Стельмах М.. Велика рiдня

райхскомiсара для України. Замiсть чорних об'яв, начинених великими
лiтерами[14] i вироками, вiн прилiплював невеличкi листiвки-ластiвки, i
вони спiвали по всьому селi таких пiсень, вiд яких прояснювалися люди i
синiли фашисти та полiцаї.
Але одного разу мiцний, устояний спокiй Олександра Петровича прорвався.
Пiзнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибiг до Бондаря.
- Iване, усiх будiвникiв на шляху перестрiляли... Усiх до одного.
Накидали в машини трупiв, мов дров, i пустили пiд лiд. Ополонка, наче
рана, почервонiла.
- За що ж їх? - поблiд Бондар.
З рiзних уривчастих вiдомостей вiн знав, що вздовж Великого шляху
фашисти протягували вiд Берлiна до Вiнницi прямий броньований кабель. Цi
вiдомостi вже входили в план його дальшої роботи.
- Щоб не видали таємницi, не розповiли, де нерв Гiтлера плазує, -
задихався од горя Олександр Петрович. - Iване, порiжемо його на шматки, як
гадюку рiжуть?
- Порiжемо, Олександре.
Пiсля цих слiв чоловiк почав трохи заспокоюватися, голос його налився
жагою:
- Iване, не тримай ти мене пiсля цього на пiвдiлi - душа не витримає.
Сам зiрвуся, а тодi...
- Дурниць наробиш i себе загубиш, - строго обрiзав Бондар. - Прибережи
свої нерви надалi. Нам ще не один день боротися з ворогами.
- На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому дiлi iнодi,
дивись, бiльше поможе, анiж сама молодiсть... Труджусь я тепер, Iване, не
на весь розгiн, через це бушує, непокоїться серце, - воно даром не звикло
битися. Чуєш, Iване?..
Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж вiн?
Iван Тимофiйович знову накульгує до хати, щоб спровадити жiнку до
сусiдiв.
- Марiйко, ти б пiшла до Дарки - там уже посиденьки з усього кутка
сходяться.
- Обiйдуться без мене, - завагалася дружина.
- Кажуть, щось про наших парашутистiв чувати.
- Про парашутистiв? Тодi побiжу, - швидко запнулася хусткою, надiла
кожушанку i вийшла надвiр.
З морозним повiтрям вдихнула тривогу нiмого зимового вечора; оглянулася
навколо i попiдтинню, зiщулившись, майже побiгла до вдови. З бiчної
вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Пiдiпригора; шапка його
збита набакир, пiджак розстебнутий, а лiва рука недбало метляє футляром
вiд патефонних пластинок.
"Натягнувся, мов чiп. А перше не водилося цього за ним", - обережно
обходить Олександра Петровича.
Вони розходяться в протилежнi сторони. Марiйка задоволена, що її не
помiтив пiдпилий чоловiк, а Олександр Петрович хитро усмiхається в
обмерзлi вуса: знову його прийняли за п'яного.
- Олександре, це ти? - стоїть бiля хвiртки напiвроздягнений Бондар. В
теменi просвiчується його сивина, надiєю горять непостарiлi очi.
- Я, Iване.
- Ну, як? - тремтить голос од хвилювання.
- З удачею, з удачею.
Оглядаючись, iдуть до хати, сiнешнi дверi запирають на засув.
- Де ж, Олександре?
- Зi мною.
- Як з тобою? - недовiрливо обдивляється чоловiка.
- Правду кажу.
Олександр Петрович скидає широку, як гнiздо лелеки, шапку, урочисто
кладе на стiл футляр i обережно виймає з нього... радiоприймач. Двоє
лiтнiх людей, застигши, не можуть вiдвести поглядiв вiд потемнiлої
скриньки, вони кожною клiтиною вiдчувають хвилююче биття сердець.
- Спасибi заводським товаришам, - нарештi опам'ятовується Iван
Тимофiйович. - А упаковка яка! - стукає щиглом по футляру вiд патефонних
пластинок i смiється.
- I саме головне - з рiзних шматочкiв складали.
- Товариша Данила бачив?
- Розмовляв iз ним. Вiн же, виходить, у нас колись у райкомi працював.
Правда, Iване?
- Правда.
- Сьогоднi Москву почуємо?
- Нi. Тiльки завтра.
- Завтра? - щиро запечалився чоловiк.
- Сьогоднi твоя п'ятiрка жде тебе.
- Iване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятiрка... Ну, хоч би одне
слово, пiвслова почути.
Жаль стає чоловiка, але Iван Тимофiйович розрубає все одним ударом:
- Олександре, тебе чекають люди. А про радiоприймач запам'ятай: вiн у
нас довго не побуде.
- Як? - насторожується чоловiк, i непiдроблений переляк застигає на
його зморшкуватому обличчi.
- Вiддамо партизанам. Вiн їм бiльше потрiбний. I лише тепер Олександр
Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.
- Що ж, коли треба, то треба, - одерев'янiло виходить iз хати, несучи у
серцi жаль та розмивчасту радiсть.
Тiльки темрява заховала чоловiка, як до Iвана Тимофiйовича почала
сходитися його п'ятiрка: Югина, Марта, Василь Карпець i Мирон Пiдiпригора.
Почуття обережностi та жалю продиктували Бондаревi не вводити в одну
п'ятiрку обох братiв.

* * *

Цi днi Iван Тимофiйович ходив мов iменинник, голос його повеселiшав, у
хатi ожив розгонистий смiх. Марiйка спочатку подумала, що чоловiк потайки
вiд неї потроху випиває, перевiрила свої пляшки i задумалася.
"Не горiлка веселить чоловiка. Значить, щось хороше робиться у свiтi",
- i собi повеселiшала.
Вiд сусiдiв вона почула, що Москва не взята нiмцями. Стрiмголов,
захекана, влетiла до хати.
- Iване, фашисти загрузли пiд Москвою! Навiки загрузли! - граючи очима,
сповiстила хвилюючу новину.
- Справдi? Звiдки ти це взнала? - хотiв здивуватися i розсмiявся.
- Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пiшов на люди - сам послухав
би.
- Та доведеться пiти. Коли всi гомонять, щось воно таки є, - погодився
i знову розсмiявся.
Марiйка пильно поглянула на чоловiка, а коли той вийшов з хати,
замислилася над тим самим i почала швидко нишпорити по хатi.
Зимовий день, розсiваючи тiнi, пiшов слiдом за сонцем. На подвiр'ї
лунко загупала сокира, - Iван рубав дрова, а в хатi бiля печi поралась
Марiйка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорнiла у ринцi
картопля, на припiчку у макiтрi попискувало гречане тiсто. Усе було таким
буденним i звичним, а от тривога не вiдходила вiд жiнки.
Раптом глянула Марiйка у вiкно i обiмлiла: вулицею чорними тiнями бiгли
полiцаї. Вони увiрвалися в двiр, клубком накинулися на Iвана. Скрикнула
жiнка, вiдхилилася вiд вiкна. Коли простоволосого Iвана Тимофiйовича увели
до хати, вона, закам'янiвши, стояла в рамцi одвiрка.
- Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! - штовхнув її кулаком
полiцай.
Уся хата загуркотiла, загримiла, загупала, i понiвечене добро полетiло
з кутка в куток. Ось з-пiд лiжка полiцай викидає патефон.
- А де пластинки?
- А ти їх де положив? - злiсно i твердо говорить Iван Тимофiйович.
- Ось вони! - вiдповiдає другий i з силою кидає на землю стос
пластинок; нiжнi, потрiсканi шматки пластмаси захрустiли пiд тяжкими
чобiтьми.
Нарештi запроданцi добралися до тайника мiж грубою i пiчкою. Калiстрат
Данько витяг звiдти клуночок з сортовим зерном, кiлька пластинок i футляр.
Iван Тимофiйович презирливо глянув на ворогiв i поступився до Марiйки:
хотiлось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою
здобич, i яке ж було здивовання Iвана Тимофiйовича, коли вiн побачив, що
футляр був порожнiй...
Перевернувши все догори дном i забравши Марiйчину наливку, полiцаї
пiшли з хати. Здивований Iван Тимофiйович попрямував до тайника.
- Iване, твiй радiоприймач у казанi вариться, - показала рукою на пiч
Марiйка.
На її вiях тремтiли тривожнi i радiснi сльози.



XLVIII

Одного ж дня з Побужжя i Синявщини повернулись Гоглiдзе i Тур.
Начальник розвiдки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус i брiв
крижанi бурульки, простудженим голосом повiдомив, що карателi готують
наступ на Городище.
- Хотять нам Полтавський бiй дати. Нехай буде Полтавський бiй, але ми
не будемо шведами, - тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене
горло.
- Ми не будемо шведами, - задумливо промовив Дмитро. - Яка сила iде
проти нас?
- За вiдомостями райкому i нашої розвiдки, бiля двохсот фашистiв.
- Немало.
- Танки є? - запитав Созiнов, спираючись лiктями на широко розгорнуту
кодовану карту.
- Два середнiх.
- Це гiрше. Фашистiв заманимо поглибше в лiси? - звернувся Дмитро до
Тура.
- Постараємося. Треба додатково замiнувати всi дороги, якими зможуть
пiти танки.
Загiн уже пiсля перших нападiв на залiзницю почав готуватися до наступу
ворогiв. Праця мiнерiв була початком розробленого плану оборони. Далi
пiшли землянi роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пiшнi, але
слова та приклад комунiстiв i комсомольцiв зробили своє дiло: двi кривi
лiнiї оборони, майстерно замаскованi снiгами, захищали тепер зi сторони
лiсу партизанське життя. Усi воїни заздалегiдь знали свої мiсця пiд час
бою. По командi "тривога" вони двiчi кидались в лiсовi окопи - одного разу
вдень, а другого - на свiтанку...
Дмитро накинув на плечi шинелю, збираючись iти до мiнерiв. У цей час в
землянку, окутаний сизим клубом морозного повiтря, влетiв веселий i
розвихрений Тур, а за ним поспiшало кiлька партизанiв. Вони iнстинктивно,
по ходi завжди стриманого комiсара, по його рухливому обличчi, радiсних
словах привiтання, догадалися, що трапилось щось незвичайне.
Задихаючись, Тур охоплює руками Созiнова i Дмитра. Дрiбнi нервовi риси
обличчя тремтять i освiтлюються щасливим внутрiшнiм вогнем.
- Нашi вiйська прорвали фронт пiд Москвою! Перейшли у наступ! Гонять
ворога на захiд! Гонять нiмця!
- Та невже правда?!
- Саво, звiдки взнав?!
- Святом повiяло!
- Товаришу комiсаре! Розкажiть з усiма подробицями!
- Знайшов листiвку, кинуту нашим лiтаком. Та ще яке багатство передав
нам Павло Михайлович.
- Яке?
- Промову товариша Сталiна на жовтневому парадi...
Зразу ж був скликаний мiтинг. I довго не розходились по землянках
бiйцi, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючi вiстi.
Здавалось, той далекий i радiсний свiт першої великої перемоги осяяв їхнi
серця i чола, i не таким страшним здавався майбутнiй наступ фашистiв на
їхнє Городище.
- Москва-матiнка показала себе!
- На те вона i Москва! Серце наше.
- В Москвi ж товариш Сталiн.
- Не тiльки в Москвi, - з нами також...
- Так, значить, Полтавський бiй буде? - весело перепитав Дмитро
начальника розвiдки.
- Нi, товаришу командире. Тепер буде розгром карателiв коло Бугу.
Операцiя, звiсно, менша масштабом за московську, але хороша буде
операцiя...
Другого дня дозори, пропустивши в лiс нiмецьку розвiдку, повiдомили, що
з пiвночi наближаються танки, а за ними просувається пiхота.
Iще не доходячи до узлiсся, Дмитро почув рев моторiв.
Чорнi тупомордi танки майже водночас заборсалися в сiтцi лiсу, з-пiд
їхнiх тракiв заклубочилися хмарки снiгового пилу. Ось машини, зростаючи на
очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розiйшлись i в
корчах почали падати на землю переламанi, потрощенi дерева. Остання
паморозь пiднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям,
зачорнiла пошматованими цурпалками.
По лiсу ударили гармати, кулемети, i зразу ж усе навколо наповнилося
нестерпним скреготом, шипiнням i трiском.
Почорнiли, задимiлись снiги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в кущi
осколки, i свiжi вирви на диво були схожi на дбайливу розкорчовку, над
якою пiдiймається весiннiй димок.
"Пруть чортяки, як скаженi!" - в безсилiй злостi провiв машини
звуженими очима Дмитро.
За танками розтягнутим пiвколом побiгли пiхотинцi. На бiлому снiгу вони
здавалися зовсiм дрiбними, неначе ляльки. Їхнiй рухливий пунктир
розсипався так, щоб охопити вищi! схили Городища.
"Надiються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили мiсцевiсть".
Дмитро не спускає очей з танкiв i кiлець ;чорного вигадюченого ланцюга.
Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на мiсцi:
там лежали розвiдники, знятi партизанами.
Через зв'язкiвця Дмитро передав Созiнову, щоб той свiй загiн,
призначений для видимостi оточення, пересунув далi на правий фланг. I
чудно було чути свiй голос в страшнiй нестихаючiй лiсовiй тривозi.
"Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!" - кидало в холодний пiт. - А
що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на свiтi".
А навколо трiщало, стогнало, гудiло, ахкало; противним свистом
врiзались в лiси розривнi кулi, роздовбуючи дерева, i наполохана луна
металася в усi загратованi стiнки лiсу, як метається до божевiлля
переляканий чоловiк. Ось уже переднiй танк у клубах снiгу вискочив на
дорогу, що веде до табору, i раптом всерединi у Дмитра все похололо.
"Прямо на мiну летить... Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику... Iще,
ще трохи, - i Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залiзо могло
його почути.
"Iще трохи, ще, дорогий..."
I ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, i важко осiв
на дорогу. Гусениця, наче ганчiрка з ноги, безсило опустилася з заднього
лiнивця i впала, прикриваючи собою стежку.
Зразу ж кiлькома пелюстками розкрився важкий люк, i з нього почали
вискакувати в чорних шоломах танкiсти. Але ; жоден iз них далеко не вiдбiг
вiд машини, - їх усiх поздiймала засада Пантелiя Жолудя.
Друга машина, люто вiдстрiлюючись, кинулась назад, а пiхота почала
обережнiше входити в глибину лiсу. Дмитро, вiдступаючи зi своїми
партизанами до першої лiнiї оборони, i заманював ворога пiд фланговий
огонь кулеметiв, а Созiнов iз Туром тим часом обходили карателiв з тилу. I
коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голоснiше
скомандував:
- Перший батальйон! По фашистськiй наволочi вогонь! Вогонь!
Затрiщали в морозному повiтрi пострiли. Декiлька фашистiв чорними
купинами упали на снiг. А позаду чулась уже команда Созiнова:'
- Вогонь!
Кiлька ракет зашипiли на снiгу; нiмцi в панiцi прийняли їх за мiни i
зразу ж, наляканi видимiстю оточення, кинулись назад. На допомогу їм,
щедро розсiваючи свинець, знову вискочив танк. Вiн вiдсiк групу Дмитра вiд
фашистiв i кинувся на групу Тура. На поворотi в одно злилися два вибухи:
гармати i мiни-авiабомби. Танк навiки осiв униз, i Дмитро засмiявся вiд
радостi. Тепер партизани повискакували iз схованок i вже, не дослухаючись
до команди, кричали що хто мiг, кинулися за ворогом. I найбiльше
повторювали сьогоднi лiси пристрасне слово "вогонь", хоча того вогню не
так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мiнявся самим
життям. Лiсовий бiк покотився на пiвнiч: партизани перейшли у наступ.
Швидко надходив вечiр, морозний, зоряний. На заходi глибоко втиснулась
в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горiла переливчастим вогнем.
Нiмцi, обтяженi убитими, швидше поспiшали на рiвнину. Але на узлiссi їм
довелося покинути трупи: партизани не вiдставали вiд ворога. Не заховало
фашистiв i прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бiй розтiкся по
вуличках i подвiр'ях, розкришився по садках i городах. На допомогу
партизанам висипали колгоспники, озброєнi найрiзноманiтнiшою зброєю - вiд
кулемета до вил-трiйчаток чи замашної палюги. Лише двi невеличкi групи
ворогiв, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею вiд
партизанської кулi...
П'яний вiд поту, утоми й радостi, Дмитро щасливими очима оглядав своїх
воякiв, кожного вiтав добрим словом. Це було справжнє свято i для нього, i
для всiх партизанiв.
- З перемогою, товаришу командире! - пiдiйшов Тур iз Созiновим.
- I вас з перемогою...
- Ох, i дали жизнi фашистам! - уже десь в сутiнках хвалився дiвчинi
молодий партизан, i щасливий дiвочий смiх зливався з грубiшим парубочим.
- Кажете, позбулись карателi i технiки i гонору?
- I життя! - повчально поправляє хлопець.
А вже з хати в хату летiли надiйнi звiстки про битву пiд : Москвою,
живою естафетою передавалися в лiсовi хутiрки i навколишнi села. Листiвки,
передрукованi Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук;
вивчались напам'ять, як вивчаються поезiї, i звiльненi пiдмосковськi мiста
сузiр'ями надiй сiяли подiльським селам.
Коли Дмитро, оточений групою партизанiв, вийшов на майдан, до нього
враз, наче з далекої давнини, озвалась щедрiвка. Розгонистий парубочий
голос аж дзвенiв, стелячись до рiки.
Щедрик-ведрик...
"Дайте вареник, - додав у думцi Дмитро, пригадуючи своє дитинство. - Та
це ж сьогоднi новий рiк стрiчають". I раптом уважно з цiкавiстю почав
прислухатися до щедрiвки, навiть зупинився посеред майдану i Тура
притримав рукою. Парубочий голос обiзвався ближче, задиркувато i радiсно:

Щедрик-ведрик,
Гiтлер-мошеник,
За яку ласку
Забрав ковбаску,
Ще тобi мало -
Забрав i сало,
Поперек горла
Щоб тобi стало,
Щоб тебе, чорта,
Було розiрвало.
- Оце щедрiвка!

Дружно засмiялись партизани. А потiм попiдвiконню задзвенiли вже дiвочi
голоси, i серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря i тенор
Пантелiя Жолудя.

Щедрик-ведрик,
Гiглер-мошеник...

Хай шумить земля пiснями, -

обiзвалась друга вулиця.
Спiвало та iскрилося морозне повiтря, розписане прямими стовпами
пахучих димiв; солодко спiвали пiд ногами снiги; скрипiли ворота,
розчинялись дверi, i селяни запрошували своїх оборонцiв на вечерю.
- Яка сила - народ, - задумано промовив Тур. - Як його ломить, трощить
ворог, а народ смiється над ним, б'є його. Оця пiсенька, Дмитре
Тимофiйовичу, теж може дечим пояснити настрої нашого колгоспника, що
тимчасово попав у неволю. Не впав вiн на колiна, у вiдчай, у всяку
чортiвщину i попiвщину, як падають слабодухi. Вiн смiється над ворогом,
бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному
селi такi пiснi ходять. Ходять i там, де нас нема, де ворог iз автоматом
оцей вечiр стереже. Защедрує так молодь, почує якийсь посiпака, а йому i
скажуть: "Ми ж спiваємо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не iнакше". Вiр
менi, Дмитре Тимофiйовичу, що так воно i є.

Поперек горла
Щоб тобi стало,
Щоб тебе, чорта,
Було розiрвало...

Чути топiт берегом,
Чути здалека -
йшов пiд красним прапором
Командир полка.

Голова пов'язана,
Кров на рукавi.
Слiд кривавий стелиться
По сирiй землi...

Кружляли пiснi i смiявся зимовий вечiр. Спiвали i смiялися партизанськi
серця, окриленi i надiями, i перемогою, i сердечною зустрiччю з селом.
Коли Дмитро, пославши мiнерiв на шлях, увiйшов з морозу в простору
теплу хату, його незвичайно радiсними i урочистими поглядами стрiли Тур,
Созiнов i Гоглiдзе. Вони стояли бiля столу, опоясанi важкими пiстолями,
командирськими сумками, на високих грудях Созiнова висiв масивний бiнокль.
З-пiд гiмнастьорок бiлiли смужки свiжопiдшитих комiрцiв, на важких чоботях
коливалися пучки свiтла.
"Коли й вспiли причепуритися? Щойно патрулi виставляли, обоз iз харчами
спроваджували в лiс".
- Приготувалися новий рiк стрiчати?
- Приготувалися, Дмитре Тимофiйовичу. Свято яке! - заграли веселi очi
Созiнова, i на пiдборiддi заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.
- Дмитре Тимофiйовичу, - виступив наперед Тур, - сьогоднiшня перемога,
хоч i невелика вона, а дуже дорога для нас усiх. Це перша ластiвка наших
перемог над ворогом...
- Да, перша ластiвка, - примружившись, не помiтив, що перебив урочисту
мову Тура. - А вона найдорожча. Цi танки, Туре, що їх пiдiрвали сьогоднi,
дорожчi, нiж десять майбутнiх. Велике дiло перемогти в першому бою. Тут
партизан переступає межу вiд звичайного воїна до героя. От узяти
Свириденка - нiчого не мiг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь
несмiливий хлопець. Гвинтiвку не в боротьбi дiстав, а з могили солдатської
викопав... Нарочито поставив його бiля себе. Стежу зрiдка за ним - чи не
пiшла душа хлопця в чоботи. Вдарили пострiли. Свириденко пiджак iз себе,
шапку з себе i прямо - в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись
тiкати, навiть чоботи скинув - швидко доганяв ворога. Зустрiчаю ввечерi -
iде мiй воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, i аж похитується вiд
радостi.
- Свириденко, де чоботи?
- Нема, товаришу командире. Шукав, шукав - i не знайшов. А фрицiвських
на свої ноги не хочу надiвати.
- I це "на свої ноги" так було сказано, що менi зразу стало ясно: такi
ноги до Берлiна i не охнуть... Велике дiло перший бiй. Дякую вам,
товаришi.
Тур значуще переглянувся iз Созiновим, пiдiйшов ближче до Горицвiта.
- I в цей день хай здiйсниться мрiя нашого командира... Дмитро вражено
зупинився посеред хати: те, про що стiльки думалося, зараз незабутнiм
хвилюванням переповнило його.
- Спасибi. Спасибi, хлопцi! - навiть розгубився i командирiв назвав
хлопцями. - Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рiк...
- Ось, Дмитре Тимофiйовичу, нашi рекомендацiї. Будьте достойним сином
комунiстичної партiї.
I не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзiв.
Радiсна, хороша хвиля проривається всiм його тiлом. Вiн мiцно перехоплює
невеликого пiдiбраного комiсара, нахиляється над ним. I в цей час погляд
Дмитра в блискавичному коловоротi картин охоплює все життя i всю свою
землю, починаючи з сьогоднiшнього поля бою i до стiн Москви, яку вiн бачив
тiльки в кiнокартинах, але вiдчуває її всiм серцем.




Частина друга


I

Пiзньої осенi по першому снiжку повертались партизани у рiднi лiси. I
хоча втома валила з нiг воїнiв, проте кожен проясненим зором оглядав
перелiски i лiси, поля i галявини, пригадуючи все, усе своє життя.
Iз самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лiсiв у
поле та так i залишився на пагорбi, скотився невеличкий, чубатий Кирило
Дуденко. Вiн проворно побiг дорогою, що темнiла свiжими слiдами.
- Товаришi партизани! Внизу наш Буг! Iще не замерз!..
Цi, здавалося б, простi слова щасливою усмiшкою одзиваються на суворих
обличчях воїнiв, i всi швидше спускаються до широкої тужавої рiки; вона
свинцевим плесом впевнено врiзається в рiденьке полиняле небо.
Горицвiт зупиняється перед обважнiлою жовтозеленою хвилею, що лащиться
йому до нiг, пiдмиваючи тонкi окрайцi хвилястого льоду. Понад берегом
скрипливо проїжджає обоз; дзвiнко цокнулися рогами воли; позаду заiржав
кiнь, i хтось простудженим голосом захоплено промовив:
- Навiть худоба пiзнає свiй край. Диви, як мiй Воронець повеселiшав.
Розумний кiнь.
Дмитро iде понад рiкою, спiвучою, сповненою сумовитим шерехом i
шепотом; з-пiд його нiг димлять завитки промерзлого пiску. Нiби ткач
основу, нитку за ниткою поволi перебирає в думках командир своє
партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжi i
розлогому безмiр'ї Забужжя. А в цю основу iще вплiталися тихо i тривожно
думки про родину; перед очима ставали рiднi обриси i зникали, як доплив за
поворотом...
Давно в минуле канули i сумнiви i муки, що не раз обсипали його
холодним краплистим потом: чи вистачить умiння командувати загоном... Ось
у цих краях вiн вперше, розгромивши фашистiв, вповнi почув свою силу. А як
боявся тодi: а що коли програє бiй? Правда, через деякий час пiд тиском
фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний
вiдступ чи втеча. Пiдпiльний обком i райком разом з командуванням загону
розробили план рейду в захiднi областi України. Так загiн "За Батькiвщину"
став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподiваними наскоками i
диверсiями.
В жорстоких боях ширшали помисли, дiї i здiбностi командира. Нелегко
було повертати, змiнювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав i
змiнював, iз здивованням помiчаючи, що глибше починає розумiти людей.
Ненависть до ворога, кривавi сiчi, походи не очерствили, а, навпаки,
зробили серце чуткiшим, люблячим i ширшим. Першi досягнення породили
смiливiшi плани. Бо розумiв, що сила успiху не тiльки в тому, що вiн
окриляє, утiшає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономiрно i мiцно,
мости в прийдешнє. I коли цi живi мости мiж двома берегами - минулим i
майбутнiм, сьогоднi i завтра - сходяться так щiльно, як улiтку зоря iз
зорею, тим ширше i розум, i серце, i руки вiдчують, збагнуть i знайдуть
своє мiсце в неповторному сплетiннi подiй. Навiть бистра вода закисає у
тихих берегах. I це було зрозумiло командуванню загону "За Батькiвщину",
що жив єдиною сiм'єю, нападав то обережно, але рiшуче, то дерзко,
навально, в самих несподiваних мiсцях. Вiд простiшої операцiї переходили
до складнiшої; вiд голосування - до виконання наказу; вiд випадкових
ударiв - до планових...
Як iз старими побратимами, привiтався Дмитро з дубами-близнюками на
Городищi; уклонився праховi Стражнiкова i ще кiлькох партизанiв, що
знайшли вiчний супокiй бiля притихлого лiсового озерця.
I вже рiзноманiтнi турботи полонили загiн. Тiсний час прискорено
закружляв новими дiлами. Зразу ж на партiйних зборах обмiркували
найважливiшi питання бойової та агiтацiйної роботи, затвердили вiдозву до
населення...
I вже тiнями розсiвалися в лiсах розвiдники, молодцювате виїжджали на
закосичених конях пiдривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими
партизанами; обважнiлi, перепоясанi стрiчками, кулеметники, прiючи,
вибирали найвигiднiшi мiсця для засiдок, а переодягнутi в буденний
селянський одяг зв'язкiвцi та пiдпiльнi агiтатори попрямували до мiста, до
сiл налагоджувати зв'язок з народом, iз бiльшовицьким пiдпiллям.
В таборi забряжчали лопати, заахкали сокири i захекано обiзвалися пили.
I на свiжому мiсцi партизанське життя входило в свої права навально, з
розгону, наче бiй. Тiльки пiзнього вечора трохи стихло в таборi.
Партизани, сидячи бiля багаття, уважно слухали полiтiнформацiю Тура.
Слово, оживаючи, уже ставало пiснею, ставало воїном-переможцем,
переливалося безсмертним сяйвом кремлiвських знамен i зiрок, наближало той
день, в iм'я якого твердi руки пiднесли автомати чи гранату.
Прислухаючись до голосу комiсара, застигли на лiсових пагорбах вартовi,
не помiчаючи, як на їхнiх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем
чули вартовi, як повз них сюди, в лiси, велично йде їхня Батькiвщина.
Партизанське життя, не спиняючися нi на хвилинку, входило в свої права.
Цiєї ночi командир i комiсар не лягали спати: обходили Городище,
перевiряли пости, дiлилися новими планами. Незадовго до свiтанку вийшли на
припорошене узлiсся, яке тепер широко розкущувалося гiнкою памолоддю в
неораних, забур'янених полях.
Далеко-далеко в настоянiй тишi прогуркотiв вибух, даючи знак, що
господарi уже хазяйнують на шосе.
На третiй день, пiсля обладнання партизанських землянок, що були
зруйнованi ворогом, до Дмитра почали пiдходити похмурi воїни.
- Товаришу командире! Полiцiя матiр мою вiддала в лапи гестапо.
Дозвольте провчити гадiв, - звернувся нахмурено-зосереджений Кирило
Дуденко, що вже побував у своєму селi.