Мушкетик Ю.. Яса

стояв на широкiм млиновому каменi, що лежав бiля порога. Камiнь врiс у
землю, зверху його вже добряче злизали козацькi, здебiльшого кованi,
чоботи. Великий попелястий кiт вигнув бiля нiг отамана спину й шипiв на
пiвня, що заглядав через порiг цiкавим оком.
Отаман смалив люльку, слухав звичайнi, буденнi згуки життя. Сусiднi
куренi вже поснiдали, кухарчуки скрипiли колодязними журавлями, мили
казани, видзвонювали у них, мов у тулумбаси. Од крам-базару ©м
окселентували iншi дзвони, важкi, трудовi, то стали до працi ковалi, ©х на
Сiчi без одного сто, як ударять гуртом, гук котиться до Базавлука.
ВiдЧортомлика в бiк Скарбно© летiли чотири качки - три великi, крижнi, i
одна чирка, летiли, неначе чотири стрiли, пущенi знизу вгору. Отже,
прилетiли качки. А може, вони й не вiдлiтали, зима стояла сирiтська, й не
тiльки в берегах, а на кiлька верст нижче вода на Днiпрi не замерзала.
Кошовий не поспiшав. По дорозi ще заглянув до пушкарнi, котру сьогоднi
мали перекривати. Пушкарi вже повитягали гармати й шикували в ряди. Стояли
гармати пiд стрiлою, пiд вовком, пiд змi ю, i маленькi мортирки, й затиннi
пищалi. Кошовому здавалося, що чорнi жерла дивилися на нього голодними
пащеками. Може, так подумалося, бо пороху лишилося з десять бочок, а
свинцю на два випали. Сьогоднi мав змагатися й за них.
По тiй думцi рiшуче вибив об мортиру люльку, пiшов вузькою, кривою
вуличкою до сiчово© канцелярi©.
На нижнiй приступцi сходiв, схиливши на руках важку голову, сидiв
отаманець Мiюський. Побачивши отамана, пiдвiвся, по його кругловидому, з
невеличкою пiдстриженою борiдкою й такими ж невеликими щiточками-вусиками
обличчю мовби хвиля пройшла, а в темних зiницях забiгали неспокiйнi бiлi
вогники. Вони зринули поверх надi© i вже не згасали. Iван Мiюський - тiсно
перетягнутий у тонкому станi чересом, запеклий чоловiчок з повними жару
очима, з рiшуче стисненими губами, нижня губа бiльша, завжди
вiдстовбурчена; його й зараз зсередини спопеляв вогонь, пробивався на щоки
хворобливими рум'янцями.
Донський отаманець хотiв вичитати свою долю з присурмлених волохатими
бровами очей кошового й, не вичитавши, зiтхнув. Приходив до кошового
щодня, буцiмто знiчев'я, а насправдi - не прогавити змiни в його
поведенцi©. Щоби, вловивши, кинути все й тiкати свiт за очi. Звичайно,
кошовий мiг i сам подати знак до втечi. Адже Мiюський довiрився йому. Не
приховував нiчого, не крився нi з чим. Хiба що... Але ж того Мiюський не
мiг сказати. Бо тодi мусили витурити його звiдси.
Все те зараз пробiгло в думцi Мiюського. Й вiн враз вiдчув, що не може
погнати вперед думку, що вона нiби замерзла в мозку або ©© мiцно вхопила й
трима чиясь дужча думка. Адже так-таки нiчого й не приховав? А те, чи©м
велiнням при©хали? Донського отаманця била тривога. Бачив на Сiрковому
чолi тяжку задуму, бачив пригашенi вогники в очах i повертав те на себе.
Либонь, Сiрко вже здогадався, до яко© чорно© прiрви штовхав його i все
сiчове товариство Мiюський.
Це вiн, Iван, отаманець з Мiюса, привiз на Запорожжя Симеона, сина
московського самодержця Олексiя. Мiюський гаразд пам'ята той день, коли
вони з Симеоном, розпустивши по вiтру короговки, по©хали назустрiч
кошовому, котрий вертався з-пiд Тягина. Мiюський, який правував на Сiч,
тодi попрощався з життям i навiть прочитав молитву за спасiння власно©
душi. Одначе ©х чекала мало сподiвана гостиннiсть. Кошовий зустрiв Симеона
яко царевича. Видно, знав про нього. Зiйшов з коня, вклонився до землi й
виявляв iншi почестi, як те й належало виявляти царському фамiльянту,
наступнику престолу. Отаман слухав оповiдь Симеона з дитинним спiвчуттям,
в його карих, ледь змружених очах свiтилася цiкавiсть, i Мiюський тодi
подумав, що вiн буде крутити кошовим, як вiтер вiтряко-вими крильми. Але
сталося не так. Кошовий був простий i довiрливий, але iз тi ю довiрливiстю
линув не до всiх. Лукавство намацував одразу. Нахмарений i нахмурений,
суворий, але не жорстокий, нiби й добрий душею, мiг спалахнути в один мент
i тодi трощив i кромсав геть усе на путi. Гарячiшо© людини Мiюському не
доводилося стрiчати. А понад усе та його цiкавiсть була зовсiм не на©вна.
Вiдтодi в головi донського отамана грiшне перемiшалося з праведним, вiн
силкувався розгадати замiри кошового щодо Симеона й не мiг. Все нiби
промовляло за те: кошовий до кiнця повiрив, що Симеон - царевич, котрий
врятувався од смертi й бо©ться попасти в руки бояр. Вiн i далi виявляв
Симеоновi ознаки найвищо© шани, й дав грошей, i наказав зробити корогви
царськi тафтянi й царську печатку. Але що тодi ховалося за його зроненими
при тому словами: "Або ми, хлопцi, царсько© печатки не гожi викувати? Чи
не ма мо для того золотих фимкiв?" I коли козаки забажали впевнитися, що
в Симеона на тiлi справдi царськi знаки, - червоний вiнець, орел i
мiсяць iз зiркою (царевич похвалявся ними повсякчас), сказав дяковi та
трьом значковим товаришам, що йшли на розглядини: "Дивiться добре, щоб
побачили..." Вони побачили на Симеонових грудях знаки. Мiюський ще ранiше
бачив ©х - не раз купалися з царевичем у морi: вiсiм бiлих шрамiв од плеча
до плеча.
Справжня веремiя закрутилася через мiсяць. З Москви та Батурина прибули
посли з вимогою видати Симеона i Мiюського з донцями. Кошовий тодi скликав
раду. Мiюського теж запросили на не©, а послiв не пустили.
"Браття мо©, отамани-молодцi, - сказав кошовий, - Вiйсько Запорозьке
Низове, як старий, так i молодий! Нiколи в нас не було, щоб кого видавали,
не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного, то забажають другого i
всiх по одному розтягнуть. А вiн же сидить, як птах у клiтцi, й нi перед
ким не винуватий".
Увечерi гурт сiчовикiв i Симеон з ними обложили Грецьку хату, в якiй
сидiли посли. Спочатку рубалися словами - посли обзивали Симеона
сатанином, злодi м, самозванцем, а вiн ©х холопами й боярськими устiлками,
а тодi взялися за шаблi. Посли та ©хня челядь замкнулися в хатi, сiчовики
почали розбирати покрiвлю. I вже коли посли попрощалися з бiлим свiтом,
одпустили один одному грiхи, прийшов кошовий i порозганяв забiяк.
Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом. Сьогоднi те
послання мають прочитати. З тим ма звершитися його, Мiюського, доля. В
оцiй ось хатi на два димарi - вiйськовiй канцелярi© Вiйська Запорозького.
Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сiрка.
Проте осягнув: його власний розмисл куций супроти розмислу кошового.
Супроти його думи. Яка цi © митi, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило
отамановi чоло, он якi брижi набiгли на нього, он якi глибокi зморшки
пролягли вiд рота! Здавалося, й нiс накiбчився дужче. I побачив гострi
шпичаки в очах - кошовий пронизував ними, мов списами, до хребтини.
Поскубував вуса, лiва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара. У
тому поглядi Мiюський вловив щось глузливе й грiзне. Мозок йому знову
мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз ма статися таке, що струсне
його, Мiюського, до дна.
Спокiйнi слова кошового й справдi злякали отаманця.
- Скажи менi, отамане, що робив Симеон у Разiна? Мiюський втягнув
голову в плечi, йому чомусь стало жарко в ногах. Несамохiть подивився
вниз...Чоботи на ньому лихенькi, добрi були, та стопталися за зиму.
Отаманець розумiв: брехнею далi не ступиш i кроку. А куди поведе правда?
Може, Сiрко дiзнався все про царевича? В грудях спалахнула злiсть на
кошового - боявся, що Сiрко прочита ©©. Надсилу подавив ©©, мовив глухо:
- Водив струги по Хвалинському морю.
- Стеньчинi?
- Стеньчинi.
Тепер було мовлено все. Мiюський чекав рiшення: кошовий мiг оддати його
на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й важка - i перед
царем, i перед кошовим, бо ж таки не сказав, як царевич обкрутився у
разiнському вирi й з нього виплив. Коли б ще Мiюський знав, що ниньки з
Дону прибув Сiркiв посланець й з якими вiстями, вiн би, мабуть, i не
пiдiйшов до кошового, а ще з ночi втiк би у степи. Проте кошовий йому
цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам i сам мусив вибиратися на
берег. Хто такий цей царевич - знав од самого початку. Проте сподiвався,
що за ним сто©ть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Мiюський, i
в цьому була його справжня провина перед кошовим. З другого боку -
отаманець рятувався, рятував дружнього собi Симеона, але якихось певних
обiцянок од донського кругу не давав. Виходило, не вiн його завiв на
слизьке, а отаман зайшов сам. Та й хто зна, чи так уже кепсько все
склалося. Он як стараються посли - ледве на черевi не повзають. Вiн ще
позмага ться з ними за Симеона... А Мiюський... Отаманець переступив з
ноги на ногу. В лiвому чоботi в нього хлюпало.
Колючi iронiчнi вогники зайнялися в очах кошового, не злостивi, але й
не теплi. Мiюському згасав перед ними запал, i врештi вiн зовсiм опустив
голову. Сiрко ж довго мовчав, а потiм запитав, збивши тим з пантелику
Мiюського:
- А великi струги були в Стеньки?
- Рiзнi. Великi й малi. Ми з Симеоном ганяли великого.
- На стругах стояли фальконети чи яка iнша армата?
- Фальконети, - вiдказав Мiюський, маючи оцю розмову за пiдступ;
насторожено й пiдозрiливо чекав нового словесного гака. I кортiло, вельми
кортiло йому розказати, як возив вiн разом з вiйськовим отаманом Флором
Мина вим зашитого в шапку Сiркового листа Разiну з Чиру на Волгу, бо
Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в тому листi
написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити
динокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся.
I то був не диний лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до разiнцiв
i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм ©здив сам у Кузьмодем'янськ, де на той
час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i нагiрна
черемиса, загальною лiчбою п'ятнадцять тисяч. .. Отож, якщо отаман ще раз
запита в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все, хоч
i зна : часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами.
Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку, а
Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут i кресало. Кресь, кресь по
гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в отаманову люльку. По
тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку й собi. Вiтер
зривав з трута м'якi червонi жарини й жбурляв геть. Мiюський заховав
курi©вську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок,
вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i вiтер вiдносив його вбiк.
Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар пiд ноги, розтоптав великим
чоботом. Сказав тихо, мовби про себе.
- Нi нам, нi донцям нема волi. А ой як ©© треба!
Сховав до кишенi люльку, тугим нехворощевим вiником обмiв з чобiт
багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку. Брязнув дерев'яний цюпик, важкi
дубовi дверi сховали постать кошового.
А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось прочитати
на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя, не мiг розплутати.
Нема волi - то мусять i далi Сiч та Дон сюяти купно, як стояли ранiше.
Нема волi - забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба
вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають
прийти посли. I може бути запiзно.
Кошовий повiсив шапку на дерев'яного тиблика бiля дверей, розгладив
оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний
i нiби трохiт iржавий - старшого сiчового писаря Андрiя Яковлева й
дзвiнкий - пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук
- за маленьким, персько© роботи столиком у кутку. Яковлев - важкий,
тiлистий i дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, нiхто з
козакiв не брав його навхрест, але i в писарських справах вiн непоспiшливо
мудрий та чесний. Колишнiй бурсак Гук, що втiк за пороги од чийогось
святенницького гнiву, - тонкий лицем, тонкий станом, ферт i чепурун,
хвалько i баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвiст:
накручу його перед сном на стрiчку, вусики пiдголенi й стирчать убоки,
пiдваксованi розведеною в олi© сажею, кунтуш на пiдписарю сукна
лазоревого, гудзики посрiбленi, черес тонкий, шкiряний, чоботи нiмецькi, з
срiбними пiдковами та подзвоном - й сам вiн нiби не тутешнiй, нiби
привезений разом зi столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний
лицем, яке трохи псують очi, вони в нього зеленкуватi, не однаковi - одне
свiтлiше, друге темнiше, ще й з чорним обiдцем довкола зiницi. Гук охочий
до чарки, любить частування, але вжива тiльки французьку горiлку, мускат
та ромельськi вина й п' так, неначе робить ласку тому, хто пригоща .
Одначе те тiльки на людях, якось кошовий застав пiдписаря, коли той тихцем
похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, пiдiбрав у будi
старого сiчового пса Шайтана.
Зате у роботi Гук меткий, спритний думкою, ще вiн хвалькуватий, любить
законозистi слова, ма себе за великого дотепника, хоч дотепи його
здебiльшого невдалi. Легкий на перо й обiзнаний на латинi, польськiй i
татарськiй мовах, через те отаман волiв, аби про бiжучi справи казав вiн.
Навiть вiйськову та мну канцелярiю часом довiряв пiдписарю.
З цього й розпочали ранковi труди.
Отаман пiдiйшов до велико© кахляно© печi й погрiв бiля не© руки - любив
поводити долонями по гладеньких, теплих, синiх кахлях, то в нього нiби
забавка: поводить - i спокiйнiше ста на душi. Писар i пiдписар дивились
на те поблажливо.
Гук одiмкнув залiзну, з потайним замком скриню, дiстав з не© два
скрученi в рурочку папери - похiднi журнали двох команд, доправленi
сьогоднi вночi гiнцями на Сiч. Перша команда з козакiв Кислякiвського та
Мiнського куренiв мандру понад Бугом, вистежу велику татарську ватагу,
друга несе дозiр на рiчкових розливах. Осавул першо© команди повiдав, що
татарська ватага розкололася надво , одна половина пiшла на Корабельну,
друга - на Гнилий ланець, i що вiн теж роздiлив свою команду на двi
партi©. Пiдписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортiло сказати
свiй розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв бiля печi, приплющивши очi,
намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам'ятi
поставала рiка з допливами, переправами, лiсами й байраками.
- Вони злучаться з Мертвими Водами, - таки не втерпiв пiдписар.
- Не з бiса здогаду, - сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. -
Куди намiряються пiти далi? I чого там крутяться? Наче навмисне в очi
лiзуть. Одпиши осавуловi, щоб вернувся на Гнилий ланець i нiкуди не йшов.
Нехай пильну степ. Степ нехай пильну , чу ш, - сказав суворо й трохи
роздратовано, бо помiтив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували
подзвоном писаррвi чоботи. Почне отаман думати, а вони - дзiнь, неначе
цвяшком по лобi. - Та перевзуй чоботи, як iтимеш до канцелярi©. Калата ш,
як пес на ланцюзi.
- В мене нема iнших, - ображено пiдтиснув губи Гук.
- Надери лика й сплети постоли, - з серцем сказав Сiрко. - Що там далi,
читай.
Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев'язанi синiми стрiчками.
Чаус, що доправив ©х на Сiч, волiв, аби читали ©х при ньому. По нього
послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим кривим ножем
Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта
козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив
роз'©здити границю, як указано на мапi. Журився попереднiми кривдами,
клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок,
котрi йтимуть до Перекопу по сiль. I таким солодким напо м були розведенi
його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не сповненого
отрути. По тому почали дiлити пограничнi землi. Татарський посол,
маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з твого
обличчя найменшу вiдмiну - ну тобi диявол, недарма й наймення таке ма -
Чорт-хасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав до дверей,
пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугiль,
меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв. Гук, що правив обов'язки
бута, ледве встигав перекладати.
- Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсi© на козакiв.
Що морове повiтря вигубило у них багато людей i худоби, що в них.безкорм'я
i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до лiжка. Аллах i бiда
просвiтлили розум дивану. Краще багато торгувати, нiж багато воювати.
Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi тропи.
Але дайте нам цього лiта пасовиська по ланцю.
Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли приходить
морове лихо, попросиш запомоги в будь-кого. Сiчовики, якщо складали
обiцянку, трималися ©© твердо. Траплялося, навiть пускали татар на сво©
пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од сво©х
вивiдувачiв з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострi
отрутнi краплi притлумлено© злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi - теж
злостиво, але на обличчя тi © посмiшки не випустив. Смiх ходив йому по
серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи нiби
подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовiри, але теж буцiм
випадково©, яку хотiв прогнати й не мiг.
- Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашо© чати з Бугу, -
сказав Сiрко, i Гук iз здивуванням звiв на нього очi - адже отаман
вiдкривав та мницю вiйськово© канцелярi©. - Але Сiрко удав, що не помiча
того погляду, провадив далi: - Не сво ю лозою обплiвся гонець. Праву вiн
не з Криму, а з бiлогородсько© орди. Може, бiлогородський мурза хоче
обдурити й мене i хана? Дати б цього чауса на квестiю, допитати червоним
залiзом: звiдки при©хав i де взяв ханську печатку?
В грудях кошовому й справдi закипала злiсть на брехливого татарчука,
вже не стримував ©© i глипнув на нього вогнисто.
Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились
кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову
осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.
"Хан зараз у ногайськiй ордi", - подумав, а вголос сказав:
- Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, - кивнув товмачевi, -
одколи це Гнила Лука стала татарською?
Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин i далi обстоював
кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб прийти
завтра i вже укласти доконечну угоду, Яковлев i Гук перезирнулися,
генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:
- Не важився татарин до велико© незгоди. Хитро ти його, отамане,
квестi ю прилякав.
- До незгоди вiн не важився не через квестiю...
- А з яких же респектiв i причин? - запитав Гук i посмiхнувся. Вiн
завжди осмiха ться так багатозначно та глйбокомудро, мовляв, я знаю все
краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблю .
- Було, ледащо, повноважне на всi уступки, - сказав кошовий. - Мав таке
повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацi©.
Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.
"А хан, може, й не в ногайського мурзи, - подумав знову. - Мабуть, чаус
умисне за©жджав туди, аби прип'ясти нас до ногайсько© орди... Задав же,
клято© матерi, невiра, загадку".
Одне було вочевидь - татари цього лiта вирушать великим походом. Хан
нещодавно ©здив у Адрiанополь, отож ©х пiдпиратимуть турки. Пiдуть сушею
чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати не вдалося. Сушею - шлях
довгий, та й козаки про все довiдаються заздалегiдь. Либонь, не тiльки
сушею. Бо очакiвський мурза пота мно лашту малi галери.
I ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи. Всi попереднi днi
впали в оцей лагiдний божою ласкою день i б'ють у мозок та серце.
Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обiймав
мислiю, здавалося, мiг до нього дiткнутися, одначе то була омана, бо
лишався й далi на краю безмежного дикого поля. А ще почував бiль. Гострий,
тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв нiж. То щемiла й квилила рiдна
земля. Не пам'ятав, одколи ©© горе стало його горем. Од тих днiв, коли
золотi алтини лягли на Хмелевi очi й по тому закружляли чорнi вихори?
Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною сiччю в густу
хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не ма сили спинитися.
Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось-ось змете всiх.
Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками.
Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.
Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман
усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi - усмiшка в кошового була
ясна, збадьорлива.
- Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що
сказати послам, - мовив. - Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести тоту
балачку.
Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе до©дав вареника. Губи
в нього великi, вивернутi, й велика голова, брезкле, м'яке обличчя,
сiро-бiлi, безбарвнi очi, - на перший взiр зда ться, що писаревi все
байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а ще - гранично чесний.
Викликало в ньому посмiх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив
строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змага ться з пiдписарем?
- Скажемо те, що намислили вчора.
- Вчора - то не сьогоднi. - Й пiдвiвся, пружним потиском рук розiгнав
застояну кров. - Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю
люльку.
Пiдписаревi здалося, що настав мент наблизитися до кошового, й вiн
сказав удавано-захоплено, багатозначно, хоч трохи й до-гiдливо:
- Ох i гула вчора корчма "При калинi" над Чортомликом!
Сiрко покошлав крутi брови.
- Не за тво пив, пiдписарю. Пильнуй свого.
Гук хвацько крутнув вусики.
- Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.
- Не хвастайся. I не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. I
того, рiдше заглядай у чарку, частiше - в папери.
Гук знiтився - все в нього сьогоднi виходило не в лад. З-за свого столу
пiдвiвся Яковлев. М'який, усмiхнений, ута мничений у якiсь сво© думки.
Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба.
Перебрав на себе обов'язок вiдводити отамановi громи од свого улюбленця.
Плеснув того по плечу, кинув коротко:
- Чеши. Отаман жарту .
Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв-Носа, Брекала,
Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.
Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попiд
стiнами - з одного боку сiчовики, з другого - посли. Старi сiчовики
тримали в зубах порожнi люльки: i в куренi, i в канцелярi© палити не
вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й рiдко палили, старий Кваша
востанн натоптував свою в золотому обкладi носогрiйку лiт десять тому.
Але носить за чересом, пха в зуби - який то козак без люльки. В свiтлицi
панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди,
неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi вимага
i козацька регула - звичай. А вiн на Сiчi - найповажнiша сила, на ньому
засноване все ©© буття: порядок, способи бою, честь i посмертна слава. А
що писанi закони завжди можна переписати по-новому, неписанi -
непоруигнiшi за них. в козакiв i писанi закони, знають вони закони i
сусiднiх народiв - на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке
право, i литовський статут, i царське "Уложенi ", i кiлька латинських та
турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми
часто.
Сонце свiтило в покутн вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна
рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. I всi разом подумали про не©, як про
справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти ©©. Царевi
посли - пiддячий приказу Мало© Росi© Семен Щогол в та сотник стрiльцiв
Василь Чаду в були у важких ведмежих шубах - при©хали ще за морозiв i чи
не знайшли на себе на крам-базарi справно© одежi, чи не хотiли одягатись у
козацьке - повпрi-вали од самого початку, витирали пiтнi чола долонями,
були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не пообмiтали чоботи, на долiвцi
бiля ©хнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у ©хнiй бiк -
затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на
нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув рукою. Першим
пiдвiвся з широко© липово© лави Щогол в, високий, рокiв сорока чоловiк з
широкою, розкiшною бородою, розумними очима, вiн читав цареве послання,
написане словами грiзними, за якими вловлювалася розгубленiсть. Послання
було довге, Щогол в не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього не
тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на папiр. В
листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому
свiдки. "Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi, - читав
Щогол в, - в церквi архiстратига Миха©ла, в присутностi його царсько©
величностi, на яких похоронах були святiйший Iосиф, патрiарх
Московський..." По тому йшов довгий ре стр бояр та пископiв живих та
померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi цар знову наказував i
просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди.
Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха
через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б
вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того теж добра не
мали б, то бiльше перед великим басурманським рушенням. У Москвi про
замiри туркiв i татар нiчого не знають. Ймуть вiри не запорозьким
посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що
запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Бо©ться вiйни, одводить
©© думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману, чого сам
хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти вропи, а не проти
них, вiйною на Укра©ну не пiдуть.
Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз'©дала
спокiйнi слова, приготованi ранком.
Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.
- Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не вертатися,