Страница:
темнi пагорби чорнолiсся i з пiвсотнi хат, що, прищулюючись до рiвних
вулиць, перелякано бiгли в долину.
Першi пострiли злилися з грiзним рокотом, а коли грiм затих,
приглушивши гостре сприйняття звукiв, стрiлянина стала схожою на частi
виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось i вiдчуття небезпеки,
неначе грозова нiч мала силу захистити натомлене, прохололе тiло од кулi i
смертi.
Яскравий свiт блискавицi вiдiрвав од села криву смугу чорних постатей,
що бiгли з гвинтiвками наперевiс до рiчки. Але партизани випередили
ворога. Люто кидаючись в чорнi хвилi, вони вирвались на другий берег, i
кулемет Федора Черевика розiрвав, вiдкинув назад рухливу смугу, а потiм
притиснув її до землi. Нiна i собi побiгла за партизанами. Вимокла до
рубчика, перепливаючи рiку, i, закрутивши вузлом на потилицi обважнiлi
коси, кинулась навздогiн за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей,
то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тiло, короткими вилясками
торкаючись нiг, стрiляло плаття, i вуха, налитi водою, туго процiджували
гомiн бою. Вона бачила перед собою нiч, де причаївся ворог, той столапий
ворог, що вбив її матiр, хоче убити її, усе, що близьке й найдорожче їй.
Без гвинтiвки, з голими руками, дiвчина бiгла назустрiч бою. Хтось
ойкнув, i в мерехтливому сяйвi вона побачила невисоку постать партизана,
що похитнувся, зупинився на лузi i обома руками притис до грудей
гвинтiвку. Коли вона добiгла до молодого, з напiвдитячими рисами воїна,
вiн уже лежав на прим'ятiй травi. Iз грудей i руки iще шипiла, стишуючись,
кров; темнi потрiсканi уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому
наївнi очi всмiхалися здивовано-жалiсною усмiшкою i, здавалось, розтавали,
як розтає на сонцi молода крига.
- Нiно, Нiно, це ти? - попробував i не змiг пiдвестися. Вiд цього
усмiшка його стала ще бiльш жалiсною, а в свiтлих очах сколихнулася вперта
сила. - Передаси матерi, що загинув у боях за Батькiвщину, за Сталiна...
Документи передаси. Документи - вони у мене... Чуєш, Нiночко, сестричко?..
- Ти ще виживеш, Петре, - ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.
- Нi, - примружився. - Я вже холону, умираю. Прощавай, Нiно. Поцiлуй
мене. Iще нi одна дiвчина не цiлувала мене... Ти ж сестричка моя.
Рука упала з грудей, побiльшала чорна пляма навколо серця, тiло,
розводячи траву, ставало довшим i зрештою, пiсля короткого зiтхання,
несподiвано завмерло. Наступний спалах блискавицi покрученою лiнiєю
засвiтився в очах, але уже не здригнулись повiки, не затремтiли чорнi
нерухомi вiї.
Охоплена жахом, неспинним натиском слiз i непохитною мiццю, вона забула
заплющити очi партизановi, схопила гвинтiвку i, на ходу заряджаючи її,
кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. I пiсля першого пострiлу, що
боляче обiзвався в плечi, розум почав контролювати думки i рухи. Око,
наближаючись до темних постатей, що вже обернулись назад до хат, в
безперестанних спалахах швидко вибирало хитку цiль, пальцi тiсно
охоплювали затвор i курок.
Ударив ядерний крапчастий дощ. Вiн зашумiв по травi, за-шкварчав по
нагрiтiй дорозi i змiшався з дiвочими сльозами. Партизани повернули назад,
i розгарячений боєм Тур мало не налетiв на дiвчину.
- Нiно, це ти?
- Я, товаришу комiсар, - голос її став чомусь винуватий, а гвинтiвка
заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докiр, але
нехай попробують у неї забрати зброю - самому комiсару не вiддасть.
"I не має вiн права забрати", - самiй стало досадно на себе, що
заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.
- Хто ж тебе у бiй посилав?
- Сама пiшла, - твердiше промовляє, перекидає гвинтiвку на плече,
мiцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремiнь.
- Молодець, дiвчино, - погладив невеликою рукою по мокрих дiвочих
косах. - Спасибi тобi! - I вiд цих простих слiв скочується з плечей Нiни
частина непомiрного тягаря i болю, начеб їх змиває цей ядерний прямий дощ.
В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка i
навперемiжку понесли до розвихреного лiсу, що, немов велетенський лiхтар,
освiтлювався зсередини синьою грозою.
На свiтанку їх перейняла варта загону iменi Ленiна, i незабаром
оброслi, худi, почорнiлi i голоднi партизани кинулись в мiцнi обiйми
товаришiв. В наспiх викопаних землянках затрiщали сухi дрова, запарувала
на мокрих тiлах одежа, блискавично зникала їжа i на запалих щоках сiяла
радiсть.
Пiсля перших невiдкладних турбот Созiнов знайшов Нiну в землянцi
Соломiї i спочатку не пiзнав милого обличчя. Воно, просвiтлюючись
жовтизною i голубiнню, стало бiльш довгастим, загострився нiс, а смiливi
сiрi очi стали тепер сумовитими. Потрiскались до кровi неяркi губи,
куточки їх опустилися вниз. Не змiнився тiльки розмах крилатих брiв i
гордовитий дiвочий стан.
Ледве помiтною усмiшкою зустрiла Созiнова, i вiн зразу зрозумiв, що
тепер їй нiчого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як
образу, зневагу до пам'ятi матерi. Навiть здоровкаючись, не затримав
зайвої хвильки її руку, тiльки очi зразу ж потьмарились, видаючи усi
почуття.
- Як, Нiно, влаштувалася? - запитав, сiдаючи на кругляк.
- Умовила Соломiю, що будемо разом у пiдривнiй групi. З здивованням
помiтив незвичну твердiсть у спiвучому голосi Созiнову не хотiлося б, щоб
його кохана стала пiдривником, але водночас був радий, що горе не зломило,
а змiцнило її. Тому став ближчий i зрозумiлiший новий вираз в її сумовитих
великих очах.
- Добре. Нехай щастить тобi на новiй дорозi, - вийшов iз землянки,
почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарнiла, змучена дiвчина.
"Уляжеться горе - i молодiсть вiзьме своє. Тiльки твердiсть погляду
залишиться довiку", - наперед угадував, якою буде Нiна пiсля того, як
зарубцюється душевна рана.
XXXV
Дмитро прокидається вiд холоду i болючого безупинного стукоту в головi,
начеб там невидимi ковалi гупають важкими молотами. Хоче пiдвестися, але
тiло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим i болючим. Над
ним коливається узорчаста листва дубiв, десь позаду ковзнувся промiнь -
посвiтлiла зелень i заграли роси. Раптом, затемняючи свiтло, нахиляється
осмiхнене блiде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено
рухаються губи, але Дмитро з жахом розумiє, що вiн нiчого не чує.
Переборюючи нестихаючий бiль, вiн ворухнув головою, однак - жодного звуку.
Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що вiн онiмiв i оглух, так
приголомшує його, що вiн на мить заплющує очi, а потiм всiм тiлом робить
надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути iз себе страшне
зацiпенiння. Пiдвiвся навколiшки, але невiдома сила кинула його на землю.
I знову пiдвiвся, i знову упав.
Недосяжне небо слiпить його очi, вони наливаються дикою впертiстю i
злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, i вiн, стримуючи Дмитра, щось
швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже нiщо не
може втихомирити непокiрної вдачi. Страшним ривком виривається iз обiймiв
Слюсаря i, почуваючи, як розповзається обважнiле болюче тiло, трiщать i
ломляться костi, пiдводиться прямо назустрiч сонцевi i летить у чорну i
холодну безвiсть.
Прийшовши до пам'ятi, бачить пiдстаркувате добре лице з клинцюватою
напiврудою, напiвсивою борiдкою.
"Лiкар", - догадується i впивається очима в папiрець. Великими лiтерами
на ньому старанно виведено:
"Товаришу Горицвiт, не хвилюйтеся. У вас повiтряна контузiя i поранено
ногу. Говорити i чути будете. Побiльше спокою. Бережiть себе. Лiкар
Булгаков".
I враз це просте, з типово росiйськими рисами лице стає незмiрно
прекрасним i дорогим. Одними очима вiн дякує лiкаревi, i тепла повiнь, що
заливає Дмитра, зменшує болi i стукiт в головi.
"А може тiльки заспокоює мене?" - майнула жахлива думка. Стиснулося
серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолi,
роздвоєному товстою поперечною веною. Уважне око лiкаря зразу помiтило
змiну виразу, добре примружилось у м'якiй сiтчатцi припухлих зморщок. I
знову рука простягнула папiрця:
"Усе буде добре. Чуєте ви, ведмiдь упертий".
I цi слова викликають щось подiбне до усмiшки на вимученому, зведеному
судорогою обличчi Дмитра.
Через кiлька днiв, лежачи на освiтленiй сонцем галявинi, вiн побачив,
як iз лiсу вийшов невисокий стрункий партизан i зупинився недалеко вiд
лiкаря. Щось було знайоме i в ходi, i в рисах обличчя.
"Невже це Шевчик?" - раптовий здогад осiнив Дмитра, i вiн напружує зiр,
щоб краще розглянути мiцно пiдiбрану постать. "Еге ж, це вiн".
Але як змiнився Григорiй! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко
запалi очi обвелися темними смугами, виразнi зморшки окреслили невеликий
рот.
"Немало, Григорiю, ти горя хильнув", - iз жалем подумав, не спускаючи
подобрiлих очей з його зосередженого i смiливого обличчя. Пригадав смерть
Софiї та дiтей, згадав i свою сiм'ю i важко зiтхнув.
Григорiй зрозумiв, що робиться на душi у Дмитра, i пiдiйшов до нього,
опустився на колiна, обережно мiцною рукою доторкнувся до розслабленої
припухлої руки.
Лiкар знову подав папiрець, i Дмитро кiлька разiв прочитав: "Вiн
врятував i вас, i ваших друзiв".
Погляди Григорiя i Дмитра зустрiлися. I це була зустрiч не давно
минулої молодостi, а важких загартованих рокiв, рокiв найтяжчих
випробувань, що спопелили усю дрiб'язковiсть душi, поглибили чуття,
навчили серце незмiрно любити свою землю i людей. Вони обоє не змогли б
розповiсти про свої чуття, але допитливому оковi про них говорили i їхнi
безмовнi погляди, i ледве помiтне здригання уст, i той добрий спокiй, що
розм'якшував обличчя Григорiю i зменшував бiль Дмитровi.
Отак вони знову стали друзями.
Через два тижнi Дмитро поволi, заїкаючись, почав говорити, а потiм
вiдклало праве вухо, i з якою жадiбнiстю i болем вiн слухав розповiдi
Пантелiя Жолудя, що також був контужений, але легше, Олекси Слюсаря та
скупе слово Лазорка Iванця! Тiльки їх чотирьох i встиг врятувати Григорiй
Шевчик, що став командиром пiсля героїчної смертi Федоренка.
- Нацiоналiсти, сукини сини, вбили, - розповiдав Дмитровi. - Iз
оточення ми з боями вийшли до так званого "дистрикту Галiцiї" i попали в
друге оточення - бандерiвське. Довелося пiти на хитрiсть - об'явили, що ми
загiн батька Федора, i подалися знову на Подiлля Коли ж розгромили
фашистiв у двох районних центрах, "щирi" зрозумiли, що то дiє партизанська
рука, i кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх... Уявляєш собi, в
одному бою я стрiвся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати
його... Одужуй скорiше, - i, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до
розбухлої руки Горицвiта.
XXXVI
Дмитро, опираючись на палицю, поволi вийшов до лiсового озера. Тихо
шумiв шершавий вузлуватий очерет, на водi пишно розцвiлися бiлоснiжнi
лiлеї; в округлi м'ясистi заслонки листу купав билися мальки i кидалися
врозтiч, коли з глибини блискавично злiтала довга тiнь крапчастої щуки.
Бiгли i зникали у зелених берегах пухнастi хмари; зiрчастi плетива
горiхiв, оповитi диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками,
i тривожний чаїний плач злiтав над розквiтлим осоконем.
Поруч, на прогалинi, що колись оралася, засiвалася, тепер пiднявся
високий гостролистий пирiй, жовтiла щiльно притуленим суцвiттям наперсткiв
терпка пижма i осипалось похилене колосся здичавiлого жита
"Скоро засiємо тебе, ниво! - усмiхнувся, пригадуючи схвильованi слова
Григорiя про подiї на Бiлгородсько-Курськiй дузi. - Україну вже
звiльняють. Україну!"
Хотiлося ще раз на самотi пережити це радiсне повiдомлення Хотiлося
скорiше зовсiм одужати, знову кинутися в бої, пiти назустрiч своїй великiй
армiї. Вiрилось, що доживе вiн до того дня, коли вся його земля, вiльна i
щаслива, пiдiйметься з попелу i руїн, iще в стократ дорожча i могутнiша, i
на здичавiлому полi закрасується золотий колос, i в нових хатах загоряться
вогники щастя, i в щасливих батькiв народяться щасливi дiти.
При згадцi про дiтей тяжко занило серце. Скiльки вiн думав-передумав
про свою сiм'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнiм, як Григорiй
Шевчик, кидала Дмитра у холодний пiт.
"А живе чоловiк. I як ворога громить! - майнув перед очима образ
Григорiя. - Iншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе iз
каменя збитий".
Повага i приязнь Дмитра усе бiльше зростали, коли вiн знайомився з
бойовою роботою загону Григорiя. А пiдривна група, яку очолював iнженер
Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано - на висадження
мосту стiльки-то треба, на водокачку - стiльки-то.
"А ми не вмiли шанувати добро. На одну школу двiстi кiлограмiв
вгатили".
Зацiкавило i рiшення про покарання. Партизановi, що чимсь проштрафився,
доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.
Все вище i вище з-за лiсу пiдводилося сонце, натягуючи помiж деревами
золотi кросна, виплiтаючи на землi плямистi тiнi. Знову пригадалося дороге
повiдомлення, i добре стало на душi, немовби отой гарматний грiм уже
перекинувся сюди, в безмежнi простори Подiлля.
- Товаришу командире, покуштуйте яблук! - до нього, обнявшись,
пiдходили розчервонiлi од смiху нерозлучнi друзi: Олекса Слюсар, Пантелiй
Жолудь i Лазорко Iванець.
Уже кiлька разiв, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим
загоном. I Григорiй тiльки головою похитував:
- Коли в тебе, Дмитре, всi такi партизани, то з ними можна землю
перевернути.
- Не хочу перевертати. Хай собi i далi крутиться навколо сонця, -
несподiвано вiн ставав задуманим. Тихо продовжував: - Так, всi такi...
були...
Пантелiй звернувся до Дмитра:
- Товаришу командире, надумалися ми в районi забрати собi машини -
надокучило пiшки ходити, невигiдно: i ноги болять, i чоботи рвуться.
Вiдпустiть на добре дiло.
- Як думаєш напад зробити? - зацiкавлено поглянув у одверте, смiливе
обличчя парубка з димчастосизими очима.
- Думаю узяти з собою кiлька шоферiв, переодягнутися всiм у полiцейську
форму i вдень пiти у мiсто. Дiйдемо до полiцiї, знiмемо вартових i зразу в
гараж - вiн коло самої полiцiї стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, -
ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовнiше - несподiванка ..
Для вас легкову постараюсь добути.
- З командиром загону говорив?
- Говорив. Погоджується. Дає нам шоферiв.
- Що ж, рушайте. Коли невдачею повiє - не зав'язуйте бою. Зразу ж
назад. Як на добре пiде - не забудьте горючого захопити. Згарячу можете
вискочити без нiчого.
- От i добре, товаришу командире. Хочеться живiшого дiла, - пiдводиться
з землi рослий мiцний парубок, i вся його постать дихає безмежною силою i
завзяттям.
Обнявшись, усi троє пiшли вузькою, ледве помiтною стежкою у лiс, i
незабаром широкий розложистий спiв сколихнувся над споконвiчними шумами,
посилився луною над озером:
Хай гримить земля пiснями
В цей крилатий гордий час.
Слово Сталiна мiж нами,
Воля Сталiна мiж нас.
XXXVII
В недiлю по курнiй широкiй дорозi, обсадженiй молодими тополями, iшли i
зрiдка їхали люди в мiсто на ярмарок. Як змiнилися, помарнiли i обносилися
вони за цi роки! Знову груба десятка, зiткана на саморобних ткацьких
станках, про якi уже й забуло село, покрила намучене тiло. До нiг були
прив'язанi чорнi потворнi галошi, зробленi з гумових камер. На жiнках
парусили негнучкi спiдницi, пошитi iз рябого захисного брезенту.
Коли на дорогу вийшла невелика група полiцаїв, поблискуючи
нiкельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко вiд
мiста полiцаї зупинили двi пiдводи з дебелими кабанниками i наказали їхати
до полiцiї.
- Пани полiцейськi! У нас, казав же ж той, документи всi є, - рудовусий
кабанник, часто клiпаючи вiями, почав виймати iз пазухи ремiнного
бумажника.
- Документи в полiцiї покажеш! - строго обрiзав кремезний полiцай.
- Пани полiцейськi. На бiса... тьфу, нащо, казав же ж той, нам та
полiцiя здалася! Ми люди простi. Випийте за наше здоров'я, а ми собi з
богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко i нам не
гiрко, - простягнув волохату руку з акуратно складеними "українськими"
карбованцями.
- Так ти що, душа твоя тринадцята, пiдкупити нас хочеш!? За такi дiла
знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! - закричав на кабанника, i
той злякано принишк, поспiшно кладучи в пазуху неслухняними пальцями грошi
i документи.
Хтось iз полiцаїв не витримав, весело пирхнув, i кремезний косо
подивився на нього, ледве i собi стримуючи усмiшку. Вiд засмученого, проте
допитливого ока кабанника не сховався прихований посмiх.
"Напевно мало дав. Видать, хабарники, бiльше хочуть". Вiн зашушукався з
iншими кабанниками, i незабаром засмальцьованi папiрцi iз товстих пальцiв
переходили в його руку, i вiн навмисне довго перелiчував грошi, скоса
поглядаючи на своїх веселих охоронникiв.
Бiля мiста їх перепинила варта.
- Куди товар вiдправляєте?
- До добрих покупцiв.
- Пiдходящий?
- Серединка наполовинку. Грошей повнi пазухи везуть.
- Пощастило вам.
- Аякже! Дав бог копiїчку, ну, а чорт дасть дiрочку. Погуляємо добре. -
Зареготалися всi, i кабанник зовсiм повеселiшав: вiдкупимось, казав же ж
той, вони випити не дурнi.
I коли рушили пiдводи, вiн змовннцьки почав коситися на кремезного. Той
i собi пiдморгнув йому, а недалеко вiд полiцiї прошепотiв:
- Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвiр'ї. Через п'ять хвилин
поїдете собi на ярмарок.
- Спасибi, пане полiцаю, - розтягнув рот в широку посмiшку.
- Носи на здоров'я.
Пiдводи в'їхали в двiр полiцiї Вартовий, стоячи на ганку, лiниво
подивився на звичну картину i не ворухнувся iз мiсця, але коли полiцаї
увiйшли в гараж - занепокоївся:
- Хто там порядкує? - насторожено гукнув.
- Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш - свої. Привезли тобi
подарунки, - поволi пiдiйшов Пантелiй Жолудь iз Олексою Слюсарем до
полiцая. - Начальник ваш у себе?
- В кабiнетi сидить.
- Скажи, що приїхали до нього iз важним пакетом, - утомлено позiхнув
Пантелiй i пучкою перехрестив рота.
- Зараз скажу.
I тiльки повернувся служака до дверей, як всю утому i повагу змело з
партизана. Одним помахом вiн мертвою хваткою охопив голову вартового, i
той безсило вдарився тiм'ям в дуже плече Пантелiя Зв'язаного, з забитим
ротом полiцая Пантелiй поклав бiля схiдцiв, а сам з автоматом напоготовi
став недалеко вiд дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт
покотила до ворiт, i Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв - утiкайте
швидше, побiг до гаража. Вiн iще встиг викинути на грузовик мотоцикл i на
ходу скочив у кузов.
З будинку полiцiї уже бiжать полiцаї, i Пантелiй, спираючись лiктем на
кабiну, б'є довгою чергою в розгублену напiвбеззбройну отару, що зразу ж
розсипається по всiх закутках подвiр'я.
Машини, пiдскакуючи, на повнiм ходу мчать по вибоїстому бруковi,
обминають пiдводи з кабанниками, якi з усiєї сили перiщать батогами коней,
i Пантелiй, смiючись, весело кидає їм:
- Спасибi, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.
Але тим, видно, не до ярмарку - женуть коней подалi вiд базарної площi
i зникають за крутим поворотом...
На узлiссi заправили машини, закурили.
- Дамо, хлопцi, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого
доброго, нападуть на слiд i наваляться до нас у загiн, як снiг на голову.
Даремно цю витiвку не попустять. Чи як ви думаєте? - допитливо поглянув на
партизанiв Пантелiй.
- Можна й круга дати, - погодилися. Чому було не погодитися пiсля
доброго нападу? - Дорогу ж добре знаєш?
- З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! - вийняв iз рота
люльку.
- Ти й до своєї дiвчини з зав'язаними очима ходив? - поцiкавився
Слюсар.
- Нi, вона у мене така красива, як весна, - погляду не одведеш.
Партизани усмiхнулися, думаючи, що Пантелiй знову щось вигадає, але вiн
неждано, задушевним голосом, наче зiтхаючи, промовив:
- Ех, i дiвчину ж викохав я, хлопцi! Кiнчиться вiйна - приїдете до мене
i самi побачите, яке щастя може припасти чоловiковi. При нiй я навiть на
горiлку дивлюсь як на ворога клятого... Ну, поїхали, час! - легко скочив у
кабiну першої машини.
Глухими, лише тiльки йому вiдомими лiсовими дорогами повiв Пантелiй
невелику колону. Вiра у своє вiйськове щастя глибоко укоренилася в душi
партизана. Але це була не слiпа вiра. Кожен напад вiн ретельно
обмiрковував, обираючи своїми супутниками несподiванiсть i смiливiсть, що
переходили межi ймовiрного.
"Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А
ми воюємо по-партизанськи - значить, мало не по-науковому, а iнодi й вище.
Тут злились i наука, i догадка, i наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!" -
любив повторяти в гуртi своїх товаришiв.
Тепер його потягнуло у тi лiси, де почав партизанити. Хотiлося хоч
одним оком глянути на старий табiр, згадати минулi бойовi днi i водночас
захопити кiлька авiабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так
сильно, як тягне птаха в рiдне гнiздо, i в пам'ятi перебирав хвилюючi
картини, що одна за одною пропливали, огорненi живим сяйвом широкого
серця, зiгрiтi щирим теплом молодостi. Незабутнє йому яскравiше уявлялося
на вiддалi, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину
боїв i випробувань лише блискавично вбирає у себе розрiзненi картини,
несистематизовано кидає в глибiнь пережитого. А згодом вони випливали
несподiвано, неначе промитi грозовим дощем. Так на вiддалi, згодом, нам
стає дорожчим i дитинство, i молодiсть, i першi зустрiчi, i друзi. Так
згадки про сонячний весняний промiнь i перший пролiсок огрiвають i радують
нас у зимовi днi.
Надвечiр Пантелiй побачив тi лiси, окремi дерева, повз якi не раз
проходив, якими не раз милувався. Ось i дуб стоїть, розбитий грозою,
почорнiлий в серединi, а не засихає - на вузлуватих гiлках шумує жилаве
рiзьблене листя, жовтiють точенi жолудi, знаходить притулок спiвуче
птаство. Обережно спускає машину в яр i завмирає од несподiванки:
насупроти нього, цiлячись iз автомата, стоїть Степан Синиця.
- Степане! Це ти?! - скакує на землю i бiжить назустрiч молодому
партизановi.
- Пантелiю Iвановичу! Звiдки ви? Де ж?.. А ми вже думали... -
розгублено i радiсно свiтиться чорне обличчя Степана. - Дмитро Тимофiйович
живий?
- Живий, Степане! - пiдбiгає Слюсар. - Звiдки ж ти тут узявся?
- Всi нашi загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлiсся
- фашисти старi мiсця облили якоюсь рiдиною, що палить живе тiло. Варич
був схопився за вичинену шкiру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу
загасив. Чисто шкура обгорiла. Мучиться хлопець. Лiкар каже, що мiсяцiв
два поноситься з раною.
- Значить, усе з'єднання тут?
- Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били,
били, а потiм ще й в Бузi топили. Iван Васильович такий план виробив, що
його зразу ж, майже без поправок, затвердив пiдпiльний обком. Товариш
Савченко теж брав участь у боях.
Партизани з Степаном пiшли до табору. Пантелiй з насолодою слухав усi
новини, узнав, що тут i Югина, i Андрiй, i Ольга, i сам собою не мiг
нахвалитися в душi, що заскочив у яр.
"Як зрадiє Дмитро Тимофiйович, коли привезу йому таку звiстку, - i
усмiхнувся, уявляючи радiсть свого командира. - їй-право, ти, Пантелiю,
молодець..."
Чим ближче вiн пiдходив до табору, тим бiльше зустрiчав знайомих
партизанiв, обнiмався, цiлувався, жартував i обростав живим рухливим
коловоротом.
- Пантелiю, це ти!? - здивовано застиг на мить дiд Хмара, що саме
сокирою тесав деревину.
- Нi, не я, дiду Хмаро.
- Звiдки ж тебе принесло?
- Iз того свiту, дiду, iз самого раю. Ви ще не знаєте мене!
- А як там жити, в раю?
- I не питайте: погано. Горiлки не дають, самогонку не гонять, пива
нема, курити люльки не можна - голови в янголiв дуже тендiтнi, вiд диму
зразу ж мiгрень нападає.
- Що то воно за хвороба?
- Це спочатку одна половина голови болить, потiм друга, а далi обидвi
разом.
- Ну, здоров, здоров, - пiдходить дiд з сокирою в руцi i автоматом за
плечем.
- Здрастуйте, дiду, - мiцно стискають один одного в обiймах. - Еге, у
вас, видать, сила до ста рокiв буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте?
- Так це правда, що Дмитро Тимофiйович живий?
- Правда. Привезу вам його в повнiй бойовiй готовностi. Ви ще не знаєте
мене!
- Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелiю, i не стрiнемось.
- Дiду, а горiлкою почастуєте? За таку новину я б з-пiд землi дiстав
би.
- Ой, чiпок нещасний.
- Хiба чiпок буває нещасним?
Недалеко вiд землянок Тур, Пiдвисоцький i кiлька партизанiв пораються
бiля вiдкручених частин сорокасемимiлiметрових гармат, що були на
пiдiрваних нiмецьких танках i броневиках. На землi лежать лафети, стволи,
замки. Бiля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а
невдалiк од неї, у ровику, лежать невеликi довгастi тiла снарядiв.
- Товаришу комiсар, прибув у ваше розпорядження! - молодцювате,
по-вiйськовому дає честь i завмирає, не спускаючи радiсно смiхотливих очей
iз невеличкої рухливої постатi Тура.
"Менi добре, дiла iдуть хороше, i тепер всiм партизанам повинно бути
прекрасно, - неначе говорить усе обличчя Пантелiя. Вiн щиро здивувався б,
якби почув, що зараз може бути в кого досада. - Як так? Ми фашиста б'ємо,
Червона Армiя уже визволяє Україну, скоро хiба так заживемо на вiльнiй
землi? Тому й грiх журитися, бо все йде правильно, як часи".
I не знав Пантелiй, що в цей саме час каральна група СД на широкому
сiльському майданi вiшала його матiр i сестру.
Навiть сльози не проронила перед стратою Вiра Жолудь. Зосереджена i
побiлiла, пiднялася на помiст, великi чоловiчi руки приклала до грудей i
твердо промовила до односельчан:
"Прощавайте, люди. А зустрiнеться хто з Пантелiєм, передайте останнє
моє слово: - Бий, сину, фашистiв, до останку їх винищуй!"
* * *
Вночi Пантелiй Жолудь з друзями на машинах влетiв у своє село.
Пролунали першi пострiли, на вишцi засвiтилися трасуючi кулi. Бiля
управи, де тепер розташувалися карателi, злетiли ракети, i їхнє свiтло
тьмяно окреслило двоповерхову школу i пожежну башту. На повнiм ходу
вискочили машини на майдан, i Пантелiй першу бронебiйно-запальну кулю
вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистовi, i
переляканий чужинський голос, пiднiмаючись над гуркотом не-виключених
вулиць, перелякано бiгли в долину.
Першi пострiли злилися з грiзним рокотом, а коли грiм затих,
приглушивши гостре сприйняття звукiв, стрiлянина стала схожою на частi
виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось i вiдчуття небезпеки,
неначе грозова нiч мала силу захистити натомлене, прохололе тiло од кулi i
смертi.
Яскравий свiт блискавицi вiдiрвав од села криву смугу чорних постатей,
що бiгли з гвинтiвками наперевiс до рiчки. Але партизани випередили
ворога. Люто кидаючись в чорнi хвилi, вони вирвались на другий берег, i
кулемет Федора Черевика розiрвав, вiдкинув назад рухливу смугу, а потiм
притиснув її до землi. Нiна i собi побiгла за партизанами. Вимокла до
рубчика, перепливаючи рiку, i, закрутивши вузлом на потилицi обважнiлi
коси, кинулась навздогiн за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей,
то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тiло, короткими вилясками
торкаючись нiг, стрiляло плаття, i вуха, налитi водою, туго процiджували
гомiн бою. Вона бачила перед собою нiч, де причаївся ворог, той столапий
ворог, що вбив її матiр, хоче убити її, усе, що близьке й найдорожче їй.
Без гвинтiвки, з голими руками, дiвчина бiгла назустрiч бою. Хтось
ойкнув, i в мерехтливому сяйвi вона побачила невисоку постать партизана,
що похитнувся, зупинився на лузi i обома руками притис до грудей
гвинтiвку. Коли вона добiгла до молодого, з напiвдитячими рисами воїна,
вiн уже лежав на прим'ятiй травi. Iз грудей i руки iще шипiла, стишуючись,
кров; темнi потрiсканi уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому
наївнi очi всмiхалися здивовано-жалiсною усмiшкою i, здавалось, розтавали,
як розтає на сонцi молода крига.
- Нiно, Нiно, це ти? - попробував i не змiг пiдвестися. Вiд цього
усмiшка його стала ще бiльш жалiсною, а в свiтлих очах сколихнулася вперта
сила. - Передаси матерi, що загинув у боях за Батькiвщину, за Сталiна...
Документи передаси. Документи - вони у мене... Чуєш, Нiночко, сестричко?..
- Ти ще виживеш, Петре, - ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.
- Нi, - примружився. - Я вже холону, умираю. Прощавай, Нiно. Поцiлуй
мене. Iще нi одна дiвчина не цiлувала мене... Ти ж сестричка моя.
Рука упала з грудей, побiльшала чорна пляма навколо серця, тiло,
розводячи траву, ставало довшим i зрештою, пiсля короткого зiтхання,
несподiвано завмерло. Наступний спалах блискавицi покрученою лiнiєю
засвiтився в очах, але уже не здригнулись повiки, не затремтiли чорнi
нерухомi вiї.
Охоплена жахом, неспинним натиском слiз i непохитною мiццю, вона забула
заплющити очi партизановi, схопила гвинтiвку i, на ходу заряджаючи її,
кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. I пiсля першого пострiлу, що
боляче обiзвався в плечi, розум почав контролювати думки i рухи. Око,
наближаючись до темних постатей, що вже обернулись назад до хат, в
безперестанних спалахах швидко вибирало хитку цiль, пальцi тiсно
охоплювали затвор i курок.
Ударив ядерний крапчастий дощ. Вiн зашумiв по травi, за-шкварчав по
нагрiтiй дорозi i змiшався з дiвочими сльозами. Партизани повернули назад,
i розгарячений боєм Тур мало не налетiв на дiвчину.
- Нiно, це ти?
- Я, товаришу комiсар, - голос її став чомусь винуватий, а гвинтiвка
заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докiр, але
нехай попробують у неї забрати зброю - самому комiсару не вiддасть.
"I не має вiн права забрати", - самiй стало досадно на себе, що
заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.
- Хто ж тебе у бiй посилав?
- Сама пiшла, - твердiше промовляє, перекидає гвинтiвку на плече,
мiцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремiнь.
- Молодець, дiвчино, - погладив невеликою рукою по мокрих дiвочих
косах. - Спасибi тобi! - I вiд цих простих слiв скочується з плечей Нiни
частина непомiрного тягаря i болю, начеб їх змиває цей ядерний прямий дощ.
В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка i
навперемiжку понесли до розвихреного лiсу, що, немов велетенський лiхтар,
освiтлювався зсередини синьою грозою.
На свiтанку їх перейняла варта загону iменi Ленiна, i незабаром
оброслi, худi, почорнiлi i голоднi партизани кинулись в мiцнi обiйми
товаришiв. В наспiх викопаних землянках затрiщали сухi дрова, запарувала
на мокрих тiлах одежа, блискавично зникала їжа i на запалих щоках сiяла
радiсть.
Пiсля перших невiдкладних турбот Созiнов знайшов Нiну в землянцi
Соломiї i спочатку не пiзнав милого обличчя. Воно, просвiтлюючись
жовтизною i голубiнню, стало бiльш довгастим, загострився нiс, а смiливi
сiрi очi стали тепер сумовитими. Потрiскались до кровi неяркi губи,
куточки їх опустилися вниз. Не змiнився тiльки розмах крилатих брiв i
гордовитий дiвочий стан.
Ледве помiтною усмiшкою зустрiла Созiнова, i вiн зразу зрозумiв, що
тепер їй нiчого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як
образу, зневагу до пам'ятi матерi. Навiть здоровкаючись, не затримав
зайвої хвильки її руку, тiльки очi зразу ж потьмарились, видаючи усi
почуття.
- Як, Нiно, влаштувалася? - запитав, сiдаючи на кругляк.
- Умовила Соломiю, що будемо разом у пiдривнiй групi. З здивованням
помiтив незвичну твердiсть у спiвучому голосi Созiнову не хотiлося б, щоб
його кохана стала пiдривником, але водночас був радий, що горе не зломило,
а змiцнило її. Тому став ближчий i зрозумiлiший новий вираз в її сумовитих
великих очах.
- Добре. Нехай щастить тобi на новiй дорозi, - вийшов iз землянки,
почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарнiла, змучена дiвчина.
"Уляжеться горе - i молодiсть вiзьме своє. Тiльки твердiсть погляду
залишиться довiку", - наперед угадував, якою буде Нiна пiсля того, як
зарубцюється душевна рана.
XXXV
Дмитро прокидається вiд холоду i болючого безупинного стукоту в головi,
начеб там невидимi ковалi гупають важкими молотами. Хоче пiдвестися, але
тiло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим i болючим. Над
ним коливається узорчаста листва дубiв, десь позаду ковзнувся промiнь -
посвiтлiла зелень i заграли роси. Раптом, затемняючи свiтло, нахиляється
осмiхнене блiде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено
рухаються губи, але Дмитро з жахом розумiє, що вiн нiчого не чує.
Переборюючи нестихаючий бiль, вiн ворухнув головою, однак - жодного звуку.
Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що вiн онiмiв i оглух, так
приголомшує його, що вiн на мить заплющує очi, а потiм всiм тiлом робить
надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути iз себе страшне
зацiпенiння. Пiдвiвся навколiшки, але невiдома сила кинула його на землю.
I знову пiдвiвся, i знову упав.
Недосяжне небо слiпить його очi, вони наливаються дикою впертiстю i
злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, i вiн, стримуючи Дмитра, щось
швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже нiщо не
може втихомирити непокiрної вдачi. Страшним ривком виривається iз обiймiв
Слюсаря i, почуваючи, як розповзається обважнiле болюче тiло, трiщать i
ломляться костi, пiдводиться прямо назустрiч сонцевi i летить у чорну i
холодну безвiсть.
Прийшовши до пам'ятi, бачить пiдстаркувате добре лице з клинцюватою
напiврудою, напiвсивою борiдкою.
"Лiкар", - догадується i впивається очима в папiрець. Великими лiтерами
на ньому старанно виведено:
"Товаришу Горицвiт, не хвилюйтеся. У вас повiтряна контузiя i поранено
ногу. Говорити i чути будете. Побiльше спокою. Бережiть себе. Лiкар
Булгаков".
I враз це просте, з типово росiйськими рисами лице стає незмiрно
прекрасним i дорогим. Одними очима вiн дякує лiкаревi, i тепла повiнь, що
заливає Дмитра, зменшує болi i стукiт в головi.
"А може тiльки заспокоює мене?" - майнула жахлива думка. Стиснулося
серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолi,
роздвоєному товстою поперечною веною. Уважне око лiкаря зразу помiтило
змiну виразу, добре примружилось у м'якiй сiтчатцi припухлих зморщок. I
знову рука простягнула папiрця:
"Усе буде добре. Чуєте ви, ведмiдь упертий".
I цi слова викликають щось подiбне до усмiшки на вимученому, зведеному
судорогою обличчi Дмитра.
Через кiлька днiв, лежачи на освiтленiй сонцем галявинi, вiн побачив,
як iз лiсу вийшов невисокий стрункий партизан i зупинився недалеко вiд
лiкаря. Щось було знайоме i в ходi, i в рисах обличчя.
"Невже це Шевчик?" - раптовий здогад осiнив Дмитра, i вiн напружує зiр,
щоб краще розглянути мiцно пiдiбрану постать. "Еге ж, це вiн".
Але як змiнився Григорiй! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко
запалi очi обвелися темними смугами, виразнi зморшки окреслили невеликий
рот.
"Немало, Григорiю, ти горя хильнув", - iз жалем подумав, не спускаючи
подобрiлих очей з його зосередженого i смiливого обличчя. Пригадав смерть
Софiї та дiтей, згадав i свою сiм'ю i важко зiтхнув.
Григорiй зрозумiв, що робиться на душi у Дмитра, i пiдiйшов до нього,
опустився на колiна, обережно мiцною рукою доторкнувся до розслабленої
припухлої руки.
Лiкар знову подав папiрець, i Дмитро кiлька разiв прочитав: "Вiн
врятував i вас, i ваших друзiв".
Погляди Григорiя i Дмитра зустрiлися. I це була зустрiч не давно
минулої молодостi, а важких загартованих рокiв, рокiв найтяжчих
випробувань, що спопелили усю дрiб'язковiсть душi, поглибили чуття,
навчили серце незмiрно любити свою землю i людей. Вони обоє не змогли б
розповiсти про свої чуття, але допитливому оковi про них говорили i їхнi
безмовнi погляди, i ледве помiтне здригання уст, i той добрий спокiй, що
розм'якшував обличчя Григорiю i зменшував бiль Дмитровi.
Отак вони знову стали друзями.
Через два тижнi Дмитро поволi, заїкаючись, почав говорити, а потiм
вiдклало праве вухо, i з якою жадiбнiстю i болем вiн слухав розповiдi
Пантелiя Жолудя, що також був контужений, але легше, Олекси Слюсаря та
скупе слово Лазорка Iванця! Тiльки їх чотирьох i встиг врятувати Григорiй
Шевчик, що став командиром пiсля героїчної смертi Федоренка.
- Нацiоналiсти, сукини сини, вбили, - розповiдав Дмитровi. - Iз
оточення ми з боями вийшли до так званого "дистрикту Галiцiї" i попали в
друге оточення - бандерiвське. Довелося пiти на хитрiсть - об'явили, що ми
загiн батька Федора, i подалися знову на Подiлля Коли ж розгромили
фашистiв у двох районних центрах, "щирi" зрозумiли, що то дiє партизанська
рука, i кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх... Уявляєш собi, в
одному бою я стрiвся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати
його... Одужуй скорiше, - i, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до
розбухлої руки Горицвiта.
XXXVI
Дмитро, опираючись на палицю, поволi вийшов до лiсового озера. Тихо
шумiв шершавий вузлуватий очерет, на водi пишно розцвiлися бiлоснiжнi
лiлеї; в округлi м'ясистi заслонки листу купав билися мальки i кидалися
врозтiч, коли з глибини блискавично злiтала довга тiнь крапчастої щуки.
Бiгли i зникали у зелених берегах пухнастi хмари; зiрчастi плетива
горiхiв, оповитi диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками,
i тривожний чаїний плач злiтав над розквiтлим осоконем.
Поруч, на прогалинi, що колись оралася, засiвалася, тепер пiднявся
високий гостролистий пирiй, жовтiла щiльно притуленим суцвiттям наперсткiв
терпка пижма i осипалось похилене колосся здичавiлого жита
"Скоро засiємо тебе, ниво! - усмiхнувся, пригадуючи схвильованi слова
Григорiя про подiї на Бiлгородсько-Курськiй дузi. - Україну вже
звiльняють. Україну!"
Хотiлося ще раз на самотi пережити це радiсне повiдомлення Хотiлося
скорiше зовсiм одужати, знову кинутися в бої, пiти назустрiч своїй великiй
армiї. Вiрилось, що доживе вiн до того дня, коли вся його земля, вiльна i
щаслива, пiдiйметься з попелу i руїн, iще в стократ дорожча i могутнiша, i
на здичавiлому полi закрасується золотий колос, i в нових хатах загоряться
вогники щастя, i в щасливих батькiв народяться щасливi дiти.
При згадцi про дiтей тяжко занило серце. Скiльки вiн думав-передумав
про свою сiм'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнiм, як Григорiй
Шевчик, кидала Дмитра у холодний пiт.
"А живе чоловiк. I як ворога громить! - майнув перед очима образ
Григорiя. - Iншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе iз
каменя збитий".
Повага i приязнь Дмитра усе бiльше зростали, коли вiн знайомився з
бойовою роботою загону Григорiя. А пiдривна група, яку очолював iнженер
Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано - на висадження
мосту стiльки-то треба, на водокачку - стiльки-то.
"А ми не вмiли шанувати добро. На одну школу двiстi кiлограмiв
вгатили".
Зацiкавило i рiшення про покарання. Партизановi, що чимсь проштрафився,
доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.
Все вище i вище з-за лiсу пiдводилося сонце, натягуючи помiж деревами
золотi кросна, виплiтаючи на землi плямистi тiнi. Знову пригадалося дороге
повiдомлення, i добре стало на душi, немовби отой гарматний грiм уже
перекинувся сюди, в безмежнi простори Подiлля.
- Товаришу командире, покуштуйте яблук! - до нього, обнявшись,
пiдходили розчервонiлi од смiху нерозлучнi друзi: Олекса Слюсар, Пантелiй
Жолудь i Лазорко Iванець.
Уже кiлька разiв, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим
загоном. I Григорiй тiльки головою похитував:
- Коли в тебе, Дмитре, всi такi партизани, то з ними можна землю
перевернути.
- Не хочу перевертати. Хай собi i далi крутиться навколо сонця, -
несподiвано вiн ставав задуманим. Тихо продовжував: - Так, всi такi...
були...
Пантелiй звернувся до Дмитра:
- Товаришу командире, надумалися ми в районi забрати собi машини -
надокучило пiшки ходити, невигiдно: i ноги болять, i чоботи рвуться.
Вiдпустiть на добре дiло.
- Як думаєш напад зробити? - зацiкавлено поглянув у одверте, смiливе
обличчя парубка з димчастосизими очима.
- Думаю узяти з собою кiлька шоферiв, переодягнутися всiм у полiцейську
форму i вдень пiти у мiсто. Дiйдемо до полiцiї, знiмемо вартових i зразу в
гараж - вiн коло самої полiцiї стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, -
ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовнiше - несподiванка ..
Для вас легкову постараюсь добути.
- З командиром загону говорив?
- Говорив. Погоджується. Дає нам шоферiв.
- Що ж, рушайте. Коли невдачею повiє - не зав'язуйте бою. Зразу ж
назад. Як на добре пiде - не забудьте горючого захопити. Згарячу можете
вискочити без нiчого.
- От i добре, товаришу командире. Хочеться живiшого дiла, - пiдводиться
з землi рослий мiцний парубок, i вся його постать дихає безмежною силою i
завзяттям.
Обнявшись, усi троє пiшли вузькою, ледве помiтною стежкою у лiс, i
незабаром широкий розложистий спiв сколихнувся над споконвiчними шумами,
посилився луною над озером:
Хай гримить земля пiснями
В цей крилатий гордий час.
Слово Сталiна мiж нами,
Воля Сталiна мiж нас.
XXXVII
В недiлю по курнiй широкiй дорозi, обсадженiй молодими тополями, iшли i
зрiдка їхали люди в мiсто на ярмарок. Як змiнилися, помарнiли i обносилися
вони за цi роки! Знову груба десятка, зiткана на саморобних ткацьких
станках, про якi уже й забуло село, покрила намучене тiло. До нiг були
прив'язанi чорнi потворнi галошi, зробленi з гумових камер. На жiнках
парусили негнучкi спiдницi, пошитi iз рябого захисного брезенту.
Коли на дорогу вийшла невелика група полiцаїв, поблискуючи
нiкельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко вiд
мiста полiцаї зупинили двi пiдводи з дебелими кабанниками i наказали їхати
до полiцiї.
- Пани полiцейськi! У нас, казав же ж той, документи всi є, - рудовусий
кабанник, часто клiпаючи вiями, почав виймати iз пазухи ремiнного
бумажника.
- Документи в полiцiї покажеш! - строго обрiзав кремезний полiцай.
- Пани полiцейськi. На бiса... тьфу, нащо, казав же ж той, нам та
полiцiя здалася! Ми люди простi. Випийте за наше здоров'я, а ми собi з
богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко i нам не
гiрко, - простягнув волохату руку з акуратно складеними "українськими"
карбованцями.
- Так ти що, душа твоя тринадцята, пiдкупити нас хочеш!? За такi дiла
знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! - закричав на кабанника, i
той злякано принишк, поспiшно кладучи в пазуху неслухняними пальцями грошi
i документи.
Хтось iз полiцаїв не витримав, весело пирхнув, i кремезний косо
подивився на нього, ледве i собi стримуючи усмiшку. Вiд засмученого, проте
допитливого ока кабанника не сховався прихований посмiх.
"Напевно мало дав. Видать, хабарники, бiльше хочуть". Вiн зашушукався з
iншими кабанниками, i незабаром засмальцьованi папiрцi iз товстих пальцiв
переходили в його руку, i вiн навмисне довго перелiчував грошi, скоса
поглядаючи на своїх веселих охоронникiв.
Бiля мiста їх перепинила варта.
- Куди товар вiдправляєте?
- До добрих покупцiв.
- Пiдходящий?
- Серединка наполовинку. Грошей повнi пазухи везуть.
- Пощастило вам.
- Аякже! Дав бог копiїчку, ну, а чорт дасть дiрочку. Погуляємо добре. -
Зареготалися всi, i кабанник зовсiм повеселiшав: вiдкупимось, казав же ж
той, вони випити не дурнi.
I коли рушили пiдводи, вiн змовннцьки почав коситися на кремезного. Той
i собi пiдморгнув йому, а недалеко вiд полiцiї прошепотiв:
- Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвiр'ї. Через п'ять хвилин
поїдете собi на ярмарок.
- Спасибi, пане полiцаю, - розтягнув рот в широку посмiшку.
- Носи на здоров'я.
Пiдводи в'їхали в двiр полiцiї Вартовий, стоячи на ганку, лiниво
подивився на звичну картину i не ворухнувся iз мiсця, але коли полiцаї
увiйшли в гараж - занепокоївся:
- Хто там порядкує? - насторожено гукнув.
- Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш - свої. Привезли тобi
подарунки, - поволi пiдiйшов Пантелiй Жолудь iз Олексою Слюсарем до
полiцая. - Начальник ваш у себе?
- В кабiнетi сидить.
- Скажи, що приїхали до нього iз важним пакетом, - утомлено позiхнув
Пантелiй i пучкою перехрестив рота.
- Зараз скажу.
I тiльки повернувся служака до дверей, як всю утому i повагу змело з
партизана. Одним помахом вiн мертвою хваткою охопив голову вартового, i
той безсило вдарився тiм'ям в дуже плече Пантелiя Зв'язаного, з забитим
ротом полiцая Пантелiй поклав бiля схiдцiв, а сам з автоматом напоготовi
став недалеко вiд дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт
покотила до ворiт, i Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв - утiкайте
швидше, побiг до гаража. Вiн iще встиг викинути на грузовик мотоцикл i на
ходу скочив у кузов.
З будинку полiцiї уже бiжать полiцаї, i Пантелiй, спираючись лiктем на
кабiну, б'є довгою чергою в розгублену напiвбеззбройну отару, що зразу ж
розсипається по всiх закутках подвiр'я.
Машини, пiдскакуючи, на повнiм ходу мчать по вибоїстому бруковi,
обминають пiдводи з кабанниками, якi з усiєї сили перiщать батогами коней,
i Пантелiй, смiючись, весело кидає їм:
- Спасибi, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.
Але тим, видно, не до ярмарку - женуть коней подалi вiд базарної площi
i зникають за крутим поворотом...
На узлiссi заправили машини, закурили.
- Дамо, хлопцi, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого
доброго, нападуть на слiд i наваляться до нас у загiн, як снiг на голову.
Даремно цю витiвку не попустять. Чи як ви думаєте? - допитливо поглянув на
партизанiв Пантелiй.
- Можна й круга дати, - погодилися. Чому було не погодитися пiсля
доброго нападу? - Дорогу ж добре знаєш?
- З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! - вийняв iз рота
люльку.
- Ти й до своєї дiвчини з зав'язаними очима ходив? - поцiкавився
Слюсар.
- Нi, вона у мене така красива, як весна, - погляду не одведеш.
Партизани усмiхнулися, думаючи, що Пантелiй знову щось вигадає, але вiн
неждано, задушевним голосом, наче зiтхаючи, промовив:
- Ех, i дiвчину ж викохав я, хлопцi! Кiнчиться вiйна - приїдете до мене
i самi побачите, яке щастя може припасти чоловiковi. При нiй я навiть на
горiлку дивлюсь як на ворога клятого... Ну, поїхали, час! - легко скочив у
кабiну першої машини.
Глухими, лише тiльки йому вiдомими лiсовими дорогами повiв Пантелiй
невелику колону. Вiра у своє вiйськове щастя глибоко укоренилася в душi
партизана. Але це була не слiпа вiра. Кожен напад вiн ретельно
обмiрковував, обираючи своїми супутниками несподiванiсть i смiливiсть, що
переходили межi ймовiрного.
"Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А
ми воюємо по-партизанськи - значить, мало не по-науковому, а iнодi й вище.
Тут злились i наука, i догадка, i наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!" -
любив повторяти в гуртi своїх товаришiв.
Тепер його потягнуло у тi лiси, де почав партизанити. Хотiлося хоч
одним оком глянути на старий табiр, згадати минулi бойовi днi i водночас
захопити кiлька авiабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так
сильно, як тягне птаха в рiдне гнiздо, i в пам'ятi перебирав хвилюючi
картини, що одна за одною пропливали, огорненi живим сяйвом широкого
серця, зiгрiтi щирим теплом молодостi. Незабутнє йому яскравiше уявлялося
на вiддалi, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину
боїв i випробувань лише блискавично вбирає у себе розрiзненi картини,
несистематизовано кидає в глибiнь пережитого. А згодом вони випливали
несподiвано, неначе промитi грозовим дощем. Так на вiддалi, згодом, нам
стає дорожчим i дитинство, i молодiсть, i першi зустрiчi, i друзi. Так
згадки про сонячний весняний промiнь i перший пролiсок огрiвають i радують
нас у зимовi днi.
Надвечiр Пантелiй побачив тi лiси, окремi дерева, повз якi не раз
проходив, якими не раз милувався. Ось i дуб стоїть, розбитий грозою,
почорнiлий в серединi, а не засихає - на вузлуватих гiлках шумує жилаве
рiзьблене листя, жовтiють точенi жолудi, знаходить притулок спiвуче
птаство. Обережно спускає машину в яр i завмирає од несподiванки:
насупроти нього, цiлячись iз автомата, стоїть Степан Синиця.
- Степане! Це ти?! - скакує на землю i бiжить назустрiч молодому
партизановi.
- Пантелiю Iвановичу! Звiдки ви? Де ж?.. А ми вже думали... -
розгублено i радiсно свiтиться чорне обличчя Степана. - Дмитро Тимофiйович
живий?
- Живий, Степане! - пiдбiгає Слюсар. - Звiдки ж ти тут узявся?
- Всi нашi загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлiсся
- фашисти старi мiсця облили якоюсь рiдиною, що палить живе тiло. Варич
був схопився за вичинену шкiру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу
загасив. Чисто шкура обгорiла. Мучиться хлопець. Лiкар каже, що мiсяцiв
два поноситься з раною.
- Значить, усе з'єднання тут?
- Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били,
били, а потiм ще й в Бузi топили. Iван Васильович такий план виробив, що
його зразу ж, майже без поправок, затвердив пiдпiльний обком. Товариш
Савченко теж брав участь у боях.
Партизани з Степаном пiшли до табору. Пантелiй з насолодою слухав усi
новини, узнав, що тут i Югина, i Андрiй, i Ольга, i сам собою не мiг
нахвалитися в душi, що заскочив у яр.
"Як зрадiє Дмитро Тимофiйович, коли привезу йому таку звiстку, - i
усмiхнувся, уявляючи радiсть свого командира. - їй-право, ти, Пантелiю,
молодець..."
Чим ближче вiн пiдходив до табору, тим бiльше зустрiчав знайомих
партизанiв, обнiмався, цiлувався, жартував i обростав живим рухливим
коловоротом.
- Пантелiю, це ти!? - здивовано застиг на мить дiд Хмара, що саме
сокирою тесав деревину.
- Нi, не я, дiду Хмаро.
- Звiдки ж тебе принесло?
- Iз того свiту, дiду, iз самого раю. Ви ще не знаєте мене!
- А як там жити, в раю?
- I не питайте: погано. Горiлки не дають, самогонку не гонять, пива
нема, курити люльки не можна - голови в янголiв дуже тендiтнi, вiд диму
зразу ж мiгрень нападає.
- Що то воно за хвороба?
- Це спочатку одна половина голови болить, потiм друга, а далi обидвi
разом.
- Ну, здоров, здоров, - пiдходить дiд з сокирою в руцi i автоматом за
плечем.
- Здрастуйте, дiду, - мiцно стискають один одного в обiймах. - Еге, у
вас, видать, сила до ста рокiв буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте?
- Так це правда, що Дмитро Тимофiйович живий?
- Правда. Привезу вам його в повнiй бойовiй готовностi. Ви ще не знаєте
мене!
- Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелiю, i не стрiнемось.
- Дiду, а горiлкою почастуєте? За таку новину я б з-пiд землi дiстав
би.
- Ой, чiпок нещасний.
- Хiба чiпок буває нещасним?
Недалеко вiд землянок Тур, Пiдвисоцький i кiлька партизанiв пораються
бiля вiдкручених частин сорокасемимiлiметрових гармат, що були на
пiдiрваних нiмецьких танках i броневиках. На землi лежать лафети, стволи,
замки. Бiля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а
невдалiк од неї, у ровику, лежать невеликi довгастi тiла снарядiв.
- Товаришу комiсар, прибув у ваше розпорядження! - молодцювате,
по-вiйськовому дає честь i завмирає, не спускаючи радiсно смiхотливих очей
iз невеличкої рухливої постатi Тура.
"Менi добре, дiла iдуть хороше, i тепер всiм партизанам повинно бути
прекрасно, - неначе говорить усе обличчя Пантелiя. Вiн щиро здивувався б,
якби почув, що зараз може бути в кого досада. - Як так? Ми фашиста б'ємо,
Червона Армiя уже визволяє Україну, скоро хiба так заживемо на вiльнiй
землi? Тому й грiх журитися, бо все йде правильно, як часи".
I не знав Пантелiй, що в цей саме час каральна група СД на широкому
сiльському майданi вiшала його матiр i сестру.
Навiть сльози не проронила перед стратою Вiра Жолудь. Зосереджена i
побiлiла, пiднялася на помiст, великi чоловiчi руки приклала до грудей i
твердо промовила до односельчан:
"Прощавайте, люди. А зустрiнеться хто з Пантелiєм, передайте останнє
моє слово: - Бий, сину, фашистiв, до останку їх винищуй!"
* * *
Вночi Пантелiй Жолудь з друзями на машинах влетiв у своє село.
Пролунали першi пострiли, на вишцi засвiтилися трасуючi кулi. Бiля
управи, де тепер розташувалися карателi, злетiли ракети, i їхнє свiтло
тьмяно окреслило двоповерхову школу i пожежну башту. На повнiм ходу
вискочили машини на майдан, i Пантелiй першу бронебiйно-запальну кулю
вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистовi, i
переляканий чужинський голос, пiднiмаючись над гуркотом не-виключених