Страница:
- Ще маю час.
- Тьху на тебе, шалений! - тьмяно блищать чорнi пеньки зубiв i сiтка
зморщок то пiдстрибує вгору, то знову обвисає, глибока i густа. - Я вже
корови кулаком не годна видоїти - половина молока зостається, а колись
двома пальцями з найтвердiшого вим'я витягала до краплi. Хлiб стану
мiсити, а мене всю в дiжу затягує... Женися, окаянний, скорiше. - I навiть
у самому словi "окаянний" вiн чує любов до себе.
- Оженюся, бабо.
- Коли?
- Хату збудувати треба.
- Теж менi господар iз тебе. Оженишся, то й рiдня молодої допоможе, i
зайва копiйка в кишенi залишиться. Слухайся, бо старi крутяться, а молодi
учаться... Я, думаєш, заставляла б тебе одружуватися, - тихiшає голос. -
Сили моєї нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розiйдуся так-сяк, а вранцi
ледве з тої лежанки встану - кожна кiсточка ниє... Куди, куди, проклята!
В ворота вбiгла первiстка i майнула до низького перелазу, щоб скочити в
город. Баба Орина, розмахуючи дiйницею, швидко бiжить переймати корову.
- Прудка! Iще як побiгла! - беззвучно смiється Грицько i впирається
всiєю спиною в деревину. "Хоч би чоботи бабi на зиму пошити. I на люди
нема в чому вийти. А скiльки ж вона роботи переробить, перемучиться... Ех,
злиднi нашi та й годi. Увесь вiк промучилась людина", - охоплює сердечний
жаль i любов до старої.
Сутенiє.
Коло лiсу струмують темносинi тiнi, а тут, на городах, вони ще ледве
беруться сизим димком. Пахне розпарене за день дерево, нагадуючи, що й
воно ще недавно жило, красувалося, бринiло соками i листвою; за городом на
левадi заскрипiв деркач, десь по шляху проїхала пiдвода. Тихо в селi,
навiть вiтрець не насмiлиться загасити перших двi зiрки на небi.
I на душi тепло, радiсно, тому й мрiї смiливiше простягають руку
дiйсностi.
"Збудую хату, як у Бондарiв - на двi половини, з ганком i ванькиром,
тiльки трохи меншу. Скiльки ж це буде коштувати? Ой, невистачить в тебе,
парубче, грошей. Таки невистачить. Аби й просту поставив", - вперто
просочується твереза думка.
"Можна й просту, чим я погана була", - зiтхає в темрявi беззубим ротом
столiтня будiвля.
"Ти свiй вiк вiджила, то й помовчуй", - вiдмахується Грицько. Вiн
починає прикидати, в яку копiйку може влетiти хата на двi половини.
- Четверо дверей - раз, - загинає палець. - Восьмеро вiкон - два. За
одно скло здере скляр три шкури... Доведеться зимою у найми пiти.
I чує, як холодно їжиться тiло; мало вiн з дитинства находився в чужих
полях?
"Буде над тобою день i нiч коверзувати якийсь дiдько, i нiчим йому не
вгодиш, як болячцi якiй... Продати корову... Та позичити в когось грошей.
Стiй, стiй, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвiт позичить, якщо тепер
коня не купуватиме. Так i буду робити: корову продам, зажену кожушок - i в
свитцi перезимувати зможу, наб'ю олiї, обмiняю на всякий дрiб'язок i таку
хату збудую, що сам Варчук лопне з завидкiв, їй-право, лопне, - веселiє,
хоча в глибинi душi вiн знає, що буде будувати тiльки просту халупу. I то
аби стягнувся на неї.
Сон. охоплює парубка лагiдними, надiйними руками. Ще Грицько чує, як
туго заспiвали по денцю дiйницi струмки молока.
"Югина корову доїть..."
До нього пiдходить попрощатись стара хата. Червонi натомленi очi
блищать старечою сльозою. Осипається останнiм трухлявим свiтлом
зруйнований порiг, а на покрiвлю чомусь вилазить Варчук, i кущ жита
злякано вiдхиляється вбiк. I вся хата вiдхиляється; вiдкривається новий
будинок на камiнному пiдмурку з великими голубими очима, як в Югини.
XX
Селянський сход велетенським роєм сколихнувся на майданi i,
розбиваючись на дрiбнi рої, з гулом потiк у позазiлюванi вулички.
Недокипiлi суперечки розгорялися з новою силою, i в розмову встрявали
навiть тi селяни, що за все життя на сходi чи зборах i звуку не проронили.
Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цiлину, пiднiмала
державнi дiла.
- Хлiб! Хлiб!
Це слово дихало живою нивою, розсiвалося, як перший посiв, засновувало
усi вулицi; за ним розкривалося напружене трудове життя країни, воно
проростало новою силою, пiднiмалося заводами пiд синiм небом, ставало
танками на хмурiм кордонi.
Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрiнь,
освiжила селянськi душi, i зараз щоденнi чiпкi турботи подалися назад,
даючи дорогу свiжим сходам.
Куркулi i їхнi пiдголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними,
грубими чи пiсними, напiвмолитовними словами хотiли приглушити, притоптати
цi сходи: бо то великий неспокiй, коли дядько починає думати не про свою
латку, зарiбок, позичку, а про ширшi дiла. Краплинами отрути закапали
ворожi поголоски, зiтхання, поганенький, вичавлений смiшок.
Легко кiлькома камiнчиками скаламутити степову криничку, але озерну
хвилю не зiб'є навiть одичалий табун; легко кинути сумнiв у самотню душу
селянина, особливо коли вiн гнеться в куркульському дворi, просячи за
вiдробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнiв брудною порхалкою
розсипається бiля нiг колективу, наснаженого бiльшовицькою вiрою. Цiєї
рiзницi не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
I коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який
раз надоїдливим джмелем прогудiв, що хлiб у цьому роцi не вродив, то
мовчазний полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора з перебiльшеним подивом
глянув на нього:
- То, кажете, i у вас не вродив?
- А хiба я що? Луччий за всiх? - нахмурився Заятчук.
- Та нi, я не кажу, що ви луччий за всiх. Це всi знають. Кого не
попитай.
Гурт селян вибухнув смiхом.
- Так його, Мироне Петровичу, бо вiн увесь вiк прибiднюється.
- А червiнцями глечики понабивав.
- Позеленiли в землi.
- Нi рублика, нi рублика нема! - гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв
завзятий регiт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся вiн,
вiдкинувся назад, шукаючи спiвчуття, але скрiзь розцвiтали заволоженi,
неначе росою налитi веселi очi.
- I хлiба в тебе нi пудика нема? - уже насiдав Мирон Петрович на
Заятчука.
- Нi пудика, нi пудика! - ослiплений злiстю дукач не помiчав, яким
стало обличчя у полiсовщика.
- Нема?
- Нема!
- I не брешеш?
- Щоб мене грiм серед чистого поля вбив, - стояв окремо вiд селян,
б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався
вираз непевностi й ненавистi.
- Хлопцi, ходiмо зараз в городище. Там золота яма нiяк нас дочекатися
не може, - рiшучий, приземистий Пiдiпрнгора обернувся до селян. - Я думав,
що пiсля такого сходу покається дехто, а воно - вовк вовком i здохне.
Рука Заятчука сповзла з грудей. На мiцно стиснутих кулаках вигорбились
кiстлявi лiнiї суглобiв. Пригнувшись i забруднивши вулицю матерщиною,
осатанiлий дукач метнувся на полiсовщика.
Але "хлопцi" - молодi й лiтнi селяни та парубки - по-дiловому на льоту
перехопили Заятчука, так само мовчки по-дiловому з розгону перекинули його
через плiт в город i, не оглядаючись, пiшли назад до сiльради.
Через хвилину на городi затрiщала сердита жiноча скоромовка:
- Бач, обжерся i чужi городи прийшов толочити, щоб тобi пусто було. Ану
забирайся звiдцiля, бо я тобi усю бороду вискубу, так вискубу, що й жiнка
не пiзнає...
Пересмiюючися, селяни оглянулися назад. На городi, як п'яний,
похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала
розлютована господиня.
Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: "Коли
Заятчук закопав зерно в городищi, значить i його рiдня десь поблизу
вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у лiси... Куди, чортовi
дукачi, позашивалися..."
На ганку сiльради селян зустрiв здивований виконавець Кость
Пiвторацький, невеличкий, жовтолиций чоловiк з голубими вицвiлими очима i
слiпучими, як дзеркало, зубами.
- От тобi й двадцять: iще на сходi не наговорилися!? Мироне Петровичу,
чи не в главнi оратори мiтите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не
знаю, чи витримає вас трибуна?
- А хай тобi голова за трибуну не болить. Вона тiльки пустомолотних не
терпить, - спокiйно вiдповiв Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану
люльку. - Товариш Савченко в сiльрадi?
- Нема.
- А Мiрошниченко?
- Теж нема. Один я на господарствi залишився.
- Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко i Мiрошниченко?
- На поле iз созiвцями пiшли.
- Iз созiвцями?
- Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созiвцям. Ото куркулi
переполох закачають.
- Яке урочище?
- Горбок.
- Знають, куди пiти. То найкраща земля, - обернувшись, дiловито
повiдомив Мирон Петрович, так, начеб односельцi й не знали цього. - Пiшли
й ми туди!
Селяни сколихнулися, їхнi тiнi велетенським клубком покотилися по
рiзьблених тiнях дерев.
Кость Пiвторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись
назад, зупинився у ваганнi; потiм метнувся бiгцем до сiльради, поспiхом
замкнув її i самотньою завзятою горошинкою покотився до тiсного гурту.
Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлiбина, пiдносився горбок.
Невеличкий гурток созiвцiв, мовчазний од хвилювання, якось обережно
пiднявся з левади на поле, i Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись,
бачив, як навколо мiнилися людськi переживання.
Напруженi густi думи скибами влягалися на обвiтрених чолах. Здивовання,
внутрiшнє прояснення i тiнi сумнiву перемежовувалися на стриманих,
потрiсканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкi
затвердiлi плечi, i люди ставали вищими.
Мiрошниченко ухопив цю деталь, i на устах його затремтiла хороша
усмiшка: як добре, коли земля не згинає, а пiдносить людей. Про це вiн
шепнув Iвану Тимофiйовичу, i той, свiтлiючи, кивнув головою, а потiм теж
пошепки сказав:
- Двадцятий рiк пригадую. Перший розподiл.
- Тепер дiла в нас ширше пiдуть...
- Вiрно, - з пiвслова зрозумiв його Iван Тимофiйович i чогось праву
руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебiг пульсуючий перестук.
- Переживаєш, Iване Тимофiйовичу? - торкнувся плечем його плеча Павло
Михайлович.
Високий, по-юнацькому стрункий i увесь обсипаний сивиною, вiн здавався
i найстарiшим i наймолодшим помiж людьми. Тiльки чуб i промiнцi зморщок
навколо очей старили його. Мiрошниченковi не раз навiть здавалося, що з
роками молодшає їхнiй секретар, особливо коли виступає на зборах,
пленумах, нарадах. I слова у Савченка завжди були молодi, напористi i
мiцнi, як веснянi води.
- Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднiшнього дня навiть
подумати не мiг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царинi, щоб
менше мороки було... Як ви самi про горбок згадали?
Савченко засмiявся:
- Така вже у нас в районi нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо
соз, то збираємося разом на нараду - голова райземвiддiлу, голова
райвиконкому, старший агроном... Значить, не помилилися?
- От аби тiльки нам увесь горбок перехватити, бо сусiдство з куркульнею
- нiж у спину. Посiви витравлять, витолочать... - обiзвався Степан Кушнiр.
- Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комiтетом незаможних селян.
До соцiалiзму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими рiками
протiкає... Це нам усiм товариш Сталiн сказав: "Головне полягає в тому,
щоб будувати соцiалiзм разом з селянством, неодмiнно разом з селянством i
неодмiнно пiд керiвництвом робiтничого класу..." А горбок - це вашi першi
кроки. Хвилюючi, незабутнi, як для матерi першi кроки дитини: за ними
починається справжнiй рiст угору...
Позаду залишився холодок долини, i зараз плесо доспiлої червоної гречки
рiвномiрно, як людина у снi, дихало теплом i спокоєм. Пiднялися ще вище.
- Ось ваша земля, товаришi! - ясним поглядом окинув селян Савченко. -
Берiть її. Змiнюйте. Оновлюйте. %
I созiвцi, мовчазнi, споважнiлi, так тепер оглядали поле, наче вперше
побачили його; воно уже ставало їхнiм хлiбом i плоттю; на ньому вже не
стогнали заробiтчанськими косами окоренiлi злиднi, а розкривався iнший,
iще непiзнаний, але надiйний свiт. Iще й тривога ворушилася на днi душi, а
очi добрiли, ставали вологими од пiдсвiдомих сподiвань i надiй.
"Такими вологими, добрими стають очi в селян, коли вони на захмелiлiй
нивi пiднiмають на руки, мов дитину, перший снiп", - в душi усмiхнувся
Савченко, слiдкуючи i за селянами i за надвечiрнiм полем.
Свiт сонця уже блякнув на росах, i вони, скидаючись мальками, бралися
надвечiрньою задумою - синiли, мов розбризканi ягоди голубницi. I земля
синiла, напинаючи над собою веселi паруси рухливого неба. Дивним квiтом
розцвiтав вiнок небосхилу, i в прозорому повiтрi колисковою пiснею
гойдався вiдгомiн рiки.
- Землемiра б нам тепер, - пiдiйшов до Павла Михайловича Бондар.
- А може трохи зачекаємо? - допитливо заiскрилися звуженi в сяйвi
зморщок очi.
- Чому? - здивувався i насторожився Бондар.
- Не терпиться?
- Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останнi днi
дотягуєш. По цiй землi я тiльки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в
господарi виходжу. З людьми. Та ще в якi господарi! Тому i тримається мiй
терпець на останнiй павутинцi.
- Почекай, Iване Тимофiйовичу, ще кiлька днiв, поки реманент i конi
отримаєте.
- Ну, це само собою... - жвавiше промовив Бондар, rt
- А тимчасом, - звернувся Павло Михайлович до созiвцiв, - про свої
резерви подумайте. Скореняйтесь мiцнiше. Хай кожен спочатку хоч одного
селянина, найближчого товариша, перетягне на свiй бiк. Треба на макiвку
горбка - все поле брати для созу.
- Постараємося, Павле Михайловичу, - першим обiзвався Мiрошниченко. -
Сусiдничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.
- Е, не кажiть менi, i болота для них, значить, шкода. В Майданi
Соболiвському, знаю, комунари з плавнiв такий урожай гребуть, - завзято
виступив наперед Варивон.
- Звiдки ж ти знаєш? - ледве стримуючись од смiху, запитав Iван
Тимофiйович.
- Як звiдки? - спочатку хотiв обуритись Варивон, але вчасно
спохватився. - Багато людей про це говорять.
- А треба, щоб усi говорили, знали; щоб нове, як з води, пiднiмалося
перед людськими очима, - уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.
- I я так увесь час думав... Усiм парубкам i сусiдам порозказував, -
перехвалив себе Варивон, а Iван Тимофiйович, чмихнувши, одвернувся вiд
нього.
З долини табуном курiпок випорхнуло кiлька жiночих постатей.
- Дiвчата спiшать до нас! - пiдвiвся навшпиньки Варивон.
- Та нi. Нашi баби! - здивовано промовив Степан Кушнiр. - Тiльки твоєї,
Iване Тимофiйовичу, нема.
- То й добре: менше репету буде, - занепокоєно дивиться вниз Iван
Тимофiйович. - Видно, пiдстроїли усякi елементи. Гляди, ще така баталiя
почнеться!
- Менi здається, жiнки миролюбно настроєнi. Не йдуть, а пливуть, -
весело покосився Мiрошниченко на Бондаря.
- Знаємо цих плаваючих лебедiв, - заперечливо захитав головою i стишив
голос. - Як осоромлять нас перед товаришем Савченком... Ну нiде вiд них не
укриєшся. Свириде Яковлевичу, перепинимо їх? Може, трохи полум'я зiб'ємо.
- Не варто, - пильно стежив за жiнками Свирид Яковлевич. - Полум'я у
них, здається, ясне.
- Чи не жарко нам стане вiд нього?
Жiнки пiдiйшли до межi, нiяково зупинилися, привiтались i освiтили
чоловiкiв поглядами, переповненими сподiвань. Цю мить надовго запам'ятав
Iван Тимофiйович, в душi дякуючи i з захопленням стежачи за невеликим
гуртком. "Це пiдмога наша".
Зразу ж голови, запнутi кольоровими хустками, зачаровано, наче
соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподiвану землю.
- Як дiвчата, грають очима, - нахилився Варивон до Бондаря.
- Зараз вони заграють, - пообiцяв Iван Тимофiйович, але сам ледве не
смiявся.
Струнка чорноока Ольга Вiкторiвна, дружина Кушнiра, перша напалася на
чоловiка:
- Нiчого сказати, теж менi активiсти - iдуть землю вибирати, а жiнкам
хоч би слово... - владно i насмiшкувато дивиться на Степана.
- Каюсь, каюся, жiнко, - розвiв руками Кушнiр.
- Бачу, як ти каєшся. Безсовiсний!
- Авжеж, безсовiснi.
- Де це видано, де це чувано, щоб вiд жiнок...
- Хитруни!
- Я дома своєму нахитрую!
- Почалися дебати, - всмiхаючись, махнув рукою Iван Тимофiйович, i жаль
ворухнувся, що дома його чекає не добрий усмiх, а гризня.
- Та ми збирались вам сказати...
- Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
- Так їх, так їх, - посмiхаючись, кидає Павло Михайлович. - Хай не
забувають своїх дружин.
I якось зразу смiх переплiвся з жартами та вдавано не-вдоволеним
бурмотiнням жiнок. Великi слова про землю переснувалися з iншими,
значущими, надiйними, i незабаром чоловiки та їхнi дружини, як у
молодостi, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкi,
напрацьованi руки надiйно притримували жiнок, i тi молодiли, бралися тихим
надвечiрнiм рум'янцем.
Сонце саме черкнулося рухливого плеса i велично вiдбилося на кожнiй
хвилi. Тепер уже десятки сонць котилися через усю рiку до самого берега,
де бiля нового дубка стояли селяни з жiнками.
На великому човнi помiстилися усi созiвцi, ловлячи кожне слово Павла
Михайловича.
Вiн сидiв на провi[5], обличчям до людей, задуманий i сивий, як
голуб... Здається, зовсiм недавно на засланнi, в далекому Сибiру, отак
спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолi i в гнилому пуховi порубаних,
розтрiпаних мотузкiв, якими конопатив щойно вирубанi, звiльненi з льоду
кораблi... Навiть прибережнi дерева, здалося, загудiли напруженими
парусами.
Велике життя, мов два рукави однiєї рiчки, єднало минуле з сьогоднiшнiм
i пробивалося вперед. I немолодий, посiчений зморшками чоловiк хвилювався,
як в молодостi, хвилюються... Це не якась чергова промова легковажного
оратора, зовнi блискуча чи легковiсна, з роєм полови над миршавим
струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серцi, стати на
озброєннi в непримиреннiй боротьбi, закрасуватися в крапнистiй творчiй
роботi. Вагу слова Савченко знав: вiн мав щастя слухати Ленiна в
сiмнадцятому роцi; вiн бачив Ленiна таким, яким його викарбувала у вiках
сама iсторiя.
Як зачарованi, слухали Савченка селяни. Недовiрливий скептицизм, чiпка,
устояна обережнiсть, вироблена нелегким життям, розтоплювались, i навiть
м'якшали крутi бiлки очей.
...Убогi, скривдженi, задичавленi нивки, до пiвсмертi зашморгнутi
жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межi, пiднiмалися вгору
i, кружляючи, вливалися потоками в широкi, могутнi лани. Як обстрiпанi
хмари, зникали чорнi, прогнилi плями бiдняцьких халуп, а за ними брудними
старцями вiдходили в безвiсть нестатки, злиднi i голод. Стрiмкi крила
нового села пiднiмалися в легке небо, видiлялися рельєфно i так близько,
як тiльки буває в прозору осiнню годину. Саме щастя раннiми ранками
виходило з людьми на поля, спiвало колосом, обсновувало далечiнь димками
тракторiв.
I зараз усе привiлля, неначе весiльнi гостi, пiдiйшло до селян: з круч
спустилися золотi зернистi ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне
небо, до човна наблизились добрi спiвучi лiси, i густа рiка бiля самого
берега стрiляла рибою, кружляла гомiнкими островами птицi.
Жiнки якось непомiтно тiснiше пiдбивалися до чоловiкiв, не зводячи
проясненого погляду з Савченка, вiрячи й не вiрячи, що таке можуть зробити
їхнi, до м'яса потрiсканi руки.
- Павле Михайловичу, i це не казка? - зiтханням вирвалося з грудей
Ольги Вiкторiвни.
- Це наш прийдешнiй день. Вiн кращий вiд казки.
- Чи дiждемось його?
- Як уже не робили ми, а тiльки з хлiба на воду перебивалися. Кожна
зернина тiєю кров'ю набрякла.
- Невже прийде таке життя? - знову радiсним, здивованим зiтханням
вирвалося в дружини Кушнiра.
- Прийде, Ольго Вiкторiвно. Так партiя бiльшовикiв хоче. Вона завжди з
нами.
- То спасибi їй, - низько поклонилась схвильована жiнка i з докором
промовила до чоловiка: - I ти хотiв таке слово затаїти вiд нас! Як тобi не
стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?
- Помилився, помилився, стара. I сам не думав, що так слово може
пройняти.
- Не думав. Тобi ж сказано: це слово партiї...
- В цей час з кручi почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов
Мирон Петрович Пiдiпригора.
- Хто вони? - запитав Павло Михайлович.
- Бiдняки.
- Середняки.
- Правильнi люди.
- Значить, це вашi люди, сила ваша. Не одривайте своє життя вiд неї. На
свiй бiк перетягуйте її.
А сила з шумом i гомоном завзято котилася блискавицею стежки, i вже
незабаром невистачало навколо човнiв, щоб вмiстити її...
Увечерi, коли синi потоки туманiв понатiкали в усi долини, на охололий
горбок пiднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сiроманець, самотньо, вбираючи
голову в плечi, пiдiйшов до гречки. Нагнувся до землi, помереженої свiжими
глибокими слiдами; з ненавистю обвiв очима усi чотири сторони свiту I
застиг у роздумi, обличчям до села. Воно, як розсiяним зерном,
переливалося, мерехтiло вогниками, нерозгаданими i тривожними.
Недалеко мелодiйно перегукнулися курiпки, i Сафрон з несподiванки
здригнувся, похолов. I тiльки страх сповз, як недалеко зашелестiли чиїсь
кроки.
- Кого там лиха година носить?! - гукнув i сам здивувався: не було в
голосi тiєї сили, що була ще до сьогоднiшнього дня.
Ступнув крок уперед i послизнувся на зарошенiй межi. Коли вже земля
вислизала з-пiд нiг, побачив якусь темну постать. Прожогом пiдвiвся,
затрусився. В цей час з-за хмари просковзнув мiсяць, i недалеко вiд
Сафрона затремтiла холодна згорблена тiнь одинокої грушi-дички...
XXI
Цi днi пропливали неначе в непроглядному туманi. Глухий неспокiй Дмитро
хотiв заглушити працею, недосипав ночей i на довгастому брунатному чолi
поруч вляглися упертiсть i тiнi, ще бiльше притьмарюючи блиск чорних очей.
Був мовчазний i часто недочував материної мови. Над перенiссям двома
дорiдними колосами сходилися темнорусi, з iскорками золота брови, а нижче
їхнього стику залягла коротка глибока зморшка.
Робота горiла в ширококостих руках. Аж перелякалась Докiя, коли вiн,
трохи сутулячись, пустив човном розмашистi грабки у виспiлий овес. Ручку
зайняв широку - на пiвтора покосу - i пiшов напролом, за кожним помахом
пiдбираючи пахуче пiвколо срiбного стебла.
Трiщав овес пiд косою, наче хто його запалив знизу, перехилявся на
зубчасту колиску i, вiдкинутий, слався рiвно розстеленим сувоєм.
Зупиниться Дмитро, вiйне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в
поле срiбний перелив, i знову нависає тiнню над сполоханими дзвониками.
Двiчi пройшов довгi гони, не спираючись на кiсся.
- Та хiба ж так можна робити, сину? - пiдiйшла з перевеслом до нього.
- Про що ви говорите? - не розумiючи, пiдвiв брови вгору, а коса
затрiпотiла в стеблi, мов блискавиця помiж хмарами.
- Перервешся. I скотина вiдпочинок повинна мати.
- Он ви про що! Не перервуся - ви мене двожильним родили, - понуро
усмiхнувся, i знову затрiщало поле, i покотилися на землю останнi сльози з
низьких цурпалкiв ще живого стебла.
Безмiрна далечiнь лежить перед косарем, оповита рожевим туманом, що
наближається до нього, наляканий сонцем.
Осторонь, наче з вiкiв, випливає зелений Великий шлях, шумить розлогими
липами, що чули на своєму вiку пiснi Кармалюка i Котовського, Щорса i
Боженка; далеко помiж садiв з долини випливає невелике село i вклоняється
тобi велика дорога. Десь за вибалком обзивається коса косi, як серце
серцю, i знову стихає на високiй прозорiй нотi.
З мокрого лоба вiдкинув довгий чуб, долонею провiв понад бровами, i
знову голубi очi засяяли в кипучому затiнку колосся. Одним помахом
пiдрiзав двi волошки, i вони злякано затремтiли на холодному покосi.
Що його тепер гризло? Вiн i сам не мiг дiбрати. Чогось невловимого було
жаль, чи то пройдених рокiв, чи тої любовi, що тiльки серце роз'ятрила,
вгорнула попелом, з-пiд якого i жару не видно. А може, знову прийшло те
напiвзабуте дороге чуття?.. Дурницi! Не мiг вiн зразу покохати Югину:
бачив кращих за неї, красивiшi дiвчата заглядали йому в очi i не знаходили
того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Пiсля першого
кохання, коли однi наослiп вiддаються любовним хвилям i закручуються в
гарячому чи теплому, щирому чи пiдробленому круговоротi, мало вiдрiзняючи
животворнi струменi вiд каламутi, а iншi тугiше замикаються в собi, неначе
скойка, - вiн став суворим, вимогливим до себе й iнших.
"Дiвчина повинна бути чиста, як у веснянiй водi скупана, щоб нiякої
тiнi не лягло мiж мною i нею, бо тiнь ту не винесеш з серця, не присиплеш
пiском. Не посаг, а честь красить молоду".
Не мало вiдшумiло, утекло до моря води од тих незабутнiх днiв. Щоденна
робота вiд ранку до вечора - завзята, як перший грiм, або гаряча, важка,
мов спраглi жнива, робота до болю в усьому тiлi - втихомирювала його,
давала розраду. I, наче зерно в засiку, лежали в серцi Дмитра невисiянi
чуття. I ось тепер невiдома тривога заповзала в сховок. Хотiв заглушити її
знову-таки працею.
Не для багатства так ревно робив Дмитро. Вiн любив поле, як син любить
матiр, вiн, здавалось, навiть вiдчував, як проростає зерно в землi; ходив
дивитися за кiлька верстов на першi сходи, радiючи i вболiваючи над своєю
невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зеленi хвилi -
серце. I нерiдко тепер в суворому селянському колi робiт вiн знаходив щось
нове, розказане газетами, як умiв, розширяв те коло - чи привезеним з
Вiнницi новим зерном, чи прочитаною агрономiчною книгою. А зимою з любов'ю
майстрував такi скринi, столи, що аж смiялося дерево, оживаючи в мiцних,
умiлих руках.
Смачно шархає коса, i краплинка поту злiтає з брови. Знов засвiтилися
блакитнi очi i згасли в покосi.
- Добре косиш, господарю. - Бiля межi стоїть Гриць, схрестивши руки на
держаку габель.
Мiж ним i Дмитром тече смуга непрокошеного вiвса.
- Доброго здоров'я, парубче, - спирається на кiсся. - Куди поспiшаєш?
- Та Варчуковi йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.
- Найняв тебе?
- Треба ж яку копiйчину пiдробити. Проклятуща хата останнi жили
висотує. Куди не кинь - тiльки однi руки.
- Оженитись думаєш?
- Не без того. Баба нездужає, а, звiсно, без господинi яке наше дiло.
Так що з жiнкою краще - хай пособляє. Бажалося б якось iз злиднiв вибитися
i не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
"З Югиною одружиться, - ловить себе, що заздрить Григорiю. - Ну й хай -
погуляємо на весiллi. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен грiш
обкипить". - I вiн чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани
- Тьху на тебе, шалений! - тьмяно блищать чорнi пеньки зубiв i сiтка
зморщок то пiдстрибує вгору, то знову обвисає, глибока i густа. - Я вже
корови кулаком не годна видоїти - половина молока зостається, а колись
двома пальцями з найтвердiшого вим'я витягала до краплi. Хлiб стану
мiсити, а мене всю в дiжу затягує... Женися, окаянний, скорiше. - I навiть
у самому словi "окаянний" вiн чує любов до себе.
- Оженюся, бабо.
- Коли?
- Хату збудувати треба.
- Теж менi господар iз тебе. Оженишся, то й рiдня молодої допоможе, i
зайва копiйка в кишенi залишиться. Слухайся, бо старi крутяться, а молодi
учаться... Я, думаєш, заставляла б тебе одружуватися, - тихiшає голос. -
Сили моєї нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розiйдуся так-сяк, а вранцi
ледве з тої лежанки встану - кожна кiсточка ниє... Куди, куди, проклята!
В ворота вбiгла первiстка i майнула до низького перелазу, щоб скочити в
город. Баба Орина, розмахуючи дiйницею, швидко бiжить переймати корову.
- Прудка! Iще як побiгла! - беззвучно смiється Грицько i впирається
всiєю спиною в деревину. "Хоч би чоботи бабi на зиму пошити. I на люди
нема в чому вийти. А скiльки ж вона роботи переробить, перемучиться... Ех,
злиднi нашi та й годi. Увесь вiк промучилась людина", - охоплює сердечний
жаль i любов до старої.
Сутенiє.
Коло лiсу струмують темносинi тiнi, а тут, на городах, вони ще ледве
беруться сизим димком. Пахне розпарене за день дерево, нагадуючи, що й
воно ще недавно жило, красувалося, бринiло соками i листвою; за городом на
левадi заскрипiв деркач, десь по шляху проїхала пiдвода. Тихо в селi,
навiть вiтрець не насмiлиться загасити перших двi зiрки на небi.
I на душi тепло, радiсно, тому й мрiї смiливiше простягають руку
дiйсностi.
"Збудую хату, як у Бондарiв - на двi половини, з ганком i ванькиром,
тiльки трохи меншу. Скiльки ж це буде коштувати? Ой, невистачить в тебе,
парубче, грошей. Таки невистачить. Аби й просту поставив", - вперто
просочується твереза думка.
"Можна й просту, чим я погана була", - зiтхає в темрявi беззубим ротом
столiтня будiвля.
"Ти свiй вiк вiджила, то й помовчуй", - вiдмахується Грицько. Вiн
починає прикидати, в яку копiйку може влетiти хата на двi половини.
- Четверо дверей - раз, - загинає палець. - Восьмеро вiкон - два. За
одно скло здере скляр три шкури... Доведеться зимою у найми пiти.
I чує, як холодно їжиться тiло; мало вiн з дитинства находився в чужих
полях?
"Буде над тобою день i нiч коверзувати якийсь дiдько, i нiчим йому не
вгодиш, як болячцi якiй... Продати корову... Та позичити в когось грошей.
Стiй, стiй, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвiт позичить, якщо тепер
коня не купуватиме. Так i буду робити: корову продам, зажену кожушок - i в
свитцi перезимувати зможу, наб'ю олiї, обмiняю на всякий дрiб'язок i таку
хату збудую, що сам Варчук лопне з завидкiв, їй-право, лопне, - веселiє,
хоча в глибинi душi вiн знає, що буде будувати тiльки просту халупу. I то
аби стягнувся на неї.
Сон. охоплює парубка лагiдними, надiйними руками. Ще Грицько чує, як
туго заспiвали по денцю дiйницi струмки молока.
"Югина корову доїть..."
До нього пiдходить попрощатись стара хата. Червонi натомленi очi
блищать старечою сльозою. Осипається останнiм трухлявим свiтлом
зруйнований порiг, а на покрiвлю чомусь вилазить Варчук, i кущ жита
злякано вiдхиляється вбiк. I вся хата вiдхиляється; вiдкривається новий
будинок на камiнному пiдмурку з великими голубими очима, як в Югини.
XX
Селянський сход велетенським роєм сколихнувся на майданi i,
розбиваючись на дрiбнi рої, з гулом потiк у позазiлюванi вулички.
Недокипiлi суперечки розгорялися з новою силою, i в розмову встрявали
навiть тi селяни, що за все життя на сходi чи зборах i звуку не проронили.
Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цiлину, пiднiмала
державнi дiла.
- Хлiб! Хлiб!
Це слово дихало живою нивою, розсiвалося, як перший посiв, засновувало
усi вулицi; за ним розкривалося напружене трудове життя країни, воно
проростало новою силою, пiднiмалося заводами пiд синiм небом, ставало
танками на хмурiм кордонi.
Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрiнь,
освiжила селянськi душi, i зараз щоденнi чiпкi турботи подалися назад,
даючи дорогу свiжим сходам.
Куркулi i їхнi пiдголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними,
грубими чи пiсними, напiвмолитовними словами хотiли приглушити, притоптати
цi сходи: бо то великий неспокiй, коли дядько починає думати не про свою
латку, зарiбок, позичку, а про ширшi дiла. Краплинами отрути закапали
ворожi поголоски, зiтхання, поганенький, вичавлений смiшок.
Легко кiлькома камiнчиками скаламутити степову криничку, але озерну
хвилю не зiб'є навiть одичалий табун; легко кинути сумнiв у самотню душу
селянина, особливо коли вiн гнеться в куркульському дворi, просячи за
вiдробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнiв брудною порхалкою
розсипається бiля нiг колективу, наснаженого бiльшовицькою вiрою. Цiєї
рiзницi не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
I коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який
раз надоїдливим джмелем прогудiв, що хлiб у цьому роцi не вродив, то
мовчазний полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора з перебiльшеним подивом
глянув на нього:
- То, кажете, i у вас не вродив?
- А хiба я що? Луччий за всiх? - нахмурився Заятчук.
- Та нi, я не кажу, що ви луччий за всiх. Це всi знають. Кого не
попитай.
Гурт селян вибухнув смiхом.
- Так його, Мироне Петровичу, бо вiн увесь вiк прибiднюється.
- А червiнцями глечики понабивав.
- Позеленiли в землi.
- Нi рублика, нi рублика нема! - гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв
завзятий регiт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся вiн,
вiдкинувся назад, шукаючи спiвчуття, але скрiзь розцвiтали заволоженi,
неначе росою налитi веселi очi.
- I хлiба в тебе нi пудика нема? - уже насiдав Мирон Петрович на
Заятчука.
- Нi пудика, нi пудика! - ослiплений злiстю дукач не помiчав, яким
стало обличчя у полiсовщика.
- Нема?
- Нема!
- I не брешеш?
- Щоб мене грiм серед чистого поля вбив, - стояв окремо вiд селян,
б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався
вираз непевностi й ненавистi.
- Хлопцi, ходiмо зараз в городище. Там золота яма нiяк нас дочекатися
не може, - рiшучий, приземистий Пiдiпрнгора обернувся до селян. - Я думав,
що пiсля такого сходу покається дехто, а воно - вовк вовком i здохне.
Рука Заятчука сповзла з грудей. На мiцно стиснутих кулаках вигорбились
кiстлявi лiнiї суглобiв. Пригнувшись i забруднивши вулицю матерщиною,
осатанiлий дукач метнувся на полiсовщика.
Але "хлопцi" - молодi й лiтнi селяни та парубки - по-дiловому на льоту
перехопили Заятчука, так само мовчки по-дiловому з розгону перекинули його
через плiт в город i, не оглядаючись, пiшли назад до сiльради.
Через хвилину на городi затрiщала сердита жiноча скоромовка:
- Бач, обжерся i чужi городи прийшов толочити, щоб тобi пусто було. Ану
забирайся звiдцiля, бо я тобi усю бороду вискубу, так вискубу, що й жiнка
не пiзнає...
Пересмiюючися, селяни оглянулися назад. На городi, як п'яний,
похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала
розлютована господиня.
Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: "Коли
Заятчук закопав зерно в городищi, значить i його рiдня десь поблизу
вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у лiси... Куди, чортовi
дукачi, позашивалися..."
На ганку сiльради селян зустрiв здивований виконавець Кость
Пiвторацький, невеличкий, жовтолиций чоловiк з голубими вицвiлими очима i
слiпучими, як дзеркало, зубами.
- От тобi й двадцять: iще на сходi не наговорилися!? Мироне Петровичу,
чи не в главнi оратори мiтите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не
знаю, чи витримає вас трибуна?
- А хай тобi голова за трибуну не болить. Вона тiльки пустомолотних не
терпить, - спокiйно вiдповiв Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану
люльку. - Товариш Савченко в сiльрадi?
- Нема.
- А Мiрошниченко?
- Теж нема. Один я на господарствi залишився.
- Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко i Мiрошниченко?
- На поле iз созiвцями пiшли.
- Iз созiвцями?
- Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созiвцям. Ото куркулi
переполох закачають.
- Яке урочище?
- Горбок.
- Знають, куди пiти. То найкраща земля, - обернувшись, дiловито
повiдомив Мирон Петрович, так, начеб односельцi й не знали цього. - Пiшли
й ми туди!
Селяни сколихнулися, їхнi тiнi велетенським клубком покотилися по
рiзьблених тiнях дерев.
Кость Пiвторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись
назад, зупинився у ваганнi; потiм метнувся бiгцем до сiльради, поспiхом
замкнув її i самотньою завзятою горошинкою покотився до тiсного гурту.
Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлiбина, пiдносився горбок.
Невеличкий гурток созiвцiв, мовчазний од хвилювання, якось обережно
пiднявся з левади на поле, i Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись,
бачив, як навколо мiнилися людськi переживання.
Напруженi густi думи скибами влягалися на обвiтрених чолах. Здивовання,
внутрiшнє прояснення i тiнi сумнiву перемежовувалися на стриманих,
потрiсканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкi
затвердiлi плечi, i люди ставали вищими.
Мiрошниченко ухопив цю деталь, i на устах його затремтiла хороша
усмiшка: як добре, коли земля не згинає, а пiдносить людей. Про це вiн
шепнув Iвану Тимофiйовичу, i той, свiтлiючи, кивнув головою, а потiм теж
пошепки сказав:
- Двадцятий рiк пригадую. Перший розподiл.
- Тепер дiла в нас ширше пiдуть...
- Вiрно, - з пiвслова зрозумiв його Iван Тимофiйович i чогось праву
руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебiг пульсуючий перестук.
- Переживаєш, Iване Тимофiйовичу? - торкнувся плечем його плеча Павло
Михайлович.
Високий, по-юнацькому стрункий i увесь обсипаний сивиною, вiн здавався
i найстарiшим i наймолодшим помiж людьми. Тiльки чуб i промiнцi зморщок
навколо очей старили його. Мiрошниченковi не раз навiть здавалося, що з
роками молодшає їхнiй секретар, особливо коли виступає на зборах,
пленумах, нарадах. I слова у Савченка завжди були молодi, напористi i
мiцнi, як веснянi води.
- Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднiшнього дня навiть
подумати не мiг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царинi, щоб
менше мороки було... Як ви самi про горбок згадали?
Савченко засмiявся:
- Така вже у нас в районi нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо
соз, то збираємося разом на нараду - голова райземвiддiлу, голова
райвиконкому, старший агроном... Значить, не помилилися?
- От аби тiльки нам увесь горбок перехватити, бо сусiдство з куркульнею
- нiж у спину. Посiви витравлять, витолочать... - обiзвався Степан Кушнiр.
- Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комiтетом незаможних селян.
До соцiалiзму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими рiками
протiкає... Це нам усiм товариш Сталiн сказав: "Головне полягає в тому,
щоб будувати соцiалiзм разом з селянством, неодмiнно разом з селянством i
неодмiнно пiд керiвництвом робiтничого класу..." А горбок - це вашi першi
кроки. Хвилюючi, незабутнi, як для матерi першi кроки дитини: за ними
починається справжнiй рiст угору...
Позаду залишився холодок долини, i зараз плесо доспiлої червоної гречки
рiвномiрно, як людина у снi, дихало теплом i спокоєм. Пiднялися ще вище.
- Ось ваша земля, товаришi! - ясним поглядом окинув селян Савченко. -
Берiть її. Змiнюйте. Оновлюйте. %
I созiвцi, мовчазнi, споважнiлi, так тепер оглядали поле, наче вперше
побачили його; воно уже ставало їхнiм хлiбом i плоттю; на ньому вже не
стогнали заробiтчанськими косами окоренiлi злиднi, а розкривався iнший,
iще непiзнаний, але надiйний свiт. Iще й тривога ворушилася на днi душi, а
очi добрiли, ставали вологими од пiдсвiдомих сподiвань i надiй.
"Такими вологими, добрими стають очi в селян, коли вони на захмелiлiй
нивi пiднiмають на руки, мов дитину, перший снiп", - в душi усмiхнувся
Савченко, слiдкуючи i за селянами i за надвечiрнiм полем.
Свiт сонця уже блякнув на росах, i вони, скидаючись мальками, бралися
надвечiрньою задумою - синiли, мов розбризканi ягоди голубницi. I земля
синiла, напинаючи над собою веселi паруси рухливого неба. Дивним квiтом
розцвiтав вiнок небосхилу, i в прозорому повiтрi колисковою пiснею
гойдався вiдгомiн рiки.
- Землемiра б нам тепер, - пiдiйшов до Павла Михайловича Бондар.
- А може трохи зачекаємо? - допитливо заiскрилися звуженi в сяйвi
зморщок очi.
- Чому? - здивувався i насторожився Бондар.
- Не терпиться?
- Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останнi днi
дотягуєш. По цiй землi я тiльки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в
господарi виходжу. З людьми. Та ще в якi господарi! Тому i тримається мiй
терпець на останнiй павутинцi.
- Почекай, Iване Тимофiйовичу, ще кiлька днiв, поки реманент i конi
отримаєте.
- Ну, це само собою... - жвавiше промовив Бондар, rt
- А тимчасом, - звернувся Павло Михайлович до созiвцiв, - про свої
резерви подумайте. Скореняйтесь мiцнiше. Хай кожен спочатку хоч одного
селянина, найближчого товариша, перетягне на свiй бiк. Треба на макiвку
горбка - все поле брати для созу.
- Постараємося, Павле Михайловичу, - першим обiзвався Мiрошниченко. -
Сусiдничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.
- Е, не кажiть менi, i болота для них, значить, шкода. В Майданi
Соболiвському, знаю, комунари з плавнiв такий урожай гребуть, - завзято
виступив наперед Варивон.
- Звiдки ж ти знаєш? - ледве стримуючись од смiху, запитав Iван
Тимофiйович.
- Як звiдки? - спочатку хотiв обуритись Варивон, але вчасно
спохватився. - Багато людей про це говорять.
- А треба, щоб усi говорили, знали; щоб нове, як з води, пiднiмалося
перед людськими очима, - уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.
- I я так увесь час думав... Усiм парубкам i сусiдам порозказував, -
перехвалив себе Варивон, а Iван Тимофiйович, чмихнувши, одвернувся вiд
нього.
З долини табуном курiпок випорхнуло кiлька жiночих постатей.
- Дiвчата спiшать до нас! - пiдвiвся навшпиньки Варивон.
- Та нi. Нашi баби! - здивовано промовив Степан Кушнiр. - Тiльки твоєї,
Iване Тимофiйовичу, нема.
- То й добре: менше репету буде, - занепокоєно дивиться вниз Iван
Тимофiйович. - Видно, пiдстроїли усякi елементи. Гляди, ще така баталiя
почнеться!
- Менi здається, жiнки миролюбно настроєнi. Не йдуть, а пливуть, -
весело покосився Мiрошниченко на Бондаря.
- Знаємо цих плаваючих лебедiв, - заперечливо захитав головою i стишив
голос. - Як осоромлять нас перед товаришем Савченком... Ну нiде вiд них не
укриєшся. Свириде Яковлевичу, перепинимо їх? Може, трохи полум'я зiб'ємо.
- Не варто, - пильно стежив за жiнками Свирид Яковлевич. - Полум'я у
них, здається, ясне.
- Чи не жарко нам стане вiд нього?
Жiнки пiдiйшли до межi, нiяково зупинилися, привiтались i освiтили
чоловiкiв поглядами, переповненими сподiвань. Цю мить надовго запам'ятав
Iван Тимофiйович, в душi дякуючи i з захопленням стежачи за невеликим
гуртком. "Це пiдмога наша".
Зразу ж голови, запнутi кольоровими хустками, зачаровано, наче
соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподiвану землю.
- Як дiвчата, грають очима, - нахилився Варивон до Бондаря.
- Зараз вони заграють, - пообiцяв Iван Тимофiйович, але сам ледве не
смiявся.
Струнка чорноока Ольга Вiкторiвна, дружина Кушнiра, перша напалася на
чоловiка:
- Нiчого сказати, теж менi активiсти - iдуть землю вибирати, а жiнкам
хоч би слово... - владно i насмiшкувато дивиться на Степана.
- Каюсь, каюся, жiнко, - розвiв руками Кушнiр.
- Бачу, як ти каєшся. Безсовiсний!
- Авжеж, безсовiснi.
- Де це видано, де це чувано, щоб вiд жiнок...
- Хитруни!
- Я дома своєму нахитрую!
- Почалися дебати, - всмiхаючись, махнув рукою Iван Тимофiйович, i жаль
ворухнувся, що дома його чекає не добрий усмiх, а гризня.
- Та ми збирались вам сказати...
- Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
- Так їх, так їх, - посмiхаючись, кидає Павло Михайлович. - Хай не
забувають своїх дружин.
I якось зразу смiх переплiвся з жартами та вдавано не-вдоволеним
бурмотiнням жiнок. Великi слова про землю переснувалися з iншими,
значущими, надiйними, i незабаром чоловiки та їхнi дружини, як у
молодостi, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкi,
напрацьованi руки надiйно притримували жiнок, i тi молодiли, бралися тихим
надвечiрнiм рум'янцем.
Сонце саме черкнулося рухливого плеса i велично вiдбилося на кожнiй
хвилi. Тепер уже десятки сонць котилися через усю рiку до самого берега,
де бiля нового дубка стояли селяни з жiнками.
На великому човнi помiстилися усi созiвцi, ловлячи кожне слово Павла
Михайловича.
Вiн сидiв на провi[5], обличчям до людей, задуманий i сивий, як
голуб... Здається, зовсiм недавно на засланнi, в далекому Сибiру, отак
спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолi i в гнилому пуховi порубаних,
розтрiпаних мотузкiв, якими конопатив щойно вирубанi, звiльненi з льоду
кораблi... Навiть прибережнi дерева, здалося, загудiли напруженими
парусами.
Велике життя, мов два рукави однiєї рiчки, єднало минуле з сьогоднiшнiм
i пробивалося вперед. I немолодий, посiчений зморшками чоловiк хвилювався,
як в молодостi, хвилюються... Це не якась чергова промова легковажного
оратора, зовнi блискуча чи легковiсна, з роєм полови над миршавим
струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серцi, стати на
озброєннi в непримиреннiй боротьбi, закрасуватися в крапнистiй творчiй
роботi. Вагу слова Савченко знав: вiн мав щастя слухати Ленiна в
сiмнадцятому роцi; вiн бачив Ленiна таким, яким його викарбувала у вiках
сама iсторiя.
Як зачарованi, слухали Савченка селяни. Недовiрливий скептицизм, чiпка,
устояна обережнiсть, вироблена нелегким життям, розтоплювались, i навiть
м'якшали крутi бiлки очей.
...Убогi, скривдженi, задичавленi нивки, до пiвсмертi зашморгнутi
жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межi, пiднiмалися вгору
i, кружляючи, вливалися потоками в широкi, могутнi лани. Як обстрiпанi
хмари, зникали чорнi, прогнилi плями бiдняцьких халуп, а за ними брудними
старцями вiдходили в безвiсть нестатки, злиднi i голод. Стрiмкi крила
нового села пiднiмалися в легке небо, видiлялися рельєфно i так близько,
як тiльки буває в прозору осiнню годину. Саме щастя раннiми ранками
виходило з людьми на поля, спiвало колосом, обсновувало далечiнь димками
тракторiв.
I зараз усе привiлля, неначе весiльнi гостi, пiдiйшло до селян: з круч
спустилися золотi зернистi ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне
небо, до човна наблизились добрi спiвучi лiси, i густа рiка бiля самого
берега стрiляла рибою, кружляла гомiнкими островами птицi.
Жiнки якось непомiтно тiснiше пiдбивалися до чоловiкiв, не зводячи
проясненого погляду з Савченка, вiрячи й не вiрячи, що таке можуть зробити
їхнi, до м'яса потрiсканi руки.
- Павле Михайловичу, i це не казка? - зiтханням вирвалося з грудей
Ольги Вiкторiвни.
- Це наш прийдешнiй день. Вiн кращий вiд казки.
- Чи дiждемось його?
- Як уже не робили ми, а тiльки з хлiба на воду перебивалися. Кожна
зернина тiєю кров'ю набрякла.
- Невже прийде таке життя? - знову радiсним, здивованим зiтханням
вирвалося в дружини Кушнiра.
- Прийде, Ольго Вiкторiвно. Так партiя бiльшовикiв хоче. Вона завжди з
нами.
- То спасибi їй, - низько поклонилась схвильована жiнка i з докором
промовила до чоловiка: - I ти хотiв таке слово затаїти вiд нас! Як тобi не
стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?
- Помилився, помилився, стара. I сам не думав, що так слово може
пройняти.
- Не думав. Тобi ж сказано: це слово партiї...
- В цей час з кручi почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов
Мирон Петрович Пiдiпригора.
- Хто вони? - запитав Павло Михайлович.
- Бiдняки.
- Середняки.
- Правильнi люди.
- Значить, це вашi люди, сила ваша. Не одривайте своє життя вiд неї. На
свiй бiк перетягуйте її.
А сила з шумом i гомоном завзято котилася блискавицею стежки, i вже
незабаром невистачало навколо човнiв, щоб вмiстити її...
Увечерi, коли синi потоки туманiв понатiкали в усi долини, на охололий
горбок пiднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сiроманець, самотньо, вбираючи
голову в плечi, пiдiйшов до гречки. Нагнувся до землi, помереженої свiжими
глибокими слiдами; з ненавистю обвiв очима усi чотири сторони свiту I
застиг у роздумi, обличчям до села. Воно, як розсiяним зерном,
переливалося, мерехтiло вогниками, нерозгаданими i тривожними.
Недалеко мелодiйно перегукнулися курiпки, i Сафрон з несподiванки
здригнувся, похолов. I тiльки страх сповз, як недалеко зашелестiли чиїсь
кроки.
- Кого там лиха година носить?! - гукнув i сам здивувався: не було в
голосi тiєї сили, що була ще до сьогоднiшнього дня.
Ступнув крок уперед i послизнувся на зарошенiй межi. Коли вже земля
вислизала з-пiд нiг, побачив якусь темну постать. Прожогом пiдвiвся,
затрусився. В цей час з-за хмари просковзнув мiсяць, i недалеко вiд
Сафрона затремтiла холодна згорблена тiнь одинокої грушi-дички...
XXI
Цi днi пропливали неначе в непроглядному туманi. Глухий неспокiй Дмитро
хотiв заглушити працею, недосипав ночей i на довгастому брунатному чолi
поруч вляглися упертiсть i тiнi, ще бiльше притьмарюючи блиск чорних очей.
Був мовчазний i часто недочував материної мови. Над перенiссям двома
дорiдними колосами сходилися темнорусi, з iскорками золота брови, а нижче
їхнього стику залягла коротка глибока зморшка.
Робота горiла в ширококостих руках. Аж перелякалась Докiя, коли вiн,
трохи сутулячись, пустив човном розмашистi грабки у виспiлий овес. Ручку
зайняв широку - на пiвтора покосу - i пiшов напролом, за кожним помахом
пiдбираючи пахуче пiвколо срiбного стебла.
Трiщав овес пiд косою, наче хто його запалив знизу, перехилявся на
зубчасту колиску i, вiдкинутий, слався рiвно розстеленим сувоєм.
Зупиниться Дмитро, вiйне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в
поле срiбний перелив, i знову нависає тiнню над сполоханими дзвониками.
Двiчi пройшов довгi гони, не спираючись на кiсся.
- Та хiба ж так можна робити, сину? - пiдiйшла з перевеслом до нього.
- Про що ви говорите? - не розумiючи, пiдвiв брови вгору, а коса
затрiпотiла в стеблi, мов блискавиця помiж хмарами.
- Перервешся. I скотина вiдпочинок повинна мати.
- Он ви про що! Не перервуся - ви мене двожильним родили, - понуро
усмiхнувся, i знову затрiщало поле, i покотилися на землю останнi сльози з
низьких цурпалкiв ще живого стебла.
Безмiрна далечiнь лежить перед косарем, оповита рожевим туманом, що
наближається до нього, наляканий сонцем.
Осторонь, наче з вiкiв, випливає зелений Великий шлях, шумить розлогими
липами, що чули на своєму вiку пiснi Кармалюка i Котовського, Щорса i
Боженка; далеко помiж садiв з долини випливає невелике село i вклоняється
тобi велика дорога. Десь за вибалком обзивається коса косi, як серце
серцю, i знову стихає на високiй прозорiй нотi.
З мокрого лоба вiдкинув довгий чуб, долонею провiв понад бровами, i
знову голубi очi засяяли в кипучому затiнку колосся. Одним помахом
пiдрiзав двi волошки, i вони злякано затремтiли на холодному покосi.
Що його тепер гризло? Вiн i сам не мiг дiбрати. Чогось невловимого було
жаль, чи то пройдених рокiв, чи тої любовi, що тiльки серце роз'ятрила,
вгорнула попелом, з-пiд якого i жару не видно. А може, знову прийшло те
напiвзабуте дороге чуття?.. Дурницi! Не мiг вiн зразу покохати Югину:
бачив кращих за неї, красивiшi дiвчата заглядали йому в очi i не знаходили
того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Пiсля першого
кохання, коли однi наослiп вiддаються любовним хвилям i закручуються в
гарячому чи теплому, щирому чи пiдробленому круговоротi, мало вiдрiзняючи
животворнi струменi вiд каламутi, а iншi тугiше замикаються в собi, неначе
скойка, - вiн став суворим, вимогливим до себе й iнших.
"Дiвчина повинна бути чиста, як у веснянiй водi скупана, щоб нiякої
тiнi не лягло мiж мною i нею, бо тiнь ту не винесеш з серця, не присиплеш
пiском. Не посаг, а честь красить молоду".
Не мало вiдшумiло, утекло до моря води од тих незабутнiх днiв. Щоденна
робота вiд ранку до вечора - завзята, як перший грiм, або гаряча, важка,
мов спраглi жнива, робота до болю в усьому тiлi - втихомирювала його,
давала розраду. I, наче зерно в засiку, лежали в серцi Дмитра невисiянi
чуття. I ось тепер невiдома тривога заповзала в сховок. Хотiв заглушити її
знову-таки працею.
Не для багатства так ревно робив Дмитро. Вiн любив поле, як син любить
матiр, вiн, здавалось, навiть вiдчував, як проростає зерно в землi; ходив
дивитися за кiлька верстов на першi сходи, радiючи i вболiваючи над своєю
невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зеленi хвилi -
серце. I нерiдко тепер в суворому селянському колi робiт вiн знаходив щось
нове, розказане газетами, як умiв, розширяв те коло - чи привезеним з
Вiнницi новим зерном, чи прочитаною агрономiчною книгою. А зимою з любов'ю
майстрував такi скринi, столи, що аж смiялося дерево, оживаючи в мiцних,
умiлих руках.
Смачно шархає коса, i краплинка поту злiтає з брови. Знов засвiтилися
блакитнi очi i згасли в покосi.
- Добре косиш, господарю. - Бiля межi стоїть Гриць, схрестивши руки на
держаку габель.
Мiж ним i Дмитром тече смуга непрокошеного вiвса.
- Доброго здоров'я, парубче, - спирається на кiсся. - Куди поспiшаєш?
- Та Варчуковi йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.
- Найняв тебе?
- Треба ж яку копiйчину пiдробити. Проклятуща хата останнi жили
висотує. Куди не кинь - тiльки однi руки.
- Оженитись думаєш?
- Не без того. Баба нездужає, а, звiсно, без господинi яке наше дiло.
Так що з жiнкою краще - хай пособляє. Бажалося б якось iз злиднiв вибитися
i не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
"З Югиною одружиться, - ловить себе, що заздрить Григорiю. - Ну й хай -
погуляємо на весiллi. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен грiш
обкипить". - I вiн чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани