Мушкетик Ю.. Яса

мiцне, скручене вчетверо лико, - плотик був готовий. Поплескав по ши©
Савура - од кожного поплеску вставала. легенька курява, почухав за вухом,
розправив обтрiпану мичку чубка. Повiльно зайшов у воду. Кiнь дивився йому
вслiд - не пiде з миска, поки не вернеться Сироватка.
Мокiй брiв повiльно, щоб не провалитися i не полохати качву, аби не
виказувала його. Тут стояв важкий дух застояно© води й рiзкий, терпкий, що
трохи освiжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно
похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбiгалися водянi
курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай i дременув
з переляку, аж залопотiло латаття. Сироватка перебрiв одне болото, вийшов
на горбок, перепочив i почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо,
нiде не шубовснув глибше, як пiд руки, не обiрвав плотика й не намочив
одежi. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пiшов
угору на зеленi скирти дубiв та кленiв. Залишилися позаду осоки; чорнi,
помащенi чумацьким дьогтем чоботи м'яко шелестiли в травi. Гарна була
долина, але трава стояла нескошена, й це теж вiдмiтив Сироватка. Вiн iшов
помалу, вже бачив високу темну лiсу й стрiху, повернув праворуч, в обхiд,
i пiдiйшов до засторцьованих шелюгом ворiт. Вони були прочиненi й хилилися
набiк, крiзь них Сироватка оглянув усе подвiр'я. Просто перед ним стояла
низенька, довга, обмазана сiрою, що частково пообвалювалася, глиною хата з
сiньми, - з двох вiкон, якi виходили в двiр, одне було затулено подушкою;
праворуч - рублений хлiв, до нього приплетений довгий лiсяний хлiв, з
лiвого боку - клуня, теж приземкувата, розчинена навстiж, ще якiсь хлiвцi,
сажi та погрiбцi. Все - пiд одним накриттям, тiльки клуня трохи вища.
Посеред двору - колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору,
колода, що ©© прив'язують для рiвноваги, одiрвалася, валя ться в травi,
нiде нi пса, нi худобини й жодно© живо© душi. Можна було подумати, що
обiйстя порожн , коли б скрiзь по ньому не чорнiла купами земля. Деякi
купи вже поросли лободою, iншi були свiжi, ще не порудiлi вiд сонця. Мокiя
те немало здивувало й насторожило, вже навiть був подумав, чи не
забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж i приспоко©вся: що йому можуть
зробити, що з нього взяти. "Бiда бiду перебуде". Навмисне, щоб скрипнули,
пiдважив ворота, прочинив, зайшов у двiр. Пiд хлiвом, на купi очерету,
лежав чоловiк. Вiн теж побачив Сироватку Дивився на нього бiлими, гейби в
бiльмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватцi од його
погляду щось пригасло в душi й похололо в животi: тако© нечисто© сили ще
не стрiчав. Був чоловiк без шапки, брудна рудувата кучма падала на
проштемпельоване чоло, обличчя заросло бородою, на босих ногах не
вистачало пальцiв.
"От i дотопкав свою стежку до призьби, - подумав Сироватка. - Отут жаба
й цицьки дасть". Того, що побачив, було досить, аби зрозумiти: нiг йому
звiдси не винести. Сироватцi стало страшно. Розум шукав порятунку, думка
про це бiгла поперед думки про смерть, як вiвця по загону од вовка. Поки
що втямив одне: не можна зволiкати, а також виказувати страху. Сироватка
пiдчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до
землi), чемненько привiтався й сказав, що прошкував мимо та завернув
попити води. Сказав щось дурне, безглузде - сам розумiв, що змолов
дурницю, але на iнше одразу не здобувся. Бiлоокий добридня не оддав,
розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсiм не по-християнському, i коли б
уже з хати вибiг дванадцятиголовий змiй. Сироватка чи й здивувався б. Але
з хати вийшло два дужих, кремезних чоловiки, однакового зросту й майже
однаково© статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий -
зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорнiй сорочцi, в чоботях
з обрiзаними халявами; обминаючи копцi, вони пiдiйшли до Сироватки.
Витрiщилися на Мокiя, неначе вiн з хмари впав.
- Звiдки такий узявся? - запитав стрижений по-козацьки. Був чорнявий,
вислоносий, товстогубий, такi люди здебiльшого лагiднi вдачею, але зараз у
таке Мокiй не вiрив.
- Каже, завернув води попити, - скривив сухi, потрiсканi губи бiлоокий
i випростав з-пiд себе праву руку. Сироватка помiтив, що на нiй нема
пальцiв. - Напо©мо? Нехай вип' весь колодязь?
- Як завернув? - здивувався стрижений у кружок. - I не мокрий
нiскiлечки?
Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намiрявся. Люди цi
непевнi, прихiд його на острiв для них небажаний. Йому добряче присмеркло
на душi, вiдчув, як враз ослабли ноги, спробував задобрити злостивцiв
жартом:
- Я по лататтi. З листка на листок, зi стеблини на стеблину. Бачите - й
пiдошви сухi, - показав зчовгану в один бiк пiдметку правого чобота.
- Як Iсус Христос по водi, - глумливо й невдоволено скосив очi схожий
на ченця чоловiк. - Може, й нам покажеш чудо? Сироватка усмiхнувся знову,
вiдповiв по- вангельськи:
- I побачив Iсус лукавство ©хн , i не робив чудес, бо не вiрили. Всi
тро зглянулися помiж собою, а Сироватка смиренно опустив очi. Вiн не мiг
вiдгадати, хто цi люди, але розумiв, що запитувати того не треба. Ще
подумав: вони його не випустять звiдси. Це або комишники, що вбили
господаря й посiли його добро, або втеклi в'язнi. Бач, в одного й штемпель
на лобi. Страх цупкенько тримав у кiгтях Сироватчину душу, але вiн ще раз
подумав: показувати, що бо©ться, не можна. Слова iз святого писання
зiрвалися йому з вуст самi по собi. Боже слово Сироватка знав, мав у кузi
над Волошкою вангелi , читав його, не все тямив, а що осягав, примiряв до
степу, до козакiв, до свого життя. Зараз щось немов пiдказувало йому, що
треба триматися за боже слово.
- Й чого ж ти мандрував степом? - запитав схожий на ченця. Сироватка
знову вiдповiв ухильно:
- Лисицi мають нори, птаство небесне - гнiзда, тiльки синовi людському
нiкуди голови прихилити.
- То це ти принiс ©© сюди? - вперся бiлими бликалами той, що сидiв на
очеретi. - Чи прошкував кудись?
- Ти вiру ш, шо бог один, - тицьнув пальцем Сироватка. - I бiси
вiрують, та й тремтять. А басурмани - не вiрую гь. Й треба принести в ©хн
царсгво страх божий i слово боже. Розбудженi святим духом, вони прозрять.
Всi тро знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу
спокою та благочестивостi, розз'увся й сiв на очерет.
- Просiть, то й дасться вам. Грiховна вода на святих устах стане
святою, - так само покiрно мовив.
- Принеси, лисею, води, - скривившись, неначе йому болiв живiт, кивнув
головою бiлоокий.
Схожий на ченця комишник пiшов у сiни й небавом вернувся з липовим
корцем у руках. Вода була затхла й тепла, - брали ©© десь з копанки,
мабуть, полiнувалися прив'язати цебер i полагодити журавель, але Сироватка
вдавав, що п' iз задоволенням, смакуючи, видудлив увесь корець. Аж
забулькало в животi.
Вiн ще не вирiшив до кiнця, що йому робити далi, проте поклав не
випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловiк
- грiх такого зачiпати. Та й не трима мирського в пам'ятi, у нього в
головi сво©, не знанi простим людям замiри i клопоти. Правда, не вельми
був схожий на божого чоловiка одягом i виглядом. Але хiба не мiг
скопирснутись недавно? Та й на самiй Сiчi немало таких, кому в головi
зацвiло. Iншого викруту не бачив.
Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми поспiшали щось
чинити - куди вiн подiнеться, хотiли подивитися, що буде далi, порадитися
мiж собою. Дво , що досi стояли, посiдали на траву, чухмарилися, позiхали.
лисей обмацував голову, неначе по нiй допiру товкли товкачем i вiн шукав
на нiй гулi.
- Болить, клята, - поскаржився. - Крутить щось, так гiрко крутить - i
все на захiд сонця.
- Пар голову хрiном, - порадив Сироватка. - Хрiн - божий корiнь.
- I не спи на захiд сонця, - чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз рукою
до кишенi по люльку.
- Мирон теж спить, i йому нiчого, - одказав лисей. Сироватка й собi
хотiв дiстати люльку, а тодi спохопився, полiз у черес, покопався там,
дiстав маленького, з рябенько© шматини, вузлика, розв'язав, нахилився до
лисея.
- Пiдставляй долоню. Це - попiл розрив-трави, спалено© на вогнi,
затепленому од непогасно© лампади. Ще якби була непочата вода... - "Де
вона в них у ката, - подумав, - коли ось ця болотом смердить". - Ну,
нiчого, зап' ш простою. - Й висипав на широку, в мозолях, долоню трохи
чорно© сажi.
"Де такi мозолi нагнав? - знову розмiрковував про себе. - Мабуть,
копаючи оцi ями. Для чого вони ©х риють?" Крутив думку так i так, потроху
ставав на певному здогадi. Шукають скарб. Знали, що в господаря було
золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.
лисей вийшов з сiней, утерся рукавом сорочки, знову помацав чорними
пучками голову.
- Наче полегшало.
- Коли полегшало, ставай варити кулiш, - мовив бiлоокий. Було видно, що
вiн тут ватаг або принаймнi намага ться вестися, як ватаг, бо лисей i
Мирон не вельми потурали на його слова.
- Я вчора варив, - гребонув брудною, чорною п'ятiрнею волохатi груди
лисей.
- А я позавчора й позапозавчора, - настовбурчився Мирон. Заходило на
сварку.
- I прийшов до них з ложкою божий чоловiк... - неждано обiзвався
Сироватка. - Давайте я зварю.
Сироватка варив кулiш у чималенькому мiдному казанi посеред двору. Ще
кулеша не зварилася, а по двору дух пiшов, аж комишники засалапали
язиками, як голоднi коти. Приправив ©© запорожець старим салом, лiщиновим
листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересi з пiвдесятка стручкiв.
Зготував двi страви: одну рiдку, другу густiшу, домiшавши туди трохи
гречаного борошна. Опрiч пшона, кiлькох шматкiв сала на днi боднi та
ворочка гречаного борошна в коморi бiльше не було нiчого. Комишники
до©дали Драпаковi запаси й, либонь, не загадували далеко наперед. Земля
бiля хутора лежала неорана, й не було в хлiвах нiяко© худоби, навiть буда
бiля хати стояла порожня - пес або забiг, або його забили.
Комишники лигали гарячий кулiш, аж трiщало за вухами. Вони забули про
кашовара, i йому залишилося тiльки трохи рiдко© кулешi. Сироватка ©в не
поспiшаючи, ложку нiс до рота красиво, пiдставляючи пiд не© човником
долоню. Вiн не дивився в бiк комишникiв, що повиверталися на очеретi,
палили люльки. Заходила нiч, й глибше вступав Сироватцi в душу страх. Вiн
знав усi чари ночi. Добрi й лихi. Для доброго - добрi, для лихого - лихi.
Те, на що не одважу ться злий чоловiк удень, одважу ться вночi. Темнi
його душа, й темнiють очi рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його
крутилась, як шапка утопленика у вирi, ©© не тягло вниз i не викидало до
берега. Не бачив iншого викруту, як тiльки той, за який ухопився з самого
початку.
Пiдвечерявши, Сироватка заходився мити казан. Прив'язав до нього
мотузок, хотiв зачерпнути води з колодязя, але Денис сказав, що вона
погана, там згнив пес, послав з цебром до копанки Мирона. Сироватка
подумав, що оцей бiлоокий, Денис, хутiрський оддавна. А тi дво - зайшлi.
Або набилися Денисовi в компанiю силомiць, або сам звiдкись закликав ©х,
втративши надiю самотужки, однi ю рукою викопати Драпаковi грошi.
Погромисько довкола стояло страшенне - копцi чорнiли i в хлiвi, i в сiнях,
шули були повихитуванi, одвiрки попiдпилюванi та порубанi. Й те мотав на
рiденький, м'який вус Сироватка. Помивши казанок, одгрiб попiл, набрав у
жменю жару й понiс до чобiт, що стояли помiж вогнищем та кулями очерету,
на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло,
й вiн ворушив, ворушив пучками. Насипав трохи в один чобiт, потiм у
другий, почав узуватися набосонiж.
- То нащо? - перелякано витрiщив очi Мирон.
- Кольки з нiг виганяю, - байдуже одказав Сироватка. Комишники не
бачили, як вiн поналивав у чоботи води, тепер же, взувшись, добряче
притиснув, придавив жар до мокрих устiлок. Припекло добряче, проте вiн
того нiчим не виказав.
Сонце вже сховалося, оточене з усiх бокiв будiвлями подвiр'я огорнула
пiвтемрява. Сироватка сидiв навпочiпки над пригаслим вогнищем, його
обличчя й розчепiренi пальцi рук вiдсвiчували чер-воно, губи беззвучно
ворушилися. Сироватка шепотiв молитву, але так, що з губiв викiльчувалися
тiльки окремi слова, найчастiше то були "сатана", "страх", "кара
господня". Сироватка теж знав злi чари ночi.
Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим острахом, Мирон,
коли до нього пiдiйшов Сироватка, навiть зайорзав i посунувся ближче до
лисея.
Проте на нiч вони замкнули його до рубленого хлiва бiля хати. Правда,
не впихали силомiць, просто Денис укинув туди куль очерету й сказав, що
божому чоловiковi тут слатиметься найкраще. Сироватцi вчувся в його голосi
глум, вiн подумав, що Денис не вiрить йому до кiнця, але вдав, буцiм
нiчого не помiча , мовчки пiшов у хлiв. Брязнула залiзна закрутка,
загупотiли по стежцi кроки, заскрипiла на ганку одiрвана мостина, й все
стихло. Сироватка лишився сам. Вiн довго призвичаювався до темряви, але
вона була така густа, що не бачив i сво © простягнуто© вперед руки.
Обiйшов хлiв, помацав: плахи мiцнi, припасованi щiльно, знизу - помiст,
лати пiд покрiвлею - одна бiля одно© й грубi, в двi руки, - комишники
знали, куди його закинути. В одному кутку намацав палицю, поклав бiля
очерету. По тому розперезав снiп, лiг. Дивився вгору, де сiрiло кiлька
дiрок, слухав тишу. Кумкали в болотi жаби, попугукував на островi сич. Був
старий. Сироватка розпiзнав по голосу: оте "у-у-уу" - довге та протяжне,
ще й з хрипом. Наслухався ©х над Волошкою, страхом од ©хнього крику не
проймався. Десь у кутку шкрябала миша, в хлiвi пахло мишачим послiдом,
видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур i риби майже вивiтрився,
Сироватка ледве вловлював його. Коли Мокiй ворушився, пiд ним трiщав
очерет, i тодi миша замовкала; лежав непорушне - починала точити знову.
Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в минулому
дневi, все одно нiчого не одгада й не розплута , а гарненько заснути.
"Бiда бiду перебуде, як було, гiрше не буде". А ранок пiдкаже сам, що
робити. Так i вчинив, зняв сукмана, скинув шапку й поклав пiд голову,
сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в нiчниць,
склепив очi й мовби повалився в чорний човен, i вже той поплив, повiз його
по тихiй рiчцi. Сироватцi снився вiз, що стояв на стернищi, а на возi плуг
i борона, одна голобля воза прив'язана орчиком до полудрабка вгору, й на
нiй, на дротинi, - казанок. Ще тiльки ранок, ще лемiш не скуштував землi,
Сироватка прив'язав казанок заздалегiдь, щоб не баритися в обiд. I вiз, i
плуг, i борона, i казанок - Сироватчинi. А десь у долинцi пасуться конi.
Теж його. Мокiй ©х не бачить, його порива в той бiк - щоб не зайшли в
чуже, щоб ©х не зайняли. I так йому тривожно, так мулько на душi. займуть
конi або й вкрадуть ©х. "Треба пiти подивитися", - подумав, i в ту мить
його щось мовби штовхнуло.
Ще встиг подумати: все життя йому сниться один i той же сон - у нього
крадуть конi. Сон нiби й гарний - Мокiй господарю на власнiй землi, але
конi - то хвороба, та ще покража.
Так само, як i звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в нiй свiтилося
два вогники. Двi зеленi цятки стримiли зверху, вони ворухнулися, зникли й
зайнялися знову. "Кiт", - подумав Сироватка, хотiв покликати, та враз йому
пригадалася розповiдь кума Шевчика, як той колись у селi глупо© ночi
покликав кота. Чорний-чорнющий кiт перебiг перед Шевчиком дорогу за кiлька
крокiв i шаснув за плiт. Шевчик пiдiйшов до плоту й ласкаво так: "Кицю,
кицю", а звiдти людським голосом, глумливо, басюрою, що Шевчиковi
пiднялася на головi шапка: "Кицю, кицю!" Кум утiкав, аж погубив чоботи.
"Може, й це такий котяра", - подумав Сироватка. Вiк тричi
перехрестився, перехрестив зеленi вогники, а що вони не зникали, тихенько
намацав палюгу, що ©© поклав в узголiв'©, й пожбурив угору. Палюга
брязнула по бантинi, почулося голосне, злякане "няв", i моторошнi зеленi
жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й знову спробував
сiсти в чорний човен. Але човен довго не пiдпливав, а коли таки приплив,
повiз його не по тихому плесу, а помiж розбурханих порогiв. Сироватцi
приснилися зеленi вогники, але вони свiтилися не в котячих очах, а в
чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими
й куценькими рiжками, гострою мордою i довгим язиком, яким облизувався
по-котячи. Вони шинкували у сiчового корчмаря Нерчика, але в корчмi сидiли
тiльки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт сам носив пугарi з
тернiвкою. Вони обо добре впилися, й чорт спiвав по-козацьки, а Сироватка
мекав по-чортячи. А тодi заходилися гуляти в переваги-ваги, Сироватка
чорта пiднiмав, а чорт Сироватку - нi, бо кожного разу, коли той починав
переважувати, козак смикав його за хвоста, i нечистий беркицяв, аж копита
одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокiй i далi тримав його за хвоста, а
розмовляли, як добрi приятелi. А тодi Сироватка оглянувся й побачив, що
трима власного хвостяру, а чорт реготiв i злизував язиком з рiденьких
повiк сльози:
"Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався
з боку на бiк, намагався одчепити хвоста... Й прокинувся на добряче
розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.
Якийсь час лежав незрушно. Вже заднiло, в вузькi щiлини мiж плах
тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро потекла Сироватчина
думка, вiн пригадав усе й почав обмислювати, як зустрiнеться з
комишниками, що скаже, як привiта ться. Але недовго йому довелося думати,
все склалося само по собi. Небавом почув, як по той бiк хлiва щось
шелеснуло, а по хвилi - трiснуло, здогадався, що з того боку за ним
пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати.
Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк, неначе
в конвульсi©, й став вигукувати то голоснiше, то тихiше: "О iкона, о
Галiлея!", "О iкона, о Галiлея!" В думцi ж справдi молився боговi й просив
його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами.
Вiрив, що бог усе зрозумi й простить, мав його за мудрого й незлобивого,
хоч i знав iз святого письма, що господь часом кара круто, ще й нi за що.
Але яка йому вигода карати такого незлобивого й нещасного чоловiка? У
свiтi ж тiльки й шукають вигоди.
Коли Сироватку випустили, сонце вже горiло у кронi густого дуба за
хатою, на тому ж дубi туркотiла горлиця, а на стрiсi хлiва завзято
цвiрiнькали горобцi. Денис стояв бiля хлiва, а лисей i Ми-рон саме
вернулися з болота, були мокрi як хлющi, скакали халяндри i лаялися чорно.
Вони сварилися, бо розсохся човен, i для того, щоб потрусити ятери,
доводиться лiзти у воду, погрожували, що завтра i позавтра Денис труситиме
сам, кляли болото, рибу, Дениса ©© той час, коли прибейкалися сюди. Денис
огризнувся, мовляв, вiн ©х не кликав, а таки полiз на горище й небавом
вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь вiдшукав чорний казанок i
грудку смоли, кришив ©© сокирою просто до порога. Мокiй тим часом почистив
карасi й лини, заходився варити юшку. Карасiв було чималенько, частину
поклав на пруття, пряжив на жару. Теплiла в його головi й така думка -
сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося - лисей i
Мирон ©ли та пiдхвалювали божого чоловiка. Денис мовчав, важко брижив
проштемпельоване чоло, щось думав. Мiркував i Сироватка. Про кожного з цих
людей, що сидiли перед ним, у нього вже уклалася думка. Денис -
найнебезпечнiший. Вiн озлоблений на свiт, на всiх людей, шелехне в лоба,
не клiпнувши оком. Хтозна, од чого вiн такий: чи спочатку завинив перед
людьми - й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися - й вiн став
таким. На цьому свiтi бува всякого. Вiн недурний, недовiрливий, зача ний.
Либонь, хоче роздобути грошей i втекти кудись ще да.ii - до черкесiв або
калмикiв чи й до татар. Якщо справдi знайдуть Драпакове золото, хто зна,
чи не знайде хтось з трьох одразу свою смерть. Насамперед Мирон. Вiн
ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, пiддався лисе вi, заспокою
себе, мовляв, усе зле робить лисей, а не вiн. Той же прибишство зробив
собi промислом, гадаючи, що залагодить його на небi, як залагоджують грiх
у попа. Кожного разу поверта божi заповiдi так, що винуватий не вiн, а
той, кого нанесла на нього лиха година. Вiн марновiрний, його легко
налякяiи й легко розсердити, вiн може вбити з випадково© пiдозри. I
вдарить тiльки в спину.
лисей i Мирон прибилися сюди пiзнiше. Денис прийняв ©х до паю.
Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:
- А я вже тут колись був. Тiльки тодi пiд хатою стояла груша, а на нiй
телiпався повiшений.
Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у яму недогрнзеного карася,
сердито блимнув очима:
- Дурне плетеш, чоловiче. Нiколи не висiв тут повiшеник. I грушi не
було.
Тепер Сироватка зрозумiв доконечно, що Денис на хуторi оддавна, а цi
прибилися пiзнiше. Обо - прибишi, поки що не грабують, сподiваючись
знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножi, вийдуть на
широкий шлях. Вiн, Мокiй, ©м тут на завадi. Вони спробують спекатися його.
А яким чином? Зрозумiло, яким. Тож треба йому, Мокi вi, поспiшати.
Тим часом насипав юшки й собi, сiв навпроти Мирона, подивився на нього
щиро, чисто й воднораз ледь-ледь микульч; й очима. Бачив, як тому пробiгла
по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся найдужче. Кортiло
втяти ще яко© штукенцi©, але зупинив себе. Давалися йому всiлякi вигадки
легко, аж трохи подобалось отаке лицедiйство, але чомусь було й боязно.
По снiданку, пошептавшись з лисе м i Мироном бiля порога, Денис
насипав у вiдро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв клоччя, смолу,
пiшов з двору. Сироватка сподiвався, що вiн покличе лисея або Мирона, але
той не покликав. Мирон лежав на очеретi, щось думав, а лисей гатив
товкачкою по панциру черепахи, яку принесли з болота, намагаючись
розтрощити його. Мабуть, робив це знiчев'я - нащо йому та черепаха?
Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пiшов Денис. Провiв нишковим
поглядом його постать аж за кущi глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона
лiворуч од кущiв. Денис пiшов прямо.
Сироватка повiсив казанок на тин, посидiв трохи на дривiтнi, а тодi
пiшов по двору, заглядаючи в усi копцi. Вiн помiтив, як заюртувалися
лисей i Мирон, а вiн усе блукав, буцiм не бачачи ©хнiх стривожених, злих
поглядiв, бубонiв собi пiд нiс першi-лiпшi, котрi спливали на думку,
слова. А коли пiдiйшов близько до комишникiв, сказав голоснiше, щоб
почули:
- Лiтала в димар вiдьма, носила пiд комин жар, а був то не жар, а
червiнцi. - Й по хвилi, пiдвiвши вгору очi: - Не обманюйте себе, не
шукайте по полях та луках, бо нiчого не знайдете. А шукайте по глибоких
льохах, за камiнним муруванням i обрящете. Не берiть бiльше, нiж здола те
взяти, не спокушайтеся самi й не спокушайте iнших.
Був майже впевнений, що зерно впаде на заскороджену ниву. Лише раз
оглянувся, й то мовби мимохiть, i побачив, що лисей i Мирон стоять,
неначе наковтавшись давлючки. Ши© ©м повидовжувалися, очi
повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала
мозок думка: "Якi ж бо ми телепнi. Та там же воно й лежить".
За кiлька хвилин у погребi вже гупали двi лопати. Погрiб був у сiнях,
вiн зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши ©©, всунув у прибiй
заздалегiдь налаштованого дубового прута, котрий мiг удержати й волiв. Вiн
не став слухати слiзних квилiнь i погроз наляканих прибишiв, пiшов у двiр,
ще й причинив сiнешнi дверi. Поки що не примiркував одного: як бути з
Денисом - пiдiйти до нього, буцiм хоче допомогти смолити човна, й
обамбурити дубцем чи пiдкрастися ззаду. Краще пiдiйти вiдкрито. Але Денису
може заклюнутися в голову пiдозра. Та й, певне, вiн наказав сво©м
поплiчникам стерегти його... Напевне наказав. I тодi здиву ться, що Мокiй
прийшов без них. А вiн дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.
Мокiй вернувся, намагаючись не слухати жалiбних крикiв, зняв на стiнi в
сiнях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хатi ножа, заховав у
халяву й знову зачинив сiнешнi дверi. Робив усе спроквола, неначе збирався
на вигiн по коня, а не на прибиша. По тому пiшов до кущiв глоду. Там
присiв i чипiв довго, прослуховуючи острiв, намагався вiдгадати, де Денис.
Перед очима гойдалося вiзерунчасте листя й довгастi, вже обв'юженi
червоною смагою ягоди, вiн зiрвав кiлька штук, пожував терпку, майже без
смаку м'якiть, сплюнув пiд ноги. Врештi в березi, трохи праворуч, почувся
стукiт.
Сироватка запримiтив те мiсце - двi верби, що мовби похилилися одна на
одну.
Спочатку долав путь подумки, а вже потiм лiг i поповз ужакою. Пластував
колишнiм Драпаковим ланом - зарослим пирi м, вiвсюгом i самосiйним житом,
невдовзi захекався, упрiв, лiг перепочити. Подумав, що рано почав горнути
черевом груддя, можна було трохи проколiнкувати ще. Але братися навколiшки
далi - зась. Долав п'ядь за п'яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну
грудку. Навчився в степу пiдкрадатися до сайгакiв та дрохв, бувало,
пiдповзав, що мiг хапати ©х за ноги.
Вiн пiдкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому перевагу, з
другого - та©ло небезпеку. Перевагу - зручнiше кинути аркан, небезпеку -
мiг заздрiти Денис. Вiн длубався в перекинутому догори дном човнi, вогнища
не розкладав - конопатив. Викладав рядочками клоччя, кiнцем ножа
заштовхував у щiлини. Сироватку найбiльше непоко©ло, що Денис трима в
руках нiж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для
кидка: широка, трохи зiгнута, в полотнянiй сорочцi, спина перехняблена в
правий бiк, велика, з розкучманою чуприною, на товстiй, засмаглiй ши©
голова теж похилена вправо, кинути, смикнути - й полетить прибиш
шкереберть. Сироватка пiдповз близько, крокiв за десять, тепер потерпав:
що, коли Денис розпроста ться й пiде в його бiк? Отак вiзьме й пiде, не
випускаючи з рук ножа-колiя. Для чого взяв саме колiя?
У цю мить Денис глибоко, майже по дерев'яну колодочку, загнав у щiлину
ножа й розпростався. Лiвою рукою, власне, культяпками-пальцями, потер шию,
правою почав затягувати тугiше вузький ремiнний черес. Лiпшого моменту