Страница:
- Бувайте здоровi, - побiлiлими, безкровними, що аж зморшками взялися,
устами Марков цiлує Горицвiта i, притуляючи до грудей сповиту поранену
руку, прямує луговою стежкою до хат. А Тимофiєвi i досi здається, що кров
командира токує по узбережжю, втискається в пiсок, як неглибокi жолудевi
наперстки.
"Славнi хлопцi", - так, як батько про своїх синiв, думає вiн,
перебираючи в уявi мимохiдь схопленi риси воїнiв, не знаючи, що й вони
зараз також думають про нього, згадують добрим словом невiдомого чоловiка.
I та сердечна допомога, що не так би могла закiнчитись - смерть же поруч
ходила, пiднiмає Тимофiя у власних очах, наливає радiсним чуттям. I тiльки
згодом прокидається турбота, що бандити можуть забрати конi. Чуйно
прислухається до того берега. Вода чiтко передає сердиту мову i лайку
бандитiв. I раптом вiн чує голос Сафрона Варчука.
"Чи то здалось?"
Згодом чорнi постатi пiдiймаються вгору. Потiм загупали копита i тупiт
подаленiв, затих...
Сафрон Варчук розпiзнав Тимофiя Горицвiта, коли той пiрнув понад кручею
в чагарники. Пiзнав i так перелякався, що дрiбнi краплини зразу ж
запарували на його плескатому лобi.
"А що коли вiн помiтив мене?"
Майже навколiшках виблагав роздратованого невдачею Крупяка роздiлити
банду: бiльшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах.
Наближався свiтанок.
Круглими, збiльшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно
думаючи одне й те саме: чи помiтив його Тимофiй, чи повернеться на цей
берег? I, як бiльшiсть релiгiйних людей, у критичну хвилину вiн зi своїми
справами з жаром фанатика звертався до бога, слав йому невмiло складенi
молитви, щоб Тимофiй приплив до берега.
I вдалинi бiля зарогу простуджено бухикнуло весло. Сафрон зразу ж забув
i за молитви i за бога.
Розводячи темряву, хлюпнув човен, а на ньому на увесь зрiст стоїть
високий дужий чоловiк, неквапно i вмiло орудуючи веслом. М'яко стукнувся
човен у пiсок. Тимофiй вискочив на берег, i в цей час лунко гримнув
пострiл.
Сафроновi на мить здалося, що то його серце розiрвалося. Вiн мимоволi
обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофiя.
"Похитнувся", - зрадiв i руки його сповзли з грудей, але зразу ж знову
судорожно зведеними пальцями вхопилися за серце: Тимофiй з незвичною
спритнiстю влетiв у Буг, i не скоро його голова пiднялась над водою, знову
зникла i знову з'явилася.
Бандити вискочили iз схованки. Вода затрiпотiла то невеликими
крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурiвши од переляку i злостi,
плутався пiд ногами бандитiв, тикаючи пальцем на поверхню рiки:
- Он вiн! Он вiн! З'явився!
- Та вiдiйди ти... двоюрiдний брат Гальчевського! - нарештi визвiрився
на нього високий каракатий бандит з вузькими, наче осокою прорiзаними
очима, що стояв на вартi бiля мосту. - Не повилазило нам!
I Сафрон ображено притих, але коли з'являлася над водою голова
Горицвiта, вiн механiчно вказував рукою в тому напрямi.
Холодна вода окропом ошпарила Тимофiя. Тiло зразу ж почало горiти i
стягуватися в клубки. Проворними рухами вiн пiд водою зiрвав з себе
чоботи, пiджак, ривком пiднявся угору, на всi груди вдихнув повiтря i
знову занурився в рiку.
Мiцнi стужавiлi руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не чув,
як навколо нього шльопали кулi - вуха наче пекучим клеєм залило. I вони
почали боляче пухнути,
"Нiчого, Тимофiю. На тебе ще куля не вилита", - потiшав себе, як i на
фронтi. Пiд кулею вiн розумiв не шматок свинцю, а смерть, бо не раз
Тимофiй був поранений. Не тiльки потом обкипiли його георгiївськi хрести,
що лежать в куточку скринi iз темними плямами чесної солдатської кровi на
чорно-оранжових стрiчках... Навiть у думцi не припускав, що вiн може бути
зараз убитим. "Поранити можуть. Так це не новина. А рiчку перепливемо". I
вода аж шипiла, розступаючись перед ним. Розсiкав тугi пiдводнi течiї,
могутнiми плечима з розгону кришив крутежi, кожною клiтиною вiдчуваючи рух
студених наелектризованих м'язiв рiки. "Нiчого, Тимофiю, на тебе куля ще
не вилита". I, весь у тугiй напрузi, не чує, що кров його уже доточує
рiчку.
Раптом сталось щось незвичне i страшне. Якась лиха сила пересмикнула
всiм тужавим тiлом, перегнула його, скрутила болюче пораненi костi i
заморозила їх. Трiпонувся так, неначе iз каменю виходив. Руки, голова,
плечi послухались - ожили, а скорченi ноги закаменiли i потягнули його
донизу.
I Тимофiй усе зрозумiв.
Востаннє пiднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув
берег у свiтаннi. I чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль
чогось, що нiколи не прийде, охопив усе його напiвживе тiло. Вiн навiть не
подумав, що це був жаль непрожитих рокiв, тих рокiв, якi оселились у
найкращих його сподiванках, а наяву ще не приходили. Тiльки тепер вiн
наближався до їхньої гранi i вже вiдходив од них назавжди... Може, Докiя,
Дмитро... I очi його подобрiшали. Усе життя, усi видiння за якусь хвилину
перейшли перед ним, як проходить безсмертне вiйсько повз убитого товариша.
Промайнуло дитинство, дощовi галицькi ночi на фронтi, ближчими стали
убитi друзi i земля...
- Панська?
- Та нi, наша.
- Значить, панська?
- Панська була та загула. Тепер наша, ленiнською правдою дадена.
I побачив, як вiн з Мiрошниченком i Дмитром вийшли на Великий шлях
серед житiв. А з далини до них усмiхається дороге обличчя вождя.... "Хлiб
йому селяни принесли..." Так це ж вони уклонялися хлiбом вождю... усе, усе
переплутав Мiрошниченко.
I в останнi секунди свого вiку вiн увесь тягнеться до нерозпiзнаної
гранi майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя вiн
жив майбутнiм, не маючи нiчого вiдрадного в минулому.
I Тимофiй не чує, як вода кам'янить натрудженi жили, неначе вимиваючи
їх з тiла, як пiдхоплює течiя його i несе на широке плесо...
- Капець! - високий каракатий бандит пiдкидає втинок на плече i прямує
стежкою нагору.
- А завзятий чорт! - з задоволенням хтось вилаявся, затягуючись
цигаркою. - Скiльки проплив у таку холодину.
Сафрон хоче попросити бандитiв, щоб вони iще почекали: а може випливе
Тимофiй. Та, вiдчуваючи настрiй усiх, не наважується слова сказати, тiльки
погляду не зводить з рiки. Його носате обличчя i досi мертвотно
перекривлене страшною напругою.
Уже пiшли бандити нагору, уже заклепали копита, уже сколихнулися,
поширилися смуги свiтанку, уже плоскодонка, пiдбита хвилею, ворухнулася,
зiтхнула i попливла услiд за своїм господарем, а Варчук iще не виходив iз
прибережних кущiв.
"Господи, милосердний Iсусе, допоможи менi грiшному в тяжку годину.
Коли б..." - I вiн перераховує всi свої невiдкладнi турботи, i темнi
неблискучi очi, пiдперезанi круто вигнутими сережками фiолетових
пiдтьокiв, туманить вологий свiтанок, бiль i злiсть. У його одноманiтне
шептання якось непомiтно вливається пiсня, вона не заважає молитвi. Але
раптом Сафрон пiдскакує як ужалений. Замiсть пiснi несмiливо плеснула
задириста частушка. В голосi хлопця пiд час спiву чується i радiсть i
непевнiсть. Але ось частушка проспiвана до кiнця, почувся полегшений
регiт, i вже два голоси, аж смiючись, в захопленiм здивованнi, напевне,
вперше вивели:
Ой на небi безпорядки,
Кажуть, бог змiнився:
Пiшов грiтися у пекло
I весь обсмалився.
"Iроди! Чорти проклятi!" - ледве не вискочив у шаленiй лютi зi своєї
схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на рiку.
До того мiсця, де востаннє з'явилася голова Тимофiя, пiд'їжджав
довбаний човен. Посерединi його лежали жаки, а по краях сидiли два
хлопчаки - Григорiй Шевчик i Варивон Очерет...
- Хороша, значить, пiсня, Григорiю. Жаль, що дома так заспiвати не
можна: батьки чуба iз шкiрою вирвуть, - засмiявся Варивон i, оглянувшись,
пошепки додав: - Дивись, чиїсь ятерi стоять. Чи не потрусити нам?
- Та що ти? - замахав руками Григорiй Шевчик, i на його темному
красивому обличчi вiдбився непiдроблений переляк.
- А ми давай спробуємо, одного потрусимо. Нiкого ж нема. Ну,
нiкогiсiнько. - Варивон ухопився за палицю i потягнув до себе ятiр. - Ох,
i тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорiю, помагай!
Iще одне зусилля - i раптом вони обоє застигли в страшному оцiпенiннi:
iз води, опереджаючи ятiр, з'явилося спокiйне, з напiвзаплющеними очима
обличчя Тимофiя Горицвiта.
В променистих зморшках його очей i навколо уст враз проти сонця
замерехтiли, заiскрилися зерна вогкого пiску.
* * *
Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж, захлинаючись, без
слова, без стогону упала серед двору на колiна.
Рукою потягнулась до грудей, шукаючи i не знаходячи серця. Хотiла
пiдвестися i знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям.
Кривавлячи колiна, поплазувала до ворiт, ухопилася побiлiлими руками за
них.
А коли на вулицi сумовито заскрипiла пiдвода, Докiя звелась i, не чуючи
власного тiла, надломлюючись, побiгла до неї.
Чорне накриття, як грозова хмара, заслало увесь вiз. Сама собi не
вiрячи, вiдкинула це накриття, i зразу ж уся земля з страшною силою
гойднулась, налетiла на неї, пiдносячи вгору воскове обличчя Тимофiя.
Вiн, збiльшуючись, чорнiючи, гублячи знайомi риси, так наближався,
охоплював її, неначе навiки мав увiйти, злитися з нею.
"Бандити поранили вашого дядька. Ну, а судорога доконала його.
Осiнь..." - iще чує, наче крiзь глуху дощову стiну. Але хто це говорить,
хто її втiшає - не знає.
В надлюдськiй напрузi вiдкинулись руки i голова назад. Та очi не
побачили неба - лише чорне накриття, що вгортало чоловiка, налягло на неї.
Заточилась молодиця, пiд босими ногами задимилась темним пилом дорога.
I з розгону, нахиляючись вперед, Докiя упала на полудрабок. Голова
забилась на мокрiй одежi чоловiка, буйнi коси встелили пiввоза, набрякаючи
вiд слiз i рiчкової вологи.
- Тимофiю! Устань, Тимофiю, - не благає, а наче наказує, пошепки
наказує вона; руками тягнеться до його холодних рук iз синiми застиглими
вузликами жил, схиляє голову донизу. - Устань, Тимофiю.
- Мамо, не плачте. Чуєте, мамо.
Вона важко вiдриває мокрi руки вiд обличчя i за сльозами спочатку не
може зрозумiти, чи це Дмитро, чи Тимофiй стоїть перед нею.
- Мамо, не плачте. - Сльози набухають в його червоних зiницях, i
хлопець кусає до кровi губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба
робить старiшим юне обличчя, вирiзає на ньому складки i зближує риси iз
рисами батька.
- Тим... Дмитре, сину. Хiба я плачу, - стiкаючи великими сльозами,
ступила крок до сина. - То горе моє плаче - серце вищерблює... - I раптом
чує, що вiд нього вiє осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом, як iще
вчора вiяло вiд Тимофiя. I тiльки тепер вона кожною клiтиною розумiє, що
Тимофiя нема.
- Не плач, Докiє, - пiдходить до неї незвично сумний i постарiлий
Мiрошниченко. - Ех, i в мене, Докiє, не легше на душi: банда всю сiм'ю
вирiзала. Дiтей на шматки... i на вулицю повикидала.
Вiн нахиляється до Тимофiя, сповнений своїм i чужим горем...
КНИГА ПЕРША. НА НАШIЙ ЗЕМЛI
Частина перша
I
Вiддаленим журавлиним переливом заскрипiли ворота, дзвякнуло кiльце, i
хура неквапно вплила в розчинену браму. Табунець горобцiв з хуркотом
вилетiв iз клунi; в напiвтемрявi густо колихнувся настiй лiсового сiна,
непересохлих снопiв i влежаних яблук.
Дмитро, вплiвши правицю в тугий снiп, знайшов ногою роздвоєння вiйя i
скочив на тiк. Великою мiцною рукою потягнув до себе кiнець заднього
мотуза, рубель пiдскочив угору, i снопи вусатої пшеницi заворушились,
застрибали, покривши хуру жовтим покучерявленим пiддашшям.
- Скоро вернувся, сину, - приставила Докiя до бантини драбину i полiзла
на засторонок.
- Шляхбуд саме моста добудував. Не треба тепер круга давати. - I,
помовчавши, додав: - Прямо не мiст, а веселка - легкий, красивий, аж
смiється. Технiка! - Перекинув на засторонок снiп, легко i навскiс, щоб нi
колос, нi гузир не зачепили матерi.
- Бач... увесь в Тимофiя вдався. - Пiдстрибнув угору другий снiп,
вiдкриваючи довгасте, зосереджене обличчя сина з навислими, мов
темнозолотисте колосся, бровами. На червону окантовку вогкої майки
перехилилось брунатне пругке пiдборiддя, у скуйовдженому чубi знайшли
притулок остюки i округлi зерна пшеницi.
Вдихаючи хмiльний солод прогрiтої клунi, Докiя туго i обережно вкладала
снопи, мов сповитих дiтей.
Душно вгорi, млiють розпаренi сосновi крокви, дихають необвiтреним
лiсом i на тонкi восковi прожилки з потаємних схованок висипають дрiбний
янтар живицi... Прихилитися б у затiнку до зеленої землi, i вона б почала
жадiбно вибирати з тiла всю вагу, зiбрану за трудний тиждень жнив. Це ж
завтра недiля, то й вiдпочити можна, - вкладає спати дорiдний снiп i
краєчком ока помiчає драбиняк, застелений ряднами, на яких золотими
дзвониками промениться колосся.
"Сапку треба було б погострити - б'єш, б'єш пересохлу землю, аж в
грудях тобi б'є. Та вже не буду сьогоднi турбувати, - хай своїм дiлом
клопочеться", - ставить ноги на верхнiй щабель, проворно, по-дiвочому,
спускається на тiк.
Ласiй, витягаючи шию, розкiшною рогатою головою довiрливо тягнеться до
вдовицi; шершавим язиком торкнувся її руки. Докiя провела пальцями по
обвислому пiдгарлi худобини i мимоволi зiтхнула.
Дмитро, примруживши очi, з ледь помiтною усмiшкою подивився на матiр,
прикусив потрiсканий вигнутий пружок нижньої губи.
- I сьогоднi менi, Дмитре, снилося...
- Знаю, знаю, мамо. Уже скоро пiвроку мине, як вам це саме щоночi
сниться: наш карий.
- Що ж, такий був кiнь. Як до людини привикла.
- Та нехай би вiн iз срiбла i золота був вилитий - не побивався б отак.
Ну, загинув - загинув. Шкода, звiсно, та жалем не допоможеш. Якось пiсля
молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей, то
й стригунцiв придбаємо... Овес у нас добре зародив.
- Мусимо тягнутись, - задумалась Докiя. - Без своєї худоби i хлiба з
нашої землi не наїсися... Вже й так тобi вiдробiтки за одну оранку й
возовицю в печiнках сидять. Будеш Даньковi за цi воли цiлу зиму
столярувати... А карий i досi менi в очах стоїть. Такий був розумний кiнь,
ну прямо як людина, тiльки говорити не мiг.
- Побув би в нас ще трохи - ви його i говорити навчили б.
- Таке ти скажеш... - i насмiшкуватi слова сина сприймає з тою доброю
жiночою зверхнiстю, яка властива спокiйнiй, мiцнiй натурi.
- О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупцi, аж з Майданiв. Один
як побачив твою скриню, так руками вчепився i грудьми налiг на неї. "Я
вже, бий тебе грiм, нiзащо в свiтi не вiдступлюсь од неї, - каже. - Невже
це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, i нiкого,
бий тебе грiм, не допускайте до неї..." Таких громiв понапускав у хату i
сам, як грiм, перекочується: грiзний, здоровий - до сволока головою
досягає. Каже: головою машинно-тракторного господарства працює. I нiчого
дiло йдеться - хлiб почали бiдняки їсти. Так чи не краще йому вiдпустити
скриню, анiж якомусь дукачевi? Хай i його дочка порадується твоїми руками.
Взяла я завдаток.
- I даремно.
- Чому? - здивувалась i поглянула на сина, який нiяково вiдводив очi
вiд неї.
- Та, мамо, - почав пiдбирати лагiднiшi слова, - скриня наша орiхова у
великий двiр поїхала, - i всмiхнувся питально.
- Оце тобi маєш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь i продав,
- почула незвичнi нотки у голосi Дмитра.
- Та не продав...
- А що ж, так вiддав? Таке мелеш.
- Як вам сказати? Пам'ятаєте, в ту недiлю до нас приходив Свирид
Яковлевич...
- Ще б не пам'ятати. З партiйним товаришем зайшов.
- То представник з райпарткому був.
- Славна людина. Теж скринею твоєю залюбувався. Так до чого ж це ти
ведеш? - недовiрливо поглянула.
- Тодi ми разом пiшли на загальнi збори села. Товариш з райпарткому про
мiжнародне становище говорив...
- Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився?
- Еге! Вiн вам втихомириться. Цiлу ескадру в Балтiйське море послав. I
в Фiнляндiї, i в Польщi вiйськовi кораблi стоять. Думаєте, для того, щоб
рибку, ловити?
- Та чого тут думати. Надiйсь, не маленька, - журливо похитала головою,
задумалась i по-жiночому пiдперла рукою щоку. "Вiйна клубочиться", - ця
думка, мов чорна нiч, вiйнула перед нею, i десь аж пiд самим грозовим
обрiєм Докiя побачила свого Тимофiя.
- От на цих зборах i почався збiр коштiв на ескадрилью "Наша вiдповiдь
Чемберленовi".
- На самольоти значить?
- Еге ж, - зрадiв Дмитро, що так близько сприйняла до серця його слова
мати. - Хто карбованця якого вносить. Хто - пашню, а Захар Побережний,
секретар сiльради, вiзьми й скажи: "Даю пiдсвинка, щоб всякi свинi не
налазили на нас". Що тут смiху було - i не питайте. А Свирид Яковлевич уже
менi слово надає. Ви ж самi знаєте, як менi на людях важко викорчовувати
iз себе те слово. Поглянув наче крiзь туман на всiх i вже сам не пам'ятаю,
як промовив: "Є у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью вiддаю її;
хотiв би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала".
- Так i сказав? - забула Докiя, що треба було б вичитати Дмитровi, щоб
не розкидався скринями.
- Так i сказав. I знову регiт перегойднув усiма людьми.
А потiм хтось iз куркульнi з кутка обiзвався: "I не пожалiв, чортiв
вилупок".
- А ти що? Змовчав?
- У скринi, кажу, i для вас мiсце знайдеться. Не пожалiю. Цiлуйтесь
собi з Чемберленом. Всi аж заляскали в долонi... Отаке-то, мамо, - ясно
подивився i примирливо додав: - Чого з язика не зiрветься, коли не вмiєш
до пуття говорити.
- Значить, ти скриню вiддав тому, що говорити не вмiєш? - потвердiшав
голос Докiї.
- Тiльки тому, - охоче погодився.
- I чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Вiддав -
значить вiддав. Ми, здається, не гiрше людей. Тiльки скорiше нову роби, бо
зараз нам та копiйчина, як серце, потрiбна. - Знову пiрнула у буденнi
турботи.
- Зроблю, мамо, - ледве помiтно усмiхнувся.
Правлячи вiйям, Дмитро збиває назад воли, i вiз викочується на
невелике, заросле морiжком i рум'янком подвiр'я. Припалi пилом, поморщенi
черевики приминають кучеряву землю, i парубок розгонисте навстiж вiдкриває
спiвучi ворота.
- Ти куди? А обiдати?
- Привезу iще копу - тодi.
- Хiба ж так можна? Це ж увечерi тiльки прибудеш.
- То й що, смачнiше їстиметься! Сiв на драбиняк. Воли дзвiнко цокнули
рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.
- Дмитре, довго того часу попоїсти?
- Встигну ще.
- I так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що, - закриваючи ворота,
проводить очима Дмитра.
Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж спини,
парубочий стан; збитий на потилицю картуз i невеликий вирiз безрукавки
видiляли обпалену вiтрами i сонцем шию.
"Господаре мiй", - усмiхається i зiтхає, бере з дровiтнi сапку,
заклопотана, спiшить садом на притихлий вiд спеки город.
В садку дрiмають настороженi тiнi, червонобокi яблука, мов снiгурi,
вгнiздились в густiй листвi, ремезовими гнiздами перевисали жовтозеленi
грушi.
I здається Докiї, що, розводячи понад стежкою соняшники, вийде її
мовчазний Тимофiй. Сяде бiля перелазу, що вiддiляє садок вiд городу,
покладе важкi напрацьованi руки на колiна, зустрiне її темними сумовитими
очима.
Ворухнулось шорстке листя соняшникiв, i серце, стискаючись, тугiше
забилося в грудях удовицi.
I водночас вона скорiше вiдчуває всiм тiлом, нiж бачить, як над
простоволосими людьми пливе важка домовина, i бризкають на шлях густi
сльози голосiння...
Лiта пригасили горе, та не могли викорчувати думок, згадок: приходили
вони до вдови несподiвано - в радостi, в печалi. Задивиться на Дмитра -
чоловiка згадає, зашиває сорочку синовi - а перед очима Тимофiй випливає.
Отак i жив щоднини в жiночому серцi, тiльки з роками якесь чудне чуття
почало вплiтатися - ввижалось її давнiше життя наче сном: прокинешся i
воно вiдiйде, побiжить у безвiсть, як дальнiй просвiток несподiвано
притьмареного сонця.
I аж здивується iнодi, коли в свiтлицю ввiйде високий ставний парубок,
такий же русявий i горбоносий, як Тимофiй, одним помахом плеча скине
наопашки одягнену свитку й стане коло матерi.
Невже це її син, її дитина? Невже лiта її збiгли, як весняна вода з
зелених долин?
II
Непомiтно, наче рибина в глибинi, пропливають лiта; не вловити їх
неводом, нi вороними кiньми догнати, i не прийдуть вони до тебе, як тi
далекi родичi в гостi.
Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманює господаря з
плугом, вже зозуля зорює в садах, а там, дивися, зазеленiє поле i картопля
у землю проситься. Тiльки з городиною впораєшся - засрiблиться коса на
лузi, далi жнива наспiють, i заспiвають шляхи вiд ранку до пiвночi. Чи ж
помiтиш, як на стернях вiтри житню бороду заколишуть i осiннiй дощ натягне
сизу сiтку над кущуватою озиминою?
Потiм прийдуть майстри-морози, повiють снiги i принишкне напiвголодне
село до весни, коли знову зозуля довгi роки буде кувати, а комусь i одного
пожалує.
За щоденними клопотами i роботою Докiя не помiтила, як Дмитро з
пiвпарубка парубком став. Iншi хлопцi в його лiтах вже пiд вiкнами
товклися, де збиралися дiвчата на годенки, а вiн з ранку до вечора порався
по господарству - хазяйновитий вдався, що всi сусiди завидували, - їздив у
фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вiльну ж годину за
книжку брався. Небагатої науки пройшов - церковно-приходську закiнчив, та
до книжки був падкий. I коли восени 1921 року в село до них приїхав новий
учитель Григорiй Марченко, Дмитро зачастив до нього.
- Дмитре, чи не попом, значить, думаєш бути? - часто смiявся з нього
сусiда пiдлiток Варивон.
- Де там! Не нам в спiдницi ходити. Хочу такої науки дiйти, щоб готовi
паляницi на полi родили.
- Тодi мене вiзьми, значить, паляницi їсти. - Варивон хитрувато
закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на своє подвiр'я - щоб
хтось з домашнiх не побачив. - А то вже й забув, якi вони, цi паляницi,
значить, на смак бувають. Рiк прослужив у попа i хоч би тобi раз попадя на
свято перемiну житньому глевтяковi видумала. От настав Великдень. З
гробкiв хурами почали возити поповi паски та крашанки. Замкнула їх попадя
на замок в коморi, а нас ще рiздвяними книшами душить. Позасихали вони, як
залiзо, позацвiтали - не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш пiп, в
стiнi комори невеликий прорiз був. Приладнав я з дроту ключку i почав
тягати паски для своїх хлопцiв. I так, скажи, наловчився, що тiльки цокну
дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, нiяк не зiрветься.
Посвяткували ми тодi добре, i попадя не нахвалиться своїми наймитами:
менше хлiба стали їсти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не
взялися - аж позросталися од цвiлi. А потiм якось пiзнього вечора, щоб
нiхто не бачив, Сергiєнко повивозив їх i в Буг повикидав. Отака-то
комерцiя, значить, буває...
- А чого це пiп так репетував позавчора?
- Умови не хотiв складати. Приїхав дорогий товариш з Робiтземлiсу - за
нашi права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потiм цiлу нiч з
куркулями пиячив i радився, як би найменшу цiну в трудугоди вписати. Але
сiльрада так його при людях провчила, що вiн i камилавку загубив, i
частини прихожан позбувся. Знаєш, як Свирид Яковлевич умiє вiдчитати...
Отакий наш пiп.
- Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий.
- Думаєш, обновлення iкони не його справа?
Дмитро засмiявся.
- В "Рабоче-крестьянской газете" прочитав iнтересний документ. Петра
Великого повiдомили, що в одного старовiра iкона пускає сльози. А Петро
Великий i написав резолюцiю "Хай iкона перестане плакати, а то в старовiра
заплаче те мiсце, через яке втлумачувались вiрнопiдданчi почуття". Пiсля
цього iкона перестала плакати. "
- Путяща резолюцiя, - розвеселився Варивон. - В тебе є щось почитати?
Любив Дмитро у зимовий вечiр, заклавши на нiч худобi, сiсти на лавi,
пiдперти руками голову i читати про себе, ледве помiтно ворушачи губами.
- Прочитай, сину, що-небудь вголос, - вiдiрветься мати вiд пряжi.
Пiдведе голову вiд книги, ще розмiрковуючи над чимсь, зашарудить
твердими негнучкими пальцями по сторiнках i запитає:
- Вам про господарство, може?
- Нащо менi про господарство, i так щогодини в очах стоїть тобi.
"Кобзаря" почни.
В'ється, фуркоче джмелем над долiвкою веретено, невеликим вогничком
клiпає каганець, i глухуватий чiткий голос Дмитра вiддаляється, перед
очима простеляться далекi свiти, i слово добирається до самого серця та й
сльозою iнколи прокотиться по вдовинiй щоцi.
- Ще в тебе, Дмитре, є якi книжки?
- Про Ленiна, Володимира Iллiча.
- Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловiк... Як
здоров'я його?..
I знову глухуватий голос вiдкочується в далекi свiти, i вже, здається,
кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибiрськi вiтри i снiги.
А з тої метелицi випливають примруженi розумнi очi невсипущого трудiвника,
що зогрiв кожне село, кожну оселю своїм добрим серцем i усмiхом.
В задумi проведе рукою по чубатiй головi сина i не помiтить
насмiшкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все їй здавалось,
що Дмитро ще невеликий. I тiльки весною здивувалась i зачудувалась: коли
вирiс такий?
Якось погожого дня вона знадвору бiлила хату. I не почула, як на
подвiр'я увiйшов Дмитро з чобiтьми за плечима - першими чобiтьми,
заробленими власним мозолем.
- Як пошив швець? Не тiснi?
- Наче добре показує. В ходi треба спробувати, - нiби байдуже вiдповiв.
- От i взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний.
- Як старий деркач на банi, - всмiхнувся, вiдчиняючи сiни.
Так i не вийшов похвалитися обновою.
Пiдвiвши призьбу, Докiя увiйшла у хату i сплеснула руками з
несподiванки. Перед нею стояв ставний, широкоплечий парубок. Короткий
пiджак наче недбало сповз iз правого плеча; з-пiд чорної, трохи збитої
набакир батькiвської шапки впав на вухо темнорусий, iз золотистими
iскорками чуб. Орлиний нiс нависав над глибокою борозенкою верхньої губи;
нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила вузенький пружок
синюватих зубiв. "Невже це її син?"
Ще сьогоднi, в постолах, в полотняних, крашених бузиною штанях,
неквапний, вiн був пiдлiтком, а це зразу парубок - хоч зараз весiлля
справляй. I радiсно матерi стало, i турбота шкрябнула: одружиться скоро,
вiддiлиться i хтозна яку дружину пiдбере - може, ложку борщу на старостi
лiт пожалiє свекрусi.
- Як менi, мамо? - скрипнувши чобiтьми, легко пройшовсь по хатi - де та
устами Марков цiлує Горицвiта i, притуляючи до грудей сповиту поранену
руку, прямує луговою стежкою до хат. А Тимофiєвi i досi здається, що кров
командира токує по узбережжю, втискається в пiсок, як неглибокi жолудевi
наперстки.
"Славнi хлопцi", - так, як батько про своїх синiв, думає вiн,
перебираючи в уявi мимохiдь схопленi риси воїнiв, не знаючи, що й вони
зараз також думають про нього, згадують добрим словом невiдомого чоловiка.
I та сердечна допомога, що не так би могла закiнчитись - смерть же поруч
ходила, пiднiмає Тимофiя у власних очах, наливає радiсним чуттям. I тiльки
згодом прокидається турбота, що бандити можуть забрати конi. Чуйно
прислухається до того берега. Вода чiтко передає сердиту мову i лайку
бандитiв. I раптом вiн чує голос Сафрона Варчука.
"Чи то здалось?"
Згодом чорнi постатi пiдiймаються вгору. Потiм загупали копита i тупiт
подаленiв, затих...
Сафрон Варчук розпiзнав Тимофiя Горицвiта, коли той пiрнув понад кручею
в чагарники. Пiзнав i так перелякався, що дрiбнi краплини зразу ж
запарували на його плескатому лобi.
"А що коли вiн помiтив мене?"
Майже навколiшках виблагав роздратованого невдачею Крупяка роздiлити
банду: бiльшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах.
Наближався свiтанок.
Круглими, збiльшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно
думаючи одне й те саме: чи помiтив його Тимофiй, чи повернеться на цей
берег? I, як бiльшiсть релiгiйних людей, у критичну хвилину вiн зi своїми
справами з жаром фанатика звертався до бога, слав йому невмiло складенi
молитви, щоб Тимофiй приплив до берега.
I вдалинi бiля зарогу простуджено бухикнуло весло. Сафрон зразу ж забув
i за молитви i за бога.
Розводячи темряву, хлюпнув човен, а на ньому на увесь зрiст стоїть
високий дужий чоловiк, неквапно i вмiло орудуючи веслом. М'яко стукнувся
човен у пiсок. Тимофiй вискочив на берег, i в цей час лунко гримнув
пострiл.
Сафроновi на мить здалося, що то його серце розiрвалося. Вiн мимоволi
обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофiя.
"Похитнувся", - зрадiв i руки його сповзли з грудей, але зразу ж знову
судорожно зведеними пальцями вхопилися за серце: Тимофiй з незвичною
спритнiстю влетiв у Буг, i не скоро його голова пiднялась над водою, знову
зникла i знову з'явилася.
Бандити вискочили iз схованки. Вода затрiпотiла то невеликими
крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурiвши од переляку i злостi,
плутався пiд ногами бандитiв, тикаючи пальцем на поверхню рiки:
- Он вiн! Он вiн! З'явився!
- Та вiдiйди ти... двоюрiдний брат Гальчевського! - нарештi визвiрився
на нього високий каракатий бандит з вузькими, наче осокою прорiзаними
очима, що стояв на вартi бiля мосту. - Не повилазило нам!
I Сафрон ображено притих, але коли з'являлася над водою голова
Горицвiта, вiн механiчно вказував рукою в тому напрямi.
Холодна вода окропом ошпарила Тимофiя. Тiло зразу ж почало горiти i
стягуватися в клубки. Проворними рухами вiн пiд водою зiрвав з себе
чоботи, пiджак, ривком пiднявся угору, на всi груди вдихнув повiтря i
знову занурився в рiку.
Мiцнi стужавiлi руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не чув,
як навколо нього шльопали кулi - вуха наче пекучим клеєм залило. I вони
почали боляче пухнути,
"Нiчого, Тимофiю. На тебе ще куля не вилита", - потiшав себе, як i на
фронтi. Пiд кулею вiн розумiв не шматок свинцю, а смерть, бо не раз
Тимофiй був поранений. Не тiльки потом обкипiли його георгiївськi хрести,
що лежать в куточку скринi iз темними плямами чесної солдатської кровi на
чорно-оранжових стрiчках... Навiть у думцi не припускав, що вiн може бути
зараз убитим. "Поранити можуть. Так це не новина. А рiчку перепливемо". I
вода аж шипiла, розступаючись перед ним. Розсiкав тугi пiдводнi течiї,
могутнiми плечима з розгону кришив крутежi, кожною клiтиною вiдчуваючи рух
студених наелектризованих м'язiв рiки. "Нiчого, Тимофiю, на тебе куля ще
не вилита". I, весь у тугiй напрузi, не чує, що кров його уже доточує
рiчку.
Раптом сталось щось незвичне i страшне. Якась лиха сила пересмикнула
всiм тужавим тiлом, перегнула його, скрутила болюче пораненi костi i
заморозила їх. Трiпонувся так, неначе iз каменю виходив. Руки, голова,
плечi послухались - ожили, а скорченi ноги закаменiли i потягнули його
донизу.
I Тимофiй усе зрозумiв.
Востаннє пiднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув
берег у свiтаннi. I чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль
чогось, що нiколи не прийде, охопив усе його напiвживе тiло. Вiн навiть не
подумав, що це був жаль непрожитих рокiв, тих рокiв, якi оселились у
найкращих його сподiванках, а наяву ще не приходили. Тiльки тепер вiн
наближався до їхньої гранi i вже вiдходив од них назавжди... Може, Докiя,
Дмитро... I очi його подобрiшали. Усе життя, усi видiння за якусь хвилину
перейшли перед ним, як проходить безсмертне вiйсько повз убитого товариша.
Промайнуло дитинство, дощовi галицькi ночi на фронтi, ближчими стали
убитi друзi i земля...
- Панська?
- Та нi, наша.
- Значить, панська?
- Панська була та загула. Тепер наша, ленiнською правдою дадена.
I побачив, як вiн з Мiрошниченком i Дмитром вийшли на Великий шлях
серед житiв. А з далини до них усмiхається дороге обличчя вождя.... "Хлiб
йому селяни принесли..." Так це ж вони уклонялися хлiбом вождю... усе, усе
переплутав Мiрошниченко.
I в останнi секунди свого вiку вiн увесь тягнеться до нерозпiзнаної
гранi майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя вiн
жив майбутнiм, не маючи нiчого вiдрадного в минулому.
I Тимофiй не чує, як вода кам'янить натрудженi жили, неначе вимиваючи
їх з тiла, як пiдхоплює течiя його i несе на широке плесо...
- Капець! - високий каракатий бандит пiдкидає втинок на плече i прямує
стежкою нагору.
- А завзятий чорт! - з задоволенням хтось вилаявся, затягуючись
цигаркою. - Скiльки проплив у таку холодину.
Сафрон хоче попросити бандитiв, щоб вони iще почекали: а може випливе
Тимофiй. Та, вiдчуваючи настрiй усiх, не наважується слова сказати, тiльки
погляду не зводить з рiки. Його носате обличчя i досi мертвотно
перекривлене страшною напругою.
Уже пiшли бандити нагору, уже заклепали копита, уже сколихнулися,
поширилися смуги свiтанку, уже плоскодонка, пiдбита хвилею, ворухнулася,
зiтхнула i попливла услiд за своїм господарем, а Варчук iще не виходив iз
прибережних кущiв.
"Господи, милосердний Iсусе, допоможи менi грiшному в тяжку годину.
Коли б..." - I вiн перераховує всi свої невiдкладнi турботи, i темнi
неблискучi очi, пiдперезанi круто вигнутими сережками фiолетових
пiдтьокiв, туманить вологий свiтанок, бiль i злiсть. У його одноманiтне
шептання якось непомiтно вливається пiсня, вона не заважає молитвi. Але
раптом Сафрон пiдскакує як ужалений. Замiсть пiснi несмiливо плеснула
задириста частушка. В голосi хлопця пiд час спiву чується i радiсть i
непевнiсть. Але ось частушка проспiвана до кiнця, почувся полегшений
регiт, i вже два голоси, аж смiючись, в захопленiм здивованнi, напевне,
вперше вивели:
Ой на небi безпорядки,
Кажуть, бог змiнився:
Пiшов грiтися у пекло
I весь обсмалився.
"Iроди! Чорти проклятi!" - ледве не вискочив у шаленiй лютi зi своєї
схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на рiку.
До того мiсця, де востаннє з'явилася голова Тимофiя, пiд'їжджав
довбаний човен. Посерединi його лежали жаки, а по краях сидiли два
хлопчаки - Григорiй Шевчик i Варивон Очерет...
- Хороша, значить, пiсня, Григорiю. Жаль, що дома так заспiвати не
можна: батьки чуба iз шкiрою вирвуть, - засмiявся Варивон i, оглянувшись,
пошепки додав: - Дивись, чиїсь ятерi стоять. Чи не потрусити нам?
- Та що ти? - замахав руками Григорiй Шевчик, i на його темному
красивому обличчi вiдбився непiдроблений переляк.
- А ми давай спробуємо, одного потрусимо. Нiкого ж нема. Ну,
нiкогiсiнько. - Варивон ухопився за палицю i потягнув до себе ятiр. - Ох,
i тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорiю, помагай!
Iще одне зусилля - i раптом вони обоє застигли в страшному оцiпенiннi:
iз води, опереджаючи ятiр, з'явилося спокiйне, з напiвзаплющеними очима
обличчя Тимофiя Горицвiта.
В променистих зморшках його очей i навколо уст враз проти сонця
замерехтiли, заiскрилися зерна вогкого пiску.
* * *
Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж, захлинаючись, без
слова, без стогону упала серед двору на колiна.
Рукою потягнулась до грудей, шукаючи i не знаходячи серця. Хотiла
пiдвестися i знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям.
Кривавлячи колiна, поплазувала до ворiт, ухопилася побiлiлими руками за
них.
А коли на вулицi сумовито заскрипiла пiдвода, Докiя звелась i, не чуючи
власного тiла, надломлюючись, побiгла до неї.
Чорне накриття, як грозова хмара, заслало увесь вiз. Сама собi не
вiрячи, вiдкинула це накриття, i зразу ж уся земля з страшною силою
гойднулась, налетiла на неї, пiдносячи вгору воскове обличчя Тимофiя.
Вiн, збiльшуючись, чорнiючи, гублячи знайомi риси, так наближався,
охоплював її, неначе навiки мав увiйти, злитися з нею.
"Бандити поранили вашого дядька. Ну, а судорога доконала його.
Осiнь..." - iще чує, наче крiзь глуху дощову стiну. Але хто це говорить,
хто її втiшає - не знає.
В надлюдськiй напрузi вiдкинулись руки i голова назад. Та очi не
побачили неба - лише чорне накриття, що вгортало чоловiка, налягло на неї.
Заточилась молодиця, пiд босими ногами задимилась темним пилом дорога.
I з розгону, нахиляючись вперед, Докiя упала на полудрабок. Голова
забилась на мокрiй одежi чоловiка, буйнi коси встелили пiввоза, набрякаючи
вiд слiз i рiчкової вологи.
- Тимофiю! Устань, Тимофiю, - не благає, а наче наказує, пошепки
наказує вона; руками тягнеться до його холодних рук iз синiми застиглими
вузликами жил, схиляє голову донизу. - Устань, Тимофiю.
- Мамо, не плачте. Чуєте, мамо.
Вона важко вiдриває мокрi руки вiд обличчя i за сльозами спочатку не
може зрозумiти, чи це Дмитро, чи Тимофiй стоїть перед нею.
- Мамо, не плачте. - Сльози набухають в його червоних зiницях, i
хлопець кусає до кровi губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба
робить старiшим юне обличчя, вирiзає на ньому складки i зближує риси iз
рисами батька.
- Тим... Дмитре, сину. Хiба я плачу, - стiкаючи великими сльозами,
ступила крок до сина. - То горе моє плаче - серце вищерблює... - I раптом
чує, що вiд нього вiє осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом, як iще
вчора вiяло вiд Тимофiя. I тiльки тепер вона кожною клiтиною розумiє, що
Тимофiя нема.
- Не плач, Докiє, - пiдходить до неї незвично сумний i постарiлий
Мiрошниченко. - Ех, i в мене, Докiє, не легше на душi: банда всю сiм'ю
вирiзала. Дiтей на шматки... i на вулицю повикидала.
Вiн нахиляється до Тимофiя, сповнений своїм i чужим горем...
КНИГА ПЕРША. НА НАШIЙ ЗЕМЛI
Частина перша
I
Вiддаленим журавлиним переливом заскрипiли ворота, дзвякнуло кiльце, i
хура неквапно вплила в розчинену браму. Табунець горобцiв з хуркотом
вилетiв iз клунi; в напiвтемрявi густо колихнувся настiй лiсового сiна,
непересохлих снопiв i влежаних яблук.
Дмитро, вплiвши правицю в тугий снiп, знайшов ногою роздвоєння вiйя i
скочив на тiк. Великою мiцною рукою потягнув до себе кiнець заднього
мотуза, рубель пiдскочив угору, i снопи вусатої пшеницi заворушились,
застрибали, покривши хуру жовтим покучерявленим пiддашшям.
- Скоро вернувся, сину, - приставила Докiя до бантини драбину i полiзла
на засторонок.
- Шляхбуд саме моста добудував. Не треба тепер круга давати. - I,
помовчавши, додав: - Прямо не мiст, а веселка - легкий, красивий, аж
смiється. Технiка! - Перекинув на засторонок снiп, легко i навскiс, щоб нi
колос, нi гузир не зачепили матерi.
- Бач... увесь в Тимофiя вдався. - Пiдстрибнув угору другий снiп,
вiдкриваючи довгасте, зосереджене обличчя сина з навислими, мов
темнозолотисте колосся, бровами. На червону окантовку вогкої майки
перехилилось брунатне пругке пiдборiддя, у скуйовдженому чубi знайшли
притулок остюки i округлi зерна пшеницi.
Вдихаючи хмiльний солод прогрiтої клунi, Докiя туго i обережно вкладала
снопи, мов сповитих дiтей.
Душно вгорi, млiють розпаренi сосновi крокви, дихають необвiтреним
лiсом i на тонкi восковi прожилки з потаємних схованок висипають дрiбний
янтар живицi... Прихилитися б у затiнку до зеленої землi, i вона б почала
жадiбно вибирати з тiла всю вагу, зiбрану за трудний тиждень жнив. Це ж
завтра недiля, то й вiдпочити можна, - вкладає спати дорiдний снiп i
краєчком ока помiчає драбиняк, застелений ряднами, на яких золотими
дзвониками промениться колосся.
"Сапку треба було б погострити - б'єш, б'єш пересохлу землю, аж в
грудях тобi б'є. Та вже не буду сьогоднi турбувати, - хай своїм дiлом
клопочеться", - ставить ноги на верхнiй щабель, проворно, по-дiвочому,
спускається на тiк.
Ласiй, витягаючи шию, розкiшною рогатою головою довiрливо тягнеться до
вдовицi; шершавим язиком торкнувся її руки. Докiя провела пальцями по
обвислому пiдгарлi худобини i мимоволi зiтхнула.
Дмитро, примруживши очi, з ледь помiтною усмiшкою подивився на матiр,
прикусив потрiсканий вигнутий пружок нижньої губи.
- I сьогоднi менi, Дмитре, снилося...
- Знаю, знаю, мамо. Уже скоро пiвроку мине, як вам це саме щоночi
сниться: наш карий.
- Що ж, такий був кiнь. Як до людини привикла.
- Та нехай би вiн iз срiбла i золота був вилитий - не побивався б отак.
Ну, загинув - загинув. Шкода, звiсно, та жалем не допоможеш. Якось пiсля
молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей, то
й стригунцiв придбаємо... Овес у нас добре зародив.
- Мусимо тягнутись, - задумалась Докiя. - Без своєї худоби i хлiба з
нашої землi не наїсися... Вже й так тобi вiдробiтки за одну оранку й
возовицю в печiнках сидять. Будеш Даньковi за цi воли цiлу зиму
столярувати... А карий i досi менi в очах стоїть. Такий був розумний кiнь,
ну прямо як людина, тiльки говорити не мiг.
- Побув би в нас ще трохи - ви його i говорити навчили б.
- Таке ти скажеш... - i насмiшкуватi слова сина сприймає з тою доброю
жiночою зверхнiстю, яка властива спокiйнiй, мiцнiй натурi.
- О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупцi, аж з Майданiв. Один
як побачив твою скриню, так руками вчепився i грудьми налiг на неї. "Я
вже, бий тебе грiм, нiзащо в свiтi не вiдступлюсь од неї, - каже. - Невже
це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, i нiкого,
бий тебе грiм, не допускайте до неї..." Таких громiв понапускав у хату i
сам, як грiм, перекочується: грiзний, здоровий - до сволока головою
досягає. Каже: головою машинно-тракторного господарства працює. I нiчого
дiло йдеться - хлiб почали бiдняки їсти. Так чи не краще йому вiдпустити
скриню, анiж якомусь дукачевi? Хай i його дочка порадується твоїми руками.
Взяла я завдаток.
- I даремно.
- Чому? - здивувалась i поглянула на сина, який нiяково вiдводив очi
вiд неї.
- Та, мамо, - почав пiдбирати лагiднiшi слова, - скриня наша орiхова у
великий двiр поїхала, - i всмiхнувся питально.
- Оце тобi маєш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь i продав,
- почула незвичнi нотки у голосi Дмитра.
- Та не продав...
- А що ж, так вiддав? Таке мелеш.
- Як вам сказати? Пам'ятаєте, в ту недiлю до нас приходив Свирид
Яковлевич...
- Ще б не пам'ятати. З партiйним товаришем зайшов.
- То представник з райпарткому був.
- Славна людина. Теж скринею твоєю залюбувався. Так до чого ж це ти
ведеш? - недовiрливо поглянула.
- Тодi ми разом пiшли на загальнi збори села. Товариш з райпарткому про
мiжнародне становище говорив...
- Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився?
- Еге! Вiн вам втихомириться. Цiлу ескадру в Балтiйське море послав. I
в Фiнляндiї, i в Польщi вiйськовi кораблi стоять. Думаєте, для того, щоб
рибку, ловити?
- Та чого тут думати. Надiйсь, не маленька, - журливо похитала головою,
задумалась i по-жiночому пiдперла рукою щоку. "Вiйна клубочиться", - ця
думка, мов чорна нiч, вiйнула перед нею, i десь аж пiд самим грозовим
обрiєм Докiя побачила свого Тимофiя.
- От на цих зборах i почався збiр коштiв на ескадрилью "Наша вiдповiдь
Чемберленовi".
- На самольоти значить?
- Еге ж, - зрадiв Дмитро, що так близько сприйняла до серця його слова
мати. - Хто карбованця якого вносить. Хто - пашню, а Захар Побережний,
секретар сiльради, вiзьми й скажи: "Даю пiдсвинка, щоб всякi свинi не
налазили на нас". Що тут смiху було - i не питайте. А Свирид Яковлевич уже
менi слово надає. Ви ж самi знаєте, як менi на людях важко викорчовувати
iз себе те слово. Поглянув наче крiзь туман на всiх i вже сам не пам'ятаю,
як промовив: "Є у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью вiддаю її;
хотiв би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала".
- Так i сказав? - забула Докiя, що треба було б вичитати Дмитровi, щоб
не розкидався скринями.
- Так i сказав. I знову регiт перегойднув усiма людьми.
А потiм хтось iз куркульнi з кутка обiзвався: "I не пожалiв, чортiв
вилупок".
- А ти що? Змовчав?
- У скринi, кажу, i для вас мiсце знайдеться. Не пожалiю. Цiлуйтесь
собi з Чемберленом. Всi аж заляскали в долонi... Отаке-то, мамо, - ясно
подивився i примирливо додав: - Чого з язика не зiрветься, коли не вмiєш
до пуття говорити.
- Значить, ти скриню вiддав тому, що говорити не вмiєш? - потвердiшав
голос Докiї.
- Тiльки тому, - охоче погодився.
- I чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Вiддав -
значить вiддав. Ми, здається, не гiрше людей. Тiльки скорiше нову роби, бо
зараз нам та копiйчина, як серце, потрiбна. - Знову пiрнула у буденнi
турботи.
- Зроблю, мамо, - ледве помiтно усмiхнувся.
Правлячи вiйям, Дмитро збиває назад воли, i вiз викочується на
невелике, заросле морiжком i рум'янком подвiр'я. Припалi пилом, поморщенi
черевики приминають кучеряву землю, i парубок розгонисте навстiж вiдкриває
спiвучi ворота.
- Ти куди? А обiдати?
- Привезу iще копу - тодi.
- Хiба ж так можна? Це ж увечерi тiльки прибудеш.
- То й що, смачнiше їстиметься! Сiв на драбиняк. Воли дзвiнко цокнули
рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.
- Дмитре, довго того часу попоїсти?
- Встигну ще.
- I так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що, - закриваючи ворота,
проводить очима Дмитра.
Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж спини,
парубочий стан; збитий на потилицю картуз i невеликий вирiз безрукавки
видiляли обпалену вiтрами i сонцем шию.
"Господаре мiй", - усмiхається i зiтхає, бере з дровiтнi сапку,
заклопотана, спiшить садом на притихлий вiд спеки город.
В садку дрiмають настороженi тiнi, червонобокi яблука, мов снiгурi,
вгнiздились в густiй листвi, ремезовими гнiздами перевисали жовтозеленi
грушi.
I здається Докiї, що, розводячи понад стежкою соняшники, вийде її
мовчазний Тимофiй. Сяде бiля перелазу, що вiддiляє садок вiд городу,
покладе важкi напрацьованi руки на колiна, зустрiне її темними сумовитими
очима.
Ворухнулось шорстке листя соняшникiв, i серце, стискаючись, тугiше
забилося в грудях удовицi.
I водночас вона скорiше вiдчуває всiм тiлом, нiж бачить, як над
простоволосими людьми пливе важка домовина, i бризкають на шлях густi
сльози голосiння...
Лiта пригасили горе, та не могли викорчувати думок, згадок: приходили
вони до вдови несподiвано - в радостi, в печалi. Задивиться на Дмитра -
чоловiка згадає, зашиває сорочку синовi - а перед очима Тимофiй випливає.
Отак i жив щоднини в жiночому серцi, тiльки з роками якесь чудне чуття
почало вплiтатися - ввижалось її давнiше життя наче сном: прокинешся i
воно вiдiйде, побiжить у безвiсть, як дальнiй просвiток несподiвано
притьмареного сонця.
I аж здивується iнодi, коли в свiтлицю ввiйде високий ставний парубок,
такий же русявий i горбоносий, як Тимофiй, одним помахом плеча скине
наопашки одягнену свитку й стане коло матерi.
Невже це її син, її дитина? Невже лiта її збiгли, як весняна вода з
зелених долин?
II
Непомiтно, наче рибина в глибинi, пропливають лiта; не вловити їх
неводом, нi вороними кiньми догнати, i не прийдуть вони до тебе, як тi
далекi родичi в гостi.
Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманює господаря з
плугом, вже зозуля зорює в садах, а там, дивися, зазеленiє поле i картопля
у землю проситься. Тiльки з городиною впораєшся - засрiблиться коса на
лузi, далi жнива наспiють, i заспiвають шляхи вiд ранку до пiвночi. Чи ж
помiтиш, як на стернях вiтри житню бороду заколишуть i осiннiй дощ натягне
сизу сiтку над кущуватою озиминою?
Потiм прийдуть майстри-морози, повiють снiги i принишкне напiвголодне
село до весни, коли знову зозуля довгi роки буде кувати, а комусь i одного
пожалує.
За щоденними клопотами i роботою Докiя не помiтила, як Дмитро з
пiвпарубка парубком став. Iншi хлопцi в його лiтах вже пiд вiкнами
товклися, де збиралися дiвчата на годенки, а вiн з ранку до вечора порався
по господарству - хазяйновитий вдався, що всi сусiди завидували, - їздив у
фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вiльну ж годину за
книжку брався. Небагатої науки пройшов - церковно-приходську закiнчив, та
до книжки був падкий. I коли восени 1921 року в село до них приїхав новий
учитель Григорiй Марченко, Дмитро зачастив до нього.
- Дмитре, чи не попом, значить, думаєш бути? - часто смiявся з нього
сусiда пiдлiток Варивон.
- Де там! Не нам в спiдницi ходити. Хочу такої науки дiйти, щоб готовi
паляницi на полi родили.
- Тодi мене вiзьми, значить, паляницi їсти. - Варивон хитрувато
закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на своє подвiр'я - щоб
хтось з домашнiх не побачив. - А то вже й забув, якi вони, цi паляницi,
значить, на смак бувають. Рiк прослужив у попа i хоч би тобi раз попадя на
свято перемiну житньому глевтяковi видумала. От настав Великдень. З
гробкiв хурами почали возити поповi паски та крашанки. Замкнула їх попадя
на замок в коморi, а нас ще рiздвяними книшами душить. Позасихали вони, як
залiзо, позацвiтали - не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш пiп, в
стiнi комори невеликий прорiз був. Приладнав я з дроту ключку i почав
тягати паски для своїх хлопцiв. I так, скажи, наловчився, що тiльки цокну
дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, нiяк не зiрветься.
Посвяткували ми тодi добре, i попадя не нахвалиться своїми наймитами:
менше хлiба стали їсти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не
взялися - аж позросталися од цвiлi. А потiм якось пiзнього вечора, щоб
нiхто не бачив, Сергiєнко повивозив їх i в Буг повикидав. Отака-то
комерцiя, значить, буває...
- А чого це пiп так репетував позавчора?
- Умови не хотiв складати. Приїхав дорогий товариш з Робiтземлiсу - за
нашi права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потiм цiлу нiч з
куркулями пиячив i радився, як би найменшу цiну в трудугоди вписати. Але
сiльрада так його при людях провчила, що вiн i камилавку загубив, i
частини прихожан позбувся. Знаєш, як Свирид Яковлевич умiє вiдчитати...
Отакий наш пiп.
- Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий.
- Думаєш, обновлення iкони не його справа?
Дмитро засмiявся.
- В "Рабоче-крестьянской газете" прочитав iнтересний документ. Петра
Великого повiдомили, що в одного старовiра iкона пускає сльози. А Петро
Великий i написав резолюцiю "Хай iкона перестане плакати, а то в старовiра
заплаче те мiсце, через яке втлумачувались вiрнопiдданчi почуття". Пiсля
цього iкона перестала плакати. "
- Путяща резолюцiя, - розвеселився Варивон. - В тебе є щось почитати?
Любив Дмитро у зимовий вечiр, заклавши на нiч худобi, сiсти на лавi,
пiдперти руками голову i читати про себе, ледве помiтно ворушачи губами.
- Прочитай, сину, що-небудь вголос, - вiдiрветься мати вiд пряжi.
Пiдведе голову вiд книги, ще розмiрковуючи над чимсь, зашарудить
твердими негнучкими пальцями по сторiнках i запитає:
- Вам про господарство, може?
- Нащо менi про господарство, i так щогодини в очах стоїть тобi.
"Кобзаря" почни.
В'ється, фуркоче джмелем над долiвкою веретено, невеликим вогничком
клiпає каганець, i глухуватий чiткий голос Дмитра вiддаляється, перед
очима простеляться далекi свiти, i слово добирається до самого серця та й
сльозою iнколи прокотиться по вдовинiй щоцi.
- Ще в тебе, Дмитре, є якi книжки?
- Про Ленiна, Володимира Iллiча.
- Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловiк... Як
здоров'я його?..
I знову глухуватий голос вiдкочується в далекi свiти, i вже, здається,
кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибiрськi вiтри i снiги.
А з тої метелицi випливають примруженi розумнi очi невсипущого трудiвника,
що зогрiв кожне село, кожну оселю своїм добрим серцем i усмiхом.
В задумi проведе рукою по чубатiй головi сина i не помiтить
насмiшкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все їй здавалось,
що Дмитро ще невеликий. I тiльки весною здивувалась i зачудувалась: коли
вирiс такий?
Якось погожого дня вона знадвору бiлила хату. I не почула, як на
подвiр'я увiйшов Дмитро з чобiтьми за плечима - першими чобiтьми,
заробленими власним мозолем.
- Як пошив швець? Не тiснi?
- Наче добре показує. В ходi треба спробувати, - нiби байдуже вiдповiв.
- От i взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний.
- Як старий деркач на банi, - всмiхнувся, вiдчиняючи сiни.
Так i не вийшов похвалитися обновою.
Пiдвiвши призьбу, Докiя увiйшла у хату i сплеснула руками з
несподiванки. Перед нею стояв ставний, широкоплечий парубок. Короткий
пiджак наче недбало сповз iз правого плеча; з-пiд чорної, трохи збитої
набакир батькiвської шапки впав на вухо темнорусий, iз золотистими
iскорками чуб. Орлиний нiс нависав над глибокою борозенкою верхньої губи;
нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила вузенький пружок
синюватих зубiв. "Невже це її син?"
Ще сьогоднi, в постолах, в полотняних, крашених бузиною штанях,
неквапний, вiн був пiдлiтком, а це зразу парубок - хоч зараз весiлля
справляй. I радiсно матерi стало, i турбота шкрябнула: одружиться скоро,
вiддiлиться i хтозна яку дружину пiдбере - може, ложку борщу на старостi
лiт пожалiє свекрусi.
- Як менi, мамо? - скрипнувши чобiтьми, легко пройшовсь по хатi - де та