Страница:
суворiстю й тверезiстю. Наслухавшись розповiдей мандрiвних людей, i сам
подумки довго мандрував по далеких краях. Як те гарно! Либоньколи б люди
жили в злагодi, вони були б у сто крат мудрiшi й щасливiшi.
I ще один чоловiк думав про далекi кра© та мандри. Сiчовий пiдписар
Митрофан Гук стояв при одвiрку й дивився поверх голiв. Дивився так, мовби
його нiщо не обходило. В червоному жупанi, сап'янових чоботях - ферт i
веселун, ще й хвацько пiдпер рукою бока. Одначе було йому невесело.
Запам'ятовував усе мовлене за столом, а сам думав про те, що сама його
пам'ять ста пороховою мiною, i чим бiльше пороху, тим бiльша небезпека.
Страшно жити з таким вантажем. Ще й невiдомо, яка буде плата. Бо ж таки
нiчого не ма . Самi обiцянки-цяцянки. Обiцянки великi iз вельможних вуст.
Отож i ходить по лезу шаблi. Хоче одiгнати невiдчепну ману веселощами та
чаркою, одначе не завжди те йому вда ться. "По©хати б кудись далеко-далеко
й не вернутися бiльше", - подумав улад з отамановими словами i несподiвано
зiтхнув, а тодi спам'ятався й швидко ковзнув по келi© поглядом - чи нiхто
не помiтив. Зда ться, нiхто. Та й що помiчати?
...Сироватка, котрий не протовпився в церкву й одстояв обiдню на
морозi, настрибався халяндри, корячок горiлки всипав просто в щербу,
сьорбав гаряче пiйло й почував, як одта , нагрiва ться душа. Шевчик, кум -
кумами вони, звичайно, не були, просто називали себе так оддавна, пiсля
того, як колись разом готювалися на хрестинах у знайомого зимiвничанина, -
теж сподобав той напiй, i вони довго чаркували вдвох, обсiвшись бiля
тепло© груби. Гарно ©м там було, аж вони не захотiли сiдати до столу. Там,
бiля груби, обо й поснули, зморенi теплом, ситою кутею та горiлкою.
* * *
Вони зiткнулися в синiй снiговiй iмлi груди в груди. Татарський акинджi
й козацький роз'©зд. Мела хурделиця - за нею спочатку козаки не побачили
татар, а татари козакiв, а тодi закружляли в степу, рубаючись мовчки й
люто. Синьо миготiли шаблi, розбризкували по снiгу гарячу кров. Люди
рубали людей, конi гризли коней, дико iржали в передсмертнiй агонi©. Люди
помирали мовчки. В степу тiльки так i помирають.
Татар було вп'ятеро бiльше, вони оточили козакiв з усiх бокiв,
пильнуючи, аби жоден не сховався в бiлiй хурделицi. Слiпив очi снiг,
iржали конi, брязкали сагайдаки й стремена, але, опрiч того, не чулося
нiчого - жодного людського поклику чи стогону. Вимахували списи й клювала,
конi без вершникiв бiгали довкола тiсного, згарцьованого копитами тирла.
Стояв сiчневий мороз, скипень, з коней i людей валувала пара; шаблi
нагрiлися, снiжини танули на них i збiгали струмочками навпiл з кров'ю.
Козаки спробували прорватися, але ©х збили й не дали пiсля того скупитися
i стати спина до спини. Кiлька разiв злiтав у повiтрi аркан, але,
обдурений вiхолою, падав у порожнечу. Козаки боронилися запекло, навiть
уже збитi з коней, посiченi, не випускали з рук щабель. Снiг пiд ©хнiми
ногами пiдпливав червоною кип'ячкою, кiнськi копита перемiшували його в
кашу, що одразу замерзала.
Коли пiдскакав калга-солтан, усе було скiнчено. Дзямбет-Гiрей оглянув
побо©сько й суворо та гнiвно напосiвся на чауша - величезного во©на з
налитими кров'ю очима, який важко дихав i довго не мiг увiпхнути в пiхви
шаблю. Баранячий кожух на лiвому плечi татарина був розрубаний, по гривi
гнiдого бахматого коня збiгала кров й запiкалася на ши© - татарин,
рятуючись вiд удару, пiдняв коня цапки, ховався за його ши ю. Дво
спiшених татар вели сво му ватагу спiйманого звiздочолого козацького коня,
що дурiв од волохатих кожухiв та чужого запаху, рвався з чiпких рук.
- Чому з кожного випустили кров i душу? Чому не взяли жодного живцем? -
Калга-солтан тиснув тонконогою кобилою гнiдого бахматого, що вже хитався.
"Язик" ©м був потрiбен конче. Вони пробивалися у снiгах майже наослiп,
дедалi бiльше ризикували наткнутися на укрiплений козачий форпост, який не
зможуть одразу скурати, й козаки подадуть знак сво©м.
Чауш лупав облiпленими сльотою повiками, затискував правою рукою
розрубаний на плечi кожух. Вiн або був оглушений i ще не прийшов до тями,
або не хотiв вiдповiдати.
- Вони не давалися, - обiзвався пiший татарин, гаркаво, по-ногайськи
вимовляючи слова, й калга ледве розчовпав, що той каже. - Ми перед цим
одного знайшли. Замерзав, ледве одтерли.
- Де вiн? - запитав Дзямбет-Гiрей.
Кiлька чоловiк кинулись у бур'яни, вони, либонь, забули за бранця.
Полонений лежав там, де вони його кинули перед початком бою, - пiд кущем
буркуну. В нього були зв'язанi руки й ноги. Одяг i обличчя вже притрусив
снiг.
Один татарин повернув полоненого горiлиць, iнший пiдiбраною пiд ногами
козачою шапкою обтер обличчя. Калга-солтан нахилився з сiдла. Бранець був
молодий i гарний. Довгасте, худе й виснажене обличчя, чорний вус, чорнi
розлетистi брови. Проте одяг вельми пошарпаний i не схожий на козачий.
Може, й не козак це? Небавом довiдаються. Але спочатку його треба привести
до тями.
- До ханського намету, - вказав нагайкою на полоненого. - Хутчiше. А
самi про©дьте ще трохи вперед. Пильнуйте. Зараз я пришлю замiну.
На пiвнiчному схилi балки, що трохи захищав од вiтру, вже стояв
ханський намет. Орда i яничари розташовувалися вподовж балки. Коли калга
поглянув на табiр зверху, йому здалося, що то ворушаться мурахи. Татари
одторочували шкiрянi, шерстю досередини, юки з просяним борошном та сиром
i шаньки з вiвсом для коней. ли самi та годували коней, вкладали ©х на
снiг й собi лягали помiж них. Конi грiли вершникiв. На бiлому снiгу татари
скидалися на гракiв. Декотрi, дужчi, до©ли кобилиць, тепле молоко текло
просто в жили, воно грiтиме довго. Яничари розташувалися окремо, пустили
коней на волю, тi збивалися в табуни - головами докупи, а самi гуртувалися
й одразу засинали. Один великий сон насував на вiйсько. З нього мала
натекти нова сила й помчати ©х далi, туди, куди спрямував прапор пророка
та перст султана й куди поведе ©х хан орди.
Серед цього ще ворушкого царства, що повiльно провалювалося в дрiмоту,
не мiг заснути тiльки великий хан. Навiть не мiг усидiти на шовкових
подушках, кинувши пiд ноги ковдру з лисячих хвостiв, дибав попiд червоною
запоною, до болю кусав губи, щоб не завити по-вовчому. Несамохiть рвав
шовк, рвав повсть, розривав ремiнцi й кидав пiд ноги. Одвертаючись до
вилоги, негнучкими задерев'янiлими пальцями оббирав бурульки з вусiв та
бороди. Бiля намету юрмилися аги, мiрмiрани, бе©, ©х теж зморював сон,
декотрi вже дрiмали стоячи, але нiхто не наважувався зайти досередини. Хоч
закон велiв скласти звiт про пiдручне кожному вiйсько одразу по тому, як
зупинилися на спочинок. Всi розступилися, коли пiдскакав калга-солтан, вiн
зайшов до намету. Знайденого на дорозi козака дозорцi поклали на повсть,
одтирали снiгом.
Лаврiн прийшов до свiдомостi, але зiр йому вияснювався довго -
здавалося, перед очима метля ться якесь незбагненне рожеве шмаття. Крiзь
те шмаття - плескатi, майже безбровi обличчя з вузькими щiлинками очей,
гостроверхi шапки, кошлатi гриви коней. Вiн бачив цих людей сьогоднi
вдруге, в цьому мiг заприсягтися. Не тiльки бачив: навiть були змусили
його бiгти; скрутили ремiнням руки й погнали мiж двох коней. Але Лаврiновi
пiдломлювалися ноги, вiн упав, татари зупинилися й кинули його в сiдло.
Все це - неначе крiзь сон. I заснiжений степ, i вологий круп коня, й
волохата, в снiгу, спина татарина. А по тому знову був сон. Вiн з такою
радiстю поринув у чорну теплу прiрву, що вдруге татари ледве витягли його
з не©. Думки в головi ледь жеврiли й були мовби не його. А вже намислював,
що казатиме. Вiдав, якi немилостивi до запорожцiв татари, напевне знав:
чинитимуть важкi спитки, то порiшив видати себе за аргатала, який
заблудився в степу. Лаврiновi болiло тiло - здавалося, його довго били
палицями, й туманiло в головi, й почував байдужiсть до всього на свiтi.
Його не злякав полон, тiльки важкий смуток стиснув груди.
Татари терли Перехресту груди заповзято, двiчi вливали в рот щось
пекуче й гидотне, аж його трохи не знудило, й вiн сплюнув на снiг зелену
слину. Мав на мислi ще якийсь час удавати з себе кволого, але татари
безпомильно вловили мент, коли вiн мiг стати на ноги. Витерли ще чимось
смердючим груди й потягли за ковнiр, боляче шильнувши ятаганом в пiхвах
пiд ребро. Лаврiн з несподiванки зойкнув i сiв.
Перехрест не раз бачив на Сiчi татар, але тi були зовсiм не такi.
Ошатно вдягненi, вони улесливо посмiхалися й раз по раз сплескували в
пухкi долонi. Од них пахло миртом, якимись духмяними травами. А тут,
скiльки сягало око, вовтузилось на снiгу, комашилося щось однолике,
смердюче, схоже на велетенську зграю. Крокiв за тридцять од нього гурт
татар шматував коня. Кiнь або зламав ногу, або пристав, його добили й
тепер краяли ножами, жерли сире м'ясо. Воно парувало, скрапувало гарячою
кров'ю, ординцi злизували ©© разом зi снiгом, один припав до кiнсько© ши©
й пив просто з рани. Вони нажиралися, як вовки, - на довгу дорогу, на бiг,
на нову кров. Й щось гарчали, щось тицяли один одному - певно, сплачували
за коня, в них були якiсь сво© рахунки, тiльки цим i нагадували людей.
Бiля самого Лаврiнового обличчя щирився чорний рот з пеньками зубiв,
здавалося, татарин хоче вкусити козака, та не зна як, шорсткi холоднi
пучки обмацували його лоб та скронi, роздирали повiки. Татарин заглядав у
зiницi. Вiдтак дво дужих ординцiв ухопили його за руки й втягли до
великого червоного зсередини намету з високою шкiряною кобкою зверху: в
просвiт мiж нею та наметом падало свiтло. Знизу пiтьму розганяло трiскуче
багаття з кураю, його пiдтримував маленький татарин, що сидiв на п'ятах.
Снiг навколо вогню обтав. Вогнянi вiдблиски падали на Лаврiнове обличчя,
снiг на ньому почав танути, збiгаючи патьоками за шию i на груди. По той
бiк багаття, спиною до вилоги, стояв високий татарин у вовчому кожусi й
лисячiй шапцi. З-за Лаврiново© спини виступив ще один татарин у повстянiй,
отороченiй по краях заячим хутром шапцi й задзигорiв швидко, аж Лаврiн
спочатку думав, що той лепече по-татарськи, й тiльки згодом утямив, що то
товмач i говорить вiн по-укра©нському.
- ...i врятували тобi життя. Ми впiзнали, що ти козак. Скажи нам, чи
давно з Сiчi й куди йшов. До застави? Де вона? Тiльки не бреши. Бо
спiзна ш мук, яких не спiзнають найбiльшi грiшники у вашому пеклi. А
розкажеш - залишишся живий, ще й дамо тобi коня та харчiв на дорогу. -
Останнi слова мовив з димово© хмарки, яка окутала його.
Лаврiн мовчав. Стояв i думав, як би не одурити себе й тих, на кого
нацiлена ця орда. Треба б поставити сво©ми словами на путь нападникам
обмильнi козацькi залоги, але Перехрест не знав, куди йдуть татари, - на
Подiлля, на Слобожанщину, пiд Ки©в? Ще подумав: вiн уже не зможе нiкого
застерегти, й не дадуть йому татари коня, не випустять зi сво©х рук.
Сяйнула думка про Килiяну та Марка i згасла. Вони вже теж були не на його
житт вому полi.
Мабуть, вiн би спiзнав тих мук, якими погрожував товмач, коли б у цей
час до намету не вбiг велетенського зросту татарин у розпанаханому на
лiвому плечi кожусi й, клякнувши просто в пiдмоклий снiг, заговорив
захриплим голосом в спину татарському ватагу. Високий татарин одразу
обернувся на ту мову, щось сказав, охоронцi потягли Лаврiна з намету.
Лаврiн подумав, що ось зараз i скiнчаться його муки. В одну мить бiля
цього жаркого багаття йому подорожчало життя, проте вiн не збирався
вимолювати його у ворогiв та й не сподiвався вимолити. Але його кинули на
холодну, вже присипану снiгом повсть, на котрiй нещодавно вiдхаючували од
смертi, й не чiпали бiльше. Лаврiна проймав холод, i, може, вiд того думка
бiгла швидше, стрибками. Бачив широку холодну балку, припорошений снiгом
татарський табiр, де перемiшалися потворнi, обкиданi снiгом кiнськi голови
й схожi на могили горбочки, високий намет i гурт басурманських ватагiв
бiля нього - все справжн й несправжн в сво©й неймовiрнiй iстинностi.
Примiрявся навiть до втечi, але те вже було зовсiм неможливо.
Чауш коротко оповiв хановi, що вiн зi сво©ми акинджi наткнувся в двох
фарсахах[14] звiдси на великий зимiвник на островi. Вони захопили його
мешканцiв, сiм душ, одного, що втiкав у лози й вiдбивався, зарубали.
Селiм-Гiрей пiдкульгав до вогню, його обличчя перекривила не то гримаса
болю, не то посмiшка. Страх хапонув чауша холодною рукою за горло, вiн
подумав, що калга-солтан доповiв хановi про бiй iз козацьким загоном, про
загибель усiх козакiв i тепер на нього чека велика кара. Але Селiм-Гiрей
справдi посмiхався. Вiн ступив уперед якось дивно, з пiдскоком, i запитав:
- Де вiн?
- Тут, - сказав чауш. Вiн не зрозумiв хана.
- Де зимiвник? - перепитав хан, i його гострi, зламанi посерединi брови
нахмурились, цього разу вже вiд гнiву. - Коня менi. Покажеш дорогу.
Сеймени по©дуть зi мною. Всiх полонених теж припровадити туди.
Ступаючи правою ногою на пальцi, Селiм-Гiрей вийшов з намету. Хартуна
не вщухала, ага i його бе© стояли, схожi на бiлi надмогильнi стовпцi. Хан
подумав, що орду треба пiдняти ранiше, аби ©© не примело в балцi. Хотiв
пройти до осiдланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея,
начальника яничар, зупинився. Йому здалося, нiби яничарський ага
посмiха ться. "Цей жовтяк, - подумав про бейлербея, бо той мав жовте, як
шкуринка на помаранчi, обличчя, - скаже в Едiрне, буцiм я погано сповняв
вищi повелiння, що через якогось ганебного прища кинув напризволяще
вiйсько".
Проклинаючи себе за слабкодухiсть, мусив вiддати декiлька наказiв:
вислати посилену охорону, призначити по дво од кожного загону, щоб
стежили, аби нiхто не замерз у снiгу, пiднiмали сонних, й ще по дво -
наглядати за кiньми. Хоч усе це аги знали самi. I мусив-таки запитати
бейлербея, чи на силi яничари, чи не потрiбно ©м чого. Яничарський ага
перше запитання сприйняв як образу й помочi од хана не сподiвався. Та й що
може дати йому хан у цьому голоыу степу, де тiльки снiг, та бур'ян, та
слiди хижих звiрiв? Де на обрi© гасакто" табуни диких коней i велетенських
птахiв - дрохв, що ©х яничарi кiлька разiв мали за ворожi роз'©зди.
Триденний безугавний бiг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому
здавалося, що коли вiн дише, у нього в ротi замерза слина; дине, що ще
горiло, й теплiло, й трохи грiло, - лють, але на кого мiг ©© вилити!
Швидше б кiнчався цей триклятий похiд; якщо вiн залишиться живий,
згадуватиме його до скону. ©хнi татарськi союзники - варвари, а великий
хан - дикун. Для них цi морози, цей степ - що вовкоеi лiс. Хан не сказав у
Едiрне, якi злигоднi чекають во©нiв столицi правовiрних на цьому бiлому
шляху. Й тепер насмiха ться з них. Його тонкi губи ворушаться - ©х звива
посмiшка.
- Чим довше сто©ть у куфах вино, тим воно мiцнiше. Чим бiльше злигоднiв
пада на яничара, тим вiн дужчий. А прохання маю до хана дине: нехай його
вони не обкрадають во©нiв султана.
- Ханськi слуги - теж во©ни султана, - суворо одказав Селiм-Гiрей. - Що
взяли у вас во©ни степiв?
- Вони тягнуть усе. Коней, ©жу, зброю.
- Ви ма те хоч одного, спiйманого на злочинi?
- Сьогоднi в мене вкрали копчений кiнський окiст. Ми впiймали злодiя.
Смiховинна скарга: голодний во©н поцупив копчений окiст з припасiв
паскудного яничара. Його треба... У цю мить пекучий бiль пронизав ногу
Селiм-Гiрея. Вiн ухопився за стремено, витиснув крiзь тонкi, посинiлi
губи:
- Велю покарати луком.
Ледзе Селiм-Гiрей вiд'©хав, як вершитель його присудiв та дво аг
вiдшукали злодiя й сповiстили йому ханський присуд. Його вивели на сiру, в
мерзлому кiзяччi та груддi дорогу, що ©© годину тому протоптала в снiгах
орда. Дорога бiгла на пiвдень у милий серцю татарина край. Вiн дивився
туди, де вона губилася на обрi©, й мимовiльний вiдчай на його обличчi
заступав вираз побожностi та трагiчно© упокореностi.
Привели коня, напiвдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину,
прив'язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була
вочевидь, аллах i хан вiдали про не©, не прощали ©©. Велiння хана - вищий
закон правовiрному на землi. Аллах дивиться на нього з неба, татари
дивляться iз землi. Залиша ться одне - померти мужем. Дво вершникiв
шмагонули коня нагаями, вiн здибився, рвонувся, поволiк татарина по
груддю, мерзлих кiзяках, поламаних бур'янах. Татарин сконав, не випустивши
лука з рук.
...Ледь гострий, вiдточений на сiдельнiм ременi нiж розiтнув
набубнявiлу, розпарену шкiру на п'ятi, хан вiдчув, як йому нiби величезна
вага скотилася з плiч. Стало гарно, аж вiн засмiявся. Вiдкинувся на
подушки - ©х познiмали з полу й склали посеред хати - й з насолодою
випростав сковане кiлькаденним болем тiло. Його обличчя розм'якло,
розправилося, вiн задоволене мружив рiденькi брови й пахкав губами, неначе
дитина. Нiс хановi почервонiв, пiд очима висiли мiшки, рiденька борода
обтiпалася, фарба на нiй вилиняла, й скрiзь бруднi па'гьочки проглядала
рання сивина.
Селiм-Гiрей обвiв поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня -
во©ни степу вже попоралися тут, на лавi i долiвцi валялися побитi iкони -
вони ж познiмали ©х з божницi, але, впевнившись, Що сусальна фольга
проста, покидали, а заодно потрощили посуд бiля печi та повибивали шибки
вiкон, ©х позатуляли подушками.
Хан був у легкiй турецькiй сорочцi - камкiс, все iнше - кольчуга, лук,
сагайдак - лежало на лавi. Хатн тепло хилило його до сну. Воднораз йому
вперше за три днi захотiлося ©сти, вiн згадав про вкрадений у яничарського
аги кiнський окiст i наказав подати копченого м яса й собi. А також
зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзi, служник, розiрвавши
бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мiдну тарiлку червоних
крижаних скалок i поставив пiд комин на жар. Поки вiдтавало вино, а
служник рiзав на тоненькi скибочки м'ясо, розкладав кав'яр та родзинки.
Селiм-Гiрей наказав завести полонених, ©х увiпхнули всiх зразу, й товмач
пошепки наказав ©м стати на колiна. Спотикаючись, заточуючись, бо були
пов'язанi за руки мотузками, кiнцi яких тримало дво татар, штовханi в
потилицю й пiд ребра, полоненi поклякли на долiвцi. Було ©х восьмеро:
господар iз хазяйкою, ©хнiй син, четверо челядникiв та Лаврiн. Одного
челядника татари зарубали в лозах - тiкав через лiд, одбивався сокирою, й
ще один, бiлоокий Денис, подiвся невiдь-куди. I Драпак, i всi iншi
вважали, що його порубали теж.
Хан короткозоре примружився, мельком оглянув усiх.
- Оцей, - вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догiдливим
виразом очей, - господар зимiвника.
- Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимiвника, - пожартував хан.
- Спитай у нього, чи серед них запорожцi. Чи зна хто дорогу на Сiч.
Товмач переклав, i Мартин Драпак, кланяючись то хановi, то товмачевi,
обома руками вказав на Марка.
- Ось вiн запорожець. Недавнечко з Сiчi. Наймит мiй. - I запобiгливо
дивився хановi в очi, хоч мало на що сподiвався. Намерзла на вуса бурулька
льоду заважала Драпаковi говорити, а одiрвати не мiг - руки були зв'язанi.
- Скажи: вiн залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнiшим шляхом.
Марко стояв на колiнах, похнюпивши голову. Йому було байдуже все на
свiтi. Вiдчайдушна остаточна Килiянина вiдмова, новий страшний полон -
чого ще сподiватися? Обiч стояв свiдок двох його зрад, його суддя й,
мабуть, тiльки волею випадку не кат - Лаврiн Перехрест, дивився на
Килiяну. Може, оцi татари врятували Марка вiд Перехрестово© шаблi? Адже
Лаврiн прийшов згладити його зi свiту. дине, що почував ясно й чiтко,
почував оголеним серцем, - це Лаврiнову присутнiсть. Хотiлося глянути на
нього, й боявся. Ось вiн прийшов, i земля розверзалася пiд Марком. Татари
важать його на найстрашнiшу зраду. Нi, вiн не поведе ©х. Вiн скаже, що
Драпак бреше. Що сам збрехав Драпаковi... Лаврiн не видасть його. Нехай
Лаврiн...
I враз у той розмисл вплiвся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса
виступила на чолi. "Вони сказали, залишиться живий, якщо проведе на Сiч...
Значить, усiх iнших скарають... Залишиться живий один... Той, хто покаже
дорогу... ©х усiх... Нiхто нiчого не знатиме..." Серце забилося
швидко-швидко, рвонулося, як птах iз чужих рук. I вже вiн не мав волi,
його заполонив страх, i хоч усвiдомлював, що чинить жахливий злочин,
поспiшаючи, аби поперед нього не вихопився хтось iнший - Лаврiн або
Омелько Сич, теж запорожець, - закивав головою: I - Я знаю всi дороги. Я
проведу... - Прорiк тi слова в нестерпнiй; тузi, й щось луснуло в його
душi, й щось там померло. Лаврiнове прокляття упало в холодне дупло.
Намагався не дивитися в його бiк, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч
знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед Марковим зором
майнула свiтла пляма - сонячна галявина; й побачив посеред галявини двi
постатi, й заплющив очi. Те видиво було з днiв, коли вони з Лаврiном ще
ходили, обнявшись по-братньому, i любили один одного. Сонячна пляма
погасла, й то© ж митi для Марка настала вiчна нiч.
Хан зрозумiв вiдповiдь ще до того, як товмач переклав ©©. Ще раз обвiв
очима бранцiв, затримав погляд на дiвчинi. Гостреньке личко, рiвненький
носик, точене пiдборiддя, до якого хочеться торкнутися пальцями, брова, як
серп молодого мiсяця, ще й чорна цятка над бровою, що особливо принадно, а
очi синi, темнi, як морська глибина. Дивна невiдповiднiсть i воднораз -
краса. Губи звабливi, чутливi, червонi. З таких бранок бувають солодкi
наложницi. Вона гарна навiть без рум'ян. Подумав про це холодно, без
краплi хiтi. Звершував найбiльший подвиг життя i був тiльки во©ном. Цей
похiд скiнчиться повним i навiчним погромом козакiв. Вiн зробить те, чого
не зробив султан з усiм вiйськом. Селiм-Гiрейове iм'я муедзини прокричать
з усiх веж Адрiанополя й Стамбула. Хан уже на порозi перемоги. Нехай
знають про це в Адрiанополi.
- Негайно спорядити гiнцiв, - сказав товмачевi. - Вони повезуть
найсолодший привiт i звiстку про близьку перемогу за море. А що нашi слова
- не шелест вiтру, що ми уже в кра©нi гяурiв, султану засвiдчить наш
подарунок: оця чорноброва дiвчина i оцей молодий кяфiр, - вказав очима на
Лаврiна. - Всiх iнших - пiд кригу. Щоб не лишилося слiду.
Килiяна не зрозумiла слiв хана. Та вона й не чула ©х. Вона дивилася на
Лаврiна. Бачила й не бачила його, адже, як i всi iншi бранцi, була
розчавлена лихом, погано тямила, що вiдбува ться в хатi, всi думки в ©©
головi перемiшалися, й чорно палахкотiла лише одна - про смерть. I крiзь
той чорний вогонь бачила Лаврiна, але сказати йому нiчого не могла, то
промовляла ©© пам'ять, то промовляло щось за не©, й через те не могла
розiбрати його слiв, а його погляд, його усмiшка вiдпливали кудись все
далi й далi, аж поки не перетворилися в червону крапку. Килiяна
знепритомнiла.
Тихо© зоряно© ночi татари добиралися до Сiчi. Варту бiля могили
Мама-Сура зняли безшелесне. Марко вказав землянку, в якiй вона сидiла, й
видолинок, яким пiдлiзти до не©. Сторожа пильнувала не вельми, тiльки
зрiдка хтось вилазив з куги, озирав степ i мерщiй пiрнав назад у тепле
кубло. Дозорець, який саме вилiз iз землянки, пiдстрибував на горбочку, як
за ць. Це був зовсiм молодий козак, вiн грався сам iз собою, зi степом, з
мiсячним сяйвом, яке текло мiж синiх снiгiв. Три стрiли - двi з чорним,
одна з бiлим пiр'ям - вп'ялися йому в спину, вiн упав не зойкнувши. Решту,
чотирьох, схопили живцем. х поклали горiлиць на снiг, вони бачили темнi
обличчя татар, високе небо й важкi, холоднi зорi. Бачили одну нову зiрку,
звечора ©© ще не було, вiдали, що небавом бiля не© спалахне ще чотири.
Напевно це вiдало тро , четвертий сподiвався якось одвернути ©© з'яву.
Ковтаючи сльози презирства до себе, прошепотiв, що покаже, якою з восьми
хвiрток вони пройшли сюди, примкнувши ©© за собою дерев'яним ключем i
заховавши його в снiг. Його поставили на ноги, тро iнших лишилося лежати
на снiгу з перетятими ятаганами горлами. Нiхто вже не помiтив, чи
побiльшало на небi зiрок.
Орда i яничари спiшились у долинi Татарки, коней лишили бiля
запорозьких стогiв. Вони оточили ©х, били пiд ноги сiно, засiвали бiлий
снiг свiжими кiзяками.
Через Днiпро, широким Днiприщем полонений дозорець повiв татар до Сiчi.
Стежка, яку протоптали дозорцi, була вузька, брели глибокими снiгами, що
покрили кригу.
Селiм-Гiрей сидiв на схилi Мами-Сури. На снiг накидали подушок, заслали
попонами, й хан стримiв на цьому гнiздиську, як чорногуз на купинi. Перед
ним лежали безмовнi, заметенi снiгами плавнi. Снiги переливалися в
мiсячнiм сяйвi, одсвiчували холодом. Дерева внизу теж були обкиданi
снiгом, стояли, закутанi в синi кожухи, як нiмi велети. Сiч чорнiла за
кiлька верст по той бiк Днiпра. Бачив ©© неясно, швидше вгаду©ав, нiж
бачив, там не свiтилося жодного вогника й не було чути жодного згуку.
Темна, з розмитими берегами крайка, кiлька чорних горбкiв i щось сиве, як
дим, - усе, що мiг ухопити зором.
Спiшене татарське i яничарське вiйсько посувалося по заметенiй снiгами
кризi. Спочатку перетнуло Днiпро, а далi вийшло на широкий, майже прямий
рукав. Там окремi постатi злилися в один темний, ворушкий потiк, що
котився в бiлi нетрi ночi. З обох бокiв громадилися синi тiнi i якiсь
кучугури. Скрiзь - на деревах, на кризi, на сивiй пеленi снiгу - лежала
мовчазна засторога приснуло© небезпеки. Один випадковий стрiл, один погук
- i все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемiша ться з бiлим, бiле
- з червоним. Так здавалося хановi. З кожного во©на перед походом узято
присягу на тишу, кожному риштунок перевiряли чаушi, кабашi, аги й калга.
Зрiдка Селiм-Гiрей через товмача звертався до зв'язаного Марка, що
сидiв на снiгу, й той вiдповiдав. Чорнi вежi з того боку - там частокiл, з
цього - плетенi iз лози кошi, засипанi землею. Кошi вже старi, фортецю,
кажуть, закладав лiт двадцять тому кошовий Лутай з козаками. За Сiрка
пересипано двi башти й поставлено двi новi, пущено в рiв воду та прорубано
кiльканадцять нових бiйьиць для гармат. Гармат на сiчi багато, скiльки
саме - Марко не зна , але великi, мортири, й малi, на колесах та
ручницi. Лiд довкола Сiчi обрубують спецiальнi команди. Марко говорив i
подумки довго мандрував по далеких краях. Як те гарно! Либоньколи б люди
жили в злагодi, вони були б у сто крат мудрiшi й щасливiшi.
I ще один чоловiк думав про далекi кра© та мандри. Сiчовий пiдписар
Митрофан Гук стояв при одвiрку й дивився поверх голiв. Дивився так, мовби
його нiщо не обходило. В червоному жупанi, сап'янових чоботях - ферт i
веселун, ще й хвацько пiдпер рукою бока. Одначе було йому невесело.
Запам'ятовував усе мовлене за столом, а сам думав про те, що сама його
пам'ять ста пороховою мiною, i чим бiльше пороху, тим бiльша небезпека.
Страшно жити з таким вантажем. Ще й невiдомо, яка буде плата. Бо ж таки
нiчого не ма . Самi обiцянки-цяцянки. Обiцянки великi iз вельможних вуст.
Отож i ходить по лезу шаблi. Хоче одiгнати невiдчепну ману веселощами та
чаркою, одначе не завжди те йому вда ться. "По©хати б кудись далеко-далеко
й не вернутися бiльше", - подумав улад з отамановими словами i несподiвано
зiтхнув, а тодi спам'ятався й швидко ковзнув по келi© поглядом - чи нiхто
не помiтив. Зда ться, нiхто. Та й що помiчати?
...Сироватка, котрий не протовпився в церкву й одстояв обiдню на
морозi, настрибався халяндри, корячок горiлки всипав просто в щербу,
сьорбав гаряче пiйло й почував, як одта , нагрiва ться душа. Шевчик, кум -
кумами вони, звичайно, не були, просто називали себе так оддавна, пiсля
того, як колись разом готювалися на хрестинах у знайомого зимiвничанина, -
теж сподобав той напiй, i вони довго чаркували вдвох, обсiвшись бiля
тепло© груби. Гарно ©м там було, аж вони не захотiли сiдати до столу. Там,
бiля груби, обо й поснули, зморенi теплом, ситою кутею та горiлкою.
* * *
Вони зiткнулися в синiй снiговiй iмлi груди в груди. Татарський акинджi
й козацький роз'©зд. Мела хурделиця - за нею спочатку козаки не побачили
татар, а татари козакiв, а тодi закружляли в степу, рубаючись мовчки й
люто. Синьо миготiли шаблi, розбризкували по снiгу гарячу кров. Люди
рубали людей, конi гризли коней, дико iржали в передсмертнiй агонi©. Люди
помирали мовчки. В степу тiльки так i помирають.
Татар було вп'ятеро бiльше, вони оточили козакiв з усiх бокiв,
пильнуючи, аби жоден не сховався в бiлiй хурделицi. Слiпив очi снiг,
iржали конi, брязкали сагайдаки й стремена, але, опрiч того, не чулося
нiчого - жодного людського поклику чи стогону. Вимахували списи й клювала,
конi без вершникiв бiгали довкола тiсного, згарцьованого копитами тирла.
Стояв сiчневий мороз, скипень, з коней i людей валувала пара; шаблi
нагрiлися, снiжини танули на них i збiгали струмочками навпiл з кров'ю.
Козаки спробували прорватися, але ©х збили й не дали пiсля того скупитися
i стати спина до спини. Кiлька разiв злiтав у повiтрi аркан, але,
обдурений вiхолою, падав у порожнечу. Козаки боронилися запекло, навiть
уже збитi з коней, посiченi, не випускали з рук щабель. Снiг пiд ©хнiми
ногами пiдпливав червоною кип'ячкою, кiнськi копита перемiшували його в
кашу, що одразу замерзала.
Коли пiдскакав калга-солтан, усе було скiнчено. Дзямбет-Гiрей оглянув
побо©сько й суворо та гнiвно напосiвся на чауша - величезного во©на з
налитими кров'ю очима, який важко дихав i довго не мiг увiпхнути в пiхви
шаблю. Баранячий кожух на лiвому плечi татарина був розрубаний, по гривi
гнiдого бахматого коня збiгала кров й запiкалася на ши© - татарин,
рятуючись вiд удару, пiдняв коня цапки, ховався за його ши ю. Дво
спiшених татар вели сво му ватагу спiйманого звiздочолого козацького коня,
що дурiв од волохатих кожухiв та чужого запаху, рвався з чiпких рук.
- Чому з кожного випустили кров i душу? Чому не взяли жодного живцем? -
Калга-солтан тиснув тонконогою кобилою гнiдого бахматого, що вже хитався.
"Язик" ©м був потрiбен конче. Вони пробивалися у снiгах майже наослiп,
дедалi бiльше ризикували наткнутися на укрiплений козачий форпост, який не
зможуть одразу скурати, й козаки подадуть знак сво©м.
Чауш лупав облiпленими сльотою повiками, затискував правою рукою
розрубаний на плечi кожух. Вiн або був оглушений i ще не прийшов до тями,
або не хотiв вiдповiдати.
- Вони не давалися, - обiзвався пiший татарин, гаркаво, по-ногайськи
вимовляючи слова, й калга ледве розчовпав, що той каже. - Ми перед цим
одного знайшли. Замерзав, ледве одтерли.
- Де вiн? - запитав Дзямбет-Гiрей.
Кiлька чоловiк кинулись у бур'яни, вони, либонь, забули за бранця.
Полонений лежав там, де вони його кинули перед початком бою, - пiд кущем
буркуну. В нього були зв'язанi руки й ноги. Одяг i обличчя вже притрусив
снiг.
Один татарин повернув полоненого горiлиць, iнший пiдiбраною пiд ногами
козачою шапкою обтер обличчя. Калга-солтан нахилився з сiдла. Бранець був
молодий i гарний. Довгасте, худе й виснажене обличчя, чорний вус, чорнi
розлетистi брови. Проте одяг вельми пошарпаний i не схожий на козачий.
Може, й не козак це? Небавом довiдаються. Але спочатку його треба привести
до тями.
- До ханського намету, - вказав нагайкою на полоненого. - Хутчiше. А
самi про©дьте ще трохи вперед. Пильнуйте. Зараз я пришлю замiну.
На пiвнiчному схилi балки, що трохи захищав од вiтру, вже стояв
ханський намет. Орда i яничари розташовувалися вподовж балки. Коли калга
поглянув на табiр зверху, йому здалося, що то ворушаться мурахи. Татари
одторочували шкiрянi, шерстю досередини, юки з просяним борошном та сиром
i шаньки з вiвсом для коней. ли самi та годували коней, вкладали ©х на
снiг й собi лягали помiж них. Конi грiли вершникiв. На бiлому снiгу татари
скидалися на гракiв. Декотрi, дужчi, до©ли кобилиць, тепле молоко текло
просто в жили, воно грiтиме довго. Яничари розташувалися окремо, пустили
коней на волю, тi збивалися в табуни - головами докупи, а самi гуртувалися
й одразу засинали. Один великий сон насував на вiйсько. З нього мала
натекти нова сила й помчати ©х далi, туди, куди спрямував прапор пророка
та перст султана й куди поведе ©х хан орди.
Серед цього ще ворушкого царства, що повiльно провалювалося в дрiмоту,
не мiг заснути тiльки великий хан. Навiть не мiг усидiти на шовкових
подушках, кинувши пiд ноги ковдру з лисячих хвостiв, дибав попiд червоною
запоною, до болю кусав губи, щоб не завити по-вовчому. Несамохiть рвав
шовк, рвав повсть, розривав ремiнцi й кидав пiд ноги. Одвертаючись до
вилоги, негнучкими задерев'янiлими пальцями оббирав бурульки з вусiв та
бороди. Бiля намету юрмилися аги, мiрмiрани, бе©, ©х теж зморював сон,
декотрi вже дрiмали стоячи, але нiхто не наважувався зайти досередини. Хоч
закон велiв скласти звiт про пiдручне кожному вiйсько одразу по тому, як
зупинилися на спочинок. Всi розступилися, коли пiдскакав калга-солтан, вiн
зайшов до намету. Знайденого на дорозi козака дозорцi поклали на повсть,
одтирали снiгом.
Лаврiн прийшов до свiдомостi, але зiр йому вияснювався довго -
здавалося, перед очима метля ться якесь незбагненне рожеве шмаття. Крiзь
те шмаття - плескатi, майже безбровi обличчя з вузькими щiлинками очей,
гостроверхi шапки, кошлатi гриви коней. Вiн бачив цих людей сьогоднi
вдруге, в цьому мiг заприсягтися. Не тiльки бачив: навiть були змусили
його бiгти; скрутили ремiнням руки й погнали мiж двох коней. Але Лаврiновi
пiдломлювалися ноги, вiн упав, татари зупинилися й кинули його в сiдло.
Все це - неначе крiзь сон. I заснiжений степ, i вологий круп коня, й
волохата, в снiгу, спина татарина. А по тому знову був сон. Вiн з такою
радiстю поринув у чорну теплу прiрву, що вдруге татари ледве витягли його
з не©. Думки в головi ледь жеврiли й були мовби не його. А вже намислював,
що казатиме. Вiдав, якi немилостивi до запорожцiв татари, напевне знав:
чинитимуть важкi спитки, то порiшив видати себе за аргатала, який
заблудився в степу. Лаврiновi болiло тiло - здавалося, його довго били
палицями, й туманiло в головi, й почував байдужiсть до всього на свiтi.
Його не злякав полон, тiльки важкий смуток стиснув груди.
Татари терли Перехресту груди заповзято, двiчi вливали в рот щось
пекуче й гидотне, аж його трохи не знудило, й вiн сплюнув на снiг зелену
слину. Мав на мислi ще якийсь час удавати з себе кволого, але татари
безпомильно вловили мент, коли вiн мiг стати на ноги. Витерли ще чимось
смердючим груди й потягли за ковнiр, боляче шильнувши ятаганом в пiхвах
пiд ребро. Лаврiн з несподiванки зойкнув i сiв.
Перехрест не раз бачив на Сiчi татар, але тi були зовсiм не такi.
Ошатно вдягненi, вони улесливо посмiхалися й раз по раз сплескували в
пухкi долонi. Од них пахло миртом, якимись духмяними травами. А тут,
скiльки сягало око, вовтузилось на снiгу, комашилося щось однолике,
смердюче, схоже на велетенську зграю. Крокiв за тридцять од нього гурт
татар шматував коня. Кiнь або зламав ногу, або пристав, його добили й
тепер краяли ножами, жерли сире м'ясо. Воно парувало, скрапувало гарячою
кров'ю, ординцi злизували ©© разом зi снiгом, один припав до кiнсько© ши©
й пив просто з рани. Вони нажиралися, як вовки, - на довгу дорогу, на бiг,
на нову кров. Й щось гарчали, щось тицяли один одному - певно, сплачували
за коня, в них були якiсь сво© рахунки, тiльки цим i нагадували людей.
Бiля самого Лаврiнового обличчя щирився чорний рот з пеньками зубiв,
здавалося, татарин хоче вкусити козака, та не зна як, шорсткi холоднi
пучки обмацували його лоб та скронi, роздирали повiки. Татарин заглядав у
зiницi. Вiдтак дво дужих ординцiв ухопили його за руки й втягли до
великого червоного зсередини намету з високою шкiряною кобкою зверху: в
просвiт мiж нею та наметом падало свiтло. Знизу пiтьму розганяло трiскуче
багаття з кураю, його пiдтримував маленький татарин, що сидiв на п'ятах.
Снiг навколо вогню обтав. Вогнянi вiдблиски падали на Лаврiнове обличчя,
снiг на ньому почав танути, збiгаючи патьоками за шию i на груди. По той
бiк багаття, спиною до вилоги, стояв високий татарин у вовчому кожусi й
лисячiй шапцi. З-за Лаврiново© спини виступив ще один татарин у повстянiй,
отороченiй по краях заячим хутром шапцi й задзигорiв швидко, аж Лаврiн
спочатку думав, що той лепече по-татарськи, й тiльки згодом утямив, що то
товмач i говорить вiн по-укра©нському.
- ...i врятували тобi життя. Ми впiзнали, що ти козак. Скажи нам, чи
давно з Сiчi й куди йшов. До застави? Де вона? Тiльки не бреши. Бо
спiзна ш мук, яких не спiзнають найбiльшi грiшники у вашому пеклi. А
розкажеш - залишишся живий, ще й дамо тобi коня та харчiв на дорогу. -
Останнi слова мовив з димово© хмарки, яка окутала його.
Лаврiн мовчав. Стояв i думав, як би не одурити себе й тих, на кого
нацiлена ця орда. Треба б поставити сво©ми словами на путь нападникам
обмильнi козацькi залоги, але Перехрест не знав, куди йдуть татари, - на
Подiлля, на Слобожанщину, пiд Ки©в? Ще подумав: вiн уже не зможе нiкого
застерегти, й не дадуть йому татари коня, не випустять зi сво©х рук.
Сяйнула думка про Килiяну та Марка i згасла. Вони вже теж були не на його
житт вому полi.
Мабуть, вiн би спiзнав тих мук, якими погрожував товмач, коли б у цей
час до намету не вбiг велетенського зросту татарин у розпанаханому на
лiвому плечi кожусi й, клякнувши просто в пiдмоклий снiг, заговорив
захриплим голосом в спину татарському ватагу. Високий татарин одразу
обернувся на ту мову, щось сказав, охоронцi потягли Лаврiна з намету.
Лаврiн подумав, що ось зараз i скiнчаться його муки. В одну мить бiля
цього жаркого багаття йому подорожчало життя, проте вiн не збирався
вимолювати його у ворогiв та й не сподiвався вимолити. Але його кинули на
холодну, вже присипану снiгом повсть, на котрiй нещодавно вiдхаючували од
смертi, й не чiпали бiльше. Лаврiна проймав холод, i, може, вiд того думка
бiгла швидше, стрибками. Бачив широку холодну балку, припорошений снiгом
татарський табiр, де перемiшалися потворнi, обкиданi снiгом кiнськi голови
й схожi на могили горбочки, високий намет i гурт басурманських ватагiв
бiля нього - все справжн й несправжн в сво©й неймовiрнiй iстинностi.
Примiрявся навiть до втечi, але те вже було зовсiм неможливо.
Чауш коротко оповiв хановi, що вiн зi сво©ми акинджi наткнувся в двох
фарсахах[14] звiдси на великий зимiвник на островi. Вони захопили його
мешканцiв, сiм душ, одного, що втiкав у лози й вiдбивався, зарубали.
Селiм-Гiрей пiдкульгав до вогню, його обличчя перекривила не то гримаса
болю, не то посмiшка. Страх хапонув чауша холодною рукою за горло, вiн
подумав, що калга-солтан доповiв хановi про бiй iз козацьким загоном, про
загибель усiх козакiв i тепер на нього чека велика кара. Але Селiм-Гiрей
справдi посмiхався. Вiн ступив уперед якось дивно, з пiдскоком, i запитав:
- Де вiн?
- Тут, - сказав чауш. Вiн не зрозумiв хана.
- Де зимiвник? - перепитав хан, i його гострi, зламанi посерединi брови
нахмурились, цього разу вже вiд гнiву. - Коня менi. Покажеш дорогу.
Сеймени по©дуть зi мною. Всiх полонених теж припровадити туди.
Ступаючи правою ногою на пальцi, Селiм-Гiрей вийшов з намету. Хартуна
не вщухала, ага i його бе© стояли, схожi на бiлi надмогильнi стовпцi. Хан
подумав, що орду треба пiдняти ранiше, аби ©© не примело в балцi. Хотiв
пройти до осiдланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея,
начальника яничар, зупинився. Йому здалося, нiби яничарський ага
посмiха ться. "Цей жовтяк, - подумав про бейлербея, бо той мав жовте, як
шкуринка на помаранчi, обличчя, - скаже в Едiрне, буцiм я погано сповняв
вищi повелiння, що через якогось ганебного прища кинув напризволяще
вiйсько".
Проклинаючи себе за слабкодухiсть, мусив вiддати декiлька наказiв:
вислати посилену охорону, призначити по дво од кожного загону, щоб
стежили, аби нiхто не замерз у снiгу, пiднiмали сонних, й ще по дво -
наглядати за кiньми. Хоч усе це аги знали самi. I мусив-таки запитати
бейлербея, чи на силi яничари, чи не потрiбно ©м чого. Яничарський ага
перше запитання сприйняв як образу й помочi од хана не сподiвався. Та й що
може дати йому хан у цьому голоыу степу, де тiльки снiг, та бур'ян, та
слiди хижих звiрiв? Де на обрi© гасакто" табуни диких коней i велетенських
птахiв - дрохв, що ©х яничарi кiлька разiв мали за ворожi роз'©зди.
Триденний безугавний бiг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому
здавалося, що коли вiн дише, у нього в ротi замерза слина; дине, що ще
горiло, й теплiло, й трохи грiло, - лють, але на кого мiг ©© вилити!
Швидше б кiнчався цей триклятий похiд; якщо вiн залишиться живий,
згадуватиме його до скону. ©хнi татарськi союзники - варвари, а великий
хан - дикун. Для них цi морози, цей степ - що вовкоеi лiс. Хан не сказав у
Едiрне, якi злигоднi чекають во©нiв столицi правовiрних на цьому бiлому
шляху. Й тепер насмiха ться з них. Його тонкi губи ворушаться - ©х звива
посмiшка.
- Чим довше сто©ть у куфах вино, тим воно мiцнiше. Чим бiльше злигоднiв
пада на яничара, тим вiн дужчий. А прохання маю до хана дине: нехай його
вони не обкрадають во©нiв султана.
- Ханськi слуги - теж во©ни султана, - суворо одказав Селiм-Гiрей. - Що
взяли у вас во©ни степiв?
- Вони тягнуть усе. Коней, ©жу, зброю.
- Ви ма те хоч одного, спiйманого на злочинi?
- Сьогоднi в мене вкрали копчений кiнський окiст. Ми впiймали злодiя.
Смiховинна скарга: голодний во©н поцупив копчений окiст з припасiв
паскудного яничара. Його треба... У цю мить пекучий бiль пронизав ногу
Селiм-Гiрея. Вiн ухопився за стремено, витиснув крiзь тонкi, посинiлi
губи:
- Велю покарати луком.
Ледзе Селiм-Гiрей вiд'©хав, як вершитель його присудiв та дво аг
вiдшукали злодiя й сповiстили йому ханський присуд. Його вивели на сiру, в
мерзлому кiзяччi та груддi дорогу, що ©© годину тому протоптала в снiгах
орда. Дорога бiгла на пiвдень у милий серцю татарина край. Вiн дивився
туди, де вона губилася на обрi©, й мимовiльний вiдчай на його обличчi
заступав вираз побожностi та трагiчно© упокореностi.
Привели коня, напiвдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину,
прив'язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була
вочевидь, аллах i хан вiдали про не©, не прощали ©©. Велiння хана - вищий
закон правовiрному на землi. Аллах дивиться на нього з неба, татари
дивляться iз землi. Залиша ться одне - померти мужем. Дво вершникiв
шмагонули коня нагаями, вiн здибився, рвонувся, поволiк татарина по
груддю, мерзлих кiзяках, поламаних бур'янах. Татарин сконав, не випустивши
лука з рук.
...Ледь гострий, вiдточений на сiдельнiм ременi нiж розiтнув
набубнявiлу, розпарену шкiру на п'ятi, хан вiдчув, як йому нiби величезна
вага скотилася з плiч. Стало гарно, аж вiн засмiявся. Вiдкинувся на
подушки - ©х познiмали з полу й склали посеред хати - й з насолодою
випростав сковане кiлькаденним болем тiло. Його обличчя розм'якло,
розправилося, вiн задоволене мружив рiденькi брови й пахкав губами, неначе
дитина. Нiс хановi почервонiв, пiд очима висiли мiшки, рiденька борода
обтiпалася, фарба на нiй вилиняла, й скрiзь бруднi па'гьочки проглядала
рання сивина.
Селiм-Гiрей обвiв поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня -
во©ни степу вже попоралися тут, на лавi i долiвцi валялися побитi iкони -
вони ж познiмали ©х з божницi, але, впевнившись, Що сусальна фольга
проста, покидали, а заодно потрощили посуд бiля печi та повибивали шибки
вiкон, ©х позатуляли подушками.
Хан був у легкiй турецькiй сорочцi - камкiс, все iнше - кольчуга, лук,
сагайдак - лежало на лавi. Хатн тепло хилило його до сну. Воднораз йому
вперше за три днi захотiлося ©сти, вiн згадав про вкрадений у яничарського
аги кiнський окiст i наказав подати копченого м яса й собi. А також
зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзi, служник, розiрвавши
бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мiдну тарiлку червоних
крижаних скалок i поставив пiд комин на жар. Поки вiдтавало вино, а
служник рiзав на тоненькi скибочки м'ясо, розкладав кав'яр та родзинки.
Селiм-Гiрей наказав завести полонених, ©х увiпхнули всiх зразу, й товмач
пошепки наказав ©м стати на колiна. Спотикаючись, заточуючись, бо були
пов'язанi за руки мотузками, кiнцi яких тримало дво татар, штовханi в
потилицю й пiд ребра, полоненi поклякли на долiвцi. Було ©х восьмеро:
господар iз хазяйкою, ©хнiй син, четверо челядникiв та Лаврiн. Одного
челядника татари зарубали в лозах - тiкав через лiд, одбивався сокирою, й
ще один, бiлоокий Денис, подiвся невiдь-куди. I Драпак, i всi iншi
вважали, що його порубали теж.
Хан короткозоре примружився, мельком оглянув усiх.
- Оцей, - вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догiдливим
виразом очей, - господар зимiвника.
- Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимiвника, - пожартував хан.
- Спитай у нього, чи серед них запорожцi. Чи зна хто дорогу на Сiч.
Товмач переклав, i Мартин Драпак, кланяючись то хановi, то товмачевi,
обома руками вказав на Марка.
- Ось вiн запорожець. Недавнечко з Сiчi. Наймит мiй. - I запобiгливо
дивився хановi в очi, хоч мало на що сподiвався. Намерзла на вуса бурулька
льоду заважала Драпаковi говорити, а одiрвати не мiг - руки були зв'язанi.
- Скажи: вiн залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнiшим шляхом.
Марко стояв на колiнах, похнюпивши голову. Йому було байдуже все на
свiтi. Вiдчайдушна остаточна Килiянина вiдмова, новий страшний полон -
чого ще сподiватися? Обiч стояв свiдок двох його зрад, його суддя й,
мабуть, тiльки волею випадку не кат - Лаврiн Перехрест, дивився на
Килiяну. Може, оцi татари врятували Марка вiд Перехрестово© шаблi? Адже
Лаврiн прийшов згладити його зi свiту. дине, що почував ясно й чiтко,
почував оголеним серцем, - це Лаврiнову присутнiсть. Хотiлося глянути на
нього, й боявся. Ось вiн прийшов, i земля розверзалася пiд Марком. Татари
важать його на найстрашнiшу зраду. Нi, вiн не поведе ©х. Вiн скаже, що
Драпак бреше. Що сам збрехав Драпаковi... Лаврiн не видасть його. Нехай
Лаврiн...
I враз у той розмисл вплiвся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса
виступила на чолi. "Вони сказали, залишиться живий, якщо проведе на Сiч...
Значить, усiх iнших скарають... Залишиться живий один... Той, хто покаже
дорогу... ©х усiх... Нiхто нiчого не знатиме..." Серце забилося
швидко-швидко, рвонулося, як птах iз чужих рук. I вже вiн не мав волi,
його заполонив страх, i хоч усвiдомлював, що чинить жахливий злочин,
поспiшаючи, аби поперед нього не вихопився хтось iнший - Лаврiн або
Омелько Сич, теж запорожець, - закивав головою: I - Я знаю всi дороги. Я
проведу... - Прорiк тi слова в нестерпнiй; тузi, й щось луснуло в його
душi, й щось там померло. Лаврiнове прокляття упало в холодне дупло.
Намагався не дивитися в його бiк, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч
знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед Марковим зором
майнула свiтла пляма - сонячна галявина; й побачив посеред галявини двi
постатi, й заплющив очi. Те видиво було з днiв, коли вони з Лаврiном ще
ходили, обнявшись по-братньому, i любили один одного. Сонячна пляма
погасла, й то© ж митi для Марка настала вiчна нiч.
Хан зрозумiв вiдповiдь ще до того, як товмач переклав ©©. Ще раз обвiв
очима бранцiв, затримав погляд на дiвчинi. Гостреньке личко, рiвненький
носик, точене пiдборiддя, до якого хочеться торкнутися пальцями, брова, як
серп молодого мiсяця, ще й чорна цятка над бровою, що особливо принадно, а
очi синi, темнi, як морська глибина. Дивна невiдповiднiсть i воднораз -
краса. Губи звабливi, чутливi, червонi. З таких бранок бувають солодкi
наложницi. Вона гарна навiть без рум'ян. Подумав про це холодно, без
краплi хiтi. Звершував найбiльший подвиг життя i був тiльки во©ном. Цей
похiд скiнчиться повним i навiчним погромом козакiв. Вiн зробить те, чого
не зробив султан з усiм вiйськом. Селiм-Гiрейове iм'я муедзини прокричать
з усiх веж Адрiанополя й Стамбула. Хан уже на порозi перемоги. Нехай
знають про це в Адрiанополi.
- Негайно спорядити гiнцiв, - сказав товмачевi. - Вони повезуть
найсолодший привiт i звiстку про близьку перемогу за море. А що нашi слова
- не шелест вiтру, що ми уже в кра©нi гяурiв, султану засвiдчить наш
подарунок: оця чорноброва дiвчина i оцей молодий кяфiр, - вказав очима на
Лаврiна. - Всiх iнших - пiд кригу. Щоб не лишилося слiду.
Килiяна не зрозумiла слiв хана. Та вона й не чула ©х. Вона дивилася на
Лаврiна. Бачила й не бачила його, адже, як i всi iншi бранцi, була
розчавлена лихом, погано тямила, що вiдбува ться в хатi, всi думки в ©©
головi перемiшалися, й чорно палахкотiла лише одна - про смерть. I крiзь
той чорний вогонь бачила Лаврiна, але сказати йому нiчого не могла, то
промовляла ©© пам'ять, то промовляло щось за не©, й через те не могла
розiбрати його слiв, а його погляд, його усмiшка вiдпливали кудись все
далi й далi, аж поки не перетворилися в червону крапку. Килiяна
знепритомнiла.
Тихо© зоряно© ночi татари добиралися до Сiчi. Варту бiля могили
Мама-Сура зняли безшелесне. Марко вказав землянку, в якiй вона сидiла, й
видолинок, яким пiдлiзти до не©. Сторожа пильнувала не вельми, тiльки
зрiдка хтось вилазив з куги, озирав степ i мерщiй пiрнав назад у тепле
кубло. Дозорець, який саме вилiз iз землянки, пiдстрибував на горбочку, як
за ць. Це був зовсiм молодий козак, вiн грався сам iз собою, зi степом, з
мiсячним сяйвом, яке текло мiж синiх снiгiв. Три стрiли - двi з чорним,
одна з бiлим пiр'ям - вп'ялися йому в спину, вiн упав не зойкнувши. Решту,
чотирьох, схопили живцем. х поклали горiлиць на снiг, вони бачили темнi
обличчя татар, високе небо й важкi, холоднi зорi. Бачили одну нову зiрку,
звечора ©© ще не було, вiдали, що небавом бiля не© спалахне ще чотири.
Напевно це вiдало тро , четвертий сподiвався якось одвернути ©© з'яву.
Ковтаючи сльози презирства до себе, прошепотiв, що покаже, якою з восьми
хвiрток вони пройшли сюди, примкнувши ©© за собою дерев'яним ключем i
заховавши його в снiг. Його поставили на ноги, тро iнших лишилося лежати
на снiгу з перетятими ятаганами горлами. Нiхто вже не помiтив, чи
побiльшало на небi зiрок.
Орда i яничари спiшились у долинi Татарки, коней лишили бiля
запорозьких стогiв. Вони оточили ©х, били пiд ноги сiно, засiвали бiлий
снiг свiжими кiзяками.
Через Днiпро, широким Днiприщем полонений дозорець повiв татар до Сiчi.
Стежка, яку протоптали дозорцi, була вузька, брели глибокими снiгами, що
покрили кригу.
Селiм-Гiрей сидiв на схилi Мами-Сури. На снiг накидали подушок, заслали
попонами, й хан стримiв на цьому гнiздиську, як чорногуз на купинi. Перед
ним лежали безмовнi, заметенi снiгами плавнi. Снiги переливалися в
мiсячнiм сяйвi, одсвiчували холодом. Дерева внизу теж були обкиданi
снiгом, стояли, закутанi в синi кожухи, як нiмi велети. Сiч чорнiла за
кiлька верст по той бiк Днiпра. Бачив ©© неясно, швидше вгаду©ав, нiж
бачив, там не свiтилося жодного вогника й не було чути жодного згуку.
Темна, з розмитими берегами крайка, кiлька чорних горбкiв i щось сиве, як
дим, - усе, що мiг ухопити зором.
Спiшене татарське i яничарське вiйсько посувалося по заметенiй снiгами
кризi. Спочатку перетнуло Днiпро, а далi вийшло на широкий, майже прямий
рукав. Там окремi постатi злилися в один темний, ворушкий потiк, що
котився в бiлi нетрi ночi. З обох бокiв громадилися синi тiнi i якiсь
кучугури. Скрiзь - на деревах, на кризi, на сивiй пеленi снiгу - лежала
мовчазна засторога приснуло© небезпеки. Один випадковий стрiл, один погук
- i все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемiша ться з бiлим, бiле
- з червоним. Так здавалося хановi. З кожного во©на перед походом узято
присягу на тишу, кожному риштунок перевiряли чаушi, кабашi, аги й калга.
Зрiдка Селiм-Гiрей через товмача звертався до зв'язаного Марка, що
сидiв на снiгу, й той вiдповiдав. Чорнi вежi з того боку - там частокiл, з
цього - плетенi iз лози кошi, засипанi землею. Кошi вже старi, фортецю,
кажуть, закладав лiт двадцять тому кошовий Лутай з козаками. За Сiрка
пересипано двi башти й поставлено двi новi, пущено в рiв воду та прорубано
кiльканадцять нових бiйьиць для гармат. Гармат на сiчi багато, скiльки
саме - Марко не зна , але великi, мортири, й малi, на колесах та
ручницi. Лiд довкола Сiчi обрубують спецiальнi команди. Марко говорив i