака, що бився з турком. По тому вернувся до сiчово© канцелярi©.
Вiддав ключi од та мно© канцелярi© Брекалу, котрого лишав наказним,
перегомонiли ще раз, перетерли всi найближчi турбацi©. Перерахували
прибутки - з рибних промислiв, з шинкiв, з перевозiв, димове з гнiздюкiв -
перевiрили по паперах, звiрили до копi чки. Мав вiд'©хати чистий.
I вже аж тодi наказав увести прибульцiв, якi просилися на Сiч. Такий
завiв звичай - спершу погомонiти самому, а вже по тому нехай складають у
церквi присягу на вiрнiсть кошу та товариству. х було тро . Дво -
низенькi, бiлявi, чимось схожi мiж собою, третiй - високий, вирлоокий,
довгоши©й, крутив довгою ши ю, немов йому затiсний був комiр. Кошовому
здалося - парубок йому по знаку.
- Цього перейняли бiля Орiлi, - сказав козак, який привiв прибiглецiв.
- Тебе як звати? - звернувся до парубка Сiрко. - Я вже тебе десь бачив.
- Ма те добру пам'ять. Минуло© весни я при©здив з гетьманським
посольством i напросився в степ. здили до Тавинсько© залоги.
- То ти з гетьманського двору? Чого ж прибiг сюди? Вбив кого чи
обiкрав?
Ждан стиснув губи, аж вони побiлiли. Стояв мовчки, дивився повз
отамана, неначе не бачив його. В серцi скипалася образа.
Двi дороги простелила йому доля. Одну - до Колисчиного двору, де чекала
кароока, весела Парасочка, де чекало спокiйне, гоже життя, другу - на Сiч,
на якiй, за словами Митрофана, хлiб з остюками, а воля iнодi теж без
штанiв бiга . Вiн не повiрив Митрофановi. Нещодавно ж переконався, що
Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище отамана
Жмурка i Пивовi млини бiля Орiлi. Охмолостився, обтесався на Сiчi трохи, а
того не показував. Сам не вiдав, чому не признався, що пiвтора мiсяця
обтирав лаву в Дядькiвському куренi, либонь, через смерть того ж таки
Жмурка, не хотiв давати об тiм нiякого виводу й не хотiв зiзнаватися, що
ма на Сiчi брата; вiд того стримувала його якась засторога, якась
та мниця. Волiв бути самим собою, волiв сам завоювати право називатися
сiчовим козаком. I хоч, може, й Митрофанова правда, що воля й тут iнодi
бiга без штанiв, одначе це таки воля, це - найвалочнiше мiсце на всiй
Укра©нi, й люди, якi прийшли сюди, живуть не для власно© користi, а для
чогось бiльшого, недарма так часто важать життям. Звичайно, Ждан не мiг
забути й Парасочки, ©© веселого усмiху, ©© карих очей. Може б, i дожив до
старостi, видивляючись у тi очi, якби не Парасоччин облудний батько -
Сидiр Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотiв щастя сво©й дочцi i
в обмiн за те купував неправдою зятя.
- Чого мовчиш? - розбив Ждановi думки Сiрко.
- Та оце хочу запитати - чи усi тут злодi©?
- Ти ба! - здивувався отаман. - Гострий ма ш язик. - А сам милувався
парубком: служив у гетьманському палацi, а погляд ма чистий i ясний.
- А чого ж, отамане, завда ш злодiйство?
- Крадi©в не прийма мо, - примирливо мовив Сiрко. - Але ж мусиш
сказати, що помишля ш i чого прийшов?
- Що помишляю -.те вiда бог.
- Нехай i так, - погодився Сiрко. - Перед його правдою ми всi рiвнi.
- Чим умi ш промишляти? - втрутився у розмову Яковлев. - Тобто до чого
звикла рука: до шаблi, цiпа, шила, чепiг... ложки?
- Вмiю порати коней... Трохи - писарювати, - й почервонiв, бо не
хотiлося признаватися, що свiчкогас. А вiн i справдi в останнi роки
навчився грамоти, й казали, що з нього путнiй писар. А ще вiн почервонiв,
бо пригадав брата, сiчового пiдписаря.
- Нам треба, щоб умiв тримати шаблю.
- Це куца думка. Перо теж комусь потрiбно тримати, - одказав Ждан. I
тим особливо сподобався Сiрковi.
- Хлопець ти, бачу, кмiтливий, - усмiхнувся. - Йди до мене в джури.
- Дякую, - крутнув довгою ши ю парубок. - Я вже слугував одному...
- То ти мене ставиш на одну половицю iз смердючим паном? - скипiв Сiрко
i аж кулаком грюкнув.
Але парубок не злякався й цього разу.
- Якби ставив - не прийшов би сюди.
- Таке виходить, нiби ми до тебе просимося, а не ти до нас...
- Я - до товариства. Дозвольте, пане-батьку, в курiнь... Я таки хочу...
навчитися тримати шаблю.
- А для чого? - запитав Сiрко.
- У нiй бiльше правди, - одказав Ждан.
- Куца думка! - засмiявся кошовий. - Дивлячись у чи©х руках та шабля.
Гаразд. Iди, виваж власним серцем, що важче. Впишiть його до залоги.
Ждан вклонився Сiрковi, пiшов слiдом за дячком, який повiв усiх трьох
прибульцiв до церкви.
Останнiми були дво татарських аг, якi сутяжили мiж собою за пограниччя
урочищ. Не розв'язали сво © суперечки яi в Перекопi, нi в Бахчисара©,
при©хали на Сiч. Вклонилися Сiрковi, казали однi й тi ж слова.
- Як ти скажеш, так i буде.
Це були хоч i ошатно одягненi, але втомленi й засмиканi люди, такi
втомленi, що в них уже й злiсть перегорiла.
- Пробi! - заволав Сiрко. - Та при чому тут я?
- Як ти скажеш, так i буде, - знову вклонилися татари. - Ти
справедливий. Нам нема бiльше куди ©хати.
Врештi Сiрковi вдалося спровадити аг. Пообiцяв розв'язати ©хню
суперечку, але спочатку мав послати на тi урочища свого осавула.
Провiв за вiкном позивачiв довгим поглядом, а тодi пiдвiвся й собi,
пiшов на крам-базар. Не запрошував з собою нi Брекала, нi Яковлева, нi
будь-кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступа не в широкi
ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палiсадi лаз. З одного боку,
воно достеменно так, з iншого ж... Десь там чека на нього Мокiй Сироватка
зi сво©м чорним горем. Сьогоднi впiвполуднi зустрiв його на майданi.
Сироватка потоптався на мiсцi, подивився отамановi в очi, аж в того по
душi потекли гарячi струменi, сказав:
"Покликав оце братчикiв. Хочу пом'янути чисту Лаврiнову душу". Вiн не
запрошував кошового - не одважився. Сiрко допiру згадав те, згадав усе
iнше, й йому засмоктало пiд серцем, вже знав, що не зможе погасити той
лихий вогонь пекучим зiллям. Вiн не вельми собi попускав - у походi, в
дорозi й на Сiчi в будень з чаркою розминався рiшуче. Поклав собi таку
заборону й тримався ©© пильно. Хоч не був i святенником, як деякi iншi.
Серед запорожцiв немало таких: або ж по©хали на лимани множити статок, або
ж дали обiтницю тверезостi боговi. То суворi люди, майже святi, але повна
зумисна святiсть чомусь нiколи не тiшила отамановi серця. Вона йому чомусь
видiлася жовтою, як вiск, i твердою, як прiсний сухар. Любив хмiль життя,
хмiль бою, а часом i хмiль вина. Щоправда, нинi на Сiчi той хмiль
розбродився: скрiзь верховодили буйнi голови. Сiч гуляла, Сiч вiншувала
звитяжний похiд. Крам-базар клекотiв, як Днiпро бiля "Пекла". Витинали
музики, вставала на майданi курява, дужi горлянки ревiли, аж рвалися з
припону переляканi верблюди, якими при©хали купцi з-пiд Перекопа, самi ж
iноземцi поховалися на за©жджiм дворi й хутенько та дешево спродували крам
тутешнiм крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з розчинених вiкон
валував дим, здавалося, там курили смолу. Бiля пристанi, просто посеред
дороги, вивернувши проти сонця голе черево, спав п'яний козак. Мiдно
горiла в лiвому вусi сережка, великий рот ширився вибитими переднiми
зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах - вiдав тiльки
вiн сам.
За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях дво козакiв. Сiрко
подумав: зараз запорожцi до вiйськових вправ мало охочi, може, стали на
герць з перепою? Й поспiшив, поки не дiйшло до кровi, а вiдтак i суворо©
покари.
Дивина: обо не п'янi. Один - велетенсько© статури, широкий у плечах -
натирав, другий - молодший, тонкий у станi - закладався. Той козак, що
натирав, видався Сiрковi схожим на Кайдана. Вiн вимахував шаблею, мовби
граючись, вона в його руках свистiла, шипiла, то завмирала в повiтрi, то
зблискувала - не здибитися. Невелика крива шабля доброго булату з
коротким, вуточкою, перехрестям; шабля ж в руцi молодого козака -
велетенська, потовщена на кiнцi, з широким i довгим кресалом-перехрестом,
воно добре захищало руку, але заважало при замаховi.
- Важка шабля - дурна шабля, - гомонiв разважливо схожий на ведмедя
козак, немовби не ширмував, а сидiв з козаками на колодках, - вибирай
оружжя по руцi, а не по страховi. I не лiнуйся, швидше повертайся. Ось
так. Злiва рубаю, злiва, прикривайся! - I в голосi вже побрязкувала
погроза. - Тепер з право© руки, по нозi, по плечу, по головi... Ну ж,
ну... Замiряйся очима в одне мiсце, а бий в iнше. Отак, отак...
Козак натирав усе дужче, вiн розпалився, шабля його викреслювала кола
вужчi й вужчi, молодик - спантеличений, збитий з мiсця, зляканий, задки
вiдступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий, вище
людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у водi по кiсточки, по колiна,
по пояс. А шабля в руцi козака-велетня сичала, як гад, стригла на сiчку
зелений ситняг, вiн падав на воду, обсипав молодика з усiх бокiв, i той
врештi злякався не на жарт, заволав:
- Пробi! На помiч! Убивають!
Ситняг було вистрижено до води, лишився тiльки бiля молодика - зрiзаний
врiвень з його головою та плечима. Достеменно як кущ у панських садах,
обтятий садiвником з усiх бокiв. Сiрко, хоч який був зажурений,
посмiхнувся.
Коли молодик вилiз iз води, козак сховав до пiхов шаблю, сказав:
- З тебе штоф за науку.
Молодик крутив переляканими очима, витирав руками пiт. Побачивши
кошового, кинувся до нього, навiть забув пiдiбрати покинуту на березi
шаблю.
- Вiн мене хотiв убити. Вiн... - Сльози ганьби й злостi не давали
козаковi говорити, молодик ковтав ©х, вимахуючи руками в бiк велетня. А
той стояв i посмiхався. Аж тепер Сiрко роздивився, що це не Кайдан. Просто
козак був дуже схожий на Кайдана. Сiрковi спохмурнiло на душi. Вiн чув, що
Кайдан пiшов на Орiль i не повернувся. Отаман знав про татарський набiг на
приорiльськi слободи. Надi© на те, що Кайдан залишився живий, було дуже
мало. Й споночiло в кошового на душi. Загинув ще один валечний козак. I
збiднiв свiт, i сам Сiрко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай-гай,
який козак був! Все менше i менше родить ©х рiдна земля, а ворогiв
бiльша .
- Дурного твоя мати ма сина, - махнув на молодика рукою велетень i
пiшов до куренiв.
- Ви ж бачили, пане кошовий, - вже трохи погамувавши сльози й страх,
закликав Сiрка собi-в свiдки молодик. - Хотiв зарубати у водi. Щоб,
значся, нiхто не дознав...
- Коли б хотiв - зарубав би сто разiв, - сказав розважливо Сiрко. - А
то, може, й носитимеш голову в його дяку. Вiн таки заробив сво око
горiлки чесно.
Молодик спантеличено подивився на Сiрка й, тицяючи широким лезом шаблi,
не влучаючи в надiлки, подався навздогiн за козаком.
Отаман пiшов до шинку. З пониззя тягло вологим вiтром, на плавнi
накочувалася туга, сiра хмара. Пiдминала грудьми високi осокори, налягала
на дуби, верболiз гнувся долу й випорскував - пручався. Отаман повiв кра м
ока на хмару: буде велика гроза.
Вiн ще не дiйшов до шинку, як з майдану полетiло сiно, сухо зашарудiло
на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грiм пiшов верхом. I враз вiтер
рвонувся з такою силою, аж заскрипiли дуби i з крайньо© стрiхи вирвало
кiлька стрiпкiв соломи. Закипiла в протоцi вода, очерети на косi впали i
вже не пiдводилися. Десь у лузi спалахнула пожежа - блискавиця пiдпалила
стiг або суху деревину
Отаман зайшов у сiнцi шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерiгати
©©. Косо лив дощ, косо хилився очерет, косо кресали блискавицi. Потоки