Мушкетик Ю.. Яса

голоколiнчики. А ще чимало ©х пооблягалися на свiжому, пiсля другого
обкосу, морiжку. Ще одна колода - зоддалiк, на нiй статечно сидiли козаки,
але не голоколiнчики, просто бiдаки. Бiля них мiсця не було.
Ждан обвiв поглядом голоколiнчикiв, i йому аж у горлi зашкрябало. Лише
кiлька чоловiк зi всi © збiрнi не згубило людського чину, мали свити й
чоботи, деякi були навiть при шаблях. На рештi ж - тiльки штани та сорочки
(й на кожному шапка), а були й такi, котрi прикривали стид рушником або
якоюсь мiшковиною, обiп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мiднi
або олов'янi хрестики на волохатих грудях. Одежу давно пооддавали в
заставу шинкаревi, декотрi примудрялися заставити чоботи та жупани по
кiлька разiв - випросить, буцiм сходити до церкви, й заставить в iншому
шинку. Надто привернули Жданову увагу тро голоколiнчикiв - лежали
рядочком бiля колод, голови поклали на шапки, а стид прикрили однi ю
рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всiлякi молодцi:
козаки i аргатали, колишнi посполитi i старшини, колишнiй пiдпаламар i
навiть колишнiй студент всiляких вольних наук iз Ки ва, диною ознакою
вченостi котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в похвальбу,
що володi латинським i грецьким дiалектами, нiхто не вiрив. При Ждановiй
з'явi голоколiнчики заворушилися, забликали на нього лiнивими, неприязними
очима. Ждан вже збирався вшитись звiдси, як раптом на колодi посунувся
дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистiм, хоч i не дорогiм
тузинковiм жупанi й сказав:
- Сiдай, хлопче. У ногах правди нема .
Козак вочевидь не був голоколiнчиком. Ждан оддав йому поглядом дяку,
сiв на лискучу колоду. Скосив очi на козака. Сiчовик схожий на ведмедя -
такий же великий i кудлатий. Руки волохатi, i стрiхами брови, i круглi
очi-вирла.
Сiчовик поплямкав товстими губами й сказав:
- Бачу, зелений i на Сiч прибився недавно.
- Недавно.
- Якого ж ти роду-племенi? Як звати? Мене - Кирилом. Ждан не встиг
вiдповiсти, як зашелестiло пiд шинком:
- Жмурко йде, Жмурко йде...
Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман Гринь
Жмурко. Той отаман мав трохи кумедний вигляд - голова прикипiла до
короткого тулуба, а ноги мав довгi - здавалося, того чоловiка вирiзали з
дерева, трохи не дотримавши мiри. А Жмурко - бо приплющував очi. Вiн i
зараз стулив ©х - виднiлися тiльки вузенькi, наче прокраянi рiзаком,
щiлинки, ще й по всiй пицi розвезена байдужiсть, буцiм Гринь вийшов так
собi- прогулятися. Одначе Ждан небавом упевнився - байдужiсть була
вдавана, а очi-щiлини помiчали все.
- Що, отамани-молодцi, гарна нинi вдалася погода, - мовив Жмурко й
обвiв щiлинами очей виднокiл. - Дощу не навi ?
- Жабка зелененька ниньки стрибала по березi...
- I туман iз Чортомлика курiв угору.
- Зiбралися на посиденьки чи для яко© справи? - правив сво © Жмурко,
вiн не поспiшав, знав-бо псяюха: що довше тягнутиме линву, то коротшою
вона буде в руках козакiв, згодяться на меншу платню.
- Не глумися, отамане.
- Став могорич.
- Я ще, може, й не попливу, - вдавано монявся Гринь. - Бо й плисти нi з
ким.
- Як то нi з ким, а ми! - захвилювалися голоколiнчики.
- Поглянь, якi молодцi!
- Вже й не знаю, як бути. I риба, кажуть, погано йде.
- Вчора Хвесько при©хав, каже, риба в лиманi. Судака взяв
чималенько...
- Воно можна б i спробувати... Собi на збитки... Ет, будь що будь, -
вдав, буцiм зда ться на прохання голоколiнчикiв.
- Став могорич, - гукали найнетерплячiшi, але на них зацитькали.
- Треба домовитись за цiну.
- Ви мою цiну зна те...
- Це весняна цiна, - сказав Кирило. - Тодi риба плавом пливла. А тепер
спробуй ©© добути...
- То й чекай весни.
I затнувся. Жмурко поводився хазяйновито, нахабно, одначе за тi ю
нахабнiстю ховалася й деяка осторога - рибальський отаман сiчових
голоколiнчикiв трохи й боявся.
Довго сперечалися, отаман трохи поступився, а тодi почав набирати
ватагу. Диво, першим, кого вiн назвав, був Кирило Кайдан. Далi вказав на
ще двох козакiв, якi не пропили чину, за ними - на Ждана, на тих козакiв,
що сидiли на колодi оддалiк.
Назбирав ватагу чоловiк на двадцять. Тi, хто не потрапив у ватагу,
загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за
його спиною стояла мiцна оборона, сказати б - сердюки, як у короля чи
султана, й вiн нiкого не боявся, огризався й собi. Голоколiнчики вимагали
могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на островi, знав: пiсля
могорича ватагу не зiбрати. З Чортомлика, обкружлявши увесь сiчовий
пiвострiв, пiдiгнали величезного човна на два демена i тепер iз старо©
дубово© комори, аж за дорогою, носили до Пiдпiльно© бочки з сiллю й
катраном, зрiзи, вагани, сiтки великi й малi i неводи, звичайнi i
велетенськi - матули, у яких крила-подоли по десять сажнiв, i всiляке iнше
начиння.
- Горiлку не забудь, отамане, горiлку, - нервово гукали голоколiнники.
Горiлку в окованому залiзними обручами барилi котив сам отаман з двома
крамарчуками. Бiля того барила вiн i сiв у човнi. Ждановi, як
наймолодшому, дали в руки шполик - вичерпувати з човна воду. Але човен був
новий, добре просмолений - води не пропускав. Стояла спека, степовi рiчки
обмiлiли, й тепер од Днiпра напирали Павлюк i Скарбна, i всi тi води,
разом з Чортомликом, вбирала в себе Пiдпiльна й несла широкими луками аж
до глиняних правобiчних круч, далi повертала вниз, до Базавлука, i вже в
iншiй сво©й одмiнi мчала на схiд, прагнучи вiддати Днiпровi воду, яку у
нього ж i взяла. Весною i влiтку, коли рiки-протоки течуть вспак,
запорожцi добираються до Днiпра Павлюком.
Течiя прудко несла велетенського човна помiж низьких, зарослих очеретом
та ситнягом берегiв, прудко, так прудко, що обо стернових - на чардаку й
на кормi - ледве вправлялись кермувати. Голi до пояса, плечистi, засмаглi,
мовби й не дуже налягали на стерна, але човен iшов, неначе слухняний кiнь
по рiвнiй дорозi. Обо стерновi, а також кармаш, помiчник Жмурка,
рибальського отамана, не з голоколiнчикiв, а з досвiдчених
козакiв-рибалок, i плату отаман визначав ©м осiбно. Козаки спали на сiтках
у човнi, ©х не будив нi плескiт води, нi крики лугових чайок-чубарочок, i
навiть коли того чи iншого козака хльоскали по обличчю вербовi вiти, вiн
тiльки утирався та перекидався на другий бiк, не розплющуючи очей. Гарно
пливлося Ждановi по сiчових рiчках, i гарно пливлося в небi сонцевi над
Великим Лугом. "Та вода по каменю, та вода по бiлому", - мугикав вiн i
дививсь у воду, де течiя бавилася при самiм днi довгими, зеленими косами
водоростей i де зграйками трiпотiли спритнi рибки. Раптом попереду щось
вибухнуло, в повiтря знявся табун великих, нiколи не бачених Жданом птахiв
i потягнув понад очеретами.
- Баби[31], - спостерiг парубкове здивування Кирило. И усмiхнувся. Коли
Кирило усмiхався, враження сердитостi й суворостi розвiювалося, натомiсть
обличчя ставало дiiтинно добрим i на©вним. Дуже гарно вiн усмiхався -
кутиками губiв i очима - темно-карими, без жодно© потайно© iскорки в
глибинi.
Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом рiчки одкривалися новi
чудовi кра види, новi дива. Дуби стояли, як велети, а верби, неначе
дiвчата на стежцi, - гнучкими черiдками. А чайок, качок, гусей, всiлякого
iншого птаства на рiчках - не злiчити.
Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острiв i повернув
у кругле, оступлене з усiх бокiв дубами i кленами озеро. Дерева на островi
росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися й посходилися в
гурти мiцнi зеленочубi парубки. На багатьох дубах чорнiли буслячi гнiзда.
Тут течi© не було, Жмурко будив голоколiнчикiв, вони бралися за весла. А
далi знову рiчка, i вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць осоки,
й ще одне Озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки випливли на
течiю, котра й внесла ©х у Днiпро. Iз розмов Ждан зрозумiв, що вони
пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальськi угiддя, як
i сiножатi, подiленi помiж куренями (курiннi раз на рiк тягнуть з шапок
ярлики на урочища), орендаторам дiстаються найгiршi, та й то з середини
лiта. Весною запорожцi ставлять на ходових рiчках гарди - лозовi запруди-
i вичерпують рибу пiдсаками. Одначе i влiтi, умiючи, рибу можна впiймати.
Багатий на не© Великий Луг.
Незабаром повернули в бiчний рукав, пропливли ще трохи вниз i на
широкому допливi пристали до невеликого острова. Ждан зрозумiв - вони
добулися до мiсця. Бiля само© води лежало з десяток малих човнiв -
жакових, сiткових, задирчастих, а на березi сiрiли куренi та повiтки.
Острiв випинався горбом, на макiвцi горба пiдперли небо два могутнi дуби,
кiлька менших розбрелося по острову, сплелися чубами п'ять осокорiв, росло
тут також кiлька молоденьких кленiв та берестiв, а над самою водою
похилилася стара верба, до яко© рибалки й припнули човна. Потiм виносили з
човна начиння, облаштовувалися, пообiдали. Жмурко, який розташувався в
окремому, отаманському, куренi, вточив горiлки, винiс кiлька в'язок
таранi, в'язку цибулi, два шматки старого сала, чотири паляницi хлiба, все
це поклав на старому, пiдтрухлому од дощiв столi, що стояв пiд очеретяною
повiткою. Липовий корячок не прудко, але й не забарно поплив по колу.
Ждан, як i Кирило, не пив, одначе той свою мiру горiлки влив у пласку
глиняну пляшку, заткнув дерев'яною пробкою й сховав у куренi. Не пило ще
кiлька козакiв. Ждан з'©в хлiба з салом та цибулею, з облущеною таранею в
руцi тинявся по острову. Розглядався. Курiнь хазяйський, курiнь
кухарський, курiнь рибальський, ще одна повiтка, а пiд нею мiцний стiл на
дубових окоренках, величезнi зрiзи, вагани, кiлька ям, пласкi кам'янi,
дерев'янi довбешки, плетенi лозовi кошi - призначення всьому цьому начинню
не знав, а розпитати не було в кого. Голоколiнчики трапезували, отаман i
кармаш поралися бiля дiжок i зрiзiв - оглядали, пiдбивали обручi, Кирило
порався в куренi. Вiн пiдiйшов до Ждана, котрий топтався в дальнiм кiнцi
острова бiля старого-престарого корякуватого дуба, на якому зеленiло лише
кiлька гiлок, а з дупла на рiвнi двох людських зростiв долинав глухий гул.
При коренi дуба звинувся велетенський вужака, сичав, прядучи рухливим
язичком, не втiкав. Ждан проганяв його гiллякою.
- Що воно таке? - запитав, показуючи на стовбур дуба. Кирило задер
кудлату голову, якийсь час пильно вдивлявся в сухе вiття.
- Дикi бджоли, - мовив упевнено. - Не кажи нiкому. Завтра чи позавтра
видеремо, матимемо мед.
I оглянувся, чи нема поблизу ще медового дерева. Але неподалiк стояв
тiльки ще один дуб, але вiн був мертвий. На островах сто©ть багато сухих
дубiв, цей же був не сухий, а мертвий. Саме так подумав Ждан. Дуб-велет
розвинувся весною, а тодi враз невiдь вiд чого загинув. Такого Ждановi не
доводилося бачити нiколи. Цiлi всi вiти, всi найменшi галузочки, але
чорнi, як сажа, i без листя. Ждановi чомусь стало моторошно. Вiд Днiпра
хмарою налетiли крячки, падали на воду, щось у нiй хапали, й так само
раптово всi разом знялися й шугонули понад бiло-рожевою пiною очерету,
розтанули, мовби згорiли в червонiм купайлi сонця. Бiлi крячки - наче бiлi
мислi. Це були молодi крячки, вони лiтали навперейми з вiтром, навперейми
зi свiтом, який налив ©х силою i зiп' ©©. Але вони того не знали, як i
Ждан, почувалися дужчими за свiт. Стрiмкокрилi бiлi птахи запали йому в
серце, i вiн аж повеселiшав вiд само© думки про них.
- Треба вкладатися спати. Завтра буде важкий день, - сказав Кирило.
Вони вернулися до куренiв. Голоколiнчики, запаливши морову губку, всi
сидiли за столом. Ядучий димок зносило на воду. Деякi спиналися на пiсню,
але спiвали невлад. Кирило винiс з куреня сiна, розiслав на травi, вiдтак
винiс i розiслав по сiну велику бiлу шматину - полог. По тому взяв полог
за пришиту посерединi полотняну гульку, пiдняв його над землею i прив'язав
мотузком до гiлки дуба.
- У куренi душно, - пояснив Ждану. - А без пологу комарi за©дять.
Траплялося, зв'язували кого-небудь за якусь провину, найчастiше за
крадiжку, й лишали на нiч у травi - за©дали до смертi.
Кирило вийняв люльку, кисет i присiв пiд вербою на обплетений березкою
пень. Ждан примостився бiля нього. Вода в озерi була червона, здавалося,
то перелива ться кров. Просто на очах вона втрачала червону барву, мiняла
©© на зеленаво-синю, далi на темно-синю, аж поки не стала як дьоготь.
Вселенська нiч налягла на плавнi велетенським крилом. Й одразу засвiтилися
на небi бiлi лампади, й саме небо мовби опустилося вниз. Кричав десь у
травi деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в кущах по той бiк
озера. Пролунав глухий виплеск - скинулася велика риба... Кирило докурив
люльку, вибив ©© об вербу й забрався пiд полог. Ждан лишився на вербовому
прикоренку.
Сидiв над водою довго. Вже викотився з очеретiв круглий, як днище в
бочцi, мiсяць, вже доспiвали останньо© пiснi голоколiнчики й розбрелися
спати - хто пiд полог, хто в курiнь, вже й зорi примеркли, а вiн все ще
дивився на темну воду й стискав руками задертi до самого пiдборiддя
колiна. Пугали десь у пiвнiчнiй сторонi пугачi, й пугало його серце,
смуток накотився, аж хотiлося плакати. Почував себе бiдним сиротиною,
маковою зерниною, загубленою в темному морi ночi, билиною на чужому полi.
Нiкого в нього нема - нi батька, нi неньки, нiкому вiн не потрiбний,
навiть братовi, Митрофановi, який ку чужим срiбним молотком свою неправу
долю, а його долю обпугу-кують пугачi. Бач, розшаленiли, як скаженi. "Нiде
менi гнiзда звити i дiточок розводити", - чомусь крутилося на думцi. Знову
й знову думав про Митрофана, але безнадiйно, думка проскакувала, як риба з
порвано© сiтi. Що спонукало Митрофана до зради товариства, i як вiн
зважився на таке, й чим йому остирилася Сiч? Сподiва ться там, у
гетьманщинi, посiсти високий уряд i ма тностi? Напевне. Тут вiн ма тностей
мати не може, й уряд його невисокий. Та й з того будь-коли можуть
прогнати. Либонь, добре, що вiн. Ждан, назвався iншим прiзвищем, i нiхто
не зна , що Митрофан - його брат. Сам Митрофан зажадав того, мабуть,
бо©ться, що дознають, звiдки прибув Ждан i кому свiтив свiчки, й виникне
недовiра, й потягнеться мотузочок... Митрофан повернеться, i вiн
поговорить з ним... I раптом ясно i страшно осягнув, що нiякi його розмови
Митрофановi не допоможуть, що вiдродити людину неможливо. Вiн ще довго
думав про це, та потiм йому спогадався Батурин, спогадався Колиска,
спливли на пам'ять веселi Парасоччинi очi, й вiн зронив на колiна двi
сльози. Трохи повеселiв, пригадавши Парасоччину клятву чекати, доки не
вернеться, але одразу ж знову засмутився: хiба можуть такi веселi очi
довго видивлятися когось з далеко© дороги. Аж рвонувся вiд то© думки, коли
б мiг, побiг би по мiсячнiй дорiжцi через плавнi до берега, а далi до
Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася срiблом, манила до себе. Але
по тiй дорiжцi можуть ступати тiльки янголи. Одвiв очi вiд спокусливо©
мiсячно© дорiжки, дивився на Кiнь-звiзду, а бачив лампаду в Колисчинiй
хатi, а пiд лампадою Парасочку. З думкою про Парасочку й заснув пiд
пологом, прихилившись до Кирилового плеча.
Його збудив Жмурко, але вже по сходу сонця, й наказав допомагати
козакам, якi лишилися на островi. Решта ж ще з ночi попливли на лиман.
Тiльки раз i випало Ждановi вставати по сходу сонця. Бо далi
закрутився, як судак у вершi.
Пiзнього ранку вернулися з лиманiв забродчики. Поки вони катранили
дьогтем сiтi, поки розвiшували ©х на пiдтиках та вибирали зiлля. Ждан i
решта рибалок носили величезними кошами пiд повiтку рибу. Четверо рiзчикiв
хапали великi, ще живi, рибини, кидали на стiл, ледь вловним рухом
розпанахували животи, патрали, розрiзували, обтрушували у дерев'яних
ваганах сiллю i кидали в iншi кошi. Ждан i ще п'ятеро носi©в пiрили
корзини до велетенських зрiзiв-солил i вкидали рибу в ©дкий саламур, а
самi притьма бiгли до човна. Й далi чимдуж по тому самому колу, а отаман
стояв посерединi кола й скiском карбував на лiщиновiй лозинi кiлькiсть
корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий i сонний Жмурко,
який наймав ©х бiля корчми. Отаманiв голос гримiв владно, правиця
стискалася у важкий кулак, i той кулак один раз вже черконув лiнивого
рибалку Спудiя, колишнього бурсака з Ки ва. Погукував i кармаш, погукували
й солiльники, та й сам Ждан розумiв: у таку спеку несолоною рибу довго
тримати не можна.
Рибалки кружляли по березi, а над водою кружляли, вихрили чайки i бiлi
крячки, вони хапали риб'ячi нутрощi й мчали з ними понад водою. Один раз
Ждан задивився на них, загавився, i кармаш штурхонув його межи плечi. В
обiд передихнули - кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як ©й
не вдатися з молоденьких сомикiв, з судака та лящiв. Ждан настiльки
втомився, що аж перехотiлося ©сти. До вечора ледве впоралися, сiдали до
столу по заходi сонця, й отаман знову виставив сулiю з горiлкою, одначе
цього разу голоколiнчики трапезували недовго. Ждан заснув одразу по
вечерi. Лаштуючись на нiчлiг, вiн сказав Кириловi, що вдосвiта попроситься
на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями - то вража
справа, доводиться й у воду забредати, i вплав подаватися, недовго й
хвороби вхопити.
- Не подавай голосу, поки тобi не наступили на хвоста. Нехай ©й лихо,
тiй матулi з ©© лямами, - так скiнчив сво повчання Кирило.
Щерба, яку двiчi на день варив кухар Саливон, була густа, запахуща,
жирна, риба - смачна, одначе на четвертий день голоколiнчики вiдмовилися
©© ©сти - отаман не поставив горiлки. Сьорбали руду, солону щербу Кирило,
Ждан та ще кiлька рибалок.
- Домова була справляти могорич пiсля кожно© тонi, - кричали
голоколiнчики. - Гару мо день, а душу закропити нiчим.
- Де це бачено - кожного дня могоричi, - вiдбивався отаман. - А тодi
спите на веслах. Охрiм учора у воду впав.
Його пiдтримали непитущi козаки, а також тi, хто пив у мiру - на свята
та з яко©сь нагоди.
- Така була домова. Так ведеться скрiзь, - не вгавали голоколiнчики.
(Однi вар'ювали за горiлкою, iншi - од утоми).
- Горiлка - що, - сказав козак Кочерга. - Он м'ясо гниле... Ледве
вдалося Жмурковi вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня ©м не було
чим закропотити душi - голоколiнчики збунтувалися. Гостроносий,
дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив Жмурка за груди й почав
трусити, як грушу. Одначе непоказний з вигляду отаман так шарпонув
Ониська, що той завищав, як пес, i поколiнкував по травi, завиваючи:
- Руку вломив, паскуда, руку зламав. Бийте його. Голоколiнчики
попiдхоплювалися, оточили Жмурка. А той бачив, що непереливки, одразу
змалiв, розводив руками:
- Та хiба б я не дав, коли б не витекла. Вся до крапельки витекла з
барила.
Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася
спати. А ще й небо спохмурнiло, сова пугала на дощ - i нахмарило на душах
у голоколiнчикiв, важке безпохмiлля бродило ©м у головах, смоктало в
грудях, i готовi були на найнсрозважливiшi вчинки. Колобродилися довго,
гомонiли, радилися, що робити. Однi раяли сiсти в човна й вернутися на
Сiч, iншi - послати туди отамана з двома веслярами i нехай не верта ться
без барила з оковитою. Так нi до чого й не домовилися.
Удосвiта на лимани не плавали - спали. Розбудив усiх криком кармаш -
бiгав по острову й лементував:
- Убили, убили, нехристи, - що ж тепер буде, божечки! Убили! Заспанi,
розкучманi, стовпилися рибалки бiля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило
й ще дво козакiв. Жмурко лежав на примос-тцi з вибалушеними очима, одежа
йому на грудях запливла сукровицею. Ще й був припечатаний до примостки
гострими рибальськими остями, вони стримiли з ши©. Таке бузувiрське
вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлi, знiченi, поопускавши долу
очi. Декотрi кидали косяки на Ониська. Той рвонув на грудях темну
полотняну сорочку, роздер до пупа:
- Не я, не я, чого виряча теся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.
Пилип мовчав, мовчали й iншi рибалки. Бо ж i справдi не знали, хто вбив
отамана. Об тiм вчинить дознания сiчовий суддя. Одначе нiкому не хотiлося
чекати дознания, ставати перед судом навiть свiдками. Та й спробуй доведи,
що ти не винуватий. Всi були на островi, всi спали, й хтось один не спав.
А що, коли суддi та пiдсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всi авулом
або й хтось один зi згоди ватаги.
Звичайно, суддя зажада присяги на хрестi та вангелi©. Перед присягою
на животворнiм хрестi не всто©ть найбiльший злочинець. Проте могло статися
й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човнi i вбили. В таке
йметься мало вiри, а проте... Тодi суддя вирiшить, що рибальська ватага в
змовi.
Рибалки розбилися на гурти, гомонiли. Декотрi переходили вiд одного
гурту до iншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.
Й таки намовили. В пiдполуднi повантажили в байдак сiтки, всю, яка
була, сiль i весь харчовий припас i вiдiпхнулися од берега. Вони пливли в
Прогно©, до моря - на Кiнбурзьку косу. Там улестять якогось агу, вiн дасть
©м ярлика, й ловитимуть рибу на морських озерах-лиманах, якщо татарськi
ватаги не виловлять ©х самих. А може, й не допливуть туди, повернуть до
слобiдського берега та продадуть човна i увесь рибальський риштунок. Ждан
пiдслухав - таки збиралися йти до моря, а якщо вдасться, то аж на
Кальмiус, до донцiв.
На островi лишилися кармаш, дво доменщикiв, Кирило та Ждан.
Пiд обiд кармаш i деменщики поклали в сiткового човна Жмурка й теж
одплили од острова. Плавба ©м клалася важка - супроти течi©, супроти ночi
з покiйником на сiнi. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило вiдмовився, за
ним не сiв у човна й Ждан. Ще ранiше, коли посунув по водi байдак, Кирило
сказав Ждановi:
- Тобi, хлопче, з ними не по путi. Якщо хочеш - тримайся мене.
- Ви ж там на нас окрiп не ллiть, - гукнув на прощання кармашу i
деменщикам.
- Чого нам на вас його лити, - розважливо мовив кармаш. - Ясна рiч, нi
ти, нi хлопець на таке бузувiрство не важилися б.
- Спасибi на вiрi, - сказав Кирило. Вони лишилися на островi вдвох.
- Лаштуймося ж у дорогу й ми, - мовив, коли човен iз зарiзаним
рибальським отаманом сховався за кугою. - Краще б переночувати в куренi,
азиж блукатиме по островi Жмуркова душа.
- Куди ж ми поправцю мо? - запитав Ждан.
- одне мiстечко, - невизнгiчено вiдповiв Кирило. - I сто©ть там дуб
дупленатий, нiкому не винуватий, не жне, не молотить, а готове колотить,
дасть ©сти-пити й нам заробити.
Ждан згадав бiлих крячкiв, i йому стало сумно. Пхалися вгору проти
днiпрово© течi© малим задирчатим човником й першу нiч перебилися на
островi Британi проти Скарбно©, серед пiщаних кучугур i розкопiв, якi
лишилися од старого городища. В розкопi-канавi розклали невелике вогнище i
зварили в казаночку юшечку з окунiв, яких Кайдан наловив на п'явку пiд
очеретом. Деякi розкопи на островi були недавнi, й Кайдан сказав, що
робили ©х запорожцi, шукаючи скарбiв. Серед сiчовикiв чимало таких, якi
вдовбуються в старi могили й пiдкопуються пiд печища, а також шукають
скарби за допомогою цвiту папоротi, розрив-трави або чарiвно© палички. Тих
скарбiв чимало закопано в степу - ховали ©х татари при втечi, й козаки
також, i прибишi, якi потiм гинули самi, - чимало ©х i по урочищах та
старих селищах.
- На цьому самому островi i я колись длубався, - сказав байдужим
голосом Кайдан. Вiн лежав на боцi бiля вогнища, червонуватi вiдсвiти грали
на його великому, круглому, бровастому обличчi, i вiд того воно здавалося
вельми грiзним; застрашливим, якби не знав, що той твар до добро© душi бог
дав помилково, забоявся б. - Блукав тут по острову жовтий, з бiлими очима
бездомний пес i все сiдав на одному горбочку, отамо за розкопом, - вказав
у сутiнь ложкою Кайдан. - Я й присочив те мiсце. Але цвiту папоротi не
знайшов, хоч цiлих три ночi просидiв на клечальнiй недiлi в лiсi. Й саме
через те... Лежу я за кущиком у долинцi, а пес на горбочку сидить. Нiч -
нi темна, нi свiтла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю, не розворожив
скарбу, й тихенько до нього: "Цюцю, цюцю". А вiн менi улад на вiдповiдь
басюрою: "Кирику, Кирику". У мене й чуб дрiттям, а все ж лiзу до нього.
Вiн гарчить, i я гарчу - обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за хвоста, а
тодi вже без приворотного зiлля скарб з нього витрушу. Й таки схопив. I
трусонув. Тiльки вiн як рвонеться... Одне слово, не втримав я його, а
вранцi прийшов на те мiсце, а там ковляшки собачi. Бiлi. Я покопався пiд
ними й викопав кiнського черепа. Либонь, приворотень на тому конi ©здив.
Якби була в мене розрив-трава, перевернув би я той череп на доброго коня,
а так...
Наплiв кошiв Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом "журавля", а
Ждан до ранку не склепив повiк. Все йому увижався жовтий пес з вишкiреними
iклами i кiнський череп. А потiм подумав, що в отаких ось мiсцях уночi
люблять бродити покiйники, всiлякi упирi, та й просто всi тi, хто помер
без каяття. Ясна рiч, всi косоокi помирають без каяття, а це ж ©хн
городище. Пiдлiзе такий з ножем у вищирених зубах...
- Бр-р-р!
I зiтхав теплою хвилею Днiпро, й плакав десь куличок, зовсiм як грiшна,
вигнана з раю душа.
- Ти менi такого не розказуй проти ночi, - попросив уранцi Кирила. - Не
спав я зовсiм...
- Отако©, - щиро здивувався Кирило. - Треба було перехреститися тричi i
"Отченаш" прочитати. Нiяка нечисть не причепиться.
Наступного вечора обо умлiвали бiля гречаникiв iз сметаною i
наваристого бобiвника, якими ©х пригощала шинкарка вга Гно©ха, чорноока
молодиця рокiв тридцяти, ©© корчма стояла неподалiк вiд слободи Сiрий
Камiнь, що над рiчкою Сурою. Бiля корчми шамралося чимало всiлякого
непевного люду, казали, що Гно©ха перехову крадене, а то й самих крадi©в,
i пiдторгову порохом та набоями. То, може, й неправда, що в Солодкiй
корчмi (так вона називалася) можна було розжитися на шльонськi сукна та
кожухи, зате медами корчма славилася. Й не тiльки медами. Недарма -
Солодка. Скрiзь по запорозькому пограниччю попритулялися такi корчми, ©х
намага ться згладити гетьманська сторона, - збираються в них всiлякi
зброднi, звiдти найлегше добутися в саму Сiч, - запорозькi дiди теж
киплять проти них, насилають команди, i, якщо вда ться, тi сплюндровують